Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

ЧИ ДЕРЕВА МАЮТЬ ДУШУ?

За річкою, вздовж залізниці – тополі, мов зелений гребінець… однакові на зріст, на рівному віддаленні сестра від сестри, вклоняються під вітром. Видно за тополями гори, – аж дивно! – подібні до пилки з синього кришталю, такого синього, що очі випиває. До її нерівних велетенських зубів торкаються хмари, йдучи караванами з моря. Розкішний підгірний степ!.. На двометровому чорноземі соковита зелень буяє, струнно спинається, як навіжена – рветься в височину. Можливо, за мільйони літ жизняна сила з надрів, почавши від огненного ядра всередині планети і до самісінької крихкої поверхні, напружилась і прорвалась до сонця. Аж дзвенить вона в кожному стебельці й листочку, аж кипить вона зеленим потопом, празникує в квітчастому вбранні всюди в просторі, куди зір сягає. Приходить до неї неспокійний вітер, приносить дві чаші: одну з морською вогкістю, а другу з смолистим духом лісу, що на горах; проливає чаші, – зміщуються потоки з них – наповнюють небо. Гладить вітер голубою долонею голівоньку кожній квітці, а крізь хмари падають пасма біло–золотого проміння, гріють кожній квітці пелюстки рожеві. Переливається і говорить зелена стихія на всій підгірній рівнині; минає саклі в аулах, мінарети з півмісяцями; перехлюпує через дамбу, таку широку, що на звуженій вершині її свобідно розминаються мажари з слоноподібними волами; виходить під вербички, похилені, покручені, покалічені під ударами бур, і спиняється, як кінь, диба ставши, вдивляється в бурхотливу руду каламутну воду, що широчезна летить посередині між плавнями та кручами. Спішить забрати зеленаві допливи з гір. Забризкує піщаний берег з півдня, розкришує глинистий з півночі. Тупотить по земних грудях, як вершник, що вихопив красуню з незнаного племени й тікає з нею до моря, – виблискує соняшним огнем на панцері.

Ясно–червоні метелики з узорами на крильцях, втомившись боротися проти вітру в далекій тремтливій дорозі, добиваються до річки і спочивають на листочках, а тоді наважуються перелітати на цей бік – до околиці міста, обрамленої садами на природних терасах надбережжя.

Як приглянешся, як прислухаєшся – помариться, що стоїш на перехресті миру, відкритого, як на долоні. Схрестились видимі і невидимі шляхи з Сходу на Захід, з Півдня на Північ, з моря до гір, а звідти на рівнину.

Недалеко від затону, на схилі надбережжя, сидять – розмовляють двоє. Кущі по ліву руку закривають місто, шелестом своїм приглушують грабарський стукіт, гамір, автомобільний рев, ковальський брязкіт, стугін водогону, ввесь різноманітний і неозначений шум промисловости.

Розкриваються віялом довгі соняшні паруси з–проміж хмар, і тоді на фоні, такому густому, що можна подумати про зміну в космосі, після якої височина змінила колір і від сьогоднішнього дня світитиметься до скінчення – шовковою синню: на тому фоні лопотять неперечислимі березові листочки, охоплені радісною тривогою. Дрібні–дріб–ні, мов дукачики, блищать вони, вібрують легко і вільно в літучому повітрі. А серед рясности вилискують гілки яскраво–срібними стрілками і звивами: біліють, ніби співають.

Молодість наша! З якою блаженною байдужністю, думаючи, що попереду несходимість життьової дороги, ми марнували час. Далеко була від нас думка про минучість усього матеріального. Боліло серце, бувало, дуже боліло, але тільки від того, що творилося в божевільному людському ладу, або – що розбивало любов. Не повториться теперішній цвіт нагідок!., обсиплеться, і всьому кінець. З’явиться знову цвіт, коли сонце відбуде кругобіг у морозній далечині, – але то вже буде, хоч кращий, однак – інший цвіт, не той, що зворушує сьогодні. Щасливий, хто давав своєму серцю вдарити з буйною силою в ребра, стрічав смерть віч–на–віч, діяв пристрасно, мов вибухав наснагою волі – в непорушне оточення.

Хто витерпів любов з хвилини, коли проростала, як зерно в ґрунті, і аж до розкішного квітня, – зрозуміє, з яким нетутешнім чуттям були Олександер і Ольга, самі, далекі від турботливого гурту.

