Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

Я їхав у тролейбусі, і мені прийшло до голови два запитання: чому були переконані, що я везу нелегальну літературу, може, мали щодо того якийсь сигнал? І друге: звідки Степан Вітличний знав так твердо, що готуються арешти і що його мають заарештувати? Запитувати про те при розмові не випадало, але відповідь могла бути одна: хтось із кагебістів українській інтелігенції співчував і чи не той-таки співчувальник попередив, щоб зараз літератури й самвидаву не возити? Можливо, вони такі облавні обшуки роблять зараз повсюдно, але дивне й те, що Степан Вітличний знав і це. І мені тоді здалося (пізніше я визнав, що цілком помилково), що я мимовільно ув’язався у якусь велику конспірацію, і це могло бути не тільки читання чи виготовлення нелегальної літератури – неприємний холодок знову поповз мені спиною. Зрештою, й самої літератури досить було, щоб запроторити всіх нас до буцегарні, хоч література та читалась у дуже вузькому колі і широкого резонансу не мала та й не могла мати. Але є один цікавий закон: про нього я вичитав у романі Леона Фейхтвангера “Лже-Нерон”: тиран упав не тому, що проти нього підняли повстання, а тому, що гончарик Теренцій склав про тирана насмішливу пісеньку, і ця пісенька поширилася серед підданих лже-Нерона. Отож ота література, загалом ще дуже негостра й проста, тепер була ніби пісенька гончара Теренція, а спрут – закон про ту пісеньку чудово розумів. Отож він ударив у гонг, і в небі пролунав грім, і тисячі нюшкарів, провокаторів, нишпорок кинулися обловлювати ту літературу. Ні, не кинулися, а розробили хитромудрого плана, ще й на духу не відчуваючи своєї приреченості і не враховуючи того елементарного факту, що пісеньку гончара Теренція можна було задушити разом з гончарем тільки тоді, коли він би її не склав і не заспівав.

І все-таки той обшук справив на мене гнітюче враження: одне діло міркувати чи навіть чути від інших про такі ганебні речі, а друге, коли це зачіпає тебе самого.

Батьки були вдома і зустріли мене радісно, бо я таки не приїжджав від Нового року – мати відразу ж заклопоталася й побігла розігрівати їжу, батько зайшов у мою кімнату і тут, викладаючи книжки, я розповів про свою пригоду. Батько посутенів.

– Це значить, що вони тебе не залишили в спокої,– мовив він.– Будь дуже обачний, синку!

– По Києву ходять чутки, що готуються політичні арешти,– сказав я і пожартував.– Коли в тебе є якась нелегальна література, сховай!

– У мене тільки одна недозволена книжка,– не зрозумів мого гумору батько,– це Біблія. Але, очевидно, маєш рацію, треба сховати і її.

– Ну, Біблія, це, по-моєму, не антирадянська книжка.

– Даремно так вважаєш,– сказав батько.– Як на мене, та й вони так вважають – це найбільш антирадянська книжка.

– Отже, Бог перший антирадянщик?

– А що ти думаєш? Коли б не так, чого б вони воювали з релігією і нищили храми? А все тому, що вони – поріддя дияволове, це річ конечна.

– Чого ж Бог терпить їх так довго? – спитав я.

– Бо він і диявола терпить. Для того, щоб спитувати людей.

Але цю нашу теологічну балачку припинила мати – треба було йти на кухню, де вже стерно розмови захопила вона, розпитуючи мене про речі практичні й пожиточні. Тут на слова я був скупий, бо мене це мало цікавило, а ще й голодний був, поїхавши до Житомира без сніданку. Батько сидів обіч, а що недавно поснідав, а до обіду ще рано, пив чай з домашніми коржиками – обличчя мав незворушне.

Спершу я подався до Артура, незважаючи на те, що його сестра заборонила мені переступати їхній поріг і на наші любовні з ним непорозуміння, – до Артура мені ближче, та я й справді хотів із ним побачитися. Артур сидів у саду й зубрив, він складав іспити на атестата зрілості. Ми з ним обнялися по-братському.

– Кошмарна річ! – сказав він.– Не лізе мені в голову ця ідеологічна блювотина. Просто з душі верне. Не наука, а якась безконечна пропагандистська брехня. Сиджу, читаю, і мене шлях бере.

– Але учиш і будеш ту трахомудію здавати.

– Буду,– сказав Артур.– З прокляттям у душі.

З дому вийшла Аллочка, блимнула у мій бік, але нічого не сказала – пішла до хвіртки.

– Дивно,– сказав я.– Вона не хапає палиці й не жене мене геть.

