Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 24 страниц)

Біля автовокзалу підхопився. Але коли сходив із автобуса, нога моя натрапила на клаптик льоду, я посковзнувся і гримнув на асфальт. Мене підвели якісь співчутливі руки, я обтрусився, але урочистий і схвильований настрій з мене як рукою зняло – за забобонами, це знак був недобрий. Зиркнув на годинника: скло на ньому було побите, власне, потріскалося аж так, що стрілки ледве проглядали. До приходу автобуса в мене лишалося п’ятнадцять хвилин, а що він часто приходив і раніше, треба було поспішати. Так воно, зрештою, й було: Лариса вже стояла на пероні у білій шубці, чорних штанах і в’язаній шапочці.

– Слава Богу! – сказала вона, йдучи мені назустріч.– А я вже думала, не дістав моєї телеграми.

Наставила мені щічку, і я її чоломкнув.

– Ще п’ятнадцять хвилин до прибуття,– пробурмотів я.

– Ти живеш у країні, де нічого не робиться точно,– сказала Лариса, і я трошки здивувався: досі вона щось проти “країни” не говорила; очевидно, це вже був Артуровий вплив.

– Скільки маєш часу? – спитав я.

– А ти вже рахуєш час, щоб поїхала? – звела вона брівки.– На вечір, якщо тебе влаштовує, мушу бути вдома. Я цю ніч ночувала у Лялі, вона живе недалеко автовокзалу – за теорією, мала б пробути в неї цілий день. Можна зараз узяти квитка?

– Можна,– сказав я, і ми пішли до кас.

– Ні разу не була в Києві,– промовила Лариса.– Скільки тут машин-н-н!

– Кожне місто має свій антураж: машини, вулиці, будинки, люди. А зрештою, скрізь такі самі вулиці, машини, люди й частково будинки. Різниця в ритмі і кількості.

– Відчуваю, що мені тут кошмарно сподобається,– мовила Лариса.– Не будеш дивитися на мене, як на провінціальну дурочку?

– Залежно від того, кого ти вдаватимеш,– мовив я.– В Житомирі я так на тебе не дивився.

– Ну, в Житомирі ти дивився на мене просто як на дурочку. А тут я буду ще й провінційна дурочка, красота!

– Перестань, Ларисо,– сказав я, штовхаючи від себе скляні двері й пропускаючи її вперед.

До речі скажу, забігаючи наперед: Лариса на київських вулицях і справді виглядала провінціалкою, і я навіть подивувався її бездоганному чуттю. Але це знову-таки свідчило, що вона далеко не дурочка, та й я вже давно не ставився до неї, як до дурочки,– її наївна мудрість часом таки вражала.

Хотів, щоб узяла квитка на четверту годину, але наполягла, щоб узяти на другу.

– Але ж за цей час нічого не побачиш! – розчаровано сказав я.

– Побачу іншим разом,– мовила вона незворушно.– Я підневільна істота і залежу від батьків. О шостій мені треба бути вдома.

– Такі вони в тебе деспоти?

– Не деспоти, а я так обіцяла.

Ми взяли квитка й вийшли з автовокзалу.

– А чому не сказала, що ідеш до Києва? – спитав я.

– Бо вони мене не пустили б. Добре знають, що у Києві ти. А з тобою мені заборонено зустрічатися, от!

– Але ж чому заборонено?

– Бо ти в моїх батьків, як це сказати... ну, викликав негативну реакцію.

– А хто їм сказав, що я в Києві.

– Я,– незворушно мовила Лариса.– Це для того, щоб не гризли мені голови.

Інформація була нова й трохи приголомшила мене. Отже, Ларисі вдома заборонили зустрічатися зі мною, бо я викликав у її батьків негативну реакцію. Нічого дивного: вони в мене викликали не менш негативну реакцію, але чому Лариса виявилася така слухняна? Судячи з її норовливого характеру, слухняною не повинна бути.

– Чим же я не сподобався твоїм батькам?

– Вони вважають, що ти погано закінчиш,– засміялася Лариса.– Уявляєш! Таке дурне! Та ти ж як овечка!

– Я овечка? – Мій голос зламався.

– Ну да,– мовила Лариса.– При найменшій небезпеці овечка сахається в кущі. Оце і є те, що мені в тобі не подобається. Саме тому я й стала Артуровою подружкою, бо хто погано закінчить, так це Артур. Артур твердий, він або зламається, або вистоїть. А ти не зламаєшся і не вистоїш...

