Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

24

Не було чого витримувати до приходу змінника, отож я востаннє закидав у піч вугілля, зачинив кочегарку (змінник жив неподалець) і пішов віддати йому ключа. Це мені треба було учинити, бо хотів устигнути на кінець робочого дня до батька – перед тим, як прийти додому, добре було б з ним порадитися, бо материну реакцію годі було передбачити: вона могла розлитися слізьми й омити мене ними, як мученика, а могла роз’ятритися й вилаяти, як останнього волоцюгу, котрий і справді “організовує притончики”,– я ж сьогодні не був готовий до того, аби на мене кричали.

Батько вийшов із прохідної як завжди спокійний і сумовитий – він у нас рідко сміявся й рідко жартував, а сумовитий вигляд у нього був хронічний. Те, що я його зустрічав після роботи, було випадком унікальним, і я помітив: він одразу ж стурбувався. Чинити прикрості батькам мені завжди було боляче, але де вже дітися?

– Щось сталося? – спитав мене тихо.

– Виперли з роботи.

– Аж так? Це недобре. Значить, взялися до тебе. Тепер на роботу ніде не прийматимуть, поки не підеш до них сам. На роботу вони влаштують, але ставитимуть свої вимоги.

Зирнув на нього: можливо, із ним колись було подібне. Як же ж йому вдалося влаштуватися на роботу й оминути їхні вимоги? Але я цього в батька не спитав, він теж не поспішав розказувати – до речі, цього не знаю я й досі.

Ми зайшли в палісадничок, тут були лавки, і батько запропонував сісти. Витяг цигарку й почав крутити її в пальцях. Я ніколи при ньому не курив, але цього разу не витримав і витяг сигарету й собі. Коротко на мене зирнув, але не сказав нічого. Запалили, і це ще більше нас зблизило.

– Бачу вихід із цієї ситуації один,– сказав батько, випускаючи клубінь диму.– Було б незле тобі виїхати. Податися, ну, наприклад, до Києва. Тут ти на видноті, а там таких тисячі, то й загубився б. Зможеш жити сам, поза домом?

– Зможу,– сказав я.– А як з матір’ю?

– Це я уладнаю.

– Гаразд,– сказав я,– але чи легко в наш час переїхати? Прописатися – це проблема.

– Таки проблема,– згодився батько.– Але є в мене один знайомий інженер. Дуже й дуже добрий знайомий. Окрім того, живе в Києві у тебе тітка.

– Думаєш, зрадіє на мій приїзд?

Тітка моя, як то кажуть, була людина з коником. Не їздила до нас, і ми не їздили до неї, тільки на Новий рік присилала листівку. Ні, тітка для мене – це все одно, що чужа людина.

– А той інженер зможе влаштувати прописку?

– Бачиш, він працює на бетонному заводі, робота важка, і робочих рук бракує. Отож беруть і іногородніх, але жити доведеться в гуртожитку. Після дому це нелегко, але ти в мене не зніжений. Принаймні на бетоні буде тобі не гірше, як на кочегарці.

– І не краще,– сказав я.

– Про краще мови нема,– смутно сказав батько.– Аби гірше не було. Мені нелегко тебе відпускати у світ, тож дивись. Вирішувати тобі.

– А іншого виходу нема?

– Є,– сказав батько.– Іти до них каятися.

– А чистого виходу?

– Принаймні я не знаю,– сказав батько.– За тебе вони взялися і не відстануть. Мучитимуть, поки не зроблять із тебе, що захочуть: або “злочинця”, або ганчірку.

– А коли вони й там мене знайдуть?

– І це може бути,– сказав батько.– Принаймні додому завжди зможеш повернутися. Треба тобі зараз осісти на дно.

“Як рибі”,– подумав я. Заритися в намул, причаїтися, їсти той намул і пити його, обкластися ним зусібіч, як плитами, і носа не висовувати, бо там, поза мулом, гачки, сітки, хватки, перемети, саки і верші. Було, звичайно, в батьковій пропозиції щось принизливе, але іншої ради він не знав. Згодитися ж стати “злочинцем” у славу чорних ангелів було, здається, ще принизливіше: там кожній скотині дано право тебе упосліджувати. Звідки я це знав? Славкові оповідав дядько, а той уже нам. То були страшні розповіді. Звісно, час зараз змінився, але батько мав рацію; коли вони залишилися, не змінилося нічого.

– Бачиш,– мовив батько, запалюючи другу сигарету.– Колись вважали, що найбільша глушина – село чи якийсь хутір, куди можна забитися й там сховатися. Зараз усе змінилося. Тепер найбільша глушина, де можна сховатися,– велелюддя, а де людей мало, там більше вивідчих і підозріливих очей.

