Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 24 страниц)

Валерій Шевчук
Юнаки з вогненої печі

 Автор застерігає читача – перед ним не мемуари, а художній твір, роман, через що образи героїв твору, хоч певного мірою прототипізовані, але й узагальнені, тобто вигадані; авторові йшлося про художнє відтворення однієї з епох нашого століття, а не про конкретні її події та конкретних людей.

“А той, хто не впаде і не поклониться, тієї хвилі буде вкинений досередини палахкотючої огненної печі”.

Книга пророка Даниїла. III—6

Частина перша

1

Сьогодні я відчув себе старим. Здається, вперше. Ні, це не тоскне почуття безвиході чи якоїсь зломаності, це зовсім не втрата інтересу до життя та світу чи якісь дефекти у сприйнятті красивого й потворного, це щось, може, й гірше: мене потягло раптом на спогади, при тому, що назагал згадував про своє минуле вельми нечасто, хоч воно було, на мою думку, нерядове й неординарне з подіями, ба й потрясіннями, але я не переживав катастроф, зіткнень із злочинним світом, не потерпів тюремного ув’язнення, не воював, навіть не піддавався смертельному ризикові; хоч страждав через жінок, карколомних романів не заводив, а згодом щасливо зустрів одну із них, тих жінок, та й одружився, і живу з нею й досі, намагаючись переконати себе, що люблю її; діти мої інфантильні й нецікаві, вони наповнюють свою кімнату цілком ідіотичною музикою, з книжок зрідка читають детективи, хоч я за життя зібрав, як мені здається, чудову й на витончений смак дібрану бібліотеку, але та бібліотека пилиться без примінення, бо я й сам поступово відучився читати добрі книжки, а задовольняюся легкотравним чтивом, і то з тієї простої причини, що вечорами відчуваю себе глибоко втомленим; день у мене зайнятий роботою (працюю інженером на бетонному заводі), отож до вечора я вже такий випотрошений, що далі нікуди, а на суботу-неділю їжджу за місто, де в мене є малесенький літній будиночок, клапоть городу і садок, біля яких я радо пораюся. Колись любив настроєву, ба вишукану, музику, але груба, ідіотична, що нею захоплюються мої діти, вбила в мені той інтерес, тобто в мене практично не було можливості усамітнитися, щоб ту музику послухати, а дітей вона чомусь непомірно дратує, отож від якогось часу я збагнув, що тієї музики (тобто вишуканої) й сам не сприймаю, а може, знову-таки втомлений, щоб її сприймати,– дні течуть один за одним, жуючи мене, як корова жуйку, і от трава мого буття почала перетворюватися у збиту, перемнуту, перемішану, липку суміш, і ця суміш – сьогоднішній я; корові часу залишається одне: ковтнути мене в своє нутро, де я натурально перетворюсь, як усе живе, у гній. І у мені почав вряди-годи з’являтися якийсь оскаженілий протест, і я раптом збагнув, як це пишеться в одному вірші (забув чиєму): “Мені здається, я не жив, а тільки лиш збирався жити, і ненавидіть, і любити...” Зовнішність у мене також не вельми, я б сказав, запущена: огрядний, маю постійну турботу, що на животі у мене розстібаються гудзики сорочки і стає видно не першої свіжості майку, і я весь час лапаю себе по животі, застібаючи ті гудзики, а що пальці спітнілі та брудні, то сорочка в цьому місці швидко засалюється; на голові в мене найбридкіша лисина; корова часу, вибачайте за такий грубий образ, лизнула мене від лоба до тімені й виїла все волосся, хіба що над самим чолом лишилося трохи схожого на пух, і я прилизую його, розуміючи всю сміхотворність такого заняття; нормально волосся росте лише від потилиці до тімені і з боків, біля вух; обличчя в мене повне, з підгарлям – бридке обличчя; отже, я до нудоти стандартний літній чоловік: старий, гладкий і лисий – що може бути ганебніше; таким, до речі, мене й сприймають мої ліниві, мляві й інфантильні дочки, і я відчуваю їхнє презирство до себе щохвилини, бо вони мають одну активну рису – зневагу молодих до старих, хоч самі ніби чортополох на смітті: не хочуть ні вчитися, ні працювати, а тільки стримлять біля телевізора і безперестанно плетуть собі светри й кофти, рукавички й шкарпетки, шарфи і шапочки, а ще нещадно вичавлюють у мене гроші на вдягачку-взувачку – для цього одного я їм, здається, й потрібний. Жінка моя безумно їх любить, і все коло них товчеться, і все їм догоджає, щодо мене ж виконує свій обов’язок як з-під палиці, а уважна до мене стає лише тоді, коли я вибухаю й починаю сердитися чи лютитися, тобто коли перестаю бути спокійною приналежністю дому, як шафа, крісло, стіл чи той-таки ідіотичний телевізор, та й інтимні наші стосунки давно механізувалися: як тільки може, вона їх оминає, що й ставало причиною більшості моїх спалахів та обурень. Коли лягаю спати, вона затримується допізна на кухні, а вранці в домі звична товкітня, бо всі мають розбігтися по своїх роботах і навчаннях; ми вже з жінкою ніколи не сідаємо сам на сам потеревенити, відчуваючи при цьому милу подружню злагоду, а коли й починаємо таку балачку, вона, жінка моя, відразу ж починає мені суперечити, при тому з такою жахнючою алогічністю, що це мене починає дратувати, і я ховаюся в свою мікро-комірчину, тобто маленьку відведену для мене кімнатку, більшу займають діти, дружина в тій кімнатці тільки спить, бо її кабінет – кухня. Отож єдність наша звелася до несвідомої присутності одне біля одного під час сну, тобто я тільки й можу, коли припікає, прокинутися серед ночі й оволодіти байдужим, сонним і нечутливим її тілом – такі наскоки вона сприймає як даність, хоч часто й бурчить, аби я її не чіпав, бо вона погано почувається й хоче спати. Тоді щось брутальне бурчу і я, і все завершується новим актом несвідомої присутності одне біля одного, тобто ми одне біля одного спимо і, звісна річ, ніколи одне одному не снимося.

