Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

9

Одного разу перед роботою мені захотілося зайти до Славка. Той саме повернувся з інституту, сидів біля акваріума і грав на баяні, уважно роздивляючись декоративних рибок, які плавали за склом у зеленкуватій воді. – Це що за сеанс? – здивувався я.– Музика для риб?

– Знаєш, що мене дивує,– сказав Славко.– Ці гарні декоративні істоти не просто плавають і їдять, вони живуть.

– Цілком слабоумие одкровення,– сказав я.– Ясно, що живуть, коли плавають.

– Та ні,– поморщився Славко.– Розумієш, вони живуть за тими ж законами, що й ми. Один вид не терпить іншого, є в них антагонізм і всередині виду; вони, очевидно, як і ми, люблять і ненавидять. Мають між собою визначені стосунки, є в них свій лад і нелад.

– Саме тому ти й вирішив дати їм концерт на рівні художньої самодіяльності? І були оплески?

– Не блюзни,– сказав Славко.– Це серйозно. А що це значить? Це значить, що людина зовсім не вибрана істота в цьому світі, а як ці рибки, діє за подразниками, що їх надсилає їй хтось невідомий і незбагненний.

Я подивився на приятеля з якимсь смутком: очі в нього блищали, і мав він увіч нездоровий вигляд. Взагалі, останнім часом мене все більше з’їдав смуток. Бачив прозорий Славковий профіль, що малювався на тлі стіни, бачив його костури, один упав на підлогу, а другий стояв обпертий об стіну, бачив убогу його кімнату, в якій стояв кислуватий дух, стіл, завалений книжками, стелажі, завалені не менше, стілець із накиданою одежею, надто стандартний і дешевий, дзеркало, в яке падало зараз сонце, і від того підлогою бігали сонячні виграви, давно нефарбована підлога із щілинами, набитими землею, клітку з двома папужками, ясно-зеленими й охайними, і старий зінгерівський годинник, який уже давно не йшов і не відбивав годин. І тут раптом мій розумний товариш повернувся до мене (я вразився, який він блідий, як дивно палають у нього очі), і не міг не помітити, що він страждає, більше того, він невідь од чого розтривожений.

– Скажу тобі одну річ,– сказав він.– Не сміятимешся?

Я розвів руками: закохався він, чи що?

– Мене може полюбити дівчина? Нормальна, гарна, звичайна дівчина? Тільки прямо!

Я засміявся. Бідний, бідний Славко! І до нього, такого мудрого, досяг липкий мацак голубого спрута, і його, бідашного, вразив, пустивши йому в душу отрути.

– Навіщо це тобі? – спитав я.

– Не знаю,– відповів.– Очевидно, і я, як оці риби, живу за тими ж законами, що й усе живе. Чому маю бути гірший за них?

– Зрозуміло,– мовив я.– Але будь обережний, Славку!

– А я і є обережний,– мовив він кисло.– Але часом хочеться начхати на все: на обережність, розвагу, розум, застереження. Часом хочеться піддатися шаленству. Раз на життя!

– Ну, такого хочеться не раз у житті,– сказав я.

– Отож можеш вважати, що я раз на життя ошалів чи сказився,– палко заговорив Славко.– Закохався в твою подружку Ларису і нічого не можу з собою вдіяти. Хочеш, удар мене!

Мені аж горло стисло від жалю до Славка, бо, здається, він помилився: не рибки такі, як люди, а люди такі, як рибки. Бідні, малі кволі створіння, які плавають у своїй воді не тому, що їм так хочеться, а тому, що ними керує воля їхнього призначення. Я дивився на Славка, було мені його справді жаль. Жаль і себе, і Ларису, й оцих рибок, бо ми не за своєю волею плаваємо у своїй воді.

– Зневажаєш мене? – спитав Славко.

– Бог з тобою, Славку,– сказав смутно я.

– Зневажай! – сказав гостро.– Бо я мав би себе в цьому збороти. Людина мусить себе в такому бороти, коли вона справжня. Але біда в тому, що відчуваєш себе ницим. Сплю – і мені мариться, не сплю – і мені мариться, жену її образ од себе, а він мені ще більше мариться. Не треба було її приймати в наше товариство.

