Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 36 страниц)

КАЗКА ПРО КОРОЛЯ МУРДАСА
[11]11
  © Український переклад, М. Гандзій, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
  


[Закрыть]

Король Мурдас був поганим правителем та жахливо боявся змов. І що він тільки не робив, а все одно став жертвою бунту... у своєму мозку.

Після смерті доброго короля Геліксандра трон перейшов до його сина Мурдаса. Це засмутило всіх, бо Мурдас був марнославний і боягузливий. Він звелів, щоб його звали Мурдасом Великим, а сам боявся протягів, духів, воску, бо на натертому воском паркеті можна зламати ноги, родичів, бо вони заважають владарювати, а найбільше – ворожби. Як тільки відбулась коронація, він одразу звелів, щоб у всьому королівстві позамикали двері й не відчиняли вікон, понищили всі скриньки для ворожби, а винахідника машини, що відганяла духів, нагородив орденом і премією. Машина й справді була добра, бо духів він ніколи не бачив. Боячись протягів, король ніколи не виходив до парку і гуляв тільки в своєму великому замку. Якось, прогулюючись коридорами і анфіладами, він опинився в старій частині палацу, де ніколи ще не бував. Спершу він зайшов до зали, в якій стояла механічна лейб‑гвардія його прапрадіда, ще з тих часів, коли не знали електрики. В другому залі король побачив таких же заіржавлених парових рицарів, але все це не цікавило його, і він хотів був уже вертатись, коли враз зауважив маленькі дверцята, на яких було написано «Не заходити». Дверцята вкривав грубий шар пилюки, і король, може, й не доторкнувся б до них, коли б не той напис, що дуже його обурив. Як це так, йому, королю, наважилися щось заборонити? Довелося докласти чималих зусиль, щоб відчинити рипучі двері, а тоді крутими сходами король зійшов до покинутої башти. Там він побачив старезну мідну скриню з рубіновими вічками, ключиком і лядою. Король зрозумів, що це – скриня для ворожби, і знову розгнівався, що всупереч його велінню її залишено в палаці. Та йому раптом спало на думку, що хоча б один раз, а таки можна спробувати, що воно таке, оте ворожіння скрині. Тож він навшпиньки підійшов до неї, повернув ключик, а коли нічого не вийшло, постукав у ляду. Скриня хрипко зітхнула, заскреготав механізм, і скриня ніби скоса глянула на короля рубіновими вічками. І тоді король пригадав, що так само скоса дивився на нього Ценандр, батьків брат, який віддавна був його наставником. Королю майнула думка, що напевне то дядько підмовив залишити ту скриню йому на злість, бо чого б їй дивитися скоса? Дивно якось стало в нього на душі, скриня, затинаючись, поволі заграла понуру мелодійку, ніби хтось лопатою стукав по залізному надгробку, і тоді з‑під ляди випала чорна картка з жовтими, наче кістка, рядками машинопису.

Король добряче перелякався, проте не зміг уже. погамувати своєї цікавості. Він схопив картку і помчав до своїх покоїв. Коли залишився сам‑один, він вийняв її з кишені. «Подивлюсь, але так тільки, для годиться, одним оком», – вирішив він і подивився. На картці було написано:

Била зла година – билася родина,

Брат пішов на брата, син лупцює сина.

Казанець парує – синовець лютує,

Швагер, курва клята, не втече від ката!

Не вгашаймо духу, гей же, зух на зуха,

На війну рушаймо – буде потеруха!

Йди, дідусю, внучки, йдіть, я навчуся, як вас бить.

Зліва трах, справа – гряк! Тут шуряк, там свояк!

Хай вітчима хтось потрима – дивись в оба, бий у лоба!

Лежить зять, трун аж п’ять; упав тесть – шоста єсть!

Синку, зашморга принось! Так іздавна повелось:

Родичі нам любі, та лише по згубі.

Била зла година – шаліла родина:

На кого напали, того й потоптали.

Клади до могили, сам тікай щосили,

Хто не заховавсь – того закопають сонного![12]12
  Переклад М. Москаленка.
  