Від цих слів я почервонів до вух – кров мені вдарила у скроні. Лариса глянула на мене і схаменулася, що сказала забагато.

– Ох! – мовила вона.– Я тебе не образила?

– Ні! – пробурмотів я, але вона таки мене образила. Загнала в мене не колючку, а ножа, бо, здається, мала рацію. Дожився: дівчина, в яку закохався, вважає тебе овечкою. “Овечка, овечка!” – стукало мені у скроні.

– Чого ж ти до мене приїхала? – спитав я згнічено.

– Як чого? – здивувалася Лариса.– Щоб ти показав мені Київ. А, окрім того, ми ж друзі... Чи, може, не так?

– Ясна річ, що друзі,– сказав я, намагаючись опанувати себе – мені це давалося важко: чар зустрічі з коханою дівчиною пропав.– Що б ти хотіла побачити?

– Цікаве,– мовила Лариса.

– Київські печери, хочеш?

– Печери? Чудово! А що в тих печерах?

– А ти не знаєш? По-моєму, цілий світ це знає... Там гроби святих.

– Гроби й печери – це цікаво. Гайда!

Ми вскочили в 1-й тролейбус і поїхали. Людей було напхом, і ми ледве стояли – стискали нас зусібіч. Лариса трималася стоїчно, а я вже до того звик. Однак розмовляти не могли, більше того, нас відтисли одне від одного, і ми могли тільки переглядатися. Це, може, було й добре, бо ураза, завдана мені дівчиною, ще не минула – я хотів оговтатися. Відчував тим більшу прикрість, бо пережив учора оту дурну ейфоричність, за яку був удруге покараний. Даремно ладнав я ілюзії; Лариса, приїхавши, ні на цаль не стала мені ближча, навпаки, але цього разу не тому, що я того не хотів, а тому, що у нас так складалося. Отже, те, що я від навислої загрози весь час тікав: вихід зі школи, втеча із Житомира, Лариса сприймала за малодушність. Тоді виходить, що й мій батько з його теорією відстороненого життя малодушний? Ні, то була, звісно, надто елементарна оцінка, результат військово-патріотичного виховання, яке вселяло фашистську ідею безстрашного, сильного й нездоланного борця за певні ідеї, який, не задумуючись, кладе голову за свого начальника, хоч той начальник може бути дурбаком з дурбаків або й безчесним. Ні, я був таки не боєць, бо не мав переконання в доцільності боротьби, але чи не значило це, що я, певною мірою, духовне рабство прийняв, принаймні визнав зовнішні його форми існування, корюся їм і протестую тільки в душі, тобто закон самозбереження у мені сильніший закону героїчності? Очевидно, й тут Лариса мала рацію: є люди з різним дійовим статусом: один здатний на героїчну безрозсудність, а інший ні. І не ступінь рабськості грає тут ролю, а закон природження. Один народжується воїном, а інший для того, щоб спокійно трудитися,– цінність же людини визначається не суспільною її заангажованістю, а мірою її моральної досконалості. Тут уже має рацію мій батько і не має рації той, котрий хоче (за байкою Сковороди), щоб усі годинникові колеса, тобто суспільної машини, гойдалися в один бік, одні колеса мусять хитатися в той, а інші у зворотний бік, бо що стає із суспільством, де всіх примушують хитатися в один бік, ми вже знаємо: воно деградує!

Отакий рій думок викликали в мене оті принагідно кинуті Ларисині слова, і тут уже ніде дітися, треба було признати: має рацію Лариса чи ні, але ми з нею, очевидно, парою ніколи не будемо.

Я все-таки спробував пробитися до Лариси через людський юрт.

– Клас! – сказала вона мені.– Мене зараз задушать!

Я став так, щоб охоронити її від натиску животів та спин, приймаючи той тиск на себе. В тролейбусі стояв звичний гомін, люди голосно розмовляли. На площі Толстого ми вивалилися на хідника, і Лариса перевела дух, була вона розрум’янена, а шапочка збилася.

– Це у вас так завжди?

– Не завжди, але часто,– сказав я, чекаючи, поки вона опорядкується.

– А в тих печерах теж буде стільки людей?

– Ну, ні,– засміявся я.– Не всім хочеться дивитися на гроби та людські кістки.

Ми пересіли на 20-й тролейбус, зумівши захопити місця,– зупинка була кінцева.

– А де цей ваш знаменитий Хрещатик? – спитала Лариса.

