Текст книги "Юнаки з вогненної печі"

Автор книги: Валерій Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц)

11

У наступне моє чергування до мене ввалилися Славко з Артуром, а через кілька хвилин, ніби хто її покликав, з’явилася й Лариса, зовсім така, як раніше,– освітила нас очима і тихо, як мишка, сіла на свого ящика. Славко уже приготувався до чергового крамольного монологу, але, побачивши Ларису, скис, знітився й замовк. Артур зирнув на нього насмішливо, очевидно, й Артурові Славко розповів свою драму, тож він поставив Ларисі очка, на що вона не зреагувала, і в нас утворилися атмосфера сонливої відстороненості, бо кожен ніби в свою ампулу зачинився. Перекидувалися незначущими фразами; нарешті Лариса встала, підійшла до вимикача і вимкнула світло; ми опинилися в червонуватій сутіні, в якій коливалися червоні блимоти від вогню в печі. Я закурив, відчуваючи дивний смутний затишок, а може, й справді часом треба саме так: менше патякати, а більше відчувати, отож хай приходять вечори, коли ми й без розмов можемо відчути оцю чудову роз’єднану єдність, коли розмова стає, ніби вогник блимотливої свічки, а кожен зачиняється в собі і поринає в безособові хвилі напівабстрактного марення, а може, щось згадує, але вуста надто стиснені чи надто розмлоєні, щоб оповісти той спогад іншим. Зрештою, річ відома: цікаве тобі зовсім не обов’язково стає цікавим іншим; отож ми, здається, й поринали в те “цікаве собі”. Славко дивився здивованим і напівпритомним поглядом на Ларису, Лариса вряди-годи позирала на мене, я ж дивився на Артура, який і на тріскучому, майже розваленому ослінці зумів затишно вмоститися й подрімував, а коли прокидався, обводив поглядом усіх нас, ніби ми були зв’язані таємницею, до якої йому не було доступу, але все одно він її чудово знав. Я курив, поширюючи навколо себе сині хвилі, і Лариса раптом обізвалася зі свого кутка:

– Дай і мені сигарету.

Артур коротко засміявся, але потягся за сигаретою і собі, по тому сидів із заплющеними очима, вряди-годи підносячи цигарку до вуст й випускаючи колечка диму. Я дав Ларисі сигарету, і вона вправно припалила її від моєї, а потім задоволено випускала дим, з усього видно, чинила так не вперше і не вдесяте. Славко у нас не курив, тож трохи здивовано розширив очі, але за мить вони в нього знову світилися в Ларисин бік, як у щасливого бовдура.

– Натрапив на одного дивака,– заговорив нарешті він, загадково всміхаючись.– Колишній учитель, а зараз пенсіонер. Власник блискучої старої української бібліотеки, але надмірно обережний. Завів мене до нього дядько, саме той, який сидів. Були вони ще до війни друзі, дядько мій погримів, а цей якось зумів чи сховатися, чи так йому долею було написано, адже й бездоганна дробильна машина часом дає збій. І ось цей чоловік у ті страшні часи, відчуваючи дамокловий меч над головою, не знищив жодної забороненої книжки, не виривав з них портретів репресованих, не видирав титулок, навіть не витирав їхніх імен і не зачорнював. Настільки любив ті книжки, що ризикував свободою, життям, спокоєм родини, адже й рідних забирали через батька. Побачили б ви, як обережно й охайно бере він книжку в руки, як при цьому ледь тремтять йому пальці, як здмухує з неї неіснуючу куряву, розгладжує зморшки на папері і говорить про них, як про живих осіб. До мене він пройнявся довірою, і не тільки тому, що мене привів дядько, а, очевидно, через ці гральні інструменти.– Він показав на костури.– До речі, калік можна вербувати на провокаторів, їм більше довіряють.

– А може, ти ним і є? – досить грубо пожартував Артур.