– Не зважай! – махнув Артур рукою.– Типова міщанська курочка.

– Ні, чого, вона славна,– мовив я.– Тільки дуже категорична й запрограмована.

– Це вона сердита на тебе, що її покинув,– добродушно сказав Артур.– Чи, може, ще будемо родичами?

Він засміявся, але якось нещиро – між нами все-таки незримо стояла Лариса. Але я про Ларису з ним говорити не бажав, натомість сповістив, що по Києву ходять чутки про арешти і що саме зараз треба сховати і знищити все нелегальне.

– По-моєму, це вони самі пускають таку пушку,– сказав Артур.– А знаєш чому? Шукати й вилучати сам-видав – це робота копітка, а так пустив чутку, і люди самі познищують усе, що треба і не треба. От роботу і зроблено.

Я розповів про свою пригоду на автовокзалі.

– Ну, це річ звичайна,– сказав Артур.– Профілактичний наскок. Теж може робитися з подвійною метою: злякати таких овечок, як ти, а друге: може, на потрібне собі наскочать. Щось цього разу віз?

– Ні,– сказав я, а про себе відмітив: ось звідки Ларисина думка, що я овечка. Виявляється, це Артурова думка.

– По-моєму, не треба бути таким самонадіяним,– сказав я.– Мені про майбутні арешти казали люди, яким не можу не вірити. Дуже серйозні люди.

– А вони звідки дізналися? – спитав Артур поблажливо.

– Про такі речі не розпитують. Мій обов’язок це переказати.

– Обов’язок перед ким?

– Перед собою й вами,– сказав я.– Для того й приїхав.

– Знаєш, що на це скажу? Ми надто стережемося і надто перебільшуємо здатності тих собак. Вовків боятися – в ліс не ходити. І ще одне скажу: у нас завівся такий шиз: манія переслідування. Все нам здається, що нас хтось вистежує, підслуховує, ми вже й слова боїмося сказати, записочки пишемо, оглядаємося на вулиці, чи хто за нами не йде – так і з глузду зсунутися недовго. А мені все це осточортіло: хочу говорити те, що думаю, і щоб нікого не боятися. Хочу, зрештою, закинути ці ідіотські підручники, щоб не пускати в голову й на язика оту гидь.

– Ну, коли думаєш учитися далі,– сказав я,– без тієї гиді не обійтися.

– А я піду на технічну спеціальність.

– Там теж учитимеш історію партії і марксистську філософію. А ні, тебе виключать за неуспішність.

– Отже, що пропонуєш? – аж підхопився Артур.– Щоб я брехав і говорив супроти сумління? Звивався як вуж, щоб захопити дипломник?

– Нічого не пропоную,– сказав я спокійно.– Кажу те, що є, а кожен крутиться у цьому світі, як вважає за ліпше.

– Нудить мене від цього марксизму, партій, брехні, брехні, брехні! Нудить од цієї Росії, якою мені тикають щохвилини у очі, що вона така славна, розумна, геніальна, вища всіх і краща всіх. А по-моєму, вона бездарна, тупа й жорстока. Завалю я ці екзамени! Заздрю тобі, що все це покинув і плюєш на такі речі!

– А я таки вчитися хочу,– сказав.

– Задкуєш? Чи вже, може, зломило?

– Ні,– сказав я.– Але хочу вчитися. Знаєш, що я в Києві пізнав? Те, що ми знаємо – мізер мізерний, а без розвиненого інтелекту всі наші помисли – дитячі ігри.

– Отже, що радиш?

– Взяти себе в руки і вчитися,– сказав я.– Інша справа, що брати в душу, а що не брати. Можна, наприклад, вивчати історію фашизму, інквізиції, комунізму, але це не значить, що сповідувати їхню ідеологію, переймаючись нею. Вивчаєш тваринний і рослинний світ зовсім не для того, щоб стати биком чи кропивою, а щоб про них знати. Ясно: бик може боднути, а кропива вжалити, але й це не причина, щоб їх не вивчати.

– Ну, остання твоя аналогія софістична,– промовив, дивлячись на дошки столу, Артур,– але, загалом, ти, може, й маєш рацію. Однак... з душі мені верне від цієї трахомудії. Знаєш, що я зроблю, коли здам екзамени? Влаштую вогнище інквізиції: всі ці підручники урочисто спалю. Зошити, щоденники, пенали – все, що нагадує осоружне школярство. Ми вже з хлопцями домовилися.

– Йдеш від заперечення інквізиції до інквізиції?

– А що, лишати собі цей мотлох на пам’ять?