– Про що ти думаєш? – як завжди, цікавилась Ольга.

– Мої думки мають філософський характер.

– Боюся, що зелена філософія.

– Певно!.. Я думаю он про те зелене дерево, – показав на березу Олександер, – воно має свою душу.

– А мову має?

– Якби захотів хто–небудь, міг би скласти зелену граматику, вивчивши шум.

Олександер поклав руку їй на плече, і тоді злегенька зарожевіло–засвітилося крізь прозору білість їй на скронях.

– Ми ніяк не розберемося в душі берези, – сказала Ольга.

– Я був колись недужий, втрачав свідомість. Після смерти це напевне буде. А натомість навіки стане щось, приховане в нашій істоті, – воно споріднює нас із деревами і тваринами.

– Останнє в мене викликає деякі сумніви.

– Невже? Тварини, наприклад вовки, ніколи не творили організованого душогубства в таких масштабах, як люди. Порівнюючи з людьми на партійних зборах, тварини – це аристократи.

– Добре, але ми відхиляємось від думки.

– От, є спільне в живих істот – воно вертається в своє джерело, де раніше зникло, щоб з’явитися тут. Тепер тут вмирає, щоб там воскреснути, набувши свого образу в стражданнях, а можливо, й радостях.

– Від кого в тебе голубі очі?

– Від тата. В матері були карі–карі.

– Мила спадковість… Якщо в мене буде коли–небудь син, я хочу, щоб він мав такі очі; слухаю далі.

– …Дерево, як і людина, ввесь час простягає гілки… до світла… Ольго, і ми чуттям пориваємося в височину. А душа в берези тиха, жіноча…

Поцілував Ольгу; вона довго потім берегла в пам’яті той поцілунок.

Коли оглянулась, побачила, що ходять люди на пристані, дехто – обличчям в цю сторону. Вона підвелась, подавши Олександрові руку. Пішла з ним до берега, мимо берези. Спинились тут і спитала:

– Ти справді віриш, що дерево має душу?

– Можливо…

– Кожне дерево?

– Без вийнятку, – від свого неба! – сказав Олександер, кладучи долоню на потріскану, помережану зеленавою чорнотою кору.

– Виходить, не можна вбивати дерев, рубати і палити їх…

– Виходить, так; і тоді люди загинуть. Але не треба нищити без життьової потреби…

– Як це в зеленій філософії, коли дерево зацвітає, любить воно кого–небудь, чи це – просто… так собі.

– Ні, це – не просто «так собі»! Любить.

– І знає, кого саме?

– Знає і жде. Але не завжди буває щасливе.

– Треба перевірити нашу зелену теорію, щоб не було жодного сумніву.

Ольга підійшла до берези; сіла над самою водою, на темно–сірому камені, що іскрився дрібненькими гранями зернинок. А каламутна вода бризкала, як божевільна.

– Я скупаюсь, Ольго!

– Вода холодна, – не треба.

– Я в огні стою, – скрикнув Олександер, засміявся, випростав руки на сторони і, потягуючись, погуконув ні до кого на зелений той–бік: «А–го–ов!»

СТРАХ

Ольга сиділа на камені, обперши підборіддя на руки, а руки на коліна, і дивилася, як біжить вода. Плаття такого весіннього кольору, мов бузковий кущ нахилився до каменя: тихий і замислений. Тканина тугими згортками, як віяло, розходилась на підгрудді. Зачіска обкружувала обличчя рядками тяжких і пружних русявих пасем, що вільно переткалися в декількох хвилях. З учорашнього дня на обличчі взявся бронзовий відтінок – від соняшного пензля, щедрого і необережного. В контрасті з ясним чолом брови видавалися темно–русявими. Очі світліші, ніж завжди: це – від розсіяного прямого проміння і відсвітів, що кидала вода. Малюнок рота, аж трішки пришерхлого свіжою шкірою, тонкий і чітко означений. Мабуть, перший показник жіночого віку становить покров на устах. Так часто приходить постаріння від горя, надмірної праці, від диму при безконечному розпалюванні сирих дров, турбот, викликаних нуждою: все це разом з іншими страшними причинами в нашому «раю» передчасно губить жіночу красу.

Олександер потоптався на піску, а тоді швиденько розглянувся і пішов у воду. Пішов, здригаючись, мов стригун; враз кинувся на глибину.

