Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

Такий кусій, працьовитіший, ніж паровик, і нудніший, ніж остання муха на осінній шибці, спустився з ланцюга на свою жертву.

Вчепився в колінні кістки прив’язаному до ганебного стовпа – змученому, а однак непоборимому в правді своїй і терпінні серед гріха: і власного і чужого.

– Теоретизування професора Споданейка–Віконника про християнство віддають уже вульгаризацією. Адже пер–ший–ліпший профан знає, що в літописних пам’ятниках далася взнаки рука редакторів, фанатично настроєних в дусі православія, а відтак і непримиренних до всіх живучих проявів старої віри. В умові з греками – років 907–го, 945–го, 971–го – знаходимо неупереджені свідчення про клятву перед Перуном, головним богом верхньої февдально–дружинної кляси, і Волосом, богом торговельно–купецької кляси. На жаль, з тієї причини, що трудова маса була ізольована від активного вирішення державних питань, в умовах з греками немає згадки про її богів, а такі безперечно мали своє місце. Трагічні події, як–от: голод, війна, пошесті, посухи, міжусобиці тощо, збуджували в народній масі невдоволення політикою князя Володимира, що оформлялося у відкритих протестах з певним стихійно–революційним забарвленням. Прийняття християнства мало спеиіяльну клясову функцію – воно давало освячення для новоформованого типу февдальних відносин в Київській державі. Звичайно, в загальному історичному аспекті, – а ми тільки так і можемо пізнавати діалектичну природу явища, прийняття християнства в певному відношенні було позитивним. Професор Споданейко–Віконник, розглядаючи згадані зміни в Київській державі, шукав їхніх метафізичних причин, буцімто прихованих у сфері морального єства. Він пробував знайти одвічні духовні чинники, передусім – моральні, які діють законотворчо в процесі розвитку народного життя і поступування людського духа по щаблях століть. Ця тенденція ретельно прихована, – вона так тонко вплутана в нагромадження фактичного матеріялу, що тільки надзвичайно пильна аналіза спроможеться виявити її одіозні обриси. В лекціях професора Споданейка–Віконника складається така картина: народ Київської держави, відбуваючи з стражданням і героїзмом розвиток свого морального почуття, дійшов до ступеня, коли поганська віра, випозичена в основних елементах її з східних країн, перестала відповідати його серцю, і тому прийняття християнства було закономірним і неминучим.

На додаток до своєї промови Панкрат Крякучін знову сипнув виразами: «сплощення», «викривлення», «знущання», «примітивізм» та іншими трояндами академічного джентльменства.

Заклацнув рота з механікою: «паф» – і сів.

На обличчі визначилася міна звитяжця, що перебуває під смертельно небезпечними бурями буття.

Авдиторія сиділа зморена, мовби розвантажила потяг з дровами.

Тімурленков обернувся в світило, що стоїть посеред неба і грає на скрипочку, а сяєво звучить, а сяєво падає потоками на публіку.

Виступив худоносий гострозорий помічник декана, який, здавалося, хотів потанцювати під скрипочку; він сто разів сказав: «з одного боку, ми повинні визнати» і сто разів сказав: «з другого боку, ми повинні побачити». З посмішкою мудрого Лиса Микити він так віртуозно ускладнив плетиво питання про лекції Антона Никандровича, що навіть очі самого найсвітлішого Тімурленкова скоро стали олив’яними і позбавленими самосвідомосте. Крутнувши пишним хвостом неповторного іронічного стилю, пом. декана звіяв ним порошинки з столу, облизався і сів – такий скромний, такий смиренний, як лілія в руках черниці.

– Я маю запитання до мого вельмишановного колеги професора Панкрата Феоктистовича Крякучіна, – підвівся Антон Никандрович.

Сороконожков метнув головою:

– Давайте!

