Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

13

Наступного дня прокинувся пізно. Тіло – ніби побите, ніби я вчора чи перепив, чи пережив важкі хвилювання. Батьків удома не було – на роботі. Я виповз на кухню й прочитав записку: снідати оладки з повидлом, варене яйце, какао. Обідати: борщ і печеню, яка стояла на ослінці, загорнена в газети, ковдру й материного хвартуха. Зрештою, пора було вже не снідати, а обідати, але я вирішив поснідати. Притяг старого програвана в пластмасовому футлярі і поставив фортепіанні п’єси Шопена. У вікно вливалася широка сонячна стяга, обливала мене за столом, я снідав і слухав чудові передзвони фортепіанних звуків. І мені раптом здалося, що я слухав цю музику не в своєму, а в іншому житті, вона звучала вечорами у домі з дерев’яними сходами на другий поверх, з верандою, балюстрада якого була обвита диким виноградом. Біля дому росли старі сосни, і вечорами їхній медвяний дух густо наповнював повітря. Освітлене свічками в канделябрах фортепіано стояло в глибині великої кімнати, а за фортепіано сиділа вдягнена в білу сукню з мереживами жіноча, а власне дівоча, постать. А на веранді, біля білого садового столика, сидячи в лозових садових кріслах, пили чай якісь люди без облич, набираючи срібними ложечками варення, що пахло проминулим літом. На столі стояла китайська ваза, наповнена розквітлими пишними айстрами, а я прислухався до звуків, що линули у відчинені двері меланхолійно і схвильовано. Дивна річ, цю візію я завжди бачив, коли слухав Шопена, інколи мені уявлявся цей-таки дім, освітлений ранішнім сонцем, і постаті на веранді, увитій диким виноградом, були так само міражні, просвічувалися й сяяли білою одежею. Можливо, в такий спосіб я бачив власних забутих предків, бо мати мені якось розказала, що її дід був дворянин, і це тільки після революції вони так опростилися, аж вона освіти не могла одержати, але де вони жили і який маєток мали, вона не знала, бо й того діда їй не довелося бачити – він у революцію емігрував, а дочка його і мати моя залишилася, вийшла заміж за столяра і опростилася. Мати моя опростилася ще більше, хоч “панськість” у неї залишилася, принаймні одягала вона мене як пестунчика і жахливо хотіла, щоб я вступив у вуз і вийшов, як вона казала, в люди, ніби вони з батьком й не люди були. Батько мій був із простих, але любив читати книжки і привчив до цього змальства й мене, хоч у післявоєнні роки із книжками було вельми сутужно. Принаймні вечорами у нас влаштовувалися сімейні читання: Микола Гоголь, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, було навіть у батька кілька старих книжок Бориса Грінченка: “Під тихими вербами” і “Серед темної ночі”, були й оповідання Архипа Тесленка, якого батько також вельми любив читати. Оце виразне українське коло читання справило на мене, очевидно, вирішальне значення: я став людиною української культури...

Але та візія дому зі старими соснами та увитою диким виноградом верандою, з дерев’яними рипливими сходами, часом бувала аж занадто нав’язлива, ніби я сам колись жив у тому невідомому домові. Зрештою, в мене трапляються й інші візії, зв’язані із життям у минулому, але ця була найнав’язливіша, тож я навіть тугу за тим домом відчував. Згодом, коли я вперше приїхав до Києва, побачив подібні будинки із старими соснами у Святошині, якраз при в’їзді від Житомирського шосе, і це мене так схвилювало, що я приліпився обличчям до шибки й дивився на ті будинки – надивитися не міг. Пізніше я розпитував матір, чи не жили її предки у Святошині, але вона того не знала.

Сніданком наситився, а музикою ні. Це зрозумів, як вийшов до річки. Дрімали круті береги, дрімали хати, втоплені в барвисті розливи листя, сама річка біля берегів була кривава, а посередині нерушно-чорна. На мості стояв із хваткою рибалка, витягав сітку, і риба, звисаючи з лунок, срібно блищала. Дурна лискуча риба, з якої той рибалка зварить собі юшку.

