Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

ЖЕРТВА КОНКУРЕНЦІЇ

Сів на ліжко, Антон Никандрович відхилився на подушку. Навіть і тоді, як затулив долонею очі, безформні образи перед духовним зором снувалися в дивних рухах, у течійних проблисках, крізь знервованість. На секунду висвітлилися візійні фігурки, передвісники сну, потім зникли.

Антон Никандрович відчув чиюсь присутність у кімнаті. Хтось стояв, роздивлявся на спинки книжок.

– Це ви, Борисе Єфимовичу? – спитав старий викладача методики літератури.

– Помиляєтесь! Це не я, себто, це не Борис Єфимович, а я, – повернулась постать.

– Але ж ми не знайомі.

– Це не важно, – відповідає постать, – я – чорт.

– Що?! – жахнувся і зразу засміявся Антон Никандрович. – Киньмо жарти! Хто ви, і…

– І чого вам треба? – з покірною іронією мотнув чорнявою головою невідомий. – Ви добра людина, Антоне Никандровичу. Мені було нестерпно нудно; чую: раз у раз називають: чорт, чорт… Думаю, піду, розважусь. У вас інтересні книги, – можна взяти на декілька днів?.. Не дивіться так недовірливо! Звичайно, буває так: беруть на тиждень, а потім силою виломлюй.

– Візьміть, що вам подобається.

– Ні, другим разом. Можна сісти?

– Дуже прошу!

Незнайомець сів і полами світло–сірого плаща закрив кутасті залізні коліна; а чорні очі втомлені і печальні. По короткій мовчанці зітхнув:

– Не вірять, що я існую.

– Так. І Бога закреслюють, і… якщо ви дійсно…

– Я не ображусь. Називайте мене, як треба. У вас досить мудрости і послідовности, щоб визнати неприємний факт.

– Я б не сказав: «неприємний», – Антон Никандрович знизив плечима.

– Прекрасно!..

Чорт був страшенно втішений; навіть заходився втішати Антона Никандровича.

– Не турбуйтесь: я підкріплю вашу думку. Коли я був студентом, – довелося мешкати в триповерховому гуртожитку, нагорі величезна кімната, в якій самі студентки – гарненькі дівчата… ми звали їхню залю «Едемом». Справді, Едем для того, хто приворожував серце веселої першокурсниці. Я мав одну таку. В завірюху бігали коло гуртожитку і кидалися сніжками, нас закривало білими бджілками, я серед дня ловив її на вулиці і цілував, свіжість!., від обличчя і від пальта з білим хутряним коміром! Червона, як ягода вишнева. Чарівна юність! А що ми навесні виробляли в парку: в травах, білих від місяця!

Чорт зітхнув.

– Не думайте, що краса може бути без чорта. Не протестуйте! Жартую. Як розлучився з ягодою вишневою, – уявіть, так занедбався, що три співмешканці в кімнаті «Фалянґа» жити зо мною не могли. Задихалися від смороду. Покликали сусідів, хлопців із «Звіринця», так звалась кімната, бо завжди в ній був рев і регіт, – і також з «Урана», найвищого приміщення, аж під дахом, і, взявши мене гуртом на руки, понесли наниз. Дівчатка, мов янголи, виходили з «Едему» і сміялися в квітчасті рукава. Хлопці низвергли мене по дерев’яних сходах і заперли в ванній. Ходять по коридорчику, покурюючи та криком пригрожуючи: «Не випустимо, аж поки обмиєшся!» Самозрозуміло, став під душ. Вірите?

– Чому ж? Я, наприклад, вірю в появу янголів на землі.

– Нічого особливого! Да, я забув сказати: студентка скінчила самогубством.

– Яка студентка?

– Ну – вишнева ягода, з білим коміром.

– Страшенно жаль, – болісно говорить старий.

– Зовсім ні! Умерла, і крапка. їй байдуже; а я нудьгую. Пробував читати. Накупив книжок – цілу бібліотеку. Розгорну сторінку, щоб заглибитися, де там!.. все те саме. Для романтичного вигляду ходив з книжкою.

