Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 24 страниц)

У грудях у мене колотилася бридка мішанка. Їжа й випивка збилися у шлункові у камінь, і той чавив. Я закурив і пройшовся порожньою вулицею.

“Заспокойся, заспокойся! – казав сам собі.– Заспокойся, не дурій і не чини дурниць!”

І я почав заспокоюватися. Зирнув на місяця, той сміявся з мене. Ні, що б там не було, а до хлопців я зайду. Маю обов’язково все їм розказати, але для цього викличу їх надвір...

І ось ми сидимо серед ночі за Славковим садовим столиком, і я, похлинаючись словами, розповідаю. Місяць освітлює зосереджені й напружені лиця моїх побратимів, вони стривожені і засмучені, бо те, що я розповідаю, не може їх не хвилювати.

– Усе може бути,– сказав Артур.– Одне ясно: треба закликати її до себе й оголосити: братство перестає існувати.

– Чи ж треба її кликати?

– А що, коли вона й справді у такий спосіб нас попередила? – мовив Артур.– Так чи інакше, вона повинна знати, що братства уже нема. А взагалі, я й на початку казав: з бабами діла ліпше не мати. Ото вони і є: ягідки із квіточок.

– Чи в допитах випливала інформація, яку знала тільки вона? – спитав Славко.

– Вони могли ту інформацію навмисне не виявляти,– сказав я.

– Навіщо ж потрібне це самовикриття? – спитав Славко.– По-моєму, це говорить у її користь.

– Не знаю,– сказав Артур.– Поки що не знаю.

– Можлива й така версія. Спершу її потішила сцена зустрічі з її батечком у бібліотеці його,– Славко показав на мене.– Після допитів вона зрозуміла, що її батечко інформатор, а до цього й не знала. Це її жахнуло. Але признаватися відразу не хотіла, щоб ми її не запідозрили. Але й мовчати не могла також, отож і організувала самовикриття.

– Це і моя думка,– сказав я.

– Може, й так,– мовив Артур.– Через це покличемо її й оголосимо, що братства вже не існує. Хай кожен передивиться свої папери і негайно все, що може дати їм харч, знищить. Робимо це зараз же, як приходимо додому.

На тому ми й зупинилися. Я півночі перебирав у своїй комірчині папери, знищив щоденника, де були досить різкі записи, а зрештою, у мене більше нічого підозрілого не було. Але від того легше мені не стало, бо Лариса для мене була не тільки братчик. Саме тому решту ночі я прокрутивсь у ліжку, повторюючи без кінця всі розмови, які мав у її домі, а найбільше думав про саму Ларису і про її дивну родину: ось чому вона так зацікавилася нашим товариством, там, удома, їй було душно, а вона шукала, якщо й справді не була підіслана, між нас духовної віддушини. Але вже сам факт, що вона дочка діккенсівського типа, виключав наші ближчі стосунки, та ж бо ближчі стосунки – це входження в ту родину, хочеш того чи ні, а це було для мене неможливо. Хто зна, може, моя поява в тому домі була не меншим сюрпризом і для її батечка, недаремно він так їв мене очима. Вони не могли не помітити, що я натурально від них утік; Ларисина мати мене, здається, помітила, бо стояла на кухні обличчям до мене, отже, знає, що я бачив, як її лапає козлолиций їхній друг родини, отже, й вона буде рішуче проти мене – обоє робитимуть усе, щоб наша дружба з Ларисою була розірвана. Зрештою, я аж зовсім не був переконаний, що Лариса мене любить. Як це сказала ота причеписта Ляля: “Двох кавалерів не запрошують!” – і це була правда, з якої Ляля втішалася, бо яка подружка не втішається, коли всаджує клина у любовні стосунки своєї повірниці! Отже, мені треба було зібратися на силі і з цього болітця вирватися – все це річ безсумнівна. Я заснув під ранок і проспав до обіду. Прокинувся з таким відчуттям, ніби мене викупали в клоаці – було невимовно бридко. Роздягся до пояса і почав обхлюпуватися зимною водою. Це трохи відсвіжило, але каламуті з душі не зняло. Мав таке відчуття, мов мене зраджено, хоч, може, це й не так.