Він усе знав, мій батько,– очевидно, пройшов гірку школу. Через це й застиг у нього на обличчі той постійний смутний вираз, через це так рідко жартував він і сміявся.

– Добре, що ти в мене такий є,– сказав я зворушено.– Без тебе було б важче.

– А я ніде й не діваюся,– сказав він.– Між Києвом та Житомиром відстань невелика, при кожній потребі за кілька годин ти й удома. Одне мені хотілося б: щоб ти продовжив навчання. Ліпше обрати технічну спеціальність.

– Це я тобі обіцяю!

– І чудово! Ходім! Матері поки що нічого не кажи, я сам скажу. Вона не дурна і зрозуміє. А коли, може, не стримається й покричить чи поплаче, то не зважай, їм, жінкам, для розрядки треба покричати й поплакати. Бо їм у цьому світі доводиться важче, ніж нам. Та й прикрощі їхні, здебільшого, через нас.

Мій батько був проста людина, але не простак. Це я зрозумів найчіткіше сьогодні, бо раптом повірив у його мудрість. Жив, правда, як простак, мав прості заняття у світі, але розум вигострив небуденний – тримав його для себе і для нас. Справді, багато чого знав і розумів.

Ми домовилися: часу гаяти не буду. Звільнюся, заберу трудову книжку, в Житомирі виписуватися поки що не буду, а спершу майну до Києва на звіди. Потім буде видно. Бажано, щоб ці речі я тримав у секреті, навіть друзям про те не розказував. Всім маю казати, що шукатиму іншої роботи тут-таки, в Житомирі. Застороги це були зайві, бо Артурові та Славкові я довіряв не менше, як собі.

– А може, спершу пошукати роботу тут? – спитав я.

– Марна справа,– сказав батько.– На кожному підприємстві є так званий відділ кадрів, а це опорні пункти тих, що з Миколаївської, їхні, так би мовити, первинні ланки. А без їхньої згоди ніхто тебе на роботу не візьме.

І все-таки мені хотілося сьогодні побачитися із Артуром та Славком, принаймні розповісти їм, що за мене взялися і роботи я позбувся – вони мали про те знати, хоч братство наше й розпущено. Ближче було до Артура, і я пішов до нього, коли почало сутеніти. Але зайти до хати не дала мені Аллочка, Артурова сестра. Саме ота моя перша любов, яка, правда, давно в мені погасла. Я тільки зайшов у хвіртку, коли розчинилися двері, так ніби вона чекала на мене – дівчина з рішучим виразом стала напроти мене.

– Що це у вас за конспірації? – спитала вона.

– Та ти що? – здивувався я.

– Думаєш, я дурна? – показала дрібненькі, як у хижачка, зубки Аллочка.– Чому Артур палив якісь папери?

– Це ти в нього спитай.

– А по-моєму, все це ти. Ти втягнув його в якесь нечисте діло.

– Та Бог з тобою, Аллочко! – сказав я.– Артур вдома?

– Мене уповноважили батьки,– офіційно сказала Аллочка,– та й від себе я кажу: не ходи більше до нас.

– Виганяєте зі свого дому? – ошелешено спитав я, покриваючись червінцем.

– Не виганяємо, а просимо до нас не приходити і Артура залишити у спокої. Бо ти його підведеш під монастир.

Дивні речі говорила ця колишня моя любов. Артур був між нас найактивніший, ніби й командир наш, і от тепер маєш: мене женуть із його дому, ніби він вівця, а я вовк.

– А Артур знає, що ви мене проганяєте?

– Йому батьки категорично заборонили мати з тобою діло.

– І він вислав тебе це мені сказати?

– Як бачиш,– буркнула Аллочка.– І більше сюди не ходи.

– Гаразд,– згодився я спокійно й придивився пильніше до неї.– Чого ти до мене така зла?

– Бо нема чого бути доброю.

– Що ж, і це можливо,– мовив я.– Передай Артурові привіт!

– Залиши собі,– відрізала Аллочка і знову показала дрібні, як у хижачка, зубки. І стала ніби тхореня, люте, а може, й перелякане. “Господи,– подумав,– і я міг її любити?”

– Що ж, Аллочко, бувай! – сказав я.– Будь певна, твого порога не переступлю.

