Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)
Так, принаймні, можна було зрозуміти ці кліматично–психічні та інтелектуально–метеорологічні явища. Думки його ставали все темнішими, прямо чорними й осідали в наболілій психіці, іноді доходячи до розмірів філософського каміння. Тому що так виглядали плоди безнадійних медитацій – наче скам'янілий осад на дні душі. Але якщо це так, то чому він упустив кілька найбільших на вигін, тихо мигаючи заревим блиском, а потім пустив кіптяву й прояснився з явним задоволенням? Можливо, це був спосіб позбавлятися душевного баласту? І так він із собою боровся, так його кидало з боку в бік від незадоволених почуттів, так виставляв з себе друголи в різних фазах чарівної консолідації, що надірвався десь на периферії й випустив із себе щось на кшталт хмарки–кумулюса, відокремленої вихровою стіною від грозового фронту. Знання це деякий час волочилося за Крентліном, доки не взялася до саморегулювання. І тоді виявилося, що він виділив не ту єдину друголу, про яку мріяв, а півтретину їх, Звоїну, тобто Цеву, або Цевінну, безперечно, жіночу, а також подібних близнюкам–півмісяцям двох її чоловіків. Спочатку вони були як мурахи, ніякої статі, але жіночність Цевінни індукувала в ній двочоловічисть. Власне, їх було не два й не півтора, а скоріше, розгалуженець, ніби перехідний, але таким вже він й залишився як Марлін–перемичка–Понсій, або ж Пунцський, бо раз у раз червонів.
Та тут все жорстоко переплуталося. Крентлін навіть і не знав, що сам спричинив своє лихо, що до двочоловічниці пристрастю розгорівся. Не помітив навіть, як, палаючи, терзаючись нападами ревнощів, особливо в уявній гонитві за Цевінною, виділяє чергових істот, калібром та форматом відповідні різкості чуттєвих перенапружень.
Так від його любовних кидань й заселявся цей світ. Ніхто там нікому не шкодив, тим більше, що вони могли легко і навіть мимохідь пропливати крізь один одного, затримуючись хіба що на особливо цікавій ідеї проникаючого, і то швидко, без видимих наслідків. Але все–таки щось обтяжувало їхні душі, бо мало хто з них не викидав тих чорних, як чорнильні горішки, конкрементів загуслих думок – може, плодів надто холодної й застиглої рефлексії. Та цього було достатньо, щоб вигони покрила морена – справжнє світоглядне звалище. А те, що відбувалося над нею, було важко зрозуміти. Крентлін під час, здавалося, випадкових зустрічей просвистував крізь вітряницю Цевінну, як блукаючий вихор, ніби її не помічав, але це була лише видимість. Він відчував шалене тремтіння, відчуваючи, що вона то тут, то там йому симпатизує, що місцями він їй зовсім не байдужий. Тоді він починав солодко густіти в її межах, але вона робила марними ці оклюзії, даючи бідоласі холодний афронт.
І одного разу Крентлін, йдучи, куди думки понесуть, після такої дифузії, що обернулася конфузією, випустив хмарку, дуже малопомітну, яка кружляла деякий час, очевидно, в нерішучості, чи вистачить її за такої куцості на персоналізацію. І потім ця істота так і не виросла, а тільки подовжилася, й юрке, як дзиґа, раз по раз прослизало в Крентліна, чи то з метою підбурювання, чи щоб побути в комусь більш значному. А потім цей підлабузник відривався й був меншістю у Цевінни. Мародер? Непроханий гість? Осмотичний пустельник? Зловмисний нахабник? Невідомо. Принаймні докучав і їй, і йому, так що вони обтрушувалися після його відвідування. Натомість Марліна–перемичку–Понсія цей дивний переуженець уникав як вогню.