– Це моя помилка,– мовив я.– Прийдеш сьогодні?

– Прийду,– шепнув Славко.– Не можу не прийти. Але ліпше б ти мене вдарив.

– Нема за що, Славку! – мовив смутно я.

– А коли б я не мав оцих цяць, бив би? – він показав на костури.

Що мав сказати? Що не настільки близький з Ларисою, аби говорити про любов до неї? Що в нас, зрештою, нічого ще нема, що Лариса тільки розіграла їх, сказавши: вона моя подружка, що ми з нею навіть більш ніж обережні в ставленні одне до одного, що ні разу навіть не прогулялися як закохана пара, що я міг би навіть із почуття дружби поступитися Славкові, але що це змінить? Що це змінить, бідний мій приятелю, коли в Лариси в голові гуляють свої вітри, а в мене чи в нього – свої. Він має таки рацію: всі ми, як риби в акваріумі, маємо трошки власної води, але куди не пливемо, натикаємося на прозоре, але неперехідне скло. Більше того, кожен із нас живе в своєму акваріумі, а всі разом у кількох, приставлених один до одного – кожне в своїй клітці. І коли навіть силою природи, тобто волею голубого спрута, паруємося, з’єднуємося, творимо подружжя, плодимо дітей, маємо спільну кухню і ліжко, ми все одно залишаємося кожен у своєму акваріумі, і ніколи ніввіку нам не подолати непрохідного й прозорого скла.

– Тримайся, Славку! – сказав я.– Не будемо в цьому світі стандартними.

Славко незвідь од чого почервонів, і в нього аж сльози на очі вибилися.

– Спасибі, друже,– відказав.– Не бійся за мене, я сильний!

– Оце я й хотів від тебе почути,– мовив я і звівся.– Пока!

– Пока! – мовив Славко і знову розтяг свого баяна, саме того інструмента, музики якого я терпіти не міг. Але цього разу той баян заграв ніби орган, глибоко, потужно і смутно.

Я пішов. І мені в душу застукала золота осінь того 1964 року, золота осінь, яка завжди наливала мене печаллю, бо я в цьому світі сильний не був. Не були в цьому світі сильні ні Славко, ні Артур, ні Лариса, ні батько мій, ні мати. І я подумав: а може, то велике благо, що ми в цьому світі не сильні, адже сильний – це немилосердний, сильний – це самовпевнений і безоглядний, сильний – це той, що, не роздумуючи, ламає, гадаючи, що будує, сильний – це той, котрий говорить про добро, а сіє зло, каже про свободу, а будує тюрми, вістить про мир, а лаштує проти всього світу гармати. Саме тому він і є з поріддя дияволового, отой сильний, самовпевнений, безоглядний, бо йому байдуже до людського смутку й болю ближнього, перед ними сила його – це броня.

Цього вечора до мене в підвал не прийшли ні Славко (зрозуміло чому – боровся з собою), ні Артур (очевидно, без Славка не захотів іти, а приходили вони завжди разом), ні Лариса. З нею я перестрівся в дворі, коли сидів біля свого підземелля.

– Привіт, кочегар-інтелектуал,– сказала вона.– Я сьогодні до вас не прийду, бо збираю свою компашку. Предки йдуть на день народження до батькового фронтового товариша, де будуть героїчно згадувати війну і лаяти молодих. Красота!

– В чому ж красота? – спитав я.

– А в тому, що я нарешті натанцююся, бо біля вас мохом заросла. Глянь, заросла я мохом?

– Зеленим,– сказав я.

– Ну да, зеленим,– згодилася Лариса.– Може, й ти до нас заскочиш, покинувши свої печі? Тільки, Бога ради, не вмивайся. Не уявляю тебе вмитим.

– Твоя компашка теж буде невмита?

– Ну да. Вони взагалі не вмиваються. Первісні ж люди не вмиваються.

– Хочете перейти в стан первісних людей?

