Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 24 страниц)

Епізод п’ятий. Гріх Святого Петра

На початку вересня мені потелефонував у гуртожиток один із нових моїх знайомих і сповістив, що в кінотеатрі “Україна” відбудеться прем’єра фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова і що має зайве запрошення. Я з готовністю на те відгукнувся, а наступного дня був біля кінотеатру, прийшовши, як то водилося, раніше, щоб перекинутись із знайомими словом-другом. Людей на вулиці стояло вже чимало, але всі були якісь ніби стривожені. Назустріч пішов мій приятель і відразу ж сповістив, що між української інтелігенції почалися арешти: у Львові, в Києві, Одесі, Житомирі і ще десь. Заарештовано Степана Вітличного, у Львові братів Горбачів і ще когось.

– А в Житомирі? – спитав я, хвилюючись.

– Ніхто точно не знає, кажуть – двох,– відповів приятель.

В мене похололо у грудях – це могли бути Славко з Артуром, або ж Славковий дядько і котрийсь із моїх приятелів – іншого варіанта я не знав.

Публіка стривожено гула, я побачив високого юнака із очима, що лискали, мов ножі чи полиски меча, і з важкою нижньою щелепою – він щось говорив, різко ріжучи повітря.

– Хто це? – спитав я.

– Якийсь поет,– відповів приятель.– Здається, його звуть Василь.

Ми долучилися до невеличкої юрби. Називали Масютку, Русина, Караванського, Герету, Вітличного, Заливаху, Горинів, Осадчого, Косова, Горбачів і ще якісь прізвища, яких я раніше не чув. Оповідав невисокий, енергійний із зачісаним назад волоссям, майже білявий чоловік з невеликими вусиками. Я протиснувся до нього.

– А в Житомирі не знаєте? – спитав.

Він зирнув на мене й, очевидно, побачив мою стурбованість.

– Повних відомостей ще не маємо. Здається, там заарештували двох.

– Протестувати! – вигукнув хтось із юрби.

Підходили нові й нові люди, юрба росла. Люди прислуховувалися до розмов, де-не-де виникали маленькі гурти.

– Пора заходити! – сказав хтось голосно, і ми посунули в кінотеатр.

Спершу показували фільм, який був цікавий і несподіваний, барвистий, але я його погано сприймав: думки мої біля того, що почув. Невже Славко з Артуром знехтували моїм попередженням і не знищили чи не поховали паперів? На Артура це схоже, судячи з останньої нашої розмови, але Славко завжди був обачний. Мене з’їдала невідомість: на жаль, ніхто з моїх приятелів, ані батьки мої телефону не мали. Ларисі свій гуртожитський телефон я дав, але чи здогадається вона мені потелефонувати? До речі, сама вона телефон мала. А може, телефонує мені зараз, коли я сиджу тут і дивлюся фільм. Я вирішив найближчої суботи податися до Житомира і все розвідати. З другого боку, чи було б це обачним? Чи не ліпше вичекати – все одно допомогти своїм друзям я не зможу. Треба також готуватися й до того, що мене можуть допитувати як свідка.

Нарешті фільм закінчився, зала зааплодувала. До екрана вийшли автори, хтось про твір уже навіть говорив – ясна річ, хвалив.

Нараз на сцену вийшов Іван Дзюба, я знав його по виступах у Спілці письменників, хоч особисто з ним знайомий не був.

– Ми побачили тут чудовий фільм,– сказав він голосом, котрий трохи тремтів од хвилюванняя.– Але, на жаль, я мушу осмутити наше свято. Річ у тім, що на Україні почалися масові політичні арешти і для багатьох родин прийшло в їхні хати горе.

Зала схвильовано зашуміла. Якісь люди побігли на сцену, мікрофон почав густи. Сердитий чоловік намагався зігнати Іван Дзюбу.

– Люди, протестуймо! – вигукнув хтось.

Між рядів пішли отой поет Василь і чоловік із зачісаним назад волоссям.

– Хто протестує, встаньте! – кричали вони.

Люди почали повільно зводитися. Але далеко не всі: тих, що протестували, була меншість. Я відчув, що приріс до стільця, якась остережна сила тримала мене й не давала звестися. Але я все-таки подолав себе і встав. Поруч мене встало ще кілька чоловік.

