Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

20

Досі нічого не говорив про тих, кого я змінював на роботі і хто заступав після мене на зміну, але потреби в тому поки що не було. Той, що змінював мене, був літній чоловік, схильний випити – ніякої ролі він у моєму житті не зіграв, хіба що вряди-годи просив позичити гроші, хоч коли бував тверезий, то шляхетно попереджував мене, аби я йому грошей не позичав, бо він не те, що не схоче, а не зможе їх повернути. Загалом, грошей я при собі тримав дріб’язок, решту віддавав матері й тратив на книжки, отже, сам їх постійно потребував. Той, кого я змінював, був цікавіший: чорний мовчазний чолов’яга з блискучими очима, у вільний час він постійно читав газети, ті газети ми й уживали на підстілки, коли з’являлися до мене братчики. Ми з ним розмовляли мало, хіба, лишаючи газети, він казав часом презирливо: “Почитай, що там вони брешуть”,– та й більше нічого.

Цього разу, заступаючи на зміну, я побачив, що він якийсь незвичайний. Дивився на мене широкими, трохи переляканими очима і ніби онімів: почав жестикулювати й махати головою, пропонуючи вийти з ним надвір. Рушив під сходи і знову заклично махнув рукою. Я подався за ним, ми сіли на лавочку перекурити, як часом це робили.

– Що сталося? – спитав я зачудовано.

– Приходили оті, з Миколаївської,– густим шепотом прошипів він.– Питали, чи не водиш ти зі мною, понімаєш, таких-сяких балачок. Ти б не збирав тут своїх дружків.

– А кому вони заважають? – здивувався я.

– Ну коли вже ті заінтерисувалися, то щось є,– загадково сказав він, до речі, звали мого змінного Тадеуш – був він із житомирських католиків.– Мабуть, язички за зубами не тримаєте. А ти ще молодий, пацан, можна сказать, то дивись, щоб вони чо тобі не пришили. То мастера...

– Дякую, що сказав,– тепло мовив я. Тадеуш, з усього видно, був чоловік непоганий, коли про візит чорних ангелів мені розповів.

– Да, і не збирайтесь тут більш,– додав Тадеуш.– Пойняв мене?

Я “пойняв” його не зовсім – так і сказав.

– Ти хлопець не дурний, то поймеш. Подумай і поймеш. Ну, я пішов!

Навіть не допалив цигарки, як це ми звичайно робили, а встав і рушив, я ж дивився йому вслід і думав. Батько мав рацію: вони жертв своїх так просто не відпускали. Плели навколо сітки, дурна риба в ті сітки й потрапляла. Можливо, вони засікли мою поїздку у Львів (батько мене про це попереджував) і вже, напевне, засікли мій візит до братів Горбачів, а що ті жили під наглядом, сумніву я не мав. Коли б вони тільки поговорили з Тадеушем, той не попереджав би мене так багатозначно. Висновок міг бути один: вони поставили в підвалі підслуховуючий пристрій; отже, збиратися тут нам і справді не було можна.

– Стою біля тебе п’ять хвилин і не можеш помітити,– почув я Ларисин голос – вона таки справді стояла біля мене й дзвонила сміхом.– О чом задумался, дєтіна?

Я пихнув димом, бо її несподіваний підхід мене заскочив, мусив наладнатися на той півграйливий тон, у якому вели ми балачки.

– Є про що,– сказав.– Сідай!

– Я ліпше постою,– сказала Лариса.– А може, зайдемо до тебе й перекуримо, бо тут мене засічуть. Як твоя поїздка?

– До мене не можна,– сказав я і розповів їй, що довідавсь.

– Так це ж чудово! – вигукнула Лариса.– Давай спустимо туди музику, бугі-вугі, побацаємо, а вони побачать, що ми оболтуси, а не політичношкідливі суб’єкти. Повищимо, покричимо, показимося – хай послухають!

– Тоді нам припишуть притон,– сказав я.

Лариса серйозно глянула на мене.

– Вони цим теж займаються?

– Кат їх розбере, чим вони займаються! – трохи грубо сказав я.– По-моєму, їхнє призначення – виробляти певну кількість політичних злочинців, щоб виправдати своє цілком непотрібне існування. А один із головних двигунів їхнього виробництва – моральна компрометація кандидатів на злочинців – по-моєму, я тобі вже це говорив.