– Мені цікаво знати, яка з трьох причин спонукала мого вельмишановного колегу говорити неправду: чи переконання в тому, що я дійсно виразник експлуататорської ідеології; чи бажання, невідомо чому, зробити мені неприємність; чи, зрештою, любов до гармонії між своїми словами і думкою адміністрації? Я хотів би почути відповідь, звичайно, при умові, якщо високоповажаний колега хоч тепер наважиться говорити прямо…

Крякучін встав з місця і, надавши фізіономії виразу, що в ньому містилася містерія ображеної зверхлюдської гідности і зневага до недостойного, відкусив від незримого дроту речення:

– Я відмовляюсь відповідати.

Пафнув щелепом. Драматично сів.

Виступало багато інших: начальственних і неначальственних, партійних і непартійних, комсомольських і некомсомольських, бойових і небойових; аж поки Астряб задав питання до професора Панкрата Крякучіна:

– Скажіть, будь ласка, чи у викладах Антона Никан–дровича ви знайшли тільки ідеалістичні теорії, чи також і матеріялістичні?

– Відповідаю: наявні також матеріялістичні. Однак ідеалістичні викладені з прихованою симпатією і в найяскравіших фарбах, а тому вони об’єктивно домінують.

«Паф–паф!» – і сів.

– Можна ще одно запитання? – підняв руку Астряб. Сороконожков мотнув головою:

– Можна, але коротко.

– Професор Панкрат Феоктистович Крякучін твердить, що виклад фактичного матеріялу в лекціях з історії древньої літератури був неповний і однобічний. Вірно я зрозумів чи ні?

– Абсолютно невірно! – торжествував професор Крякучін. – Навпаки, я зазначив, що фактичний матеріял поданий навіть у надмірних нагромадженнях. Мої критичні зауваження мали інший напрямок.

– Можна сказати кілька слів? – просив Астряб. Сороконожков порадився з Тімурленковим.

– Можна, але коротко: три хвилини.

– На мою думку, секретар партійної організації товариш Тімурленков має рацію, ставлячи питання про ідеологічну витриманість лекцій. Проте мені неясно, чому в центрі обвинувачень стоїть професор Споданейко–Віконник? Два роки я слухав його лекції – вони прекрасні і змістом, і формою. Здається, тут трапилось непорозуміння. Беручи діялектичний матеріялізм як найдосконалішу методу наукового пізнання, ми повинні прагнути до найточнішого вивчення дійсности і теперішнього часу і минулого. В цьому розумінні лекції професора Споданейка–Віконника, з надзвичайною повнотою фактичного матеріялу, цілком відповідають вимогам діялектичного матеріялізму. Крім фактичного матеріялу, з такою самою повнотою подано і з сучасного погляду оцінено також теорії, що той матеріял освітлювали. А щодо виділення і віддання переваги одній якійсь із них перед іншими, то, можливо, тут проявився суб’єктивізм, я підкреслюю: надзвичайний суб’єктивізм самого шановного професора Крякучіна, якому видалося, що одна якась теорія подана з найбільшою симпатією.

Серед присутніх заворушилося, як у муравлиній державі, бо безмежний суб’єктивізм Панкрата Крякучіна був загальновідомий.

Старшокурсники схвально хитнули довговолосими головами і кинули на Астряба погляд, ніби старі аркебузники – на підлітка, що кулею звалив птаха.

Збори заходили в затулок, нудніший, ніж той, куди пхають на провінційній залізничній станції товарові вагони з дірявими дахами і виламаними дверима.

Сороконожков відчував, що заготовлена резолюція провалюється крізь землю і тягне з собою його комсомольський квиток.

Та ось підклав секретар парткому під Антона Никандровича свою резервну міну.

