Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

ЯК ВИКРИВАЮТЬ «КЛЯСОВОГО ВОРОГА»

Антон Никандрович знудьгувався, як лісний звір у залізній клітці, слухаючи безбережних метикувань «псаломщика», що з геологічною повільністю вів аргументи «від Адама». Волосинки в бороді Антон Никандрович перебирав десятий раз, коли доповідач, зрештою, наблизився до предмета своїх атак. Оперуючи поспіхом писаними студентськими конспектами, секретар парткому починав «брати бика за роги» в наелектризованій атмосфері. Присутні, налякані прокурорськими фразами, з замиранням серця стежили слова Тімурленкова, бо ж сьогодні жертвою «клясової пильности» мав стати вельмизнаний науковий робітник. А механіка організованого душогубства всім відома: спершу – обвинувачення на зборах, потім – звільнення з посади і стан «зачумленого» (знайомі обминають його на вулиці, боячись запідозрення в «зв’язках»); зрештою, однієї ночі людина зникає. І навколо така настраханість, що й розмови про нещасливу долю приховувалися вночі по кутках. Це – так, якби червоні трамвайні вагони у великому місті посходили з рейок і почати бігати по вулицях, давлячи населення, а хто проти цього протестував, того кондуктори вбивали залізними ключами по голові. Населення означило хвилі особливо лютого масового душогубства старим словом: «пошесть».

– «В стенограмах і конспектах, – гримів Тімурленков, – розкривається перед нами обурлива картина ідеологічного шкідництва в ділянці історії літератури, в результаті якого здорові розуми нашої чудесної радянської молоді затруюються антимарксистською, буржуазно–шовіністичною контрабандою. Систематично, крок за кроком, через увесь курс професор Споданейко–Віконник протягає махрово–реакційну концепцію літературного процесу, викривлюючи всі лінії в перспективі розвитку древньої літератури. З дивовижною, гідною кращого примінення вправністю і ерудицією одного з стовпів ворожого нам літературознавства, він вибудовує систему понять і визначень, в якій надає фактичному матеріялові потворного вигляду, діаметрально протилежного справжньому науковому марксистсько–ленінському уявленню про найстарший період в історії нашого минулого письменства. Коли в науці півтораста літ існує визначення Київського періоду, як періоду в історії російської літератури, професор Споданейко–Віконник намагається, щоправда, спритно звиваючись, щоб уникнути політичного розходження з термінологією офіційно затвердженої стабільної програми, висвітлити, як період в історії самої української літератури, тільки на одній підставі: мовляв, той період розгорнувся в Україні, в її столиці, серед українського народу. В одному місці стенограми знаходимо прямі слова про те, що Росія, як велика держава, виникла пізніше, ніж пам’ятники древньої літератури, наприклад «Слово о полку Ігоревім». Пізніше і в іншому місці. Ви розумієте, скільки єхидства і прихованого глуму в цих словах? Будь ласка, літературні пам’ятники є, а Росії нема! Через деякий час з Московії з’явилася «Росія» і, виходить, пограбувала українську націю, прикарманила її літературні пам’ятники і навіть почепила собі на груди вкрадену другу частину самого імени України – назву: «Русь». Ось яку антинаукову концепцію потайки протягає професор Споданейко–Віконник, користуючись із політичної короткозорости та ідеологічної розмагніченосте адміністрації факультету і громадсько–політичних організацій, які не знають, що діється в них під носом. Професор Споданейко–Віконник заперечує вироблений за півтораста років і назавжди установлений погляд, згідно з яким процес створення древньої літератури був загальноросійським процесом, що відбувався в обставинах життя на тодішній спільній батьківщині великого російського народу і українського. І нічого не змінює і не може змінювати в цьому факті пізніше виникнення Росії як могутньої держави на північних землях нашої спільної радянської вітчизни. Всякі спроби розбити культурну, історично зложену єдність народів СССР ми будемо нещадно громити. Будемо їх викорчовувати з коренем! Але все те, про що я згадував, – це лише квіточки в концепції професора Споданейка–Віконника, ягідки і насінники будуть далі».