Сів на лавку у засипаному листям своєму садику, дихав тліном леглого листя й немилосердно кушпелив сигарету за сигаретою. Світило кволе осіннє сонце, обливаючи мене ненадійним теплом, і мені раптом знову явилося видиво якогось іншого осіннього саду, і змокрілої, застеленої яскраво-жовтим кленовим і каштановим листом лавки, і дім із мансардним поверхом, і звуки фортепіанних етюдів, що долинали до мене, і те, що звуки раптом урвалися,– я ж курив і вмирав від любовної туги за дівчиною із сусіднього обійстя, бо та дівчина гралася зі мною, як кішка із привішеним до нитки м’ячиком. Вийшла сестра, вся в білому, сонце облило її, і біла одежа її засяяла, а обличчя було сіре, втомлене й випите – вона йшла до мене, вхопившись за рота, з-під пальців у неї виглядали краєчки носовичка, а коли підійшла до мене і відвела від рота носовичка, я побачив, що той не білий, а червоний від крові, а ще я побачив розширені до неймовірного очі і зашерхлі, спечені губи.

– Брате,– зашепотіли ті спечені губи.– Я скоро помру!

22

Ларису покликав на сходини Артур, я рішуче відмовився це робити. Він перестрів її після лекцій біля технікуму і, хоч вона була не сама, а в супроводі якогось білявого жевжика (Артурове визначення), відкликав її і повідомив, що сьогодні о такій-то годині всі ми дуже хотіли, щоб вона прийшла до Славка.

– Відбудеться суд? – спитала, криво всміхнувшись.

– Ні,– сказав Артур.– Чесна і відверта розмова. Що це за один із тобою? – Він кивнув на жевжика, який чемно стояв осторонь.

– Учитель танців,– мовила Лариса.– Може навчити танцювати й тебе.

– Mersi,– сказав Артур і чемно вклонився.

– А як не прийду? – спитала Лариса, коли вже він збирався відходити.

– Діло твоє,– відповів зимно Артур.– Але одне маєш знати: ми вирішили наше братство ліквідувати.

– Злякалися? – спитала іронічно Лариса.– Розбігаєтеся по норах?

– Ніде дітись,– сказав Артур.

– Я не прийду,– мовила Лариса.– В мене зараз урок танців.

– Танцювальний зал на Миколаївській? – не втерпів, щоб не вколоти, Артур.

– Може, й так,– сказала Лариса й, круто розвернувшись, пішла до свого вчителя танців. Він у неї щось спитав, вона відповіла, і вони обидва засміялися.

Коли Артур усе це викладав, ми сиділи в Славковому садку, було нам на душі паршиво. ! не тому, ясна річ, що ми полякалися й розбігаємося по норах, а тому, що відчували брутальний присмак відчуття зради. І це тому, що не тільки мене вона полонила, але й усіх трьох; Славко у тому признався, а Артур, коли б не так, не кипів би такою неприязню до Ларисиного “учителя танців”.

– Даремно сказав їй про Миколаївську,– мовив найбільш розважливий із нас Славко.– Може, вона ні в чому не винувата, а отже, й ображати її не маємо права.

– Коли б це її обурило,– жорстко сказав Артур,– вона прийшла б і виправдалася.

Саме в цей мент нам заціпило, бо відчинилася хвіртка і по засипаній листям стежці пішла юна істота – предмет нашого обурення й любові.

– Прийшла на суд,– мовила вона згорда.– Хто тут суддя, прокурор, адвокат. Стривайте, відгадаю. Суддя – Артур, адвокат – Славко, а він – прокурор,– вона недбало махнула в мій бік.

– Перестань, Ларисо! – кисло сказав Артур.

– За законами конспірації,– повела далі тим-таки незносним тоном Лариса,– ви маєте засудити мене до смерті. Будете мене вішати, розстрілювати чи топити?

Ми мовчали. Глухо й важко мовчали.

– І от що я вам скажу, братчики,– іронічно заявила Лариса.– Я знала, що ви намочите в штанці, але не думала, що так швидко й одночасно всі. Хто говоритиме звинувачувальну промову?

Ми мовчали, глухо й тупо.

– Вже йому сказала,– мовила Лариса, кивнувши на Артура,– а тепер повторюю усім. Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно.