– Зроби послугу,– сказала Аллочка, і я вийшов із цього двору. Щоки в мене палали, хоч я й ні на йоту не вірив, що саме Артур вислав її прогнати мене від їхнього дому. Можливо, його просто нема тут, і вони використали цю нагоду. На душі в мене було бридко, і я поспішив до Славка, хоч день увіч був нещасливий і ліпше було нікуди більше не ходити. В Славка Артура я не застав, але тут чекала мене інша несподіванка: він був не сам, а з дівчиною. Дівчина така собі, сіренька, з кісками,– вони сиділи за столиком, і Славко вчив її грати у шахи; очевидно, це була та сама, що про неї сказала якось Лариса, та й Славко про неї натякав. Але очі в дівчини були гарні – теплі.

– Я про вас знаю,– усміхнулася дівчина, усміх у неї теж був гарний – теплий.– Славко розповідав. Мене звуть Люда.

– Артура не було? – спитав я.

– Пішов у гості до мого дядька,– сказав Славко. Я полегшено зітхнув. Отже, Артур не посилав сестри виганяти мене зі свого двору, Аллочка просто збрехала.

– Хочеш кави? – спитав Славко.

– Хочу,– я зморено впустився на стільця.– Втомився сьогодні.

– Не дивно з вашою роботою,– мовила Люда.– Піду приготую.

Вийшла, а Славко поставив до мене очі.

– Щось сталося?

– Звільнили з роботи. Сказали, що організовував у кочегарці притон.

Славко присвиснув.

– Аж так! – мовив.– Що думаєш робити?

– Те, що кожен безробітний. Шукати нової роботи.

– Але для чого їм це треба? – спитав Славко.

– Для гри,– відказав я.– В кота і мишей. Коли є кіт, то треба як не наплодити, то придумати мишей. Знаєш, я ліпше піду!

– Ну, ні,– сказав рішуче Славко.– Вип’єш кави. Як тобі моя дівчина?

– По-моєму, славна. Але Лариса теж була славна.

– Ну, в тебе сьогодні чорний гумор.

– Як ніч,– сказав я.– Через це й піду, Славку. Поп’єте каву вдвох!

– Е, ні! – заперечив Славко.– Коли хочеш, відішлю її. Скажу, що в тебе неприємності і нам треба поговорити. Вона зрозуміє...

– Гаразд,– упокорився я.– Питиму каву.

І поки готувалася кава, я розповів пригоду із Аллочкою. Славко, за своїм звичаєм, залився реготом, аж головою водив.

– От тобі й Аллочка! – сказав крізь сміх.

– О, у вас весело,– мовила Люда, заносячи тацю з кавником, цукорницею й трьома філіжанками.

– Розповів анекдота,– сказав Славко.– Але його при дівчатах не розказують.

– Ніколи б не подумала про вас такого,– мовила Люда, тепло освітлюючи мене поглядом.– За Славковими розповідями, ви серйозний.

– Але ж Людочко,– сказав Славко.– Анекдота розповідав я, а не він.

– І сам сміявся? – звела брову Люда.

– Ну да, як гуморист третього сорту.

Славко героїчно мене підтримував, я був вдячний за те.

– Він трохи пустосміх, Славко, не вважаєте? – зауважила Люда.– Але мені це в ньому подобається.

Ми пили каву, теревенили, але я все-таки відчував, що тут зайвий. Бо там, де двоє, він та вона, третій завжди зайвий. А між ними уже з’явилася та таїна, яка так чудово сполучає людей різної статі. Через це я висидів якийсь час і попрощався, вони мене не затримували, хоч Славко співчутливо на мене поглядав.

Я йшов у темряві, розсіченій ліхтарями й думав: це добре, що мої приятелі не самотні, легше буде їх покидати. Артур від якогось часу сприязнився із Славковим дядьком, хоч між ними й була немала вікова різниця, а Славко мав приятеля ніжного. З нас трьох самотнім залишився я. Зрештою, у стосунках із дівчатами, з Аллочкою чи Ларисою, в мене ніколи не виникало тієї таїни, яку помітив сьогодні у Славка і Люди; очевидно, самотність – мій уділ. Була пізня осінь, листя на деревах майже все опало, і я думав, що листя моєї юності також опало. Був сьогодні, може, надмір дорослий, а через те й смутний.

Увійшов у свою вулицю, де ліхтарі не горіли, небо світило зорями, але місяця не було. Місяць моєї юності також зник, як один із осінніх листків, і я з того не жалкував. Проходив повз освітлене чиєсь вікно, зазирнув у нього й побачив, як мирно вечеряє родина. Чоловік сидів у сорочці із розстебнутим коміром – зосереджено посилав ложку за ложкою до рота. Дівчинка неуважно копирсалась у тарілці й дивилася замріяно бозна й куди. Опасиста жінка стояла біля столу, спершись на спинку стільця і щось розповідала.