Я стояв на березі, повний дзвінких фортепіанних перехлипів і передзвонів, і думав про Ларису. Чи люблю я її і чи любить вона мене? А може, коли б ми зламали між собою якісь голубі перегородки, могла б у нас вийти непогана любов, відтак знайшли б одне в одному своє щастя. Але навіть тоді я вже тямив: світ – це не отакий простий і знайомий пейзаж; де легко знаходять щастя, його нема, а коли воно є, то через озвичайнення легко перестає бути щастям. “Щастя,– думав я,– це щось таке, чого годі досягти. Це загадка, яка доти загадка, поки її не розгадано, адже розгадана загадка не є загадкою”.

Йшов берегом, дихав вологим повітрям та осіннім сонцем. Це було чудово – жити, дихати повітрям та осіннім сонцем, бачити, як рибалка ловить хваткою рибу. Жінка вийшла з двору і кликала качок – її голос мелодійно розлунювався. Чудово було відчувати, що живеш, дихаєш усім тілом, що, зрештою, здатний усе це відчувати.

Повернувся додому, перетяг програвана у свою комірчину й поставив платівку: фортепіанні твори Шуберта. Лежав на неприбраній постелі й дививсь у стелю, слухаючи.

І цього мені було мало сьогодні. Поставив на програвана “Поему екстазу” Скрябіна і сів, обхопивши руками голову. Входив у життя звуків, у початкові неспокійні, але ще тихі акорди, що розбивалися напливами чогось схвильованого й бурхливого. Потім занепокоєно вирвалися скаламучені потоки, обірвалися, і раптом народилася ніжна туга скрипки. Але труба її розірвала, закрутилися, затанцювали вихори, через які пройшла мідними нотами та ж таки труба, впевнена і захоплена, і скрипки втомлено потяглися за нею. Знову з’явилася ніжність: вечір чи ранок, тобто пора, коли щось народжується чи зароджується й хоче вирватися з полону самого себе, але ще не має до того сили. Тоді й промовляє нервово й поспішливо чи й непоспішливо скрипка, напруга збільшується й нагнітається, а по тому з’являється ще тонший, іще ніжніший, іще ясніший звук. Тоді раптово й сильно, могутніми видихами заходиться труба, згодом тихше і в глибині, ніби зітхання,– впевнений акорд. Звуки розриваються, дизгармонішають, але їх упорядковує ніжна мелодія, після чого знову крокує труба, з’являється запоморочливий вихор, який росте, росте й розсипається, мелодія стає захоплена до безумства, виростає екстатична радість, тоді – вичерпання, спад, довга тужлива мелодія – настання втоми, яку збуджує, з’явившись, скрипкова пісня, але це вже регресія – мелодія вмирає, ніби розсіває насіння, яке відразу ж проростає, росте, підіймається і завмирає, ніби хоче збагнути вищу таїну життя; мелодія гойдається і пливе, заколисує,– усе це пульсує хвилями. Нарешті прокидається труба, а тоді й скрипки, весь оркестр, музика густішає, спадає, знову підіймається й падає. Потім у тиші коливаються приємні спогади, і знову вони розриваються неспокійним акордом. Запалюється, зводиться, в екстазі труба, і вже весь оркестр гримить страшною силою, ніби виросла скеля чи гігантське дерево, що сягає хмар і звідти розривається, розкидаючи на пісок круглі плоди того дерева, які, падаючи, зроджують нові запаморочливі вихори.

Я був схвильований музикою і не міг усидіти вдома – потягло на вулиці. Світило сонце, а мені здавалося, що я блукаю в місячну ніч, вулиці були забиті людом, а мені здавалося, що вони порожні. І ця місячна ніч серед дня, і сонце, і ці порожні вулиці на вулицях, набитих людом, автами й трамваями,– це, зрештою, й була сьогоднішня музика і мій химерний настрій. Щось дивне творилося з моєю душею, хотілося дива чи по-особливому вишуканої краси; я роззирався здивовано: стоять дерева, будинки, пливуть авта і люди, але вони ніби не з сьогоднішнього дня, а таки з минулого, коли мене ще на світі не було, чи майбутнього, коли мене вже не буде, бо того й того часу куди більше, ніж мого, сьогоднішнього. Ні, я, очевидно, й досі продовжував слухати музику, був у ній, а вона в мені – хотілося, щоб ці хвилини продовжилися або ж завмерли, адже так рідко трапляється, коли світ стає незвичайний, а люди й речі також.