– Можеш відповісти на кілька наших запитань? – спитав жорстко Артур.

– Будь ласка! – завернула гордо носика Лариса.

– Чому приховувала, що твій батько...

– Я вже цього не приховую,– перервала Лариса.

– Ми прийшли до спільної думки,– сказав Артур,– що ти раніше цього не знала, а коли взнала, побоялася сказати. Чи так це?

– Я нічого не боюся,– сказала різко Лариса.– Не так як ви, герої!

Артур сидів за столом, як справдешній суддя. На Ларису він не дивився.

– Гаразд,– мовив він, розглядаючи вологу поверхню столу.– Ще одне питання. Хто той хлопець, з яким я тебе зустрів?

– Вже тобі сказала – учитель танців. Прокурор може це підтвердити,– кивнула на мене знову-таки зневажливо.

– Можеш це підтвердити? – спитав кисло Артур.

– Бачив її з ним на танцях,– сказав я, мені ця сцена не подобалася, бо викликала ті ж таки гнітючі почуття, які мав після її дня народження.

– Злочин доведено,– сказала Лариса.– Але чого це тебе так цікавить той бідолашка?

– Є причина,– кисло вичавив Артур, усе так само дивлячись на дошки столу.– Бачиш, якось так випадково сталося... Ну, я теж бачив тебе з ним на танцях.

– Дуже мило,– іронічно всміхнулася Лариса.– І що?

– А те, що наше місто маленьке,– сказав Артур, і люди, хоч-не-хоч часто одне одного передибують... Знову-таки випадково. Так от, коли мене викликали на розмову на Миколаївську... я сидів біля вікна й побачив, як він переходив там двір.

Це було ніби вибух. Я подивився вражено на Артура: отже, він, як і я, закохано стежив за Ларисою, але про того її залицяльника, Толика, здається, нам нічого не казав. Чому? Я зирнув на Ларису, вона стояла червона як рак, з розширеними очима. Зирнув і на Славка – той закляк. Ларисині очі наповнилися слізьми.

– Кажеш неправду! – вигукнула вона.

– На жаль, правду,– тихо проказав Артур.– Саме тому, ми одноголосно вирішили, що братство розпускається, і віднині ми просто знайомі.

Лариса схопилася руками за обличчя, заридала й кинулася із Славкового обійстя геть. Ми із Славком сиділи закляклі, німі, вражені й майже розтрощені – Артур же стояв. Блідий, випитий, із вимушеною всмішкою, дививсь услід Ларисі, яка вже бігла вулицею, і мені здалося, що суддя з нього, може, й справді безжальний, але й не менш жалюгідний, адже найглибше умів ховати почуття до Лариси, а от тепер мусив їх зрадити. З обов’язку дружби до нас, особливо до мене, він чавив і нищив у собі те почуття, але знищити не міг. От чому в той роковий день, коли було проголошено розпуск нашого братства, він страждав більше за нас. Бо й він мав гріх, коли вірити, що сказав правду, бо й він переступив закони братства, як і Лариса: знав, що та гуляє з людиною, зв’язаною із Миколаївською, і мовчав. Мовчав, аж доки не приневолило його сумління, як і Ларису, і він тоді заговорив. Отак жорстко, отак безжально заговорив, і ніхто з нас тоді й не подумав, що й Лариса могла не знати про таємні оборудки свого “учителя танців”. Але тепер їй нікуди було діватися: батько – інформатор, і залицяльник – інформатор, то хто ж тоді вона, ота загадкова й химерна Лариса? Чому була так уражена розкриттям і чому так гірко заридала, адже ніколи ми не бачили, щоб вона плакала? Життя жорстоке в своїй метафізичності, думаю я тепер, і саме в цьому його абсурд. Саме тому так нещадно причавлює воно нас нігтем, аби в черговий раз довести: ніякі ми в ньому не homo sapiens, а просто комахи, існування яких, як подих і як трава. Не встиг озирнутися – і віє на тебе подихом осені, і листя падає, але воно, листя, має більше надії, ніж ми. Бо з весною воно, як птиця Фенікс, воскресає, а з нас, нещасних homo sapiens, воскрес поки що лише один – той, кого послано “добру новину звіщати вбогим”, той, кого послано “проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених” (Лука, IV—18). Ми ж усі, бідні, грішні, запалені своїми пристрастями, і вони часто стають як більмо на оці нашому. Ми ж грішні, бо втратили були друга, якого з любові своєї засудили. І любов наша стала черв’яком, котрий усе сточує, і вогнем, котрий усе спалює. Ми ж, три біблійні юнаки, цього разу кинули себе в піч самі. А може, й не так, може, ми мали рацію, коли виривали з серця загніждженого там гачка, коли зривали з голови накинену сітку, коли кидалися врозтіч од сака, в який нас заганяли грубі й немилосердні ноги, самі ноги без тулуба й голови. Як воно було насправді, ми довідалися пізніше, але й досі, згадуючи все те, я маю таке відчуття, яке виникає, коли розчавлюєш метелика, котрий рвався із темряви на твоє світло, а ти його безжально ловиш у долоню й трощиш йому кістки. Це відчуття я мав усі ті роки, які перетворювали мене із бентежного, мислячого ergo у стандартну людину, і цей жаль для мене, стандартної людини,– єдина запорука, що мій дух до решти не загас. А може, він і спалахнув у цих рядках, як та ж таки птиця Фенікс, і я знову бентежно озираюся довкруги себе, намагаючись знайти стежку у пустелі, що її створила мені моя ж добровільна стандартність. Не знаю, що відчували й думали тоді Артур із Славком – у мене ж було так.