Тим часом у поведінці Крентліна відбулася зміна. Ні з того ні з сього він так всунувся у двочоловіка, так у ньому розлився, ніби збирався витіснити його з буття. Але Марлін–перемичка–Понсій навіть не почервонів. А карлик, справжній недоносок, крутився то туди, то сюди, захопив кілька філософських каменів, але тут же їх викинув та вкрився цятками, схожими на очі. Виглядав когось чи що ще? Схоже, він навіть багатозначно моргає. Все якось призупинилося. Чомусь ніхто вже не загравав духом. Чомусь усі поблискували. Чи було це заломлення світла чи духовний надлом? Невідомо, до чого дійшло б далі, але тут король Іпполіп заходився тупотіти ногами й проекцію довелося перервати. Король вимагав пояснень.
– На жаль, володаре, ми цього самі не розуміємо, – відразу зізнався Трурль. – В цьому й полягає наша головна скрута. Ми не знаємо, чим є дії Крентліна та Цеви – невинними забавами чи чорною виразкою нашого творіння. Гірше того, ми не знаємо, як нам це дізнатися. Ми повторювали дослід неодноразово, змінюючи вихідні умови. Іноді замість двочоловіка виходив півторант, іноді Цевінна отримувала перемичку, але ці статистичні відхилення, цілком банальні при будь–якому створенні світу.
– А цей переуженець?
– Цей в'юн? Розумію, що має на увазі Ваша Величність. Він з'являється щоразу, іноді буває більший, іноді менший, часом дещо роздвоєний, як гадючий язик, що теж викликає всілякі підозри. Але королю має бути відомо, що в кожному виробництві є відходи, а там де все настільки ж матеріально, наскільки й ідеально, навіть сміття може бути одухотвореним. Отже, з технічного боку цей феномен є безневинним побічним продуктом творіння.
– Ти так вважаєш? Тільки чому він такий настирливий? Чому він в них лізе? Може, це спокусник?
– Зовні так воно й виглядає, – погодився Трурль. – Але ж ми не знаємо, спокушає він чи не спокушає. Вони там усі взаємно проникають, але чи заради прогулянки або з наміром спокусити неможливо розібратися, бо ніяк не можна з'ясувати, що їм потрібно. Тут ми потрапили в труднощі, тому що вийшли за межі класичного варіанту творіння. Той духовний солітер звивається, як змій, оскільки худий він, отже, й гнучкий. Правда, згідно з теологією, дияволові й не належить зайва вага, але, якщо подивитися раціонально, хіба неодмінно зло має бути худим? Корпулентне теж цілком могло б спокушати. Ми нічого не повторювали та нікого не наслідували, коли створювали новий світ, й ось результат. Ми створили світ, несхожий на наш, отже його й не розуміємо.
– Що ти мені тут розповідаєш? А хіба Господь Бог когось копіював? Адже він, як відомо, творив з нічого!
– Тільки сам світ, Ваша Величносте, а не райських поселенців! Тих, якщо пам'ятаєте, «за своїм образом та подобою». Приблизно так він їх змоделював. І невипадково. Подібність створених своєму творцю – головна умова вдалого творіння! Чим сильніше відрізняється творець від своїх дітищ, тим менше його розуміння про те, кого ж він створив, що вони відчувають, мислять і які їхні наміри. Ваша Величність самі в цьому щойно переконалися. Хто ліквідує подоби, той знищує оплот порозуміння. Якщо ми самі ні в чому не нагадуємо створених нами, то не можемо й зрозуміти, хто, як, чому і навіщо щось робить, а в першу чергу – чому він робить це так, а не інакше. Мова теж нічого не пояснить, бо заснована вона на подобах, а їх тут нема. Якщо в нас немає жодних органів, подібних до органів створеного, якщо його тілесність ні в чому не відповідає нашому, якщо його час – не наш час, а його простір – не наш простір, то обидва наші світи ні в чому не співпадають й навіть ніде не стикаються. Так ми можемо через невігластво створити світ найжахливіших мук, й при цьому у нас не вистачить уяви навіть уявити, що ми створили. Істоти, зовсім відмінні від творця, для нього абсолютно непроникні та незбагненні. Я вважаю, що це перший закон творіння світів, його невід'ємна антиномія. Або ми створюємо зрозумілих нам, і тоді вони повинні бути богоподібними, або створюємо несхожих, долею яких навіть не зможемо поспівчувати, бо вона залишиться непроникною таємницею.