– Пробачте, але ви ж не спеціяліст в історії літератури, – голосно подав репліку Антон Никандрович.

Авдиторія з жахом повернула до нього обличчя.

– Прошу не перебивати! Я скінчу, і тоді вам дадуть слово, згідно з порядком дня, – суворо відповів Тімурленков, – а на ваше зауваження про мою некомпетентність я можу сказати, що кожний з нас, марксистів, покликаних працювати в ідеологічній ділянці, достатньою мірою озброєний методою діялектико–матеріялістичної аналізи, щоб при розгляді курсу історії літератури помітити, де є ворожі нам ідеї і концепції, тим більше, що я також слухав курс історії літератури і постійно цікавлюся нею і, запевняю вас, розбираюся не менше, ніж ви думаєте. Отже, я продовжую! – повідомив Тімурленков і переможно оглянув залю.

– «Професор Споданейко–Віконник твердить, що перед Росією і Україною лежали різні історичні шляхи: Росія прагнула встановити зв’язки з західноєвропейським світом через північний шлях, зокрема – через Балтику, а Україна – через південний шлях – по Чорному і Середземному морю. Причина цього така: Росія, – так виходить з прямого змісту лекції, прочитаної в грудні 1940 року, – Росія перебувала на нижчому ступені культурного розвитку, ніж Україна, і тому вона, без небезпеки асиміляції та підкорення тому, кого сама намагалася підкорити, могла вступити в зв’язки з північними країнами, взявши, однак, багато чого від них; в той час, коли б вона стала на південний шлях, – вона підпала б цілком під вплив Візантії. Взаємини з останньою Україна без страху могла встановлювати, бо мала духовну культуру досить сильну, щоб на рівних основах злитися з еллінським світом і навіть реформувати його і обновити своїми молодими силами. І виходить, що українцям перешкодила варварська дія росіян, починаючи з князя Андрія Боголюбського, який пограбував і спалив Київ – великий культурний центр Східної Европи.

Росія, бувши духовно відсталою, розорила свого суперника – Україну, бачачи собі в майбутньому небезпеку від злиття двох старовинних культур і від повстання на українських землях непохитного бастіону східноєвропейського духовного життя. Що почав князь Андрій–руїнник, те довершили Петро І та Катерина II, які остаточно придушили українську культуру і на її руїнах запанували з своєю напівазіятчиною–напівевропейщиною. Так, мовляв, загинула колосальна перспектива духовного розвитку, бо якби Україна успадкувала до кінця здобутки еллінської, вишуканої і витонченої культури, то вона була б державою, в якій християнсько–европейські ідеали могли б знайти собі небачений вияв і розквіт.

Напрошується висновок: російський імперіялізм з його азійською нетерпимістю, заздрістю і жорстокістю винний в гальмуванні світового прогресу. Товариші, я вас запитую, в чім основна політична суть концепції професора Споданейка–Віконника? Основна політична суть її полягає в тенденції відірвати історію України від загального процесу, в якому вона становила невід’ємну частину, разом з історією великого братнього російського народу, і довести, що Україні, з погляду розвитку її культури, було невигідно йти в союзі з Москвою, а треба було об’єднатися з західноєвропейськими країнами. Подібні теорії мали розповсюдження у вигляді, наприклад, контрреволюційного «хвильовизму» тощо. Я гадаю, що наша здорова радянська громадськість засудить з усією рішучістю також і новітній рецидив буржуазно–націоналістичного літературознавства, який, на жаль, з’явився в нашому середовищі і залишився невикритим аж по сьогодні. Порядком самокритики я мушу ствердити: наша партійна організація також була недостатньо чуйна в політичному відношенні. І тому, маючи сьогодні знову серйозний урок, який потверджує вчення нашого геніального вождя і вчителя про необхідність посилення клясової пильности і непримиренности до всіх і всяких залишків капіталізму в побуті і свідомості людей, ми з помноженою енергією візьмемося до боротьби за кристалеву чистоту марксистсько–ленінської теорії і її глибокого застосування в ділянці гуманітарних наук».

