Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

Епізод шостий. Суд нечистивих

Суд над Артуром і Славковим дядьком відбувався місяців через три – була вже зима. Мені про те повідомила телефоном Лариса, я пообіцяв приїхати, зрештою, за батьковою порадою, весь цей час я у Житомирі не був, хоч логіки тієї поради до кінця не збагнув. Тепер же не поїхати не міг, можливо, саме тому, що про це попросила Лариса, а може, і з почуття покаяння за гріх святого Петра. З роботи я відпросився, прямо сказавши бригадирові: садять мого товариша.

– А що він учворив? – спитав бригадир, був він у нас грубуватий, але мовчазний і справедливий, а працював, як віл. Я принаймні цього чоловіка шанував, та й він до мене претензій не мав, а оскільки я був у бригаді наймолодший, коли-не-коли й протегував.

– Читав заборонену літературу,– сказав прямо я.

– Це проти совєцької влади? – спитав він.

– Не знаю,– мовив я.– Але думаю: не так проти влади, як проти начальства.

Цю фразу я сказав спеціально, бо бригадир начальства не любив, байдуже якого. Наївно вважав, що влади треба слухатися, але в начальники лізуть усілякі покидьки, через що у нас у країні такий бардак.

– Добре, їдь,– коротко сказав він.– Але не влізь там десь... Тебе як свідєтєля викликають?

– Ні,– мовив я.– їду просто так. Я з ним ще пацаном дружив.

Бригадир подивився на мене уважно; здається, про те, що мною цікавилися чорні ангели він знав. Але ніколи про те не розпитував.

– Коли дружив, то поїхати тре,– сказав коротко.

Ні, він був усе-таки славний, наш бригадир. Суворий, вимогливий, не завжди делікатний, але справедливий.

І ось я вже їду в автобусі й дивлюся на знайомі засніжені краєвиди. Біля мене сидить симпатичне дівча, але я й не думаю заводити з ним розмови, бо на душі в мене печально – годі не думати про Артура. Так, утупившись у вікно, я й проїхав увесь шлях, тільки в Коростишеві вискочив покурити. Суд мав початися сьогодні, отже, я з автобуса піду прямо туди, на колишню вулицю Іларіонівську, а тепер Щорса. Безліч разів проходив мимо того будинку, але ніколи не думав, байдуже озираючи людей, що там стояли, що й мені доведеться там стовбичити, тим більше, що суд був закритий і публіки на засідання все одно не пускали.

Під судом і тепер стояли люди, декого я відразу пізнав: Артурові батьки, Лариса, Аллочка, Славкова Люда, самого Славка не було. Я підійшов до них і привітався притишеним голосом, усі відповіли, крім Аллочки, яка демонстративно відвернулася.

– А де Славко? – спитав я в Люди, яка стояла з Ларисою трохи осторонь Артурових батьків.

Вона подивилася на мене якимось порожніми очима і так само притишеним голосом, утомлено, але спокійно, почала розповідати, що зранку Славкові стало погано і піти на суд він не зміг, але послав сюди її, хоч вона хотіла залишитися біля нього, бо коли йому стає погано, а вона біля нього, не так страждає. Так-таки безбарвним, ніби байдужим, голосом вона розповіла, що в Славка знайшли статтю “З приводу процесу над Погружальським”, про яку він просто забув,– вона впала за канапу і вже там добряче припала пилом. До нього майже щодня приходив кагебіст і мучив його допитами, погрожуючи і страхаючи, а передусім домагаючись, щоб Славко сказав, хто йому ту статтю дав: чи його дядько, чи Артур? Славко сказав, що стаття прийшла йому в бандеролі без зворотної адреси із київськими штампелями, що обгортку бандеролі він викинув (була там якась невиразна книжка, а статтю в неї вкладено), самої статті він так і не прочитав, бо вже тоді загубилася – він думав, що її взяв хтось із відвідувачів. Тоді в нього почали вимагати назвати всіх, хто його відвідує, але тут Славко відповідати навідріз відмовився, бо він каліка, а люди заходять до нього з милосердя, і їх багато, не всіх він навіть знає. “Нічого, ми розберемося, хто приходить із милосердя, а хто ні, а з “вражескіх наміреній”, сказав кагебіст, але Славко все одно не назвав жодного прізвища. Тоді чорний ангел загрозив, що Славка посадять, незважаючи на те, що він каліка, бо та стаття має антидержавний характер, хоч ідеться тільки про ненормального, який підпалив бібліотеку. Славко вже морально готувався до арешту, бо співчуття від цих людей не сподівався, він навіть сказав тому типу: “Я готовий! Арештовуйте!” – але кагебіст продовжував до нього ходити й мучити розмовами.