І от одного разу, пізно ввечері, коли я ліг спати, – дівчата у своїй кімнаті дивилися якусь телевізійну передачу, щось типу вікторини чи змагань допитливих, безперестанно мигаючи при цьому шпицями,– мені привиділося видиво трамвая, який уже давно, певне, списаний на металобрухт, старого такого, розхитаного, червоно-жовтого на вулиці мого рідного Житомира (зараз я живу чи, точніше, функціоную в Києві), малого й торохтливого, ще того трамвая, двері якого водієм не зачинялися, в який можна було заскочити й на ходу і на ходу ж зіскочити, так нешвидко він їхав, а коли бувало глітно, то на підніжках висіли, наче рій бджіл, що покинули вулика, люди, і були в того трамвая ручки з пасів, і була криклива кондукторка, і лави вздовж, а не сидіння, а коли дивитися з вулиці, то обличчя пасажирів у ньому виглядали як темні плями...

Юнак без шапки в короткому пальті стояв у розчинених дверях, а за спиною в нього світився сніг, юнак схопився за ручку з паса й похитувався, широко всміхаючись, а скраю на сидінні виструнчилося двоє юних, аж зелених: дівчина з бантиком і хлопець, у якого ледь-ледь почала засіюватися парость на підвуссі. Дівчина дивиться на юнака в короткому пальті, в очах її тріпотять сльози, а трамвай пливе і поторохкує, хитається й коливається.

– От я тебе й прихопив,– задоволено каже юнак.– Тепер розкажу батькові й матері. Баришня!

– Ну й розказуй, подумаєш! – сказала невпевнено дівчинка.

– Ха-ха! – засміявся юнак, коротке пальто його було розстібнуте й метлялося полами, так само метлялися кінці червоного кашне.

– Любов! – сказав, усміхаючись, хлопець на костурах. Він не сідає, а сперся на задню стінку, напівзвісившись на тих костурах.

– По-моєму, ти сьогодні й уроків не вчила,– сказав юнак, і поли його пальта мотнулися.

– А тобі яке діло! – огризнулася дівчинка.

– Дивись, вона каже: яке мені діло? – зчудовано повернувся до хлопця на костурах юнак.– Чув: яке мені діло? Мені?!