Вода каламутна, холодна, бо прибуває від льодовців, що тануть на початку літа. Біжить хутко, як добрий кінь, підохочений гострою острогою. Широчезними кругами перекочується, бурхає, вирує так, що невправні плавці, в одну мить знесилившись, холонуть серцем. Не одна мати проносила ранковими вулицями позеленілий труп синка–підлітка, притуливши його до грудей, а голову його перехиливши собі через плече, – проносила вулицями додому і горювала без кінця. Втомлена, спинялася коло решітчастої залізної огорожі на цегляному підмурівнику, становила ніжки трупика на цеглу, а його самого притуляла до високого заліза, сплетеного в хрести та квіти.

Якщо хто–небудь наважувався перепливати, річка, крижано–холодна, каламутно–руда, як шоколяда, широченна і глибоченна, відносила ген–ген далеко вбік: на біло–жовті піщані коси, на мілини протилежного берега, під похилі лози та низькорослі верби.

Відносить вона й Олександра, сердита, бо він сміється з її могутнього гону і водоверту на ямах. Нелегко далася плавцеві його розвага: зморений і захеканий, вернувся він до своєї одежі. Походив по глині, знову руками розмахнувся – збирається плигати. Таким і пам’ятає його Ольга: струнким, як молодий кипарис, і білим, як статуя з алябастру, тільки на плечах обпалини – з соняшного дня в минулому тижні, коли грали в теніс.

– Достану дна! – гукнув Олександер, а Ольга всміхнулась йому, піднявши обличчя.

Шубовснув він у воду, і довго немає його. Довго немає; вода ж, напинаючись блискучими кругами, збуреними і спіненими по краях, проходить мимо і шумить: похмуро шумить і одноманітно. Аж ось виринає плавець; розбризкує віддихами воду, що стікає йому з волосся, з чола – на губи. Відсапується він і знову занурюється в непрозору глибину. Знову його довго немає, – тривога, як змія з морозного заліза, ворухнулася в Ольги під серцем, і мовби світ перемінився в очах: став страшний. Зірвалась Ольга з місця і ступила крок, дивлячись у воду. Побігла по самому берегу, притиснувши долоні до серця. Вп’ялася очима в каламутну бистрину, криком закричала, а тоді відразу ж притулила собі п’ястук до уст і зціпила зуби на пальцях.

Але ось чує, що хтось гукає її дзвінким нервовим гуком, з радістю переможця. Поглянула Ольга праворуч, а там – він; вибирається на глину, – геть далеко віднесла течія.

Біжить він до Ольги, вода з нього схлюпує, крапотить; волосся позлипалося і накрило чоло. Змучений він; губи позеленіли, а очі горять: видно, що радіє – пощастило дна дістати. В руці тримає він молоток, обліплений мулом. Нахилившись до води, обмиває свою знахідку. Ольга на нього дивиться і приходить до тями. Страх їй проходить, натомість з’являється гнів на необережного. Що знайшов Олександер на дні, – їй не цікаво… але як він сміє так лякати її?! Вона відчуває тепер, що якби пройшло ще декілька хвилин розпучливого дожидання, вона була б збожеволіла. І тому, коли підступив до неї Олександер, то не спитала: що ти знайшов? – а закричала до нього:

– Я хочу сповістити тобі новину!

– Про що?

– Не новину, а пораду… Коли дорослі діти без міри пустують, треба так робити! – вимовляє Ольга; ніжність разом з образою бренить їй у голосі. – Кладуть руцю собі на долоню і роблять ось так! – І Ольга, збіліла, мов сніг, хоч і усміхнена від великого заспокоєння, з усієї сили вдарила Олександра по пальцях. – Карають отак, – напівчутно повела далі і поласкала по битих пальцях, подмухала на них. Після цього різко повернулася, і, страшенно розгнівана, відійшла до свого каменя.

Олександер заливається: йому смішно!.. Підкидає молоток і, після ста млинкових перевертів, ловить за кленову ручку.

БІЛЯ БЕРЕЗИ

Поглянула Ольга скоса на жонглера і засміялася:

– Гарна цяцька! Блищить.

Справді, красно виблискував мідний молоток, розклепаний і подекуди позеленілий від окису. Довга ручка з кленового дерева ледь–ледь обвуглена; видно, побувала в полум’ї в грубці чи в пожежі.