– Не пам’ятаю,– сказала Лариса.– А ти звідки це знаєш?

– Служив там тринадцять років. У чині капітана.

Але Лариса на гумор сьогодні була туга, вона навіть не всміхнулася.

– Жаль, що не навісимо їм носа,– сказала.

– Навісити їм носа ми мусимо,– мовив я,– бо коли б раптом перестали збиратися, то вони зрозуміли б, що Тадеуш нас попередив, взяли б тоді на гачка й Тадеуша. Отже, маємо організувати політично нейтральні читання, віршів, наприклад...

– Ой,– сказала Лариса,– але я ж тоді засну!

– Йдеться про нас, а не про тебе,– мовив я немилосердно.– А ти можеш приходити не щоразу. Або й не приходити.

– По-моєму, я такий член братства, як і ви,– сказала гордо Лариса.– Не маєш права мене проганяти... І взагалі, ти сьогодні якийсь такий... ну, переляканий! Коли будеш такий, я стану подружкою не твоєю, а Артуровою.

– А він підбиває до тебе клинці? – зчудовано спитав я.

– Всі підбиваєте,– сказала Лариса.– І, будь ласка, не командуй мною. У нас нема братчиків гірших і ліпших. Ти думаєш, я дурочка?

– Не братчик ти, а посестра,– спробував я пожартувати, бо Лариса увіч ображалася, і це, здається, було з нею вперше.

– Знаю, що вважаєш мене дурочкою,– наче не чула вона мене.– І Славко вважає мене дурочкою, а Артур от і ні... До речі, знаєш, що Славко завів собі маруху?

Я був ошелешений.

– За ці два дні стільки у вас сталося? – спитав я.

– Ну да,– відповіла Лариса.– Ти он десь їздив, навіть подарунка мені не привіз.

– Але ж я його тобі привіз, Ларисо! – сказав, червоніючи.

– Привіз? – щиро здивувалася вона.– Що?

Я вийняв з кишені дерев’яне намисто. Лариса схопила його з дитячою пожадливістю, очі її засвітилися.

– Клас! – сказала вона, розглядаючи намисто.– За мною один поцілунок.

Відразу ж надягла намисто й покрасувалася переді мною.

– Ну як?

– Не зле! – відповів я, милуючись нею.

– Гаразд, я ще подумаю, чи ставати Артуровою подружкою,– сказала, сідаючи до мене на лавку, Лариса.– Що робитимем?

– Коли маєш час, сходи до Славка та Артура і розкажи їм про все. Хай захоплять якусь книжку, організуємо сьогодні читку.

– А може, травитимемо анекдоти,– запропонувала Лариса.– То цікавіше!

– Можна й анекдоти,– сказав я.– Але пристойні і неполітичні.

Вона нахилилася до мене й цмокнула у щоку.

– Я пішла,– мовила.– Мабуть, до Артура піду.

І пішла. А я сидів бевзем і дивився їй услід – була вона все-таки незбагненна, ця Лариса. Любив я її чи ні? І чи любила вона мене? Здається, їй було цікавіше не любити, а фіглі крутити – чи ж це любов? Але по-своєму була щира й нашого товариства покидати не хотіла, хоч над нами зависала петля. Спрут нами увіч зацікавлювався, відчував, що ми та трава, яка виросла вище іншої, стриженої, і готував свою косилку, щоб стесати нам голови і щоб ми таки стали у рівень стриженої. Хотів жбурнути нас у вогонь печі, як біблійних юнаків, а хто нам дасть певність, що ми в тому вогні не спопеліємо?