Автори фільму були розгублені, обговорення, звісно, зірвалося. Хтось підскакував до мікрофонів, але вони були виключені. Зала гула, всім було запропоновано вийти. Люди повставали, змішалися й потоками попливли до виходу. Більшість була збентежена...

Їхав у трамваї й настійно думав про те, що сталось у Житомирі. Випадало, що мені таки доведеться потелефонувати Ларисі (телефон можна було взнати через довідкове), хоч як того не хотілося: одне, що той телефон міг прослуховуватися, а друге, рурку могли взяти Ларисині батьки, які Ларису до телефону, з огляду на останні події, напевне, не покличуть. Вирішив потелефонувати в такий час, коли батьки мали бути на роботі, а вона вдома. Зрештою, цікавить мене лише одне: кого заарештували?

Наступного дня я так і вчинив. Відпросився в бригадира, сказавши, що конче треба потелефонувати додому, й пішов у конторку до Івана Маркіяновича. Той використати телефон мені дозволив і тактовно вийшов, бо відчув, що мені треба залишитися самому. Рурку взяв Ларисин батько. Я свою поклав, а Іванові Маркіяновичу сказав, що абонент не відповідає.

– Не до дівчини дзвонив?

– До дівчини,– почервонів я.

– Так і подумав, бо вдома в тебе телефону нема. До речі, сюди приходили оті й розпитували про тебе. Ніхто тобі не казав із хлопців?

– Ні,– мовив я.– А що їх цікавило?

– Чи не читаєш антирадянської літератури і чи не пропонував її комусь прочитати,– Іван Маркіянович примружився, бо з усіх таку літературу давав читати тільки йому.

– Почалися арешти, Іване Маркіяновичу,– сказав я тривожно.

Жартівливий настрій в інженера як рукою зняло.

– Звідки знаєш? – спитав насторожено.

Розповів йому про вчорашні події в кінотеатрі “Україна” і чесно признався: хотів, телефонуючи, довідатися, що там, у Житомирі.

– Хіба не знаєш, що телефони прослуховуються? – спитав Іван Маркіянович.– Зараз тобі треба принишкнути й чекати. Не лізь на шпильку! Що тебе тривожить?

– Друзі,– сказав я.– Боюся, один з них міг попастися.

– Тим більше тобі зараз не треба дзвонити. Принишкни й сиди!

Зирнув подячно на Івана Маркіяновича, він був усе-таки славна людина, недаремно мій батько з ним дружив. Принаймні такий виказувати не стане.

Дорогою мене перестрів Коля.

– Слиш,– сказав він, очі йому при цьому бігали.– Там, кажуть, почали вашого брата в кутузку кидать.

– Звідки знаєш? – спитав я, насторожившись.

– Один мій кореш учора здуру в кіно поліз. В “Україну”. Знаєш, що там було?

– Знаю,– сказав я.– Сам там був.

– Ну, конешно,– сказав Коля.– Там собрались усє націоналісти. Бандеровци.

– Біжу, Коль! Нема коли зараз теревенити.

– Нє, стой! Мо’, в тебе є, що сховать тре, то я пожалуста! Є таке мєсто сховать – ніякий хрен не знайде.

– Нічого, Коль, у мене немає, щоб ховати,– мовив я.– Ти й сам у мою тумбочку не раз лазив і знаєш!

Коля закліпав повіками, як зловлений на гарячому злодій.

– Та ти що! – скрикнув він.– Не лазив я в твою тумбочку! Що ти на мене кладеш?

– Кладу те, що є. Мені час, пока!

Покинув його й побіг, а він стояв, розтуливши рота й вирячивши очі. Я знав, що в мене стало на одного ворога більше, але й раніше другом мені цей Коля не був. За що він продався, не знаю, очевидно, за можливість похвалитися перед самим собою, що він, мовляв, теж виконує державні доручення, а що він був провокатором, я вже не сумнівався. І хоч вважав він себе “не дураком”, тобто розумним, але таки був “дураком”, і саме за це мені було його жаль. Як казав один батьковий знайомий, теж пошановувач Біблії, він нещасний уже тим, що грішний. Про тумбочку я слів даремно не кидав, бо одного разу, коли ми сиділи без роботи (не привезли вчасно цементу), я вирішив заскочити до гуртожитку по книжку. Відчинив двері й побачив Колю, котрий присів біля моєї тумбочки спиною до дверей і там рився. Я хутенько причинив двері, Коля мене побачити не міг, і ото тільки тепер йому сказав.