– До речі, багато він розпитував про тебе,– сказала мені Люда,– але більше про його дядька й Артура, вимагаючи, щоб він зізнався, що це вони дали йому матеріал.

– Вимагали сказати, яку ще літературу вони приносили,– мовила Люда,– і чи ти не був кур’єром між Києвом та Житомиром.

“Ну, він політикою не цікавиться,– сказав про тебе Славко,– але ми з ним дружимо”.

Потім у Славка почали вимагати, щоб він виступив із статтею у “Радянській Житомирщині”, де зізнався б, що імперіалістичні розвідки підкупили частину гнилої інтелігенції і за ці гроші та шмат гнилої ковбаси й чечевичної юшки, вони й почали виготовляти підривну літературу й поширювати її, щоб він публічно відрікся від свого дядька, бо той уже раз сидів, але не покаявся і залишився заклятим ворогом радянської влади. Так само, щоб він відрікся від Артура, який використовував їхню дружбу для того, щоб і його штовхнути на кривий шлях; сказав, що через несвідомість і нерозумний інтерес до забороненого піддався на такі провокації, а зараз щиродушно кається і своїх фальшивих друзів засуджує; тільки при тій умові його залишать у спокої, а коли він од того відмовиться, йому перестануть виплачувати пенсію з інвалідності, а з інституту виженуть, а може, й арештують. Зрештою, коли Славко так дуже не хоче чи не може писати таку статтю, то вони напишуть її самі, підписавши її його іменем, і хоче того чи не хоче, а її надрукують, і ніхто ніколи й не здогадається, що він не писав ту статтю сам.

“Коли ви це зробите, мені залишиться одне,– сказав їм Славко,– позбавити себе життя, навіть публічно”.

“І всі подумають, що ти божевільний,– сказав той пес,– а ми вже подбаємо, щоб люди так думали”.

Тоді Славко відмовився з ними розмовляти, а через кілька днів така стаття з’явилася – до речі, це було тільки позавчора.

– Славко щось погане задумав,– сказала Люда,– і з її очей покотилися сльози,– і я ніяк не можу переконати, щоб він нічого не робив із собою, навіть переселилася до нього і весь час тримаю його на очах – ми з його матір’ю чергуємо, бо він зараз так ослаб, що й не встає. Часто плаче й каже, що не хоче жити, бо тепер його зганьблено навіки. Всі знайомі від нього відцуралися й бояться заходити, зрештою, він нікого не хоче бачити, окрім тебе,– Люда подивилася на мене багатозначно.– Ти ж до нього зайдеш? – спитала вона.

– Обов’язково! – відказав я, прочуваючи холодок за плечима: аж до цього тут дійшло.

– Я до нього заходжу,– сказала Лариса, весь цей час вона стояла біля нас мовчки – лице в неї було якесь сіре.

– Артура самого судять чи із Славковим дядьком? – спитав я.

–» Самого,– відповіла Лариса.– На засідання нас не пустили, але на вирок, сказали, пустять. Адвокат говорить, що йому дадуть років три або й п’ять. По тому можна буде подавати на касацію у Верховний суд, але на це надії мало. Сам суд тільки формальність, строк уже наперед визначено.

– Веселі справи,– смутно сказав я.

– А що в тебе? – спитала Люда.

– Був обшук, але нічого не знайшли. Раз викликали на допит, як свідка, але як свідка на процес не запрошували.

– Ну, ти легко відбувся,– сказала Люда.– Про Славка питали?

– Аякже,– відповів я.– Сказав те саме: Славко політикою не цікавився.

Ми стояли під судом довго. Померзли, особливо Лариса, але піти випити чогось гарячого не зважувалися. Інколи підходили до зачинених дверей і прикладали вухо, але нас якийсь чоловік од тих дверей відганяв; зрештою, з-за дверей, оббитих дерматином, усе одно нічого не чутно. В коридорі, принаймні було трохи тепліше, але там стояти не дозволяли. З Артуровими батьками ми не контактували, ті з Аллочкою стояли збоку із глухо замкнутими обличчями.