Я зійшов у підвал і люто почав ганяти тачку, щоб наповнити жерло печі. Десь тут було сховано підслуховувального апарата, і хтось десь слухав, як гуркотить моя тачка і як шурхає лопата. Хтось десь ліг у траву, розкинув ноги, як учив нас молодцюватий Білик, приставив до плеча гвинтівку і стежив за мною, поводячи цівкою. Я був його ціллю, він з того радів, палець його спочивав на спуску, а я тільки зціплював зуби й намагався прогнати із себе страх, бо цей страх і був кулею, якою мене вцілив невидимий стрілець. Кулею, що розірвалась у моєму нутрі, наповнивши його їдким димом, я труївся тим димом, хоч, ганяючи тачку, хотів од нього втекти. Нелегко бути рибою чи звіром, за якими безнастанно полюють, наставляють пастки, запускають гачки, розставляють сіті, нелегко маневрувати там, де не можна кроку ступити, щоб не втрапити в ловчу яму чи не заплутатись у лунках тенет. Водночас, у мені, крім страху, народжувалося інше почуття – була це, може, ненависть. Бо що знає ловець про ненависть до себе того, на кого він чатує, що знає стрілець про ненависть до себе того, на кого наводить він цівку рушниці,– чи таке це безпечне для нього? А може, думав я, він бажає розпалити у жертві оту ненависть, щоб потім розправитися з нею із чистою совістю? Бо тоді переконує себе, що витворений ним злочинець і справді ним є. Тоді його лови набувають більшої принади, а вбивство живої істоти приносить задоволення. Ось він, один із законів диявольського світу, в який доля пустила мене жити. Як же в ньому вберегтися? Як мені в ньому існувати, коли він такий ворожий до мене і стільки наготував мені пасток?..

І ось вони прийшли до мене, мої братчики: Славко, Артур і Лариса. Славко приніс із собою книжку смішинок і анекдотів, бо ми анекдотів знали мало й не бавилися ними, хіба вряди-годи – не того типу були ми люди. Лариса сіла цього разу біля Артура, і той зирнув на мене із хитрою півусмішкою, але я вирішив на ті Ларисині фіглі не зважати. Славко читав смішинки й анекдоти, і ми сміялися спершу вимучено, бо добре знали, що десь засів ловець і слухає нас, розвісивши вуха, але згодом забули про нього і сміялися цілком щиро. Що ж, хай порозважається з нами і ловець! Я б радше волів, щоб він послухав щось серйозніше, щось із Гегеля чи Канта, чи, коли він такий ідейний, щось із Карла Маркса, тоді б і він, напевне, заснув, захропівши, бо йому до того Карла Маркса так само мало діла, як і нам. І тут знову несподівано виявила себе Лариса. Виявляється, вона знала безліч анекдотів, особливо з циклу про вірменське радіо, ясна річ, оминаючи політичні. Отак ми подуріли, посміялися й розійшлися. Власне, вони розійшлися, а я залишився. Знову ганяв тачку й відчував несамовитість. Потому пильно обстежив підвала, але ніяких слідів підслухову-вального апарата, звісна річ, не знайшов – чорні янголи вміли його ховати. Зовсім виморений, навіть знервований, ліг на отоманку, завівши перед цим будильника, щоб у потрібний час устати й завантажити піч. Лежав, заплющивши очі, але заснути не міг. Щось мені верзлося, щось мене їло, проганяв з голови якісь виключно дурні думки – бридко було на душі. Тоді встав і вийшов надвір. Сидів на лавці, курив і думав: як би було добре, коли б Лариса відчула мій стан і прийшла до мене. В небі царював місяць, жовтий, великий. Місячне сяйво було притьмарене, але в ньому особливо гарними виглядали жовті дерева; навіть дахи будинків, що їх видно було звідсіль, здавалися щойно пофарбованими. І мені в душу прийшла музика, яку колись чув, але не міг визначити, чия вона. Це була якась темна, кошлата музика, що апотеосувала смерть. І ця місячна ніч, і ця музика – апотеоз смерті – чинили диво зі мною. Захотілося покинути свою піч, тачку, лопату й зануритися в ту ніч по вінця, знайти у ній криївку, щоб замуруватися там, як равлику, і забути про світ; пити місячне проміння й тоскно відчувати наближення чорної гості – жінки, яка не приходить умилосерднювати, а нагадати про дочасність і світу, і думок, і ловців, і ловлених, і навіть всесвіту, який вона взяла за горло. Звів очі й подивився на жовті вікна, їх було вже небагато, решта на сьогодні вже померли.

– Вийди, Ларисо,– прошепотів я,– сьогодні я потребую твоєї втіхи.