Послухався Івана Маркіяновича і в Житомир більше не дзвонив, сподіваючись, що потелефонує мені Лариса, хоч це була сподіванка таки примарна. Але вона потелефонувала, причому в цей-таки вечір,– я, зрештою, сьогодні після роботи навмисне нікуди не пішов.

– Ой, як добре, що я тебе застала! – продзвенів її голосок.– Тут таке робиться! Забрали Артура й Славкового дядька, в мене теж був обшук. Якийсь кошмар!

І вона раптом заплакала. Це було разюче: Лариса плакала!

– Заспокойся! – мовив я.– Думаю, це непорозуміння.

Телефон був біля вахтерки, і я не міг говорити відверто, хоч у мене на кінчику язика висіло безліч запитань.

– Коли б! – сказала Лариса.– У нього щось там знайшли. А в його батька через те інфаркт... Дуже тебе прошу, приїдь!

– Але в мене робота,– сказав я.– І що це змінить?

– Не знаю,– сказала Лариса.– Заради мене приїдь, мені біля тебе було б спокійніше.

– А що Славко? – спитав я.

– У нього теж був трус. Здається, щось знайшли. Я до нього не ходила, там є та Люда!

– А в тебе вдома?

– Кошмар! Такі скандальчики! Правда, в мене нічого не знайшли, але мої предки в шоку, особливо батько! Мене тепер з хати не випускають.

– Але ж ти мені якось подзвонила!

– Втекла,– мовила Лариса.– Тепер вони мене уб’ють... Приїдь!

– Але який смисл приїжджати, коли тебе не випускають?

– Так, і це правда,– сказала покірливо Лариса.– Я не подумала. Мабуть, тобі не треба приїжджати. Нє, це таки справді кошмар!

Зв’язок перервався. Я ще поалокав, зрештою поклав рурку. Вахтерка дивилася на мене з цікавістю.

– Що, з дівчиною посварився? – спитала вона.

– А ви й здогадалися,– сердито сказав я.

– Та воно по розговору видно,– мовила вахтерка.– Ти лучче собі київську підшукай, щоб з пропискою, бо нащо тобі та кугутка?

– Постараюся,– відказав я, бо про що тут було говорити.

У кімнату мені повертатися не хотілося, і я вийшов надвір. Сів на лавці біля гуртожитку й нервово курив, припалюючи нову сигарету від старої. Отже, те, чого боявся, сталося. Ні Артур, ні Славко мого попередження не послухалися, і в них таки щось знайшли. Артур – це зрозуміло, він став безрозсудно сміливий, але Славко з його розважністю? Славкового дядька я ближче не знав, тому про нього й менше думав, але і йому, як досвідченому чоловікові, треба було вестися розважніше. Цікаво, чи не зробили вони обшуку в мене у Житомирі, в батьків? Лариса про це нічого не сказала, бо могла не знати. Зрештою, коли це сталося, батько мені якось дасть знати. В мене вони знайти нічого не могли, хіба кілька Славкових листів, які він писав мені сюди, але то були листи звичайні із загальними міркуваннями, через що я їх не знищував, з Артуром же я не листувався, бо через Ларису стосунки з ним у мене таки розладналися. Тумбочку ж мою вони, напевне, перевіряли і там знайти нічого не могли – Коля це їм доказав. Отже, я міг сподіватися тільки допиту, але про себе в цей час не думав: як буде, так і буде. Лариса була ніби в паніці, але це в неї мине.

Я помалу заспокоювався, хоч мені нестерпно було жаль за нерозсудливість своїх братчиків; про те, що хтось із них на допитах розколеться й розповість про наше братство, я не припускав, а тут чорні ангели могли б зачепитися.