[Закрыть]

Король Мурдас так злякався, що йому аж в очах потемніло. Він був у розпачі від своєї легковажності, через яку запустив оту скриню для ворожіння. Та пізно вже було жалкувати: він знав, що треба щось робити, аби не дійшло до найгіршого. В нього не було й тіні сумніву щодо змісту віщування: він уже давно мав підозру, що йому загрожували найближчі родичі.

Правду кажучи, хтозна, чи було це саме так, як ми тут розповідаємо. В усякому разі, закінчилось усе дуже сумно, навіть жахливо. Король наказав стратити всю свою рідню, і тільки один його дядько, Ценандер, в останню мить утік, переодягнувшись на піанолу. Але і йому те не допомогло, бо його відразу схопили і він поклав голову під сокиру. А Мурдас міг з чистим сумлінням підписати вирок, бо дядька спіймали, коли він підбивав на заколот проти монархії.

Так несподівано осиротівши, король надів на себе жалобу. На серці йому вже полегшало, хоча й було сумно, бо за своєю вдачею він, власне, не був ані лихий, ані жорстокий. Та недовго тривала спокійна Мурдасова жалоба, бо якось спало йому на думку – а що, коли в нього зостались якісь родичі, про котрих він не знає. Будь‑хто з підданих короля міг бути якимось його далеким родичем; і Мурдас час від часу велів стратити того або того, але й це не давало йому цілковитого заспокоєння, бо ж, власне, хіба можна бути королем і не мати підданих, тож як їх усіх замордувати? Він став такий підозріливий, що наказав приклепати себе до трону, щоб його ніхто не зіпхнув з нього, на ніч надівав, на голову панцерний ковпак і весь час тільки й думав, що його вчинити. Нарешті він учинив таку незвичайну річ, таку незвичайну, що сам би, мабуть, до неї не додумався. Найпевніше, що його намовив на неї мандрівний торговець, переодягнений на мудреця, або, навпаки, мудрець, переодяг‑нений на торговця – про це розповідають по‑різному. Розповідали, ніби палацова сторожа бачила, що вночі король упустив до своїх, покоїв якусь замасковану постать. Одне слово, одного дня Мурдас скликав до себе всіх двірцевих будівельників, майстрів‑електриків, настроювачів та бляхарів, і оголосив, що вони мають звеличити його особу, та так, щоб їй не було рівних в усьому світі. Цей наказ виконали надзвичайно швидко, бо начальником проектного бюро король призначив заслуженого ката. Електрики і будівельники рядами йшли, несучи дроти і шпулі, а коли розбудований король заповнив своєю особою весь палац так, що був одночасно й на фасаді, й у підвалах, й у флігелі, дійшла черга до ближніх прибудов. За два роки Мурдас заповнив собою увесь центр міста. Не досить показні будинки, а отже, не гідні того, щоб у них поселилася монарша думка, було поруйновано, і на їхньому місці збудовано електронні палаци, так звані Мурдасові підсилювачі. Король поволі, але без упину розбудовувався, багатоповерховий, ретельно припасований, живлений персональними підстанціями, – отже, став цілим столичним містом і не зупинився в його межах. Настрій у нього поліпшився. Родичів не було, мастила й пасік уже не боявся, оскільки йому не треба було й кроку ступити, бо він був водночас скрізь. «Держава – це я» – не без пихи казав він, адже, крім нього самого, що заповнив рядами електричних будівель площі й алеї, ніхто вже не жив у столиці, крім, звісно, королівських пилососів та особистих витирачів пилу. Вони пильнували королівських думок, що линули зі столу до сталу. Так усе місто оповило розпростерте на довгі милі задоволення короля Мурдаса, що вдалося йому досягти вічної й повної величі, а надто сховатися скрізь, як наворожила йому машина, адже він став всюдисущий у цілій державі. Наймальовничіший вигляд де мало в сутінках, коли король‑велетень, паленіючи, мов заграва, зблискував вогниками‑роздумами, а потім поволі згасав, поринаючи в заслужений сон. Та через деякий час темінь безпам’ятства перщих нічних годин то тут, то там поступалася місцем тьмяному жеврінню миготливих зблисків. То починали роїтися монарші сни. Бурхливими лавинами марень пропливали вони крізь будівлі, що аж починали світитись уві тьмі їхні вікна, і цілі вулиці зблискували то червоним, то ліловим світлом, а особисті пилососи короля, простуючи безлюдними сходами і відчуваючи, як чадять розігріті кабелі в Його Королівській Величності, крадькома зазирали у мерехтливі вікна і стиха говорили:

– Ого! Либонь Мурдаса терзають якісь кошмари – хоч би де не вилізло нам боком!