– Я з обуренням, – деклямував він, – дивився на поведінку професора Споданейка–Віконника. Замість того, щоб визнати свої помилки, він разом з своїми прибічниками намагаються створити враження, ніби все гаразд і наша боротьба за чистоту марксистсько–ленінської науки про літературу не має сенсу. Це не більшовицький підхід, товариші студенти, і таку поведінку ми повинні з усією рішучістю затаврувати. Щоб остаточно розкрити суть справи, я вкажу на критерії, якими користується наша партія, озброєна переможною ідеєю Леніна– Сталіна: це – критерії ролі кожного нашого вчинку. Я маю незаперечні дані, що лекції професора Споданейка–Віконника збуджують небажані настрої в студентському оточенні. ї хоч би як старалися прихильники професора і він сам довести, що все гаразд, однак лекції з історії древньої літератури стали чинником у відродженні буржуазного націоналізму. Тому я вважаю обов’язком кожного партійця і комсомольця, кожного позапартійного більшовика – дати найсуворішу відсіч тим, що намагаються законсервувати огнище націоналістичної хвороби. Недарма вищі органи ставлять перед нами питання про недостатні успіхи у виявленні ворожих тенденцій серед нашого оточення.

Після цих слів секретаря парткому Сороконожков став так бойовито, мовби надів панцер і дістав до рук семип’ядну пищаль.

Один за одним виступали резервовані Тімурленковим «бойові» промовці партійного гартування і кинули на голову Антона Никандровича каменюки: «гнилий лібералізм», «дрібнобуржуазний гуманізм», «повзучий емпіризм», «місцевий націоналізм», «меншовиствуючий ідеалізм». «безхребетний еклектизм», «вульгарний антиісторизм», а між каменюками – ломаки: «плехановщину», «грушевшину», «покровщину», «переверзевщину», «бухарінщину», «деборінщину», «волобуєвщину», «єфремовщину», «богдановщину» і цілу хмару кім’яхів з болота, перечислення яких могло б скласти кишеньковий словник на сто сторінок піц назвою: «Перечислення смертних гріхів, що їх повинен берегтися вчений, коли він має більшу любов до своєї квартирі, ніж до бараку на Таймирі». На додаток повішено Антонові Никандровичу на шию колекцію «дохлих собак». Ущіпливі вирази Крякучіна видавалися тепер дотиками трояндових пелюсток до губ закоханого.

Антон Никандрович зрозумів: його справа пропала. В авдиторії – переляк і заніміння. І коли один з партійних ораторів натякнув на існування на факультеті гнізда націоналістичного елементу – присутні відчули, мовби залізнокоста крижана рука простягнулася й розчепірила над ними пальці, обсипані снігом. Смертельним холодом повіяло в жили; з’явився владика загального настрою в «раю»: страх.

А Тімурленков дивиться світилом, що посеред неба диригує оркестрою.

Битва виграна.

Сороконожков відчував, як резолюція піднімалася соколом у променях перемоги.

– Перед заключним словом секретаря парторганізації. – дзвенить Сороконожков, – п’ять хвилин має професор Споданейко–Віконник.

– Ні, ні, п’ять хвилин забагато. Я коротко скажу. Товаришу Тімурленков, мені здається, що справа стоїть негаразд. Погоджуюся: я дійсно невідповідна людина, якщо до наукового робітника ставитися так, як ви і ті, що виступали з вашого благословення. Мені дуже дивно… бував я в стінах багатьох вищих шкіл – в нашій країні і за кордоном. Здавна відомо, що в університетах під час суперечок перша вимога – сумлінно передавати думки опонента. Сьогодні ж я чув здебільшого лайку і причіпки до моїх думок, поданих у перекрученому вигляді. Годину тому я хотів вийти з залі, бо дискусія неможлива. Якщо вам хотілось очорнити мою особу, – можна було обійтись без мене. Якщо ж ви зацікавлені у виясненні справи, то треба було змінити тон: мої докази в атмосфері злоби – непотрібні. Я дробив помилку, що залишився на цих зборах.

Антон Никандрович взяв капелюх і пішов до дверей. Чимало студентів, між ними й Астряб, подалося слідом за ним.

Решта схопилася з місця.

– Збори не закінчені! – зойкнув Сороконожков. – Прошу сісти! Треба прийняти резолюцію.

Тімурленков говорив стисло й люто. Видно, його їв страх, що доведеться перед вищою інстанцією відповідати за незграбну «проробку». На розпорядження секретаря хтось побіг доганяти Антона Никандровича, але було вже пізно: старий зник.