– Зараз по ньому поїдемо,– сказав я.– Чому так довго до мене вибиралася?

– Забула твою адресу, а спитати в Славка чи Артура соромилася.

– Чого ж соромилася?

– Так.– Лариса дивилась у вікно.

– А тепер згадала?

– Нє, побачила твого листа у Славка.

Отже, Лариса поїхала до мене, не сповіщаючи не тільки батьків, але й Славка і Артура. Пояснення тут могло бути таке: з Артуром у неї зав’язалися міцніші стосунки, а Славко Артурові про поїздку, напевне б, розповів. Чи ж Артур її до мене ревнував? Зрештою, пояснення могло бути й інше: Лариса в своїх діях бувала невгадна. Очевидно, це друге правильніше.

– Оце й Хрещатик,– сказав я.

Дивилась у вікно пожадливо. Як завжди – потоки людей і ми в потоці машин.

– Чи пробував хтось порахувати, скільки за день тут проходить людей? – спитала Лариса.

Запитання було увіч провінційне. Кияни таких речей у голову не беруть.

– Відомо одне,– сказав я,– людина, проходячи Хрещатиком, вдихає стільки газу, скільки курець за день.

– Здорово! – сказала вона.– Тепер я розумію, чого ти сюди перебрався.

Це був жарт чи насміх, але сказала ту фразу, здається, цілком серйозно.

Ми поїхали повз понурий будинок Ради міністрів, Верховної Ради, парк при ній, Арсенал – Лариса не відривалася від вікна.

– А ти де живеш? – спитала вона.

– По той бік Дніпра. В Дарниці.

– Там цікаво?

– Дим і газ,– мовив я.– Заводи і фабрики, й будинки стилю бароко! Знаєш, є така приказка-анекдот: більше диму, більше газу – стане краще жить одразу!

– Отже, для того ти й переїхав? – знову чи пожартувала, чи з’іронізувала вона.

– В тебе є зміни, Ларисо,– сказав я.– Ти єхидничаєш.

– А по-моєму, я серйозно,– сказала вона.– Коли людина кудись тікає, вона шукає кращого.

– Тобто тікає від життя гіршого.

– Знайшов краще?

– Уяви собі,– коротко мовив я.– У цьому місті безліч книжок і цікавих людей.

– Хочеш сказати: нудиків?

– Саме нудиків. Розумніших Артура та Славка, а про мене й говорити нічого.

– Колосально! – сказала Лариса.– Дим, газ і нудики!

– Точно,– сказав я.– Дим, газ, нудики, бібліотеки, виставки, вечори, музика, безліч кінотеатрів, а ще й театри.

– Заздрю тобі!

У мене було враження, що Лариса своїми шпильками, а що це були шпильки, не сумнівався, ніби мстилася мені. За те, що я покинув її, покинув Житомир замість того, щоб виявити твердість характеру і непохитну їй відданість. При цьому те, що вона сама мене від себе відштовхувала, якось до уваги не бралося. І знову-таки з тієї ж таки причини: я мав би виявити більше енергії, щоб завоювати її. І хоч я, може б, її все одно не завоював, але внутрішньо вона була б задоволена. Мстилася мені за те, що не заполонився нею безумно, не поставив її в центр своїх бажань та помислів, а отже, й не любив так, як того хотіла. В тому вона нагадувала Аллочку, яка також воліла підпорядкувати собі чоловіка повністю. Але Артур також ніколи не полюбить її так абсолютно, як вона хоче, бо і його більше цікавлять книжки, справи, конспірації й чоловіче товариство.

Ми приїхали. Скажу, що сам у Лаврі я бував кілька разів: раз зі своїм новим знайомим, з яким познайомився у Вітличного,– той тут працював і розповів мені безліч цікавого; кілька разів блукав тут і самотою. Ми пішли в Заповідник через Економічну браму, але спершу завернули до церкви Спаса на Берестові. Спас на Берестові не викликав у Лариси ніяких емоцій, навіть моя розповідь, що тут Володимир тримав дев’ятсот своїх наложниць: дев’ятсот жінок в одного чоловіка для неї була абстракція. Зрештою, йшлося про полонянок, а не про українських жінок, інакше вони б пороздирали б одна одну, а в додачу ще й Володимира. Це моє зауваження Ларисі сподобалося, вона розсміялася.