– Ану, перекину через річку? – розмахнувся Олександер.

– Ні! – крикнула Ольга. – Я візьму і збережу; буде пам’ятка про те, як не треба поводитися біля річки.

– Каюся.

Промурмотів це слово і пішов одягатися. Ставши за кущ, ретельно викрутив мокрі підштанці.

Олександер і Ольга сиділи на камені. В обличчя їм лилась прохолода з річки. Як знову йшли проз березу, Ольга притьма зачервонілася, бо непереможно схотілось їй припасти всім єством до його уст.. Ольга глянула в обличчя коханому. Пішли і сіли недалеко від зеленого валу, у видолинці, в затишку від дрібненьких кущів, що закривали їх від пристані і міста.

– Підемо додому? – спитала Ольга, кладучи голову йому на груди.

– Підемо!

Він пригорнув її плечі; тоді вона поклала свої долоні йому на груди і ледве чутно сказала:

– Але, Олександрику!..

Її руку він поцілував уклінно – так, як, мабуть, робилося в далекі віки перед нами, коли знали, чого варті солов’ї, що три місяці тьохкають над трояндами. Як він нічого не сказав, – Ольга зрозуміла: послухається її. Відчувала, що для нього дороге її слово і він не схоче нічого робити, незгідного з її волею. Повеселішала Ольга, коли побачила свою любов, відсвічену і продовжену в безкінечність, а не трачену тільки на гарні хвилини.

– Чи я не старша від тебе?

– Не старша.

– А!., то я можу мати примхи. Я наказую йти отак по берегу додому.

– Невже в дітей немає інших примх? Я міг би розповісти казку.

– Де я й сама вмію.

Олександер ліг навзнак, пальці зчепивши на тім’ї.

– Слухатиму про вовка–сіроманця і королеву.

Як лежати влітку горілиць у траві, то небо видається празничним океаном, що його зверху видно. Лазур у нього прозора–прозора: от–от зазвучить! Колір її заворожує зір, навіває глибоку блаженну задуму. Кульбаба, ромашка, чистотіл, якась дика прибережна квітка рожево–червона, схожа на портулак, – всі вони зблизька, прихиляючись аж до очей, стають фантастичними плянетками. Тихо. Тепло. Мирно на душі. Чути дихання вічних сил, коли отак на часинку вирватися з червоного божевільного експерименту над людськими існуваннями.

– Пожди, – сказала Ольга, – нехай я трохи подумаю!

Вона думає, та зовсім же не про казку: думає про те, як це склалося її життя. За кохання своє не мала страху, бо бачила: Олександер – правдива і вірна душа… так і склалося воно, як бажалося. Ольга мріяла – покохати того, до чиєї душі ще не пристала розпуста, і це було в неї не від ревнощів, а від поривання – віддати єдиній, не поплямленій любові свою чисту, як криштальне джерело, молодість. В препишному цвіті дівочому відбути вік молодий, торкнутися до зірки рукою, співаючи від любовної долі, а там – хай хоч і смерть!., вона вже не страшна.

Тоді, як він долонею відвів їй пасма з чола, – ніби чув, що десь у вишині б’є дзвін, б’є з надмірної сили, але не чути нічого на березі річки.

ПУСТУЮТЬ

Ольга розповіла про гірського чарівника, що його поховано в печері – в труні на срібних ланцюгах, від того, коли грім ударить у скелю, чути дзвін довкола; і – про відьму, що її закляв чарівник, нехай гріє воду в підземному казані: від того б’є з–під гори цілюще тепле джерело…

– Оце і вся моя казочка, – зітхнула Ольга. – Побрехенька для дитини.

Олександер ударив долонею по траві.

– Йдемо!., вранці, о четвертій годині встаємо; ввечорі – там.

– Куди ж так поспішно? – удавано дивується Ольга.

– Слухати, як відьма воду гріє.

– Хіба ж ми дійдемо за день? Сімдесят кілометрів…

– Там чудесні сіножаті, місячні ночі, потоки, солов’ї, зірки, комарі і ми вдвох.

Ольга простягла пальці до його чола:

– Він марить, – сказала.

– Ой, – схоплюється Олександер; потім кам’яніє, падає мертвий, а руки його випадково опиняються в Ольги на стані. Ольга відкидає непрошені руки. Зриває гостру травинку і – мертвому в ніздрю; мертвяк лежить, мов залізний – терпить, поки можна, тоді, коли стриматись несила, відвертає голову.