Славко, однак, цього гумору не сприйняв. Він аж спалахнув, причому так, що це було видно в напівтемряві. Лариса тихо в своєму кутку засміялася: через неї він, очевидно, і спалахнув. Зробив довгу паузу, щоб заспокоїтися, а тоді й продовжив свою оповідь тихим, спокійним голосом:

– Найцікавіше те, як розповів мені дядько, що в родині його не розуміють, у нього двоє дочок, звичайних курей, які не прочитали з тієї бібліотеки жодної книжки і які між собою цвенькають по-російськи, жінка в нього також глибоко байдужа до інтересів чоловіка – добре хоч те, що жінки сприймають чоловічі дивацтва як даність,– і так само з дочками цвенькає. Він прожив тихе, стандартне життя, а, бувши вчителем, провадив ідеологічно витримані уроки, інакше його засікли б. Отже, чоловік провів ціле життя ніби в якійсь облозі, і ті книжки були для нього, як освітлена кімната серед глупої ночі, єдине місце, де він міг бути собою, гавань, де він міг припнути свій майже розтрощений духовний корабель.

– По-моєму, ти надто красиво говориш,– завовтузився, аж затріщав ослінець, Артур якимсь іржавим, недобрим голосом.– Типова філософія української печі. Пам’ятаєте в Самійленка: “Кожна піч українська – фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти!”

– В тому-то й річ, що печі в нього нема,– сказав Славко,– є тільки порожня, нетоплена, але освітлена кімната – безлюдний острів в океані, клаптик холодного простору, в якому тільки й тепла, що в світлі над головою.

– Притулок хитрих боягузів,– так само іржаво сказав Артур, випускаючи дим.– Слухайте, ми сьогодні ніби позакисали. В мене пропозиція.

Лариса видимо ожила в своєму кутку, напевне, там знудилася.

– Давайте створимо таємне братство,– сказав Артур.– Ясно, що не виготовлятимемо листівок чи бомб, не вбиватимемо чиновників чи кагебістів, а просто поклянемося на дожиттєве побратимство, щоб не бути патріотами з печі. Хай це буде ніби масонська ложа, в яку прийматимемо страшенно обережно й розважно.

– Оце здорово! – сказала Лариса.– Мене до себе приймете?

– Будеш, як при жіночій полігамії? – сказав саркастично Артур.

– Не зрозуміла.

– Є таке в світі. Не тільки чоловіки тримають гарем, а подекуди й жінка має три чи й чотири чоловіки.

– І я маю з вами усіма жити? – спитала трохи обурено Лариса.

– Ну да,– показав зуби Артур.– По графіку.

Ми розсміялися, а Лариса ні. На такі речі вона гумору не мала.

– Це мені не підходить,– сказала.– Я тільки його,– показала на мене,– подружка. Чи ти хохмиш?

– Хохмлю,– згодився Артур.– Але що буде, коли ми всі в тебе закохаємося?

– Мені це не потрібно,– знову-таки без гумору відповіла Лариса.– Тільки він має право в мене закохатися.– Вона знову тицьнула пальцем у мій бік.

Ні, ця Лариса була дивовижна. В присутності Артура та Славка, вона відверто декларувала, що ми з нею пара, хоч парою ми не були. Зрештою, я навіть не знав про неї багато, хіба те, що вчилась у новоутвореному шляховому технікумі, що жила в тринадцятій квартирі (та й це ще треба було перевірити) і що мала компашку якихось бовдурів – це також треба було перевірити. Через те я сидів, і пік на її декларації раків, вона це відчувала й мала, очевидно, якусь чисто жіночу, майже садистичну, приємність так мене підколювати.

– А він іще в тебе не закохався? – зловив її на слові Артур.

– Це вже не ваше діло, а наше,– відрізала Лариса.– І я вже не раз казала, що я його подружка і нічия більше.

– Чудово! – мовив Артур.– Це ми вже вирішили раз і безповоротно і без хохм.

– А про таємне братство теж хохмиш? – з підозрою спитала Лариса.

– Ні, це серйозно,– сказав Артур.– Але з конспіративних міркувань, коли хтось із нас з ідеєю не згодний, відкидаємо саму ідею, щоб не було людей поза братством, які про нього знають.

– Я згоден,– мовив Славко.

– Ми теж,– сказала Лариса й за мене.

– Хай він сам скаже.