– Чорт з ним! – пошепки заспокоїв Тімурленков свого посланця; далеко не втече…

Присутні сиділи вражені до глибини душі, кожний по–своєму. А Сороконожков сповістив:

– Слово для зачитання резолюції має товариш Мотузков.

Названий підійшов до стола, розкрив підручник: «Економічна політика» Землянкіна і почав перекидати багато сторінок, шукаючи резолюції. На його обличчя впав зеленкуватою тінню жах:

– Я… я… пропала резолюція… вкрадено! – видушив він тремтливі слова до Тімурленкова.

Заля стрепенулася. Одні подивилися на винного з чорною камінною понурістю. Другі – з солоним скепсисом. Треті – з несамовитою веселістю в очах. Четверті… неможливо перечислили відтінки в стобарвній райдузі почувань, що засвітилися після заяви товариша Мотузкова.

Студентка з бархатними очима, схожими на двох чорних метеликів, немов ударила в клявіш:

– Комедія! Гину, ха…

І зразу ж затулила губи легкими пальчиками.

ДУЕЛЬ

Олександер і Ольга спотикаються попереду – в темряві, мов з каламаря пролитій, крізь яку часом пробігає смужка від кишенькового електроліхтарика. За ними Антон Никандрович; він справно подолує ямки та горбки на піщано–глинистому побережжі. Думка в’ється чорною голубкою далеко звідси, а відомо: якщо ходець покладається на інстинкт, відриваючись свідомістю від оточення, то він або ламає шию в рові, або таки непомітно і непошкодимо півсновидою дотоптується до призначеного місця.

«Що ж далі? – думає старий, глянувши на свіжо–чорну воду, що заворушилася відблисками, коли до неї від електроліхтарика метнулася смуга. – Втопитися в байдужному потоці, чи згоріти в огні, як той безталанний Дзюба, – мабуть, проти цього місця, на тім боці відійшов мистець від світу, мов індус над священною рікою… чи впасти, пронизаному шпадою (яка нісенітниця в XX столітті – дуель!), чи в «чорному вороні» спровадитися за грати, а звідти в товарячому вагоні погриміти в області козячого «рогоправлення», що лежать за «макаротелятними» і «костоворонними…»

– Олександре! – звертається незлобивим голосом. – Чи ви дотрималися умови?

– Дотримався. Зазначено в правилах дуелю… повинен бути лікар, щоб подати медичну допомогу пораненому. Я мусів вибирати: або якась чужа особа, або Ольга, – вона вміє робити перев’язку.

– Я й забув! Ви чули, що за нами тупотіло? Хто то?

– Зараз роздивимось.

Серпокрил, роздражнений до білого жару, ковтав простір, ніби викинутий з гармати. Лаявся «багатоповерховими» і якимись аглютинативними, власного винаходу.

– Безумна трата часу! – рикав серед ночі. – Старому забандурилось бути в лицарях, а ти брьохайся по бур’янах, як малохольний, отця б його червеця телеграфним стовпом з заднього крильця… я маю справи, поважніші, ніж штрикання підісками, курям на сміх, щоб його дохла кобила скребла, гребла, втопила б його, розпроклятого діда…

Від рота несло сумішшю «спотикача» і «зубровки».

І Лотосов позаду Серпокрила підтюпцем сіявся, присвічуючи електроліхтариком та оглядаючись, – здаючи собі звіт, що хтось назирці супроводить їх.

– Вони! – сказав Астряб, коли в круглому сяєві зловив рудого.

Означили теренок для двобою і провели глибоку лінію посередині. Антон Никандрович і Серпокрил взяли тоненькі шпадки і стали один напроти одного. їхні секунданти застигли коло їхніх лівих рук, на сторонах теренка, і навели на шпадки світло.

Астряб, крім того, тримав папірці – конспекти з правилами; подав ними, як хусточкою, знак до двобою.

Дзенькнули схрещені шпади в червонастому світлі: бійці простягнули руки, щоб вийняти душу з грудей ворога.

Стрепетнулась тривога в серці Ольги, яка стояла поблизу з наготовленими медикаментами, ватою, корпією для перев’язки.