«Псаломщик» скінчив свою аналізу, завершену, як то годилося, тоном акафісту, і вистанув у непереможній позі на одну секунду, випнувши колір хакі на грудях, а після того сів і закурив папіросу. Щілини між повіками були повні самозадоволення, зовсім чорного – на тлі алюмінієвого забарвлення шкіри на обличчі. А дащкувата лисина віддзеркалювала пурпур вечора.

Антон Никандрович тяжко підвівся; сухо та роздільно промовив:

– Товариш Тімурленков штучно вирізнив окремі твердження, подані в моїх лекціях цілком об’єктивно, поруч з Іншими, протилежними до них.

– Придержуйтесь порядку! – різко перебранчив старому Сороконожков, що головував на зібранні. – Слово має товариш Мотузков.

Нахмуривши брови, Антон Никандрович сів і втопив очі в якусь крапку на столі.

Товариш Мотузков прославився бойовими промовами; на кожних зборах його випускали наперед – нехай задає тон. Тип такого казенного промовця, одержимого духом підлабузницького фанатизму, давно відпечатався на камінні в живих печінках многотерпеливо’ї безпартійної маси. Завжди, після «основної» доповіді, неодмінно ставала перед очі така політична балалайка і на одній струні награвала агітаційну мелодію до крайньої межі осоружности. Такий «дежурний» промовець «закликав», «викривав», «клявся», соваючи кулаком перед собою в тютюновому повітрі. Слова його «стовідсотково–витримані». Він ніби народився в сорочці, зшитій з комсомольсько–партійної програми. З шкіри вилазив, доводячи відданість начальству. Вдавався в демагогію, щоб «виконати завдання» і обгавкати того, на кого його нацьковано. Ця зателепа інстинктовно відчувала, що неприємна публіці, а тому вдавалася до залякування; підлизавшись під актуальну політичну шерсть, люто «прокурорствувала» з виглядом: «ми вас рознюхаєм, сидіть тихо, а то!..» І, звичайно, публіка мовчала.

– Ми заслухали, – кричав, ніби в момент, коли авдиторія оточена печенігами і в смертельній небезпеці мусить зважитися на якийсь неуявимий крок, – значить, ми за слухали керівну доповідь секретаря партійної організації, товариша Тімурленкова, який поставив перед нами на всю широкість і глибочінь питання про шкідництво в наших рядах з боку теорії, що ллє воду на колісницю буржуазного суспільства.

Антон Никандрович нехотячи посміхнувся, почувши про воду «на колісницю».

– Товариші, – переходив Мотузков на скреготливий стиль, – ми зобов’язані нести чистоту діялектичного матеріялізму в маси, а перед нами на носі протягується буржуазна контрабанда під маскою науки.

Авдиторія веселішала; в найдальшому кутку хтось басом зареготався і раптом стих, мовби почав пити воду. А Мотузков набирав розгону: човгав кулаками в повітрі і підкидав головою. Безколірні очі заливалися нервовою гарячкою, як у шамана. Чуб злиплими жовтими жмутками спадав на лобик сірого вигляду. Фізіономія перенапружена і темно–червона.

– Навіщо треба було згадувати, а так робить професор Споданейко–Віконник, і в нас записано в конспекті, як братня московська держава воювала з запорожцями, коли всякий знає, що існують залізні пута дружби між народами?!

«Залізні пута дружби» зацікавили Антона Никандровича, і він подав репліку:

– Пробачте!.. Американці й англійці пишуть про війну за незалежність, і, однак, це не заважає їхній дружбі.

Човгуща рука Мотузкова застигла в повітрі, а фізіономія оглядалася за порадою до секретаря парткому.

– Закликаю до порядку! – гостро різнув Сороконожков і постукотів олівцем по столу. – Можна продовжувати, – кивнув до промовця.

