Текст книги "Рай"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

СЕКУНДАНТ СЕРПОКРИЛА

Розгорнута книжка на столику, в кутку, видається проти обличчя сірою, такий блідий, а вуста стиснуті в нього, очі блискучіші від свічок на тонких, як гвоздики, свічниках: стоїть Іона Іванович Лотосов перед присутністю духа, якого викликав у темній кімнаті. Він фізично відчуває присутність духа, мов касир у кооперативі – присутність голови ревізійної комісії! За довгі роки самовишколювання, при нестримних поривах – зблизитися з магнетичними могутностями, Іона Іванович досягнув свого: став у безпосередні зносини з тим, для чого немає ні імени, ні назви. Попервах було страшно, коли дух надходив; дрібний мороз розсипався в кровоходах, згодом, при твердому самоопануванні, сеанси набули відносного спокою. Сьогодні – жах, найбільший у житті Іони Івановича; ясно стало: заходять несвітські переміни, іона Іванович прощається з представником загробности. Вернувши собі душевну рівновагу, відкриває віконниці одинокого вікна: світляна буря вривається в сутінки. До неї приєднується повів вітряний крізь рами, що їх Іона Іванович розчиняє і зкріплює на гачках. Колихається полум’я свічок, – вони тепер видаються язичками прозорого золота, що зберігають прекрасний металічний блиск. Гасить їх Іона Іванович; виходить у сіни. Там, на клапті вицвілого зеленого килима, знітився ясно–брунатний Тюльпан. У його прозорих очах неспокій. Іона Іванович потішає улюбленця. Собака горнеться до рук, поглядає жалісно вгору, знов припадає на килимок… скаржиться, і то з таким скавучанням, як людський плач. Поголосивши, Тюльпан починає лизати руки господареві. Раптом обидва, Іона Іванович і Тюльпан, підводять голови, прислухаються: в обох з’являється передчуття, що хтось повинен прийти. Іона Іванович стає в сінешніх дверях; зелень садова кипить, посилає високі шуми до нього; а він стоїть, терпеливо дожидає, поки в уяві виникнуть прикмети чиєїсь постаті: неясно, як відсвіт на туманній шибці, вималюється жовтувата сильвета – здогадається господар: до нього спішить Серпокрил, і Тюльпан нахилить голову, ніби стверджуючи здогад. Стоїть господар: дожидає гостя. Волосся сірокаштанового кольору спадає на плечі, як у малярів старого часу. Риси обличчя прямі й чіткі; лоб трішки відхилений назад; ніс гострий. Очі сірі з прозеленню. Вилиці ненабагато виступають на сторони. На сухих вустах вираз душевної «зібраности» і рішучости. Найпишнішу окрасу обличчя становить могутня борода: дбайливо розчісана, викохана. Судячи з зовнішности, з живих рухів, з блиску очей, Іона Іванович – натура експансивна, схильна до крайнощів і екстази. Вік його можна означити приблизно: сорок два – сорок три роки. Зріст середній. В його одежі немає нічого екстравагантного; носить він короткий брунатний піджак з лихої матерії, викроєний на англійський лад, і темно–сині штани, так би мовити, «кавалерійського» рисунка, стягнуті на колінах. Чоботи з пляшкуватими халявами начищені, мов сяйво з Полярного кола спочинуло на них.

Походжає Іона Іванович по доріжці, струною напнутій між хвірткою і вхідними дверима; поглядає то на дерева, що перебувають у піднесеному стані (можна подумати: повітря стоїть непорушно, а вони самі сходять, буяючи, з місця), то на квітники поглядає… Дана їм доля: в чародійній формі означити глибини нашого серця, але ми надаємо тому небагато значення. Поглядає на квітники, вони легенько хвилюються, пошумлюють разом з деревами, ніжно і тепло світять шовковими очима. До хвіртки підходить господар – у момент, як біля неї з’являється Серпокрил, розхрістаний аж до підгруддя.