– Згоден,– пробурмотів я.– Тільки перш, ніж казати “згоден”, треба визначити, на що згоден.

– Правильно,– мовив Артур.– Зараз ми сказали “згоден” про братство взагалі, тобто про можливість його існування. Тепер про мету братства. Це не політична організація, а морально-єднальна спілка. Тобто ми відновлюємо давній український звичай побратимства, десь я читав, що він існував іще у скіфів. Українці – індивідуалісти, а ми заперечуємо індивідуалізм.

– А що це таке? – спитала Лариса.

– Коли кожен по собі,– терпляче пояснив Артур,– Там, де два українці, там три партії, ми ж заперечуємо різнодумство. Українці саможерні, ми заперечуємо саможерство, а поклянемося до кінця днів наших зберегти дружбу і що б з кожним із нас не сталося, один одного підтримуватимемо, допомагаючи один одному морально, навіть матеріально, і ніколи один одного не зрадимо. Хто не згодний?

Незгодних не було. Ми знову підтвердили це кожен персонально. Гоготів у печі вогонь, у присмерку хиталися світляні хвилі, і це створювало у підвалі моторошно-урочистий настрій. Я позирнув на Артура зі здивуванням, досі я вважав його Славковою тінню, але тепер бачив, що це не так: він увіч виявляв талант ватажка, і навіть Славко з ним німо погоджувався.

– Присягатимемо тут? – схвильовано спитала Лариса.

– Ні, цей акт має бути урочистіший,– сказав Артур.– Дай іще закурити.

Я дав йому сигарету, Лариса підійшла й узяла куриво й собі. Артур запалив і деякий час сидів таємничо-мовчущий.

– Дай і мені сигарету,– попросив Славко, очевидно, й він був схвильований.

Отож ми сиділи, димлячи цигарками, ніби старовічні змовники, й мовчали.

– Зробимо так,– сказав Артур.– Завтра о дванадцятій ночі сходимося на тому боці в яру, де глиняне урвище. Запалимо вогонь, його запалить той, хто прийде перший. Кожен добиратиметься туди самостійно, навіть вона,– Артур кивнув у бік Лариси.– До завтра ще дається час, щоб обдумати. Хто вагається чи боїться, може не приходити. Коли хтось не прийде, братства ми не засновуємо знову-таки з конспіративних причин. Там, біля вогню, кожен прийме присягу, а текст присяги (його принесу я) спалимо. Хто має проблеми з батьківським контролем,– це був камінчик у бік Лариси,– хай щось придумує або ж не приходить. Запитання є?

– У мене є,– сказала Лариса, і її голос прозвучав якось по-дитячому.– А коли в мене є інша компашка – не ви, то мені з неї вийти?

– Не обов’язково,– сказав Артур.– Але твоя компашка про братство не повинна ані здогадуватися. А що це за компашка?

– Ну, там кілька дурнів. Ми танцюємо, хохмимо і дуріємо.

– Це тобі треба? – спитав Артур, заскочений.

– Ну да,– наївно сказала Лариса.– Бо ви ж такі нудики! До речі, він,– показала на мене,– зовсім не проти тієї компашки.

– І ходить до вас танцювати? – не ймучи віри, спитав Славко.

– Ну, ні,– засміялася Лариса.– Він не такий дурний. Він, як і всі ви, нудик...

Лариса випустила клубінь диму, а ми розіграли німу сцену, як у фіналі “Ревізора” Миколи Гоголя.