Люда запропонувала нам із Ларисою заскочити в якусь їдальню й випити чаю, вона постоїть, а коли треба покличе. Ми згодилися: їдальня була неподалік.

– Батьки влаштували мені бучу, коли довідалися, що я йду на суд, але я все одно пішла,– сказала Лариса.– Загрозила їм, що втечу з дому. Я в такому стані, що справді могла б це зробити. Принаймні поїхала б до тебе. Не вигнав би?

– Про що мова! – сказав я, хоч ми обоє знали, що я живу в чоловічому гуртожитку.

Зайшли до їдальні, взяли гарячого чаю й почали грітися.

– Таке в мене враження, ніби світ перекинувся з ніг на голову,– сказала Лариса, обіймаючи склянку долонями.

– По-моєму, він був перекинутий так завжди,– сказав я, гріючи пальці й собі.– Ми тільки цього не помічали.

– Помічали,– серйозно сказала Лариса.– Коли б ні, не було б цього суду, і ми б там не стояли.

– Маєш рацію,– сказав я.– Але ж, Ларисо! Я знав, що мають бути арешти. І спеціально приїжджав Славка, його дядька й Артура попередити.

– Артур думав, що це ти з переляку. А звідки знав?

– Ну, це вже неважливо,– мовив ухильно.– Сама маєш розуміти...

– Не довіряєш? Зрештою, ти мені ніколи не довіряв.

– Довіряю, Ларисо. Але розумніше дещо не знати, ніж потім ховати в собі.

– Ти розумний,– протягла Лариса.– Через це ти на волі, а він у тюрязі.

– Хотіла б, щоб і я був у тюрязі?

– Ну, тоді я зовсім збожеволіла б,– сказала Лариса.– А так знаю, що хоч ти розумний, бо Артур розумний бував не завжди. Часто його ніби заклинювало.

– Що значить заклинювало, Ларисо? – спитав я.

– Бував упертий і нерозумний.

– А тебе викликали?

– Ну, я ж дурочка,– мовила Лариса.– А з дурочки що візьмеш?

– А як було з обшуком?

– Прийшли, перерили все. Через це мої предки так скаженіють. О, я тепер під невсипущим оком. Кожен вихід контролюється, батько навіть стежить за мною, як шпигун. По-моєму, він і тепер за нами стежить. А загалом, ти даремно на нього маєш зуба. Він добрий і розумний, але мама його не любить.

– Чи ж донощики можуть бути добрими людьми? – спитав я.

– А коли він у них на гачку? Характеру ж не має. Боїться за сім’ю, бо любить нас.

– Не знаю, Ларисо,– сказав я, подумавши.– Може, й маєш рацію. Хай життя його судить.

– Думаєш, життя судить? Колись казали, що судить Бог, але тепер цей суд відмінено.

– Не знаю, Ларисо,– повторив я.– Поки що судять нас.

– Ну, тебе й мене не судять.

– Судять, Ларисо. Але кожного по-своєму. Пам’ятаєш мою кочегарку? Отож усіх нас укинуто в палахкотючу піч, хоч один потрапляє у більший вогонь, а інший у менший. Одного палить вогонь видимий, а другого невидимий. Один згоряє в попіл, а другий ходить по землі ніби цілий, але має спопелілу душу й думку.

– Ну, ти заговорив щось сумно. Не чула від тебе такого.

– Бо думав про це – не говорив.

– Чому ж не говорив?

– Хотів вірити, що це не так.

– І я кинута в ту піч?

– Всі, хто думає,– сказав я.– Всі, хто не є в цьому світі стандартний. І не хоче ним бути.

– А ті стандартні?

– Тих нема потреби кидати у піч, вони кинули в неї себе самі. Ходять, живуть, жують, працюють, дивляться кіна й телевізори, дивляться футбол чи грають у шахи й доміно, але душа й думки в них із попелу.

– Мені не подобається, що ти так говориш. Розумний не повинен такого казати.

– Вибач, Ларисо. Душа в мене плаче. Але я не вважаю, що Артура судять, а мене ні. Всі ми на суді нечестивих.

– Ходім,– сказала Лариса.– Ти панікуєш. І мені це не подобається.

Ми вийшли. На дворі було холодно, здається, ще холодніше, як раніше, ніби чай та тепло нас не зігріли, а ще більше забрали тепла.

– Я його побачила,– сказала Лариса.

– Кого?

– Батька. Він, бідолашний, такий, що скрізь його видно.