23

Але це ще не кінець цієї історії. Мене несподівано викликали в домоуправління, власне ЖЄК, бо ми належали цій організації, і я відразу ж відчув, що це неспроста. Начальником у нас був відставник, людина із обличчям, ніби сокирою тесаним, із могутнім носярою і напрочуд круглими очками під густими бровами – такі очка називають “колючими”. Розпорядження начальника передала мені маленька, сухенька, зморщена жіночка, яка бозна-що робила в домоуправлінні, але на мене вона подивилася з таким жахом, що я миттю зметикував: у них, певне, побував чорний ангел, який, річ певна, говорив не з нею, але в неї надто гострий носик, щоб не совати його куди треба й не треба; очевидно, переді мною стояв спеціаліст із підслухів, але доброхітний і який працював на себе, а не на певні морочні інституції.

– Що він від мене хоче? – спитав я.

Саме завантажував піч і здійняв досить-таки вугільного пилу, бо її очі затріпотіли, гострий носик, що любив устромлюватися куди треба й не треба, наморщився, і вона так голосно й тонко чхнула, що те чхання, наче м’ячик, пострибало по сірих, а, властиво, чорно-сірих стінах мого сутерену.

– На здоров’ячко,– сказав я.– То що він од мене хоче?

– Цього мені не було сказано,– відповіла категорично жіночка.

– А ви як думаєте?

– А мені думать на службі не положено,– мовила жіночка.

– То зараз іти чи завтра?

– Зараз уже начальника нема.

– Добре, прийду завтра. Але зміна у мене о п’ятій. Скажіть, після п’ятої прийду.

Жіночка продовжувала стояти. Дивилася на мене, ніби я був бронтозавр чи принаймні їв живих дітей.

– Він сказав, щоб ти прийшов удень,– мовила вона, проїдаючи мене очима.– Бо його після п’ятої на роботі вже нема.

– Не можу покинути робочого місця,– сказав поважно я.

– Він сказав, що нічого з твоєю пічкою не зробиться.

– Ну да, не зробиться. Погасне, а я відповідай. Скажіть, що прийду післязавтра.– А коли йому так уже пече, то хай сам прийде.

– Це щоб начальник ішов до тебе, молокососа? – вражено зойкнула жіночка.

– Не він мені потрібен, а я йому,– мовив і знову зняв стільки куряви, що жіночка схопилася за носа, щоб знову не чхати.

Хотів, щоб вона пішла, але вперто продовжувала стояти.

– Він сказав, щоб прийшов завтра,– категорично відчеканила вона.

– То хай присилає підміну,– буркнув я.– Робочого місця я не покину.

Розмова була ідіотична, бо до управління було два кроки, і я між засипкою палива вільно міг туди скочити. Але я уперся.

