Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 24 страниц)

– Прибирати зі столу?

– Прибирай,– сказав батько.– Я вже Новий рік зустрів.

– А я ще телевізора подивлюсь,– мовила мати.

– Постели нам у тій кімнаті, а сама дивись,– сказав батько, позіхаючи.

Мати пішла стелити, а ми залишилися знову сам на сам.

– Як же тобі ведеться в тому Києві? – спитав батько.

– Приживаюся,– всміхнувся я.– То чудове місто.

– А нам без тебе самотньо,– сказав батько.– Відверто кажучи, мені не хотілося б, аби ти нас покидав... Але рано чи пізно... Принаймні знатимеш, що в тебе є куди повернутися. І що ти не бездомний блукач.

– Так,– сказав я.– Сьогодні це відчув.

– І слава Богу! – коротко мовив батько.

Він уже засинав. Загалом, трунків уживав мало, а коли вживав, то його відразу ж після невеличкого збудження тягло на сон. Зараз уже не міг боротися зі сном і втомою.

– Постелила,– сказала, входячи, мати.– Ти теж, сину, лягатимеш? Ми з тобою ще й не поговорили до ладу.

Сказала це особливим тоном. Здається, хотіла відіслати батька, а побути зі мною сам на сам. Більше того, хотіла, щоб я виділив їй окрему увагу, просила про це поглядом лагідних і усміхнених очей. Але я чомусь не піддавався на цей її поклик – незвідь-чому подумав, що розмова з нею заперечуватиме розмову з батьком, а зараз цього не бажав. Хотів залишитися сам і трохи подумати. А може, й не подумати, а ввібрати в себе затишок рідного дому. Окрім того, мене, як і батька, дратував телевізор.

– Лягатиму,– сказав я.– У мене вже очі падають.

І вона відразу ж здалася.

– Лягайте,– мовила.– А я трошки посиджу.

І ми залишили її саму, один на один із телевізором, в якому вона бачила, можливо, веселе, багате, безтурботне життя, повне танців, співу й веселощів, гарних чоловіків та жінок, життя казкове, віддалене і через те принадне; чудово знала, що ніколи його не доступиться, тож доступалася до нього хоч так, ілюзорним у нього входженням, бо тут, у реальному житті, їй доводилося існувати сірим буттям разом зі своїм не зовсім їй збагненним аскетом, чи, вірніше, стоїком, моїм батьком, і їй було, очевидно, давно нудно від думок, які той безнастанно повторював, і від його непорушної затятості бути в цьому світі яснодухим. Тож її, як кожну жінку, вабила до себе ота казка, що її досить уміло розігрували понурі політичні дядьки, котрі подавали своєму народові цю штучно розіграну веселість-жуйку для тимчасового одурманення, бо чудово знали: людина потребує казки, вона мусить про щось мріяти. Отож хай мріє, сидячи напівсонно проти голубого жерла, по-дурному приладивши свої мрії до того, що їй показують: веселий розгін танцю, жарти, розкішно вбраних жінок, блискучозубих чоловіків, серпантин, розкішну ялинку, вибухи пляшок шампанського, лискучі келихи, усмішки, сміх, заклично блимаючі очі, обійми, тости, віншування, мішурна розкіш урядження – як це далеко від того, що є в її житті насправді: убогий дім, небагата учта, проста мебля, підпилий чоловік, який покинув її на самоті й байдужно хропе, і йому немає діла до її мрій та смутку, і відчуття своєї немолодості, отієї гості, що зупинилася на вступі убогого її житла й вишкірює попсовані зуби. Та гостя має лице зморшкувате, як дубова кора, має очі пригаслі й запаморочені, має костура в кігчастій, сухій, майже чорній руці і торбу за плечима – ось він образ самотньої старості.

Про таке думав я, лежачи без сну в своїй кімнаті й слухаючи« батькове хропіння; я думав про те, що батько мій, відкидаючи “звади світові”, щось тратив, бо по-своєму заперечував красу світу, яка існує незалежно від суспільних гараздів чи негараздів, тратив відчуття чудової казки життя, до якої людина все-таки натурально тягнеться, і хай та казка підміняється найнікчемнішим сурогатом, людина все-таки досягає її хоч не реально, а ілюзорно, бо без такої казки вона починає пригасати, якою б мужньою, сильною і самовідданою власним дефініціям не була; більше того, в цьому, можливо, одна з її неперейдених драм...