Я пішов далі і раптом згадав “Касандру” Лесі Українки, згадав слова Андромахи, які раптово вразили мене, бо засіли в душі гвіздком: “То що, Касандро, доволі з нас уже тієї правди, зловісної, згубливої, так дай же нам неправдою пожить в надії, ох, як я втомлена від тої правди! Ох, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!”

Чи Андромаха те сказала, чи я?

Але ні, щось у мені збунтувалося від тих слів, щось їх заперечило, відштовхнуло – не був я ще ані такий утомлений, ані вичерпаний, хоч згодився тоді, у розмові з батьком, “опуститися на дно”. Згодився забитись у мул, заплющити очі, як це свого часу зробив і батько мій, і придумати для себе мрію й сон. Тішити себе тим сном і мрією, аж поки не увійду у вічний сон і вічну мрію.

Ні, я ще не був до того готовий. Був вигнаний, покинутий, самотній, душа в мене плакала, темрява мене обступила, зорі наді мною кришилися й падали, а я думав, що все це дочасно. Що я не хочу ще ні сну, ні мрії, вічних і не вічних, а хочу дивитися на світ широко розверстими очима. Хочу прокинутися, і хай у вікні моїм постане велике червоне сонце. Хай розіллє кімнатою червоне золото, хай дивно прикрасить речі, хай згадаю я золоту кімнату Верлена, хай заграє оте сонце на склі фотокарток і хай стане воно золотим генієм, чистою й чудовою музикою, за яку, може, й варто віддати життя – за можливість її сприймати й мати.

Щось у мені вмерло, а щось народжувалось. І диво дивне зі мною учинилося – я вже не належав цьому місту, а мене повабило своїми таїнами інше, незнане, велетенське, в якому так легко загубитися й пропасти, як у найбільшій пустелі, але яке дише й живе не так, як це мале, тихе, напівзаснуле. Мені здалося, що я чую голос рога, сопілки, гітари, гусел, флейти та всілякого роду музики. Чи ж упаду я і поклонюся золотому ідолові, якого поставив ще цар Навуходоносор? Бо той, хто не впаде і не поклониться, тієї ж хвилі буде вкинений досередини палахкотючої, огненної печі.

“Я не потребую відповідати на це слово,– сказав подумки,– бо мені ще не пора. Коли мій Бог, якому я служу, зможе врятувати мене з палахкотючої огненної печі, то він врятує і з твоєї руки, о спруте! А якщо ні,– сказав я,– нехай буде тобі, о спруте, знане, що богам твоїм я не служитиму, навіть коли заб’юся в мул, затулю очі та вуха й перестану їсти щось інше, як мул, і пити щось інше, як збовтану воду. А золотому ідолові, о спруте, якого ти поставив, не буду вклонятися!”

Я підійшов до свого дому. Він палав одним вікном. Крадьки підійшов до шиби й побачив батька, який сидів за столом, облитий рівним, жовтим і трохи міражним світлом і читав Біблію. Можливо, притчу про трьох юнаків із палахкотючої, огненної печі.

Частина друга

Преамбула

Відверто кажучи, хотілося б закінчити описом тієї чудової осені 1964 року, чудової, незважаючи на всі переживання і пристрасті, бо, здається, це був єдиний час, коли я по-справжньому жив, хоч і пізніше в мене було чимало такого, що варто згадати, і я це спробую зробити. Але не обіцяю цільності оповіді, здається, це будуть лише епізоди. Пишу все це по суботах-неділях, бо відпустка пішла на писання першої частини; може, цим і пояснюється більша цільність її і певна фрагментарність другої. Свідомо ніде не називаю свого імені й прізвища, бо навіщо вони, коли я стандартна людина. Стандартним людям узагалі треба відмінити ім’я та прізвище, як це роблять в’язням; якось бачив на цвинтарі стовпчики з номерами – ото і є фінал стандартних людей. Зрештою, не випадає, очевидно, обурюватися і зі стандартності, бо що таке, зрештою, нестандартність? Дивацтво, біловоронство, змагання з існуючим ладом, особлива освіченість, суспільна значимість? Достойності це чи вади? Перші чотири якості, очевидно, за суспільно признаними оцінками – вади, а остання – міраж. Чи має значення, наприклад, що одному на цвинтарі поставлено пишного пам’ятника, а другому – кілочка з номером, коли під тим пам’ятником і номером однаково гній та кістки? Отже, доходити суспільної значимості я ніколи не праг, бо це таки міраж, але бути середньопересічним обивателем, яким, зрештою, і став, теж мені не вельми світило. Вже себе описував: справді, в мене пересічна зовнішність, а б сказав, бридка. Але жах не в тому. Жах у тому, що пусти мене в юрбу, і я в ній нічим не відрізнятимуся, бо людей точно такої, як у мене, статури, з такою ж бридкістю можна побачити сотні. Отже, й бридкість моя також стандартна. Ідею стандартності закладено в суть людини, і тут ніде дітися.