– Натурально,– сказала Лариса.– Ближче до природи... Слухай, ми вже з тобою стільки знайомі, а чому ти до мене не пристаєш? Не подобаюся?

Вона вміла мене заскочити якимсь вибриком. Я миттю почервонів.

– Хочеш, щоб до тебе приставали? – спитав я.– По-моєму, ні!

– Думаєш? А взагалі, маєш рацію. Пока!

Вона гордо піднесла кирпулю й пішла до свого парадного. Я все ще мав стуму на серці, тому дивився не на неї, а на розбуялі від барв далекі річкові береги. Відчував навіть якесь полегшення, що вона не прийде, принаймні буде легше Славкові – я ще не знав, що він не явиться. Але Лариса, дійшовши дверей, раптом повернулася.

– Я даю! – сказала вона.– Запросила до себе, а номера квартири не сказала...

– Квартира тринадцята,– сказав я.

– Звідки знаєш? – здивувалася Лариса.

– Бо це чортівське число,– мовив я.– А ти до чортів маєш сентимент.

– Ну да,– сказала Лариса.– Коли б ти не був такий нудик, я б повірила, що ти натуральний чортик – через це мене до тебе потягло. Шкода!

– Шкода чого?

– Так просто шкода! Прийдеш?

– Але ж навіщо, Ларисо?

– Як навіщо? Побацаємо! А ще поревнуєш мене. Я ж твоя подружка. Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

– А я кошмарно не люблю когось ревнувати,– мовив я.

– Ти що, бідолашка? – спитала Лариса – вела вона себе цього разу трохи нервово.

– Я – це я. Античорт із підвалу!

– Слухай,– таємниче зашепотіла Лариса.– А що, коли ми завалимося до тебе? Тоді, коли твої нудики підуть.

– Ні,– сказав я,– Знаєш, Ларисо, що я цього не хочу.

– Ти сьогодні не такий. Щось сталося?

– Бувають дні,– сказав я,– коли зміщується метацентр. У світі і в людині. В тебе такого не буває?

– Що зміщається? – підвела брівки Лариса.

– Метацентр,– сказав я.– Центр рівноваги.

– А-а, ти філософствуєш! Ну, пока! Приходь, побацаємо, і твій метацентр стане на місце.

– А як не стане?

– Тоді повернешся у свій підвал, відчиниш дверці печі, розженешся і стрибнеш у вогонь. А я одягну по тобі траур і носитиму дев’ять днів. Мені чорне личить, правда?

– Так, як і мені,– сказав я.– Коли невмитий!

– Натурально,– сказала Лариса. Вдруге звела кирпулю й подефілювала до парадного. Цього разу я за нею вслід дивився, і вона це чудово знала. Біля парадного зупинилася й помахала рукою. Я звів на привітання й свою. Смутку в мені не поменшало, недаремно я виступав в образі Байрона, але в глибині єства щось тенькнуло.

Господи,– подумав я.– Невже нас окрутив голубим мацаком синій спрут? Коли так, то я до тебе сьогодні не прийду, Ларисочко, я тебе сьогодні ревнуватиму, а може, й справді стану чортиком із підвалу. Самотнім, маленьким чортиком, який сидить біля купи чорного, як смола, і лискучого вугілля і, розширивши очі, незмигно дивиться на вогонь із печі, який колись, навпевне, його пожере...

Це був день несподіванок: мої друзі до мене не прийшли, натомість прийшов батько. Це він уперше завітав подивитися, як я працюю; спонукою, може, стало те, що він випив. Це в батька траплялося, мати з цієї нагоди скандалила, от він і відчув потяг до свого нащадка, який стримить десь у чорному підвалі чи катає забетонованою підлогою тачку, повну вугілля, а потім метає те вугілля в жерло печі.

– Робота в тебе неважна,– сказав він, роззираючись.– Може б, я попитався на фабриці, знайшли б щось чистіше?

– Ні,– сказав я.– Мені тут подобається.

– Жаль, що покинув школу.

– Ніде вона від мене не дінеться,– мовив я.– На той рік піду у вечірку.