На цьому я заснув, і мені приснилася кочегарка, в якій я недавно працював, була вона чорна, закіптюжена, але з неймовірно високою стелею; власне, й стелі у ній не було, а чорне й непрозоре небо з розсипаними блимотливими зорями. І в цій кочегарці, біля печі, почав раптом, як атомний гриб, повільно виростати золотий бовван. І виріс він заввишки шістдесят ліктів, а завширшки шість ліктів. А був цей бовван такий: голова – з чистого золота, груди й рамена – зі срібла, нутро його і стегна його – із міді, голінки його – із заліза, ноги частково із заліза, а частково із глини. А зі сходинок, що вели у підвал, почав повільно сходити начальник житлоуправління у всій солдафонській величі й тупості своїй. І за ним пішли всі працівники житлоуправління, директор школи, Соф’я Вольфовна, і Софія Іванівна, і інші вчительки мої. За ними ступав, склавши за спиною кажанячі крила, чорний ангел, на голові в нього виросли срібні роги, а сліди свої і тих, хто вступив сюди, замітав шовковим китастим хвостом. Ішли начальник житлоуправління і всі сатрапи, заступники, під сатрапи, радники, скарбники, судці, урядники, округові володарі, військові у будьоннівках і міліціонери, а бовван сяяв моторошним синім світлом, і блиск його був страшний. Тоді з’явився раптом сірий чоловік, властиво, чоловічок, голий, ніби попелом обсипаний, з сірою маленькою голівкою, приклав до рота металевого рупора (Господи, як це я його зразу не впізнав, адже був це Борис Якович Білик, наш учитель фізкультури і військової справи!) і крикнув рупорним голосом:

– В піраміду становись!

І всі ці люди: сатрапи, заступники, підсатрапи, радники, скарбники, судці, урядники, округові володарі, військові у будьонівках, міліціонери, вчителі раптом почали лізти один на одного, штовхаючись і поспішаючи. Ставали одне одному чобітьми на плечі, на спини й на голови, а по них дерлися нові й нові. Тоді задзижчав угорі і спустився маленький вертоліт, підчепив гаком за військового паска начальника житлоуправління, бережно підняв його й поставив на вершок піраміди. А звідусіль побігли із батогами, чи, властиво, з бичами одягнені в цирковий стрій люди з песячими головами й почали бити по спинах тих, котрі не встигли стати в піраміду. При цьому вони гарчали й гавкали, як пси, а інколи кидалися й кусали немоторних. І немоторні ставали моторними, а песиголовці оточили піраміду і сторожили її, напружено вдивляючись, щоб не порушився лад...

Я не додивився цього сну, бо прокинувся. Уже світало, батько не хропів, а спав і всміхався уві сні, обличчя його було мирне і щасливе. Мені захотілося вийти, і я тихо пройшов у другу кімнату. Телевізор, ясна річ, був вимкнутий, стіл прибраний і відсунутий до стіни, мати спала, загорнувшись у ковдру. Я пройшов на кухню, вдягся й вийшов надвір. Все було сіре: повітря, небо, сніг; небо захмарилося й повільно падали рідкі сніжинки. Стояла глибока тиша – все навкруги спочивало. Задзвонив ланцюгом собака, підійшов до мене і глянув розумними, відданими очима. Я погладив його, і він спробував лизнути мені руку.

– З Новим роком! – сказав я йому, і він раптом дзвінко й привітно гавкнув, ніби привітав мене. Я знову погладив його й пішов досипати. Але перш, ніж заснути, марновірно закляв, аби мені в новорічну ніч не снилися такі партійні сни...

З Артуром у цей приїзд я не побачився, а він до мене не прийшов, хоч Славко, напевне, переказав йому про мій приїзд – очевидно, соромився, що відбив у мене дівчину. Я ж до нього піти не міг, бо Аллочка виперла мене з їхнього дому. У Славка також його не застав, а тільки Люду,– цього разу вони воркували одне до одного, як голубки, і я не хотів біля них затримуватися. Отож знову переказав через Славка Артурові, щоб той не гризся, бо я не вважаю його стосунки із Ларисою зрадою нашої дружби, бо ніколи з Ларисою любовних стосунків не мав, вона їх просто розігрувала.

– По-моєму, ти занадто шляхетний,– сказала Люда.

– В часи, коли шляхетність перестала цінуватися,– героїчно зазначив я,– ставати шляхетним – особливе задоволення.

Це було сказано не без фанфаронства, і я помітив насмішливу посмішку на Славкових вустах.

– А як же дуель? – спитав він.

– Переміг здоровий глузд,– сказав я.– Окрім того, нікому кидати рукавичку під ноги, суперник не з’явився.

Люда подивилася на мене по-святенницькому, як це робила часто, й підтисла вуста.

Я вийшов на вулицю і тут-таки, за Славковою хвірткою, перестрів Ларису, яка, напевно, прямувала до Славка.