Водив Ларису по лаврі, щось оповідав, щось показував, але навіть “білоколонне диво” Шеделевої дзвіниці її не вразило – кидала навсібіч байдуженькими оченятами й стоїчно мовчала. Зрештою, завів її до того місця, звідки проглядалися Дніпро, Дарниця й церкви біля дальніх печер.

– Це ти отам живеш? – показала вона на Дарницю.

– Там,– сказав я.

– А де конкретніше?

Я спробував показати. Вона стояла якась тиха й задумлива.

– Тут красиво,– мовила нарешті.– А де ті печери?

– Треба спуститися вниз.

– Гайда! А то тут якось холодно.

– Давай погрію! – мовив я і спробував її обійняти. Але вона, як і того першого разу, коли присягали на братство, різко від мене відскочила, і її личко знову стало спотворене, з хижо оскаленими зубками.

– Не смій! Це тут такого навчився?

– Ну да! – сказав я.– Знаєш, які тут дівчата? Як вогонь!

– То йди собі до тих дівчат!

– І не поведу тебе в печери?

– Нє, чого ж, веди,– сказала незворушно Лариса.– Але рук не розпускай.

– Гаразд! – сказав я так само жартівливо.– Клянусь святими!

І ми пішли в печери. Йшли по напівтемних сутеренах, зупинялись біля поховань, я щось пробував розповідати, але відчував, що мої слова до неї не доходять. Мовчала, тільки розглядалася. Зрештою, незабаром ми вже були на поверхні.

– І це все? – спитала розчаровано.

– Все, куди пускають,– мовив я.– Є ще дальні печери, але вони зачинені. Є також безліч нерозвіданих печер, куди не ходять.

– Але чому?

– Бо вони в неладі, напівзавалені, можуть завалитися.

– Але ж у цих печерах нічого цікавого,– сказала Лариса.– Самі опудала і де-не-де засохлі руки. І кістяків мало. Зовсім не страшно.

– А ти хотіла б, щоб було страшно?

– Ну да! Ти ж сказав: гроби і печери.

– І руки кістяків, що простягаються з темряви, щоб схопити й затягти дівчат.

Але мій жарт повис у повітрі. Лариса йшла побіч задумана.

– Вони малахольні були, що ховались у тих печерах?

– Вважали, що так наближаються до Бога. Покидають цей страшний і жорстокий світ, у якому годі жити, бо на кожному кроці їх чекає спокуса й загроза.

– А коли так не наблизяться до Бога? – спитала Лариса.– А коли того Бога нема?

– Вірили, що наближаються, отже, й наближалися. І твердо вірили, що Бог таки є.

– Жахливо! – сказала Лариса, мерзлякувато поводячи плечима.– По-моєму, вони були малахольні.

– А я їх розумію.

– Ну, ти їх розумієш! – Лариса скривила вуста.– Бо й сам такий! Овечка! І вони були овечки!

– Здається, й овечки живі створіння, і їх також треба розуміти. Божі овечки.

– Але ж для чого? Щоб сидіти в землі й світу не бачити?

– Жахливого світу не бачити.

– І через те творячи жахливий світ собі? Я того не розумію.

– Бо ти повна житейського вогню. А вони пригасали. Пригасали й рятувалися від свого пригасання.

– І гасли. Бом! – сказала Лариса, імітуючи церковний дзвін.

– І гасли,– сказав я.– А себе переконували, що це угодно Богові. Інакше вони побожеволіли б тут. Жили у світі власних візій та вигадок.

– А по-моєму, вони хотіли прославитися. Щоб отут лежати і щоб такі дурні, як ми, дивилися на них і дивувалися.

Повернула до мене лице. Вона, очевидно, й справді змерзла, бо обличчя стало синювате й покрите буберцями.

– Може, й так,– згодився я.– Але скоріше те, що я кажу.

– Не розумію,– мовила Лариса.– Коли людину закидають у тюрму й змушують у ній жити, це ясно, але коли людина сама себе кидає в льох і тішиться з того – незбагненно!

Чудо дивне! Лариса філософствувала. Вперше довелося почути від неї житейські розмисли – невже й вона ставала нудиком? Я так їй і сказав, звісно, жартома.

– Фі! – пирхнула вона.– А тобі краще, щоб я була дурочкою? В тебе всі дівчата дурочки!

– Крім тебе,– сказав я сокровенно.– Хочеш, зайдемо в якесь кафе й погріємося.

– Це цікавіше,– сказала вона.– Заморив ти мене своїми церквами й гробами! Бр!