– А знаєте, – продовжує чорт, – я був у групі «співчуваючих» при партійній організації; навіть працював на відповідальній посаді в столиці.

– Неймовірно!

– Вигнали. Був радий, бо знудився несамовито. Справи однаковісінькі, інструкції однаковісінькі. Душі в апараті штамповані, як мідяки. Хоч би який дивак попався! Ходив, шукав, – нема! Ви, наприклад, мені подобаєтесь.

– Ат! – махнув рукою старий. – За що вас вигнали?

– Так… дурниця. Думав «свиню підкласти». Виробив проект резолюції про оподаткування господарств і відчислення від заробітної платні в трестах. Назлобивсь, як ніколи. Думав: ну, здеруть з людности шкуру! На тисячу літ клятьби. Що б ви подумали?! Вигнали за гнилий лібералізм і буржуазний гуманізм. Плюнув і пішов. Хай ви сказитесь, робіть самі!

– Комедія, – хитає головою Антон Никандрович.

Чорт невідомо чому образився:

– Може, думаєте, я бевзь? Не в тім справа. Переїхав на побережжя моря. Гойдаючись на гамаку між деревами, повними сонця, біля жоржинок, перегортаю «Малу радянську енциклопедію» і пасу очима дівочі ніжки, що рожево миготять поза штахетами. Світло, як золотий горох, сиплеться крізь зелень; весь час чути – море вигуркотує жорнами в голубому млині; на обрії похитується «парус одінокій». Прекрасно! А знудився.

– Можна було в кіно піти. Почати знайомства.

– Розважився інакше: сів у в’язницю.

– Ви збожеволіли?

– Навпаки. Було страшно весело… Став бухгальтером, хапнув сто двадцять тисяч, крім того, в компанії сказав, що портрет вождя косоокий. З обвинувачення за сто двадцять тисяч самі викрутили, бо знайшли рештки і присвоїли. За косоокість – десять років.

– Я теж був за контрреволюцію. В одній праці згадав про царство Антихриста; підвели підстаттю і – в Сибір.

Антон Никандрович глянув на гостя з виразом: від долі не втечеш. Спитав:

– Намучились?

– Що? Нареготався! Інші мучились. Слідчі з них тягли зізнання, а вони не відали, що казати. Вчив. Одному дядькові підказав історію: «Вірно, був завербований… весною орав, а приходить із–за кордону переодягнений римський кардинал. Зустрілись біля верби; я спинив коні й поздоровкався; він питає: будеш мені служити? Я подумав–подумав, бачу непоганий чоловік. Посідали під вербою, покурили; я й сказав, що служитиму; виходить: був завербований». Дядька дуже били. Один тесляр підпив і зробив відповідну раму до геніяльного портрета: осикові, ледве обстругані планки, ніби кілки. «Пришили справу». Я порадив сказати на допиті: «Якось опівночі стою в дворі під бузками; чую: шум угорі. Щось погуркотіло і стало надо мною; трохи звик до темноти і розгледів, що то аероплян. Чиркнуло на ньому сірником – хтось закурює; я зразу впізнав Муссоліні. Він закурив і мені кинув папіроску; питає: хочеш бути моїм агентом? – А чого ж, кажу, як добре заплатите. – За це не турбуйся. Вдарили по руках, і діло було зроблене. Муссоліні після цього полетів додому». Ефект від оповідання був надзвичайний. Дві години тесляра відливали в камері. Я й іншим давав поради; остогидло.

– Втекли?

– Випущено. Через північний порт треба було в найкоротший термін постачити для Англії масу високоякісного лісу, щоб дістати валюту. Порт завалений паливом, що заготували концтабірники, їх там загинуло тисяч з двадцять серед болота. Виконати замовлення на експорт неможливо; порт виглядає, як щітка, складена з єгипетських пірамід. А Москва телеграму за телеграмою: терміново! негайно! ударно! Я порадив начальникам: спаліть піраміди; думаю, вплутаю в халепу дурнів. Спалили. Дим стояв до сузір’я Великого Пса. Бахнули телеграму–блискавку в Москву: п’ять мільйонів кубометрів дров спалено; експорт виконано в призначений термін. Що думаєте? Вліплено начальству ордени на груди, мене випущено з похвальною грамотою. Зубами скреготав. Я, здається, вам надокучив?