– О, кого я бачу! – розцвіла вона.– З Новим роком!

І підставила мені рум’яненьку щічку. Я змушений був ту щічку поцілувати.

– Жахливо рада тебе бачити,– сказала Лариса,– хоч ти і дезертир.

– Як так? – зчудувався я.

– Ну да! Малодушно втік, покинувши своїх друзів. Я на тебе була жах як сердита!

– Аж так!

– Принаймні зі мною міг би попрощатися.

– То я прощаюся зараз! – мовив я.

– Сердишся на мене? – щиро здивувалася вона.– Але ж ти сам мене покинув. Чи, може, ревнуєш?

– Й досі хочеш, щоб я тебе ревнував?

– Ну да! Кожній дівчині це приємно.

– Не думаю,– сказав я цілком серйозно.– Я тебе не покидав, бо між нами нічого не було, отже, нічого покидати не міг. Чи серджуся на тебе? Серджуся. За отой твій день народження. Для чого тобі було запрошувати на нього мене?

– Щоб довідався, хто мій батько,– стисненим голосом мовила Лариса.

– А сказати мені про те не могла?

– Ні,– мовила Лариса.– Бо він мій батько. Я тоді так переживала... А сказати не могла...

– А з Артуром як?

– З Артуром усе гаразд,– засвітилася Лариса.– Тепер я його подружка. Ти ж мене покинув, а я терпіти не можу, коли мене покидають.

– Хотіла мені допекти?

– Ну да! Я мстива,– сказала Лариса й лукаво стрілила в мене бісиками.– Ти назовсім повернувся?

– Ні! Приїхав відсвяткувати Новий рік.

– Ну, то не маєш на мене сердитися тим більше. Там у Києві веселіше, як у нашій ямі. Хочеш, приїду до тебе в гості? Покажеш мені Київ?

Цього було для мене трохи занадто, вона й досі гралася зі мною в кота і мишу, тільки невідомо, хто був кіт, а хто миша. Цього разу, однак, вела свою гру ніби й силувано.

– Йдеш до Славка? – перевів я мову на інше.

– Йду, хоч та Людка мені не подобається. Ніби демонструє свою жертовність.– Вона скривилася й піддерла кирпулю.– Вона там?

– Там,– сказав я.– Щасливо тобі в Новому році!

– Дякую,– мовила вона.– А ти став якийсь інакший.

– Який інакший?

– Не знаю.– Вона відвернулася.– Інакший...

Може, я й справді став інакший. Принаймні хотілося закінчити цю розмову, бо вона в нас не виходила. Але не хотіли її й переривати.

– А твій ухажор як? – спитав я.

– Артур хіба тобі не казав? Це він вигадав про того ухажора.

– Що вигадав? – не зрозумів я.

– Ну, що той агент, хіба забув?

Я стояв ошелешений. Ні, цього й справді мені занадто.

– І ти того ухажора не покинула? – спитав здивовано.

– Ні, я з ним дружу. Як і з усіма вами,– наївно відказала Лариса.

– Тяжко мені тебе збагнути, Ларисо,– сказав я.– То чия ж ти подружка?

– Артурова,– трохи гордо сказала Лариса.– Він серед вас наймужніший... Одне мені неприємно, що сердишся на мене.– В неї аж сльози на очах постали. Так, логіка в неї була своєрідна.

– Гаразд,– сказав я якомога м’якше.– Вже на тебе не серджуся.

– Правда? – засвітилася вона.– То я до тебе приїду в Київ. Жахливо хочу побачити Київ. Дай адресу, напишу тобі листа, а ти мене зустрінеш. Чи дати телеграму?

– Маєш на чому записати?

– Я запам’ятаю.

Я сказав адресу, не дуже вірячи, що запам’ятає, і вона повторила її кілька разів.

– Все! – сказала вона.– Запам’ятаю. Пока!

Підставила щічку, і я знову змушений був її поцілувати.