Бо коли б ти сьогодні вийшла, ми б уже перестали грати у піджмурки. Поки що ми тільки діти: ти ховаєшся, а я тебе шукаю, а потім міняємося ролями. Нам цікаво бігати з розпаленими щоками й цікаво, щоб нас не знайшли. Але так само цікаво, щоб нас і знайшли – саме тоді ми й біжимо із розпаленими щоками, щоб затракатися: “Тра-та-та, за себе!” – “Тра-та-та, за Ларису!” Однак приходить час, коли до нас, юних, приходить поважний гість. Кладе нам руку на плече чи просто доганяє нас, щоб торкнутися, торкається – ми раптом стаємо старі і раптом розуміємо, що життя – це не гра, а страждання. І той, що ховається, раптом зводиться зі своєї криївки, також неусміхнений, із печаткою страху на лиці, яка з’явилася на ньому вперше, і незмигно дивиться на того, котрий його шукає. А той, котрий шукає, із тією ж печаттю страху на лиці повільно йде до того, кого шукав, бо в них обох зродилося раптом у грудях тоскне відчуття самотності, та й страх частково виходить із того тоскного відчуття, і вони уже поспішають назустріч одне одному, навіть біжать, бо він злякався, що не знайде її у тій криївці, а вона злякалася, що він її таки не знайде. І вони раптом кидаються одне одному в обійми, і сльози течуть їм по обличчі, обоє вже знають, що світ – це не гра, бо на них рушив сліпий і немилосердний молох, в якого не голова, а камінь, не ноги, а чавунні стовпи, не руки, а крицеві рукавиці із тисячею голок, як у їжака; і той молох шукає їх у темені, щоб схопити тими руками, кинути долі й безжально розтоптати. Через це вони й побігли так одне до одного – той, котрий шукає, і та, котра ховається, бо їм здалося, що таки зможуть сховатися одне в одному, бо вони такі немічні в цьому світі!

Я стояв і дивився на ті кілька жовтих вікон, я волав безгучно, кличучи Ларису із її криївки. Але то була одна із ілюзій місячної ночі, бо хоч одне із тих вікон погасло, та до мене ніхто не вийшов. І мені не залишалося нічого іншого, як знову спуститися до себе у підвал і взятися до тачки, щоб покотити її в глибину темені, де лежав чорний звір, в якому сховалося вогняне начало, бо в кожній ночі сховано начало завтрішнього світанку і дня.

21

Наступного чергування, коли я сидів на лавочці й дивився на доквітаючу осінь, Лариса мене знову здивувала – запросила до себе додому на день народження.

– І там буде твоя компашка?

– Та де? Цей акт має відбуватися в присутності предків. Буде вельми нудна публіка.

– Через те мене й запрошуєш?

– Ну да. Ти ж також нудик.

– І Славка з Артуром запрошуєш?

– Ні, тільки тебе. Я ж твоя подружка.

– По-моєму, ти проголосила, що вже не моя, а Артурова. І сиділа останнього разу біля нього.

– Ревнуєш? – розцвіла Лариса.– Я сказала, що подумаю, чи ставати Артуровою подружкою.

– А той, з яким танцювала?

– Яз ним і зараз танцюю,– сказала вона.– Його теж не запрошено, бо він із компашки. А компашки не буде.

– А вона є, твоя компашка?

– Ти ж не захотів у неї ввійти. Та й правильно!.. Прийдеш?

– А чому б мав не прийти?

– Щоб не розчаруватися,– багатозначно, але цілком незрозуміло сказала Лариса.

Ця розмова відбулася перед черговим читанням для підслуховувачів, а під час того читання Лариса знову сіла біля Артура, навіть поглядала на нього ніжно, і мені треба було зусиль, щоб витримати ті фіглі спокійно...

І от я вперше підіймаюся сходами з величезним букетом квітів, сумних осінніх квітів і з маленьким пакуночком – купив я їй цього разу заводного зайця. Сходова кліть була замизгана, стіни подерті й пописані, пахло там сумішшю всіх борщів та супів, що їх варили мешканці цієї клітки, настояною на гострому духові котячих екскрементів. Я трохи хвилювався, а рука моя, коли натискала дзвоника тринадцятої квартири, тремтіла. Відчинилися двері, і на порозі постало страшне бабисько, таке тлусте і кругле, в такому брудному халаті, що я отетерів.

– Лариса тут живе? – спитав я.

– Нє,– сказало бабисько, свердлячи мене цікавими очками, що губились у сальних мішках.– Це навпроти.– Вона тицьнула грубим пальцем, і я побачив, що її рука внизана золотими перснями, що навіки пов’щалися в її товщ.

– Вибачте,– сказав я зніяковіло – це був перший сюрприз цього вечора, бо Лариса й цього разу мені своєї квартири не назвала. Отже, квартира в неї була не тринадцята, а шістнадцята. Я пішов туди, а бабисько й не думало ховатися за дверима – цікаво за мною стежило.