– Не звертай уваги. Так йому буде легше.

– Але те, що побачив мене з тобою,– біда! Тепер у мене буде вдома грім та блискавка. Але я їх знову настрахаю. Може, навіть на день-два приїду до тебе. Знайдеш, де мені переночувати?

– Знайду,– сказав я.– Але ліпше цього не роби?

– Але я не витримаю!

– Коли не витримаєш, приїжджай,– сказав я просто.– Щось придумаємо.

– Дякую. Ти справжній друг. Шкода, що я тебе не змогла полюбити.

– Мені теж шкода, Ларисо,– сокровенно сказав я.

Ми підійшли до приміщення суду. Кінця й краю йому не було; Люда стояла синя й переминалася з ноги на ногу. Артурових батьків впустили в коридор, а Люда лишилася надворі. До речі, ми даремно про неї критично думали, очевидно, це було із ревнощів. Була вона відважна й віддана і, здається, по-справжньому Славка любила. Щастя, що є ще на світі такі дівчата.

– Біжи, випий чаю,– сказав я, і Люда пішла, майже побігла – вже ледве не цокотіла зубами.

– Боюся, що ми тут простоїмо цілий день,– мовив я.

– Простоїмо,– героїчно сказала Лариса.

– Що в Артура знайшли, не знаєш?

– Він мені не довіряв. Як і ти. Вважав за дурочку і що дівчатам секретів довіряти не можна.

– Бо це часто й справді так.

– Нічого ви не розумієте. Через це вас і кидають у піч, бо не довіряєте жінкам.

– Може, маєш рацію, Ларисо,– сказав я примирливо.

Стояли на морозі й переминалися з ноги на ногу. Дочекалися Люди, була так само синя, але вуста її вже не тремтіли.

Саме в цей час виглянув із дверей Артурів батько і сповістив, що зараз будуть зачитувати вирока і що ми можемо зайти. Ми кинулись у приміщення, двері суду були відчинені, і ми вільно туди зайшли. І тут я побачив Артура з постриженою під машинку головою – нагадав мені шкільні часи, коли ми мусили стригтися під машинку. Виглядав жалюгідно – якийсь вихудлий і виморений.

Ми вислухали виступ прокурора, він говорив, яке у нас щасливе життя, скільки в нас шкіл і бібліотек, як розцвітає культура і які великі досягнення нашої держави в космосі і взагалі скрізь. Артур від заключного слова відмовився, а на запитання, чи визнає себе винним, сказав: “Так!” Це мене здивувало. Виступив адвокат і говорив щось про молодість засудженого і про те, що він покаявся. Потім був вирок: три роки таборів суворого режиму.

Коли ми виходили, я зустрівся із членом суду, на вигляд відставником.

– Совість вас не мучить? – спитав.

– Нєт! – жорстко рявкнув відставник, показуючи золоті зуби.

Лариса смикнула мене за руку й потягла геть, вона була заплакана.

І тут сталася несподіванка: біля суду стояв її батько, чи, як я його називав, діккенсівський тип. Обличчя в нього стривожене, сам він також змерз, бо був аж синій.

– Ну що? – спитав він у Лариси.

– Три роки,– відповіла вона.

Ларисин батько зітхнув і понурився. Тоді звів очі.

– Підеш зі мною додому? – спитав.

Лариса кивнула, попрощалася зі мною, і вони пішли. Я опинився сам, і саме в цей час підійшла до мене Аллочка.

– Це ти мав би сидіти на тій лаві,– сказала вона з ненавистю.– Викрутився, зараза! Будь ти проклятий!

Її губи затремтіли, а за мить гордо йшла геть, наздоганяючи батьків. Я остовпів.

Вийшла заплакана Люда.

– Коли зручніше зайти до Славка? – спитав я, все ще не можучи отямитися від того, що проти себе почув.

– Зараз пішли,– мовила Люда.– Нап’ємося кави чи чогось гарячішого. Ніколи не пила, а зараз хочу... Щоб вони поздихали!

Я теж кипів від обурення: з-за того, що відбулося, і з-за того, що проти мене сказала Аллочка. Можна все говорити, але таке! Ні, я на такі слова не заслуговував.

Люда заскочила до магазину, а я лишився курити. Вогник сигарети аж шкварчав у вустах. Плюнув недопалком і закурив цигарку нову. Усе в мені тремтіло.