Не витримав і завернув до Славка, бо вже не міг бути на вулицях сам. Той щойно повернувся з лекцій і обідав. Запросив і мене, але я згодився тільки на філіжанку кави.

– Якийсь дивний сьогодні,– мовив Славко.– Ніби Чайльд Гарольд.

– Бо так воно і є,– сказав я схвильовано.– Інколи страшно стає, коли подумаю про свою вулицю чи землю взагалі. Світ копошливих комах, бо зрештою, що ми таке?

– Ну, ти, бачу, й справді Чайльд Гарольд. Людина, яка не знає, куди себе примістити, а, окрім того, так інколи приємно знати про те,– Славко їв борщ, сьогодні був настроєний скептично.

– Ні, скажи,– гаряче мовив я.– Скажи, будь ласка, чи має людина право бути самовпевненою?

– Обов’язково,– відповів Славко, вузька бурячина приклеїлася йому до губи.– Інакше вона не зможе бути стандартна. А без стандартних людей суспільство неможливе. Без отаких рефлектуючих, мудруючих, як ми, воно можливе, а без стандартних ні. Через це суспільство, найбільш сонцесяйне, найліпше, найдосконаліше, і має всі чесноти, котрі культивуються глупістю його, послідовно й люто винищує свою інтелігенцію, залишивши тільки тих, хто може і здолає бути стандартним. Є заперечення?

– Обітри рота,– сказав я, бо та бурячина мене дратувала.

Славко обтер і роздивився бурячину.

– Житейські, нікчемні дрібниці,– сказав він і засміявся своїм заразливим сміхом.

Але мені було не до сміху. Я був наповнений музикою, через те наладнований на високе і хвилююче.

– Оце пройшовся вулицями,– мовив,– і мені стало страшно, Славку. Злякався оцих малих тунелів і маленького життя, яке минає й нічого не приносить. Ні, я хочу кинути все це, побачити світу й людей – мені стає тут, Славку, душно й тісно.

– Елементарний юнацький бунт проти стандартності, але він смішний,– сказав Славко, припиняючи їсти.– Людина з пункту “А” вважає, що в пункті “Б” ліпше, і рветься у пункт “Б”. Людина з пункту “Б” рветься у пункт “А”. А скрізь одна й та ж зона чи в’язниця. Один і той же спрут, як ти любиш називати, тільки незначно змінені декорації. Через це я повторюю, що казали давні філософи: немає світу поза тобою, кожен рано чи пізно заганяє себе в якусь вуличку, де знаходить пристань. Мета суспільства перетворити людину у гвинтика своєї машини, отже, чого дивуватися, що ти гвинтик – скільки не стрибай, себе не перескочиш. Є заперечення?

– Що ж пропонуєш? – розсердився я.– Ставати гвинтиком і не стрибати?

– В тому-то і є, на мою думку, абсурд життя,– сказав Славко й відсунув від себе тарілку.– Чого не п’єш кави?

Я й справді забув про каву. Кава вихолола, і я механічно її сьорбав.

– Абсурд життя в тому, що суспільство, як Сковородинські Колеса годинникового механізму, хоче, щоб ми рухалися в один бік і однаково, бо вважає, що так твориться лад, але насправді годинника розладнує, бо вища гармонія – у відсутності її. “Щось” одного іншому “ніщо”, і навпаки. Людина не може бути сама, а прагне самоти, люди зганяються в колективи, а що він таке без свободи особистості? Сильніші не розуміють слабших, і навпаки, як здорові хворих. Зрештою, сильніші прагнуть зламати індивідуалізм слабших і вдаються до насильства. Отже, твої сьогоднішні рефлексії – це бунт кволого проти нівелюючої сили буття, в якому маємо щастя чи нещастя жити. А що я пропоную? Не втрачати голови й почуття гумору.

Він знову розсміявся й налив собі у філіжанку кави.