12

Щоб згаяти час до дванадцятої ночі наступного дня, я пішов у парк, аби поблукати алеями,– останнім часом мене вабило до самотніх гулянь, та й був я у віці, коли люди схильні до рефлектувань. Отож збирався мило, по-осінньому порефлектувати, але мені це не вдалося, бо в глибині алеї, ближче до залюднених місць, я побачив дівчину, надзвичайно схожу на Ларису, і це мене б не вразило, коли б не була вона із високим, струнким і гарним білявим хлопцем, десь таким, як зображають німецьких арійців. Я пішов слідцем за ними, по-дурному схвильований і насторожений: парочка мило розмовляла. Лариса була в темній вузькій спідниці, в туфлях на високому підборі (я відразу ж подумав: чи збирається вона в тих туфлях блукати по зарічних горбах та ярах?), у червоній кофтині, а волосся мала зачісане на “кінський хвіст”. Була гарна, струнка, фігурна і якась безмежно від мене віддалена,– вони ввійшли в людну алею і подалися в бік танцмайданчика. Перед цим пройшов дощ, людей на танцмайданчику було мало, але оркестр уже грав, і я мав змогу, завмерши в сутіні, бачити, як граційно й гарно ця пара кружеляє в оточенні таких самих, як вони. Не втримався, підійшов до зеленої загорожі і притисся обличчям до щілини між дощок. Усе в мені колотилося: чи від заздрості, що я сам так ніколи не міг би повести в танці дівчину, чи від ревності, чи від образи-здивування. Зрештою, Лариса постійно підкреслювала, що вона таки моя подружка, і я почав уже до цього звикати, навіть інколи думав про неї перед сном цілком сентиментально. Тепер же стояв, облитий холодом, із твердим наміром більше ніколи не мати з нею ніякого діла, але поки що ніякого діла зі мною не мала вона: дивилася на свого гарного напарника замлоєним, мені здалося, закоханим поглядом, і вони кружляли, легкі, граційно-розкуті й цілком поглинуті одне одним. Я ж був ніби облитий помиями і не мав сили відірватися від своєї щілини, не мав сили не відчувати своєї неповноцінності, ницості й малості, бо таки був пошитий у дурні, а це нікому не буває приємно.

Танець закінчився, хлопець обійняв Ларису за стан і повів до лавочок, а вона завернула до нього голову й дивилася із легкою, мрійною напівусмішкою – ніколи ще не здавалася вона мені такою гарною, але й недоступною, навіть чужою. Парочка сіла поруч, тісно один до одного притулившись і почала мило вуркотати, а я зібрав силу, щоб таки відірватися від щілини й піти геть, але знову-таки не міг не озирнутися: музика знову грала, й та чудова пара захоплено й граційно закружляла між інших.

“Отже, наша затія з братством,– подумав я,– це тільки міраж, ясна річ, вона й не збиралася до нас приходити”. Але Бог із нею – мені було жаль тільки Славка, який через дурну Артурову забаганку мав сам дертися по кручах на костурах – про це ми якось не подумали, а Славко, звичайно, щодо цього й не заїкнувся, він був у таких справах дразливо-самолюбний. Треба було б організувати те зібрання в мене в підвалі, тоді й Лариса б прийшла,– ні, Артур характером трохи жорсткий.

Я довго блукав закутковими алеями, полохаючи парочки, які обіймалися,– на душі мені було кисло. Думки весь час наверталися до Лариси, я відбував із нею якісь цілком дурні розмови, в чомусь їй докоряв, на щось сердився, аж поки мені самому не стало смішно – попри все я її ревнував. Ні, не міг до кінця збагнути цієї дівчини, вона до нашої компанії не дуже підходила, коли не сказати – зовсім не підходила, але чому тоді Артур повів балачку про братство при ній? Куди менше було б клопоту обходитися в цьому без жіноцтва, як це робили запорожці,– а може, раптом подумав я, сидячи на лавочці біля паркової кручі й смалячи одна за одною цигарки, і Артур таємно в неї закохався? Вона ж з усіма нами гралася, як досвідчена кокетка,– оце, очевидно, і складало її до нас, нудиків, як називала, інтерес. Бо в суті своїй була дівчина смілива, навіть трохи відчайдушна і, здається, зовсім незле почувалася саме в хлопчачій компанії. Можливо, вона з тих дівчат, подумав я, котрі виростають між хлопців, як курча між каченят, і яким дівоче товариство відразливе.

