Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

НАЙБІЛЬША НОВИНА

Ранок заграв на сто тисяч золотих сопілок. Буцім кликав покійників з могильного сну.

Антон Никандрович підвівся, виліз на камінну долівку, примруживсь на вікно, з якого била чотирикутним струменем небесна світлота. Чути, ворон: кря! кря! – обзивається з–над цвинтаря. Чик поворушився під стіною на хмизі і траві.

– Як спав, отець? – спитав, глянув волоцюга, добродушний і сумирний.

– Спав, як мертвий, хай сусіди не гніваються.

– Держись Чика, вірно кажу, отець, – не пропадеш: крізь труби пройдеш. І тримай язик за зубами.

Чолов’яга потягнувся, позіхнув. Почухався.

– Гасають лягаші. Я в них з–під носа вискочив. Хороший день сьогодні. Покажи ножик – десь я бачив його. Де взяв цяцьку? – крикнув Чик.

– Тут, в одного хлопця.

– Як його звуть: Дельфін?

– Олександер Астряб.

– Про нього й кажу, хто він тобі?

– Мій студент і добрий приятель.

– Ага, приятель…

Гірко посміхнувся Чик; віддав кинджалик старому.

– Був і мій приятель – чорна кішка проскочила, дружбу хвостом перекинула. Був я дурень, був і він дурень.

– Як вас звуть?.. якщо можна знати.

– Кум з кумою випивав, Гаврилом назвав. По прозвищу – Чик.

– По батькові?

– Нема по батькові; по матері часто звуть, сам знаєш як.

– Гавриле, миритись треба.

– Гітлер воює, чого я буду миритись?

– То Гітлер, а то ви. Миритись треба, – по совісті кажу.

– Ех, отець, не руш совісти!.. Не знаєш, видать, яка то штука: в ухо гримить. Чик нап’ється, хоч ріж, хоч миром маж, а совість дитячим дзвоником перед очима: дзінь–дзінь… примовляє: піди і скажи: «Я – скотина!», от що значить совість. Я б пішов признатися, сам би поліз на перекладину, так що ж?.. Кругом сволота. От, приміром, «ісправительно–трудовий лагер»… хороший «ісправительний»! ти дрова в льодовому киселі тягаєш, а над тобою зараза з гвинтовкою, в червоному картузі, грішніший, ніж сатана. Вистріляє сто душ і зверху матом обложить. Сповідайся в нього! Він, гадина, бродить по коліна в невинній крові. Ні–і–і, підожду; я проти них, як бджола на гречці. Дали б мені гадів повзучих, я б з них людей зробив.

– Треба з Олександром миритись!

– Заладив старий: миритись, миритись. А я хіба камінь? Чую. Він злий на мене, я злий на нього.

– Ви не поганий чоловік, товаришу Гавриле, але вас дуже кривдою розізлили.

– Може, й правда. Кажу: може б, я бджолою в вулик літав, так що ж… Я працював ударно, а гармошка в череві ревіла. Плюнув і дьорнув у малину. Як жрать хотілось, в крайностях грішив мокрим ділом.

– Це страшний гріх, Гавриле.

– І ти, борода, завів катеринку, як Дельфін. Ми з–за цього горщик розбили.

– Ходімте нагору, Гавриле, я вже насидівся тут.

– Мені вдень не можна. Хіба до відтулини.

Стали вони при віконці. Трава яскраво зеленіє, мов огняна.

– Ми з вами живі серед мертвих і мертві серед живих, – понуро говорить Антон Никандрович. – Стоїмо на самій межі; куди ж нам іти: до тих, чи до тих?

– Для таких, як ти, отець, колись монастирі стояли. В будень капусту сажай, в празник свічечку в руки – до образу Миколая, Мирлікійського чудотворця, молись.

Ми з вами живі серед мертвих і мертві серед живих, – понуро говорить Антон Никандрович.

А тепер?.. Трах по монастирському кумполу, і «ваших нєт». Тоска собача! Якби був монастирчик, постукав би в келію, до угодника: одчини! поговори, бо тут грішник окаянний. Старик, сива борода, виходить: «Мабуть, синку, душа болить?» – «Болить, місця на землі нема…» – «Чого накоїв, синку?» – тоді падає Чик на коліно, душу викладає на долоню. Праведник слухає і говорить: «Великі согрішіння твої, синку, але Бог милосердний: молись о прощенні, – я читатиму, за мною повторюй!» Помолиться Чик і попроїдається. Подумає–подумає, плюне на грязну жизнь. Попроситься воду возити для праведників; хліб буде, борщ буде; – чого ще треба?

Чик одушевлений. Навіть замріяний. Зіниці в нього мають колір зеленкувато–брунатних кружлячків з рогового гребінця, Ґудзикуваті зіниці повільно рухаються – так буває в людей з холодною кров’ю.

– Бідний ви чоловік, Гавриле! Приходьте до мене – ось я напишу адресу, – сказав Антон Никандрович, водячи олівцем по бльокнотному аркушикові. Візьміть! Поговоримо. Я помирю вас.