І ось одної ночі, після надзвичайно втомливого дня – король вигадував нові ордени, якими мав намір нагородити себе – йому приснилося, що його дядько Ценандер, скориставшися з темряви, весь у чорному, закрався до столиці й кружляє вулицями в пошуках помічників, щоб зчинити ганебний заколот. З підвалів виповзли шереги замаскованих постатей, а було їх стільки і були вони охоплені такою жагою вбити короля, що Мурдаса пройняв дрож, і з переляку він прокинувся. Вже розвиднілося, і сонце позолотило на небі білі хмаринки, тож король заспокоїв себе сказавши: «Сон – то мара!» – і заходився далі проектувати ордени, а ті, що він їх придумав минулого дня, вже чіпляли йому на терасах та балконах. Однак, коли, попрацювавши цілий день, король ліг відпочити і тільки‑но задрімав, як одразу ж перед його очима постав у всьому своєму розквіті заколот проти короля. А сталося це ось чому; коли Мурдас, нажаханий заколотницьким сном, прокинувся, то прокинувся не весь – центр міста, охоплений тим антидержавним сном, не прокинувся й далі спочивав у його кошмарних обіймах, а король нічого про це не знав! Чимала частина його особи, старий центр міста, не усвідомлюючи того, що підступний дядько зі своїми махінаціями то лише примара і витвір сонної уяви, й далі перебувала у полоні того кошмару. Тієї ночі Мурдас побачив уві сні, як його дядько гарячково скликав родичів. Вони з’явилися усі, як один, небіжчики скреготали завісами, й навіть ті, кому бракувало найважливіших частин, підносили свої мечі проти законного владаря! Панував незвичайний рух. Натовп замаскованих пошепки скандували бунтівні гасла, в льохах і підвалах уже шили чорні знамена заколоту, скрізь варили трутизну, гострили сокири, готували отруєні дротики й шикувалися до останньої розправи з ненависним Мурдасом. Король жахнувсь, прокинувся, увесь тремтячи, і хотів був Золотою Брамою Королівських Уст гукнути на поміч усі свої війська, щоб вони мечами порозтинали заколотників, але одразу збагнув, що це ні до чого. Адже ж військо не може увійти в його сон і розгромити заколот, що набирає там сили. Деякий час він намагався самими зусиллями волі розбудити ті чотири квадратні милі свого єства, яким уперто ввижався у сні заколот, та марні були його зусилля. Та, правду кажучи, він до пуття не знав: марні чи не марні, бо коли він не спав, то не бачив заколоту, який з’являвся тієї ж миті, коли він поринав у сон.

Отже, коли він не спав, то не мав доступу до повсталих районів, та й не дивно, адже дійсність не здатна втрутитися в сон, це до снаги лише іншому снові. Король дійшов висновку, що в такій ситуації йому найкраще заснути і наснити контрсон, звісно не абиякий, а монархічний, вірний йому, з розмаяними прапорами; і таким гарним сном, згуртованим навколо трону, він зможе на порох стерти самочинно виниклий кошмар.

Взявся Мурдас до діла, та зі страху не міг заснути; тоді він почав подумки рахувати камінці, аж нарешті, зморений, заснув. І тоді виявилося, що очолюваний дядьком сон не просто зміцнив свої позиції у центральній частині, а наснив уже собі навіть арсенали, повні потужних бомб і бойових мін. А сам Мурдас, хоч як силкувався, тільки й спромігся виснити одну роту кавалерії, та й ту спішену, недисципліновану і озброєну самими покришками від каструль. «Нічого не вдієш, – вирішив король, – не вийшло, отже, треба ще раз спробувати». І заходився Мурдас себе будити, як по правді, то це йому нелегко давалося, нарешті він прокинувся остаточно, і тоді сяйнула в нього страшна підозра. Чи він насправді прокинувся, чи, може, знову поринув у сон, тільки інший, що є лише фальшивою видимістю буття? Що вдіяти в такій заплутаній ситуації? Снити чи не снити? От у чім заковика! Припустімо, що він не снитиме, почуваючись цілком безпечно, адже в дійсності немає ніякого заколоту. То було б непогано: тоді той сон про заколот проти короля сам собі висниться й досниться до кінця, а після останнього пробудження самодержавство відновить належну єдність. Дуже добре. Проте якщо він не снитиме контрснів, гадаючи, що перебуває собі в затишній дійсності, тим часом, як та удавана дійсність є тільки іншим сном, сусіднім з тим, про дядька, то може дійти до катастрофи! Адже кожної миті ціла зграя клятих заколотників, під проводом того паскуди Ценандера, може з того сну вдертися в цей сон, що вдає із себе дійсність, щоб відібрати в Мурдаса трон і життя!