– А те все заглухло? – спитав він, дивлячись багатозначно.

– Чому мало не заглухнути?

Батько сів на ящика, на якому проголошував свої політичні монологи Славко, очевидно, той ящик сприяв народженню критичних суджень, бо й батько заговорив про речі, яких я раніше ніколи від нього не чув.

– Бачиш... Ні, я повинен тобі це сказати... Коли вже попався на їхній гачок, вони так просто людини не покидають. А вчепляться в людину, то, як п’явки, кров з неї висмокчуть.

– А ти звідки це знаєш? – спитав я зачудовано.

Батько зітхнув – од нього повіяло хвилею перегару.

– Та вже знаю!

І отут, у підвалі, дивлячись на гогітливий, ярий і сердитий вогонь, що палахкотів у печі, він розповів мені дивовижну історію, цілком мені не звісну і тим більше цікаву, навіть загадково-захоплюючу. Виявляється, він був до війни членом партії, і з початком війни його залишили у підпіллі. Керувати підпіллям мав такий собі Шелушков, секретар Коростишівського райкому. Було визначено явочні квартири, йому видали пістолета, перед тим нашвидку навчивши з нього стріляти. Він, батько мій, чесно пішов на одну і другу квартиру, але там тільки вітер віяв, отже, ніякого підпілля тому Шелушкову організувати не вдалося. Його самого впізнали в бородатому двірнику люди із Коростишева, яким він залив сала за шкіру, і видали гестапо. Шелушкова схопили й розстріляли, отже, весь час окупації батько чекав, що до нього мають прийти зв’язківці,– так принаймні його було проінструктовано. Йому так і сказали: коли не працюватимуть явочні квартири, до нього обов’язково прийдуть і дадуть інструкції, що йому треба робити. Родину на початку війни мали вивезти, але мати виїхати не змогла й змушена була повернутися додому. Батько заробляв як міг, щоб прогодувати родину, і чекав приходу зв’язківця, так його й не дочекавшись. Під час облав тікав з дому на той бік річки й відсиджувався там у виритих водою печерках, потім повертався і знову чекав. Із визволенням Житомира його забрали в армію, і він провоював до кінця війни. У липні 1945 року він був демобілізований – і тут почалося: його тягали оті, з Миколаївської. Дорікали, що він нічого не робив у підпіллі, загрожували посадити; зрештою виключили з партії, і він з дня на день чекав арешту. Весь час його викликали на Миколаївську і нахиляли стати сексотом, тобто продавати людей. Його днями тримали на Миколаївській, потім випускали.

– І я подумав,– сказав батько, дивлячись на гогітливий вогонь,– ліпше мені загинути, ніж потім ціле життя проклинати самого себе. Я так їм і сказав: коли я чимось провинився, судіть мене, але бути підслухачем я не можу, такий у мене характер.

Вони його потім ще довго тягали, довго смикали, в нього вже нерви були як решето, але твердо стояв на своєму. І його раптом облишили в спокої. Сам не вірив, а таки полишили. Правда вряди-годи викликали, часом били, часом примушували цілий день сидіти на стільці, не рухаючись, кричали і лаяли, але чомусь не посадили, хоч кілька разів траплялося, що його й по тижню там тримали.

– І це тягнеться досі? – з жахом спитав я, бо цього всього не знав і не чув.

– Ні, вже не тягнеться,– сказав батько.– Але я не дивуватимуся, коли вони знову візьмуться за мене. То не люди!

– Зараз інші часи,– сказав я.

– Не задурюйсь,– мовив батько.– Дуже мені не хотілося розповідати цю історію...

– Чому ж? Вже, по-моєму, дорослий,– сказав я.

– Через це й прийшов,– сказав батько, я навіть подумав, що й хильнув він для сміливості.– Бачиш, що мене найбільш турбує: вони зразу довідаються, що ти мій син, отже, син виключеного з партії із політичних мотивів, а це для тебе не лучча рекомендація.

– Як на мене, ти не вчинив ніякого злочину, отже, і зла. Своє ти, по-моєму, відвоював.