– Ось! Це важливо! О! Фундаментальну річ зараз ти сказав, Трурле! – схопився з місця Іпполіп. – Так! Тепер я бачу! Я зрозумів! Судження, що той напухлий там пізнавав блаженство, тому що так барвисто димів, як доказ істини коштує стільки ж, скільки твердження, що той, хто ефективно горить на багатті, відчуває від цього задоволення! Тепер я розумію! Повернути справу творіння обличчям до створених – це одне, а розуміти, як у них там справи, що вони мають від цього буття, це зовсім інше питання! Друзі мої, виявляю вам особливу подяку за це одкровення, бо воно ще більше затвердило мене в вірі. Тепер я ще міцніше віритиму в Бога, ніж досі.
– Не бачу зв'язку, – здивувався Трурль.
– Не бачиш? A "Credo quia absurdum est[37]37
Вірую, бо це – абсурд (лат.).
[Закрыть]? Вічний – самозіпсовуючихся породив, всемогутній – безпорадних, всеблагий, кому найменшої праці не складає збереження чеснот, – хтивих нікчем. Як же не розчаруватися, бачачи таке поєднання якостей? «За своїм образом та подобою» він будував свої очікування, але виявився нездатним мінімізувати їх до масштабів створюваного! Вічного вогню він чекав від іскорки свого блиску! Звідси його ексцентричність, уявні Божі дивацтва, враження, що він якийсь шарлатан, дивак, маніяк, сутяга та бюрократ, який й після смерті тягне створених на судові процеси, розслідування та розгляди у всіх інстанціях долини Йосафата.
Ах, тепер я зрозумів, що так пригнічувало отців церкви, а особливо Августина – цю незбагненність, принизливу не тільки для здорового глузду, але й для почуттів, вони не змогли зрозуміти, сховали своє здивування у догмати, відмовилися від власного розуму, не знаючи, що їм з'явилася антиномія, укладена в техніці, а не в етиці творіння. Так, звісно, це так! Тепер я вже без жодного сумніву вірю в Бога та співчуваю йому, – вже спокійно закінчив король.
Проте Кляпавцій його зовсім не слухав. Здавалося, що він щось в середині себе переварював, посміхаючись думкам, що відвідали його несподівано. Нарешті він піднявся з світу, на якому сидів, притому так урочисто, ніби збирався злетіти.
– Найсвітліший королю! – промовив він поважно, сильним голосом. – Мені спала на думку одна ідея, зовсім нова. Я не люблю хвалитися, але мушу сказати, що цей задум абсолютно геніальний. Тепер я знаю, що потрібно зробити, щоб створити світ, що прагне досконалості, такий, жителі якого знайдуть та затвердять на віки власне щастя, але при цьому не будуть ні в чому, повторюю, ні в чому схожі на того, хто їх створив…
–Ну! Ну! – в один голос вигукнули Трурль та Іпполіп…
Проте Кляпавцій їм нічого більше не сказав. Сказав лише, що за чотири дні приготує новий світ та експериментально доведе його бездоганність. Даремно наполягав монарх та сердився Трурль. З усмішкою вищого знання, з глузливою байдужістю генія, який, заслуживши вічну славу, ні в що не ставить злостивців – заздрісників, Кляпавцій почав підбирати з підлоги інструменти. Тоді Трурль заявив, що вмиває руки й не братиме участі в черговій спробі, але піде та сам проведе експеримент у новому напрямку. Монарх домовився про зустріч з обома конструкторами в палацовому залі аудієнцій найближчої середи, з тим вони й розійшлися.
В середу обидва прибули пунктуально. Трурль з порожніми руками, а Кляпавцій прикотив візок, що тріщав під вагою апаратів, і відразу ж приступив до демонстрації.