– Да,– сказав хлопець на костурах.– Як кажуть прості люди, любов – не картошка, ха-ха!

Біля дівчини сидить у кепці, насунутій до очей, молоденький, аж зелений, хлопець, в якого над губою висіялася перша парость, сидить серйозно, ніби не він оце їде з дівчиною і ніби не про нього оце мова.

– Прихопив я тебе, прихопив,– задоволено каже юнак у розстебнутому пальті.– Розкажу тепер батькові й матері, ото буде концерт!

В юнака насмішкувато розтягнуті губи. Голос скрадливий, глузливий. У дівчинки на величезних очах сльози. З-за хустини витинаються банти. Щоки вкриті рум’янцем – палають.

– А ти... ти підлий!..

“Підлий” юнак дивиться на товариша з костурами. Той сміється, струшуючись усім тілом. Обличчя похитується, пальці, що тримають костура, здригаються.

– Чув? Вона ще й обзивається,– каже здивовано юнак.– Ні, ти послухай!

– Афектація,– каже поважно хлопець із костурами.– Афектація з абдерацією...

– Що ти сказав? – обурено перепитує дівчинка.

Але хлопець із костурами не пояснює, що таке афектація з абдерацією, він сміється...

І все воно раптом застигає в моєму теперішньому визорі: насмішкувато розтягнені губи Артура, того, який стане згодом моїм приятелем, маленька дівчинка з бантиками, яку я тоді покохав так, що вона мені снилася щоночі, і яка зараз, певне, цілком так само, як моя жінка зі мною, несвідомо присутня біля якогось такого ж ординарного, тлустого, старого й лисого, як я, чоловіка, і ніколи ні їй, ні мені вже не повернутись у той трамвай, бо той трамвай – тільки сон далекої юності, такої далекої, що здається, ніби її й не було,– до речі, мої стосунки з тією дівчиною згодом ускладнилися і зробилися ледве не ворожі. Але тепер я, як дурний, дивлюся на неї й дивлюся і відвестися не можу: банти витинаються з-під хустини, широкі оченята, а в них – сльози, а поруч сидить страшенно юний хлопець у кепці, насунутій до очей, серйозний і мовчазний, і ніби його тут нема – не можу його побачити виразніше з цілком зрозумілої причини, бо це і є я. Хлопця із костурами звали Славком, він теж пізніше стане моїм приятелем, а зараз сміється безгучно, його тіло струшується, очі звелись у щілинку – такий дивний у нього був сміх, на нього так само вражено і уражено дивляться очі дівчини, а звали її Аллочкою, та й не очі в неї були, а прозорі кришталики, в яких срібно ламається світло. В хлопця з костурами довгий ніс й невеличкі очі. “Ха-ха-ха! – сміється він, трясуться плечі, а між них голова.– Ха-ха-ха!” – Пальці на ручках костурів трясуться, танцюють, тонкі й довгі пальці, ті пальці ловко й натхненно вміли перебирати гудзиками баяна, на якому Славко вмів грати, і хоч я терпіти не міг баянової музики, грав він по-особливому – в його музиці завжди відчувався відчай і смуток, а може, й біль – неприкаяна скарга на своє каліцтво.

Аллочка була вся червона. Неспокійно крутилася на сидінні. На цю групу ліниво дивилися пасажири: ліниві посмішки й байдужі очі.

Я бачу погано освітлені вулиці міста, чую, як віддалено вискнув інший трамвай – там круто розвертається лінія. Різко крикнуло сигналом авто. За вікнами світиться сніг, він недавно випав, ще не забруднився, не почорнів – білий пахучий сніг. На підлозі трамвая мокро: сніг, що розстав із взуття. А надовкіл – вечір, духмяний, свіжий, із тим незрівнянним запахом першого снігу, з прозорим, синім повітрям, з кулями ліхтарів, які крізь трамвайне скло ніби сонця із розсіяними променями. Серйозний і мовчазний хлопець із насунутою на очі кепкою, тобто я сам, думав про те, що сьогодні увечері у його дівчини будуть неприємності, а він нічого не може тут вдіяти, бо Артур, її рідний брат, як вона оповіла, страшенно єхидний. Я знаю, що батько в неї – бухгалтер, як дві краплі води схожий на мене теперішнього, він стулить вузькі губи, помовчить і скаже нещадно:

– О, ваша милість починає дівувати. Чи не зарано?