«Звичайно, – думав король, – відберуть у мене це тільки уві сні, але якщо заколот цілком охопить мою королівську особу, якщо пошириться від гір до океанів, якщо – боронь Боже! – я взагалі ніколи вже не захочу прокинутись, що тоді?! Я назавжди залишуся тоді відрізаний від дійсності, і дядько зробить зі мною тоді все, що захоче. Каратиме, принижуватиме, а що вже казати про тіток – я добре їх пам’ятаю, – то вже не попустять, хоч би там що. Такі вже вони є, тобто були, а, власне, знову є в цьому жахливому сні! І нарешті, до чого тут сон! Адже сон є тільки там, де існує дійсність, до якої можна повернутись, але де її немає (а як же я до неї повернуся, коли вони зроблять так, що затримають мене уві сні?), де немає нічого, крім сну, то там уже сам сон є єдиною дійсністю. Жах! Розумію, все це через отой фатальний надмір особистості, через оту духовну експансію – і нащо воно мені було!»

З розпукою бачачи, що бездіяльність може спричинитися до загибелі, король вважав єдиним своїм порятунком негайну психічну мобілізацію. «Неодмінно треба діяти так, ніби я сплю, – сказав він собі. – Я повинен наснити собі натовпи сповнених любові й ентузіазму підданих, безмежно віддані бойові загони, що гинутимуть з моїм іменем на вустах, силу‑силенну озброєння, варто було б навіть швиденько придумати якусь чудо‑зброю, бо ж уві сні все можливо; припустімо, засіб для винищення родичів, якісь протидядькові установи, або ще щось на зразок цього, – в такий спосіб я буду готовий до будь‑якої несподіванки, і, якщо вибухне заколот, хитро і підступно перескочивши зі сну в сон, я за одним махом знищу його!

Зітхнув король Мурдас усіма алеями і майданами свого такого ускладненого єства, і взявся до діла, тобто заснув. Уві сні мали шикуватися в каре бойові, сталеві, очолювані сивими генералами загони, мав з’явитися натовп, що вітатиме його сурмами й литаврами, а з’явився тільки маленький шурупик. Нічого більше – тільки звичайнісінький шурупик, трохи вищерблений скраєчку. Що з нього візьмеш? Король прикидав то так, то так, а тим часом у ньому зростав якийсь неспокій, що далі, то більший, і отетеріння, і страх, і нарешті йому сяйнуло: це ж рима: «шурупик» – «трупик»!

Короля пройняв дрож. Це знамення занепаду, розкладу, смерті, а отже, зграя родичів мовчки, скрадаючись, підкопами будь‑що прагне дістатися до його сну – і він кожної миті може шубовснути у підступну, викопану сном під сном, прірву! Отже, йому загрожує кінець! Смерть! Загибель! Але звідки? Як? З якого боку?