Цього вечора я довго блукав вулицями, а щоб забутися, пішов у найближчий кінотеатр. Фільм був відверто поганий, але я досидів до кінця, трошки на ньому й передрімавши. Власне, я й не дрімав, а, заплющивши очі, напівмарив. І мені здалося, що з темряви протягується до мене кощава рука й вимацує, щоб мене розшукати й схопити. Я відчув страх.

Через кілька днів приїхав до мене батько, було це в суботу. Батько вперше приїхав до мене в Київ, він потелефонував з автобусної станції, я розповів йому, в який треба сідати автобус, а сам виїхав йому назустріч. Ми прибули на кінцеву зупинку автобуса водночас, і я відразу ж побачив, який батько стурбований і спантеличений.

– У тебе тут усе в порядку? – спитав він.

– Та начебто,– відповів я.– А як там?

– Про Артура знаєш?

– Знаю.

– Взяли ще якогось чоловіка. А те, що і в нас був трус, знаєш?

Цього я не знав. Ми пішли з батьком вулицею, і він неквапно розповідав мені, що там і як діялося. Приїхали на машині й перерили весь дім. Лазили й на горище, але там такий у нас нелад, що вилізли звідти, як чорти. Пергорнули всі книжки й усі папери.

– І щось забрали?

– Славкові листи до тебе. Щось у них було?

– Ні,– відповів я.– Інакше я б їх не зберігав. А як твоя Біблія?

– Я її після твого приїзду вдома не тримав, було б жаль, коли б забрали. Тепер Біблії не дістати. Мене турбують ті Славкові листи. Справді там нічого не було?

– Всього їх чотири,– сказав я.– В одному виписки з Гегеля з розмислами про тугодумність, в Гегеля вони досить оригінальні; в другому – враження від поезії Лорки, в третьому – спогади про дитинство і про те, як хлопчик-каліка відчуває свою неповноцінність. У четвертому – розмисли про розумне й нерозумне.

– В тому четвертому й може бути небезпечне,– сказав батько.

– Не думаю,– відповів я.– Славко такий майстер каламутно писати, що й сам не дуже розбирає те, що написав. Говорить він куди краще.

Батько йшов якийсь час мовчки, здається, він чогось не договорював.

– Щось іще? – спитав я.

– Та от не знаю, як тобі сказати,– ніяково мовив батько.– Але ні, треба таки сказати. Мати після того, як вони пішли, спалила всі твої папери.

– Та ти що! – вражено спинився я.– Але ж вони їх не зачепили? Для чого ж тоді палити?

– Мене вдома не було. А в неї такий переляк! Ще давній!

– Та де ж логіка?

– Ну, в жінок логіки не шукай. У них своя логіка: те, що стукне в голову. Свого часу настраждалася зі мною, а тут іще й ти. Ну, в неї й скаламутилось у голові.

– Дивовижно! – скрикнув я.– Ще б збагнув, коли б вона щось палила перед обшуком.

– А може, вони там чогось не побачили, каже, а може, прийдуть ще раз? А коли нічого буде брати, то й не візьмуть, а то ще щось перекрутять і вигадають! Оце таке! До речі, в останньому вона має резон. Не сердься на неї: вона досить настраждалася! Така була перелякана, аж несамовита.

– Скільки в мене побудеш?

– Привіз тобі трохи харчів і дещо з одежі. Сьогодні поїду назад. Не хочу її залишати саму.

Батько виглядав зніченим, мені навіть здалося, що постарів,– було його щиро жаль.

– Понятими в нас були сусіди, що найгірше,– сказав він.– Ота пащекувата Онищучка,– це перша, тепер вона на всю вулицю дзвонить, що ми американські шпійони, що в нас шукали листівки і таке інше; другим був відставите – Трусов; цей на вулиці говорить, що ми баптисти і що нас усіх за це посадять.

– Але чому саме баптисти? – спитав я, засміявшись.

– Очевидно, хтось розказав, що бачив у мене Біблію,– смутно сказав батько.– Дивуюся, які в нас темні люди.– Тепер на нас дивляться на вулиці, як на прокажених. Дехто й вітатися перестав – бояться. О, вони зуміли нагнати людям жаху! І не тільки темним, але й усім – я теж за тебе боюся. Не того, що щось натворив, тут я певний, а того, що ті можуть тобі щось пришити, а то давні майстри – шити. Скільки безневинних людей пропало ні за цапову душу.