Ми розсміялися й майже побігли під гору, бо за цей час погода таки змінилася. Сонце зникло, насунули важкі кучмаві хмари, ставало й справді мерзлякувато-вогко, а через це й холодно. До речі, я сам помітив це тільки зараз, бо й тоді, коли ми розглядали дніпровські краєвиди, й пізніше, мені здавалося, ще сонце продовжує світити.

Сіли на “двадцятку” й спустилися до Хрещатика, в тролейбусі Лариса тулилася до мене, була й справді як крижинка. Я повів її в “Українські страви” за пасажем – там було найзатишніше, і я сам любив туди вчащати. Ми зайняли столика в кутку, Лариса вже достатньо зголодніла, та й я ще не снідав, отож ми замовили по борщу, шніцелю і, звісна річ, каву. Було тихо й затишно.

– Наморилася? – спитав я турботливо.

– Не було від чого,– сказала вона, активно беручись до борщу.

– Шкода, що мало маєш часу. Побродили б по Подолу, пішли б у Софію Київську.

– Церков мені досить,– сказала атеїстично Лариса.

Уже було після дванадцятої, отже, мали час спокійно пообідати, прогулятися Хрещатиком – і пора було б їхати.

– Люблю незнайомі міста,– сказала Лариса.– Ніхто тебе не знає, і ти нікого не знаєш. Клас!

– Але ж тебе знаю я.

– Ну, ти не рахунок. Що б я робила сама?

Отже, я був “не в рахунок” – дуже мило! Я був тільки для того, щоб вона не відчувала в чужому місті покинутості. Що ж, і це непогано.

– Приїжджай до мене частіше,– сказав я сердечно.– Мені з тобою добре!

– Це вже як вийде! Я від себе не залежу.

– Коли ж будеш залежати від себе?

– Для цього багато чого треба,– загадково сказала Лариса.

– А коли признаюся, що люблю тебе, Ларисо? – сказав несподівано для себе я.

Вона завмерла, не донісши ложки до рота.

– Це виключається,– сказала.– Я люблю Артура, і ти це знаєш.

– Нічого я не знаю! – мовив сердито.

– А Славко тобі не розказував? – здивовано спитала вона.– Ні, Славко не міг не розказати. Та і я про це тобі не раз казала.

– Це правда? – спитав я тихо.

– Правда,– відповіла серйозно.– Ти славний, але з тобою мені важко. З тобою відчуваю себе дурочкою.

– А з Артуром ні?

– З Артуром ні. Він простіший. Окрім того...

– Що, окрім того?

Вона поставила проти мене холодні, я б сказав, безжальні очі й раптом прорекла безцеремонно:

– В тобі мало мужчини!

Я почервонів. Не зовсім розумів, що це таке “мало мужчини”, але трохи здогадувався. Коли жінка має підстави мститися чоловікові, в ньому, можливо, й справді “мало мужчини”, навіть коли б він уродився бугаєм з волячою потенцією. Лариса ж мені мстилася. І тим, що зійшлася з Артуром, і тим, що таки приїхала до мене, і тим, що так холодно й спокійно відкинула мою до неї любов.

Ми замовкли. Настрій було зіпсовано, й обід уже нам не смакував. Між нами раптом виросла прозора стіна, і я вже знав, що це назавжди. Знав, що вона приїхала до мене зовсім не для того, щоб поєднатися зі мною, а щоб подивитися отими холодними й безжальними очима на мою малість і жалюгідність. Хотіла бачити мене приниженим і досягла цього. Ну, що ж, коли так, то так, я особливо не заперечував. Адже в хлопця часом буває інше задоволення: дати жінці відчути над собою перевагу із жалю до неї, хоч, може, це й не так. Ми доїли обід мовчки і вийшли з кафе. Сипався ріденький, плюгавенький сніжок.

– Скільки в мене ще часу? – спитала крижаним голосом Лариса.

– Півтори години.

– Коли хочеш, поїду на автовокзал сама. Посади мене тільки в тролейбус.

– Не бажаєш, щоб проводив?

– Це ти не бажаєш,– сказала безапеляційно.

– Справді,– згодився я.– Але проведу. Тут часом таких провінційних дівчат, як ти, крадуть.

– Можеш зараз хохмити? – поставила супроти мене очі.

– Ну да,– сказав я.– А потім піду й повішусь на гілляці. Із передсмертною запискою про нещасну любов.

– Ті, що вішаються, не хохмлять,– сказала безпомічно.

– Залежить від характеру,– мовив я.– Зрештою, можна й повіситися задля хохми.