Ледве встигли дзенькнути шпади в дуелі, ледве зібрався з духом Астряб, щоб спинити вбивство, показавши на порушення правил, – як десь поблизу, на чорному березі, розітнувся такий жахливий, такий пронизливий жіночий крик, – такий несамовитий зойк із чийогось горла: серця присутніх ойкнули, захололи на мить, ніби впали в безодню.

– Рятуйте!!! – закричала на ввесь світ нічний чиясь душа, що гинула, бачачи смерть перед очима; закричала, чуючи, як смерть навіки нищить її.

– Відкладаємо дуель, – здушено вимовив Антон Никандрович і мимоволі перехрестився, але так, щоб ніхто з присутніх не побачив. Зразу ж після цього побіг; група кинулась слідом – у напрямку до місця, звідки долетів крик.

Бігли, присвічуючи дорогу ліхтариками.

– Хто тут розбійничає! – звіром заревів Антон Никандрович, коли йому здалося, що саме на цім місці розлігся жіночий крик. Він так напружив руку з шпалою, що міг прошити вмить, кого спіткав би, як винного.

Якби хто–небудь повів прожектором через надбережжя, тоді в димчасто–сліпучій смузі означились би також два суб’єкти в кепках, з руками, позакладуваними в кишені. Суб’єкти стояли осторонь; вони самі хотіли бігти на крик, та, порадившись пошепки, відійшли до міста.

Учасники пригоди з дуелем обшукували берег, нишпорили між кущами, заглядаючи туди й сюди, водили поглядами навколо: нікого нема.

Байдужа ніч дрімала над піскуватими горбами, над глинистими вибоїнами, над хлюпотливою чорною водою.

Нікогісінького живого поблизу!

– Хтось дурня строїть, – кинув Серпокрил. – Хотів пожартувати з нами і все.

– Не думаю. Так кричать лише тоді, коли вмирають: я чув не раз, – заперечив Астряб.

– Візьміть мою швайку, Іоно Івановичу!

– Давай, давай, любий чоловічку! – замурмотів Лото–сов, беручи в Серпокрила шпаду і зразу ж віддаючи Астрябові.

Антон Никандрович мовчав. Був розгублений і страшенно неспокійний. Астряб і в нього забрав шпаду. Загорнув зброю в матерію, що подала Ольга.

– Недобрий час, ох, недобрий час! – побивався Лотосов, смикав собі бороду. – Боюся води, страшна вода…

Уб’ють – і кінець; у воді поховають. Хто розшукає? Вода все відносить, гріх до моря відносить. Боюся!..

Постояли хвилин з п’ять; знову розглянулися на сторони, тоді пішли до міста.

Коло затону Лотосов став бурмотіти.

– А біда – це ворон… береглися б його; одні хай так ідуть, а другі хай так ідуть. Бо гляди, натрапимо на біду. Вона близько ходить!.. От–от підскочить. Крилами вдарить в обличчя. Одні хай так, а другі – так…

Показує нарізно руками Лотосов.

Олександер, взявши Ольгу під руку, запропонував зробити справді так: розійтися двома групами на сторони.

– Ми втрьох: Антон Никандрович, Ольга і я, повернемо направо, до водогону, а ви вдвох – наліво, до пристані.

Так вони і зробили; на своє щастя, – зробили так.

КОРАБЛИК ПРОТИ ВОЛІ ТІМУРЛЕНКОВА

Кинувши шпадки через замкнену хвіртку, Олександер узявся за чотиригранні прути.

– Одна хвилина! – сказав Антонові Никандровичу і Ользі. Переметнувся в темний двір.

Дві велетенські псюки здалеку відчули, що хтось непрошений у дворі; лементнули і поплигали до хвіртки.

– Фсі! фсі! – подав знак Олександер, і тоді, в припливі емоцій, холодноносі та м’ягковухі почали чіплятися лапами за рукава і, користуючися з невидимости, лизати обличчя знайомому гостеві. Олександер по–приятельському взяв їх за шиї і понахиляв до землі, а вони аж загупали хвостами в такт по споришу; вирвалися – помчали наперед, хто ота й як вистрибуючи в темряві.