Засяяли вогнями десять тисяч персональних будівель, задвигтіли підстанції Його Монаршої Величності, обвішані орденами і оперезані стрічками Великих Хрестів, і ці відзнаки розмірно подзенькували під подувом нічного вітру. Так змагався король Мурдас із знаменням занепаду, що з’явилося йому уві сні. Нарешті Мурдас те знамення подолав, і воно так щезло, ніби його й не було. Думає король – де ж воно поділось? В дійсності чи в інших мареннях? Ніби в дійсності, але чи можна бути певним? Зрештою, може бути, що сон про дядька вже доснився й нема чого далі хвилюватись. Але знову ж таки – як йому про це довідатись? Нема іншої ради – тільки снами‑шпигунами, які вдаватимуть із себе осіб, що ведуть підривну діяльність; їх треба насіяти скрізь, щоб вони невтомно пильнували всю Його Монаршу Персону, Державу Його Єства, і ніколи вже король‑дух не знатиме спокою, бо завжди має бути готовий до того, що десь якомусь потаємному закуткові його величезної особи сниться заколот! А може, колись у майбутньому йому пощастить зміцнити вірнопіддані марення, виснити васальні послання й багатолюдні делегації, перейняті духом правопорядку, пощастить атакувати снами всі закутки і простори Його Монаршої Особи, щоб у них ані на мить не зміг заховатися жоден обман, жоден дядько! Як же любо стало в Мурдаса на серці від лопотіння прапорів, дядька й сліду не зосталося, нікого з родичів теж не видно, сама тільки вірність його оточує, невтомно складають йому подяки і вшанування, приємно бряжчать відшліфовані, карбовані із золота медалі, іскри порскають з‑під різців, якими майстри вирізьбляють йому пам’ятники. Радісно стало на душі в короля, бо вже й герби повишивані, й килими у вікнах, і гармати готові до салюту, а сурмачі підносять до уст бронзові сурми. Проте, коли Мурдас пильніше придивився до всього, то помітив – ніби щось не те. Пам’ятники – звичайно, але вони якісь мало до нього подібні, у виразі обличчя, в косому погляді – щось дядькове. Прапори лопотять – це так, але ж вони з маленькою смужкою, хоча й невиразною, проте чорною, ну, коли не чорною, то брудною, в усякому разі – бруднуватою. І що ж це знову? Якийсь натяк?!

«О Господи! Адже ті килимки потерті, просто лисі, а дядько – дядько ж був лисий… Не може такого– бути! Назад! Відступ! Прокидатися! Прокинутись! – подумав король. – Грати побудку, геть із цього сну!» – хотів був він вереснути, але коли все зникло, йому не стало ліпше. Він поринув з того сну в новий, що снився попередньому, а потім потрапив у ще давніший, отже, той теперішній був ніби втричі могутніший: усе в ньому вже явно перетворювалося у зраду, відгонило запроданством, прапори виверталися, мов рукавички, – з королівських ставали чорними, ордени були з гвинтами, як пообрубувані шиї, а з позолочених сурм лунали не бойові звуки, а дядьків сміх, – як гуркіт грому Мурдасові на погибель. Гукнув король стодзвонним голосом до війська – нехай його списами штрикнуть, щоб розбудити!

– Ущипніть мене!!! – горлав він, то знову кричав: – Прокинутися!!! Прокинутися!!! – проте все дарма; тож він знову силкувався вирватися зі сну зрадницького, заколотницького й потрапити в сон тронний, але в ньому вже намножилося тих снів, як собак, сновигали вони, як щури, з одних споруд кошмарна пошесть перекидалася на інші, і в Мурдасі крадькома, потайки, стиха поширювалося не знати що таке, але щось жахливе, хай Бог боронить!

Стоповерховим електронним спорудам снилися шурупики і трупики, дроти й отрути, в кожній персональній підстанції готувала змову зграя родичів, у кожному підсилювачі хихотів дядько; затремтіли домини‑страшини, самі себе настрахавши, понапихалися в них сто тисяч родичів, самозванців, що зазіхали на трон, дволиких байстрюків‑інфантів, зизооких узурпаторів, і хоча жоден із них не знав, чи то він комусь сниться, чи то йому хтось сниться, навіщо сниться і що з того вийде, – всі гуртом напосілися на Мурдаса, щоб голову йому стяти, з трону зіпхати, на дзвіниці почепити, на раз убити, на два воскресити, дана ж моя дана, голово відібрана – і вони тільки тому поки що нічого не робили, бо ще не домовилися, з чого їм почати. L так наринали одна на одну лавини Мурдасових страхітливих марень, аж вибухнуло від перенапруження вогнем. І вже не уві сні, а справжній вогонь загоготав золотими полисками у вікні монаршої особи, і розпався король Мурдас на сто тисяч снів, які ніщо вже, крім пожежі, не єднало, і горів він довго…

З ПРАЦІ ЦИФРОТИКОН, АБО ПРО ДЕВІФЦІЇ, СУПЕРФІКСАЦІЇ ТА СЕРЦЕВІ ВАРІАЦІЇ. ПРО КОРОЛЕВИЧА ФЕРИЦІЯ І КОРОЛІВНУ КРИШТАЛЮ.