– Значить, не прийдеш? – загрозливо спитала жіночка, вона й досі, бідолашка, не могла відірвати від мене погляду.

– Я сказав!

Ще трохи потопталася, озирнула сутерен, ніби це було відділення пекла, в яке після смерті конечно мала потрапити, махнула сухенькою, схожою на жаб’ячу, лапкою й пішла. Я, звичайно, повівся дещо визивно, але настрій у мене останнім часом, особливо після того “суду” над Ларисою, і в цьому треба признатися, був жахливий. Це значило, що вже ніколи не підійде до мене, коли я сиджу на лавочці й дивлюся, смалячи, на розлив осінніх барв, ніколи не поведемо ми грайливо-зачіпної розмови, ніколи не називатиме вона себе моєю подружкою, хоч подружкою моєю вона так і не стала, і не сидітиме біля мене в час вечірніх баляндрас чи пристрасних Славкових політичних монологів. Думка про це доводила мене до шаленства, але тут-таки в мені з’являлася протягла смутна нота (це як музика з “Поеми екстазу” Скрябіна), яка глушила моє шаленство, переливаючи його в покірливий смуток.

Після ж цього відвідання настрій мій змінився: а що, коли Лариса з помсти нас продала? Як вона тоді сказала: “Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно!” Ця фраза випливла в мені, ніби підсвічена ліхтарями. Чи недоладно була побудована, чи під нею був глибший зміст? Це могло означати, що дівчина мала змогу нас продати, але була зв’язана клятвою й не зробила цього. Зараз вона клятвою не зв’язана, на нас люта, бо ми її категорично, а може, й несправедливо від себе відкинули, отже, здобувала над нами певну владу. Здається, ми тут учинили нерозважно – і того, що вона знала, здається, було досить для витворювачів злочинців, щоб сколотити із нашої напівдитячої вибаганки, отого братства, антирадянську організацію. Якось це нам раніше не приходило в голову.

Я стурбувався. Тільки тепер зрозумів, що моє відтягування візиту до начальника ЖЕК-у було підсвідомою самоосторогою: треба було б повідомити про це Артура і Славка, аби вони ще раз передивилися свої папери і безжально вилучили все, що хоч натяк могло дати на наше братство. І хоч я проголосив себе таким ригористом, котрий аж ніяк не покине робочого місця, десь пізніше, коли стемніло,– саме почав накрапати дощик,– замкнув кочегарку, пильно обдивився навкруги, чи ніхто за мною не стежить, і подався до Славка, відчуваючи, як зимні краплі длубаються в моїй непокритій голові. Дорогою я кілька разів заходив у завулки і стояв там у тіні дерев, щоб зафіксувати, чи ніхто за мною не стежить. Стежити могли б нишпорки піші і з машини, але нікого не побачив, машин не було також. Вибрав я Славка тому, що до нього було ближче та й хата його стояла осторонь інших.

На мій умовний стукіт він одразу ж відчинив вікно – я викликав його у двір. Вийшов так само простоволосий, налягаючи на костури, і тут, у садку, мочені холоднющим дощем, що вже добряче припустив, я розказав йому про візит до мене і про свої підозри.

– Гаразд! – сказав він, ставши незвично серйозний.– Я Артурові перекажу. А ти сам добре почистив свої папери?

– Цілком,– сказав я, потис теплу ще від хати Славкову руку й побіг на роботу; куртки я з поспіху не вдягнув, а подався в самій робі, і та роба холодною бляхою чавила мені на плечі. Знову зайшов кілька разів у завулки, з дерев, під якими ховався, опадало листя і скрапували великі важкі краплі, які, ніби кулі, вбивалися мені в тіло, бо роба вже мене не боронила – стежі за собою не помітив. Зрештою, я мав де погрітися, отож, повернувшись у кочегарку, скинув мокру робу і взявся до вугілля, а доки навозив його до печі, з мене клубками почала здійматися пара, ніби я збирався спалахнути при самозгорянні...

Гора до Магомета, як звісно, не ходить, а Магомет все-таки чвалає до гори, а в мене вийшло навпаки: мій начальник зволив спуститися зі свого високостя у мою чорну нору, притому в такий же нещасливий час, як і чорний ангел та їхня ангелиця (адже “ангел” означає “вісник”), тобто тоді, коли я завантажував паливом піч.