Було пів на дванадцяту, музика на танцмайданчику затихла півгодини тому, і парк лишився тільки пристановищем для парочок. Я зійшов із гори в долину, в альтанці на скелі теж обіймалася парочка, в долині під скелею стояла ще одна, назустріч із завулка йшла третя, біля річки на траві бовваніла четверта, на дощатому мості стояло їх ще кілька – ніби це була ніч для парування, всі-всі сьогодні парувалися, тільки троє диваків вирішили забитись у глибину ночі і запалити свій наївний, смішний вогонь, ніби вони не були друзями до того і ніби їм так конче треба було для ствердження тієї дружби ще й клятви. Я думав, що однією із парочок у цій ночі парування є і Лариса зі своїм хлопцем – десь вони застигли у млосному єднанні, і світ для них перестав існувати. Вона з увагою вдивляється в нахилене над нею зосереджене обличчя, сп’яніле від цієї тьми, подиху осінніх дерев, шелесту листя, котре опадає й уже опалого, присмаку гіркого й таємного. Пішов під круту, зарослу кущами гору, хапаючись за гілки, і від гілок легко відвалювалося листя, як розмокла глина. Я взяв того листя повні жмені і втулив у нього обличчя, дихаючи й упиваючись жовтим тліном, сутінковими ароматами, замішаними на місячному світлі, бо місяць, здається, і творив оцю загадкову ніч, пануючи над світом і розсипаючи міріади ламких, блідих лапок-променів, пробиваючи тими променями здивовано зведені до себе очі.

На горі озирнувся: місто палало тисячею вогнів. Мигали лискавиці від трамвайних дуг, по вигнутій, обтиканій ліхтярями вулиці котилися іграшкові авта – одні вкочувались у місто, а інші з нього викочувалися. Я пішов росяною травою, мочачи взуття і холошви штанів, довкола все причаїлося й завмерло, але в заростях, куди я мав ступити, чулися обережні шерехи – ішло там таємне, приховане життя, очевидно, точилися свої пристрасті, змагання, вбивства – невидимі нічні істоти розмножувалися, паруючись перед цим, а може, це тільки людям для цього діла не існує пори й часу; може, й те таємне життя по-своєму відчувало осінь, бо мало підготуватися до зимового сну, а це ж такий клопіт і для того мають зробити стільки потрібного й необхідного. От вони й клопоталися, бо день для них – ніч, справжній день для них – тьма, бо в ній менше небезпеки.

Я побачив у глибині кущів вогонь, очевидно, Артур уже прийшов і встиг його запалити. Місце, де мали зійтися, було романтичне, зусібіч круті глиняні стіни, і тільки з того боку, звідки я йшов, а йшов дном відгалуження яру, було протоптано вузесеньку стежечку. Ну, от і вогонь, я помітив, що там сидять обоє, Славко з Артуром, сиділи на хмизі, на який було накидано леглого листя.

– Отже, нас, як завжди, троє,– сказав Артур, дивлячись на годинника – було за п’ять дванадцята.– Твоя дама прийде?

– Це важко вгадати,– сказав я.– Як циган ворожив...

– Такий у ній невпевнений?

– У жінці не можна бути впевненим,– сказав я.– До речі, навіщо було втягувати у братство і її?

– Але ж вона твоя дівчина,– мовив здивовано Артур.– Чи, може, ні?

– Вона моя дівчина,– відповів я сердито, але є ще один резон: міцна дружба може бути тільки між чоловіками.

Славко розреготався.

– Вони, мабуть, уже погризлися,– сказав.– А по-моєму, він має рацію.

У цей час ми почули над головою тріск гілляччя і шелест листя: хтось до нас пробивався. Звели насторожено голови й принишкли, бо тріск долинав не від стежки нагорі, а збоку. За хвилину над кручею звисла Ларисина голова.

– Агов! Як ви туди спустилися? – спитала вона.

– Стрибали! – мовив Славко й зайшовся сміхом.

– Хохмите? – спитала Лариса.– Де тут можна зійти?

– Не, справді стрибай,– сказав Артур і розставив руки.– Я тебе зловлю.

Ларисина голова зникла. Почувся тріск хмизу й шерех листя, яке розкидалось ногами,– Лариса пішла в обхід нашої ями. Я ж у цей час сидів мов задубілий. Те, що вона все-таки прийшла, мене чомусь непомірно вразило. Ні, ця дівчина все-таки незбагненна!