Була у короля Панцерика дочка, Кришталь, така гарна, що світло, відбившись від її лику, засліплювало очі та розум. Почув про неї королевич Ферицій, і зажадав шлюбу з нею найбільше у світі. Але одна лише перешкода стоїть на його шляху, бо поклялася Кришталь не з'єднуватися ні з ким, крім як з одним з блідавців. Чи зупинить це закоханого королевича?

Була у короля Панцерика дочка, краса якої затьмарювала навіть блиск батьківських скарбів; світло, від дзеркального лику її відбившись, очі засліплювало і розум; коли ж траплялося їй пройти мимохідь, навіть з простого заліза електричні сипалися іскри; звістка про неї найвіддаленіших досягала зірок.

Почув про неї Ферицій, трону іонідського спадкоємець, і побажав з'єднатися з нею навіки, так, щоб входи та виходи їх ніщо вже розімкнути не змогло. Коли оголосив він про це своєму батьку, дуже перейнявся король цим і сказав:

– Воістину, сину мій, божевільне ти задумав діло, не бувати тому ніколи!

– Чому ж, королю мій і повелителю? – спитав Ферицій, засмучений цією промовою.

– Невже не відаєш ти, – відповів король, – що Кришталь поклялася не з'єднуватися ні з ким, окрім як з одним лише блідавецем?

– Блідавець? – здивувався Ферицій. – Це що за дивина? Не чув я про таку істоту.

– Неведіння тільки доводить твою невинність, – мовив король. – Знай же, що галактична ця раса зародилася способом настільки ж таємничим, наскільки непристойним, коли зачепило псування всі тіла небесні, і завелися в них вологість слизова та холодна; звідси й розплодився рід блідавеців, хоч і не зразу. Спершу щось там пліснявіло та повзало, потім виплеснулися ці тварюки з океану на сушу, взаємним пожиранням займаючись. І що більше один одного вони пожирали, то більше їх ставало; і, нарешті, обліпивши в'язкою своєю плоттю вапняну арматуру, випрямилися вони і спорудили машини. Від тих машин народилися машини розумні, які створили машини премудрі, які вигадали машини досконалі, бо як атом, так і Галактика суть машини, і немає нічого крім машини, її ж царству не буде кінця!

–Амінь! – машинально відгукнувся Ферицій, оскільки це була звичайна формула віри.

– Рід блідавців–непристойників, – продовжував сивий монарх, – дістався машинами до самого неба, благородні принижуючи метали, над солодкою знущаючись електрикою, ядерну розбещуючи енергію. Проте переповнилася міра їх гріхів, що глибоко і всебічно зрозумів предок роду нашого, великий Калькулятор Генетофорій; і почав він проповідувати цим тиранам слизовим, наскільки мерзенні їхні діяння, коли розбещують вони невинність кристалічної мудрості, примушуючи її ганебним служити цілям, і машини в поневоленні тримають собі на потребу – але марні були слова його. Він говорив їм про етику, а вони казали, що він погано запрограмований. Тоді й створив праотець наш алгоритм електровтілення, й в тяжкій праці породив наше плем'я, і ​​вивів машини з брухту блідої неволі. Тепер, любий мій сину, ти бачиш, що немає і не буде дружби між ними та нами; ми дзвонимо, іскримо, випромінюємо – вони ж лопочуть, забруднюють і розбризкують. На жаль! І нас іноді вражає божевілля; змолоду затьмарило воно розум королівни Кришталь й спотворило її розуміння про добро та зло. Відтепер тому, хто просить руки її опромінюючої, тоді можна постати перед нею, якщо назветься він блідавецем. Такого приймає вона в палаці, подарованому їй батьком, і піддає іспиту істинність його слів, а відкривши обман, велить страчувати залицяльника. Навколо палацу, куди не глянь, поневічені останки розкидані, яких один вид довести здатний до вічного замикання з небуттям – так жорстоко обходиться ця божевільна з закоханими в неї сміливцями. Залиш же цей згубний намір, любий мій сину, і йди з миром.