– Зовсім ні. Тішуся розмовою з вами; ви надзвичайно цікавий чо… чоловік.

Чорт єхидно розтягує тонкоустий, мовби обпалений, рот і роняє:

– Між іншим, Іван Іванович козні кує проти вас. Треба наступати на нього без вагання і на Серпокрила теж. Зчиніть з ними скандал на весь світ. Викличіть одного з них на дуель, наприклад – Серпокрила; побачимо, що буде; зробіть неодмінно, а то з’їдять вас.

– Пробачте, – знизує плечима Антон Никандрович, – буде смішно…

– Не думайте! Вони хитрі, як азійці, але дурні. Я вам скажу: найкращий лік проти глупоти – сміх. Придивіться, кругом ні гумору, ні сатири.

– А журнал «Безвірник»? Вони сміються з надприроднього. От – Іван Іванович: читає антирелігійні лекції, ілюструє їх «чудесами»: оновлює ікони, перетворює воду на вино; доводить, що нічого, крім матерії, нема, нема нічого «святого», то – попівська вигадка. Після доповіді и факультетській залі я підійшов до нього і спитав: «Скажіть, будь ласка, чи можна повторити в сучасних умовах одно чудо, що його, як відомо, безперервно творив Ісус Христос?» – «Ну, що там за чудо?» – грубо відізвався Іван Іванович. Я сказав: «Безперервно являти милосердя до кожного ближнього, що страждає, як до свого рідного брата». – «Ні, тисячу разів, ні! – вигукнув Іван Іванович. – Від такого чуда ми назавжди відмовляємось, бо стоїмо на ґрунті революційного марксизму, науки про нещадну клясову боротьбу». Я подякував за вияснення і пішов додому.

Кисло посміхнувся чорт, видно, з чемности.

– Взагалі, – сказав Антон Никандрович, – вони відкидають думку про існування сил, які стоять над матерією. Доводять, наприклад, що ви – нереальність.

– Я – нереальність?! Свині вони. Без мене не було б і черв’яка, якого Іван Іванович заморює.

– Можливо, захочете купити мою душу, але з вами весело, – признався Антон Никандрович.

– Про душу ви, пробачте, сказали дурницю. Що значить тепер душа? В невід затягнуто континенти. Зрозуміло, якщо по–джентльменськи запропонуєте… Але спеціяльної цілі щодо вас я не ставлю. Вже одне цінне: я розігнав нудоту. Пора йти.

– Підождіть! – затримує його Антон Никандрович. – Одно запитання.

– Прислужусь. Радо.

– Воно здавна мучить душу. Користуючися з нагоди…

Раптом постукало в двері й заскавучало.

– Знаю хто, – промовив чорт, – я не приводив її: сама прийшла – Молоточкіна. Запитання другим разом.

З блиском досади в очах Антон Никандрович відчиняє двері.

ПЕРЕБУДОВУЄТЬСЯ ЛЮДСТВО

Молодиця, що влетіла в кімнату, вбрана в сірий халат; хустка на кучерях – диво кольористики: ніби тисячу веселок розсмикано на ворсинки, щоб виткати її. Спорядження молодиці складалося з відра, ганчірки, швабри, собаки і поганого настрою. Загриміли стільці. Метнулась курява від підмітання; зашуміли води на підлозі, гнані стукотливою шваброю.

Антон Никандрович скам’янів коло груби, в яку впроваджено бляшану трубу від «буржуйки» – рятівниці в зимову пору. А чорт закляк в кутку коло вікна. Що ж до собаки, – з ним творилося казна–що: нюхнувся до старигана і покірно постояв з перехиленою головою, слухаючи, як чухають за вухом; тоді крутнувся до чорта і зразу з несвітським переляком відплигнув і, дзенькнувши коротким скавучанням, стрільнув під ліжко. Став там просто. Задерев’янів. Боявся навіть глянути набік. Фосфорично світив очима перед собою.