Двері відчинила Лариса, була ошатно вдягнена, і від неї аж пашіло парфумами.

– А, це ти? – зацвіла вона.– А я думала, не прийдеш.

– Вітаю! – сказав я, вручаючи букета й коробку із заводним зайцем.

Вона наставила щічку, і я відчув на вустах смак пудри.

Завела в кімнату, де вже сиділи якісь люди, назвала мене – я відразу ж пізнав Ларисину матір, Лариса була на неї напрочуд схожа, тільки огрядніша і старіша.

І тут сталася друга несподіванка цього вечора, я побачив на стільці діккенсівського героя, чи типа з обласної бібліотеки – він дивився на мене колючими, миготливими очима. Зірвався зі стільця і подибав до мене на коротких ногах, хитаючи великою головою й тримаючи на вустах п’явочку усмішки.

– О, ми вже зустрічалися,– сказав він єхидно, тиснучи мені руку.– Коли не помиляюся, Акакій Акакійович Бобчинський.

– Добчинський,– поправив я, принаймні ця помилка свідчила, що діккенсівський тип чудово розбирався в літературних героях.

Лариса тимчасом розв’язала пакунка й витягла заводного зайця.

– Ах, який милий! – сплеснула вона в долоні, хоч заєць був зовсім не милий – якесь кострубате чудисько з понурою фізіономією. Накрутила іграшку й пустила на підлогу. Заєць скакав і бив лапками з металевими тарілочками, пичка залишалася похмура, очі були зашиті глибоко – це створювало враження суворої зосередженості. Лариса сміялася й косила на мене оком, і я навіть розумів чому: сам був у той мент схожий на того зайця, хіба що не скакав і не бив металевими тарілочками. Більше того, мені здавалося, що Лариса хвилюється, ніби ефект моєї зустрічі із діккенсівським типом, а її рідним татусем, не так тішив її, як турбував,– ефект же виявився для мене разючий, і я перебував у напівзапамороченому стані; відверто кажучи, мені відразу ж захотілося з цього дому піти. Але ще тримався й роззирнувся по кімнаті: посередині стояв повний страв стіл, височіли пляшки, але не він мене зацікавив, а фортепіано в кутку: хто на ньому грає? Мабуть, не Лариса, принаймні ні разу мені в тому не хвалилася. Фортепіано, до речі, було розчинене, очевидно, на ньому тільки-но грали, можливо, марш чи туш на честь іменинниці. Біля мене опинилася Ларисина мати, її подоба в старшому віці; очевидно, пильно за мною стежила.

– Любите музику? – спитала тим-таки голосом, що і в Лариси, тільки поважнішим і трохи нижчим.

– По-дилетантському,– сказав я, а що вона ледь-ледь звела брови, я виснував: не зрозуміла мене, тому й додав: – Слухаю, але не граю.

– Може бути й так,– сказала зверхньо й відійшла, гордо звівши голову, ніби відбула примусову балачку з дикуном чи принаймні парвеню. Нічого дивного, парвеню я й був, хоч у мені й текла частина забутої дворянської крові.

Лариса клопоталася біля столу, а я був серед цих чужих людей самотній мов палець. Окрім того, не міг отямитися й від зустрічі із діккенсівським типом – відчуття недовідомої небезпеки супроводило мене, тим більше, що тип за мною пильно стежив десь приблизно так, як вуж за жабою, яку знамірився конечно ковтнути. Мій погляд упав на миршавого й прищавого юнака. Той так само самотньо сидів на стільці в кутку й переглядав польський “Film”. Я підійшов до нього.

– Читаєте по-польському? – спитав.

– Дивлюся ілюстрації,– хихикнув юнак.

– Є на що подивитися?

– Є,– сказав юнак і підморгнув.– Бабки шо нада!

– Лялю, заграй,– сказала жінка із видовженим, як у коня, обличчям, біля неї сиділа її подоба, також молодша, і яка аж ніяк не подобала на ляльку, швидше навпаки. Дівчина поманіжилася, тоді різко встала, аж рипнув стілець, і рушила до фортепіано; я жахнувся, які в неї грубі литки, біля сухорлявого тіла вони надто кидались у вічі. Дівчина грала, тупо б’ючи пальцями об клавіші елементарні фортепіанні вправи, а коли закінчила, всі радісно забили в долоні, окрім мене й діккенсівського типа, який ні на мить не відводив від мене погляду.