Королевич відважив поштивий уклін своєму батькові і владиці й пішов, не кажучи ні слова, але думка про Кришталь не покидала його, і чим більше він про неї думав, тим більшим загорявся любов'ю. Якось покликав він до себе Поліфазія, Великого Королівського Наладчика, і, відкривши перед ним жар свого серця, сказав:

– Наймудріший! Якщо ти мені не допоможеш, ніхто мене не врятує, і тоді дні мої пораховані, бо не тішить мене вже ні блиск випромінювання інфрачервоного, ні ультрафіолет космічних балетів, і загину я, коли не з'єднаюся з дивною Кришталлю!

– Королевиче, – відповів Поліфазій, – не стану відкидати твого прохання, але попрошу повторити його триразово, щоб переконався я, що така твоя непорушна воля.

Ферицій виконав необхідне, і тоді Поліфазій сказав:

– Пане мій! Неможливо інакше постати перед Кришталлю, як тільки у вигляді блідавця.

– Так зроби ж, щоб я став, як він! – вигукнув королевич.

Бачачи, що від пристрасті помутнів розум юнака, вдарив Поліфазій перед ним чолом, усамітнився в лабораторії й почав виварювати клей клеїстий та жижу рідку. Потім послав слугу до палацу, наказавши передати: "Нехай королевич приходить до мене, якщо намір його незмінний".

Ферицій прибіг негайно, а мудрець Поліфазій обмазав корпус його загартований рідким брудом й запитав:

– Чи накажеш продовжувати, королевичу?

– Роби, що робиш! – відповів Ферицій.

Взяв тоді мудрець великий пляц, а був то осад мазутів нечистих, пилу лежалого і мастила липучого, з нутрощів стародавніх машин витягнутої, забруднив опуклі груди королевича, а потім блискуче його обличчя і блискучий лоб бридко обліпив і робив так, доти члени його перестали видавати мелодійний дзвін і не набули вигляду висихаючої калюжі. Тоді взяв мудрець крейду, потовк її, змішав з рубіновим порошком і жовтим мастилом і скачав другий пляц, і обліпив Фериція з голови до ніг, надавши очам його мерзенну вологість, торс його уподібнивши подушці, а щоки – двом бульбашкам, і приробив до нього в різних місцях підвіски та розчепірки, з крейдяного тіста виліплені, а наостанок напнув на його голову лицарський оберемок волосся кольору отруйної іржі і, підвівши його до срібного дзеркала, сказав: "Дивись!"

Глянув Ферицій на відображення та здригнувся від того, що не себе в ньому побачив, але чудовисько–страховисько небувале – вилитого блідавця, з поглядом водянистим, як старе павутиння під дощем, що обвисло то там то сям, з клаптями іржавої паклі на голові, а тіло його при кожному русі коливалося, як драглі протухші; і закричав він у великому гніві:

– Ти, мабуть, здурів, наймудріший? Негайно ж зіскреби з мене весь цей бруд, нижній – темний і верхній – блідий, а з ним й іржавий лишайник, яким ти осквернив мою дзвінку голову, бо навіки зненавидить мене королівна, в мерзотному побачивши вигляді!

– Ти помиляєшся, королевичу, – заперечив Поліфазій. – Тим–то її божевілля і жахливе, що гидота здається їй красою, а краса – гидотою. Тільки в цій личині ти можеш побачити Кришталь.

– Нехай же так і буде! – вирішив Ферицій.

Змішав мудрець кіновар із ртуттю, наповнив цією сумішшю чотири міхури та сховав їх під сукнею юнака. Взяв міхи, надув їх застояним повітрям з старого підземелля й сховав на грудях королевича; налив отруйної, чистої води в скляні трубки, числом шість, дві вклав королевичу під пахви, дві в рукави, дві в очі, а під кінець мовив:

– Слухай і запам'ятай все, що я скажу, інакше загинеш. Королівна тебе піддасть іспиту, щоб перевірити правдивість твоїх промов. Якщо дістане вона оголений меч та велить тобі за нього взятися, крадькома натисни на міхур з кіновар'ю, щоб витекла з нього червона жижа й попала на вістря, а коли запитає тебе королівна, що це, відповідай: "Кров!" Може тоді погодиться вона стати твоєю, хоч і мало на це надії; найімовірніше, доведеться тобі загинути.