– Ладно, ладно!

Виглянув Чик, чи нема кого поблизу, і поміг Антонові Никандровичу вибратися на білий світ. Старий обтрусився І попростував доріжкою, поміж вогкими деревами, що грілися в сіянні густому, як охра, коли нею розмальовують печі в селі. Пташка, сидячи на високому карнизі багряного собору, проти сонця, надимала горлечко і на весь світ тоненько цвірчала.

Несподівано Антона Никандровича перестрінув Олександер. Він був блідий і задиханий.

– Війна! – скрикнув він. – Вдосвіта німецька армія перейшла кордон від Балтійського до Чорного моря. Бомбардують українські міста.

– О–о–о… – тільки й міг вимовити Антон Никандрович. Він аж занімів, знав добре, що це буде: солдатня з артилерією й шибеницями, підпалені села, біженці – мільйонами, руїни, голод і страждання, для якого слів нема. Страшний зміст короткого слова «війна» розгорнувся в такому несамовитому нещасті в уяві Антона Никандровича, що хотілося закрити обличчя обома долонями, як древні гебреї під високою єрусалимською стіною.

РІШЕННЯ

Антон Никандрович знав, що його праця про Печерський Патерик не побачить світу. Повторював про себе: «Я не хочу писати того, що вимагають; а видавництва не хотять друкувати того, що я пишу».

Якби ніхто не підганяв з науковими працями, було б терпимо – пиши потихеньку, що сам здоров знаєш. Але завжди при складанні семестрової умови на «соцзмагания» та «ударного зобов’язання» треба давати відомості про нові наукові праці. Від сьогодні – кінець тому циганству! Війна знімає питання про арешт, бо Антон Никандрович запишеться в добровольці і піде на фронт; війна звільняє з перетинки на червоній павутині, до якої він прикріплений, він здобуде свободу від всього, що мучить, що закриває світ від очей. Війна багато новин приносить йому, багато всього, крім радости. Антон Никандрович обпирається об стіл обома руками, безмежно схвильований; дивиться розширеними очима в далекі простори життя,, в яких напливають неясні – невиразні привиди подій. Запитання проситься на думку:

– Що буде?

Не радіє Антон Никандрович війні, хоч вісткою про неї дуже збуджений, можна сказати наелектризований: таке відчуття з’явилося в нервах при надзвичайній новині. Він певен, що німці з Гітлером програють. Але поки те станеться, вони натворять лиха, а найгірше – скомпрометують ідею визвольного походу проти комуністичних душогубів. Допікала й вістка про бомбардування міст. Як тільки Антон Никандрович уявив, що бомби з модерних літаків падають на будівлі Києво–Печерської лаври, – відчув на душі велику образу. З якої речі, – питався про себе, – кожен, хто лізе до нас грабувати добро, зразу ж. береться розвалювати старі церкви? Переживав Антон Никандрович велике обурення, кулаком об стіл гримнув, годинники поперекидалися, перестали, означати час на пожовклих від давности, а колись білих циферблатах. Страшно поруйнували більшовики святині нашої віри, бо ненавиділи їх, – закоренілі безбожники: ненавиділи їх як. пам’ятники нашого історичного минулого, незалежного від московщизни. Гітлер, прийшовши на місто своїх учителів, довершить їхнє руїнництво. Властиво, для українців немає великої різниці між більшовизмом і нацизмом: обидва – вороги; якщо є різниця, то тільки та, що знищення народу більшовиками розтягнуте на довший час і пов’язане з різноманітнішими і тривалішими формами фізичного і духовного страждання при брудному та брутальному режимі; нацистами це знищення розпляноване на короткий час, при значно більшій байдужості до внутрішнього життя народу–жертви, в якого грабують «життьовий простір». Вираз: «життьовий простір» особливо вражав Антона Никандровича в «Майн Кампфі». Так на церкву можна сказати: «молитовний простір». Для Антона Никандровича, людини без всякої ворожнечі до інших націй, єдиним розв’язанням пекучих питань було «самостійництво»: життя в «сім’ї вольній», без чужинецького ярма, знущання, переслідування, терору, концтабору, конфіскації майна, Івана Івановича. Такої України ще немає, але буде, в це Антон Никандрович вірив, як в нерушимість Печорської лаври. Справа не стільки в матеріяльному храмі, скільки в споконвічному джерелі духової сили. Можливо, війна ударить, як криця об кремінь, аж іскри посиплються, і обпалить очі всім, що байдужно дивляться на боротьбу; посиплються на всі кінці, примусять вибирати: з ким ти? кому служить душа твоя, небу чи пеклу? Отут–то й є!., вибрати трудно, бо то – «два чоботи – пара»: московський і берлінський. Хто з українців битиметься проти червоної смерти – матиме рацію; хто битиметься проти чорної – теж матиме рацію, – як також і той, хто битиметься проти обох. Лише той не матиме рації, хто проголосить «моя–хата–скрайство» найвищою мудрістю земною.