– Я тут! – мовила щасливо вона, підходячи до вогню й сяючи очима.– Це нічого, що я прийшла на п’ять хвилин пізніше? Заблукала! Добре, що почула голоси. Ви так кричите, що за кілометр чути.

– Це для того, щоб ти не заблудилася,– сказав Славко, і я помітив, що він дивиться на неї так ніжно, так тепло, ніби хоче розплавити. Лариса підійшла до мене і наставила щічку, і я мусив ту щічку поцілувати, хоч не скажу, що це було мені приємно – надто я супроти неї кипів.

– Привіт! – сказала Лариса й сіла до мене впритул. Відразу ж відчув, як від неї заструміло тепло і хотів відсунутися, але не посмів. До речі, прийшла вона сюди боса, тримаючи в руках туфлі на високому підборі, саме ті, в яких танцювала. Нагнулася і взулася, бо восени босим ходити – треба бути моржем.

– Годі жартів! – жорстко сказав Артур, і ми позамовкали, до нас ніби ближче присунулася темрява, і ми опинились у круглій світляній кулі, затулені від світу чорним склом ночі, що обгорнуло її і застигло. Лариса обійняла мене за плечі, і хоч я здригнувся на цей жест, але залишився нерушний. Артур підкинув хмизу до вогню, до речі, хмизу тут виявилося багато, очевидно, Артур наносив ще вдень. Славко замріяно завмер і вже не дивився на Ларису.

– Відсьогодні,– урочисто мовив Артур,– ми засновуємо таємне братство на вічну дружбу і даємо на те урочисту клятву. Чи всі згодні?

– Згодні,– сказали ми гарячим шепотом.

Артур вийняв листка паперу.

– Це проект клятви. Спершу обговоримо... Клянусь,– почав урочисто читати він,– що буду вірним членом братства до смерті, нікому не викажу і не зраджу його, а члени братства будуть пожиттєвими друзями моїми. Дбатиму за них при будь-яких обставинах і допомагатиму, де б я не жив, а коли порушу цю клятву, хай буду проклятий під цим небом. Обіцяю, що буду справжнім українцем і ніколи України не відречуся. Сіятиму українство, де зможу і як зможу, і хай це стане ділом мого життя.

– Але ж ти сказав, що наше братство не буде політичне,– мовив я.

– Казав,– відповів Артур.– Але будь-яка спілка – це вже діло політичне.

– Тоді давайте без останнього речення,– сказав Славко.– У кожного з нас, хай буде власне діло життя, яке сам собі обере.

– Згодна, щоб було так, як є,– сказала Лариса.

Я покосував у Ларисин бік, до речі, вона схильності до українства поки що не виявляла, хоч говорила українською мовою вільно й правильно. Що ж, може, й мав рацію Артур, втягуючи її в наше братство.

– Твоя думка,– подивився на мене Артур.

– Без останнього речення,– сказав я.

– Останнє речення знімаємо,– мовив Артур.– Усі повинні бути згодні із кожним словом клятви. Однодушно. Решту тексту приймаємо?

– Приймаємо,– сказали ми.

І ми почали урочисто проказувати клятву. Коли ж це чинив я, в мене мурашки бігали по спині: щиро переймався тим. Потім ми ще посиділи, покурили, майже не розмовляючи. Вогонь догоряв.

– Як будемо розходитися? – спитав я.

– Ти іди з Ларисою, а я із Славком,– сказав Артур.

Я глянув на нього вдячно: ні, про те, що Славкові важко дертися по кручах та кущах, а ще вночі, не забував. Очевидно, вони й сюди прийшли разом.

Лариса встала й поправила спідничку, яка була завузька.

– Тобі не холодно босій? – спитав я, коли ми вже пішли й продиралися крізь кущі.

– Не буду ж іти тут на високих каблуках,– спокійнісінько мовила вона.– Дай руку!

Я дав руку й допоміг зібратися на горбка. Нас освітило місячне проміння – стояли ми в полі.

– Тепер ми з тобою друзі, зв’язані клятвою,– мовив я.– Можна у тебе щось запитати?

– Ліпше не питати,– відповіла Лариса, рушаючи босоніж по зарошеній траві.– Але коли тобі так потрібно...