– …Нехай не думає, що це так йому й пройде! – вела незалежний монолог Молоточкіна. – Мій батько був предковічний пролетарій і революціонер; згинув, бивши всяку гідру: від Корнілова до Денікіна. А тепер мені хоч умирай… Дев’яносто п’ять карбованців на місяць, – що на них купиш? Двісті п’ятдесят карбованців треба, щоб туфлі справити. Каже: «Держава не може міняти ставок». Не може… А я хіба можу прожити? Не бійся, – тим, що лащаться до профсоюзного комітету, знаходиться, «єдіновременноє пособіє» з фондів. Ми: Катерина Колосочкіна, чесна селянська дівчина, та я, та другі, душимось на старцівські копійки. Знаєм, які діла творяться! На міжнародний жіночий день він доповідь читав, – цілий вечір нудилися, слухали, що то за великі права нам дані. Одбалакав доповідь, а впився дома так, що всі тарілки побив у жінки на голові. Обкривавлена прибігла в студентський гуртожиток. Дівчата до ранку з потилиці одсколки висмикували. Проспавсь, прийшов по неї і такий важний, Іван Іванович. Ще й питає: «Як вам подобалась моя вчорашня доповідь?» Ми з Колосочкіною й вичитали йому… тільки очима кліпав, як індик. А вкінці прохрипів: «Я знаю, Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна – відсталий елемент, треба буде придивитись до них, як слід, і зайнятись виховавчою роботою по лінії професійної організації». Вгризатиметься тепер, бо в партійному комітеті його друзяки, випивають разом, – що з ними зробиш?

– Не зважайте на них, – радить Антон Никандрович, – тільки серце мучите собі.

– Я б не зважала, так пече мені їхня неправда, пиляють до крови в печінках. Я винесу відро; будь ласка, тут не ходіть, – іще не витерто.

– Дозвольте, – чемно питає чорт і простягає руку по відро.

– Як вам уже так хочеться, несіть! Знаєте, куди вилити? В раковину; а з крана коло кухні наточити чистої. Чорт виніс відро за двері, а Якилина довідується в старого (чорт усе чує і всміхається під вузенькі вуса, спущені наниз):

– Хто це, такий приємний товариш?

– Знаєте, – мнеться Антон Никандрович, навіть сідає на ліжко, бо стала боліти голова, – це чорт…

– Температуру міряли? – жалісно дивиться Якилина.

– Яку?

– Звичайну, – яку ж… градусником. Скільки сьогодні?

– А–а… – протяг Антон Никандрович, – я вам серйозно кажу, а ви – температуру…

– У вас очі червоні, обличчя бліде, аж зелене. Горе мені з вами!

– Кажу серйозно: це – чорт. Спитайте самі.

– Чи ви мене за дитину вважаєте? – докоряє Молоточкіна. – Я вам раджу, як батькові рідному: прийміть аспірину і ляжте та вкрийтеся… або ні! я вам краще чаю з зіллям скип’ячу. Ось тільки домию. Де він там з відром?

Хотіла вийти в коридор, як чорт з’явився з відром і подав його молодиці.

– Спасибі, – пильно подивилася на гостя.

Обмила підлогу ще раз, витерла; поставила стільці коло стола.

– Сідайте, – сказала чортові.

– Вдячний…

Він сідає, тримаючи ноги в рудих черевиках – рівно, як школяр. Виймає з кишені пляшку і ставить на стіл.

– Що? – придивляється Молоточкіна. – Лікер?

Вона виходить із відром, шваброю, ганчіркою, але без поганого настрою і собаки. Через п’ять хвилин вертається, несучи білу миску, на якій красуються чарки та закуска: хліб і нарізана ковбаса.

– Ах, якби вареники! – тужить гість.