А Тімурленков підвівся і сказав:

– На мою думку, досить. Я думаю, що товариш Мотузков в основному висловив свої зауваження. Щодо репліки професора Споданейка–Віконника, то я вважаю за свій обов’язок сказати так: є принципова різниця між історичними подіями в країнах буржуазних, Англії та Америці – з одного боку, і подіями на території теперішнього Радянського Союзу – з другого боку. Воєнні події між Англією і Америкою мали один характер, а воєнні події, які були на нашій території, мали другий характер. Даремно проф. Споданейко–Віконник ставить між ними знак рівности.

Тімурленков сів, прибравши собі сановитости, як кіт біля парадних дверей. А Сороконожков дозволив говорити студентці Галині Зеленчук, старшій віком, ніж її сусідки, і партійній.

– Десять хвилин!

Тим часом Антон Никандрович дивувався – плечима знизував: «Про який знак рівности йшла мова? Я сказав про війну за незалежність в минулому і дружні взаємини в сучасності, а він – «знак рівности»… Він моментально скривлює мою думку і приточує гріх».

Галина Зеленчук покволом промовляла:

– Товариші, ми заслухали доповідь секретаря партійного комітету відносно ідеологічних помилок у лекціях професора Споданейка–Віконника. Ми всі знаємо Антона Никандровича як людину з великим знанням і поважаємо його; знаємо також, що він особисто користується по пулярністю, дякуючи уважності до нас і справедливості. Я хочу сказати, що мені жаль дивитися, як складається ситуація. Безперечно, секретар партійного комітету, з погляду нашого марксистсько–ленінського світогляду, має підстави, і я також, як комуністка, приєднуюсь до його зауважень. Однак я гадаю, що Антон Никандрович, один з наших найвизначніших істориків літератури, в наступному навчальному році спростує невірні твердження.

– Товаришко Зеленчук, – перебив Тімурленков, – ви повинні зрозуміти, що тут ціла концепція, а не окремі помилки.

Зеленчук стояла і думала. Вона білява, з худими і гострими формами широкого обличчя, з спокійним поглядом сірих очей.

– Я слухала ввесь курс, мені здавалося, що в ньому виразно виявлявся тільки так званий «об’єктивізм», відкинутий нашою радянською наукою. Антон Никандрович давав великий фактичний матеріял, без розподілу його з погляду марксизму–ленінізму. В його концепції виступали різні можливі перспективи для історичних подій.

– Ви скінчили? – спитав Сороконожков.

– Так.

– Хто бажає взяти слово?

Мовчання. Виступ сумлінної і сміливої Галини Зеленчук, в минулому робітниці цегельного заводу, примусив навіть «ярих», навіть «партсук» замислитися над гостротою обвинувачень, кинутих від Тімурленкова. Як і переважна більшість вихідців із справжнього пролетаріяту, що прибула в студентську громаду, Галина Зеленчук цуралася крикущого гурту і виявляла нахил до розважних і справедливих рішень. Сороконожков на лихо собі так скоро спинив студентку, бо, – спонуканий ніяковою павзою, – зважився виступити найнезвичайніший промовець, якого тільки можна почути на факультетських зборах. Звуть його: Тихон Бурма; він високий і згорблений; блідий, як крейдяний папір для малювання; шатен; постійно незачесаний. Очі в нього зовсім–зовсім світло–сірі, аж білі, завжди дивилися просто крізь того, з ким він розмовляв. Говорив він неголосно і одноманітно, без найменшого жесту і поруху. Добрий, незлобивий, як голуб, злиденно–сіро одягнений, вічно голодний, вічно заклопотаний папірцями з якимись кумедними філософськими нотатками.

Його вважали за «психа» (душевно недужого), хоч і шанували. Він мав прекрасну пам’ять і непомітно складав іспити з відмінними оцінками. Студенти сміялися, коли він доводив, що історичні дати з вісімкою наприкінці були вирішальними: 988, 1648, 1918, 1938 (початок «особливого курсу» всередині СССР); прийдешній 1948 рік повинен стати також границею між двома періодами.