Я натякав на батькове поранення в ногу, через це він кульгав.

– Добре, що так вважаєш,– мовив зворушено батько.– Але я чомусь певен, що вони почнуть коло тебе крутитися. Заводити невинні дружні розмови, просити про якісь дрібниці, невинні послуги, будуть у тебе допитуватися про друзів чи знайомих, може, до тебе когось підішлють. Можуть і про мене розпитувати: кажи, що нічого не знаєш. І стережись! Особливо стережись, щоб не завербували, бо тоді пропадеш навіки. Вони свої жертви з пазурів не випускають.

Він закурив і довго сидів мовчки, дивлячись, як гоготів вогонь.

– А може, й добре, що ти працюєш сам,– сказав батько, маючи в думці якийсь свій резон.– І ще одне, коли вони почнуть з тобою тягатись, перед матір’ю втаюйсь, вона жахлива панікерка, а мені все розповідай, згода?

– Згода,– сказав я, дивлячись на знайоме-презнайоме, а зараз таке стурбоване і ніби нове обличчя – ні, він у мене чудовий, батько! – а водночас відчуваючи неприємний холодок у спині.

– Піду я,– сказав батько, встаючи, бо мати почне в паніку впадати,– він засміявся гірко.– Вона й досі, коли я затримаюся, думає, що вони мене знову підхопили. Важко бути чесною людиною в цьому світі...

Та остання фраза якось різко мені запам’яталася, ніби вдарила мене, бо це була правда. Але я знав інше: він, мій батько, чесною людиною залишився. Тобто вся оця неймовірна історія, яку розповів, оця війна із чорним спрутом і була змаганням за те, щоб залишитися чесною людиною; здається, цю науку він мені сьогодні заповів. Горе суспільству, подумав я, в якому треба боротися, щоб залишитися чесною людиною! ! мені знову здалося, що я обплутаний звідусіль шнурами чи дротом, а може, це тільки мацак присмоктався до мого ошийника, і той мацак помпував у мене чорну воду, а коли батько пішов, залишивши після себе запах перегару й тютюновий дим, я теж засмалив (при батькові цього ще не робив) і довго ходив підвалом, відчуваючи, що десь до мене підкрадається звір, що той звір уже сховався в одному із кутків цього сутерену, що він, може, наготувався до стрибка, що в нього маленькі, пильні, насторожені очі і що милосердя від нього чекати годі, і він стереже кожен мій порух і дослухається до кожного мого слова. І в мене виникло сліпе, дурне бажання кудись утекти, десь заховатися, забитись у криївку, затулити очі й вуха, принишкнути й затаїтися, хоч я чудово знав, що живу у світі, де ніяких криївок не існує, а є тільки голе, порожнє поле, по якому вільно гуляють не тільки вітри, але й оті звірі, бо господарі того поля не я і не батько, а таки вони. Я, і батько, й друзі мої – тільки німа отара, яку пасуть ті звірі, тож вони зроблять усе, щоб ми отарою залишилися, інакше їм самим буде непереливки.

