Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)

7

Я помітив одну дивовижну річ: нашу долю зчаста визначаємо не ми самі, а ті жінки, з якими себе зв’язуємо, хоч вважаємо, що вони слабка стать, а ми нібито сильна. Отже, голубий спрут, про якого я казав вище,– це і є жіноча стать, яку ми хочемо осягти і яка, зрештою, осягає нас. Коли б я дуже любив Аллочку, то неодмінно б до неї пристосовувався, і став би приблизно таким чоловіком, і творив би таку родину, як вона уявляла, бо головний творець родини – жінка, чоловікові лише дозволяється уявляти себе її головою. Жінка ж погоджується номінально це визнавати, аби не дратувати чоловічої самолюбності,– це річ таки небезпечна. Знову-таки, коли б я ближче зійшовся з Ларисою, думалося тоді мені, то змушений був би увійти в її компашку, і відбулося б щось таке, як у цьому моєму сні чи візії, що її оповів вище. Зрештою, Лариса з її потягами й уподобаннями, думав я, бо згодом переконався, що вона зовсім не та, за кого себе вдає, не дуже оригінальна і хоч як негативно не ставилася до філософії та філософствувань, а таки сповідувала певну філософську доктрину, як і Аллочка, тільки іншу, правда, зовсім того не усвідомлюючи. Цю доктрину я називаю карпедіємізмом, від латинського carpe diem – зривай день, або ж лови момент, її чудово виклав у своїй байці “Коник-стрибунець” Леонід Глібов. Зрештою, будь-яка система людської поведінки – відбиття певної, давно відомої людям доктрини, бо я вважаю, що психологічно людина в часі не змінюється, вона лише вдягає на себе костюма нового часу, свого. Отже, історична змінність людини – це зміна костюма в той час, як тіло залишається те ж таки. Чим психологічно різняться вояк, інквізитор, митець, правитель, священик, учений, робітник і тому подібне старого часу від такого ж у часі новому. Лише одежею, тобто змінним антуражем. Наша ж дружба, спілкування, поєднання (чи ворожнеча, неприйняття) з іншими людьми – це акт випробування, особливо коли сходишся із жінками – проходження, так би мовити, через чистилище, хоч це, може, й не зовсім точно. Саме тому наступної зміни, коли Лариса підійшла до мене (сидів, як завжди на лавочці й дивився на осінні краєвиди), я твердо відмовився пустити компашку у підвал, щоб спільно подуріти.

– Приходь до мене сама,– сказав.

– Філософствувати? – з жахом спитала Лариса.

– Бачиш,– по-менторському мовив мій голос.– Я пішов зі школи, бо з мене там хотіли зробити дурня. Тож, по-моєму, дозволяти робити із себе дурня куди нудніше, ніж бути ним натурально.

Лариса струснула головою.

– Нічого не втямила. Хохмиш?

– Звичайно,– мовив я, дивлячись на чудові осінні краєвиди.– Ліпше про свою глупість не знати, ніж дозволяти, щоб хтось робив із тебе ідіота.

– А по-моєму, ти нудик,– сказала Лариса.– Жаль! Такий чудовий вийшов би з тебе чортик. Як побачила тебе, відразу подумала: який славний, замурзаний чортик... А ти нудик, а не чортик.

– Кочегар-інтелектуал,– мовив я.

– Фу! – видихла Лариса.– Ліпше б ти до мене приставав... Може, подумаєш? Дати тобі ще два дні? В тебе там так класно – справжнє пекло! Ми б славно побацали!

– Ні! – сказав я.– Кожен творить своє пекло. А моє пекло – мудрість світова, а не безум.

– Нудість світова,– сказала Лариса.

– Ну да,– сказав я.– Це ж так оригінально!

– Ти чудик? – спитала Лариса, по-моєму, вона вже трохи сердилася.

– Поки що. Не хочу бути стандартною людиною!

– А ми що, хочемо? – обурено сказала Лариса.

– І ви не хочете. Але вам світ здається неприступно розумний, а через те й нудний, а для мене він неприступно дурний і через це також нудний. Вловила різницю?

– Високо про себе думаєш,– сказала Лариса.– А по-моєму, ти старий. Старий і нудний. Адью!