– Візьмемо хліба, дві пляшки молока. На половині дороги відпочинок. Як прийдемо, негайно – до джерела, що зціляє від втоми.

– До джерела – вранці! З дороги треба помитися і відпочинути.

– Стигла голівонька! – крадькома стукає пальцем у неї коло вуха, так само, як пробують кавуни; стукає і дістає удар по руці. Обоє зриваються на рівні, починають боротися, як то зветься: «в ручки»; регочуться, строять дурня, кричать. Ніби змовившись, біжать наввипередки понад берегом.

– Стій! – спиняється Ольга; поправляє волосся, що розметалося їй навколо обличчя, залитого рожевістю. – Ми забули молоток, вернімось!..

Вони об руку, пригорнувшись одне до одного і торкаючись щоками, йдуть по молоток. Вітер віє – обливає їх цілющою прохолодою; вітрилить плаття Ольги, голубу сорочку Олександра – буйний, багатий вітер з південного приморського степу. Змушує примружувати очі. Двоє, граючись, як діти, привітані метеликами, що линуть із–за річки, йдуть по знахідку – річ, що недавно впала в річку.

Олександер піднімає молоток, запихає собі за пояс. Вирішивши зразу ж вертатися додому, закохані сідають, однак, на траву і, поклавши руки одне одному на плечі, знову дивляться в очі. Ольга, від того, що серце їй переповнене великим почуттям, притуляється чолом до Олександрового плеча; так сидять, німі і щирі. Споріднені невидимими зв’язками. Встають, йдуть до міста; оглядаються і дивляться на річку. Тоді примічають Івана Івановича, що никає по берегу.

Можливо, так виглядав би лунатик, якби недуга його продовжувалася на денну пору. Іван Іванович поводився чудно: наче душу його полонив магнет, завбільшки з дзвіницю – вже поборений, розглядався чоловік навкруги, чи цією дорогою йти до владущої сили, чи іншою.

Пішов над річкою, бо суджено. Якби він хотів піти від неї, що – піти?., побігти, полетіти, – сталося б чудо і завернуло знов до річки, до її надбережжя, куди притягала могутність, вища за рушії земні. Переміни в серці Івана Івановича відбувалися так природно, як фази місяця, від молодика до повного виду. Нетерплячка почала спадати; з’явилася тривога, пов’язана, здається, з враженням від знайомої вогкости, що від води. Одночасно з високих далекостей, в уявленні про які в Івана Івановича ніколи не було уособлених образів – сил, обдарованих думками і зором, – почали потроху діяти стихії незвичайного настрою: для нього не існувало ні назви, ні означення… Він був не страшний для життя, але безкінечно прикрий. Це – так, ніби до душі Івана Івановича, що, звичайно, більша від його тіла, як і в кожної людини, – хтось, кого ніколи не можна побачити, посилає невідомий спричинник неспокою. Але сам голова профорганізації цього не бачить, не знає і не може знати, навіть не здогадується про те, що робиться на неозначеній віддалі перед його тілесними грудьми. Він лише переживає той неспокій своєю найглибшою духовною природою, внутрішній голос якої слабий, аж смішно, – просто дитячий, і навіть не можна сказати, щоб він казав щось ранливе… ні, його херувимський шепіт – делікатний і дуже дружній. Зовсім далекий від прокурорського тону. Це можна було б порівняти до того, що в незримій сердечній сфері з’явилася тиха бархотна квітка: світиться там, колихається, торкає нерви, щось вимовляє, і вже ніяк не зникне. Сама присутність її, одначе, робить людину зовсім іншою, а щодо майбутніх наслідків, які викличе, то будуть вони незміренні, може, змінять все життя – про це людина має здогад, хоч розкривати повний зміст його перед своєю свідомістю не має охоти. Боїться відчути себе мовби затиснутою, схопленою, як риба на крицевий гачок, коли їй дають волю поплавати до певного часу: поб’ється, поб’ється, а тоді – до сонця; там їй страта. Не надаючи помітного значення всьому напливно–привидному, душа Івана Івановича хоче діткнутися до обставин непомильними своїми відчуттями. Перед тим, як навідатися до Маргарити Крат, хемік, у почутті непохитної особистої безпеки і під впливом дуже живого інтересу, предмети якого так яскраво і нерозділимо зв’язані з невідомою подією, проходжується понад водою. Хочеться, щоб нікого не було поблизу. Бо між тими всіма, які тут сьогодні могли бути, і між Іваном Івановичем існує важлива границя. Питання про неї – страшенно особисте питання самого Івана Івановича, і то було б обурливо, якби хто–небудь почав до неї торкатися.