Епізод перший.
Іван Маркіянович та Степан Вітличний

Мій батько з’їздив до свого приятеля у Києві, і я невдовзі опинився на Дарниці, в робітничому гуртожитку, наповненому простими хлопцями, з якими в перші часи намагався бути на їхньому рівні: розмови про роботу, футбол, дівчат, гра у шахи, доміно, спільні вечері, часто з випивкою,– до речі, від цих випивок у гуртожитку висів своєрідний сопух, який звідтіля не вивітрювався. Працював я на бетонному заводі, наша бригада виготовляла панелі для перекрить будинків, балки і таке інше. Робота й справді була нелегка, як і в кочегарці, але я швидко в неї втягся, бо вже мав кочегарський гарт. Заїдало мене інше: духовна самотність. Тільки тепер я відчув, яке це благо мати таких приятелів, як Славко, Артур чи навіть Лариса. Дівчата, які були навколо, мене не приваблювали, як надто елементарні, хоч деякі з них і пускали в мій бік бісики. Я знайшов собі розвагу у вихідні: сідав у 27-й трамвай і безконечно довго їхав, розглядаючи перехожих,– здобував при тому, як називав, “острівець тиші в душі”. Було заколисливо м’яко їхати отак, коливаючись разом із трамваєм, стежити за калейдоскопом облич, що пропливали за вікнами, напівмріяти, відчувати тепло, бо вже був грудень, земля вкрилася подекуди клаптиками снігу, висіріла й трава, а безлисті дерева нерушно погрузли у глибокому сні. Кінцевою метою моєї мандрівки був кінотеатр “Київ” чи “Панорама”, де я змішувався з людьми й дивився зарубіжні фільми – особливо подобалися мені італійські неореалістичні, які тоді ще йшли. А потім, схвильований і розмріяний, повертався назад. Інколи забредав у бібліотеки й сидів там, читаючи, у більші й поважніші мене не пускали, як людину, що не вчиться і без вищої освіти, а в менших усе було гаразд. Особливо часто я заскакував у свою районну бібліотеку, де бібліотекаркою була старша за мене дівчина з пишною кучерявою (як у баранця) кучугурою волосся і з досить сірим обличчям. Звали її Тамара, і я з нею заприязнився, бо й вона була начитана, правда, говорила виключно російською мовою з якимсь милим шепелянням: не вимовляла “р” і “с”. Я навіть провів її раз додому, по дорозі вона безперестанку тараторила про якихось московських та ленінградських акторів і про кіна, в яких ті знімалися; книжки, якими вона захоплювалася, були також московських та ленінградських авторів, і от уперше, йдучи поруч цієї виключно чужої мені дівчини, я незмірно затужив за Ларисою й подумав, що ми з нею повелися таки зажорстоко й не розібралися з нею доладу, я ж, виявляється, її таки люблю. Але ця любов була в мені, як спогад про далеку, напівзабуту осінь, ніби все відбувалося не місяць тому, а років з десять, в осінь із смутним присмаком прозорого повітря, настояного на жовтому листі, а я ніби був людиною, котра вже відчувала старіння. Отож провів Тамару до її дому, вона, певне, сподівалася, що я, як це чинять московські чи ленінградські актори у своїх недолугих кінах, її поцілую, навіть потяглася до мене, але я чемно з нею попрощався й пішов у свою самотність, повен неясної туги й каяття,– відчував себе поки що в цьому місті гостем. І от тоді я згадав Богдана Горбача зі Львова, згадав, що він назвав мені ім’я якогось Вітличного, згадав навіть вулицю, на якій він живе, хоч номер, як і номер телефону, звісна річ, забув. Йшов від трамвая до гуртожитку й думав, що потелефонувати тому Степанові Вітличному не штука: набрав 09, і телефона мені напевне скажуть, але як бути з батьковим наказом спуститися на дно, зануритится в мул і перечекати? Бо коли той Степан знає Богдана Горбача – це значить, що й за ним ведеться стежа, тож моя втеча до Києва не матиме ніякого сенсу.