Десь такі самі слова я сказав своїй молодшій дочці, яка була того ж віку, як тодішня Аллочка, але це її не вразило, вона позирнула на мене вовченям і замкнулась у собі. На допомогу їй прийшла моя жінка, яка безмежно любила своїх дітей і в усьому їх виправдовувала.

– По-моєму, тату,– сказала дружина,– ти теж колись був молодий!

Сказано це було наївно, але вбивчо резонно, я махнув рукою й пішов у свою комірчину, але в ті часи, що оце мені привиділися, такі речі просто не збувалися: Аллочці таки добре виказали й заборонили зі мною зустрічатися, були настановні промови, був жах у материних очах і резонний висновок, що з таких ранніх зальотів добра не буває, що на все свій час і так далі, й тому подібне.

– Ввійшли в трамвай зако-о-ха-ані! – тихо проспівав хлопець на костурах.

– Сходимо! – наказує своєму супутникові, тобто мені, Аллочка.– Ану їх!

Пасажири ліниво слухають. Вони всміхаються. Аллочка підхоплюється, зараз має бути зупинка. Я неквапно зводжуся й собі. В мене низько насунута на очі кепка, отож я можу не дивитися на Аллоччиного брата і його приятеля, а майбутніх приятелів моїх. Я серйозний і спокійний, хоч у мене на душі шкребуть кішки. Ми йдемо до передніх дверей, бо задні заступив Артур, і зіскакуємо в темряву.

– З трамвая зійшли зако-о-ха-ані! – почули ми з трамвая, коли той рушив і поплив у ніч, щоб навіки зникнути в часі, а я вдихнув на повні груди свіжого запаху першого снігу і зирнув на свою супутницю...

І застигла вона в моєму визорі: великі очі й банти, що витиналися під хусткою, гостренький носик; ми стоїмо під ліхтарем, що обсіває нас жовтим промінням; у цей час знову починає йти сніг, лягає нам на плечі й на голови. Мені нестерпно хочеться запалити, бо я вже рік як таємно курю; виймаю сигарету, стуляю коло обличчя руки й запалюю. Випускаю дим і бачу, що трамвай уже далеко і що до заднього вікна притулилося два обличчя: Аллоччиного брата та його приятеля, які стежать за нами. Тоді я озирнувся й раптом уразився: сніг навколо світився, чистий, білий, невинний, як і ми, запашний сніг – було це на початку зими 1961 року. Незвідь-чому я не забуваю того незначного епізоду, незвідь-чому повертаюся до нього, особливо тоді, коли відчуваю себе розжованою, збитою, змішаною жуйкою, в яку перетворює нас, траву житейську, ота символічна “корова часу”.

2

У десятому класі я заявив батькам, що не хочу вчитися. Батько мій поблід, а мати заохала й закричала тим невиносно високим голосом, від якого мені завжди аж недобре ставало – вона кричала про мою невдячність, бо вони зі шкури лізли, щоб дати мені освіту, собі відмовляли, щоб бачити мене людиною, і що я взагалі невдячна свиня, яка зажене їх у могилу.

– Але ж ні ти, ні батько школи не кінчали,– мовив я, і це була правда: батько закінчив до війни сім класів, а мати тільки шість. Тому батько мій працював робітником на взуттєвій фабриці, а мати черговою на водогоні.

– Що ти рівняєш! – крикнула мати.– В нас не було можливості вчитися, а в тебе є.

їхню історію я знав добре: батько таки хотів учитися, але він був із багатодітної родини, а коли та позбулася годувальника, дід помер від тифу, то змушений був школу покинути й піти на роботу, щоб прогодувати родину, а мати, бувши в шостому класі, покалічилася, в неї й досі не згиналося кілька пальців на правій руці, і батьки її зі школи забрали, бо жили більш-менш заможно і ціни освіті не складали: ніхто в їхнім роді більше того, що читати й писати, не вмів.