– Думаєш, тепер це можливе?

– Все можливе! – сказав батько.– Оцього я й боюся. Боюся, бо вони взяли тебе на гачка, а коли так, то й діло знайдуть. Вони самі кажуть: був би чоловік, а діло знайдеться. Коли в тебе почнуть розпитувати, кажи правду, але без хвостів.

– Що значить – без хвостів?

– Сам маєш знати. Нічого такого, чого вони не знають. Щоб не могли за того хвоста вхопитися й заплутати. Але від того, що вони знають, не відрікайся, бо тоді за тебе візьмуться всерйоз. Зроби тільки те, що вони знають, нешкідливим для себе й друзів твоїх і не піддавайся на їхні вудочки, загрози, провокації, бо коли заплутаєшся, з того болота не вилізеш. І не забувай, що вони страшенно мстиві, тож не задирайся з ними й не доказуй своєї правди, бо їм правда непотрібна, а тільки завести людину під петлю, зламати її й заплутати в свої сіті. Менше говори, а більше слухай, відповідай тільки на запитання, а за ці межі не виходь. Фальшиві свідчення і звинувачення рішуче відсікай. Уся їхня сила в тому, що люди не вміють тримати язики за зубами, а ще страшаться непомірно. А страхати вони вміють і не тільки страхати, а перетворити людину в твань. Тобі треба вилізти з того болота. Але Боже борони, вигороджувати себе, а топити інших – тоді до кінця життя мучитиме сумління. Не вдавай, що ти добрий і правильний, а друзі твої погані. Зрада – це найгірше, що є у світі.

Дещо з цих речей я вже чув, батько повторювався, але, очевидно, для того, щоб я ліпше запам’ятав. Говорив повільним і спокійним голосом, ніби хотів, щоб я з цієї науки не згубив ані слова. Передавав мені свій досвід, хоч як на мене, був, може, аж занадто обережний. Але його вчила так чинити Біблія: “Не йди на суд нечестивих!” і “Не кидай перел перед свиньми”. Зрештою, ці афоризми він повторював мені не раз, а тепер пригадував. Не раз дивувався з його розсудливості, хоч він був простий чоловік, а тепер мав нагоду пересвідчитися в тому ще раз.

– Гаразд, тату,– сказав я.– Кидати перел перед свиньми не буду.

– Оце і все, що я від тебе хотів би,– мовив він.– Хай тебе боронить Бог.

Те, що мій батько був віруючий, я здогадувався, свідчив про те його великий інтерес до Біблії, але був він віруючий-самотник. Тобто не відвідував ані церкви, ані сект, хоч мав одного приятеля, з яким вони розмовляли на біблійні теми. Свої оригінальні погляди на Бога і на стосунок людини з ним він уже частково виявив і виявить мені пізніше, і я хочу їх обов’язково тут записати, бо згодом сам їх перейняв, а зараз говорити про те не місце.

Зараз же я був зворушений його увагою до мене – щиро турбувався й уболівав. Зрештою, було й з чого: незабаром мене й справді викликали в КДБ, де між мною і слідчим із Житомира, в присутності якоїсь понурої особи, котра не назвалася, відбулася тривала розмова. Слідчий назвався капітаном Остюком і почав мене розпитувати про Славка й Артура. Спитав мене, чого я покинув Житомир і перебрався до Києва, на що я щиро оповів, що побоювався: після звільнення з кочегарки в Житомирі мене на роботу не візьмуть. А тунеядцем, сказав я, бути не збираюся, бо бажаю чесно, як всі люди, працювати й приносити суспільству користь. Розповів так само просто, нічого не притаюючи, епізода у школі, через що навчання я покинув, і Остюк мене раптом похвалив за цей учинок, сказавши, що я зморозив, звісно, дурницю, але йому моя принциповість подобається. Наступне питання було про Артура, при цьому дивився на мене, як вуж на жабеня, хоч намагався вдавати, що дивиться, як батько на сина. Я сказав, що справді з Артуром ми дружили, але моя дружба з ним розбилася і ще перед тим, як виїхав до Києва.