– Жду вас, прошу заходити! – відчиняє хвіртку Іона Іванович.

– Ви – жартун… хто сказав, що я прийду?

– А це не вам знати. По траві бачу, з голосу пташиного чую, на вітрі носиться. Ваша голова ще молода.

– Ніби ви старий чоловік… пророк Іона.

– Скажу, а ви смійтесь: мені – п’ятсот літ. Нічого стояти. Прошу в світлицю! Взяв під руку Серпокрила:

– Благовірної нема дома, пішла на базар. Скоро вернеться, тоді й пообідаємо.

Серпокрил посміхається. «Чудний, – думає, – чоловік Іона Іванович: любить дивувати».

Тюльпан реагує на гостя неспокійно. Ворушиться на килимку, гурчить і з запитанням поглядає на господаря.

Той подає йому знак: мовчи! знаю сам, що за людина! Вкладає Тюльпан голову на лапи; очі повні рівного темного блиску.

Пропустивши гостя в кімнату, Іона Іванович зачиняє двері і, як годиться–водиться, запрошує сідати, сам замикає в шухляді книжку з круглого столика.

– Що то за книжка? Покажіть!

– Ах–ха–ха! – заливається Іона Іванович, зробивши громохкий наголос на першому «а» і поступово знизивши голос. – Покажи йому… смішний! Та хто ж тобі, милий розбійничку, наважиться книжку показати!?

Серпокрил бажає приспати недовір’я:

– Не хочете – не настоюю; просто здавалося, що то йога.

– Голубчику! не настоюєте, і прекрасно! – ловить на слові Іона Іванович. – Ви ліпше скажіть, що вас непокоїть; в очах написано: «злий». Так, розбійничку, бачу, посварився з кимсь… та не відводь ти погляду на овечі лужки, дивися прямо в очі. Ну?

Серпокрилові робиться моторошно; він зустрічає зір з двома непорушними плямами голубуватого вогню і знову відводить погляд.

– Бачу й так! – з досадою карбує слова Іона Іванович і сердито, ніби щось кинувши додолу, махає рукою.

– Що ж там видно: глечик меду?

Серпокрил оговтався після першого тривожного почуття і пробує обернути справу на жарт.

– А те видно, нещира душа, що твій останній глечик можуть розбити. Сам, мабуть, знаєш. Ну, так одно тобі скажу: та сама рука, на яку зло маєш, порятує тобі посудину. А! годі хтозна чим журитися! Поговоримо, чоловічку, про новини, про старовини, про всякі всячини. І то треба згадати, що тучі біжать… біжать! Бережись, буйна голово, бо коршуни крячуть. Біда–біда! Ну, годі, розвеселімось! Вернеться Анастасія Андріївна, сядемо за стіл – погомонимо. А правда, дивно, що я говорю, як хуторський знахар?

Серпокрил подивився з–під лоба. Передчуття було недобре, коли слухав Іони Івановича, солідної людини, що не знати з яких причин трусить торохкавками. Хотілося спитати: «Ви окультист чи ні?», – але таке бажання пропало: «Зарегочеться, а правди не скаже; хай йому біс! Помовчу…»

В сінях скавучить пес; тихо тупотить хтось; скриплять двері, напевно, в кухню.

Іона Іванович потирає долоні.

– От і наша господиня, найдорожча наша, світ–Анастасія Андріївна, вернулася.

Ввіходить білява жінка середнього зросту; привітно всміхається, її зуби, стрункі, білі, як перлини, поблискують проти вікна. Очі глибокі та сірі. Високочола і білолиця, справляє враження сільської красуні, що сьогодні наділа городську сукню – синю, з дешевого сатину.

Стіл пересувають на середину кімнати і сідають «підобідувати». Анастасія Андріївна ставить тарілки з кислим молоком і посипає його цукром.

Серпокрил їсть помалу і поглядає на шухляду, куди бородатий сховав книжку. Хитрий Іона Іванович сміється під вуса, питає дружини:

– Що чувати–видати?