Не скажу, що ця розмова була мені приємна. З одного боку, радів, що ми помирилися, з другого, було на серці тоскно, може, й справді я став інакший. Але я не був інакший, просто, Лариса хотіла зберегти наше товариство, через це отак чудно маневрувала: нелегко все-таки дівчині в хлопчачому гурті! Щодо цього вона, як на мене, була талант, бо наше братство таки розліталося. Це я розумів і не міг не віддати належного Ларисі. Вона тримала і мене, і Артура, і того ухажора на відстані, але нікого не відштовхувала. І то не через властиве жіночій статі кокетство, хоч і не без цього, але через те, що без нас вона була самотня найбільше. Звісна річ, ніякої стиляжної компашки вона не мала – був то один із її химерних міфів, але досить згадати її сімейне оточення, в яке я потрапив, оту її подружку Лялю, її, Лялиного, залицяльника, батьків і друзів її родини, щоб усе зрозуміти. Родинна обстановка в неї була задушна, батько виявився людиною безчесною, отож утратити нас – це було для неї втратити забагато. Ми хоч і були “нудики”, як вона казала, але її ці “нудики” вабили. Біда в іншому: в отій моїй та Артуровій закоханості в неї, бо закоханий хлопець неодмінно егоїст. Залюбки упадатиме біля кількох дівчат, навіть може щиро любити кількох, але дозволити полігамію жінці ніколи не зможе. Через це, очевидно, Лариса так і крутилася між нас, а негативне ставлення до Люди свідчило, що вона ліпше себе почувала в чоловічому, а не жіночому товаристві. Все це я розумів, але холодку на серці й таємної урази збороти не міг. Я її любив, це було безсумнівно, але й тепер припустити, щоб вона стала моєю дівчиною, до якої мав би серйозні наміри, таки не міг, і то через її родину – тоді мені треба було б визнати ту родину за свою. Може, це й дурні кажу речі, бо таки невідомо, чи мою любов вона приймала й відповідала на неї, але в глибині душі я був переконаний, що прийняла б, коли б її не відлякувала моя відчудженість. А коли б це сталося, може б, вона не дозволила мені пізніше стандартизуватися, адже сімейне вогнище запалює й утримує, як я вже казав, жінка. Те вогнище теж одна із палахкотючих печей, у які нас вкидає життя, і треба великої духовної сили, щоб у ній не згоріти. Лариса ж була особа героїчна, я в тому переконався пізніше, але чи вистачило б і в мене сили цю її героїчність живити, адже був я людиною м’якою, поступливою й не вельми твердого характеру. Ще ту позицію, котру витримував у війні, яку вів мій батько, зі світом, світом, що прагне нас нівелювати й стандартизувати, я б утримати зумів, але не більше – бунтівливій же вдачі Лариси цього було мало. Тоді того я не тямив, але зараз тямлю добре, коли збираю духовну силу, аби вирватися із палахкотючої печі будня, де майже спалив себе. Інакше не писав би цих записок, адже вони – моя остання спроба не спопеліти до кінця.

Тут є один цікавий парадокс. Горіти у вогняній печі – це не значить перейматися тим вогнем і ставати його частиною, це значить пригасати, бо спалення обов’язково веде за собою пригасання. Вогонь з’їдає дерево чи вугілля наших єств, але самі єства існувати не перестають.

Поки що я йшов додому розчахнутий, роздратований, з уразою до Лариси, хоч і пробував угамувати себе тими резонами. Адже ми в своєму ставленні до дівчат не хочемо їх зрозуміти, збагнути, а тільки підкорити, приборкати, приневолити, і переконані, що вони самі того бажають. Здебільшого так і буває. Але незрозумілими, незбагнутими, підкореними й приневоленими виявляємося в конечному рахунку ми самі, тобто у зрілих та похилих літах, коли менше стає сили на безконечну війну із буднем, раптом починаємо відчувати гнітючу самотність, і та самотність – розплата за наш егоїзм. Кожна людина, навіть войовник, герой, переможець приречена на таку самотність, і тут уже ніде дітися – очевидно, треба набиратися не мужності, а терпіння. Ліпший варіант, коли нестримний потяг до жінки й бажання її завоювати перетворюється у жаль до неї – тоді ще любов не пропадає. Гірше, коли замість жалю в душі поселяється й починає ширитися пустеля. Тоді єдине, на що ми здатні,– це крик волаючого в тій пустелі, але на те вона й пустеля, щоб того крику ніхто не почув. Отже, самотність на нас наступає, як лицар у середньовічних обладунках, мчить супроти нас на закутому у залізо коні і безжалісно пронизує нас списом чи розрубує напіл шаблюкою. Ще хочемо врятуватися, падаємо на коліна, молитовно зводимо руки, але щадунку нема, бо ми вже не вугілля чи дерево, а тільки попіл, тлін.

Повільно брів засніженою вулицею, хоч мені нестерпно хотілося повернутися, зачекати, поки Лариса вийде від Славка й порозумітися з нею чи помиритися сердечніше. Але в глибині душі я знав, що це неможливо. Через те йшов, спрагло ковтав дим від цигарки й відчував на серці стуму. Відчував, що вже хочу покинути рідне місто й повернутися у те, чуже, але з яким уже почав уживатися – воно кликало мене до себе. Очевидно, надійшла пора обірвати пуповину, що в’язала мене з цими вулицями, будинками й людьми, хоч знав, що в моєму серці вони залишаться навіки. Знав, що зараз прийду додому, мати нарешті зможе розпитатися про моє життя-буття, про те, як я харчуюся, як мені жити в гуртожитку, яка там у мене робота, які люди довкруг, як там у мене з пранням і таке інше. Можливо, перебалакаю про щось із батьком, але більше, ніж розказав він мені у ту пам’ятну новорічну ніч, він мені не повість. Отже, треба було виїжджати і швидше.