– Чому ж розбилася? – м’яко запитав Остюк, до речі, говорив він зі мною українською мовою.

Я зніяковів і сказав, що вони, як організація всюдисуща, повинні знати це самі. Остюк сказав, що вони, звичайно, все знають, але мене допитують як свідка, тож мушу про причини нашого розладу сповістити від себе.

– Причини інтимні,– сказав я і знову замовк.

Остюк почав наполягати, щоб я сказав, а я огинався, ніби й справді соромився. Нарешті потупив очі й трагічно промовив:

– Він відбив у мене дівчину.

Мене спитали, як звуть ту дівчину, і я відповів. Чи мав я з Артуром стосунки після того? Я відповів, що зустрічався раз. Про що говорили? Про дівчину, але порозуміння не знайшли.

– Чи не давав він тобі читати анти радянську літературу або чи не бачив ти такої в нього?

Я страшенно здивувався, може, навіть трохи переграв і відповів, що він питає в мене дивні речі: чи може людина, яка ненавидить іншу, давати їй ще якусь бозна-яку літературу?

– А що, в нього знайшли таку літературу? – поцікавився ніби ненароком я.

– Чого це тебе дивує?

– Та він взагалі майже нічого не читав,– сказав я.– Типовий бельбас, у якого тільки дівчата в голові.

– Але в нього таку літературу знайшли,– сказав Остюк.

– Ну, це, може, з дурної цікавості десь узяв. Наскільки знаю, він політикою ніколи не цікавився.

– В нас щодо цього інша думка. Є дані, що його дівчина, ота Лариса, приїжджала до тебе, чого?

– Любовні справи, і я про те не можу говорити.

Здається, я слідував батьковій науці, й хвостів у своїй правді не залишав. Остюкові це увіч не подобалося, і він перейшов до Славка, сповістивши, що той уже інтерес до книжок має чи не так? Я згодився. Величезний інтерес.

– До речі, хто така Лорка? – спитав Остюк ніби ненароком.– Чи не ваша дівчина?

– Це іспанська поетеса,– не моргнувши оком, сказав я.– Її звати Гарсія. До речі, цю поетесу розстріляли фашисти.

– Да? – заломив брову Остюк.– А я думав, що це ви так дівчину звете.

– Дівчину ми звемо Лариса,– повідомив я.

Остюк глянув на мене, ніби я йому брехав, а тоді спитав, чи не знаю я Славкового дядька. Я чесно відповів, що тільки візуально: раз застав його у Славка, але той швидко пішов.

– Про що ви тоді говорили?

– Про поезію. Славковий дядько говорив, що Франко ніякий не поет, а ми із Славком заперечували.

– Це не той іспанський Франко? – ніби пожартував Остюк.

– Цього разу, український. Іван Якович Франко.

– А, це той западенець. А антирадянської літератури у Славка не бачив?

– І в нього знайшли? – зчудовано спитав я.– Не повірю! Він цікавився філософією, Гегелем, Кантом, Фейєрбахом, Енгельсом (Енгельса я навмисне сюди ввернув), але ніколи політикою. До речі, Фейербах йому менше подобався, Славко більше був гегеліанець, але й кантіанство не заперечував.

– Ти недурний хлопець,– сказав Остюк.– І охота тобі вкалувать на бетонному заводі?

– Де дітися? – розвів я руками.– Всі ми кожен по-своєму будуємо соціалізм.

– До речі, такого собі Степана Вітличного знаєш?

– Знаю,– сказав я.– Він мене трохи підучував з української та російської літератур та мов, бо я таки хочу вступити в інститут. Але я тільки трохи ходив до нього – набридло, та й часу в мене мало. Робота забирає все, а коли вільний, хочеться і в кіно піти.

– Як з ним познайомилися?

Я сказав: Славковий дядько – родич Вітличного, він через Славка порадив мені брати в нього уроки.

– Брав у тебе за уроки плату?

– Та ви що? – здивувався я.– Це дуже безкорисливий чоловік.

– А літератури тобі ніякої не давав?

– Коли б і давав, то ви б знали,– мовив я.– Там у мене один субчик весь час у тумбочці риється. А в іншому місці де б я її міг покласти?