– Люди кажуть: скоро війна… газети пишуть про Гітлера, сердечного друга.

Регочеться Іона Іванович:

– Побратими! Чоломкаються, клянуться: вічна дружба!., тиснуть один одного до серця, спочатку делікатно, потім – як слід, і пішли тріщати ребра. Побачили б картину, якби його (показує на Серпокрила) звели з старим професором… що було б, га? – я питаю…

Серпокрил відхиляється від стола, поглядом проколює Лотосова.

– Чого ти, милий чоловічку, тривожишся? То я так собі – на здогад… Мабуть, випадково і влучив. Признайся!

Серпокрил відвертається. Щоб розвіяти неприємний настрій, Анастасія Андріївна повідомляє далі:

– Було аж два вбивства. Якогось юнака зарізано в городському парку, здається, з ревнощів; і доктора Криловського, – кажуть, ніби політика примішана.

– Криловського? Праведника?! О, політики! Яку душу погубили!

Іоні Івановичу очі заволокло сльозами: от–от заридає.

– Ви думали, політика – тільки розмови та папери? – глузує Серпокрил.

– А ви думали, політика – тільки шибениці та спалені села, та німці замість козаків?

– Звідки ви знаєте, що я думаю?

– Мені Тюльпан розказує, він розумніший, ніж політики, що пнуться на кін, і ніж волоцюги, що ждуть: при німцях наступить благодать… Чорта з два!

Тюльпан, почувши згадку про свою скромну особу, дряпнувся в двері. Впустив Іона Іванович улюбленця і кинув йому хліба. Серпокрил вирвався з закляклости, вирішив «відрізати» приятелеві:

– Підождіть, після Европи і нас притиснуть шибеницями; тоді почнемо крутитись. Я готуюся до найгірших можливостей.

– Притиснуть, та не вас! Ви – прудкий, хто вас при держить?.. Ви – як дзиґа: крутиться, крутиться, ниряє, виринає.

Серпокрил вірить. Так сприймають слова гадалок: дурна баба, а дивися, чисту правду скаже!

– Потім, – віщує Лотосов, – скажімо, бомбочки згори; тікає чоловічок до золотої зірочки, а потім зовсім темно, трудно й побачити, що трудно!

Тривога бринить на серці в Серпокрила; він перебиває віщування:

– Окремі люди можуть «крутитись», а народ заженуть у загородку і знов обернуть у скот. Хто війну провадить, той її й годує, – шкуру здирає з населення, як з бика.

– Ваша правда! Муки хресні готуються. А встоїть народ! Ого–го! Народ – це сила; ніхто не зломить. Тисячу літ терпітиме пилку на серці, а скине: в могилу, всякого скине. Розумієш мене, чоловічку?

– Помиляєтесь! Народ звик, щоб на йому їздили. Як нікого нема на спині, сам просить стрічного: сідай! понесу!

– Мізантроп ти немилосердний, чоловічку! А Бог? Де його дім, скажи мені? Не знаєш? Так я скажу де: в душі дім його.

– Іоно Івановичу, навіщо вертатись до містики, до віджитого?

– Велику неправду проголосили!

– Так мислять всі, що рухають прогрес. Ой, чи так?

– Запевняю вас.

– А, приміром, сатана існує?

– Нема. Припинім суперечку!

Серпокрил намірився спитати про книжку, сховану в шухляді. Коли він повернув голову, щоб глянути на шухляду, щось зашуміло від вікна, з–за його спини, різко повіяло прохолодою, і, вчепившись, дзьобнуло у відтулину вуха. Серпокрил зірвався з стільця, мов нечистий зачепив його ключкою; відкинув появу обома руками, а вона вдарила крилами і пошуміла в вікно, голосно кричучи: кох–ко–ах–ках!