Надійшов час заповнювати ненаситне жерло моєї печі, і я почав ганяти наповнену вугіллям тачку, а тоді з остервенінням жбурляв те вугілля до розтуленого рота печі, відчуваючи, як забрудненим обличчям повзуть гарячі струмені поту. І мені раптом чітко уявилося, як там, над головою, в тринадцятій квартирі, шалено гопцює Ларисина компашка під вискотливу, ритмічну музику, серед них і Лариса із захоплено розтуленим ротом; що там, над моєю головою, ходять, сидять, їдять, лежать, дивляться телевізори, хто їх має, варять, смажать, перуть, мокнуть у ваннах, плюскаючи на себе теплу воду, сплять, паруються, сваряться, чекають, читають, щось майструють невідомі мені люди, а наді мною, як велетенський гриб, виростає цей будинок, а я маленький чорний кріт біля його коріння, рию і рию землю, і тепло від мого розгарячілого тіла перетворюється в цей вогонь, що гоготить, і регоче, і палахкотить, і всім отим людям, що ходять по моєму карку, немає анінайменшого діла до мого смутку, страху чи відчаю, а саме мій страх, відчай і смуток і є достойна плата за мої труди. І мені вперше стало напрочуд самотньо в цьому сутерені. А що як справді покинути його на годину-дві, поки з’їдає свіжу порцію їжі моя піч, піднятися до тринадцятої квартири, хай Лариса відчинить мені двері, хай зустріне мене радісними вигуками її компашка, хай Лариса освітить мене, кволого й перестрашеного, своєю усмішкою, і я з порога кинуся у вир танцю – і протанцюю там із Ларисою та її компашкою до кінця життя; тоді мені байдуже стане: є цей світ чи нема, є чорні чи голубі спрути зі своїми мацаками чи нема, є вони чи нема. Помалу витрушуватиму, як тирсу, з голови свій набубнявілий і загрітий мозок, аж поки не стане вона чудовно порожня. І хай гуляють у голові моїй вітри, хай видувають із неї смуток мій і страх, хай несуть їх, як опале листя, і хай летить те листя у вічну пустелю ночі, де годі шукати відради і стежок. А я цибатиму й цибатиму й дивитимусь у млосні, чудові Ларисині очі, і я втікатиму у неї, а вона втікатиме у мене, і саме в ній я зможу заховатися, бо це, здається, і є той прихисток, який у цьому світі реально існує: потяг до жінки – це потяг до материнського єства, яке нас народило на світ, і цей потяг – надія в чоловіка втриматися, надія зберегтися, надія, яка тільки на те й існує, щоб людину дурити, бо вона, надія, і справді велика дурисвітка.

10

Удома я мав маленьку комірчину-кімнатку, в якій панувало безладдя, бо я рішуче не впускав туди матір з її шматками та віниками, отож після кількох сварок вона задовольнилася тим, що підмітала чи витирала мокрою ганчіркою підлогу, а книжок моїх і паперів не чіпала. Я ж любив, читаючи, робити виписки, складати поширені змісти, особливо з позичених книг. Книг у мене було багато: стелаж у вільному простінку, книги було складено під столом, навіть під ліжком, бо місця бракувало, а мати проти стелажа в їхній батьківській кімнаті ярісно повставала, бо вони, тобто книжки, “збирають пилюку”. В цій кімнатці я любив поринати в уявні світи, тоді погідніше відчувався хід часу, тоді і я ніби розширювався на широкий простір, тож ковтав книги одну за одною, як го-голівський Пацюк вареники, правда, алегорія ця грубувато звучить. Книг мені вже бракувало, я ходив в обласну бібліотеку, натрапив на енциклопедію Брокзауза та Ефрона і почав її перечитувати том за томом, а ще відкрив, що тут є міжбібліотечний абонемент і зайшов туди, маючи намір замовити один із томів “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”, твори Спенсера та Брандеса.

За столом сидів манюпусінський чоловічок з великою головою і з зачісаним назад цупким, як дріт, волоссям. На носі чоловічка сиділи окуляри, і він роздивився мене через ті окуляри, як комаху.

– Ви студент? – спитав, підозріло поїдаючи очима.

– Ні, робітник,– сказав я.

– То навіщо вам ці книги?

– Як так навіщо? – обурився я.– Раз я їх замовляю, вони мені потрібні.

– Працюєте над якоюсь роботою? – спитав тоном прокурора бібліотекар.– Чи, може, учитеся заочно?

– Не вчуся заочно і не працюю над роботою. Хочу ці книги прочитати.

Брови в чоловічка підскочили, ніби злетіло два метелики (мені навіть здалося, що я в когось такий рух бровами бачив), він подивився на мене круглими очками через окуляри, ніби на бронтозавра.

– Давайте запишу ваше прізвище, ім’я та по батькові, адресу, місце роботи,– сказав він іржавим голосом,– а тоді ваше питання буде вивчено.

Я насторожився. Щось тут було не так.

Чоловічок присунув до себе аркуша паперу і знову зирнув на мене.

– Прізвище!