– Тепер ти, Ларисо! – сказала її мати, очевидно, тут розігрувався парад чи ярмарок наречених. Але Лариса затялася, грати вона не бажала, бо я сидів на стільці із косо скривленим лицем, а вона цього не могла не помітити. Висновок із цієї comedia міг бути один: Лариса грала не ліпше від Лялі, але не мала мужності це продемонструвати, тим більше, що на неї зирить кочегар-інтелектуал.

– Ну, гаразд,– насупилася Ларисина мати.– Може, й справді, це зараз зайве. В тебе все готове?

– Готове,– сказала Лариса, вона була трохи надутенька і майже не дивилася на мене, очевидно, щось у її розрахунках не спрацювало.

– Прошу до столу! – урочисто проголосила мати, і всі юрмою посунули до столу. Лариса сіла на почесному місці, з правої руки від неї примостився діккенсівський тип, з лівої – її подоба в старшому віці, біля мене посадили оту Лялю з її катастрофічними литками і юнака, який напевне хворів на сексуальну затурбованість – мені все це видавалося примарним і не тому, що тут щось особливе відбувалося, так святкували всі, я також, а тому, що на мене напливала така хвиля думок, які треба було логічно виладнати, аж я був ними поглинутий, однак не міг зібратися, врівноважитись і зосередитися.

– Вам покласти салату? – спитала ніжно Ляля, притискаючись своєю важкою ногою до моєї.

– Будь ласка,– сказав я, відсовуючи ногу.

– А бурячка? – вона знову притислась до мене ногою.

– Бурячка не треба,– мовив я, відхиляючи ногу, але її не було куди відхиляти, і Ляля з торжеством налягла сильніше.

– А шпротиків? Вони такі апетитні, хі-хі!

Горілку в моєму кінці розливав чоловік, на якого я тільки тепер звернув увагу, він був козлоподібний: дрібні кучері, що обсіли голову велетенською шапкою, довгий ніс і вузьке підборіддя; очевидно, це був Лялин тато. Третя річ, якою мені довелося сьогодні вразитися: всі ці люди говорили українською мовою. Але не міг і цього гаразд осмислити, бо Ляля, як тільки ми випили й закусили, відразу ж почала навального допита.

– А це правда, що ви працюєте кочегаром? – спитала не без єхидства.

– Правда,– сказав я.– В цьому будинку.

– А звідки знаєте Лариску?

– Ми з нею однокласники.

– Неправда, це я з нею однокласниця.

– Ми з нею познайомилися на танцях,– зітхнув я.– У парку.

– Неправда,– мовила Ляля.– Вона на танці ходить із Толиком.

– То я Толик і є.

– Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.

– Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.

– Так? – зацікавилася Ляля.– А в якій?

– Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.

– О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.

– А це ж чому?

– Кочегар не скаже “екстремальна ситуація”. Покласти вам печіночки?

– Будь ласка,– згодився я.

– А голубчика?

– Будь ласка,– сказав я.

Козлоподібний знову налив горілки. Діккенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тимчасом барвисто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?

– Це ваш батько? – спитав я, коли проголошення тосту закінчилося.

– Правда, я на нього схожа? – розцвіла Ляля.

– Як дві краплі,– зіронізував я,– хоч, по-моєму, ви більше схожі на матір. А чому не прийшов Толик?

– Ну, це зрозуміло,– хихикнула Ляля.– Двох кавалерів не запрошують.

– А я, до вашого відома, зовсім Ларисі й не кавалер.

– Правда? – засвітила до мене кокетно очима Ляля, а її нога просто розчавлювала мою об ніжку стільця.– Але ні, ви мені ще й слова правди не сказали.

Але в мене не було й найменшого настрою гратися з нею хоч словами.

– Навіщо вам та правда? – спитав я.

– Бо Лариска останнім часом стала така потайна. А я ж її подруга,– просто сказала Ляля.

Хлопець біля мене, той, що, здається, хворів на сексуальну затурбованість, пив і їв з такою пожадливістю, ніби його рік тримали в клітці на сухому хлібові. Він швидко осоловів, почав на стільці розхитуватися й дивився перед собою олив’яними очицями. Лариса мала цілковиту рацію, народ у неї зібрався нудний.