– Володаре, я досяг успіху, – сказав він. – Але щоб все було з самого початку ясно, я маю зробити до мого творення невеликий усний вступ. Мій... е–е... колега Трурль сформулював антиномію творення в класичному варіанті наступним чином: що менше подібний до творця своїм створеним, то важче йому розібратися в їхній долі. Коли ж межа подібністі дорівнює нулю, творець не знає про якість життя своїх креатур нічого. Звідси нібито нерозв'язна дилема: або уподібнити творених самому собі, але тоді чим краще творець розумітиме створених, тим більше буде обмежений він сам і втратить творчу свободу, або чим вільніший він у своїх починаннях, тим далі від нього вислизають створені у своїй сутності та існуванні. Я знищив цю дилему своїм некласичним підходом. Я створив не один світ, а потенційне їх безмежжя – не універсум, а поліверсум викликав я до життя в цьому ящику. Я сам не знаю, як живеться там тепер моїм істотам, але моє незнання не має жодного значення, тому що я помістив їх у багатоваріантному світі, який вони можуть заміняти на зовсім інші світи. Кому не підходить це існування, кому все набридло, той біжить до важеля й одним рухом переводить буття на новий шлях. І кожен такий світ існує на роздоріжжі, будучи пересадковою станцією для безлічі інших, легко доступних світів. А оскільки мої створені самі копаються в буттях, як у розкладених товарах, оскільки можуть приміряти їх як капелюхи, керуючись своїм власним, а не моїм смаком, то виходить всесвіт, який у кінцевих якостях залежить лише від голосування її мешканців. Як творець я дав їм максимальну волю! Я нічого не вибираю за них, не даю їм жодних рекомендацій, інструкцій чи заповідей – ні з палаючого куща, ні з якого іншого місця, я нічого їм не нав'язую і нічого їм не забороняю, не роблю вигляду, що знаю краще за них, у чому полягає їхнє щастя, що підносить їх, а що веде до падіння. Вони можуть помилятися, але жодна помилка не буде остаточною, бо її виправить перемикання онтологічної стрілки. А тому мій світ не є дидактичним, авторитарним, школярським, арбітральним, категорично заданим раз і назавжди без жодних консультацій та дискусій. Це не виправний будинок з карами та заохоченнями, які я міг би встановити, зберігши собі право помилування у виняткових випадках. У цьому світі немає попруг, які я один міг іноді відпустити своїм чудотворним втручанням.
Та оскільки цей світ весь час перетворюватиметься і змінюватиме суть доти, доки в ньому залишиться хоча б одна особистість, не задоволена тим, що є, він блукатиме, перебуваючи в різні боки, занурюватиметься в різні долі, доки не потрапить у таку. , яка всіх задовольнить. Тільки тоді ніхто не чіпатиме перемикача, бо запанує вічна гармонія. Отже, мій світ не стартує в раю, щоб потім посковзнутися у бік пекла, а бере початок у боротьбі і прямує до вічного раю. Я все сказав, володаре.
– Aга! – Сказав Іпполіп, який просвітлів обличчям, поки слухав Клапауція. – Ось! Це мені підходить як найкраще! Давай! Ну ну! Здається мені, що цього разу ти потрапив до десятки! Кажеш, заснував вибори? П'ятигідне демократично–онтичне голосування: рівне, загальне, вільне, таємне та ще й оборотне? Що ж, це схоже на ідеальну рівноправність. Та кажеш, що не можеш нічого зрозуміти, їхніх там вчинків, мотивів? Правду кажучи, трохи шкода.
– Ось ось! – Кляпавцій підняв палець докірливим жестом. – "Трохи шкода", чи не так? Жаль, що не можна підноситися, втручатися, мудрувати, вимагати, лаяти, обласкувати, виконувати вироки, роги обламувати, поливати сіркою і при цьому співати собі дифірамби вустами створених! Звичайно, можна щось зрозуміти й у такому світі, як цей світ в ящику, але це можливе розуміння ні до чого не зобов'язує, залишаючись чимось на зразок приватної думки, votum separatum Творця, записаного на полях його Творіння…
– Ну що ж, покажи, покажи, любий, нам свій світ, – зітхнув Іпполіп і зручніше вмостився на троні, а Кляпавцій, не звертаючи уваги на Трурля, що похмуро мовчав, пустив сніп світла на алебастрову стіну.