Господарі сидять – сміються. Тюльпан, що доїв свою пайку І вештався біля канапи, недалеко від Серпокрила, і торкав чорну коробочку під нею, зразу ж заклопотався, бурхливо виявляючи інтерес до появи; навіть підбіг до вікна, щоб подивитися, куди вона полетіла; підкинув передні лапи на підвіконня, водить направо, наліво довгою головою, гавкає, щоправда, досить стримано: або для «так годиться», або для демонстрації: мовляв, він чесно виконує обов’язок домашнього сторожа і даром хліба не їсть.

– То наша Маргаритка, курочка, – пояснює крізь сміх Анастасія Андріївна; а Іона Іванович очі витирає долонями: насмішила пригода.

– Звикла Маргаритка прилітати до Іони Івановича на плечі, випрошувати крихотки, – додає господиня.

Отямився Серпокрил, сідає на свій стілець. Він лютує. «Пришелепуваті люди, – думає собі, – з пришелепуватими звичками, з собаками, з курми. Гляди, в них і змії десь тут водяться».

– Гадюк у нас нема! – категорично заявляє Іона Іванович.

Остаточно збентежений, Серпокрил блідніє.

– Хіба я питав про гадюки?

– Ні, я просто так кажу, щоб заспокоїти.

Господиня протестує.

– Перестань, Іоно Івановичу, жартувати! Я ось вам новину розповім. Ворожка сказала, що скоро – війна.

Серпокрил слухає і почуває, що йому негаразд. Погано йому; холодні іскорки розсипаються по шкірі. По всьому тілу щось ворушиться. Особливо виразно дається взнаки присутність сторонніх істоток під пахвою, на попереці, за шиєю і коло щиколоток. Він потер ногою об ногу, тоді щось укусило – там, де кінчається шкарпетка. Глянув Серпокрил, побачив на руках мурашки такого кольору, як борода в Іони Івановича. В очах – плівка з прозорого туману; ввижається, що лізуть мурашки з бороди господаря прямо додолу, звідки – на черевики, на штани, на випущену сорочку, на груди, на руки.

Серпокрил зривається, як підпалений, і обтрушується; долонями і рукавами змітає комашок додолу, але нічого не може вдіяти. Вони кусають за коміром та під пахвою. Кинувся він у сіни, як вистрелений. Навздогін донісся крик Іони Івановича:

– Та чудак ти он який! То ж муравлі з ящика… мабуть, Тюльпан розворушив; ти справу мав, – я згоден! Зроблю! Вибігатимеш із хвіртки, наставляй руки наперед, бо зачепишся за поріжок…

Щодуху біжить Серпокрил по піщаній доріжці до хвіртки і пам’ятає про поріжок, а таки ж, проти своєї волі, зачіпається за нього черевиком і летить на брук. Рятує обличчя тільки тим, що простягає наперед руки – падає на них, як на пружини.

Обтрусившись від пилюки, розглядається, помічає жовтолицього типа біля рогу вулиці. «Знов якась машкара», – думає зі страхом. Мерщій летить до річки. Хутко розбирається і – у воду. Холод освіжає голову; виходять з мозку випари від сорокаградусної, що випив, завертаючи на Річну вулицю.

ІОНА ІВАНОВИЧ ЛОТОСОВ І МІКРОБ

Іона Іванович поклав на свою мальовничу шевелюру бурий картуз і вибрався з дому в супроводі Тюльпана, що, як пружина, заграв до яблуні, до воріт, до телеграфічного стовпа, до бабусі коло паркану, до стільчика, на якому насіння на продаж сіріло в кривенькому решеті, нюхнув і повихрився вздовж тротуару. Стишився, як порівнявся з динясто–жовтою персоною; дістав від неї удар черевиком по ребрах. Замість того, щоб заскавучати і відскочити на черепахуватий брук, – без звуку кинувсь на плечі персоні, вхопив зубами за комір і хижо загарчав, дряпаючи пазурами піджак. Жовта персона впала тоді на землю, різнула вуличну тишу криком, ніби в горло стромляють ніж.