– Добчинський Акакій Акакійович,– сказав я, не моргнувши – змішав двох відомих гоголівських героїв.

– Хіба зараз дають такі імена? – спитав чоловічок, наморщуючи лоба.

– Мене так назвали в честь батька,– сказав я. – До речі, і дід мій, і прадід були Акакії Акакійовичі.

– А з вас у школі не сміялися? – із сумнівом спитав чоловічок.

– У школі я був Микола Миколайович,– сказав я.– А в атестат написали вже правильно.

– А в якій школі ви вчилися? – вкрадливо спитав чоловічок, у нього на лобі вибилося дві сиві краплини поту.

– У сто тридцять першій,– сказав я.

– Хіба в Житомирі є такий номер школи? – майже солодко спитав чоловічок.

– Ні, це школа у Львові,– сказав я.

– А-а, ви зі Львова? Родом звідти? – Очиці чоловічка світилися, ніби він знайшов щось коштовне.

– Родом я із Житомира, а у Львові кінчав школу, мій батько був туди командирований.

– А ким працював чи працює ваш батько? – медоточиво спитав чоловічок.

– Цього я вам сказати не можу,– загадково мовив я.– Він офіцер...

Очиці в чоловічка забігали, окуляри сповзли на носа, на лобі вибилася третя крапля поту.

– Ага, ага, розумію. Ваша адреса.

– Вулиця Карла Лібкнехта, тринадцять, квартира сто тринадцять.

– Де працюєте?

– На електровимірнику.

– А у вас поспорт з собою є?

– Не захопив.

Чоловічок, очевидно, неймовірно втомився, зробивши таку роботу і так багато на аркуші написавши. Лоб у нього весь зросився потом.

– Чудово,– сказав він.– То для чого вам потрібні книжки?

– А для чого вам потрібно це знати? – перепитав я, імітуючи його голос.

– Є встановлений порядок,– жорстко сказав чоловічок.– Не я його вигадував, молодий чоловіче!

– Хочу написати роботу про транспіраційні[1]1
  Транспірація – потіння, випоти.


[Закрыть] функції людської думки.

– А-а,– протяг чоловічок.– І ви ніде не учитеся?

– Ніде,– сказав я.– Це робота для самоосвіти. Чи можу я замовити книги?

– Хм, хм,– сказав чоловічок, перечитуючи те, що написала його пухкенька рука.– Ми це вивчимо. Бачите, в нас замовляють книги люди, які працюють над дисертаціями. Над дисертаціями, молодий чоловіче! Зайдете через місяць і обов’язково з паспортом.

Він подивився на мене особливим поглядом – знизу вгору, якось бочком, трохи хитро, а трохи підозріло, очевидно, визнав мене за божевільного.

– Повторіть іще тему вашої роботи,– сказав він.

– Транспіраційні функції людської думки.

Чоловічок із задоволенням тему моєї роботи записав.

– Не знаю, не знаю,– сказав він,– чи ми зможемо вам допомогти. Будемо вивчати.

– Отже, через місяць?

– Не раніше,– офіційно сказав чоловічок.

Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб принаймні не усміхнутися. Мені увіч здавалося, що цей чоловічок зійшов із сторінок одного із діккенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.

Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.

– Ти сюди ходиш? – здивувалася вона.

– Нічого дивного,– сказав я.– По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.

– А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.

– Це робить вам честь, мадмуазель.

– Хохмиш?

– Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні підручники дочитуєш?

– То ж задають,– сказала Лариса.

Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка скоїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.

– Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,– сказала вона.

– Сумний хохмач.

– Що ж тут сумного?

– А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.

– Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.

– Тому не читаєш книжок?

– Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити – що, погано?

– Отже, ти коник-стрибунець?

– Ну да! – вона зірвалася з лавки. – В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?

Ми “пострибали” в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.

– Шкода, що ти до нас не прийшов,– мовила Лариса.– Ми так казилися, що сусіди стукали в двері і батареї.

– А батькам сусіди нічого не розказали?

– Хо-хо! Крику було на цілу вулицю, хіба не чув? Але я їх налякала, бо умію їх лякати.