– Потрібно, Ларисо,– сказав я, наздоганяючи її – в мене ледь тремтіли губи.– Навіщо вдаєш перед хлопцями, що ми з тобою пара?

– А хіба ні? – наївно продзвенів її голосок.– Я ж твоя подружка.

– Перестань, Ларисо,– тужно сказав я.

Вона тихо засміялася.

– Так говориш, ніби ревнуєш,– мовила.– Жахливо люблю, коли мене ревнують... Але чого тобі ревнувати?

– Ревную, Ларисо. І ти чудово знаєш, що є чого...

– Бачив сьогодні?

– Бачив,– дихнув їй у волосся.

– Але ж ви мені дозволили мати свою компашку,– наївно сказала вона.

– Не про компашку йдеться, і ти чудово це знаєш, Ларисо. Не ставлю тобі претензій, але мене цікавить одне: навіщо вдаєш, що ми з тобою парочка?

Вона зупинилася. Стояла до мене спиною, я ж завмер упритул за нею і дихав якимсь по-особливому духмяним, ніби трава чи опале листя, її волоссям.

– Ти ж розумний хлопець, можеш сам здогадатися,– сказала вона.

– Але тут я не розумний і не здогадливий.

Вона мовчала. Знову рушила, а я посунув слідом.

– Скажи,– попросив я.– Мені це конче потрібно знати.

– Бачиш,– мовила вона.– Славка й Артура я боюся, а тебе ні.

– Тому, що я бідолашка?

Вона засміялася і сказала тим грайливим тоном, яким говорила зі мною завжди:

– Ну да! Є такі хлопці, яких дівчата не бояться. Отож ти такий!

– Виходить, що ти мною боронишся від Славка і Артура?

– Ну да! – сказала Лариса.– Міг би й сам здогадатися. Хіба не бачиш, як той Славко на мене дивиться? Він славний хлопець, але я каліки полюбити не можу.

– А Артур?

– Артур те саме,– коротко різнула.

Ми спускалися з гори, і вона знову подала мені руку. Зрештою, посковзнулася і впала мені в обійми. І сам не знаю, як так вийшло: чи її губи опинилися близько моїх, чи то мене струснула нагла близькість її тіла, але я дівчину поцілував. І раптом відчув, як вона стрепенулася, напружилася, мов кішка, і, як кішка, відстрибнула від мене. І я побачив запалений, як у кішки, погляд і перекривлене гримасою, облите місячним світлом лице.

– Ти обіцяв до мене не приставати? – зашипіла вона.

Відразу ж згадав отого високого, білявого і гарного хлопця, якому я за зовнішністю і в підметки не годжуся, згадав, як натхненно кружляли вони в танці, їхню самозаглибленість; згадав, яким поглядом дивилася на нього Лариса – на мене таким вона ніколи не дивилася й не подивиться, і подумав, що я тільки миша в лазурях ситої кішечки, і ця кішечка мною грається й перекидає з лапки на лапку, а часом легенько запустить у мишу пазурчики, щоб та енергійніше борсалася – саме це й складало її задоволення, а вона така сита, що, може, й не душитиме миші, а меланхолійно проведе її поглядом, коли та перестрашена й майже мертва від страху кинеться навтьоки. Але я від неї не втікав і страху не відчував.

– Вибач, Ларисо,– мовив.– Це в мене голова запаморочилася.

– Бачу,– сказала звичайно і знову подала руку. Ми спустилися вниз, але руки своєї в мене вона не забрала.