Зайшов до гуртожитку, хлопці з моєї кімнати зустріли мене радісним гомоном: випивали. Я змушений був сісти до столу, випити, слухати п’яне варнякання, пересипане матюками й масними анекдотами, сам щось варнякав у їхньому стилі й реготав із тих анекдотів, хоч мені було зовсім не смішно, бо в душі моїй завмер смутний звірик із широко розплющеними й скорботними очима, і той звірик не пускав хмелю в моє тіло, не впускав у мозок тих анекдотів та варнякань, і мене було ніби два: один із оболонкою отакого під хмеленого простого робочого хлопця, а другий поважний, насторожений, смутний, наповнений спогадами про осінь, що була десять років тому, про Ларису, з якою, може, ніколи вже не зустрінуся, думками про те, що річкове дно й намул мене зовсім ні від кого не рятують. Не мав претензій до цих хлопців, вони по-своєму непогані, але мені з ними було нецікаво. До речі, вони теж відчували це, і між нами, незважаючи на всю нашу добросусідність, все-таки стояв паркан. Що це й справді так, я переконався, бо один із них, старший за мене років на десять, якось підійшов до мене підхмелений і сказав:

– Дивлюсь на тебе й думаю: ти між нами недовго пробудеш.

– Чого це? – здивувався я.

– А того, що не такий, як ми!..

– Брось, Коль,– навіть під мову його підробився.– Чи в мене руки, ноги, плечі й голова не такі?

– Руки, ноги, плечі такі, а голова ні! – сказав Коля.

– Вуха не так ростуть?

– Звилини наче розположені,– відповів Коля.– Думаєш, не бачу? – він якось характерно змружив очі.

– Чудак ти! – плеснув я його по спині, хоч чудово відав: він каже правду.

– Може, й чудак,– сказав, так само примружуючись, Коля.– А ти серед нас недовго будеш. Я старший і от шо скажу: не валяй дурака, а вчись!

– Я й збираюся.

– Тож. Я не такий дурак, як ти думаєш!

– Але Бог з тобою, Коль! – вигукнув я щиро.– Ніколи про тебе погано не думав.

– То хай буде,– засвітився Коля.– Давай п’ятак! Може, колись спомниш: був такий бетонщик Коля. І не дурак!

Ми потисли один одному руки, і я цілком наївно подумав: нарешті хоч з одним чоловіком у цьому величезному місті став на цаль ближчий. А наївно я думав тому, що з цим Колею у мене складуться трохи засвоєрідні стосунки.

Телефона Степана Вітличного по 09 мені відразу ж сказали, і я тримав клаптика паперу, на якому його записав, у нагрудній кишені: він мене грів. Принаймні здорово було відчувати, що можеш зняти телефонну рурку, й тобі відповість приязний голос. Але якийсь час робити це не зважувався.

Тимчасом сталася ще одна невелика подія: на роботі до мене підійшов батьковий приятель, інженер, люб’язно зі мною побалакав і запросив заходити до нього, бо розумів, що мені у незнайомому місті може бути незатишно. Говорив досить доброю українською мовою, і саме це спокусило мене згодитися. Пішли до нього разом після роботи, підійшли до найстандартнішого будинку з так званих “хрущовок”, піднялися сходами з подряпаними стінами і найнеймовірнішою сумішшю кухонних запахів, а коли батьковий знайомий, звався він Іван Маркіянович, відчинив власні, оббиті дерматином двері, з них полило духом смаженої картоплі з цибулею. До нас вийшла кругла, огрядна, добродушна жінка; побачивши мене, очка її засяяли, а вуста чемно всміхнулися.

– О! – сказала вона.– Це хто такой красівий молодой человек?

Іван Маркіянович пояснив, але не українською, а чомусь російською мовою.

– О! – сказала жінка, і її очі ще більше засяяли.– Дєвочкі будуть ради познакоміться. Січас будем ужінать... Замічатільно!

– Січас я предупрежу дєвочок,– сказав Іван Маркіянович і сховався за дверима, в які було вправлено гофроване скло.

– Подождітє мінуточку і раздівайтєся,– сказала жінка й сховалася за другими, такими ж дверима – саме звідти й долинав той запах картоплі з цибулею. Я опинився сам у тісному коридорці, в якому стояла шафа на одежу, холодильник, підставка для взуття, прохід був вузенький, стеля низька, бо зменшена антресолями, тут-таки висіла зимова одежа, в основному жіноча, а на підлозі валялося пар з десять жіночого взуття, досить безладно розкиненого. Мені було незручно тут стовбичити, але й піти не випадало, і я терпляче чекав, вдихаючи харчові запахи, якими по вінця був наповнений цей коридорець. Зрештою, а минуло досить часу, вийшов Іван Маркіянович.

– Вибач, що примусив чекати,– сказав він.– Тут у мене жіноче царство.