– Позавчора, себто 18–го червня, я почув від товаришів, що будуть чергові партійно–комсомольські збори на факультеті. Зважаючи на особливу ролю вісімки в кінці дат, я наперед визначив собі: відбудеться якась непересічна подія. Моє передбачення справдилося. Між іншим, легко вияснити, чому число вісім показує на важливі зміни…

– Перейдіть до суті справи! – постукав олівцем об стіл Сороконожков.

– Дорогий товаришу, з цією ж метою я й виступив, – туркотів йому сизокрило Тихон Бурма, дивлячись у пурпурову вечірню далечінь. – Справа серйозна і вимагає терпіння та уважности. Бо між сімкою і дев’яткою проходить лінія перевороту, який відбувається в стані скристалізованих і згоджених моральних сил і приводить до вищого стану гармонії, пройнятої ідеєю…

Сороконожков обурився:

– Якщо ви торкаєтеся філософського питання, то вам треба, принаймні, заглянути в підручник з діялектичного матеріялізму!

– Вірно! Абсолютно вірно, дорогий товаришу, – туркотів «псих», – я так і зробив; я навіть другий раз конспектував його під час теперішнього зібрання. Довго думав над прочитаним. Прийшов до цікавого діялектичного явища; от, будь ласка – який гарний приклад: визначений душевний стан; зрівноваженість, чіткий розподіл сил добра, ясність, – такі прикмети виражені в числі «сім», далі настає збурення, що становить заперечення попереднього стану: пляномірний перелім і рішуча зміна в симетричній формі – такі процеси виразні в числі «вісім»; і зрештою, нова гармонійна рівновага, просвітленість над вічною глибиною, натхненна повнота, виражена в числі «дев’ять». Ясно? Виходячи з цього розуміння, я надаю, в зв’язку з характером нашої революції, особливого значення вісімці в датах, зокрема і спеціяльно наприкінці їх, так само, як надаю особливого значення вісімці в кількості зірок, що мають сузір’я, кількості гранів, що мають кришталі, кількості…

– Я закликаю вас до порядку! – сатанів Сороконожков. – Або говоріть до суті питання, або я позбавляю вас слова.

– Нехай говорить!., цікаво… молодець Бурма! – загомоніло по авдиторії, пожвавленій і зацікавленій такою діялектикою.

В Антона Никандровича по обличчю розлилась приємна посмішка.

– Закликаю до тишини і порядку, – кипів, як самовар, Сороконожков. – В нас мало часу, треба говорити на тему…

Бурма погоджувався:

– Звичайно; я тому й говорю про особливі явища, в яких проявляється універсальний діялектичний закон, дій сний завжди, навіть на цих наших зборах. Я тільки хотів закінчити попередню думку. Згаданий закон має керівну силу в таких, наприклад, випадках: коли народжується восьма дитина в матері або вісімнадцята, або двадцять восьма і так далі…

При цьому «і так далі» авдиторія вибухнула найвеселішим реготом на ломищелепно–канудних зборах. Молода студентська натура знайшла відтулину для свого настрою, придушеного прокурорськими погрозами. Лиш та частина, що з партійного і комсомольського обов’язку мусіла підтримувати «нормальний» хід обговорення, чи просто боялась «оргвисновку», сиділа тихо та рівно, з пісними мінами.

Атмосфера угроблення старого професора була розбита. Виходив водевіль. Сороконожков з болісним сумом думав про заздалегідь заготовлену резолюцію – її треба було неодмінно «провести», за це він, Сороконожков, як голова зборів, особисто відповідав перед секретарем парткому. Тімурленков, досвідчений громадський робітник, швиденько написав цидулку і передав її Панкратові Крякучіну.

Отямився й Сороконожков; округлив очі – такого кольору як кава, розсипана в попелі, під бровами, схожими на щурячі вусики. Втишував залю.

– Я вам більше слова не даю, – махнув рукою на «психа».