П’ють лікер, а потім чай, що спорядила Молоточкіна. Собаці чорт кидає трохи з’їсти, і чорношерстий збувається страху. Хвостом виробляє винуваті знаки; плигає, як пружина, коли бачить, що з «буржуйки», з якої чорт витяг нижній засувок, – вибігає щур. Гостровухий задавив його і зачаровано дивиться на «буржуйку», на якій обертається металічна накришка з мелодією.

А гість і молодиця вигинаються в прапервісному танці.

– Сміху! – верещить нечистий; долонею проводить по книжкових спинках.

Антон Никандрович розширив очі з несподіванки: дрібненькі, як пішачки в шахах, повиступали примарочки різні, різні: в гривастих шоломах; при огненних прапорах, над держаками яких вовча паща роззявлена, і пишнорукавні, гостроокі, як соколи; із знаками хреста на плащах; під тінню стяга, яскравішого, ніж мак, і всіяного золотими зорями; розважні, вийшли і стали, обпершись на довгі мечі та списи, в стрункому ладу; а поруч – пурпуровою річкою братчики з шаблями й мушкетами; інші – жовті як бджоли, цілими вуликами; і меткі як дракончики; і многодумні, в тюрбанах, сповнені гідности, як дядьки з хуторців; і смагляві твердолиці і театрально–церемонні, непоспішні в рухах; фанатично–молитовні, щирі, і чорні, широкоокі – галузка дерева, що піднімало містичні квіти на світанку світовому, – всі, різноманітною многістю станули, як при–видики; за ними з’явилися й пізніші: така веремія!

Гість схопив з підвіконня млинок для кави і гримнув на підлогу. Пригорщею всипав привидики в млинок і покрутив ручку, і вийшли з відтулини сірі істотки, нужденні, мов мурашечки, що перемандровують через глуху дорогу. Однаковісінькі!.. Рівними колонами крокують, витрублюють їхні оркестри і знаменами мають.

– Хай живе! – ентузіястично гукає чорт.

– Хай живе! – відповідають. Чорт міняє тон на грізний:

– Геть!

– Геть! – гримлять колони.

Спершу залунав регіт на цілому обширу; Антон Никандрович сміявсь, як кінь. Враз стихло, так раптово, мов струни урвались на скрипці. Тишина бездонна, мабуть, глибша, ніж у труні. Лиш пес, користуючися з замішання, глитнув колону з оркестрою і облизався. Чорт штовхнув:

– …Твої – май терпіння!

– Страшно, – шепче Молоточкіна, – я піду…

– Зостаньтеся! – благає чорт.

– Ні, роботу маю: он треба перелити бензин і стати з бідоном у чергу.

Вона приладнала лійку до сулії; переливає горюче, а руки трусяться.

Чорт тримає лійку і розглядається довкола; через його неуважність рідина розхлюпується по підлозі – аж до дверей. Відклавши лійку, чорт наближає уста до атласного вуха молодиччиного: «Дозвольте провожати і поцілувати», – спокушає. Закурює папіроску, а сірник роняє… миттю ж зривається сполох! Кімната повна прозорого полум’я. Думаючи, що настала смерть, старий пригадує науку матері: хреститься. Пропали тоді і привиди, і чорт, і огонь, і Молоточкіна! Клацнув англійський замок на дверях. Заскиглив пес, вириваючи прищекнутий хвіст.

Антон Никандрович прокинувся. Раніш, ніж він схопився, щоб відчинити двері, в коридорі загупали чиїсь ведмежі кроки. Чути улесливо–заспокійливий голос:

– Цю–цю…

Скреготнула відмичка в замку, і двері відхилились.

– Чортів пес! – лайнувся шепеляво–розвезений низький голос. – Його визволяй, а він за штани шарпає.

В дверях – Спиридон Серпокрил; розхристана фіялкова сорочка висмикалася торбинками через пасок на животі. Голова руда, руда і поломениста патлами: соняшник у відцвітанні.