Відігнав Іона Іванович пса. Став Тюльпан осторонь, мов закам’янілий; незадоволено водить гострим носом. А жовтий суб’єкт вистогнує і спинається на нерівні ноги. Лютими словами вибухає до Лотосова:

– Ти мені, гад, відповіси за собаку! Я тобі покажу! Іона Іванович командує тихо:

– Тюльпан!..

Великий Тюльпан гурчить, грізно наближається до жовтого типа.

– Держи собаку! Держи, щоб він здох! – скрикує кирпатий. Відскакує, мов його вдарила електрика з дротини.

Іона Іванович зупиняє пса. Промовляє до жовтого так:

– Ви зробили нерозумно: мирну тварину, що бігла мимо вас, ударили знічев’я. Собака був, як людина, а ви, пробачте на різкім слові, як собака. Покарані за недобрий вчинок. Тюльпан, ходім!

Жовта кирпа весь час оглядається. Коли ж Іона Іванович зник за поворотом, вона обернула ніс: слідкує. На другій вулиці Лотосов помічає її. Посилає Тюльпана. Пес бездоганно виконує доручення: кирпата жовтість курить назад, аж п’ятами торкає потилицю.

Пес вертається, а захекана мармиза переходить на тихий такт. Скажена лайка московськими словами в жовтопикого становить такий затяжний процес, що встигнемо подати життєпис, принаймні в найтовщих рисах.

Родом він з дрібного до невідомости в історичних хроніках села Тамбовської губернії. Два ряди чорних Дерев’яних хат, що стінами ворушаться від тарганячої сили, присутньої в щілинах; дорога між хатами – через пагорок; болотяна низина в туманах, одноманітна, оздоблена похмурими ялинами та лірично–сухітними берізками, повна ніжної печалі і звірячої туги, – от і весь пейзаж, серед якого пройшло дитинство Дмитра Макоробова. Вбогі селяни, від старих століть нещасні через загарбництво всіх своїх урядів, що виснажували податками на імперію, – вбогі, в личаках, а великі християнським духом своїм, колупалися з «сошкою», давно покладеною цивілізованими державами в музей. Замість того, щоб побудувати для власного населення європейський стандарт життя, кожен московський уряд перся до сусідніх народів і руйнував їхній добробут: аби було однаково. Дмитро Макоробов – ледащо від народження; попасання коней лиш підсилило в ньому відразу до запопадливої праці. Він з почуттям зверхности скидав очима на чесних та добросердних селян, заклопотаних господарською скрутою і вічно прихилених до землі. Розмови з «парторгом», що, побувавши на Україні, вихваляв південні чари: ковбасу, сало, пироги, дівчат, овочеві сади навколо хат, річки з карасями, а про населення говорив: «прокляті хахли» і обіцяв для них «їжакові рукавиці» за неслухняність, – усі ці райдужні розмови пробуджували в душі Дмитра бажання попасти в розкішний рай. І він своє бажання здійснив: пішов на станцію, за півсотні кілометрів від села, сів на товаровий потяг і – «зайцем» доволікся до Харкова, а звідти до Полтави. Роздивився Дмитро… справді, чудово, як порівняти з невпорядженими тамбовськими селами, – природа інша: в потоках жагучого світла вона розкрилася рясними деревами, прозорими срібними ріками, яскравими квітками біля хат. Люди загорілі, чепурні, поважні; з добродушною вдачею, без нахабности та зневаги до чужинця. Побував Дмитро на різних роботах і скоро–скоро відчув, що праця тут не легша, ніж дома, а навпаки, ще тяжча, бо природа тут щедра при одній умові: якщо люди добре попрацюють. Надокучило йому копати буряки, вантажити мішки з пшеницею, переносити ящики з яблуками на вокзалі, і невдовзі шукач південного раю знов сідає на потяг. Мандрує далі від осередкових земель – на південний схід. Чудесна українсько–козача область, волею «справедливого» московського уряду відрізана від України і приєднана до Росії, припала йому до серця. Він пустив коріння в ґрунт її. Жовта фізіономія Дмитрова могла б бути символом кирпатости взагалі. Підборіддя означилося нерівним виступом такої форми, як і вилиці, лише непримітнішим; властиво, вилиці складають виключну – нехай потворну, однак монументальну прикмету обличчя, на якому зовсім здрібна, мов горошинки, біліють кисілювато–роздражнені оченята: нахабні, хитрі, обрамовані безколірними віями. Брови трудно помітити, як і крихітний лобик під жмутами сіро–жовтої щетини, відлизаної на правий бік і прикритої козирком кепки.