– Ні, чого ж? В тебе є молодша сестра. А ні, здай у макулатуру. На зароблені гроші купиш собі свищика, матимеш утіху й користь.

– Ну, то доля твоя,– якось недобре усміхнувся Артур.– А я поки що волію інквізицію. Ти ж собі в куточку таємно посвисти. А макулатура, до твого відома, піде на папір, на якому друкуватимуть таку ж муть і гидь, що отруює дитячі душі.

– Ну, ти не знаєш нашої технології,– сказав я.– Ми ще не навчилися переробляти макулатуру на папір. Хіба на картон.

Артур за цей час, поки не бачилися, змінився: у ньому з’явилася непримиренність, навіть злість. Висував якісь не зовсім ясні звинувачення й проти мене, ніби я був опортуніст, а він оракул істини. Раніше він був у тіні Славка, бо той оракулствував, а він здебільшого мовчав, однак при створенні нашого братства ініціативу взяв у свої руки і був мовчки признаний нами за провідника. Зрештою, щось у ньому від провідника й справді було: ось чим він захопив Ларису. Вона бачила в ньому героїчну, пряму й просту душу, тоді як ми із Славком були, за її визначенням, “нудики”, тобто більше міркували, як щось чинили. Хотіли збагнути складності світу, а Артур відразу ж себе переконав, що все збагнув. Читав тільки нелегальну літературу, а ми всяку. До мудрасних книжок мав відразу, бо її погано тямив, а ми більше захоплювалися саме мудрасними книжками, ніж нелегальними творами, хоч і та нас вабила і хвилювала. Боюся, що саме такі, як Артур, створять згодом нову систему догм, від яких тепер його нудить і на які він одверто плює. Але вабили мене в Артурі інші риси: сміливість, ясність і простота душі – те, чого в мене таки не було. Бо я в усьому сумнівався, а він сумнівався тільки в тому, що було сумнівне безперечно. Інтелектом своїм ніколи не вражав, зате вражав силою духу. Отже, він справді був більше мужчина, як ми, за визначенням Лариси,– така вже природа наша і його.

З Ларисою я того разу не бачився, а до Славка зайшов. Із здоров’ям у нього було кепсько. Але лишався спокійний, хоч уперше заговорив про смерть як таку, і це був черговий монолог, який він проголосив; скажу наперед, при мені – останній.

– Смерть звикли уявляти старою й костомашною бабою із косою на плечі – наївний і примітивний образ,– сказав Славко; Люди в цей час у нього не було, тож ми могли поговорити вільно,– а вона ніякий не образ, а частина нашого єства. Народжується з нами і ніколи нас не покидає, а живе у нас, має свої ступені розвитку і готова щохвилини до дії. Вона жахає нас, робить обережними, тобто по-своєму оберігає, примушує хитрувати, викручуватись у певних ситуаціях, а зрештою примирює нас з собою і зі світом. Мене найбільше цікавили в житті люди,– сказав Славко, кволо усміхаючись,– які не боялися смерті. Розділяю їх на кілька категорій. Одні переконували себе, що життя – це тільки епізод існування вічного, а смерть – вихід у інші сфери: раю чи пекла, перехід в інше живе тіло (так зване переселення душ),– я при цих словах здригнувся і миттю згадав свої історичні візи,– інші, героїчні особистості, вважають, що вмирати не страшно, бо все одно це колись має статися – до речі, це найлегковажніший підхід; треті вважають, що смерть – це розрішення неможливо заплутаних і важких житейських обставин, тобто смерть їм ставала бажана, бо з її допомогою вони звільнялися від тих важких обставин; і, нарешті, філософи, які вважають, що смерть – не біда, а закономірність, перехід з кінця в початок, тобто в попереднє ніщо. Всі інші люди смерті панічно бояться, і життя їхнє – це втеча від смерті, од її порожньоокого і порожньоротого ніщо. Всі пристрасті людські спричинені бажанням утекти від смерті, саме тому люди прагнуть прославитися, залишити після себе плід, духовний чи фізичний, будують, пишуть, мислять, винаходять, хочуть уразити світ і навіть до кінця не усвідомлюють, що їхній головний натхненник – не Бог, а Смерть, яка народилася разом з людиною і щасливо в ній пробуває. Часом мені навіть думається,– сказав Славко, пильно дивлячись на мене, ніби перевіряв, як я все це сприймаю,– що Смерть – це і є Бог, а її присутність у нас – це присутність Бога, закінчення ж тлінного нашого існування – це не прихід до нас, а вихід із нас Смерті – не душі, бо душа – це, зрештою, та сама смерть. Знаєш що таке ars morienti?