І той сідав, зберігаючи голубину мирність, і тільки дивувався про себе: «Чудно, чудно; я говорю про важливі речі, а Сороконожков заважає… Однак видно, що всі цікавляться; недарма ж перед зборами Астряб казав, що треба виступити, бо розбиратимуть принципову справу і мої думки внесуть ясність, нададуть зборам філософського характеру; багато студентів питалося, чи я говоритиму, – якщо Астряб так звертався, то, напевно, мав підставу: він поважний студент, хоч цього разу по–вуркаганському оглядався, рвучи якийсь, ніби крадений, друкований аркуш і кидаючи в урну. Я міг би виступити восьмим з черги, так і хотів зробити, ждав, поки скінчить сьомий оратор, а довга мовчанка спокусила; надалі буду послідовний».

Не кондор злітає з гнізда на камінному шпилі, – підводиться з стільця професор теорії літератури Панкрат Крякучін.

Оригінальна постать! – чорнява шевелюрою, наче вийшла з казана, налитого смолою найдорогоціннішої якости. Недовгі ноги в недовгих штанях підпирають сильно розвинений тулуб, такий широкий спереду, що гострі поли незмінного вугляного пальтечка розходяться на сторони. На недовгій шиї, в збитій набік краватці, насаджена величезна голова з величезним лобом: верхня дощечка на шпаківниці.

Несамовито чудний! Очі з–під посурмлених брів посвічують раптовими, повними нічного блиску і гострої знервованости сполохами–зирканнями і знову ховаються в розколинах на величезному обличчі, схожому на фасад академії. М’ясистий, чітко окреслений ніс ненабагато кирпатий; а нижня губа відставлена ненабагато наперед; властиво, вона і нижній щелеп творять одну простопадлу рису. Обличчя – з припухлістю, з натуженістю в м’язах, з темним відтінком шкіри і з виразом інтелектуальної наелектризованости. Кремезна постать доповнена руками, постійно зігнутими в ліктях, іноді відпущеними трохи на боки: завжди в одній з них – книжечка, в другій – ціпочок. Ідучи, він нерізко перехиляє корпус набік і назад. Говорить так, мов відкушує від невидимого довгого дроту – крихкого і смачного, – чітко означені кусники, відкушує їх і за кожним негайно закриває рота з такою наставленістю, що от–от почуєш звук: «піф!» або «паф!». Вимова у нього надзвичайно виразна, гостра, дякуючи великій сконцентрованій енергії артикуляційного апарату. Він має феноменальну, просто страховинну пам’ять; його начитаність вселяє повагу, змішану з тривогою за бідну черепну чашку людську, так немилосердно придавлену пірамідами фактів. Панкрат Крякучін – чудо природи; інтелектушіьний дивогляд з близькозорими очима. Різниця між обома професорами–літературознавцями відразу впадала в око, бо Крякучін, на відміну від Споданейка, становив собою «апарат для механічного думання», нещедро обдарований багатствами моральної природи. У відносинах з людьми в нього на кожному кроці виявлялась душевна незграбність і кутастість вдачі. Йому бракувало того, що надає знайомству з людиною цікавости і приємносте, Знання загасили в ньому теплоту почувань. Мабуть, без чару товаришування виріс, виформувався він, як знаменитий вчений; зостався з попередньою вдачею гонористого гімназиста, нетолерантного і холодносердного, мало того – жахливо причіпливого до близьких і далеких. Придиратися до кожного слова, сказаного в його присутності, виросло в потворну звичку. Він моментально кидався з гострим гачком і давав волю своєму злорадству, хоч, з рівним правом, можна було присікуватися і до кожного його слова. Дискутувати з ним – убивча неприємність, бо його буквоїдство набирало характеру душевного звихнення. На додачу Панкрат Крякучін був до крайносте суб’єктивний в поглядах на речі, і мстивий. Вікодавня дикунська жилка невтишимо вібрувала в його єстві. Якщо котрий–небудь з колег ставився до Крякучіна дружньо, то професор войовничо доводив, що навіть помилки тієї людини – це не помилки., а незбагненні істини. І навпаки: досить було, щоб котрий–небудь з колег, вільно чи не вільно, поставився неуважно до Крякучіна, пішло!.. Найсвятіша істина, висловлена тією людиною, оберталася в устах професора в чорну облуду. З зоологічною емоційністю, користуючись найменшими нагодами, заводив він механіку причіпок. Дрібно кусався без зупинки,, дістаючи від того нервову насолоду і одночасно страждаючи: аж подих уривався йому від схвильованосте, і сам він то бліднів, то червонів. У випадках, коли відносини були індиферентні, Крякучін тримався з підкресленою коректністю, і тоді його особа стояла в надзвичайно симпатичному світлі, навіть можна було милуватися на Крякучіна.