Епізод третій. Мій Київ.

І я закрутився в київському житті шістдесятих років: вечори у філармонії, Спілці письменників, клубі працівників мистецтв, клубі творчої молоді, театри, кіна, кав’ярні, які я також залюбки відвідував, де збиралася молодь, особливо біля метро “Хрещатик”, читання самвидаву й українських книжок, які проникали з-за кордону, з двадцятих років, виданих на Україні Східній, і двадцятих-тридцятих років, виданих на Україні Західній; саме тоді мені потрапив у руки матеріал “Процес над адвокатами” про Левка Лук’яненка та його товаришів, щоденник Василя Симоненка – той недавно помер – і його заборонені вірші і всяке таке – всі ці речі я читав не у гуртожитку, а по бібліотеках, беручи для годиться якусь “правильну” літературу, і в себе не затримував, бо не мав де ховати. Відвідував майстерні художників, і там часто спалахували гарячі суперечки, ходив на балет, на концерти в малому залі консерваторії, бо класична музика мені найбільше імпонувала – знайомих і друзів у мене ставало все більше, але переважно в українських колах. З Іваном Маркіяновичем після того, як я його не послухав, наші стосунки втратили сердечність, хоч він і далі ставився до мене прихильно, я йому навіть давав прочитати дещо із книжок, хоч із самвидавом остерігався. Книжки Іван Маркіянович читав швидко й повертав, але після кожної попереджав, щоб я був із тим ділом обережний. Вільного часу у мене практично не було: як тільки кінчав роботу, відразу ж їхав у місто, де й вечеряв, а суботи й неділі проводив у тих бібліотеках, які в ті дні працювали. В той час у мене й на дівчат бракувало часу, та й не вельми я ними цікавився, бо в серці моєму все ще сиділа Лариса. До речі, вона в Київ таки не приїхала, а до Житомира я теж не дуже поспішав, очевидно, з тієї-таки причини, щоб не ятрити собі серця.

Так минуло, може, кілька місяців, і от у п’ятницю, коли заскочив після роботи до гуртожитку, щоб перевдягтися і їхати в центр, вахтерка подала мені телеграму. Я взяв її тремтячими руками, бо не чекав, і кинув очима: “Буду суботу 9.30”. І все.

Я схвилювався. Ясна річ, що телеграма була від Лариси, вона таки зважилася, виїжджала аж зовсім рано, мабуть, для того, щоб побути тут день, а ввечері повернутися. Я швидко перевдягся – і от уже сидів у 27-му трамваї, і мені було якось так дивно на серці, ніби хтось обдарував чимось великим – все в мені співало й світилося. Був уже березень, тобто з часу нашого останнього побачення минуло майже три місяці, і тільки тепер я збагнув, що всі ці місяці тоскно чекав, сподіваючись, і думав, що вона, Лариса, з біса немилосердна, коли примусила так довго чекати. Зрештою, при моїх заняттях та захопленнях ці три місяці промайнули як один день, але тепер я пізнав, що в той довгий день в серце мені таки було забито терпкого гвіздочка, і той гвіздочок мене постійно непокоїв. Я дивився на звичні краєвиди, що пропливли переді мною: Дніпро, що вже майже скрес, київські горби, печерські закутки, по яких гримотів трамвай, зрештою, сам Печерськ, Арсенал, поворот біля Будинку офіцерів, потім до Кловського спуску, бульвар Лесі Українки, Палац спорту і нарешті Бессарабка, і весь цей шлях безгучно наспівував тихі й теплі мелодії, вони нуртували в мені, заполонювали – так гарно було й затишно. Не хотілося навіть іти в їдальню, а праглося десь забитись у кінотеатр, сховатись у темряву – і хай течуть переді мною картини чийогось життя. Так я і вчинив, перехопив щось нашвидку в буфеті “Панорами”, і ось я вже на останньому ряду, побіч із парочками, що сиділи тут, обіймаючись, і навіть не мав тихої заздрості до тих парочок, бо сьогодні був поблажливий, бо той гвіздок у моєму серці почав раптом розростатися, як весняна брость. Отож я сидів між парочок, дивився на примарне видиво чийогось життя, але зовсім того життя й історій, що розгорталися переді мною, не сприймав, хоч акторка, яка грала головну роль, була прекрасна, і я не міг на неї не дивитися із замилуванням. А в серці моєму проростав гвіздок, повільно розбруньковуючись, як це буває знову-таки в кіно при пришвидшених зйомках, бруньки розводили брунатні лусочки, з-під яких проглядала зелена плоть листка чи біла квіту, лусочки відпадали, а листок чи квітка випростовувалися, розгиналися, набирали форми, квіти витинали жовті, покриті легеньким пушком тичинки, листки набували блиску, а сам гвіздок ставав стеблом, з якого витиналися й пришвидшено виростали пагони. А та прегарна акторка з екрана дивилася на мене чудовими, вологими очима, вона, здається, одна розуміла мою схвильованість і м’яко її зі мною поділяла. І я думав, що ми в цьому світі без краси, навіть коли вона нам малодоступна, краса нас не тільки зворушує, але й ушляхетнює, краса нас самих робить у цьому світі гарнішими, краса розм’якшує нам серця, і саме завдяки їй у ньому може так несподівано проростати залізний гвіздок. Я намагався трохи збити цю дивну телячу ейфорійність, в яку потрапив, але нічого не міг із собою вдіяти, і всі мої тверезі резони пропадали, гинули, як краплі дощової води, котрі крапали у пісок пустелі. Бо й пустеля моя раптом десь пропала, почала заростати травою, і та трава вже гналась у стебло; ніколи ні до того, ані після не відчував я такого гарячого почуття, може, й дурного, може, й телячого, але воно залило мене, як заливає людину молодий весняний дощ перед тим, як мають заспівати солов’ї.