– Значить, пропонуєш ставати самовпевненим, а це значить – стандартним? А по-моєму, самовпевненість – це хвороба... ненормальність... не можу цього пояснити...

Славко подивився на мене якось сумовито.

– Я нічого не пропоную, бо я так само не самовпевнений, як і ти. Будемо сумніватися, друже, всупереч усім геніальним настановам тих, хто нами керує. А, загалом, знаєш, чого ми в силі досягти? Нестандартності – це і є наш бунт... Ти сьогодні на роботі?

– З вечора,– сказав я.– Але свій черговий монолог ти уже проголосив.

– Так-с,– почухав підборіддя Славко.– А справді. Шкода! Лариса буде?

– Навряд,– сказав – Ми вчора з нею трохи погиркались.

– Серйозно?

– Та ні. Як це буває.

– А в мене є новина,– сказав Славко.– Ти, правда, сміятимешся... Щось зав’язується з однією дівчиною і, по-моєму, серйозно... Я радий... Не хочеться бути твоїм суперником – це бридко!

Славко дививсь у вікно. Ніби й почервонів чогось. “Бідний мій, розумний брате,– подумав я.– Ти і справді не самовпевнений. Може, й заду же!”

– Гаразд! – сказав я, і в мені знову сколихнулася музика. Смутна якась і проста, гарна, як осінь, музика.– Двину. У світ малих вуличок і маленького життя!

14

Цього разу на роботу до мене й справді не прийшли ні Артур, ні Славко, ані Лариса. Зате відвідав мене чоловік, зустріч із яким дала мені аж зовсім мало радості. Була це особистість із тієї загадкової породи, які в обличчя на вулицях не кидаються – на таких просто не звертаєш уваги. Все у ньому було банальне: сіре, ретельно виголене обличчя, охайно зализані на лисину рештки сірого волосся, невиразний костюм, сорочка під стандартною краваткою і такий самий плащ. Він показав мені посвідчення, яке я не встиг роздивитися, назвався тільки іменем по-батькові, скинув плаща і розіграв із себе добродушного, приязного і свого, причому холодні його і мертві очі так і залишилися мертвими; мені навіть у першу мить здалося, що він сліпий.

– О, в тебе тут тепло,– сказав він і роздивився моє “пекло”.– Да-м, роботку ти вибрав!

При його появі мене спершу переколотило, холодний вуж поповз по спині – я мимоволі подумав, що їм стало відомо про наше братство. Знав, що він пильно за мною стежить, отож удав такого ж штучно безтурботного, якого удавав і він.

– Вибрав собі тепле місце! – сказав я, а він засміявся.

– Ти не без гумору,– сказав тим-таки панібратським тоном. Говорив українською мовою, але якось силувано.

– Всі тепер шукають теплих місць,– сказав я, і собі либлячись, хоч це робити мені було неймовірно важко: серце калатало, а в голові паморочилося: “Ну що, пропав?” – незвідь-чому подумав.

Він сів на ящика і ще раз обдивився сутерен.

– І чого це ти кинув школу? – спитав він, підроблюючись під батьківський тон.– Нічого такого страшного ти не вкоїв, просто ляпнув дурницю, а тобі ж школу кінчати! Прийшов би до нас, і ми б це легко залагодили.

– Мабуть, тому ви й прийшли? – спитав я.

Він з’явився саме тоді, коли я завантажував піч, отож і стояв з тачкою неподалік жерла.

– Може, й тому,– мовив він.– Поговоримо і, може, дійдемо згоди.

– Але вам доведеться трохи зачекати,– сказав я,– бо в моєї пані,– я показав на піч,– саме обідня пора.

– Пізніше її погодувати не можеш? – трохи холодно спитав він, бо так втрачав ефект першого враження. Мені ж відтягти розмову з ним було вигідно, принаймні зміг би заспокоїти розбурхане серце й зібратися з думками.

– Пізніше не можна,– мовив я.– Загружаємо її за графіком. Чи у вашій роботі теж є графік?

Але цього жарту він не сприйняв.

– Ну, давай, давай! – розіграв він “братуху”.– Вкалуй!