– Як це налякала?

– А просто. Сказала, що піду з дому і не повернуся.

– І могла б піти з дому?

– Ще й як! Мене нудить од того, які вони старі й нудні.

– Куди б пішла?

– Ну, хоча б до тебе в підвал, я ж твоя подружка.

– А скільком ти подружка?

– А-а, ревнуєш? – заплескала в долоні Лариса.– Нарешті! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

Мені стало незвідь-чому неприємно, хоч в глибині душі я знав, що вона фрондує.

– Хочеш, запрошу тебе до себе, Ларисо,– сказав я.– Вип’ємо по чашечці кави і побачиш мій барліг.

– А предки?

– Предки на роботі.

– Хочу,– сказала Лариса.– Жахливо люблю чужі барлоги.

Зайшовши до мене в кімнатку, вона ойкнула. Нелад був очевидний, вона бехнулася на канапку, а я пішов робити каву. Коли ж повернувся з димуючими філіжанками, мої розкидані книжки було охайно складено, папери також. Я жахнувся, бо в мене все було розкладено за власним порядком, а тепер безладно перемішане.

– Не знаю, як тут живеш,– сказала вона, зморщивши носика.– Дихати нічим!

– А мені здається, тут чудово,– сказав, гасячи невдоволення за той безлад, що вона вчинила.

– І оці книжки,– мовила Лариса.– Це що, в тебе пунктик? Ні, ти все-таки нудик.

– По-моєму, справжній нудик – це і є людина без пунктика,– сказав я, вручаючи їй каву.

– Думаєш? – спитала, відсьорбуючи ковток і елегантно відставляючи мізинного пальця.– Тоді ти чудик... Нє, я тут сказилася б серед цих книжок і куряви!

– Але ж, Ларисо,– сказав я,– казитися – це те, що ти любиш!

– Хм! – Вона мовчки пила каву, так само елегантно відставляючи мізинця і вряди-годи позираючи на мене величезними очима. І раптом стала надзвичайно серйозна, навіть осмутніла. Я відчув, що цей мент наповнюється якоюсь небезпекою, бо вона мене відверто чарувала, навіть мовчки провокувала, але щось у мені не пустило на це піддатися – все-таки в глибині душі я був переконаний, що вона могла бути моєю знайомою, в крайньому разі товаришкою, але не моєю дівчиною. Ще менше вона могла бути дівчиною несподівано закоханому в неї Славкові – а може, їх звести, подумалося, щоб мій приятель швидше одужав від своєї хвороби? Але вона, Лариса, збіса хитра, вона могла нутром відчути його почуття і загадково мовчати, а тільки отак по-чортівському блимати чарівницькими очима – тоді мій добрий і наївний приятель зовсім пропав би. Ні, не буду я їх зводити, хай його пристрасть пожере відчуття власної неповноцінності.

– Ну, що ти мені розкажеш? – сказала Лариса, дивлячись отими відьомськими очима.

– Часом дивлюся на тебе й думаю: немає в тебе ніякої компашки, і голова в тебе, Ларисо, зовсім не капустяна – навіщо це тобі?

– То, може, не живу я і в тринадцятій квартирі? – спитала вона.

– Може, й не живеш,– сказав я.– Живеш у ластів’ячому гнізді, а вдаєш із себе зозулю.

– А зозулі тобі не подобаються?

– Ні,– сказав я, відчуваючи в душі тихий смуток.– Хіба те, що вони по-пророцькому відміряють час.

– Ох ти й нудик,– зітхнула Лариса і відставила філіжанку, бо каву вже допила.– Гаразд, спасибі, мені пора йти.

Зирнув на неї, намагаючись зустрітися очима, але вона на мене не дивилася. Поринула в себе і зовсім перестала зі мною контактувати. Очевидно, я сказав щось не так, а може, чимось її образив.

Провів її до хвіртки, і ми спробували знову наладнати жартівливу розмову. Але в нас це не вийшло. Загалом, від цієї зустрічі в мене залишився на душі приважечок, бо, здається, цієї дівчини я до кінця не розумів.