– Ні,– признався я.

– Це середньовічне “мистецтво умирання”. Уявляєш, люди придумали й розробили правила мистецтва умирання. Жахливо? Ні! Просто маємо ще один спосіб утечі від смерті, від того, від чого втекти неможливо, через це й придумуються дивовижні, навіть дивачні й наївні способи, які будуються на нашій самооблуді. Від того всього можна у відчай упасти, а що таке відчай? Знову-таки наближення до смерті. Відчуваєш, вона скрізь і в усьому: в дереві, в траві, в коті чи собаці, у квітці, навіть у цеглі, з якої зведено будинок, бо цегла рано чи пізно також розкришиться. А знаєш, де її немає? У піску, пустелі, бо пісок – це те, що смерть покинула. Змішай той пісок із цементом, і вона знову вселяється в цій суміші, бо їй треба зруйнувати – розчин чи бетон; самий пісок не руйнується, отже, не знає смерті. Скеля тріскається й розсипається, а пісок – ні. Через те, коли мені дуже важко, а важко людині стає, коли підступає смерть, я слухаю пісню піску. Знаєш що це таке?

Я дивився на приятеля: зір його палав, а щоки покрилися землистими рум’янцями.

“Господи! – спалахнуло в мені,– адже він мудрий! Чому, Господи, поселив мудрість у таке кволе, тлінне тільце – чи, може, тільки в таке тільце мудрість спеціально вкладається?”

– Це такий дивний звук,– казав Славко,– який виникає, коли йдеш піском, щось схоже на посвист, різкий і гострий. Він якийсь неприродний, я б сказав – космічний, і в тому посвисті – усе: ми і смисл життя нашого, а заодно наша смерть. Пісня піску – це не музика, бо музика – це світ штучно уладнених звуків,– це голос смерті, її пісня, хоч самої смерті в піску й нема. Отже, смерть промовляє звідтіля, де її нема, але мовчить, де вона є. І мовчання її – це не значить відсутність її. Але інколи вона дає про себе знати – це тоді, коли людині болить. Отже, в людському тілі ожила й заворушилася смерть. Отож і всі хвороби людські – це прояв смерті в людині. Декому вдається затамувати, залікувати хвороби, але це не вирішення проблеми, а тільки відстрочка. Бо її саму затамувати чи загнати в якусь руру не можна, хіба що в пісок. Але тоді на піску проростає якийсь кущ чи травинка, і вона в них оживає.

– Але чому ти говориш, що Бог – це смерть? – спитав я.

– Бо умовою життя є саме смерть. Без смерті ніякого життя існувати не може. Без смерті – тільки пустеля та пісок. Візьми планети, на яких колись було життя, а тепер нема. Що там? Пустеля і пісок.

– А може, пустеля і пісок – це і є царство смерті?

– Ні, це смерть смерті. Царство смерті – царство живих і живого.

– Дивні речі кажеш. Чому так думаєш?

– Бо приходить пора,– жорстко сказав Славко.– Думки взагалі виникають, коли приходить пора. От скажи: від чого в нас, пацанів, раптом виникли антикомуністичні думки? Через діяльність імперіалістичних розвідок? Смішно! Від розкладового впливу старших нігілістів? Теж ні, навпаки, вплив старших на молодших завжди мінімальний, взяти хоча б ветеранів війни, яких ганяють по школах, таж з них усі сміються і зневажають їх. А все тому, що нас так уже начинено тими ідеями, що далі нікуди. Отже, прийшла пора тим комуністичним ідеалам умерти. Вони ще не так швидко вмруть, але наші думки – це як хвороба тих ідей, а це значить, що в тілі того ідолу ворухнулася смерть. І вже ніщо його від неї не збавить. Отже, вона, смерть, не тільки в матерії плоті, але й у матерії духу: в думках, ідеологіях, бажаннях, одне слово, в усьому. А те, як до неї ставитися,– це вже чисто індивідуальне.

– Дивно мені слухати тебе, – сказав я знічено.

– Чому дивно? Вдумайся і побачиш, що нічого дивного нема, а дивне – це тому, що живеш облудою. Зрештою, всі людські облуди – це також не більше й не менше, як захисток перед смертю? Не вважаєш?

Я вийшов від Славка з якимось смутним і важким настроєм: сила його логіки була така, що я не знайшов слів, аби йому заперечити. Зрештою, коли взяти Ісуса Христа: чи не смертю його думки завоювали світ? Та й апостолами його стали ті, що згодом прийняли муку і смерть. Смерть возвеличує людину й підносить, через це геніїв визнають тільки після смерті, бо тільки після освячення смертю, їхній геній набуває справжньої значимості.