І я почав “укалувати”. Вантажив тачку, зумисне здіймаючи хмару куряви, гнав бетонною підлогою, з гуркотом перекидав біля печі, знову-таки здіймаючи хмару чорної куряви, тоді мчав до великої купи вугілля в кутку, аж доки не насипав біля печі купу малу – до речі, вдвічі більшу, ніж мені було потрібно. Мій непрошений гість уже виймав носовичка, втирав обличчя, а потім дивився на носовичка – той ставав чорний.

– Робота в мене, бачите, бруднувата,– сказав я, вдаючи із себе ударника.– То, може б, ви погуляли надворі з півгодини або з годину, щоб тут усе осіло.

Але він з місця не рушився, тільки спробував усміхнутися, уже трохи й подобаючи на того, ким був насправді – на чортяку.

– Нічого, давай укалуй! – сказав, і я знову почав “укалувати”, здіймаючи ще більше куряви: коли він чорт, подумав резонно я, то хай принаймні виглядає ним, а не таким прилизаним чистюйчиком. Зрештою я свого досяг: його обличчя, костюм і сорочка майже нагадували мої, це його, здається, й прикрасило, бо наблизило до “гегемона”, диктатуру якого він і такі, як він, ярісно захищав. Він навіть кілька разів чхнув, хоч я вже давно від вугільної куряви не чхав – мій чхальний апарат атрофувався.

Відчинив жерло печі й почав його завантажувати: це було для мого чорта випробування номер два. Тобто в підвалі стало ще гарячіше, і не тільки я стікав потом, але і мій гість, а це значило, що його обличчя не тільки вкрилося елегантною чорною пудрою, але й по ньому потекли патьоки, змиваючи ту пудру й роблячи обличчя прибульця смугастим. Я ледве не вдарив себе по лобі: ось що значить “чорти пасмасті” – ні, фразеологізми постали не на порожньому місці. До речі, мої приятелі приходили до мене в чітко визначений час, коли курява влягалася, а до чергової завантажки можна було ще посидіти – от вони й не перетворювалися у “пасмастих чортів”, як мій небажаний гість. У роботі, та й викидуючи ці коники, я цілком заспокоївся і вже міг вести розмову; мені весь час у вухах бринів батьків голос: “Не говори багато, щоб тебе не підсікли, і запам’ятай – то не люди!” Я впустився на сидіння і мовчки втупився у свого страшного гостя.

– Да, роботка в тебе, парень, не лахва! А міг би сидіть у чистому і кінчать спокійно десятий клас. А там і в інститутик... Так чого ти вперся? – спитав він тоном “братухи”.

– Клята вдача,– сказав я.

– А мені, знаєш, подобається, що ти такий гордий,– мовив він.– Правда, те, що ти молов антирадянщину...

– Не молов антирадянщини,– обірвав його я,– а тільки сказав, що немає кращих і гірших літератур, а є багатші і бідніші. Що багатий – ще не значить “добрий” чи “кращий”, а бідний – “гірший”, “поганий”.

– Говорити проти Росії і російської культури – це також антирадянщина, молодий чоловіче,– жорстко витис він.– І тебе по голівці за це не погладять, коли будеш так і далі тріпатись. Але все можна ще поправити. До речі, твої дружки сюди приходять – про що ви балакаєте?

– Анекдоти травимо і про дівчат.

– Це при дівчині? – зімружив він одне око.

– Ну, при дівчині ми травим пристойні анекдоти.

– Антирадянські?

– А хіба є антирадянські? – наївно спитав я.

– Ну, не корч із себе дурника, бо ти не дурник,– знову жорстко сказав.– А я думав, що ви тут притончик організували,– він вкотре вже озирнув підвал.– Непогане місце для притончика.

– Дуже брудне,– сказав я.

– Притончик – це і є брудне. Чого ж та дівчина сюди приходить?

– Бо то моя дівчина,– сказав я сердито.

– Може бути. Але в нас є дані, що твої приятелі, особливо той, Артур, теж не дуже тримають язика за зубами. Чи не говорив він, наприклад, що от у нас, мовляв, диктатура пролетаріату, а над ким?

– Ні, не говорив,– сказав я.– А над ким?

Він зирнув на мене, обдавши огидним крижаним поглядом.