Вийшов із кінотеатру зовсім п’яний, понісши з собою останній розуміючий і теплий погляд прегарної акторки,– ми з нею розлучилися навіки, але я за тим не жалкував. Знову їхав у трамваї, і мене наливала тиха й тепла музика, і єдине, чого мені праглося, щоб мої сусіди по кімнаті не затіяли сьогодні пиятики – бо це могло б мене зруйнувати, надто на високе й гарне я був наладнований. Доля мені посприяла: в кімнаті світло вже не горіло, і я заповз у свою постіль, щоб там перед сном тихо завершити своє щастя, бо чомусь повірив, що Лариса мала приїхати до мене, щоб таки стати моєю дівчиною; я вже цього хотів без усяких застережень та умов.

Але в цей мент зі свого ліжка встав Коля й підійшов до мене.

– Слиш! – шепнув він.– Вийди на хвильку в коридор, перекуримо.

Ми вийшли, як були, в трусах і майках і пішли на кухню перекурити. Коля пильно подивився на мене й випустив дим.

– Слиш, чого це тобою кагебісти інтерисуються? – спитав, мружачи очі.

– Та ти що? – вдав я здивованого, а може, й справді здивувався: до таких матерій надто далеко сьогодні був.

– Ну да! В мене розпитували.– Коля хрипко засміявся.– Знайшли в кого!

– І що ж вони розпитували? – Мій ейфорійний настрій миттю пропав, я навіть подумав: за нього завжди доводиться розплачуватися.

– Чи не приносиш ти антісовєцьку літературу в общагу,– сказав Коля.

– Ну, це ти добре знаєш; приношу я чи не приношу.

– Я так і сказав.– Коля підморгнув.– Але ж книжечки читаєш.

– Ясно, що читаю,– сказав я.– Поки що книжки читати не заборонено.

– А то можуть буть разні книжки і антісовєцькі... Вони недаремно інтерисуються. Ти б того, те дєло кинув, бо загремиш, як старший тобі кажу. Не знаю, хто тобі їх дає, але ти ще пацан, тобі жить ще треба. Я їм сказав, що ти з книжками не ховаїся, що вони на тумбочці чи в тумбочці лежать. І знаєш, шо той барбос сказав: “Ми знаємо!” – вони тут уже в тебе робили шмон.

– То хай роблять,– сказав я.– Я нічого не ховаю.

Коля озирнувся, ніби нас хтось міг підслухати, й прошепотів:

– Слиш, може б, ти мені дав шось таке почитать...

– Та не читаю я нічого такого, Коль,– сказав якомога щиріше.– Це вони щось переплутали.

– Кажи, кажи!.. То не ті, що переплутують. Коли вони тобою заінтерисувалися, щось є... Я ж не дурний.

Я насторожився. Може, Коля був і недурний, був він, зрештою, як на мене, й непоганий хлопець, але ця остання фраза змусила мене триматися на бачності. Взагалі, я останнім часом про існування за собою нагляду ніби й забув – надто вже захоплено жив. Засобами застороги, правда, не гребував, але був таки менш сторожкий.