КУРТУАЗІЯ

– Дивно: ви спали, а собаці прищекнуто дверима хвіст. Не–зро–зу–міло!.. – Серпокрил широко водить веснянкуватим обличчям направо і наліво; добродушно удає відчай перед загадкою.

Антон Никандрович говорить:

– Надприродна сила…

– Я не вірю.

– Бо ви учень Івана Івановича. Знаєте що? Ідеалісти будуть на вашій стороні.

Серпокрил дивується, скосивши очі.

– Безперечно, – продовжує Антон Никандрович, – вони лишають матеріялістам пояснення таких явищ, як прищекнутий хвіст. Собі вибирають іншу сферу. На цьому ґрунті можливий розподіл праці.

– Ви – матеріяліст чи ідеаліст? Скажіть відверто!

Антон Никандрович примружив око:

– Як людина, що обіймає посаду на катедрі історії літератури, я матеріяліст.

Слово «посаду» старий вимовив з притиском. Знайшов вихід із становища, бо сказати: «ідеаліст», – Серпокрил передасть Іванові Івановичу, і почнеться музика; а сказати: «матеріяліст», – значить, збрехати.

– В такому разі, поясніть цей дивний випадок, – просить Серпокрил.

– Будь ласка! З матеріялістичного погляду, прищепнутий хвіст пояснюється просто; тут – ланцюг причинового зв’язку, який можна послідовно розібрати. Завжди, коли Молоточкіна миє підлогу, я прошу її, щоб після роботи відчиняла двері на декілька хвилин, для протягу, бо в кімнаті створюється сирість і на книги лягає цвіль. Сьогодні, в той час, як я спав, Молоточкіна відкрила двері другим ключем, що був у неї, помила підлогу і пішла додому; двері кинула прочинені. В кімнату забіг пес. Покрутившись між книгами, він виставився в коридор. Саме тоді з’явився, наприклад, товариш Тонкоструненко, що мешкає напроти. Тонкоструненко прищекнув собаці хвіст і з почуттям виконаного обов’язку вскочив у свою квартиру. Нещасного пса звільнили ви. Яка причина вашої появи – зараз почую.

– Словом, мушу сказати, чого я до вас прийшов.

– Будь ласка, сідайте! – робить гостинний жест Антон Никандрович. – Я радий вам. Я з посміхом згадував про Івана Івановича, а між іншим, щиро вітав би і його, як гостя.

– Посварились би.

– А ви з Іваном Івановичем великі приятелі.

– Приятелі?! – Серпокрил вибачливо всміхається до наївности. – Іван Іванович – людина, з якою не можна розминутися. В Середній Азії мені доводилось ходити по дощаній доріжці, що підвішена до кілків, застромлених у стрімчасту скелю. Висить доріжка над безоднею і хитається; один невірний крок, і мандрівник летить на кілометр униз. Коли хто–небудь подорожує на осликові, то кричить, щоб стрічний за поворотом спинився, бо розминутися неможливо. Цією доріжкою йшли війська Олександра Македонського. Вона страшенно небезпечна. Отак і з Іваном Івановичем; правда, він далеко не античний герой, скоріше – осел, на якому їздить завойовник, скажімо, секретар партійного комітету. Але стрічатися не рекомендую. Навіть його жінка з ума сходить. Сам Іван Іванович казав, що вона збирається назавжди виїхати на Урал. Ви, мабуть, не знаєте, Іван Іванович зійшовся з якоюсь учителькою, а жінка сказала: умру, але й їм не дам жити. Словом, я точно не знаю. А ви помиляєтесь, коли кажете, що ми з ним великі приятелі.

– Так здавалося, – хмуриться Антон Никандрович.

Серпокрил розчарований. Міняє тему:

– Дісталась мені старенька книжечка. Подивіться! Вийняв з–під ліктя том у жовтувато–білій шкіряній оправі; подав і носом повів:

– Чогось у вас ніби чадно…

– Каша пригоріла на примусі, – сказав Антон Никандрович, відкриваючи палітурку, і зразу ж скрикнув:

– Знаменито!.. лицарська Німеччино, як я любив твої книги! Де ви взяли її?