– Хто там? – спитався крізь вікно Адам Скаржинський, коли почув ритмічний стукіт у віконницю.

– Я, Олександер.

Спершу привітали двері своїм дерев’яним шепотінням, а потім і сам господар, який відразу ж поцікавився:

– Спинили?

– Справа благополучно провалилася через нещастя…

– Сядьмо! І я слухатиму.

Олександер поставив замотані шпадки в куточку і лаконічно оповів про дуель та крик.

Скаржинський світнув очима з прямокутних щілинок; стягнув губи, мов бронзовий кисет на шнурок, і мовчить. Підводиться з табурета, походжає, зчепивши руки за спиною.

На столі красується кораблик. Олександер прив’язується до нього очима. Кораблик завбільшки як лебідь. Обрисами щогол та линвочками, якими вони обсновані, нагадує цілий жмут ліній готичного храму, кинутих у небо. Вітрила, невеличкі, гостріють чайчиними крильцями, пнуться голубиними грудьми: такі празничні! Борт оздоблений різьбою

Спереду на кораблі стоїть Спаситель – показує дорогу. Дивлячись на нього, апостол Петро на другому кінці з усіх сил налягає на стерно, одягнений у. синьо–зелену туніку, поверх якої накинута сіро–золотиста мантія. Має апостол бороду середньої довжини, довгі пасма падають на плечі. Біля пояса – величезний ключ із хрещатим прорізом. Недалеко ж від Спасителя, біля щогли, Андрій Первозванний дивиться на якусь зустрічну високу землю, благословляє її, спираючися в той час на косий хрест. Апостол Андрій – з невеличкою бородою і довгим волоссям, що вільно лягає на скроні; одежа в нього: чорно–бронзова туніка та мантія синьо–голубого кольору. По обох бортах корабля поставлено по п’ять інших апостолів. Ось по цей бік Павло; борода в нього довжелезна, ллється кількома кільцюватими чорними струмками; а чуб підстрижений зовсім коротко. Поверх синьо–зеленої туніки він має на собі червоно–багряного фарбування плащ. Міцно тримає меч. Далі Тадей, шатен з недовгою бородою, як у дядьків з хуторця. Обличчям дуже худий. На долоні тримає будиночок. Туніку носить сіро–зелену, а мантію – бузкового цвіту, дуже гарну. В апостола Бартоломея, одягнутого в темно–зелений хітон, над чолом покучерявилося чорне волосся. В жмені пучок колосків. По краю сіро–брунатного плаща – золота мережка. Філіпп – коротковусий, кучеряво–бородий, – тримає високий хрест, змайстрований з тонкого обструганого деревця. Його одяг складається з туніки пісковато–бронзового тону і сіро–блакитного плаща. В кінці ряду стоїть апостол Яків, з довжелезною бородою, що хвилями обливає груди, прикриті сіро–брунатною тунікою. Мантія – лазурно–зелена, з м’яким сірим відтінком.

У кожного з апостолів різний вираз в очах і рисах обличчя: то сувора зосередженість, то тиха задума, то пильна увага до нового враження, то мрійна просвітленість, – трудно відразу перечислити і визначити тонкі відтінки їхнього душевного стану, схоплені вправною рукою майстра, що, очевидно, мав терпіння мурашки, працюючи коло такого милого різьбарського шедевра.

До щогли приладнано круглий годинничок, а над ним на площинці – ангели з сурмами.

Олександер відірвався від споглядання:

– Прекрасно! – скрикнув він. – Але я мушу йти, бо Антон Никандрович і Ольга ждуть біля воріт.

– Треба обов’язково оглянути берег, – порадив Адам Григорович.

– Піду.

– А після того жду вас. Добраніч!

Веселі псюки вертілись колесом під ліктями в Олександра, коли він вертався через двір; а коли поліз по залізу вгору – дряпнули лапами його черевики: попрощалися; при тому з жалем повищали.

– Як ти там довго! – докоряє Ольга.