– У мене, Коль, перед тобою секретів нема,– сказав я.– Хочеш, буду тобі показувати ті книжки, а коли тебе щось зацікавить, читай. Ти розумний хлопець, але боюся, що тих книжок не вгризеш. І ніякі вони антісовєцькі... А те, що вони мною заінтересувалися, нічого дивного, бо, як мені казали, вони скрізь нюшать. По гуртожитках найбільше.

– Не думай, шо я на пушку тебе беру,– сказав Коля.– Я про тебе їм нічо не сказав.

– А що ж ти можеш сказати, Коль? – здивувався я.

Коля озирнувся й підморгнув мені таємниче.

– Щось та й міг би сказати,– майже прошепотів.– Ти не такий, як всі... А раз не такий, щось там за пазухою держиш. У гуртожитку буваєш мало, десь шаландаєш, приходиш пізно, до чарки не дуже. Нє, щось там у тебе є...

Він справді був недурний, цей Коля, тому й виявив до мене підвищений інтерес. Але хто він: приятель мені чи ворог? Чи ж те, що я “не такий”, приваблює його, чи викликає глуху задрісну неприязнь? От тобі мул і дно, подумав я,– і в мушлі, і на дні є свої закони, а ті, що втискуються сюди збоку, не завжди вміють і можуть під ті закони підлягати.

– І ти їм це сказав?

– Не на того напали,– мовив Коля.– Я, може, цю страну дураков більше тебе не люблю. Але я не такий, щоб узяти себе за жабри.

– Гаразд, Коль,– сказав я, поклавши йому руку на плече.– Щиро тобі дякую, що попередив. Ти справжній друг! Коли в мене будуть щось розпитувати про тебе, я тебе теж попереджу.

– А що можна розпитувати про мене? – насторожився Коля.

– Кажу ж тобі: вони нюшать. Там, де щось є і де нічого нема. Треба ж їм щось робить!

– Да, я їм так і сказав,– мовив Коля.– Ми тут укалуєм, сказав, а вам нема чого робить. Ти от, кажу, здоровий, як бик, то пішов би, коли такий правильний, на стройку комунізма.– Коля засміявся.

– Так і сказав?

– А ти шо думав! – героїчно мовив Коля ще й носа задер.

– Погано сказав. Тепер вони й за тобою будуть нюшить.

– Ну, мене так просто не візьмеш, хай викусять,– Коля зробив непристойного жеста, а я подумав, що він уже бахвалиться: навряд чи такі речі казав. Може, думав, а не казав.

За мить він знову подивився на мене уважно, навіть з підозрою.

– Слиш, а звідки ти про них так знаїш: і шо нюшать, і шо общагами інтернуються, шо треба казать, а шо нє?

– Дурний цього не знає, Коль,– мовив я.

– А я от і не знав, хоч не дурак,– мовив Коля.

– Тепер знаєш,– відказав я.

Коля докурив сигарету й плюнув нею у відро в кутку.

– Давай договоримся,– сказав.– Коли вони в тебе про мене щось, ну пойняв... і коли вони в мене про тебе – то понятно! Бо вони мені казали, щоб разговор у тайні держать. В случаї чого, я тобі нічо не говорив, добре?

– Добре,– сказав я, і ми пішли до кімнати...