Отак розсердилася й пішла, я ж полегшено зітхнув: мені анітрохи не хотілося впускати у свій підвал жодної компашки. Зовсім не хотілося ставати чортом, хоч я й тужив за прегарними очима цієї милої чортиці. Але її прегарні очі – це пастка, а потрапляти в будь-які пастки я поки що не бажав. Ліпше хай прийдуть до мене Артур із Славком, і ми славно потеревенимо.

До речі тут розказати, як вони познайомилися. Було то на міських шахових змаганнях, вони опинилися за однією дошкою. Розіграли початок, а тоді Славко сильно задумався над черговим ходом.

– Слухай,– сказав раптом, пересунувши фігуру.– А ти знаєш, хто ти такий?

– По-моєму знаю,– сказав Артур.– Той, що хоче виграти в тебе.

І зробив хід.

– Мда! – сказав Славко і задумався.

– А чого ти хочеш досягти в житті? – спитав і зробив хід.

– Хочу стати генерал-майором запасу.– сказав Артур і пересунув фігуру.

– Чому запасу? – спокійно спитав Славко, смокчучи пальця.

– Щоб не бути справжнім генерал-майором.

– Гм,– мовив Славко і зробив хід.– А чому не хочеш ним бути?

– Щоб не вбивати дикої качки на полюванні,– буденно мовив пересуваючи коня, Артур.

Славко забув про шахи й подивився на Артура сивими очима.

– А що таке тоді полювання? – спитав він.

– Це коли вбиваєш ти, щоб не вбивали тебе.

– Отже, робимо висновок,– сказав Славко.– Той, що вбиває іншого, стріляє не в іншого, а в самого себе. Правильно я зрозумів твій софізм?

– Ну да,– сказав Артур, беручи у Славка пішака.

– А коли ти не хочеш убивати качки, то не хочеш убивати й себе. Правильно?

– Абсолютно! – сказав Артур.

– Пропоную нічию,– мовив Славко й додав, по-змовницькому підморгуючи.– І не вбиватимемо качки.

Вони встали, потисли одне одному руки, змішали шахи і стали друзями. Принаймні так мені оповідали, коли не брехали, в чому я також мав підозру. Неясним у цій історії лишилося одне: причому ж тут дика качка?

І ось вони сидять у мене в кочегарці, двоє софістів і розумників, Славко – на ящику, де він проголошує монологи, а Артур на розхитаному ослінці, який дико рипить, коли хлопець рухається.