Все виглядало, як завжди; між блідо–жовтими, майже ясно–сірими пісками, до яких підступала зелень, котилась річка каламутно–шоколядного вигляду, – вона вирувала,, бігла, мов гурти рудих хортів, злитих в одну течію з переплетеними струмками й лійкуватими чи обручуватими водоворотами; бризкала, спінювалася, де за щось зачіпалася, дзюрчала, мов сопілка під пальчиками підпаска.

Не було запеклости в душі Івана Івановича, а тільки жаль; навіть співчуття до себе. Властиво, він уявляв, що не був ворогом нікому; діяв він лише так, як йому здавалось, треба було, щоб вийти з нестерпного, неможливого становища, створеного не його бажанням. У світлі цього почуття Іван Іванович все ясно бачив.

Він кидав оком на пристань з жовто–сірими дощатими сараями і чорно–білими пароплавами; на місто в садах, над якими струнко бриніли тополі, так лірично, в лад нахиляючись під вітром; на червінькову травичку, що крізь пісок пробивалася; на ластівку в кружлянні, в доторку до поверхні води; на стягу від сонця, що прорізувалася в просвіті хмар, як меч архангела на дверцятах біля Царських Воріт, і торкалася до зеленого долу перед горами.

Профспілковий голова постояв трохи, берег обдивився, злякано зирнув, чи нема кого–небудь поблизу, при слухався – тільки вода брунатною акварелею плюскотіла, набігаючи на смужку піщаного берега, гостру, мов лезо бритви.

Тихо–тихо прошкутильгав Іван Іванович по берегу, нетвердо ставлячи ноги, косими зіницями стежачи воду: що там за її течією робиться. Він відійшов, здається, невдоволений із сьогоднішньої погоди. Знічев’я взяв камінець і, мугикаючи напіввесело собі під ніс, метнув його через річку. Де там!., упав камінець на початку широчини, збив хвилю в мініятюрний водограйчик, по якому слід на бурханні відразу ж пропав.

На відході від річки Іван Іванович помітив Олександра і Ольгу, і дуже зацікавлений ними. Як зауважив сліпучий молоток в Олександра, заткнутий за пояс, то здригнувся. Різко підступив до закоханих; привітався й поспитав їх:

– Пробачте, що турбую…

Тут він не знати чого затнувся, давня звичка добирати потрібні слова – в останню секунду, видно, через надмірну нетверезість чи надмірне хвилювання, його зрадила. Він з п’яною відвагою повів: чи не проходила тут… одна жінка, білява, середня на зріст, у чорному костюмі?

Поспитався Іван Іванович неприродним голосом; слова вирвалися з його уст так, якби він був сновидцею, що, замість місяця, задививсь на блискучий молоток. Але це – від того, що його самосвідомість була неопанована. Очі взялися червоністю, закипіли від душевного замішання; одночасно ж роздражнення проблиснуло в холодних зіницях. Він змінив обличчя в презирливу, разом з тим кислу посмішку, після чого шумно засміявся.

– Ми не бачили нікого, – байдуже відповів Олександер, – і хто знає, чи могли побачити.

– Що таке? Чому – не могли побачити?

– Я не кажу, що взагалі не могли, бо…

Олександер замовк. Він хотів сказати: «Були захоплені

своїми власними справами і не мали часу роздивлятися на сторони»; – ці слова в нього на вустах ворушилися, і він їх бажав сказати Іванові Івановичу. Проте через сором’язливість перед подругою в нього мова змінилася – прозвучало інше речення:

– …бо навряд чи й хто інший міг би побачити тут, бувши на нашому місці.

– Ви глузуєте з мене?! – захрипів Іван Іванович, навіть поблід і затрусився. – Я ввічливо питаю вас, як порядного студента, а ви з якимись натяками…

Вимовив це вже не стримуючись; був засліплений люттю від уявної образи.