– Знаєш, що мені сказала Аллочка,– мовив я, коли Люда знову підійшла до мене.– Що це я мав сидіти на лаві підсудних, а не Артур.

– Не зважай! – м’яко сказала Люда.– В неї горе, й вона несамовита!

І тут ми побачили прокурора. Виявляється, він був кривий на ногу і сильно кульгав, а може, мав протеза. Прокурор ішов повз нас.

– Щоб тобі й другу ногу викрутило! – сказав тихо, але виразно я і вперше в житті обдав іншу людину хвилею своєї ненависті.

Прокурор злякано на мене зиркнув і пошкандибав швидше. Люда схопила мене за руку й потягла.

– Чи ти здурів? – зашипіла вона.

– Пес! – сказав я люто, але прокурор уже мене не чув, він од мене, зеленого юнака, тікав.

– Вгамуйся! – шепотіла коло мене Люда.– Що це тебе вкусило?

Я весь тремтів. Ніколи в мене не виникало таких негативних ефектів супроти якоїсь людини, навіть супроти тієї набитої дурепи, через яку я змушений був піти зі школи – Соплі Вольфовни.

Люда все ще тримала мене за руку, і я відчував, що таки заспокоююсь. Зрештою, всі ці афекти – марна річ, від них нічого не зміниться. З другого боку, можна пожаліти й тих судейських: скільки ненависті вони викликають у людей своїм праведним, а особливо неправедним судом! Ми ж побували на суді нечестивих. Суддя й засідателі знали наперед, скільки років їм треба було вліпити Артурові, отже, то не був суд, а обряд, бо істина, правдивість і честь нікого не цікавили. Через це на такому суді не потрібна й оборона, та її, зрештою, й не було, бо адвокат призначався з тієї ж компанії. В Артура адвокат був лисий і улесливий, мов лис; мені здавалося, що цей переляканий чоловічок також був служкою культу контрольованого насилля, а не захисником,– якась мізерна й нікчемна особистість без “я” і без значення (згодом я довідався, що той адвокат був місцевим письменником і навіть писав п’єси). Засідателі правили роль бовванів, бо зрештою й були бовванами; судячи із моєї зустрічі з одним із них і з його лютого: “Нєт!” – він підсудного ненавидів ще до того, як почав судити. Отже, нікого з того суду не цікавили ані факти, ні справедливість, ні права людини, зокрема, право вільно мислити й висловлювати власні погляди. Мене здивувало в тому суді тільки одне: Артур винним себе визнав. Чому? Очевидно, слідчий його у певний спосіб зламав. Саме, це й непокоїло мене найбільше, але то, зрештою, мало бути у волі самого Артура. Кожна людина має право на власні рішення та вчинки, і про те я думати не хотів. Хто зна, може, я так само повівся б, коли б мені пообіцяли, що дадуть не п’ять років, а три, адже правди своєї доказувати тут не було перед ким.

Коли ми зайшли до Славка, він лежав у постелі і щось читав. Побачивши нас, одразу ж відкинув книжку і німо на нас подивився.

– Три роки,– сказала Люда,– в таборах суворого режиму.

– Ну, слава Богу! – сказав Славко.– Думав дадуть більше.

Люда відразу ж пішла готувати каву, бо ми й досі були змерзлі, а я присів біля Славка. Той подивився на мене очима, повними сліз.

– Знаєш, що вони зі мною зробили? – спитав він.

– Знаю,– відказав я.– Не треба тим перейматися.

– Але ж я зганьблений! – сказав Славко.– Як тепер зможу людям у очі дивитися?

– Не будь дитиною, Славку. Хто розумний, зрозуміє, що над тобою вчинили насилля,– сказав я,– а хто дурний, то тому й не треба. Головне, щоб ти був чистий перед власним сумлінням.

– Перед власним сумлінням я чистий,– сказав Славко.

– Оце головне: нікого не продав, і нікого не закопав.

– Але я ніби відрікся від Артура і дядька.

– Як святий Петро,– мовив я.– У нашому житті це не гріх, а необхідність.

– Я так не вважаю. Відрікатися від друзів, щоб врятувати себе – це неморально.

Я подумав про себе, адже також учинив гріх святого Петра.

– Може, й так, а може, й ні. Кожен такі речі має вирішувати для себе сам. І судити себе, а не інших.

– Я себе й суджу,– тихо сказав Славко.– Жити мені не хочеться!