Зрештою, зробили перерву, я вийшов на балкон і закурив: хотілося трохи побути на самоті. Але це мені не вдалося – на балкон виперся прищавий молодик. Подивився на мене понуренько й попросив закурити. Я вгостив.

– Слухай, ти до кого тут клинці підбиваєш: до Лариски чи до Лялі? – Він знову понуренько на мене зирнув.– Ляля моя дівчина, пойняв?

– Ну, й чудово,– сказав я.– Дуже з того радий.

– І ти до неї там не тулися й не загравай.

– Не збирався,– мовив я.– Може б, ми місцями помінялися?

– Місцями? – Молодик зирнув на мене олив’яними гудзиками.– Не, попарно не садять... Просто, я тебе попередив, бо шуточок не люблю.

– А, ви тут, молоді люди,– сказав, виходячи, діккенсівський тип.– Може, вгостите цигарочкою?

Я вгостив, щось вони катастрофічно не мали власних цигарок.

– Бачите,– довірливо підморгнув мені діккенсівський тип.– Вони мені не дозволяють курити. З цими бабами здуріти можна! Хочете, розкажу анекдотець?

Він розказав анекдотець, досить солоний. Прищавий молодик реготався, а я ні. Відчував у собі напругу і хотів звідси піти.

– Ви не смієтеся, Акакію Акакійовичу? – єхидно спитав діккенсівський тип.

– У мене почуття гумору на нулю,– відповів я.

– Його звуть Акакій Акакійович? – витріщив очі прищавий молодик.

– Не звуть, а прозивають,– сказав задоволено діккенсівський тип.– А щодо гумору, то я б не сказав, що у вас його нема. Да, молодий чоловіче! Земля кругла, чи не так?

– На жаль,– мовив я.

– Акакій Акакійович,– знову, трохи запізно, зареготав молодик.– Ви як скажете, Миколо Миколайовичу! Тебе й справді так звуть?

– Абсолютно,– сказав я. Почував себе кепсько, навіть жахливо і вже конче хотів звідси піти.

– Мені, може, більше жаль, що земля кругла,– сказав діккенсівський тип.

– При чому тут земля? – не зрозумів молодик.

– Є такий анекдот,– сказав тип.– Ми його з Акакієм Акакійовичем знаємо, а ти, Вікторе, ні.

– То розкажіть! – аж подався пожадливо Віктор.

Але в прочілі постала Ларисина мати.

– Миколо! – вигукнула вона тонко.– Ти куриш?

– Раз на рік, Милочко,– зажебонів діккенсівський тип.– Раз на рік!

– І разу на рік тобі не можна! – люто сказала Ларисина подоба.– Викинь зараз же! І не давайте йому цигарок! – Вона поставила до мене сердиті очі.

Діккенсівський тип поспішно викинув цигарку й моргав винувато.

– Ходіть уже до столу,– сказала жінка мирніше, і ми, як гуси, пішли до кімнати.

– Нудьгуєш? – спитала Лариса, подивившись на мене уважно.

– А ти як думаєш?

– Не дуйся! – шепнула вона й пішла, була увіч пригноблена.

І зовсім дивно стало мені на душі. Ми от зібралися вкупі, але які ми одне від одного відгороджені! Віктор любить Лялю, а Ляля тисне ногою ногу мою, хоч чудово знає, що не викликає в мене амурних емоцій. Лариса від мене в цьому товаристві стала ще далі, ніж була, а про моє ставлення до діккенсівського типа годі й говорити. Ларисина мати тероризує свого чоловіка, але чому Лариса вирішила ввести в це пекло мене? Але не це мене зачіпало, а інше: діккенсівський тип її батько! Ось він корінь усього! Господи, подумав я запаморочено, як це сталося, що діккенсівський тип її батько? Найліпше було б тихенько вислизнути звідси, але якась нездорова цікавість ще тримала мене в цьому домі. Зрештою, почалися танці, танцювали козлолиций із Ларисиною матір’ю, діккенсівський тип із Лялиною матір’ю, молодик із Ларисою, а мені знову дісталася Ляля. Я ледве двигав ногами, молодик кидав на мене лютим поглядом, а Ляля тислася до мене всім тілом.

– Хі-хі! – сказала вона.– Ви зовсім не вмієте танцювати.