– Ми живемо у світі абсурду,– почав свого другого монолога Славко,– де все в чудернацький спосіб перекинуте з ніг на голову. В людей забрано елементарну свободу, вони ніби кролики, запхнуті в клітки, а їм кажуть, що вони найвільніші у світі, адже їм дають волю дихати крізь гратки. Кролик у клітці справді вільно дихає, але що з того, коли він з неї вийти не може? Нас на кожному кроці учать ненависті, підозріливості, учать марширувати, стріляти, день у день славлять проминулу війну, а кажуть, що ми найгуманніше суспільство. Тобто ми вільні через те, що в нас немає жодної свободи, а гуманісти через те, що в нас ніякого нема гуманізму. Тому й заперечуємо так званий абстрактний гуманізм, а вигадали гуманізм класовий: добре те, що корисне й підхлібне нам, а лихе те, що тим, котрі нами керують, некорисне і непідхлібне. Ми проголошуємо свободу совісті, щоб руйнувати храми і переслідувати тих, хто хрестить дітей і вінчається в церкві; до речі, сама церква, яку нищать, подає, куди належить, відповідні списки. Ми проголосили свободу мітингів і демонстрацій але тільки на ті, на які зганяють, але не на які люди йдуть своєю волею. Проголошуємо рівність і дружбу народів, але тільки для того, щоб вони зникали й розчинялися в “русском морє”; і вони, щасливі, зникають і розчиняються. Кажемо про свободу праці, а коли людина не хоче працювати, садимо її в тюрму за неробство. Оце і є абсурд, і ім’я йому – діалектика. Геніальний у своїй простоті й нелюдськості винахід. Заперечення заперечень і інша казуїстика. В результаті всі – як трава, яку косять на газонах косилкою. Тільки підросте, тільки викине суцвіття, і уже – джиг, джиг, і летять голови трави, а лишаються прикорні, які струнко вилаштувані, щасливо зелені, але абсолютно нездатні витворити насіння. Безглуздя у нас називається вищою мудрістю, зрештою, це придумали ще християни: найвища мудрість – у глупоті. Заперечуючи Бога, створюємо десятки тисяч ідолів, недавно двоіпостасних: людини лисої і людини зарослої волоссям, а через це і з низьким лобом. Уявляєте, як це здорово придумано: один із низьким, а другий із високим лобом, коли лисину вважати за лоб. Тепер ми зарослого волоссям і з низьким лобом викинули на смітники, а лисого залишили, бо легше довести, що в лисого високий лоб, ніж у зарослого волоссям, отже, в того лобатого й мудрості багато. Оце також абсурд, тобто маємо абсолютний розум, зведений до цілком безглуздого. Абсурд цей, як вода в порах землі, але ніхто не думає, що вода ця отруйна. А все тому, що мріючи про світле майбутнє, ми проливаємо море крові й удобрюємо землю трупами. Це теж абсурд, а щоб він був доступніший до розуміння, з дня у день товчемо в голови повне безглуздя, щоб людина повірила – воно вищий вияв розуму. Грається велика комедія, жахлива комедія, трагічніша за будь-яку трагедію, бо в основі її єдина істина – абсурд. І поступово ми з ним звикаємося, ідолам вклоняємося, відчуваємо радість і щастя, що ми прикорні, зелені й виструнчені, й ідемо святковими колонами по начиненій трупами землі – б’ють барабани, і гримлять фанфари, і стоїть квадратна постать на трибуні, в квадратному капелюсі з чотирикутним обличчям, яка вигукує лозунги, дивлячись на юрбу по-диявольському щасливими очима, а юрба щасливо відповідає і захоплено цвіте усмішками. Проповідь закінчено. Амінь!

Тільки закінчив свою “проповідь” Славко, як постукали в двері. Я до себе нікого не чекав, тому ми насторожилися. Але то була все та ж Лариса.

– Хочу послухати твоїх нудиків,– заявила вона.– Оце вони і є?

– А хто ви така? – поставив на Ларису очі Артур, він був саме в тому періоді, коли закохувався в кожну, яку бачив.

– Ти їм не сказав? – глянула на мене дівчина.– Я його подружка.

– І-і-і! – затягли в два голоси Славко з Артуром. Моє лице було вкрите натуральним шаром вугілля, і це вугілля, як і те, що в печі, запалало.

– По-моєму, він дуже потайна людина,– сказав Артур.– Ні, ви тільки подивіться, в нього є подружка, а він нам ні слова!

– Де мені сісти? – спитала Лариса, і я змушений був шукати нового ящика, а що був він дуже брудний, то мити його під краном. Артур тим часом підхопився і запропонував дамі свого ослінця, але коли вона на нього сіла, ослінець зарипів і заплакав – Лариса злякано підхопилася. Тоді Славко вирішив запропонувати їй своє місце, в той час, як Артур задоволено квоктав після пригоди із ослінцем – він часом не завжди бував делікатний. Лариса замахала руками, злякавшись, що потурбувала каліку, і сказала, може, не зовсім гречно:

– Ні-ні! Ти ще більший бідолашка, як цей! – і показала на Артура.

– Мене звуть Артур! – мовив той з усією галантністю, на яку був здатний.– Але чого це я бідолашка?

– По-моєму, це видно,– засоромилася Лариса, але мені здалося, що вона й не засоромилася, а зіграла ролю засоромленої.

Тепер реготав Славко. Стояв, звісившись на костурах, і по-дитячому заливисто сміявся. Я пер ящика, щоб припинити цю комедію, але вугілля в мене на лиці продовжувало палати, як і те, що в печі.

– Вона артистка,– сказав я.– Працює в ляльковому театрі.

– На комедійних чи трагедійних ролях? – спитав Артур, з’їдаючи Ларису поглядом; я навіть ревність відчув – надто вже він розбивався.

– А хіба є різниця? – спитала наївно Лариса, сідаючи на простелену свіжу газету, що її читав тут мій попередник.