– Тобі себе судити нічого. Ти ж не писав тієї статті.

– Поки Люди нема, я тобі скажу,– прошепотів Славко.– Я її не писав, але підписати погодився. Можеш плюнути мені в лице й піти.

Очі його хворобливо блищали, а вуста тремтіли. Я взяв його руку в свою й міцно стис.

– Не було в мене більше сили витримувати їхньої брутальності. Краще б мене посадили.

– Тоді ти ще більшою мірою мав би витримувати їхню брутальність. Знаєш, що тобі скажу: є один моральний закон – коли людина дає клятву під примусом, така клятва вважається за нечинну. Зрадником називається тільки така людина, яка дає клятву самохітно і щиро, а потім від неї відступає.

– Не знаю, чи є такий закон,– сказав Славко.

– Є,– мовив я.– А коли нема, то мусить бути.

Зайшла з кавою Люда.

– Ми так перемерзли,– сказала вона,– що вирішили щось випити. Та й настрій, мов на похоронах.

– Але в нас нічого нема,– сказав Славко.

– Передбачено,– мовила Люда й витягла з сумки пляшку коньяку.

– Я б з вами теж випив би. Бо й мені не легше.

– Тобі не можна,– залізним голосом сказала Люда.

– Гаразд,– опустив очі Славко.– Випийте ви, а я символічно.

– Символічно можна,– сказала м’якше Люда.

Ми випили, але сьогодні мені трунок не пішов: усе аж трусилося. Тоді я попросив налити коньяку в каву. Пив гарячу суміш, а Люда знову налила собі й випила.

– Вибачте мені, хлопці,– сказала вона, і раптом по її обличчю покотилися сльози. Вона по-дитячому витирала їх обома руками.

– Дати тобі почитати ту статтю? – спитав Славко.

– Ні, сказав я.– Не хочу нічого такого читати. Не мають значення жодні статті, має, здається, значення тільки рівень нашого самоусвідомлення. Тобто усвідомлювати, що учинив і як.

– Але ж він нічого не вчинив,– сказала Люда.

– Тим більше. До речі, від Артура і я відрікся. Сказав на допиті, що ми з ним не контактуємо і не дружимо через Ларису.

– По-моєму, ти правильно сказав,– мовила Люда.– Та й розумно,– вона підлила собі коньяку в каву.– Чи Славко тобі повідомив, що маємо одружитися?

Славко подивився на Люду із здивуванням, вона йому підбадьорливо моргнула. Я вдав, що не помітив того перезирання.

– Налити тобі ще? – спитала Люда.

– Налий! – згодився я.– Цього разу за вас. Дуже радий!

– Тепер не до радості,– сказала Люда.– Хай вони поздихають!

Ми випили і за Славка із Людою, і за те, щоб вони поздихали. Тепло потекло по мені, в кімнаті стало затишніше, і майже зникла та напруга, яка відчувалася спершу. Я розповів про “іспанську поетесу” Гарсію Лорку, яку сплутали з Ларисою,– Славко не витримав і зареготав своїм заразливим дитячим сміхом.

– Отже, Лорка – іспанська поетеса? – спитав він.– А чого зайшла мова про Лорку?

– Вони вилучили в моїх батьків твої листи.

– Дивно, мені про ті листи нічого не згадували.

– Бо там тільки й було компромату, що ця загадкова “іспанська поетеса”. І компромат цей стосувався не тебе, а їхнього ступеню освіченості.

– Здорово! Іспанська поетеса Гарсія Лорка,– зі смаком проказав Славко.– Не, це все-таки здорово! А чого з вами не прийшов двійник Лорки?

– Її забрав від суду батько і повів під вартою, оголивши шаблю,– сказав я.

– Бідна Лариса! – сказав Славко.– До речі, я її завжди мало розумів – чого її тягло до нашої компанії? їй би щось веселіше й простіше.

– По-моєму, ти її недооцінюєш,– сказав я.– Але те, що вона бідна зараз – це справді, тож давай будемо говорити про неї тільки добре. Їй сьогодні не легко.

– Він має рацію! – владно сказала Люда; дивно, вона здобула здатність і право командувати Славком, а він залюбки підкорявся.

– Тепер їй батьки всиплють! – сказав Славко.

– Буде проведено курс стандартизаційного лікування,– мовив я.

– Що це за лікування? – не зрозуміла мого гумору Люда.