– Тебе што, не передали, що я визвал тебя к сібє? – ревнув на всю колишньо-солдатську горлянку начальник, але мене чомусь не злякав – я зняв хмару куряви, і в ту луджену горлянку якось сама собою запливла хмарка вугілля; начальник миттю примкнув щелепу і, певне, захрумтів пісочком, бо сплюнув.

– Робочого місця,– сказав я,– покидати не маю права. Так записано в інструкції.

– Шо іщо за інструкція? – спитав начальник.

– Підписана вами,– сказав я, не моргнувши; звісно, ніякої інструкції я не читав, але сподівався, що в бюрократичній державі, де ми живемо, це слово повинно мати вагу, бо звучало поважно, а раз так, то навряд чи могло зневажатися.

– Ну, ладно,– сказав начальник величаво і, як його ангелиця, пильно озирнув сутерен.– Дошлі до міня свєдєнія, шо ти тут притончик организіруєш.

– А що таке притончик? – наївно спитав я, ставлячи до його дубової величності свою чорну смиренну пичку.– Не пунімаю!

– Сборища усякіє незаконниє,– сказав начальник.– Но тут, по-моєму, слішком грязно. Ілі ето вам не прип’ятствіє?

– А одкудова к вам дошло ето гнусноє враньйо? – спитав я його ж лексикою.

Позирнув на мене: кожне око його було ніби важезна брила, і він тими брилами причавив мене, нещасного, як жабеня, мені залишалося тільки безпомічно квакнути й розплескатися, за його лексикою, в “ліпйошку”, але я чомусь його не боявся; мені, можливо, й трохи весело робилося від цієї балачки.

– З достовєрних істочніков, молодой чєлавєк,– грізно сказав начальник.– Я думав, тут какой-то нігодяй отпєтий, а тут молокосос! Рано начінаїш, парєнь! Сколькі тут работаїш?

– Два месяца! – виттягнувся я перед ним, як солдат перед генералом.

– І ужо завйол бардак? Напішеш заявлєніє об увольнєнії! За собствінним жєланієм! І наче іспортім тєбє трудовую кніжку, понял?

Знову причавив мене брилами очей, ніби не вірив, що має справу з молокососом, а не з “отпєтим нігодяєм”.

– Але ж за що? – миттю позбувся я й іронії своєї й блазнювання.

– За то, що збіраїш на рабочем мєсцє посторонніх ліц! – сказав начальник.– Кроме того, на тяжолой работе несовершеннолєтніх держать не імєєм права, пойнял!

– Але я маю вже паспорта! – сказав.

– Не разговарівать! Уволен! А нє хочеш по собственному желанію, виставім і так! Завтра подаш заявлєніє! Всьо!

Розвернувся й пішов під сходи, ступаючи через кілька приступок. Я німо дивився йому вслід. На виході зупинився й повернувся до мене.

– Рано начінаєш, парень! – сказав.– Подумай! У тібя вся жізнь впєреді!

І тріснув дверима.

Я знеможено сів на ящика. Все в мені тремтіло. Отже, все розгортається так, як попереджував мене батько: ота чорна сила, якої не видно й не чути, отой спрут, що охопив мацаками все живе, починає сердитися. Починає тиснути на мене й показувати свою силу. Але коли б на цьому кінчилося!