Батько вирішив поговорити зі мною по-чоловічому, бо коли поруч кричить і шаленіє мати, розумної балачки не відбути. Він запросив мене поїхати з ним по рибу – було це восени. Дерева жовто палали, вода зробилася чорна й непрозора, і скрізь було розлито той чудовий сонячний смуток, яким багаті всі осені.

Ми виїхали на річкове плесо, було це в неділю, батько повільно опустив у воду прив’язану до шнурка каменюку, і ми заякорилися. Розгорнули вудочки й кинули їх у мертву, нерушну осінню воду.

– Що тебе вкусило з тією школою? – спитав спокійно батько.

Зирнув на нього: добре, поморщене, просте обличчя з карими очима, в яких світилася якась особлива мудрість, напівлиса голова, і ті добрі вогники в погляді, які я любив.

– Не хочу вчитися,– вперто сказав я.– Проживу й так!

– А я не кажу, що не проживеш.– Батько взявся за вудку, бо клюнуло.– Але мені хотілося б...– Він підсік, і маленька плотвичка за хвилю вже тріпалась у човні.

– Можна бути порядною людиною і без освіти,– сказав я.

– Можна,– згодився батько.– У школі в тебе все гаразд?

У школі в мене не було все гаразд. Я загризся з учителькою російської літератури, доказуючи, що російська література не найкраща в світі і що, взагалі, є багатші та бідніші літератури, а кращих і гірших нема й не буває. І чому я, українець, сказав тоді, мушу вважати, що література мого народу гірша чужої, хоч вона, може, й бідніша. Бідний і багатий, сказав я, це ще не значить, що поганий і добрий.

– А ти націоналіст,– мовила, пильно вдивляючись у мене, вчителька російської літератури.– Кто тєбє всєліл еті мислі? І почему тєбє русская література стала чужой?

– Кожна розумна людина може до того додуматися,– відрізав я.

– Значить, ти умний, а ми глупиє?– сказала вчителька.– Вон із класса!

Я з класу пішов, пішов у туалет, що стояв у нас у дворі, й нервово випалив там аж дві сигарети, а коли продзвенів дзвінок, вийшов на подвір’я. Але на наступний урок я не потрапив, мене викликав директор. Він довго мені розказував, який великий, талановитий і кращий за всіх у світі російський народ і що ми маємо велике щастя жити в тісній дружбі з цим народом, та й взагалі: немає ніякісінької різниці: росіянин чи українець, бо це все одно.

– Все одно,– сказав я,– але російська література чомусь має вважатися кращою за українську.

Тоді директор розповів мені про дружбу народів і про розквіт усіх літератур, причому аж такий, що в світі такого ніде нема. Я вже реплік у його мову не вставляв, а тільки мовчки слухав.

– Не хочу, щоб ця неприємна історія,– сказав насамкінець директор,– виходила за межі школи.– Ти вибачишся перед Софією Вольфовною. І я раджу тобі тримати язичка на припоні. Зрозумів?

Подивився на мене якось так дивно: холодними, безбарвними очима, ніби в крижану яму посадив.

– Те, що я сказав, правда! – відрізав я.

– Те, що ти сказав, кажуть наші врагі,– мовив директор.– І тебе можуть чекать за такі штучки крупні неприятность Чи ти хочеш, щоб тебе в десятому класі виключили зі школи? Йди подумай і вибачся перед Соф’єю Вольфовной! Інакше вона на тебе заявить, куди следує, поняв?