Отак ми і йшли, взявшись за руки, але розділені між собою стіною, монолітом темряви, друзі, що присягли на вічну приязнь, а водночас такі далекі одне від одного, що й уявити не можна. Я її щойно поцілував, але мало радості дістав од того поцілунку; відчував її теплу долоню, але це мене вже не хвилювало, бо душею був у цей час далекий од неї. Вона це відчувала, бо мовчала, а тільки біля річки попросила її потримати, щоб могла помити ноги й озутися. І коли стала на високих підборах, зробилася раптом вища за мене, десь така, якою побачив її в алеї разом із тим хлопцем, і мені стало дивно, що оця принцеса (бо щось горде й величне з’явилось у ній, коли стала на високих підборах) чомусь стоїть біля мене, що я раніше в глибині душі сторонився її, а може, й гордував, а може, гордую й досі, бо вона не вельми розвинена, а ще любить танці і компашки. Але, незважаючи на те, я згодився стати опудалом на її городі, що мало б відганяти з того городу хижих чи жеровитих напасників-птахів. Це подразнювало мою гордість – ось причина моїх переживань! Отже, в глибині душі ми одне одним таки гордували: попри всі клятви, я був для неї бідолашка, а вона для мене дурненькою повітреницею, що не без кокетства грається в свої дівочі ігри.

Відверто кажучи, сьогодні мені не хотілося її проводжати; я б мав навіть похмуре задоволення покинути її на нічних вулицях, щоб самому якнайшвидше зачинитися у мушлі свого “я” чи як равлик утягтись у хатку й замуруватися, але цього вчинити не міг, отож ми йшли притемненими вулицями, бо вже погасли ліхтарі, й мовчали. Тільки біля самого свого дому вона спитала:

– Чи не здається тобі, що починаєш до мене приставати?

– Ні,– сказав я холодно.– Але одне мені треба, принаймні для нашої дружби.– Не вдавай, що ми з тобою пара.

– Інакше що? Закохаєшся? – вона засміялася.

Я мовчав. Тільки сопів голосно.

– А чого не питаєш, що то за хлопець, з яким танцювала?

– Мені нема до того діла,– сказав.

– Але ж стежив! – В Ларисиному голосі з’явився холод, навіть сарказм.– Стежив і ревнував.– Вона знову засміялася.– Нє, я люблю, коли мене ревнують!.. Сказати тобі, що то за один?

– Скажи, коли хочеш,– буркнув я, хоч мені жахливо хотілося довідатися, що то за один.– А не хочеш, не кажи...

– Один з моїх дурнів,– мовила.– Дивоглядний, стопроцентний, круглий, як м’ячик, бельбас. Один з моєї компашки.

– Дуже втішно, мадмуазель,– сказав я і поклонився, як середньовічний рицар.

– Коли іде повз вітрини,– продовжила Лариса, ніби не помітила мого єхидного жесту,– то зазирає в них, аби на себе помилуватися. А коли бачить дзеркало, завмирає біля нього й не може відійти.

– Наркіс,– сказав я, сакраментально, а може, ідіотично всміхаючись.

– Наркіс – це що? – спитала Лариса.

– Грецький юнак, закоханий сам у себе.

– Ну да, Накріс,– сказала вона і засміялася.– Я йому скажу, що він Накріс, а він подумає, що це щось непристойне й образиться, ха-ха! Треба якось запам’ятати. Накріс! Накріс! Класно!

– Не Накріс, а Наркіс,– поправив я.

– Забуду,– меланхолійно мовила Лариса.– Але він все одно не знає, правильно воно вимовлено чи ні. Наркіс! Наркіс! Це не від слова наркотик?

– Не знаю,– мовив я.– Скажи, ти зі своєю компашкою по-українському говориш?

– Ще чого! – сказала Лариса.– З довбаками треба говорити довбацькою мовою. Та й не мова це, а жаргон.

– Навіщо вони тобі, Ларисо? – спитав я, дивлячись у її загадкове й через це прекрасне обличчя.

– Мені це треба. Я до вас прийшла, бо тошно бути тільки серед дурнів, а до них іду, бо тошно бути тільки біля нудиків.

– Шукай собі і не розумних, і не дурних.

– Е, це ще тошніше! Від них здохнути можна! Ну, пока, Акакію Акакійовичу Добчинський!

Вона раптом нахилилася до мене, поцілувала в щоку й закрутила своїми знадностями, поспішаючи до парадного. Я дивився їй услід, і вона це знала. Дивився й думав, що забув спитати: а де і від кого вона навчилася правильно говорити українською? І чому це вона безвідмовно згодилася з Артуром, коли він пропонував членам братства скрізь і всюди сіяти українство. Цього я збагнути не міг.