Ця розмова розбила вщент мій ейфоричний півникарський настрій, я довго крутивсь у постелі й не міг заснути, до речі, Коля так само. Зрештою, заснув і знову приснилася мені моя кочегарка і піч, що була ротом вогнедишного звіра, чи людини, чи ідола, чи того й того заодне; мені приснилося, що моя кочегарка – це величезна, не так широка, як висока зала, в якій лежать зв’язані, напівголі, а то й голі люди, і так їх багато, що вони нагадували сплетену вервечку рук, ніг, спин, голів, грудей – старі й молоді, жінки й чоловіки, вони ворушилися, і ворушилася вся та сплетена маса. В проходах між людьми ходили чорти з бичами й плескали або ж вряди-годи кидали тими бичами на спини, голови, руки й ноги, і в тому місці спалахувало виття-плач. Чудисько ж – ідол, людина чи тварина – вряди-годи механічно розтуляло червоні розпечені губи, і саме в той момент два могутні чорти жбурляли туди чергову жертву, яка видавала протяжний зойк. Залізні губи при тому стулялися, а з очей блискали потоки іскор. Почвара рухала щелепами, ніби пережовувала жертву, а тоді знову розтуляла пащу – туди вкидали розпластане тіло. Вони, очевидно, також були втомлені, бо піт густо тік струмками по їхніх чорних тілах – чорний піт чорними струмками. І от трапилося раз, що вони, ті чорти, не встигли кинути жертву, тоді чудисько виригнуло з рота вогняного смерча, і обидва чорти миттю звугліли й розлилися чорною смолою. Натомість прискочило два нових і закинуло до рота пащеки жертву. Губи стулилися, з очей бризкнули іскри, і потвора заворушила щелепами. І хоч зникали люди один за одним у пащеці потвори, їх у залі не меншало, бо в розчинені двері в’їжджали з тачками інші чорти, а в кожній тачці було по одній – двоє, троє – зв’язаній людині. Їх звалювали на очищене місці, розвертали тачки і мчали з ними в чорний розхилений простір дверей. Я теж був серед тих скручених і сплетених, зв’язаний однією мотузкою з Артуром, Славком, Ларисою, Людою, Степаном Вітличним, братами Горбачами, Славковим дядьком – пута впились у тіло й роз’їдали його, і я зовсім близько був до печі – отієї жахнючої всепожираючої почвари, вряди-годи й на мене падав пекучий бич, і я, як і всі кричав, крутився, звивався, жах мене з’їдав, бо лишалося мені зовсім небагато, ще півгодини, найбільше годину, і мене вихоплять із цієї маси і жбурнуть у піч, тоді спалахне останнім зойком моя свідомість, і я навіки пропаду, перетворившись у нікчемну купку попелу. І от до мене кинулися чорні істоти, які спливали чорним потом, схопили за руки й за ноги, розмахнулися мною, і я полетів у ненаситний рот потвори, але в нього не встиг улетіти, бо почвара передчасно замкнула вуста – я вдарився об залізо її вуст і прокинувся. Перелякано зирнув на годинника – було вісім годин ранку. Я схопився з ліжка, бо часу у мене зовсім мало, адже о дев’ятій тридцять мав уже приїхати автобус із Ларисою, а їхати до автовокзалу таки далеченько. Хлопці ще спали – була субота, – і я швидко вбрався. Метнувся в туалет, кинув у розпалене обличчя кілька пригорщ зимної води, прополоскав рота, бо чистити зуби ніколи, а за кілька хвилин бухнув дверима гуртожитку – на мене потекло свіже весняне повітря. Над головою розгорнулося неймовірно чиста блакитна баня неба, а недалеко заздвонила синиця. Повітря ще не встигло напитися диму Дарницьких заводів, було ясне, свіже, гостре на смак – таким воно буває тільки навесні. І це був такий разючий контраст між тим, що мені снилося, і цим весняним, повним сонця й пробудження ранком, що я захлинувся від радості, що той сон лише довільне марисько, результат моєї нічної розмови з Колею; зрештою, не існує тепер печей і масового знищення – часи вже не ті, а гайки, якими нас прикручували до залізного тіла державної машини, мабуть, уже зі стесаною різьбою; можливо, й той спрут, що безвидно охопив мацаками все живе й мисляче, не такий уже й страшний, як його малюють, а коли про нього забагато думати, то можна здуріти і звихнутися. Так думав тоді я, бо хотів так думати, бо десь у глибині цього весняного простору їхала до мене дівчина, яка заполонила мої думки й серце; зрештою, й день благословляв мене на речі ясні; отож яке мені діло до того спрута, до чортів, огненних печей, коли над головою таке небо й отаке сонце, коли так ясно й прекрасно дзвонить до мене синиця, коли я весь переповнений хвилюванням од майбутньої зустрічі з коханою,– ні, був би й ідіотом, щоб думав про темні речі. Отож я вигріб із себе рештки того сну, всю оту павутину і всіх павуків, все оте темне, сколошкане й тривожне, і скочив у трамвай, що мав привезти мене до Ленінградської площі вже цілком оновленим, легковажним і радісним. Але коли я сидів біля вікна й дививсь у шибку, думки мої все одно вряди-годи наверталися до того сну і до нічної розмови: хто зна, думав я, чи Коля щирий, чи хоче ввійти до мене в довіру – поки що з ним зближуватися не варто. Можливо, що й щирий, але його пропозиція дати почитати оте “щось” була підозрілою. Однак міг то бути цілком природний інтерес, а могла бути, як він назвав, і “пушка”, тобто провокація. Я знову струснув із себе ці думки і вийшов із трамвая, щоб пересісти на автобуса, що мав привезти мене на автовокзал. Зирнув на годинника: часу мало, але я встигав. І ось уже їду автобусом, і в мене глухо защеміло серце – по-справжньому почав хвилюватися. Це до решти звільнило мене від тоскного думання про стежу за мною, і я все частіше й частіше нервово позирав на годинника – автобус, мені здавалося, не їхав достатньо швидко.