Усміхнувся трохи зніяковіло, а тоді додав:

– Потеревень трохи з дівчатами, поки вечеря доспіє.

Дівчатка виявилися близнятами. Можливо, вони й миловиді, але їхня абсолютна подібність убивала цю миловидість. Дивилися на мене цікавлющими очима, здається, були моїми ровесницями, всадовили мене на стільця навпроти телевізора, котрий щось там показував, самі сіли на канапку й дружно схопили в руки в’язання. Розмова в нас текла абияк, вони щось запитували, а я відповідав – для них Житомир був щось ніби село, і вони туманно уявляли, де він розташований. Говорили, звісно, по-російському, я ж відповідав їм українською – можливо, тому вони й уявляли, що Житомир – село. Звали їх Люда і Ніна, але хто з них Люда, а хто Ніна розібрати важко. При розмові вони в’язали й дивилися телевізора – отакі дві спадкоємиці Юлія Цезаря. Вряди-годи коментували те, що показували, а загалом піддали мене перехресному допитові, ніби слідчі, я ж при тому був ніби підсудний. Єдиною моєю розвагою було те, що я кидав очима на їхні абсолютно однакові оголені коліна, вони миттю цей мій позир фіксували й дружно натягували на ті коліна подоли спідничок – очевидно, поки я стовбичив у їхньому коридорці, спішно перевдяглися. Блузки в них були відкриті, я переводив очі з колін на виріз, де проглядали западинки між грудьми, і дівчатка миттю починали поправляти верх блузок, затуляючи ті западинки. І тут я помітив між ними різницю: на щоці у ближчої до мене була родимка. Власне, родимка була і в другої, але в одної на лівій, а в другої на правій щоці – той, що їх сотворював, отаких однакових у материній утробі, тут щось поплутав.

– Давайте, дівчатка, буду розрізняти, хто з вас Люда, а хто Ніна,– сказав я, бо мусив щось говорити.

– Ану! – дружно мовили вони і звели обличчя.

– Ви Ніна, а ви Люда! – показав я.

Дівчата засміялися.

– Как раз наоборот,– мовили вони.

– Гаразд,– мовив я.– Ви Люда, а ви Ніна!

– І січас наоборот,– сказали дівчатка й поперхнулися сміхом.

– Так не годиться,– сказав я.– От ви,– спитав я у тієї, що була ліворуч,– Ніна чи Люда?

– Ніна,– сказала дівчина.

– А ви Люда?

– Люда! – згодилася та.

– Ну, давайте так, я відвернуся, а ви поміняйтеся місцями як хочете. І я вгадаю.

Відвернувся й почув, як вони, хихикаючи, міняються місцями.

– Можна,– сказали вони.

Я обернувся. Сиділи як і раніше: Ніна – з лівого, а Люда – з правого боку.

– І січас наоборот,– дівчата залилися сміхом після мого гадання.

У цей час у дверях постала їхня мати з урочистою усмішкою на лиці.

– Пожалуста ужінать,– сказала вона.– Ви тут, віжу, не скучаїте! Оні в міня замічатільниє дєвочкі.

По тому ми сиділи за столом у другій мацюпунькій кімнатці, і вже господиня піддала мене докладному опитові, дівчатка ж сиділи, наче ляльки, ледь-ледь копирсались у їжі, вряди-годи щось одна одній шепотіли й коротко сміялися або ж казали щось таке, чого я не розумів, і значуще одна на одну дивилися.

Тоді мати сказала їм:

– Дзєвочкі, ви же за столом!

І вони знову стали неживими ляльками. Іван Маркіянович мовчки і з апетитом їв, і я раптом відчув, що він страшенно самотній у своєму домі, що він тут ніхто, а все – оця жінка й дівчатка. Впереміж між опитом, господиня похвалювала дочок, на що вони не реагували ніяк. І здавалося, мене запрошено на аукціон, де продавалися ці дівчатка, але годі було зрозуміти, чи обоє разом, чи тільки котрась із них. Було сповіщено, що Ніна на годину старша Люди, але я вже знову забув, котра з них хто. А Іван Маркіянович мовчки їв в той час, коли вони всі троє ледве жували, а коли я мимоволі знову спинився поглядом на смужках біля їхніх грудей, вони вже й на те не реагували, правда, стріляли в мій бік очками. І мені раптом стало жаль цю родину: самотнього батька і те, що тут розігрувався аукціон, а може, це мені так здавалося? Але в одному не помилився: в кімнаті почувалася якась напруга – ми всі були неприродні, всі розділені, окрім дівчаток, бо вони, за проектом, мали бути однією людиною, а вийшло із них дві. Я чемно відповів на всі запитання господині, і за столом зависла тиша. Зрештою, ми випили компот, і дівчатка встали.