– Процес перетворення людини розумної в людину стандартну,– сказав я.

Було то сказано легковажно, може, й жартував я, знаючи Славкову смішливість і намагаючись якось вирвати його з кігтів меланхолії, але остання фраза – то був сміх на кутні зуби, бо і я сам згодом пройшов курс стандартизаційного лікування і зрештою в стандартну людину, якою є тепер, коли пишу ці записки, перетворився. Перетворилася зрештою в таку людину й Лариса, і тут не сміятися, а плакати треба було б. Але тоді нами керувала молодість наша, бо тільки молодість може жартувати в той час, коли над її головою свистить меч, грозячи знести їй ту голову, і слава їй за те!

Зрештою, я побачив, що Славко втомився, очі його зтуманіли, і він сам зблід, тож попрощався й пішов, міцно потиснувши приятелеві руку. Люда пішла мене провести.

– Така тобі вдячна,– сказала вона, вивівши мене надвір.– Він уже давно не сміявся. До речі, я так і не зрозуміла, хто така та іспанська поетеса?

– Це не поетеса, а поет,– пояснив я популярно.– Великий іспанський поет.

– Ну, не все можна знати,– мовила розважливо Люда.– Добре, що Славко трохи розтерп. Ти його підкріпив.

– Тримайтеся! – сказав я.– А коли що, напиши мені, і я відразу ж приїду. В Славка моя адреса є.

– Гаразд! – згодилася Люда.– Ти на нього чудово впливаєш.

Вийшов на вулицю й відчув, що той холод, що його запущено нам сьогодні в душу, з мене не вийшов, незважаючи на те, що я просидів у кімнаті кілька годин і випив пару чарок коньяку, а все через те, що той холод сидів у нутрі моїм. Я знову побачив вихудлого, вимореного Артура з отією принизливо остриженою головою, побачив траурні обличчя його батьків і повний ненависті до мене Алоччин погляд. Чому вона так зле про мене думала і такі лихі слова сказала? Правда, було те, що я перший привіз і вніс у наше товариство самвидав, але чи моя вина, що Артур був такий необережний (та й Славко), що не захотів його вчасно позбутися, адже його було попереджено? Та й чи той самвидав був злом? Суб’єктивно так, бо через нього постраждали мої приятелі, але не тому, що сам він був злом, а тому, що проти його правди воювало зло суспільне. Отже, зло було не в мені і не в самвидаві, а в тому, що суспільну правду держава безжально викорінювала – сама була носієм неправди і зла. Може, таке суспільство й мало свою рацію, воюючи нещадно із правдою про себе, бо вона для неї й справді руйнівна. Бо неправдою світ пройдеш, назад не вернешся. Бо неправдою і злом можна жити тільки короткий час, хоч яке б управне було суспільство в одурманенні людей. Хочеш – не хочеш, а десь з’явиться гончар Теренцій і заспіває свою легковажну, висміювальну пісеньку. Гончаря Теренція знайдуть і вб’ють, але пісеньку його вбити не зможуть. Бо зло хоч і могутнє, але не всесильне...

Щось таке думав я, спускаючись Чуднівською вулицею, але спокою душевного не мав, бо відчуття вини мене не покидало. Не покидало мене й видиво Артура на підсудній лаві, остриженого наголо й вимореного. Не покидало його тихе “Так!”, коли запитали, чи визнає він себе винним. Холод у душі моїй розростався, кублився, перетворювався в крижану кулю, тож коли я відчинив хвіртку свою, визнав і сам свою вину, оте сказане тихим голосом: “Так!” Розумів Славковий розпач: розумів Артурове: “Так”; розумів понурену Ларису, коли покинула мене й пішла під охорону батька; розумів, що вона ніколи зі свого дому не втече і не приїде до мене, щоб урятувати й себе, й мене від стандартазіційного лікування; розумів, що суд нечестивих сьогодні відбувся не тільки над Артуром, але й над нами всіма, бо прийшов день і приніс сокири, як писалося в одному із віршів Гарсія Лорки. Було нас троє, а тепер двоє! Я зирнув на небо й побачив, що там волочаться срібні крила хмар, і мені на очі викотилися сльози. Я зупинився на дворі й намагався оволодіти своїми почуттями, бо зараз маю переступити батьківського порога, а батьківського порога треба переступати з ясним обличчям і мирною усмішкою на вустах.