– А ти й не знаєш?

– Не доводилося думати. То над ким?

– Ну, у нас не тільки пролетаріат, тобто робітничий клас. І інтелігенція, селяни, службовці, військові.

– Отже, я, як пролетаріат, здійснюю диктатуру над вами, тобто службовцем? – наївно, але з підковикою промовив я.

– Це тебе Артур так навчив говорити чи той кривий? До речі, в нас є дані, що той кривий теж по-антирадянському настроєний. Можеш це підтвердити?

– Славко? – подивився на нього вражено.– Та ви що? Та ніколи в світі!.. І не Артур почав говорити про диктатуру, а ви... Отож розкажіть мені, бо я тут не дотумкую, передам Артурові – от і всі проблеми! Я тільки спробував побудувати логічний умовивід. Може, десь і Артур спробував побудувати такий умовивід, не знаю, я принаймні такого не чув,– то це вже антирадянщина? До речі, він дуже любить читати книжки про Велику Вітчизняну війну і космонавтів. Просто без ума від цього й нам набридає!..

І знову зазвучав у моїй свідомості батьків голос: “Не говори з ними багато, бо вскочиш, запам’ятай,– це не люди!”

У мене в’їдалися холодні, як п’явки, очі: чи вловлює він, думав, що я з нього кепкую? Здається, з гумором у нього нормально, але чи не переграю я? Однак ту ідіотську фразу про війну і космонавтів я начебто промовив із належним пафосом, імітованим, на мій погляд, цілком натурально.

– А що це ти за книжки хотів у бібліотеці замовити? – недбало спитав він.

– Ви й це знаєте? – спитав я заскочено.– Звичайні книжки.

– Ну, одна з них незвичайна.

– Спенсер чи Брандес?

– Ні, та, інша.

– Записки ВУАН?

– Так. Це антирадянська книжка.

– Але змилуйтесь! – вигукнув я.– Вона вийшла в радянський час і в радянській Академії наук!

– Вийшла в той час, коли в Академії засіли вороги радянської влади. Тепер це заборонена книжка. Що тебе там цікавило?

– Хотілося подивитися, що воно таке, та й цікавила мене стаття про українського поета Івана Манжуру.

– Він у двадцяті роки жив – як ти його назвав?

– Манжура,– відповів я.– А жив у дев’ятнадцятому столітті. Це поет-бурлака.

– А звідки ти взнав, що та стаття є в тій книжці?

– З бібліографії – це просто,– мовив я.

– А чому назвався не своїм іменем? Як ти назвався?

– Бобчинський Акакій Акакійович.

– Чому саме так?

– Ну, це два відомі гоголівські літературні герої, працівник бібліотеки мав би те знати.

– Хохмив?

– Зрозумів, що та почвара книжок мені все одно не замовить.

– До речі, ми можемо допомогти тобі замовити ті книжки.

– Вже інтерес пропав,– сказав я.

– Даремно! Коли ти чесна радянська людина, мав би з нами дружити, а не йоршитися.

– Як це дружити?

– Ну, в чомусь допоміг би нам, а щось ми тобі. Могли б допомогти, наприклад, вернутись у школу, а не сидіти в цій ямі. Потім в інститут тобі треба – ти ж недурний хлопець.

– А з мого боку? – спитав я.

– Про це можна буде поговорити окремо.

– Не варт,– сказав я і додав довірчо: – А знаєте, мені в цій ямі, як назвали, подобається. Отак ганяю тачку й думаю: грію квартири стільком людям.

– Хохмиш?

– Цього разу не хохмлю,– сказав я серйозно.– Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?

– Радянському народу,– сказав він.– Подумай!

– Не варт,– сказав я.– Ліпше при своїй простоті залишуся в цій ямі.

– Ну, дивись! – сказав, недобре всміхаючись і зводячись, він.– А коли передумаєш, ось тобі мій телефон.– Він подав мені папірця.– І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога.– Голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.

Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння – був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий, і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу діккенсівського героя таки вичислили – це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,– це сказав мені батько,– що бібліотеки в першу чергу під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.

Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила, очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі – під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь-чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву, і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають здубілі.