Я “поняв”. Директор чим далі зі мною розмовляв, тим частіше вживав суржик, мабуть, для того, щоб доказати, що російська та українська мови “усе одно” і тим довести свою лояльність, а я пішов з його кабінету червоний як рак і вже не мав сили повертатися до класу – незатишно мені було. Мої однокласники сприйняли інциндент натурально, як звичайнісінький вибрик, бо не одному доводилося “заїдатися” з учителями, і ніхто політичного підтексту в те не вкладав. Але, вийшовши в коридор, я чомусь відчув, що всі вони: і школа, і вчителі дишуть на мене крижаним духом, мене почало поглинати жахнюче відчуття небезпеки, притому якоїсь нелюдської, моторошної небезпеки. Я розумів, що директор хоче мені добра і не від нього та небезпека йде, вона вливалася в мене з повітря, через вікна, була розлита, мов вода, підлогою; можливо, вона й була самим повітрям – мені й самому здавалося, що інцидент із учителькою російської літератури був не більше як школярська хохма, оте вічне бажання учня підколоти вчителя, але несподівано я побачив, що починаю влазити у густу, смоляну, втягливу твань і та твань починає мене всмоктувати, бажаючи заслати у якусь пітьму,– отут я вперше по-справжньому злякався, бо мені увіч здалося: ще мить, і ця школа почне розвалюватися, сколихнута невидимою жахнючою силою, і всі ми загинемо під її уламками. І вперше я відчув, що живу у світі не сам по собі, не просто є в ньому я плюс батьки, я плюс учителі, але що я з народження відданий у якусь невситиму жертву, у довічне рабство силі, яку не побачиш і не помацаєш, але яка може безборонно й бездумно знищити тебе за кілька хвилин, і ніхто з того й не подумає здивуватися. Тобто існує десь поруч невидимий, жахнющий спрут з мільйонами отрутних мацаків, з мільйоном пильних, спокійних, вивідчих очей і оченят, які ніколи не сплять; кожна людина при цьому ходить із ошийником і припнута до одного з цих мацаків, які мають дивовижну здатність розтягуватися і звужуватися – ми кудись ходимо чи ідемо, а за нами тягнеться чорна тінь того мацака; отже, наше “я”, думки наші, пориви, чуття, прагнення не мають ніякісінької ваги, бо вони не більше, як облуда наша, бо не може бути в людей, проданих у рабство від народження, ніякого “я”, думок та помислів, не напомпованих у нас через чорного хобота мацака-спрута; школа, зрештою, і є помпою, яка нагнітає в нас оті думки, помисли, бажання, чужі нам і почварні в суті своїй, бо вони не наші, бо зроджені не в наших головах, а в якихось інших – роботових, механічних.

Ось що раптом відкрилося бідній голові моїй, коли я пішов з уроків, коли вибіг із шкільного подвір’я, коли мчав завулком до того місця, де Борис Якович Білик, наш молодцюватий учитель фізкультури й військової підготовки, учив нас стріляти. Еге ж, саме тут, у цьому глухому місці, де була прямовисна скеля, ставили цілі у формі людської тіні, навпроти було зроблено земляні лежаки, і ми вчилися стріляти в ті людські тіні – я раптом подумав тоді, в ту освітлену гарячим прозрінням хвилину: а хто вони, ті людські тіні, в які ми бездумно вчилися посилати кулі? І мені раптом здалося, що зараз я й сам стаю однією із тих тіней, що це мене ставить молодцюватий учитель фізкультури і військової підготовки Борис Якович Білик до прямовисної стіни, і це в мене пускають кулі ті, котрі вчаться бездумно стріляти, бо щось зі мною сьогодні сталося страшне, очевидно, з мого ошийника на хвилю відпав мацак, який помпував у мене чужі думки, бажання й чуття, тож мій язик несподівано для мене самого заговорив вільно і сказав щось таке, що в цьому світі категорично заборонено говорити, тож тепер стою тут, біля прямовисної скелі, чорним силуетом, а на лежаках, до речі, я сам їх із хлопцями насипав, лежать мої однокласники, лежить директор, Соф’я Вольфовна і цілять у мене, а тоді натискають гачка, і кулі врізаються в моє серце, а вони біжать до мене, й радісно гелгочуть, і радіють, що так гарно й точно ввігнали до мого тіла важкого свинцю...

Отам, у човні, коли ми виїхали з батьком ловити рибу, коли навколо палали кущі й дерева і від того краї річки ставали багряні, а сама вона – чорна й бездонна, коли ми зловили одну лише рибину (може, й вона була з риб’ячих бунтарів, в якої відірвався від шиї мацак спрута), я коротко оповів батькові, що сталося, і побачив раптом, що він дивиться на мене переляканими очима, ніби я й справді щонайменше вбив людину і вже нема мені спасіння від кари за цей злочин.

– Чи ти здурів? – спитав він.– Та за такі речі люди навіки пропадали.

– Але ж я сказав правду,– мовив мій схвильований дзвінкий голосок.– І, по-моєму, вже культ особи розвінчано.