Але для того, щоб учинити це, треба мати більше сили, ніж мав. Зайшов у дім і побачив батька й матір, які зустріли мене занепокоєними поглядами. Я роздягся і десь таким же голосом, яким оповідала мені Люда про Славка, розповів коротко головні новини: про те, що суд відбувся і який винесли вирок. Мати пішла на кухню, не промовивши й слова, розігрівати обід, а я рушив у свою кімнатку. Перше, що впало у вічі: книжки на полицях були розставлені не так, як їх розставляв я, а на столі в мене лежав другий примірник написаного під копірку олівцем прокотолу обшуку. Я пробіг його очима. Крім Славкових листів, забрано було деякі листи до батьків і мої юнацькі щоденникові нотатки, яких я не донищив. Для чого вони їм були потрібні, невідомо, бо там були лише сентиментальні виливи закоханого юного дурника. Я пошкодував, що не знищив раніше і їх, бо навіщо брудним очам читати виливи мого серця? Сів за стола й завмер, дивлячись у заморожене вікно і пильно розглядаючи узори та химерне крижане листя на ньому – мені не хотілося зараз ані рухатися, ані будь з ким говорити. Ніби впав у якусь часову яму і побачив юнака, який іде польовою дорогою у драбинчастому возі й поганяє коней. У нього тонке, розумне обличчя, а одежа, як на селянині. Попереду замайорів гайок, і я плеснув віжками коней. Зрештою, вони самі відчули домівку й наддали ходи. І ось я в’їжджаю у ворота хутора, які відчинила молода вагітна жінка. Зіскочив із воза й почав розпрягати коней.

– Що ж ви виїздили? – спитала жінка.

– Частину землі треба буде продати, щоб погасити борг,– сказав я.– І змушений був згодитися продати на вируб ліс.

– Наш ліс? – зойкнула жінка.– А що ж лишиться нам?

– Прийде час, коли малопомісне дворянство, як ми з вами, Меланіє Петрівно, загине,– сказав я.– Житимемо з праці рук своїх.

– Витримаєте селянську працю? – спитала з жахом жінка.

– Мушу витримати,– сказав я.– Інший шлях: переїхати до міста й піти на службу.

– Може, це кращий вихід?

– Ні! Бо я вирішив од світу відійти. Людині багато не треба, щоб себе прогодувати.

– А родину?

– Порівняно з селянами ми заможні,– сказав я.– Що ж, треба згодитися, що ми вже не пани, а люди. Згоджуєтеся, моя мила Меланіє Петрівно, на такий уділ?

– Боюся цього,– сказала жінка.– Боюся опроститися й поринути тільки у хатні турботи. Ми ж освічені люди, і в нас є вищі потреби.

– Тоді я пропоную вам, моя люба, переїхати тимчасово до батьків, а я тут залишуся сам. Спробую викрутитися з батьківських боргів і стати на ноги.

– Я не покину вас,– мовила твердо жінка.– Маю надію, що ми не зубожіємо до рівня селян, хоч, по-моєму, служба – це ліпший вихід. Скільки дворян нині перебуває на службі!

– Перебувати на службі – це значить служити державі, яку я ненавиджу. Бажаю бути вільною людиною, хоч і вбогою.

– Жити між людьми і бути вільним од них годі! – сказала жінка.– Треба йти на допустимі компроміси. Щоб честь залишалася і сяке-таке становище не тратилося.

– Ні! – сказав я твердо.– Хочу залишитися самим собою.

– У відриві від віку й людей?

– Так,– мовив я.– Щоб не множити в цьому світі зла...

Мою візію раптово було обірвано: мати кликала мене їсти. Я стрепенувся з несподіванки.

– Злякала тебе? – спитала мати.

– Ні, задумався,– я звівся з-за столу.– До речі, й справді сьогодні нічого не їв.

– То все готово,– сказала мати.

Батько вже сидів за столом. Парувала в тарілках юшка, в хаті стояли сутінки – вже вечоріло.

– Засвіти світло,– сказав батько, і я розігнав сутінки, кляпнувши вмикачем...

У той вечір мені випало ще раз поговорити відверто з батьком і в черговий раз подивуватися його простій, але безвідмовній мудрості. Він умів утілювати досить складні мислительні формули в найпростішу мовну одежу, і я боюся, що не зможу відтворити її натурально, через що вдамся, як це вдавався й раніше, коли переповідав батькові думки про світ та життя, до переказу. Цього разу йшлося про Бога.