– У знайомих. Книга Еразма належала до бібліотеки Запорізької Січі; привезена сюди козаками Антона Головатого. Більша частина бібліотеки лежить у закритому фонді. Ця ж річ із кількома іншими «застряла» в домі одного козацького нащадка.

– Скільки просить за неї?

– Тепер це моя власність. Міняю на збірник перської лірики. Он стоїть на нижній полиці.

– Беріть! Але ж ви й мастак!

Серпокрил скромний. Його ясно–карі очі з охряними віями заблимали. Знов перевів на іншу тему:

– Я захоплений орієнтом; бував у селищах, де, на превелике своє здивування, здибував білявих і голубооких людей. Який це був контраст до звичайних мешканців середньоазійського краю. В одну красуню я так залюбився. що вже хотів женитися і будувати саклю на скелі. Таки переміг себе: понюхав квіточку на покрівлі світу і відлетів. А яка ж вона гарна!

– Гарна, – погоджується Антон Никандрович.

Серпокрил незадоволений і перепитує:

– Хто – гарна?

– Ця річ.

– Кому що, – зітхає Серпокрил і робить павзу. Ви–сповідує старого, коли той відривається від латинських сторінок:

– А що ви найбільше в світі любите?

– Істину, а крім неї – свободу.

– Свободу і я люблю. Після неї ставлю кохання. Власне, саме кохання й зосталось, бо від свободи тільки ріжки та ніжки. Смійтесь!.. від вашої істини зосталось не більше. Ви знаєте: я виріс безпритульним. Під вагоном експреса перелітав через країну. Ночував у казанах для асфальту, на кладовищах, на горищах. Пиячив по кішлах, як цар в Одесі. Складав пісні про кохання злодія, вуркагани співали їх з гітарами по нічних садах. Мав крила, був вільний, як вітер над хмарами. Не здушив у собі жодного бажання через страх і лінивство. Дихав грозою, що розбивала міщанські закапелки, монастирі, академії, парламенти, трони, фортеці, броненосці і всякі перегорожі між душами. Був грубий, нахабний, разом з тим, відважний. Легко ступав по грудях матері–землі, знав, що живу, мов горю, мов цвіту, що повно кисню в червоній, як небесна пожежа, крові. Що подобалось, брав і казав: «Віддай, а то згубиш!..» Переставало подобатися, – кидав без найменшого жалю. Не був прив’язаний до жодної речі, до найменшої піщинки на одному місці. Сумно було, сидів коло моря і плакав; було весело, бенкетував, – зорі підскакували! Полонили чорні очі, кохав, як випущений з божевільного дому. Була свобода!.. а тепер? – бібліотекар, член профспілки, збори, передплата на державну позику, ЖАКТ, черга в ресторані, картка на хліб… Життя для собаки! Всіх попиляно, як дрова, зосталось по півдуші, та й то – з іржею, з цвіллю, з штампом першого району міліції, а також і другого. Мурашник! Скука! Скажена скука! І от що дивно: звикаю… уявіть собі, – потроху, помаленьку, поступово звикаю і стаю: «товариш Серпокрил». Ще рік, і кришка. Однією людиною буде менше, одним громадянином більше.

– Та ви нещасна людина! – жаліє старий, вдивляючись пильно в очі рудому.

– Помиляєтесь. Я маю свою скарбницю: кохання. Ви не уявляєте, яка солодка любов, ну, хоч би й з декотрими вашими студентками. До вас вони приходять на екзамен і такі невинні пташки – тремтять, залікуються, червоніють. А побачили б ви їх в обіймах Серпокрила, коли «сміються, плачуть солов’ї». Огонь! Грішниці першої категорії.

Антон Никандрович темніє, як сиза хмара:

– Знаєте, це вже свинство. Я навіть не думав, що бібліотекар факультету порається, як лис у курятнику.

– Не буду! Не буду! – з жартівливим страхом жестикулює соняшниковий донжуан.