– Де ти зловив таку екзотичну пташку? – спитав Артур.

– В акваріумі,– сказав я.– Вдавала із себе рибку-людожерку.

– Вона топилася, а ти її врятував? – романтично і, звісно, роблено вигукнув Артур.

– Здається, навпаки,– мовив я.– Чи не так, подружко?

Лариса сиділа, розсвітивши щасливу, звісно, роблену, всмішку.

– Дивно,– сказала вона.– Ви такі веселі хлопці, а він розписував, що ви жахливі нудики.

– Але ми і справді жахливі нудики! – вигукнув Славко.

– Нє,– захитала рішуче головою Лариса.– Я зроблю із вас справжніх чортів. Правда, мій милий чортику? – звернулася вона до мене, а що я мовчав, сакраментально додала: – Він мені сказав, що ви тут філософствуєте, а я терпіти не можу філософій...

У моїх друзів витяглися фізіономії, і вони значуще поміж себе переглянулися. Вугілля на моєму обличчі догоряло.

– Я ж вам казав, що вона артистка,– сказав.

– З погорілого театру,– сказала Лариса і раптом дзвінко розреготалася, а на видовжених фізіономіях моїх друзяк почали блукати несміливі, недовірливі і якісь дуже вже бліді посмішки: Лариса вражала їх (як і мене, до речі) своїм простацтвом, але не менше дивувала й розумом своїм, ніби недбало прихованим за тим простацтвом.

– Приймаєте мене у свою компашку? – спитала вона.

– Я – за,– мовив Артур.– Тільки в моїх ідеалах було стати ангелом, а не чортом.

– Я – проти,– відверто сказав Славко.– В товаристві, де з’являється жінка, всі навіть розумні й поважні люди починають корчити із себе ідіотів. Окрім того, ми всі в неї закохаємося і станемо не друзями, а ворогами.

– Нічого подібного! – сказала Лариса.– Я його подружка,– вона тицьнула в мене пальцем і знову-таки по-простацькому,– а вам зась!

Мені здавалося, що все вугілля в мене на обличчі згоріло, але нічого подібного: я вже палав, як вогненний стовп.

– Голоси розділилися,– сказав Артур.– Слово за кочегаром-інтелектуалом.

Я розгубився. Кажучи чесно, я поділяв точку зору Славкову. Коли вона залишиться з нами, все зійде на хіхи і хахи і ми, чого доброго, і справді тут почнемо танцювати бугі-вугі, навіть каліка Славко. З другого боку, вголос сказати цього не міг. Не міг, аж язика мені заціплювало.

– За! – мовив я.– Але за однієї умови: хай вона відмовиться від наміру робити з нас чортів.

Лариса якийсь мент витримувала паузу.

– Згодна,– сказала вона.– Зрештою, для чого мені з вас робити чортів, коли ви ними є.– Вона замріяно всміхнулася, заплющила чудові очі, а тоді розплющила.– Тут у вас класно! Справжнє пекло. Чуєте, як вогонь гуготить?

Ми прислухалися. Вогонь у печі і справді гуготів. Сердито, натхненно, задоволено. Вогонь для біблійних юнаків.