– Винуватий. Чудесний модель корабля зробив Адам Григорович! Завтра зайдемо і роздивимось.

Антон Никандрович застиг, як камінь. Ольга питає його:

– Ви, мабуть, стомлені?

– Не так утома, як тривога.

– Ви проганяйте болючу думку. Моя сусідка, стара лікарка, часто каже: забудьте все неприємне, все, що дражнить серце і викликає злість. То, каже, неправда, що люди – назавжди втратили едем на землі, – він і тепер є, але ми не бачимо його. Не той дужий, хто підніме великий камінь, а хто стримає власне серце. А найдужчий, каже, той, хто знищить зло в собі самому: той переступить поріг земного раю. Всі недуги та печалі покинуть його. Ви не думаєте, що такий спосіб, як вона каже, – надто жіночий?

– Не думаю. Скоріше це – ангельський спосіб… вимагає не нашої праведности, – сумно промовив Антон Никандрович.

Олександер зауважив:

– Матері повинні продиктувати закон про виховання.

Ми в дитинстві страшно ожорсточились серцем.

– А що ви думаєте? – сказав Антон Никандрович. – До десяти років, принаймні, малеча повинна зростати під материнським доглядом.

– Я переконана, що без жіночих порад ніхто не перевиховає людство. Материнське серце мудріше, ніж комсомольська програма.

– Згоден, згоден! – заговорив Антон Никандрович, якого ця думка, видно, страшенно зацікавила. – В нас сидять тигри; одних можна зв’язати шовковими нитками, других треба припинати на ланцюгах. Ні, візьмем інший образ, От – Голгота… в ній безсмертний символ, крім основного буквального значення. Кажуть, у людині є ангел і демон. Не точно! В людській душі – три основні складники: той, що його втілює Син Божий; той, що представляє грішник, схильний до каяття – розумний грішник і, треба сказати, добрий, хоч він через обставини життя погруз у злочинах; і, зрештою, той, що його, представляє нерозкаяний грішник, затятий в своїй жорстокості, цинічний І нахабний. От складники душі, символізовані в образі Голготи, гори нашого земного страстотерпництва. А можливо, я помиляюся.

– Цікаво, – тихо сказала Ольга.

Олександер мовчав, але те, про що говорив старий, стояло перед очима, як жива картина.

– Зверніть увагу, – гарячився тим часом Антон Никандрович» – три Марії приходять до замученого Спасителя, три Марії приходять до його труни. Ви думали над ним?! Тут я попрощаюся з вами. Заходьте завтра. Ви не знаєте, як мені приємно, коли я бачу вас. У моїй одинокості…

Він не договорив. Вимахнув безпорадно руками і швидко пішов, Олександер і Ольга довго дивилися вслід йому.

Ліхтар на вулиці ворушився яскравим павучком. Поприв’язував оранжеві павутинки до землі, а каштани перехопили їх посередині своїми п’ятипалими долонями, налитими зеленою кров’ю, і намагаються перервати.

– Мені дуже жаль Антона Никандровича, – зітхнула Ольга. – Він добрий, добрий.

– Він повинен кудись переїхати, бо Тімурленков та Іван Іванович переріжуть його своєю марксистською пилкою.

– Як страшно жити, коли над нами люди, в яких нема нічого людського! – прошепотіла Ольга з мукою в голосі. – Чого вони лізуть з чобітьми в душу?! Вірити не можна; думати он так – не можна, бо арештують; треба ось так думати. А як я хочу вірити? А як мені не можна без цього?! Сьогодні вранці я пішла до кручі. Стою, а далеко внизу вода блищить. Я з такою журбою дивлюся.,. Враз як засвітилось над річкою – я аж здригнулася з несподіванки.

Вона припала Олександрові до плеча. Постояли залюблені під каштанами; пішли далі, до високої сильвети будинку, затиснутого цегляними сусідами; тільки в небагатьох вікнах електрика світилася то ясно–зеленим, то темно–червоним крізь паперові абажури.

Тихо пішли Олександер і Ольга дерев’яними сходами – нагору, аж під самий дах.