З посади на кухні, при студентській їдальні, Дмитро «вилетів» після надзвичайної події. Група студентів піднесла іменинний подарунок завідувачеві, харчі в якого гриміли на всю область нестравністю і слідами чорного бруду. Подарунок поклали на тарілку і прикрили місцевою газетою «Новая жізнь». Гукнули з кухні Дмитра, який дійшов неохайністю до того ступеня, що студентки, глянувши на його фізіономію, втрачали здібність їсти. Звелено Дмитрові тримати тарілку і запрошено завідувача на урочистість. Один молодий філолог з бароковою кебетою в стилі виголосив промову на честь іменинника:

– Незрівняному майстрові, який вражає шлунки обідами, передаємо предмет, що цілком виражає почуття, викликані такою діяльністю.

Завідувач дякував і кланявся, і обіцяв так само працювати надалі. Офіціянтки стояли, приємно всміхались, плешучи долонями. І вмить студенти зникли – ніби протягом вибрало за двері. Одна цікава і нетерпляча офіціянтка, що стояла близько до тарілки, маніжно підняла тонкими пальчиками «Новую жізнь». На тарілці красувалась величезна дуля з глевтяка, обложена гнилою капустою. Ефект був, як пізніше признавались присутні, «потрясаючий». Обійшлось без арештів: то було до колективізації і завершення основи безклясового суспільства.

Хоч Дмитро з тарілкою кричав, бажаючи догодити начальству: «Підрив авторитету!» – його витурили з кухні.

Серед південного оточення, де «ов» легко відпадало, а перша–ліпша асоціяція за містом спричинялася до калічення прізвища, Дмитро дістав титул: «Митька–Мікроб».

Можливо, другою причиною до спотворення цілком пристойного прізвища в бактеріологічне була властивість Дмитра безперервно і невтомно, вдень і вночі встрявати у вуличні скандали і при тому – в скандали найгірші, найбрутальніші, найдикіші. Можна було подумати, що ця Персона має невідомий психологам «комплекс скандального». Виникнення брутальних сцен Митька–Мікроб передчував; підкоряючись інстинктовому прагненню, кидав роботу, знайомих, виривався на вулицю і, попльовуючи з цвірканням» крізь зуби, ішов туди, де повинна була розігратися драма непристойности. Тривожна атмосфера розкладу була для нього солодким середовищем: він оживав, проймався натхненням, викрикував політичні фрази, з яких дізнавалися про його безмежну відданість режимові. Від однієї присутносте Митьки–Мікроба скандальна сцена нормально розвивалась до брутального завершення і обіцяла дати плід майбутнього; розцвітала в його присутності найяскравішим квітом: в якомусь незносимому брунатно–жовтому кольориті маразму.