– Пошлі смотреть тєлік,– сказали вони й пішли у свою кімнату і зі спини абсолютно однакові, в однаковій одежі і з однаковими зачісками. Одне мене зацікавило в цьому домі: книжкова шафа, ущерть забита книжками. Йдучи повз неї, я побачив там книжки й українські – очевидно, господар недаремне так правильно міг говорити українською, бо це без сумніву були книжки його.

Дівчатка знову дружно всілися на канапку, оголивши однакові круглі колінця, а коли я спиняв на них очі, хапалися руками за подолики й смикали за них, а я по-дурному подумав, що коли прийде в цей дім чоловік однієї з дівчат, то йому буде важко їх розрізнити, а може, вони й не захочуть, щоб він їх розрізняв і дружно мінятимуться місцями біля того чоловіка, а той до кінця життя не довідається про те при умові, коли друга не вийде заміж – весело буде з того чи сумно?

Чому я згадую цей епізод? Звісно, не тому, що хочу із тих простих і добрих людей посміятися, тобто оповісти якусь “хохму”, а тому, що, зайшовши у той дім, я не просто відвідав малознайомих мені людей, а в дивовижний спосіб увійшов у власне майбутнє. Згодом мені дісталася десь якраз така квартира, як і ця, в яку вступив; моя дружина із тоненької стрункої дівчинки (зайве казати, що це була не одна із цих близнят) перетворилася, народивши мені двійнят-дівчаток, у кругленьку, огрядненьку господиню; у мене в квартирі був подібний лад чи нелад, жінка моя тільки на початку намагалася говорити зі мною українською, а потім це легковажно покинула; своїх дочок я назвав не Ніна і Люда, а Лєна і Таня, і вони виросли в точнісінько таких самих дівчаток, як Ніна і Люда, по-українському не говорили навіть зі мною; одне тільки в мене було інакше: не одну книжкову шафу я мав, а стінку та й антресолі мої були забиті книжками. Та я ніколи не приводив у свій дім юнаків, щоб познайомити їх із дочками – хай беруть собі цей клопіт на плечі самі. Отже, я потрапив у цілком стандартну родину, витворену суспільними обставинами свого часу, і тоді, в юності, то було ніби попередження мені Долі моєї, якого я, може, і не зрозумів. Злякався тоді того попередження, але у свій спосіб: до дівчаток не виявив хлоп’ячого інтересу, як і бажання залишитися в тому домі. Тоді мені здавалося, що я тікаю від стандартності, ще шукав чогось особливішого, але й не підозрював нічого про помсту собі отієї жорстокої жартівниці-Долі, котра веде нас світом, смикаючи за поворози, як ляльку в ляльковому театрі. Але вона була й мудра, та моя Доля, вона ж мене попередила, увівши мене в майбутнє моє, і то, мабуть, тільки моя вина, що я тим попередженням знехтував. З другого боку, це ще питання: чи сталося б у мене інакше, коли б я того попередження не неважив? Чи ми будуємо життя своє, чи нам його будують? Не я і не Іван Маркіянович, двійник мій, поселили себе у ту “хрущовку”, а нас у неї поселили; не я вигадав закон стандартизації світу й людей, а світ, у який пущено нас жити. Чи не читав я своїм дівчаткам чудових, ще й українською мовою, книжок, чи не хотів я виховати з них homo sapiens, яким і себе вважав, але на їхні ніжні душі чигали дияволи: диявол – дитячий садок, диявол – школа, диявол – вулиця, диявол – держава, яка ідею стандартизації вивела в абсолют. Отож, щоб залишитись у цих умовах homo sapiens, треба було ставати або борцем, або відлюдником і своїх дітей та жінку, істот без особливої суспільної опірності, зачинити в якийсь бункер, відгородивши їх від світу, адже жіноцтво – ніжні істоти і стандартизації улягають легше й охочіше за природою своєю. Тому я не огуджую ні Івана Маркіяновича, ні його дружину, ні його дочок, ні своє жіноцтво, я тільки жалію їх, як, зрештою, і себе, бо і я виявився перед тотальною стандартизацією безсилий. А про отой бункер я не вигадав: про це згодом прочитав оповідання якогось японського письменника, здається, Кобо Абе, про те, як чоловік, аби убезпечити свою родину від лихого світу, зачинився з нею в бункер, і родина та почала жити жахливим ідіотичним існуванням – оповідання це так мене вразило, що й досі не можу його забути.