І я раптом побачив ще одне диво: губи Ларисині затремтіли, а очі наповнилися слізьми.

– Не проводжай мене! – скрикнула вона й кинулася до тролейбуса, що саме зупинився й відчинив двері. Зрештою, я міг би її й відпустити, бідолашку, але тролейбус їхав зовсім не в бік автовокзалу, а в зворотному напрямку. Через це я кинувся за нею, і тролейбус прищемив мені плаща. Лариса вже встигла пройти вперед, тікаючи від мене, але озирнулася. Побачила, що я прищемлений, й пирснула. Я показав їй знаком, що треба зійти; люди в тролейбусі із задоволенням за нами спостерігали; Лариса, однак, зрозуміла, що я хочу вести з нею переговори й гордо відвернулася, тим більше, що я й цього разу був у принизливому становищі прищемленого. Тільки на наступній зупинці я звільнився, за цей час Лариса встигла спитати в людей, чи в той бік вона їде, і, збагнувши свою помилку, кивнула мені – ми зі сміхом вивалилися із тролейбуса.

– Слухай, чого ти раптом збісилася? – спитав я.

– Я не чортиця, щоб біситися!

– Ну, це ще як сказати,– мовив я.

– Гаразд! – проказала вона з погордою, задираючи носика.– Можеш мене до автовокзалу провести.

– Матиму за честь! – сказав я іронічно, але вона мого гумору не сприйняла.

Ми перейшли на зворотний бік Хрещатика, сіли в 1-й тролейбус, але він був такий забитий, що тут було не до розмов. І знову я відчув той холодок між нами; їхав, стиснутий зусібіч спинами й животами, на лопатках у мене гойдалися чиїсь важкі хитливі жіночі груди, в ногу мені впиралася чиясь валіза, від себе я налягав на широку спину опасистої бабери; вже не робив спроб пробитися до Лариси і думав, що ті жарти після того, як вона піднесла мені гарбуза, були, може, й недолугі, вони образили Ларису, бо їй, може, було б миліше, щоб я справді пішов і повісився б на гілляці із романтичною запискою в кишені, але добре хоч те, що я таки спромігся хоч на такий реванш – це було добре, але навряд чи щось вирішувало. Так ми проїхали, розділені, до автовокзалу, а коли випхались із тролейбуса, в мене було таке відчуття, що з мене зроблено біфштекс.

– Слухай,– сказала Лариса.– На біса тобі цей Київ?

– Ну, це мова провінціалочки,– сказав я.– Воліла б, щоб я у Житомирі милувався твоїм щастям?

Лариса швидко кинула в мій бік позиром.

– Все-таки ревнуєш? – спитала з надією.

– Шляхетні лицарі не ревнують,– мовив я півникувато.– Вони задирають носа й гордо йдуть геть.

– А чого ж ти кидався за мною й хотів проводжати?

Міг би ще раз помститися й сказати, що кинувся за нею не тому, щоб її в чомусь переконати, а тому, що вона не знає міста, а шляхетні лицарі в таких випадках дівчат не покидають, але відчув свою перевагу і з жалю до неї й пробурмотів:

– Бо я овечка, як ти сказала. І в мені мало мужчини.

– А, запам’ятав,– повіла вона тріумфально.– Значить, це тебе зачепило. Не будемо сваритися. Скільки ще в мене часу?

– Півгодини.

– Чудово,– сказала вона й рушила зовсім не в той бік, куди треба,– я мусив її завернути. Це знову ніби трохи пригнобило її, і ми мовчки дісталися до автовокзалу, а коли стояли й чекали автобуса, то лише перекидалися принагідними словами – з усього було видно, що Київ вона прагне покинути найскоріше, і їй аж зовсім не подобаються міста, де вона нікого і її ніхто не знає.

– Пока! – сказала вона, коли подали автобуса, й підставила щічку.

Я ту щічку поцілував.

– Не сердься, що я був настирливий,– сказав тепло.

– Ти був настирливий? – здивувалася вона.– Все було чудово, Київ мене зачарував. Коли не проти, скоро приїду ще раз. Поведеш мене в Софію Київську і на Поділ.

Це було сказано тоном гранд-дами, вона величаво кивнула мені й сховалася в автобусі, а коли той від’їжджав (я стовбичив на хіднику), послала мені повітряного поцілунка. Я помахав їй услід і тверезо подумав, що вона до мене більше ніколи не приїде.