Митька–Мікроб почав був убиватися в адміністративні колодочки; здобув посаду завідувача галянтерійного лярька, але скоро виявилась різниця між прибутками і витратами, і його нагнали в шию. Тоді припрявся він до свого постійного покупця Деденістова, районного пропагандиста. Деденістов вилетів з партії, бо «амури» з секретарками та машиністками вийшли з берегів: Мабуть, одночасні «виліти» зблизили обох. На запрошення Деденістова, кирпатий поселився в його квартирі, побіч кабінету, в колишній лазничці; виконував ролю «подай–прийми» при ледачому, як султан, екс–пропагандистові, людині з деякими «збереженнями»: золотими годинниками, хрестиками, ланцюжками, кинджалами з срібною оздобою та іншими коштовними речами невідомого походження. Приятелі, потерпівши катастрофу службового корабля, перебули непогано жах тридцять третього року; в «Торгсіні» міняли дорогоцінні речі на продукти і частенько перехиляли пляшечку іскристого. Після нищівного голоду, однієї з «геніяльних» червоно–московських штук (на сімох мільйонах кістяків здійснилось «торжество колгоспного устрою»), сусіди–приятелі тяжко розсварилися. Митька–Мікроб зледачів, як трутень, на зразок покровителя; сам екс–пропагандист, незрівняно лежебокий, питався, піднявши руки: «Як можна бути таким ледачим?!» Деденістов побив його раз, другий… Ледащо розсердилось, напоїло його «до зюзі» сорокаградусною, при тому сипнуло в стакан якогось порошечку. Коштовні речі, звичайно, «прикарманило». Екс–пропагандист попав в анатомку, і злочин Митьки–Мікроба виявився. Посадили птаха за ґрати, та ненадовго; як випустили, – видно було: били його за модернізованими методами і з огненним темпераментом: били так, що він чудесно засвоїв маніру ставати на перехрестях – повернувшись спиною до гурту, відкинувши ніжку і відкопиливши вухо, вловлювати найглибочезніші відтінки морально–політичного стану населення. Енергія в Митьки–Мікроба збудилась невидана; гонимий надприродною силою, дужою, як та, що руйнує зірки, ударивши одну об одну, жовтопикий невпинно нишпорить по вулицях, засвічується роздражненими очима в скандалах. Одночасно шукає приємних чи корисних пригод особистого характеру.

Наскладавши досхочу багатоповерхових лайок, Мікроб волочиться тихою вулицею попід парканами з поземно зложених дощок, уквітчаних зверху іржавими дротяними колючками. Заглядає крізь щілини і спиняється; в затишному дворику, наприкінці доріжки, посиланої піском і обсадженої бузковими кущами, господиня миє ґанкові сходи. Ставши в профіль до вуличного Мікроба, вона підтикала спідницю і нахилилась: вмочає ганчірку в відро з водою, водить по сходах – моторна, гарна! Бачить її жовтопикий і прикіпає переніссям до щілини, приклеюється долонями до дошки, переступає з черевика на черевик: от–от затанцює. Очі жевріють сірими вуглинками. Так приростає Митька–Мікроб до паркана, що перестає чути і бачити навколишній світ. А лихо наближається! До хвіртки, що на один крок від жовтопикого, підходить господар, – треба гадати, в місті полагоджував справи, відомі тільки йому та його дбайливій дружині. Глянув з підозрою на Мікроба, помислив: «Чи питати, чого танцюристові тут треба? Ні, хай він сказиться!» – і господар прочинив хвіртку. Побачивши дружину коло ґанку, здогадався, чого жовтопикому треба. Вернувся – з усієї сили вдарив його по потилиці. В естетично настроєній психіці жовтопикого щось дзенькнуло; в зіницях проскочила блискавка, і в носі хряснуло – як ошашарений кіт, відскочив Мікроб і застогнав. Хвіртка зачинилася без скрипіння. Хотів Мікроб ступити в двір, побачити спричинника свого нещастя, але побоявся гіршої пригоди. Прикладаючи руки до носа, похитуючись від болю, охаючи, клянучи людську жорстокість, Мікроб похилив від поганого місця. Цукрові ноги зробилися в його уяві страшними. На далекій відстані, коли біль трохи пройшов, Мікроб запалився помстою. Оглянувся, щоб запам’ятати дім і двір. Намалював собі солодку картику відплати, як, наприклад, він підпалить дім, а господаря, що вдарив, застукає в кутку і всадить ніж під ребра; а далі… Мікроб бачить на траві, під яблунями, освітленими пожежею, таку несамовиту сцену, що вискалюється від вуха до вуха недогнилками чорних зубів.