– Який це субчик?

Я назвав. Назвав, а мені йокнуло в серці: а що, коли Коля не провокатор? В цьому я порушив батькові приписи й подав зайву інформацію. Зрештою, коли він провокатор, то вони його, дурного, відставлять, а заведуть хитрішого – що я з того виграю? Мені аж неприємно стало: дав маху й почав розговорюватися, а це вже небезпечно. Отож я насторожився і вже тільки відповідав на запитання, суворо керуючись батьковими приписами. Остюк коло мене заходжувався з того чи з того боку, ставив каверзні запитання; коли щось із того була правда, наприклад, щодо знайомства та зустрічей, я того не заперечував, але жодного підтвердження, що бачив у когось нелегальну літературу, не давав, навіть дивувався, що така є, і наївно спитав, а що саме вважається антирадянською літературою?

– Кнігі і ізготовлєнниє матіріали, клівєщущіє на совєцкую власть! – сказав, перейшовши на російську, Остюк.

– Такого мені не доводилося зустрічати,– сказав я.– А що, їх у нас друкують?

Але на це відповіді мені не було дано. Натомість Остюк популярно мені розповів про підступи імперіалістичних розвідок і про негідних людей, особливо з гнилої інтелігенції, яких ті розвідки одурманюють. Потім мені дано кілька аркушів паперу, і я мав свої відповіді на запитання докладно записати. Остюк мені диктував запитання, а я старанно писав, слово в слово повторюючи те, що сказав. Одне мене дивувало: чомусь не запитували про мою поїздку до Львова і про зустріч із братами Горбачами – очевидно-таки, про те не знали. Коли б знали, то вже забагато в мене виявилося б точок дотику із заарештованими. Отож я зіграв перед ними отакого невинного, дещо наївного, але цікавого до всього хлопця, компанійського і спраглого знань, яким я, зрештою, й був; водночас ненав’язливо дав знати, чи, точніше, зрозуміти, що ні мої друзі, ні Вітличний мені не довіряли, хоч я не знаю й чому, принаймні нічого недозволеного читати не давали, і я поняття зеленого не маю, що в тих книжках і матеріалах може бути. Одне слово, я був ніби камінчик, якого омиває, не шкодячи йому, вода, і ніяких хвостів (окрім промаху з Колею) з мене не зависло. Розмашисто підписав свої зізнання, і мене випустили на волю, попередивши, щоб я про ці наші балачки нікому не казав ні слова. І тільки на бульварчику, за ворітьми цієї жахнющої установи, я відчув, у якому колосальному напруженні був весь цей день. Змушений був сісти на лавку, щоб перекурити: був випотрошений до дна. Іще раз перепустив через мозок усе те, про що говорив і що мене запитували. Ні в чому, здається, не міг собі дорікнути, хіба в одному: я так само, як колись апостол Петро, відрікся від свого приятеля. Пізніше, бувши в Житомирі, я взяв батькову Біблію і знайшов це місце в Євангелії від Матвія (XXVI, 69—70). Ось воно: “А Петро перед домом сидів на подвір’ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: “І ти був з Ісусом Галілеянином!” А він перед всіма відрікся, сказавши: “Не відаю я, що ти кажеш!” Десь так само вчинив сьогодні я; зрештою, інакше вчинити не міг, як, очевидно, й святий Петро. Була між нами й різниця. Не відаю, чи Петро, відрікшись од куса, хотів його врятувати, я ж Артура врятувати хотів хоч би й тим, що він не матиме супроти себе свідка в моїй особі. З другого боку, класти свою голову за Артура було б усе ж донкіхотством – це, очевидно, й дурний зрозуміє. Однак неприємне почуття з душі не зникало, я звівся й подався геть, бо мені раптом здалося, що залізні ворота вогненної печі, в якій щойно побував, розчиняться, як рот почвари, і вона знову ковтне мене в себе, може, й навіки.

Довго гнав вулицями, битий цим страхом, аж доки не опинився біля Києво-Печерської лаври. Блукав її подвір’ям, роздивляючись будинки, а потім сів у скверику із залізною альтанкою під Шеделевою дзвіницею, курив і помалу приходив до тями. По дворі блукали якісь люди, отари екскурсантів, але я нікого не бачив: руки в мене тремтіли, а душа була порожня.