Антон Никандрович заходився ставити годинники в їхні попередні пози. Деякі механізми почали своє: «цік–цок, цік–цок…»

Стук у двері і запитання:

– Можна?

– Будь ласка, прошу заходити!

Ходою передпотопного дивогляда зблизився Жолобовський:

– Чули?

– Уже! Цього треба було сподіватися: в «Майн Кампфі» ясно написано. Прошу сідати!

– Та–а–к, – протягнув Жолобовський, – можливо, це демон, спущений з ланцюга, щоб розворушити застоялу Европу. А втім, я раціоналіст; бачу один з неминучих відхилів історичного маятника – в другий бік, після того, як рево люція сімнадцятого року штовхнула його в перший бік. По цій війні знову створиться паскудна ситуація і знову гойднеться маятник. Колего, я стомився, ждучи просвітку!

Антон Никандрович хотів його втішити, сказав:

– Терпіти треба.

Посмішка смиренна, як у слухняних дітей, засвітилася у фізика на обличчі, пропорції якого порушені довголітньою недугою, а карі очі під вигнутими й піднятими бровами – великі й пильні; непорушні очі були просяяні, мов кришталь.

– Одно я знаю твердо, – продовжував Антон Никандрович. – Подібно до небесних тіл, що ходять навколо Сонця, явища в історії також обертаються навколо свого незримого світила…

– І збиваються з дороги, – додав Жолобовський.

– Певно! Люди роз’єднані; егоїзм, шовінізм, жадоба територій, золота, влади, насолод, – люди робляться ворогами й спричинюють катастрофи. Найбільше завдання віку: об’єднувати людей. Я далекий від думки про таку єдність, як у нас на зборах: «Хто за? – всі! Хто проти? Хто утримався? – ніхто?». Така єдність потрібна олов’яним солдатикам. Колгосп – зла карикатура на єдність, якої потребує сучасність; недарма ж селяни бачать у ньому відродження російського кріпацтва. Справжня єдність створює всім: тим, що «за», тим, що «проти», і тим, що «утрималися», ґрунт для мирного співжиття. Не страх, а розуміння загального добра керуватиме рухами. Сьогодні в різних частинах світу мотиви загального рішення різні: в одній країні бажання вільної ініціятиви в господарстві; в другій – імперська єдність; в третій – національна незалежність; в четвертій – матеріяльний інтерес; в п’ятій – звичка до послуху; в шостій – страх перед знищенням; в сьомій – проста інертність і хід за течією; у восьмій – міраж всесвітнього панування. Буває, що з’єднується по декілька мотивів в одно. Але скажіть мені, яка держава керується поняттям загальнолюдського добра? Повірте мені: така безумна держава, якщо появиться, то або зразу згине від зажерущої мерзоти, або навіки переможе світ своєю шляхетністю; така держава буде першим в історії керівником плянети.

– Це неможливо; або можливо в далекому майбутньому.

– На жаль! Немає віри, справжньої віри ні в один ідеал, бо немає щирости. Хитрість в найрізноманітніших формах стала обов’язковою чеснотою в міжнародних відносинах. Іду на фронт.

– Ви що – збожеволіти?! Хто ж дозволить старичкам кашляти в окопах? Хіба мало молоді, до зубів озброєної сучасною зброєю?.. Годі! Ви пожартували.

– Кажу серйозно! Доброволець.

Жолобовський відступив на два кроки і оглянув Антона Никандровича з голови до ніг:

– Я б заборонив показувати на фронті таких, як ви.

Німці кричатимуть на ввесь світ, що слов’яни воюють дідами з богадільні. І за що, власне, ви хочете воювати?

– Нема «за що», а є «від чого» – ви розумієте… Крім того, якби це хтось інший ішов, народи з високою релігійною культурою: канадійці, шотландці, американці чи скандинави, – я став би в стороні; підожду! Хай самі кремлівські воюють, що нас знедолили. Але ж Гітлер!.. Голубе, це вам не жук начхав!

– Колего, навіщо на війну? От я – «індивідуаліст», «попутчик» чи консерватор, чи хто зна який «буржуазний інтелігент», однак вірю: світові сили й без нас з вами провчать Гітлера. як слід. Ні, таки дивно.

Жолобовський, здивований вкрай, віддалився крізь масивні двері.

Велику симпатію мав Антон Никандрович до сусіда, а на рішенні своєму стояв непохитно.

Наодинці він прикам’янів супроти вікна; а коли розхмурнівся, тоді в куток зайшов, під книжкові полиці; швидко озирнувшись на сторони, потім на стелю, – страдно та недужо посміхнувся:

– Хіба ж я воювати йду? Рятуватися!..

Так ясно здогадувався Антон Никандрович: тільки одна, найвужча стежка йому – вирватися, зацькованому оленеві, з круга марюк, що рвуть безжалісно, – стелеться через гіркий ґрунт гарматного поля.

Кінець