Чудо природи мало великий дефект: сьогодні воно розцінювало певний факт в літературі, як надзвичайно позитивний; завтра – як надзвичайно негативний; післязавтра – позитивний, через два дні – негативний, і так до безкінечности. Той необачний, що покладався на професора Крякучіна, виробляючи собі орієнтацію в літературі, терпів жорстоку кару, безнадійно блудив і з великими болями самотужки виборсувався з плутанини оцінок. Тільки форму сприймало чудо природи, та й то – страшенно суб’єктивно, крізь плівку залюблености в камерній, до останку висушеній, виштученій, зманерізованій на чужих пригаслих взірцях десятого ґатунку, російській поезії царського часу, що хоробливими квітами доцвітала на підвіконні припорохнявілого московсько–петербурзького сальону. Всесвітнього значення велетні російського мистецтва: Достоєвський і Чайковський, як і мистецтва західноєвропейського, були для нього «банальними» і «перестарілими», – він кохався в бур’янцюватих декадентенятих щілинно–сутінкового настрою. В лекціях Панкрат Крякучін надолужував брак естетичного відчуття – конячими дозами схолястики, увінчаної бойовими дзвониками політичного сучасництва.

Пізно вночі, наодинці, в нетверезому стані Панкрат Крякучін один раз на рік сам собі признавався, що аромат поезії тікав від його могутнього носа.

До Антона Никандровича він ставився з притаєною гострою ворожістю, після того, як одного разу в Будинку вчених вони стукнулися лобами. Професор Крякучін читав доповідь про поетику Пушкіна. Виступивши в обговоренні, Антон Никандрович спокійно зауважив, що високоповажний доповідач робить помилку, аж надто зв’язуючи Пушкіна з французькою поезією. З того часу Крякучін запалився помстою.

Він, горів духом заперечення: якщо хтось подавав думку, Крякучін заперечував її блискавично; якщо хтось її зрікався, Крякучін блискавично приймав. Студенти прозивали його: «Професор Навпаки».

Тімурленков знав про чорну кішку, що пробігла між двома літературознавцями. Його розрахунок був певний: викотити патлатого, як «тяжку гармату» – проти бородатого; тяжкими артилерійськими набоями нудоти розсадити гумористичний настрій.

Як завжди, професор Панкрат Крякучін мудрикував довго, сухо, одноманітно, снотворно, з надлюдською кебетою – доводити авдиторію до заціпеніння в звірячій тузі. Між іншим, він так висловився:

– Переходжу до питання про ролю християнства під час його конфлікту з старою вірою, бо тут виявляється розходження професора Споданейка–Віконника з історичними фактами, яких не можна легкодушно ігнорувати або ґвалтувати безкарно, хоч би навіть і в найспритніший спосіб.

Панкрат Крякучін заклацнув рота з рухом щелепа, потрібним для звуку: «піф»; сховав монгольський поблиск в щілини і застиг з виразом величі, змішаної з жертовністю; з виразом відповідальности головного арбітра.

Розчинилися в сутінках, під колишньою церковною банею, останні печально–червонаві рефлекси живого вечора і засвітилася мертвяцька електрика, а Панкрат Крякучін промовляв і промовляв.

Студенти зів’яли, як айстри від морозу, коли на городах зостається гарбузове огудиння, де–не–де огніють віями пів–скорботні–піврадісні, похилені до землі соняшничата, що врятувалися, дякуючи своїй скромності, а останні тютюни нечутно витрублюють у свої фіялкові фанфарочки, прикликаючи сіру хмару з дощем. Професор промовляв над бідними айстрами, як крук, що сидів на протрухлій жердці, колишній підпорі опудала, і викрякав зловісно – віщував непогодь, сніг, смерть у природі.