8

У вільний від роботи час я любив блукати самотою вулицями, бо хоч Лариса й оголосила, що вона моя подружка, насправді ми були просто знайомі, причому на початковій стадії. Я проходив повз незугарний будинок сучасної побудови з рекламою: “Купуйте натуральну каву!” – горіли літери, горіла чашка із струменем пари над нею, горіла побіч зелена пальма, як нагад про екзотичні краї, де та кава росте; інколи щось у рекламі псувалося, і горіла вона частково, наприклад, без пальми, чи без чашки, чи без кількох літер; я йшов хідниками, вдивляючись у лиця, що напливали на мене, як спалахи тієї-таки реклами,– обличчя, які я колись бачив, і такі, які побачу тільки раз. Вулицею повз трамвай, і там теж було повно облич; трамвай був старий, можливо, й довоєнний, бо тремтів, деренчав, а на повороті роздирливо вищав. Хідники вимощено камінням, і між них росла майже розтоптана трава, яка все одно росла,– я любив ці вулиці, які ввечері блідо освітлювалися ліхтарями, мені було смутно-самотньо, але той смуток здавався прекрасним; я любив, як палали, освітлені тим блідим світлом, дерева, і, коли наступав на леглого листка, мені здавалося, що той зойкав під підошвою. Хотілося самоти, а коли зустрічалися знайомі, я тільки на хвильку зупинявся, але ніколи до них не доєднувався – мене вабило йти і йти, занурюючись у прохолодні хвилі, а коли ставало нестерпно між самоти, я звертав на Михайлівську, де гуляла молодь,– місце, де можна було загадково перезиратися з дівчатами і де вважалося цілком пристойним отак просто підійти до дівчат (а вони самотою не ходили) і почати баляндраси, хоч це були й незнайомі дівчата. Знайомства тут зав’язувалися елементарно і без особливих церемоній, так само, як і на танцмайданчику чи на центральній алеї парку. Але я і в гадці не мав зав’язувати знайомств, мені складало особливе задоволення пливти між дюдей, бо це була здебільшого сама молодь, побачити й таємно вразитися якимсь чудовим личком, мимохідь зустрітися з палкими очима, спалахнути на мить і відчути, що так само спалахує власниця тих очей, і попливти далі – в простій лексиці це називається “стріляти”. Одну із тих дівчат я по-особливому виділяв. Вона гуляла вечорами із батьками: батько із інтелігентним тонким обличчям, в окулярах, мати ще й тепер гарна, але вже огрядна, а між них, як між двох левів, ступало справдешнє диво, чорняве, кучеряве, спокійне тим загадковим дівочим спокоєм, який незвідь-чому хвилює. Ми обов’язково зустрічалися очима і тримали погляди зіткненими довше, ніж годилося, а коли розходилися, я відчував жаль. Коли ж знову здибувалися, спалахувала радість, хоч я чудово знав, що з цією дівчиною ніколи не познайомлюся і ніколи до неї не забалакаю, бо нам судилося з нею тільки отак освітити одне одного на короткий час, щоб потім розлетітися й навіки розчинитись у тому часі. Так воно, зрештою, і сталося; згодом, коли я виїхав до Києва, вже ніколи не зустрічав її на вулицях рідного міста в час приїздів, бо вона, можливо, також подалася кудись у світ, але її чудовий образ навіки відбивсь у моїй пам’яті, очевидно, для того, щоб вряди-годи освітлювати свій будень, який так просто й нещадно з’їдає все добре, піднесене й поетичне в нас, убиває відчуття казки, а людина без відчуття казки не є людиною, вона потрібна й тим, хто має сумну долю перетворитись у стандартну людину, як в неї перетворився і я...

Я йшов по Молочанівській вулиці, перейшов на Пушкінську, а тоді бульваром подався до парку, потім – до танцмайданчика, біля якого зупинився й довго дивився на нуртуючий гурт – усі ці хлопці й дівчата витяглись із своїх хат і квартир, тобто із нір своїх, почувши неясний, але владний погук голубого спрута, і це він пригнав їх сюди голубими батогами, і це він парував їх і ліпив одне до одного, закручував голови й забивав їх барвистою ватою танцювальної музики, це він гнав шалено по їхніх жилах кров, робив їх дурними й захопленими і ганяв, ганяв, примушував крутитись у вихорі, примушував палати дівочі щоки і запалюватись вогнем юначі очі. Отож уся та юрма важко, одурманено товклася за дерев’яною огорожею, як на бенкеті під час чуми, вся та юрма була обплутана невидимими нитками-мацаками того спрута, юрма забувала про все на світі, крім одного,– товктися за дерев’яною загорожею, як ті легендарні танцюристи, що їх було проклято безупинно до кінця життя танцювати, аж поки не падали мертві й не розпадалися на частини.