– Е, що ти там тямиш,– сказав батько.– Да, ти влип!

Він задумався, і риба спокійно поскльовувала нашу приманку, а голих гачків вона не хапає, хіба я був такий дурний, що схопив голого гачка, якого закинула в нашу школярську річку ота вирлоока Соф’я Вольфовна; поки що я перед нею не вибачився, бо вже два дні як не ходжу в школу; щось у мені повставало, щось мене не пускало вибачатися, бо це так ганебно – себе принизити, коли ти правий; ні, я згоджувався ліпше покинути школу, ніж вибачатися за свою маленьку правду, в якій не сумнівався.

– Бачиш, синку,– повільно сказав батько, дивлячись у смоляно-чорну воду річки.– Життя таке, що в ньому мудрим тра буть. Правд багато, але толку від них мало. Розумний своє думає, а дурний,– як сорока на хвості носить. Розумний язика прикушує, а дурний розпускає. Знаєш про тих, що на Миколаївській?

– Знаю,– мовив я, бо таки знав: ті хвилі мороку, страху, ба жаху, що їх відчув у школі, вийшовши з директорового кабінету, поширювалися, здається, з тієї вулиці.

– Отож знай і тримай язика на припоні. Бо загримиш!

– У наш час? – спитав я здивовано.

– Не будь наївним,– сказав батько.– Ніхто їх не розганяв, а коли вони є, то їм робота потрібна. Є вовки, то вони шукатимуть овець. А потрапити в їхні лапи – пиши пропало! Там жалю не знають! І ще одне затям: Україна для них надто ласий шматочок, і вони його з рота ніколи не випустять.

Тоді я відчув, що мацак знову присмоктався до моєї шиї і починає помпувати в мене чорну, їдку рідину, нею почали наливатися спершу ноги, потім низ живота, тулуб, руки й, нарешті, голова. І я сидів чорний од того жаху, якого було налито в мене так щедро, безвольний і безрушний, ніби не людина, а шматяна лялька, в якої безживно бовтаються кінцівки й голова, але рот вічно усміхнений. Батько в цей час знову непорушно вдивлявсь у чорну воду річки, а довкола буяла така осіння краса, що я мимоволі провів очима по розливах барв на березі, де росли берестяні кущі.

– По-моєму, ти правий,– нарешті сказав він.– Школу кидай, це буде ліпше, ніж тебе виженуть. Бо коли ти в них будеш на гачку, добра не жди. Ще невідомо, чи твоя вчителька не настрочить на тебе на Миколаївську. Вибачився перед нею?

– Ні,– сказав я.– Не можу!

– І це правильно,– сказав якось дивно гордо батько.– Значить, ти не шмата. Десятий клас і у вечірній зможеш закінчити. Але тепер язика на припоні тримай!

Я подивився на нього із вдячністю. Він мене розумів, мій батько. Він теж із тих (бо всі ми такі), кому до шиї присмоктався мацак спрута, але більшість людей про те не знає, а він відає. Відає, що Україна для них “надто ласий шматок”, отже, думав про те. Одне нас різнить: я хочу покинути школу, щоб зберегти свою гордість і відчуття правди, а він хоче, щоб я сховався від них, отих, котрі можуть поставити мою тінь під скелю, щоб наповнити її свинцем своєї нетерпимості й злоби. Хай і так, мене це принаймні зараз задовольняло.

Ми ще посиділи з вудочками, дивлячись на непорушні поплавці, забувши, що на гачках наших немає наживки, тоді батько зітхнув, скрутив вудочки, вилапав під ногами у воді єдину плотвичку, яку ми зловили, й викинув її у річку. Плотвичка яскраво спалахнула проти сонця, ударилась об воду і стрілою пішла на дно, а ми рушили додому. Потім батько відіслав мене гуляти, і вони провели з матір’ю довгу нараду, про що, зрозуміло, але що саме вони говорили, я так і не взнав. Однак, коли повернувся додому, батько зустрів мене блідою усмішкою і підбадьорливо кивнув, а мати на мене й не дивилася, очі в неї були заплакані, а під ними червоніли мішки, як це бувало, коли вона довго сварилася. Але згоду її на те, що я можу школу покинути, було одержано – батько впливати на неї вмів.