А студент став ще спокійніший, ніж перед тим; говорив тоном холоднішим і тихішим.

– Чого ви ображаєтесь? Я хотів сказати: ми були захоплені своєю розмовою; на нашому місці кожний інший, напевно, не міг би зауважити сторонньої особи.

Іван Іванович зрозумів, що, справді, ображатися нема з–за чого; що зробив помилку, обвинувачуючи стриманого студента, який звався чудно, по–пташиному. Перемінивши тон, з підкресленою чемністю попросив пробачення:

– Я трохи нервуюся; довго чекав на одну знайому… прошу пробачити! Вчора ввечорі з нею домовились, але обставини, мабуть, не дозволили прийти. Не буду більше турбувати вас. До побачення! Скажіть лишень мені, що то за молоток у вас за поясом? Люблю такі речі, бо вони нагадують мою стару професію металіста… я колекціоную інструменти, зокрема – молотки.

– Колекція молотків – це дуже добре, – мрійливо мовить Олександер. – Але є своєрідніші речі.

Іван Іванович примушений жваво зацікавитися:

– Скажіть! Люблю нові ідеї.

– Наприклад, колекція патефонних кружал із записами совиного вавкання. Далі – колекція записів грози… Цікаво!

– Ви це серйозно?

– Зовсім серйозно. Сам думаю збирати.

– Ні, мій інтерес має, так би мовити, предметний характер. До побачення!

– Щасливо!

– А молоток сховайте, як слід, а то вкрадуть, – кинув наостанку Іван Іванович.

– Звичайно: він буває потрібний при деяких жахливих справах.

Олександер сказав це так собі, без ніякого натяку, але голова профорганізації стрепенувся:

– При яких?!

– Ну от хоч би… а чому ви сказали, що молоток можуть украсти?

– Тисяча причин! – загомонів ніби напівбожевільний Іван Іванович і знов страшенно зблід; пергаменова шкіра на його обличчі стемніла, очі запливли білуватою гіркотою, що означувала нелюдську міру його пересердя. – Уявіть собі – юнак має полюбовницю і вона вагітна. А тут є можливість покохатися з свіжою гарною дівчиною, себто можливість розв’язати собі руки і здобути щастя, якщо вже полюбовниця впеклася в печінки; це завжди в певний час буває. От, він призначає ввечорі побачення над самою водою. Обнімає, цілує, а тим часом непомітно витягає з–під поли молоток, такий самий, приміром, як це в вас, і стукає осоружну полюбовницю в лоб. Вона поникає йому на руки, а він з усієї сили – у воду її! Жбурляє молоток за нею слідок. Меніжаль, що я так вразив вашу приятельку, – додав Іван Іванович, побачивши, що Ольга сполотніла; тихо застогнала, навіть обперлася Олександрові на руку.

– Це пройде, – зітхнула вона.

– Якби я знав, що своїм оповіданням так глибоко вражу, – промовчав би. Але що робити? На світі все буває. Уявіть собі, зразу ж після розправи людина йде під вікно до своєї нової коханої; пекельно мучиться там від незрозумілого почуття. Можливо навіть – закохавшись до непритомносте, готує сам собі погибель. Що ви скажете? Страшний випадок.

Іван Іванович мовби розчинив дверці собі на грудях і виривав слова з серця, хоч це несамовито йому боліло; договоривши, навіть голосно засміявся.

Ольга стояла, прикипівши поглядом до молотка; їй привиділися плями на жовтому металі, хоч поверхня його була чиста і рівно поблискувала. Повільним жестом Ольга затулила собі очі і припала коханому до плеча… вона мала уяву вразливу – до хворобливости.

– Я – злочинець! – вигукнув Іван Іванович. – Так розтривожити чутливу дівочу душу. Нічого не вдієш, дійсність жорстока. Відходжу, щоб не розтривожити ще дужче.

Повернувся і пішов берегом, через хвилину спам’ятався, повернув до міста, ще раз глянувши на закоханих.

Пошкутильгав швидко, швидко, як лиш дозволяв його нетверезий стан, і вже не оглядався. Скоро зник за хатками передмістя.

– Яка фантазія в цього чоловіка! Він міг би бути великим драматургом. Але він п’яний: я по очах бачу, – зітхнув Олександер, Ольга ж йому заперечила рішуче:

– Жорстокий він, он що!

Закохані потихеньку пішли до міста.