Старий закипає, аж барва почервонює йому скроні:

– Ви переступили межі закону і порядку…

Невідомо, що було б далі. Зненацька двері прочинилися, і боком, як риба–камбала по дну, так понад книжковою полицею, поза спиною Серпокрила пролинув чорт і мацнув щось на купі книжок, біля підвіконня, пробелькотав:

– Пробачте, будьте ласкаві, я забув свій капелюх.

– Нічого… – стишує голос господар і обережно, по вимитій підлозі відступає до печі.

Чорт повів бровами на Серпокрила, але дивиться тільки на старого з таким виразом:

«Я і рудий зустрічались, хоч він, очевидно, мене й не пригадає; зате я його дуже добре знаю. Тим часом – до побачення».

Вклонився він глибоченно; пропав у дверях. А Серпокрил байдужісінько питає:

– Вам хтось пригадався… Цікаво, хто?

– Чорт! – кинув Антон Никандрович, дивлячись на свої папери з виглядом зайнятости.

– Я – чорт?

…Серпокрил бачить, що його ображено, але ще не хоче вірити. Антон Никандрович роздражнений; він перебирає папірці, щоб опанувати пересердя, проте спростування його прозвучало гнівно.

– Чорт – той, що заходив. Вам тільки жовтодзьобих студенток заманювати в кущі. А він справжній чорт: філософ і кавалер. Уміє підкоряти серця, згідно з кодексом.

– Не кажіть! Моїй останній пригоді й він позаздрить. Я працюю як домашній секретар у професора ботаніки. Він бачить так погано, що спеціяльно для нього замовлені телескопічні окуляри за кордоном. Жінка в нього красуня надзвичайна, жар–птиця! Вірна йому, як скеля. І що б ви думали? Поступово, з найтоншою куртуазією, що вам так до вподоби, я підкорив її серце. Ходжу ночами. Влажу в вікно і в вікно вилажу. Ботанік думає, що то нічні крадіжники; навіть добув мисливську рушницю і палить, виходячи за двері. В моменти, так би мовити, повного кохання я дивуюся: ось ти, Серпокрил, звичайний смертний… за які заслуги посилає тобі доля любов цієї чарівної жінки? Тепер я охолонув до неї. Охолонув після того, як вона при мені прибирала руками за дитиною, коли та блювала, – це було зовсім неестетично.

– Ви кому–небудь розповідали про це все? – залізним голосом довідується Антон Никандрович.

– Раз чи два… але це не важно.

Антон Никандрович стає несамовитий, хоч і стримується:

– Ви влізаєте в дім мого колеги і безчестите його, та ще й ширите неславу. Ви – негідник!

– Даремно лаєтеся.

– Не лаюся, а називаю вас власним іменем. У часи, коли в суспільстві панували закони чести, за такі речі негайно викликали на дуель. Я стою за відновлення цих законів. Чуєте? Викликаю вас на дуель за збезчещення дому мого колеги і ширення розбрату серед моїх учнів.

– Комедія для всього міста! – підкидає руки Серпокрил. – Театр! Скандальні балачки цілий рік… ні, це неможливе.

– Можливе. Я змушу вас стати до бар’єра або прилюдно вижену з бібліотеки, як останнього хулігана.

Серпокрил роздумує: «Ясно, він не при собі, наскандалить і – тікай з міста; документи підмочені; а що? виберу рапіри; вправлявся ж, у поганенькому фестивалі участь брав; ідея! Виб’ю зброю: перо він уміє тримати, а рапіру – чорта з два… Взнають, похвалять Серпокрила; скажуть: молодець, дав видихатись дідівському шаленству». – Згоден! – заявляє Серпокрил. – Жду секунданта. Живіть щасливо!

Коло дверей нахилився і вхопив з полички перські вірші – навзамін за «Християнського воїна».

Старий дивиться у вікно. Сухо відмовляє:

– До побачення.

Зоставшись самотою, ходить з кутка в куток, зауважує на стійці книжкової полички дрібненьку шпадочку – закордонний сувенір. Застромлює її у відворіт піджака, до найтонших голок.