– В дитинстві я переніс параліч,– витне я.

– Знову неправда,– сказала, закочуючи очі, Ляля.– У вас таке м’язисте тіло. Я б навіть згодилася погодитися, що ви й справді працюєте кочегаром.

– Бо я ним і працюю,– сказав я трохи сердито, відзначивши подумки стилістичного шедевра: “згодилася погодитися”.

– Ах, як це романтично! – охнула Ляля.– Нє, Лариска знає толк!

Нарешті всі розбрелися, а я вислизнув у коридорець. Побачив у розчинені двері кухні, як козлолиций тискає Ларисину матір, а та відхиляється і сміється. Тихо відтягнув замка й вискочив у передухіддя. Обличчя в мене палало.

“Ось вона, Ларисина компашка!” – думав я, цокочучи сходами.

Було мені якось важко, неприємно, так, що я ладен був виблювати на вулиці ту їжу й питво, бо здалося воно мені отруєним. Може, я перебільшував у цих своїх негаціях, але досить було хоч би того, що Ларисин батько – діккенсівський тип, тобто саме той донощик, котрий напевне доніс на мене на Миколаївську, і Лариса це знала, знала! А тоді, коли я вийшов з бібліотеки й раптово зустрівся з нею (чи не до батька вона йшла), вона з моєї розповіді так щиро й безпосередньо сміялася. І раптом мене мов обухом по голові вдарило: а що, коли й Лариса була впроваджена в наше товариство чорними янголами? Дочку донощика не важко було мобілізувати. І ось лише тепер, коли ми реально відчули, що біля нас затягується зашморг, що нас оточено петлею підслухів та стежень, у ній, можливо, заговорило сумління – чи так це? Тож і запросила мене до себе, не Артура, не Славка, а мене, щоб я усе зрозумів і щоб сказати оте останнє слово: “Не дуйся на мене!” Але я не міг на неї не сердитися, я мав би її проклясти, бо не лише себе підвів, але й своїх найліпших приятелів. І ми по-дурному позакохувались у цю вертихвістку, і вона крутила не тільки хвостом, а й нами, ми по-дурному ввели її у братство, а вона з нас, телепнів, потішалася, а потім, як і її батечко, продавала нас з потрохами.

Треба було зараз-таки зустрітися із Славком чи Артуром і все їм розказати, інакше мені немає прощення. Було мені печально і страшно. Я майже біг вулицями, задихаючись.

Артур жив на вулиці без ліхтарів. З-за хмар з’явився місяць і обілляв усе навколо мертвим світлом. Усе тремтіло й блищало: мокрі дахи, шибки, калюжі від учорашнього дощу, навіть пожовкле листя. Все було обарвлено у фантастичні приглушені тони, і я аж застогнав, так мені було на душі бридко.

Артура вдома не було, очевидно, він у Славка. Я знову помчав вулицею, і цього разу до мене прийшли інші думки. А що, коли Лариса заплуталася. Її втягли в це брудне діло, але вона швидко розкаялася. Адже в допитах не випливало нічого такого, що знала Лариса і що б прямо вказувало на неї. Так, вона не могла запросити на цей день народження ні Славка, ні Артура, бо вони діккенсівського типа не знали. Не запросила свого партнера по танцях, бо він тут заважав би, Ляля мала тут цілковиту рацію. Запросила мене і, конечно, для того, щоб остерегти нас. Щоб ми зрозуміли, звідкіля чигає на нас небезпека, й були обережні. Але чи не ліпше було все чистосердечно нам розказати? “Лариса останнім часом стала така потайна!” – сказала про неї найближча її подруга. Отже, може, вона хотіла нам добра, ця Лариса? Я цього ребуса сам розгадати не міг – конче треба було порадитися з хлопцями. А що, коли і в Славка встановлено підслуховувальну апаратуру?

Я зупинився на вступі до Славкового двору: в хаті горіло світло. Холодний вогкий вітер обвіяв мені обличчя, і я вирішив передихнути, щоб не вриватися до Славка таким запамороченим і переляканим. Шумко вдихав повітря, і в мене притьма бігали по спині мурашки. І раптом підкралася зрадлива думка: а що, коли хлопцям поки що нічого не казати? А що, коли спершу зустрітися з Ларисою і про все відверто переговорити? А може, я справді чогось у цьому всьому не зрозумів? Може, я, як завжди, ускладнюю?