Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 24 страниц)

Після всього я пішов провести Ларису. Ми йшли мовчки.

– Кошмар! – сказала Лариса.– Тепер уже нема нашого братства насправді, чи не так?

– Чому так подумала?

– Тому, що всіх нас нема: ти – у Києві, Артур – у концтаборі, Славко...– Я побачив, що вона плаче.– Одна я залишилася.

– А Люда?

– Люда клятви на вірність не давала,– мовила Лариса.

Я подивився на неї трохи здивовано: невже вона аж такого значення надавала тій нашій дитячій клятві? Але, здається, таки надавала. І я раптом зрозумів усе: вона одна з-між нас свято дотримувалася клятви, і цим, здається, й пояснювалася ота її поведінка, що розбивала серце і мені, й Артурові.

– А що заважає нам залишатися друзями? – спитав я.

– Заважає,– сказала вона.– І багато що...

– Не розумію тебе.

– Ну що ж, скажу, щоб ти зрозумів, мудрику. Так склалося, що я, мабуть, вийду заміж.

Я зупинився вражений.

– Та ти що? За отого білявого?

Вона хитнула. Ми йшли якийсь час мовчки.

– Я б, може, й не призналася,– сказала тоскно Лариса.– Але сьогодні такий день... Окрім того, в цьому ділі... я не можу не порадитися з тобою.

– Хіба від мого слова щось залежить? – спитав я.

– Може, й ні. Але ми з тобою ще й досі зв’язані клятвою: і я б хотіла, щоб ти сказав своє слово.

– Наша клятва таких речей не стосується,– гостро сказав я.– Такі речі сама маєш вирішувати.

– Я вже вирішила,– мовила Лариса, і в неї знову з очей потекли сльози.

– Бідний Славко! Він серед нас був найкращий! Скажи, чому найкращі вмирають так рано?

– Колись казали: так хоче Бог. Кращим не дає довго мучитись у світі.

– Віриш у це?

– Не знаю,– мовив я.– Але ні, не вірю, бо цей світ без кращих стане пустелею. У це вірю.

Ми дійшли до її дому, але вона не хотіла повертатися туди.

– Не хочу додому,– сказала.– Можна, ще трохи з тобою побуду?

– Можна, Ларисо,– сумно мовив я.– Не треба про таке питати дозволу.

– Боюся залишатися сама.– Вона мерзлякувато повела плечима, хоч надворі було зовсім тепло.– Потім усе поправиться... Це сьогодні так... Артур тобі писав?

– Раз написав,– відповів я.– Але потім на листи не відповідав.

– А мені не писав. Чому він образився?

– Не знаю,– відповів я.– Може, йому неприємно було бачити нас разом.

– Бідний, дурненький Артур,– сказала вона якимсь особливим голосом.– Хочу в тебе попросити: не пиши йому, що виходжу заміж... Він не зрозуміє.

– А, думаєш, я розумію?

– Ти зрозумієш,– сказала вона,– бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка.– Сльози знову потекли в неї по щоках.

Ми йшли якийсь час мовчки.

– Щось мені такого хочеться,– нарешті сказала Лариса.– Але не зважуюся тобі сказати...

– Чому не зважуєшся?

– Ні, скажу. Розумієш, оті люди, натовп, що зібрався на похорон, родичі, ота суєта, обряди... а ми з ним фактично не попрощалися... То що ти на це?

– Хочеш піти зараз до нього? – спитав я здивовано.

– Ну, от бач, ти все розумієш. Нарвемо десь квітів, купимо щось випити і попрощаємось із ним, як братчики... Бо він зараз там самотній.

Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з якоїсь державної клумби й поїхали на Смолянку – Славка поховали там.

Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар уже зовсім порожній – йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов’ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.

– Прощай, Славику, прощай розумничку! – прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.

Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до навколішніх шерехів. Ридали солов’ї.

– Дай мені вина,– хрипко попросила Лариса.

Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.

Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв Ларису за плечі, вона поклала мені руку на бік, і прощалися зі своєю юністю, бо бути дорослим, як писав в останньому листі Артур,– це значить байдужішати. Але ми поки що не хотіли байдужішати, а прагли затриматись у цій миті, яка єдина відділяла нас од дорослості. Були промоклі наскрізь, і я відчув, що Лариса вже тремтить од холоду. Але сигнал відійти мала подати вона.

– Отак! – сказала і зітхнула.– Ми віддали тобі, Славку, все, що могли!..

Побрели через цвинтар, мочачи ноги в траві, і не було на нас сухого рубчика. А дощ не вгавав. Дощ уже лив як з відра, але ми й трохи не пришвидшили ходи, бо коли б це зробили, відчували, образили б Славка, котрий ішов біля нас невидимою тінню, налягаючи на невидимі костури...

Лариса сказала правду, вона таки вийшла заміж за отого білявого й високого, і зв’язок між нами перервався. З Артуром, як казав, зв’язок перервався також – я став на шлях стандартної людини. Артура випустили в 1968 році, але в 1972-му посадили вдруге. Тоді ж таки посадили Вітличного і декого з інших моїх знайомих, отож я спустився, як казав мій батько, “на дно” і закопався там у намулі. Будень помалечку з’їдав мене, а яким я став зрештою-решт, уже в цих записках описував. Те життя було нецікаве, і я з нього не можу вибрати жодного епізоду, достойного опису. Отак згорів у вогненній печі я.

Лариса написала мені якось листа, тоді я вже був студентом будівельного інституту і жив у студенському гуртожитку; про листа мені сказав бетонник Коля, якого я випадково зустрів на Хрещатику. Я поїхав у Дарницю і взяв того листа. Лариса писала, що з чоловіком вона розвелася, бо той виявився тупим і деспотичним; вона з дитиною живе зараз у батьків і просила, коли я приїду в Житомир, зустрітися з нею – хоче зі мною про дещо порадитися. “Я вважала вас усіх нудиками,– писала вона,– але насправді й не підозрювала, які нудні можуть бути люди насправді. Мій колишній чоловік саме з таких”.

Я спалахнув співчуттям до Лариси, хотів її відвідати, але так і не відвідав. Може, тому, що мав уже тоді наречену й готувався одружитися. Батьки мої на той час померли, і в Житомир приїжджати я не мав ніякої потреби.

Більше з Ларисою я не зустрічався, так само і з Артуром. Навіть не знаю, яка його доля.

Здавалося мені, всі ці літа я спав у летаргічному сні. Повиростали діти, жінка моя з миленької кияночки перетворилася в потужний бронетранспортер, звикла мною командувати, а я їй улягати. Мої дочки-близнята віддають на мої турботи про них легким презирством. Друзів я не маю; часом, коли стане по-особливому гірко й порожньо, випиваю чарку-другу, але й до пияцтва мене особливо не тягне. Люблю подумки читати вірша Федеріко Гарсія Лорки, що називається “Зрубати троє дерев”:

 
Було їх троє.
(Прийшов день, приніс сокири).
Потім двоє.
(Волочаться срібні крила).
Далі одно.
Нема і того.
(Вода оголіла).
 

Мене вражає отой останній рядок: “Вода оголіла”. Очевидно, дерева стояли біля води, а коли їх зрубали, там утворилася маленька пустеля. Оце і значить: “вода оголіла”. З систем отаких пустельок, зрештою-решт, і складається наша дорослість, але не кожен із нас здатен на крик. Оці мої записки – крик. Крик волаючого в пустелі, бо нікому не хочеться перетворитись у цьому світі на пісок.

КИЇВ – Конча-Озерна

1991 рік