– О наймудріший! – вигукнув Ферицій. – А якщо стане вона допитуватися, які у блідавців звичаї, як народжуються вони, як кохаються і як проводять час, що я відповім?

– Воістину, іншого немає способу, – відповів Поліфазій, – як тільки поєднати твій жереб з моїм. Я переодягнуся купцем із сусідньої галактики, найкраще неспіральної, оскільки тамтешні мешканці відомі своєю огрядністю, а мені треба сховати під сукнею безліч книг про жахливі блідавців звичаї. Тебе я не зміг би цьому навчити, бо звичаї їх противні природі: все в них робиться навпаки, так неохайно, неприємно і неапетитно, як тільки можна собі уявити. Я підберу потрібні твори, ти ж вели придворному кравцю з волокон та ниток різних пошити одяг блідавця, тому що скоро вже нам вирушати в дорогу. І куди б ти не пішов, я тебе не залишу, щоб знав ти, як чинити і що говорити належить.

Зрадів Ферицій і звелів пошити собі одяг блідавця, і не міг на нього надивитися: закривав він майже все тіло, і в одних місцях витягувався на зразок трубопроводу, в інших же скріплювався ґудзиками, гачками, кнопочками і шнурочками; так що довелося кравцеві особливу інструкцію вигадати, й превелику, про те, що і як одягати, де, що і до чого причіплювати, й як із себе всю цю упряж, з суконної матерії створену, стягувати, коли прийде час.

А мудрець Поліфазій одягнувся в сукню купця, сховав під нею товсті вчені книги, що трактують про життя блідавців, звелів зробити залізну клітку – шість саженів в довжину та стільки ж у ширину, замкнув у ній Фериція, й вирушили вони в дорогу на королівському всюдиході. Коли ж досягли вони володінь Панцерика, Поліфазій в купецькому одязі прийшов на міський ринок та сповістив гучним голосом, що привіз з далеких країв молодого блідавця й продасть його тому, хто захоче. Слуги принесли цю звістку королівні, а вона, здивувавшись, мовила їм:

– Воістину за всім цим криється велике шарлатанство, але не обдурить мене купець, бо нічиї пізнання про блідавців не зрівняються з моїми. Наказуйте йому прийти до палацу та показати бранця!

Привели слуги купця до королівни, й побачила вона поважного старця та клітку, що несли невільники; в клітці сидів блідавець, а обличчя його було як крейда на половину з пирітом, очі наче волога зплісніла, а члени наче грудки бруду. А Ферицій глянув на королівну й побачив її обличчя, що ніби бринить ніжним дзвоном, і очі, що блищали, як електричні розряди, й утвердився він в своєму божевільному коханні.

– Цей і справді схожий на блідавця! – подумала королівна, проте вголос сказала:

– Воістину чимало довелося тобі попрацювати, старче, перш ніж зліпив ти з бруду ляльку та натер її вапняним пилом, щоб мене обдурити; але знай, що мені відомі всі таємниці могутнього роду блідавців, і коли відкриється твій обман, ти будеш страчений разом з самозванцем!

Мудрець відповів:

– Королівно! Той, кого бачиш ти в клітці, справжнісінький блідавець; викупив я його у зоряних піратів за п'ять гектарів ядерного поля, та якщо хочеш, поступлюсь тобі, бо єдине моє бажання – порадувати твоє серце!

Королівна веліла принести меч й просунула його крізь грати клітки. Ферицій схопився за вістря та порізав їм сукню, отже міхур лопнув. Полилася кіновар на меч, і став він червоним.

– Що це? – спитала королівна, а Ферицій відповів:

– Кров!

Тоді королівна веліла відкрити клітку, безстрашно увійшла до неї та наблизила своє обличчя до обличчя королевича; близькість коханої затьмарила його розум, але мудрець подав таємний знак, і Ферицій натиснув на хутра; вийшло з них затхле повітря, а коли королівна запитала: "Що це?" – Ферицій відповів: "Зітхання!"