При словах: «легкодушно», «ґвалтувати», «в найспритніший спосіб» – Антон Никандрович обурився, бо він ніколи в житті не хотів ігнорувати фактів і ґвалтувати їх; навпаки, за довгі роки наукової діяльности виробив звичку поборювати в собі найменше, навіть підсвідоме бажання зрушувати факти з місця і підганяти під свою думку. Легкодушність? – ні, неправда… Ігнорування? – теж неправда. Навіщо Крякучін це говорить?! Дивно. Є якась причина – незрозуміла, невідома; вона поштовхує Крякучі–на говорити злі слова. Зрештою, хай говорить!

Антон Никандрович перестав слухати. Зосереджував думку на дуелі… А що як сказати: «Забудьмо непорозуміння!» Серпокрил зрадіє, а нишком підсміхнеться: «Ага, здрейфив старий». Цікаво, як закрито від нас майбутнє? Не знаєш, що станеться з тобою через годину. Дуель – це смішний віджиток, і можливо, тут–то й судився тобі кінець. Несподівана, безглузда смерть. Щоправда, до кінця недалеко, скільки я можу прожити?.. Максимум – двадцять років, ні, то багато, нехай п’ятнадцять. Вони скоро пройдуть. А я сиджу на противній комедії. Ось цей буквогриз нарочито добирає уїдливих виразів, щоб мені дошкулити. Ніби лежиш на розсохлому тапчані, а блощиці кусають за лікті. Піду додому. Астряб казав: «Для них важно, щоб ви самі заявили про свою вину; тоді в газеті надрукують – порох в очі населення». Діють шабльонно… «проробляють» на зборах, людина «кається і відмежовується», виголошує самоосуд; а після цього її «сажають». Треба противитися «проробці». Піти з зібрання. Наступна атака аж після канікул. Встигну переїхати, наприклад, в Середню Азію. Хвилину посиджу – нечемно виходити, коли колега говорить. А Серпокрила в залі немає; Івана Івановича теж немає; а цей учений шашель точить дерево життя. Нудьга смертельна!

Ввижалося Антонові Никандровичу, що він сидить над нічною річкою, а біля вуха дзунить комар, дивлячись крізь окуляри на списані аркуші.

Молоденька студентка з напівдитячими темними кучериками з–під чорнобархатного берета – біленька наївність в обличчі, – почула якийсь новий ущіпливий вираз Крякучіна, «фальсифікацію» чи що, – злякано сплеснувши ніжними, як дрібні бризки конвалій, долонями, поглянула на винуватого. Антон Никандрович помітив її погляд: очі з пухнастими віями, подібні до двох чорних метеликів, повні страху, здивування, докору, сумніву: чи правда тому, що говорить Крякучін? Мовляв, як?.. Отой старий, що до його кожного слова прислухалась вона, як до палахкотіння в світильниках істини, і записувала в зошит, – тепер, виявляється, такий страшний злочинець: лихо!

Антон Никандрович посміхнувся в сиву бороду святим сміхом безвинно приреченого і тихо дивився на свого суддю. А той переживав біологічну насолоду, добираючи і виголошуючи повні отрути вирази; то червонів, то бліднів, – аж задихався… В нього незрозумілий середній стан – між тим, що в ядучої істотки, яка з краплиною, випорснутою в тіло ворога, позбавляється власного життя, і між тим, що в юнака, коли він перший раз попадає в жіночі обійми. Недарма ж Крякучін, випадково – в день відміненого при соціялізмі Великодня, записав собі в бльок–нот сентенцію: «Помста стоїть над інстинктом самозбереження». Він своєю постаттю і вдачею ніби втілював помсту в людському образі: образі потворному і могутньому, мурашино–здрібнілому своїми стимулами і огненно–пристрасному в здійсненні довготривалого задуму – обмежений, як прасол з містечка, і феноменально вишколений у формальних нетрах вселюдського пізнання.