Але мені було важко про таке думати – був я молодий, а над головою висіло чудове сонце. Все навкруги буяло, лискотіло, пахло, отже, було прекрасне. А може, подумав я, не в силі звільнитися від розмислів, що їх вервечку запустив у мене Славко, те прекрасне і є таким, бо короткочасне, тобто підвладне швидкому загину?

Ні, я хотів утекти від думок і цього настрою, адже так збожеволіти можна! Серце в мені зціпило іржавою рукою, а в нутрі спалахнув жах. Якийсь кошмарний, невідворотний жах, жах перед тим, що я дочасний, що й на мене чатує на кожному кроці ота темна володарка.

Пішов до річки, де був малий молодіжний пляж – тікав отак від Славка, від себе, від таких жахнющих думок. На піску валялися розмлоєні, розтоплені, майже розлиті по піску тіла. Я йшов поміж тих тіл, єдиний одягнений, і відчував себе так, ніби одягнені вони, а голий я. Хотів милуватися на гарних дівчат, але вони в цей мент мене не хвилювали, бо отой жах, з яким сюди прийшов, не минав. Скинув одежу на пісок і з розгону шубовснув у воду. Поплив наввимашки – хотів розігнати в собі кров. Хапнув повітря й поринув у зелену товщ і не думаючи заплющувати очей. Бачив риб, водорості, підводне каміння – все побільшене і все по-своєму потворне. Опускався нижче й нижче, і мені не хотілося випливати нагору. Сів на піщане дно ріки й затулив руками обличчя. Від кого я втік і від кого тікаю? Чи сховаюся тут, на дні ріки, біля риб, на голому піску водяної пустелі? Чи пустелі й затишку шукаю в цьому світі, чи гомону й варвітні людських юрб? Чи хочу вийти з юрби чи ввійти в неї? Чи хочу бути подібним а чи неподібним до інших. Чи й моїми думками й пориваннями керує смерть і чи робитиму якісь спроби із нею воювати? Чи буду бунтарем у цьому світі, чи сяду, як оце тепер, на дно і затулятиму руками обличчя? Чи захочу вислухати пісню піску і що вона мені проспіває? Що я кволий і беззахисний хробак у цьому світі з печаткою смерті на чолі? Ні, не хочу! Хочу жити, жити!

Я різко відірвався від піщаного дна й кулею полетів угору. Річка вистрілила мною до неба і сонця, а там, на піску, звелося кілька сонних, байдужих, розмлоєних і розтріпаних голів і нехотя зирнуло в мій бік...

Пам’ятаю одну жахливу грозу; здається, вона була в той-таки мій приїзд до Житомира. Прокинувся я від того, що навколо мене все палахкотіло – у вікні спалахували одна за одною блискавиці, і міражне їдке світло синьо осяювало моє мешкання. Мої стелажі із книгами, фотокартки на стінах вихоплювалися з темряви, ніби запалювалися, завмирали хитливо й поринали знову в пітьму. І саме в той момент, коли темрява поглинала кімнату: кошлата, чорна, безпроглядна, ніби я сліпнув на якийсь час, ударяв дужий лускіт грому. Хата тоді здригалася, натомість знову ояснювалося вікно й кімната, і все ніби вибухало, вщент розгромлене тим жахким світлом. А тоді знову – темрява і знову понурий, сухий лускіт грому. Я кинувся до вікна й побачив: те саме, що і в кімнаті, діється й надворі – з темряви раптом виривалися яскраво видні, ніби стрибали вгору й застигали в повітрі, дерева, хати, дорога, кущі – потім різко падали у тьму, що раптово на них звалювалася. У небі ходила несамовита гульня зигзагів, смуг, вогняних палиць, і все це покривалося лепетом, який пришвидшувався й швидшав, дощу. Не відчував страху, а тільки збудження. Навіть трусило легенько – не міг відвести зору від тієї дивної гри спалахів. Чути було, як прокинулися й розмовляли в своїй кімнаті батьки. Тугий вітер метався надворі, патлав дерева і бив з розмаху разом із градом і крупинками дощу у скло шибок. Я відступив у глибину кімнати, бо мені здалося: мої кволі шибки зараз розлетяться на друзки. Дивно було на серці й тривожно. Я ліг на ліжко й приплющив очі. У ті заплющені очі мені вряди-годи вдаряли спалахи блискавиць, а чорна тьма ставала тьмою червоною. Тоді я почув, що за вікном у своїй буді тонко скімлить собака. Ніби кличе собі на допомогу людей, або ж провіщає нещастя.