Я з нехіттю завантажив піч і вийшов надвір. Дощ сьогодні не йшов, на деревах лишилося мало листя, а простір дня запнуто сірим димом. Сірі дерева, сірі будинки, сіра трава, сіре повітря, що важко нависло над світом і причавлювало все до землі, розмивало й розчиняло речі, людей, і авта, і мене, замазюреного чоловічка, хоч зростом я вдався чималий – я важко дихав, хоч не було душно, а мерзлякувато-вогко. Небо звисало низько над головою, як свинцеві брили, і ті брили грозилися впасти згори і все покрити й розкришити. Я думав про те, що, коли мене виперли з цього гіршого із найгірших місць, влаштуватися на роботу мені буде нелегко. “Сколькі тут работаїш?” – почув я сталевий солдафонський голос. А справді, як мало минуло часу відтоді, як пішов я зі школи, а скільки всього відбулося – так ніби прожив я не два місяці, а роки. Здається, вперше почав розуміти той дивний житейський закон: і роки, й десятиліття можуть виявитися порожні й безподійні, від них не залишається нічого – вони попіл часу, а буває, що в дні чи місяці зосереджується смисл цілого життя. Тепер, проживши досить на світі, я того закона твердо знав. Мені зараз не хотілося думати, що це Лариса спричинилася до того, що я зараз переживаю, чи й ні,– зрештою, не мало то великого значення. Важливо інше: я зайшов у світ не з того боку, і той світ виплюнув мене геть, понуро пригрозивши: горе тим, хто не є коліщам у грізній машині буття. Горе тим, хто знамірився хоч би подумки застопорити залізний хід машини – вона втягне отих зухвальців у свої сталеві зуби й перетре у пісок. Горе тим, хто сумнівається і дисидує,– машина до таких нещадна. І в мені почав оживати чорний, понурий, сірий, як це повітря, страх. Вливавсь у мене через очі, рота, ніздрі, всі капіляри тіла й наповнював, як наповнює вимочку вода чи чорнило. А з другого боку, відчував себе тополею, яка жовто спалахнула, бо їй для того, аби жити, треба скинути старе листя, як би його не було жаль і як би не болісно було палати й роздягатися в передчутті зими. Отже, не тільки в природі, але і в мені щось закінчилося. Я сидів закоцюбло і вдивлявся у сірий серпанок. Тягло прохолодним вітерцем, я звів комір піджака. Бачив у глибині долини вмерлу річку, хоч це теж ілюзія: річка котила свою течію, омиваючи темний і холодний камінь, бо таке її призначення: ніколи не спинятися. Я думав про те, що ця вода тече тут тисячі років, а річка залишається; так і в мені безліч протекло хвилин, годин, менше років, а я маю лишатися. Мав досі маленькі хотіння, роздумування, досі (до цих двох місяців) пурхав, як метелик, але тепер я інакший. Тепер зрозумів: для того, щоб чомусь навчитися, треба чогось і розучитися, але не завжди це легко для серця.

Стало холодно, і я згорнув руки на грудях. Але не міг зрушитися з цієї лавки, ніби був до неї прицвяхований – щось у мені старіло. Щось у нас постійно старіє, опадає, а може, це так смерть у нас поселяється? Поселяється в нас, і живе з нами, і вбиває помаленьку яснодухість нашу, і шепоче нам на вухо про абсурд життя. Про те, що немає в ньому нічого доброго і нічого світлого, бо людина починає забувати, що добре, а що зле, що світле, а що темне. Але інколи в людині, як і в сонці, відбуваються вибухи. І вона вся раптово заливається світлом і починає розуміти: тебе весь час дурили якісь темні істоти, вони влазили в тебе, мостили в тобі гнізда, заплітали душу павутинням, жерли там своїх дохлих мух та комарів – лиходум’я твоє, славили своє темне царство, як царство добра й справедливості, бо знали силу доброго слова, але забували про час, коли сонце вибухає протуберанцями, а людина світлими думками; не знали вони, що до людини вряди-годи повертає ясне обличчя Дух Божий, і вона починає собі не належати. Але знову-таки до часу. Бо знову-таки на душу приступом ідуть темні істоти, влазять у неї, заплітають і сплітають павутиння і жеруть нових дохлих мух – лиходум’я наше. Отже, в цьому стані, в якому перебуваю, не можна перебувати довго – це стан непостійності. Це стан, коли починаєш розуміти, що всі власні справи мусиш вирішити сам, отже, вперше відчуваєш, що дорослий стаєш. Колись усе має встановитися, врівноважитися, але одне я вже знав: нелегко здобути право називатись у світі доброю людиною. У світі, де існує закон двозначності, коли думаєш одне, а мусиш говорити інше, в світі, де перемішано духовні цінності, як на смітнику, лишитися доброю й чесною людиною – подвиг. У світі, де панує один закон: “Скачи, враже, як пан скаже!” – навіть вибухнути сонячними протуберанцями небезпечно, бо це значить, що тебе кидають у піч на спалення. Отож я був уже укинутий у піч, і мої друзі також. Ми горіли в ній, а вогонь задоволено реготав.