Отож я залишив той танцювальний вир гопцювати до кінця свого життя, а сам відступив у залиті рідким і блідим світлом алеї, і на мене осипалося листя осінніх дерев. Я вийшов із парку і через завулок перейшов до Петровської, де була лікарня, що височіла на глиняному горбі, і мені здавалося, що й лікарня, як і танцмайданчик, також барометр часу, бо саме там умирають і народжуються. Народжуються із криком відчаю, ніби прочуваючи, у який складний і страшний світ мають увійти, і вмирають із стогоном відчаю, бо не хочуть покидати життя, хоч яке не є воно безглузде і абсурдне. Більше того, хапаються за нього з незбагненною відчайністю, хоч кожен носив у ньому ошийника, кожен був обплутаний мацаками спрута, і це тому, що буття є буття, а будь-яке, навіть відчайно-сумне буття все-таки вище, ліпше й принадніше небуття, навіть коли віриш, що тебе чекає в небутті рай. Отож я ступав по кам’яних плитах хідника Пушкінської вулиці, тінистої, слабко освітленої, побитої іржею дерев, із запахом тліну, наливався й напивався тим тліном. Думав тоді про Славка з його каліцтвом та мудрістю, про Артура з його нервовим шуканням істини, про Ларису з її неспокоєм – до речі, в час наших серйозних розмов вона сиділа на ящику тиха, як мишка, розширювала свої чудові очі і слухала, ніби спрагло воду пила, хоч потім сміялася з нас, називаючи нудиками, і пропонувала влаштувати у підвалі ліпше танці, ніж ото молоти язиками. Я думав про свого батька, який працював на роботі, працював удома, вечорами й вихідними – ціле життя в якійсь безконечній і неприпинній праці; хіба інколи виїжджав на плесо, щоб половити риби і не зловити її; думав про так само замотану матір, яка товклася на роботі й удома – все на ногах і на ногах, і від того в неї понабрякали жили, і від цієї товкітні, також до кінця життя, на яке ми всі приречені, вона ставала сердита, роздратована й нервова; думав про чоловіків, які після роботи били доміно чи лежали на розкладачках у садках, коли було тепло,– вони теж танцювали танець, на який були приречені; думав про жінок, які втомлено сідали на ганках і торохкотіли про якісь цілком локальні речі: базар, зарплату, сусідів, родичів; про їхніх дітей, які вже їх покинули чи й не покинули, про неприємності, страшні випадки чи про щось смішне – це також був танок, який вони були приречені танцювати все життя...

Я сходив у вечірню школу, бо в мене досить було вільного часу: добу чергував, а дві був удома, але там мені сказали, що запис буде тільки з початку нового навчального року; отже, я мав час на такі блукання, на роздуми, книжки, розмови й отакі непоспішливі сеанси відчувань, які переживаю тепер.

Думав про Ларису і про стосунки між нами, про те, що я зовсім був би не проти, щоб поруч мене брела засипаним листям хідником і вона. Але знав, що вона знудиться в таких блуканнях, почне химеру вати чи бавитися, а мені не до цього, волів бути старчиком, а не хлопчаком, бо що воно таке – бути старчиком у такі юні літа? Це значить дозволити, щоб на тебе навалився цей світ з його глупотою, розумом, болячками, світлом і темрявою, абсурдом і ладом – тягти його на плечах до чорної прірви ночі, звалити його з пліч для короткочасного спочинку, а самому увійти в антисвіт – умерти з надією на повернення, щоб уранці знову звалити цього тягаря на себе. І це знову-таки було як вічний танець, який усі ми приречені танцювати все життя.