“Ні, я все-таки не боєць,– подумалося мені.– Може, й справді я овечка, але зовсім не бажаю, щоб вовк, який почав зі мною лукаву балачку, мене пожер”. Бо чи зміниться світ од того, що з нього зникне якась овечка, але в самої овечки той світ в очах напевне помре. Отож ліпше я піду стопами апостола Петра, аніж слідом апостола Іуди,– для того, щоб перетворитись у жертовного барана, в душі моїй сили не вистачає. Окрім того, ситий од того буде тільки вовк...”

Тиша лаври, спокій її чудових споруд, відчуття статичності часу, бо не завжди він біжу чий і плиткий, часом відчувається зупинено, і це теж потрібно для людської душі,– все врівноважувало мене, але нанесло в душу смутку, бо світ од часу того-таки святого Петра, а може, й давніше, аж зовсім не порозумнів. Що злочинного вчинили ми, троє юнаків? Хіба те, що дерзали мислити й сумніватися. Доки людство вигадуватиме ідолів і примушуватиме людей уклонятися їм, хоч ті люди в ідолів не вірять і їх не шанують, і доки кидатимуть тих, хто чесно заявить про невіру свою, у вогненну, палахкотючу піч? Чи скоро зникнуть із землі царства дурнів і чи так уже втішно людям ставати стандартними чеканками ідіотичних суспільних форм?

Стояли чудові вересневі дні. Було тепло, але все дихало осінню, про те нагадувало багато що: жовті листки на деревах, подих вітерця, цвіркуновий дзвін із парку чи саду, запах зілля, барва неба і хмар, навіть особливий блиск у людських очах.

Минав рік од того часу, відколи життя моє скаламутилося. Я, до речі, подав документи до вечірньої школи, і вже кілька вечорів ходив на заняття. Але сьогодні на заняття я не піду. Сьогодні я і від роботи звільнений, сьогодні я ніби пушинка з бабиного літа, яка сама не відає, куди летить. І мені вперше захотілося, щоб сьогодні в моїй кімнаті хлопці випивали, вперше захотілося впитись, а це значить – забути про світ, відірватись од його самоїдських проблем й поринути в зелені хвилі зеленого чаду.

Але повертатись у гуртожиток мені не хотілося. Я купив чвертку горілки, пішов у якусь їдальню, вилив ту горілку у склянку вщерть і махом її випорожнив.

– Такой молодой, я так пйош? – сказав рипкий голос, і я побачив горбаня, що сидів навпроти за цим-таки столиком, раніше його якось не примітив.– Брось, парєнь, дряноє ето дело!

– Є причини,– сказав я, жуючи котлету чи то з м’яса, чи з хліба.

– Нещаслівая любов, да? – спитав горбань.

– Абсолютно точно! – сказав, відчуваючи перші поповзи хмелю.– Нещаслива любов до світу чи світу до мене. Зрештою, це все одно, чи не так?

Горбань засміявся. Розтулив величезного рота, і я побачив, що зубів у нього тільки передні. І мені стало горбаня жаль. Покинув котлету із хліба чи м’яса і звівся.

– Ад’ю, піжон! – сказав я.

– Пока, босяк! – сакраментально і не без задоволення сказав горбань.

Я подумав, що він міг би стати моїм другом, але в день відречення від приятеля давнішого, нових друзів заводити гріх.

Пішов до виходу, намагаючись ступати в струнку, бо мій човен уже потрапляв у хвильливе море. І хвилі вдарили в того утлого човна, а я тримав стерно і пустив свою посудину навпереріз хвилі, і човна мого знесло вгору, а тоді кинуло в глибочезну яму, щоб знову викинути на чергового гребеня. А під ногами не було землі, а тільки щось розхитане й рідке, і дивну самоїдну самотність я відчув, у яку поринав і з якої виривався, бо море оте – це і є самотність, а моя квола, овеча воля, яка вела малого човна,– це моя надія і з моря, і з самотності, і з усього світу, і від гріха святого Петра утекти.