Сьогодні повз мене пропливло багато людських облич, був я наповнений ними, як дзеркало; дитиною, принаймні вірив, що в дзеркалі навічно залишаються невидні відбитки облич, котрі сюди зазирали. Отож і я був ущерть напакований обличчями, з якими зустрічався поглядами, і тими, які пропливли, як тіні, бо всі ми тіні в цьому світі – освітили зором якогось клаптика простору, і нас у ньому вже нема, і освітлюємо іншого клаптика – і знову нас нема. Взагалі, думав тоді я, нас більше нема, ніж є, і любителі мандрів цілком даремно тішаться, що побачили світу, переконуючи себе, що залишили власні частки у тому широкому просторі, отож чим більше таких розгублених часток, тим вони багатші і більше пізнали. Але це теж одна із вічних людських самооблуд, бо насправді нічого ми в побачених частинах світу не залишаємо, а завжди є й існує тільки той світ, котрий перед очима; коли ж він сходить із очей, то й умирає, бо ми тіні, бо не ми – в світі, а він у нас (згодом я довідався, що й у цих моїх думках не було нічого нового, бо саме такі думки сповідувала ідеалістична філософія). А поки що я йшов однією із малоосвітлених вулиць, наповнений побаченими сьогодні людськими обличчями, які мінилися, ніби вода, шелестіли висипаними у вечір словами, що лускалися з сухим тріском над головою, перемішувалися, як крупа,– обличчя ці сіріли в міру того, як спливав час; зрештою, коли я дійшов до своєї хати, вони злилися в обличчя одне. Дивилося воно сонними очима, вічне і знайоме, бо, може, це й був образ сну. Я стояв ще якийсь час біля своєї хати, виструнчений і напіврозмитий місячним світлом, і думав: а може, людський розум, як і глупість, більше вічний, як дочасний. Вони, розум та глупість, перепливають з одного покоління в інше, від батька до сина, внука і так далі, вони переплітаються між собою – а може, це і є життя, думав я, єдність розуму і глупоти? До мене прийшов милий Ларисин образ, і я подумав: чи не полюбити мені цю дівчину? А може, полюбити світ, і цих людей, і отих спрутів, які накладають нам ошийники, щасливо переконуючи себе, що то не ошийники, а познака щастя, адже всі поняття світові: мораль, добро і зло – це тільки вигадка наша, то чому б справді не назвати чорне білим, а біле чорним і повірити у те? Може, щастя й справді у самооблуді, а нещастя – в невдоволенні світом та людьми? Але щось у мені протестувало признати таке, хоч, може, саме з цих думок і почалося моє перетворення у стандартну людину, якою я є нині, коли пишу ці рядки? Ні, я тоді мав пожадність до сприйняття світу та людей, мені тоді навіть хотілося покинути наше невелике й бліде місто, а податись у велике, щоб таки більше побачити й більше довідатися. “Не можна пропускати людей,– сказав я сам собі, дивлячись на заплутаного в дереві місяця,– від них треба вчитися й розучуватися...”

І після того вечора приснився мені сон. Снився корабель, що плив по чорному, як смола, морі, і по чардаку снували люди із чорними, як смола, обличчями. І були на тім кораблі тільки я пасажиром та й ще один – двоє білих серед негрів. Той другий пасажир стояв на палубі, вітер розвівав червоне кашне на його шиї, на голові в нього була синя, в’язана, як у дівчат, шапочка, а тіло покривала темна сутана, як у священика. На довершення того був він босий і, певне, мерз у ноги, бо переминався.

– Ви певні,– спитав я у нього,– що допливемо до берега?

Чоловік вийняв із рукава сутани підзорну трубу, я впізнав її, бо це була моя труба, яку я мав у дитинстві і в яку любив розглядати світ; може, моя жага пізнання світу пішла від тієї дитячої пристрасті?

– Не хвилюйтеся,– сказав чоловік напрочуд тонким, майже жіночим голосом.– Теперички кораблі повертаються.

– А коли зникне берег? – з тривогою спитав я.

Чоловік знову приклав до ока підзорну трубу.

– Хочете сказати, що берег зникне взагалі? – спитав він.– Ні, ми, юначе, на землі,– сказав він повчально,– а на землі існує така конечна прерогатива, що все має свої береги.

– А чи є береги в неба? – спитав я.

– Земля, юначе,– відповів пасажир, відводячи від ока підзорну трубу,– це небесний берег, отже сталий берег для людини, а може, й для неба. На небі без землі чи якоїсь іншої планети, як наша, немає нічого, отже, й нам, юначе, призначено цілком конкретні береги.

– А безмежність світова? – вигукнув я..

– Не хвилюйтеся, юначе,– сказав спокійно чоловік у сутані.– Її нема. Саме тому вона неуявна, що її нема. А коли ми її починаємо уявляти чи хочемо збагнути – це одна із земних думок. Адже земля – це все, юначе. Для людини тільки земля – це все. В тому, по-моєму, й криється поняття безмежності, тобто в понятті “усе”. Ви мене зрозуміли? – спитав чоловік і повернув до мене обличчя. І я вразився раптом, бо обличчя в чоловіка не було, був то все той-таки місяць, що його я бачив заплутаним між гілля, місяць із темною печаткою на виду: печаткою Каїна з піднятим на вилах Авелем – вічним символом пристрастей нашого світу.