І знову вони побачили Крентліна–зорянина, його духовні кидання та помилки, що закінчилися появою на світ гермафродитного потомства. Цевінна зовсім не змінилася, а чоловік цього разу виявився півтораком, тому що на нього пішло менше аматерії і він з'явився, як по тулубу перев'язаний Марлін Підпонцій.
Оскільки присутні це вже раз бачили, картина здалася їм цілком доступною для розуміння, а в чомусь навіть ясною. Кожен створений був потроху скрізь, кожен, спілкуючись з іншими окремими своїми частинами, був присутній за бажанням у братніх та сестринських душах, відвідуючи ближніх зсередини з помірністю, що походить від поверхневого натягу та добрих манер. Мабуть, бажаючи довести марність артикулованої мови для розуміння подій, Кляпавцій увімкнув звук, і цей німий досі світ вибухнув багатоголосою говіркою.
Відразу ж долинули до них відгуки трюмлення. Це чоловік, Марлін, роздмухував собі приємні хвилини в Цевінні, блукаючи в її роздумах. Потім щось між ними зіпсувалося. Підпонцій пішов, трохи затуманений ззаду, а Крентлін став напирати на неї. Цевінна не пропускала його, ніби апретована.
– Ну, дай мені хоча б один трюм! Знімемося! Затумани влаштуємо!
– Сам затуманься! Прошу в мене не втручатися! Це мій клокіт!
– Осмотична чарівнице, зорова згустнице! Пустимо Понтяка на клейстер!
– Ви забуваєтесь! – долинуло нерозбірливо.
– Що тобі, полторант миліше? Я тобі вмию, втрию, замстру!
Не зовсім було ясно, хто, про що, та в якому сенсі кричить. Серед морени з відвалів філософського каменю тут і там стирчали охайно вкриті навісами пересущниці. Цевінна від розлюченого Крентліна стяглася до найближчої з них, де сидів на сторожі брамар, непроникний, мов весь затягнутий більмом, такий собі молокосос. Між ними відбувся короткий обмін думками:
– Дай мені сплав, дай відпуст, хоч на один трюм, а то з'юхчу! Шансуй мені забут, ось як треба! На мучильський всос!
– Відіймися, дивись, перебутну! Не балуй, не єленься, ти!
Користуючись замішанням, Цевінна вже дифундувала крізь брамара до важелів, але в цей момент Крентлін, вийшовши з себе, оточив її згустки, впровадився в неї, захопивши по дорозі молокососа, й почав її запекло трюмити: «Засущимся тут, тут!..»
А вже Марлін перся до них так, що тріснула перемичка й чоловік разом з побічним Підпонцьким, що відокремився, влетіли в Крентліна з надуманого боку, розпучили його, вийшла купа мала. Цевінна вискочила звідти розтормошена та почала ініти. Щохвилини змінюється: євиться, маріолізується, нарешті, слюдмилася – що це, хвороба чи вид мімікрії? По деякій відносній близькості наоленилася, але стала швидше Елендою, ніж Оленою, може, від хвилювання, а може, поспіхом.
Тим часом над пересущницею Марлін і Подпонцій з Крентліном перетворилися на клубок киплячого киселю, розмазуючись в взаємних турбуленціях брамаря, який марно намагався зосередитися, бо його розсіювали з піддуманого боку.
– Щоб ти луснув, чужинська дифузія! – волають як один чоловіки.
– Самі лопайтеся! Вбирайтеся в мертвячий чух, а то я вас сам всмокчу! – відповів їм коханець, хоч і невдалий, але вже близький до мети.
– Ти, розчиняче, чорт з тобою! Вали в онтику!
Крентлін в одну мить видумався з пересущниці та вже був поруч з Цевінною, наповнив собою її всю, хоч і у фазі Еленди. Чоловік тут сіпнувся відразу в обидва боки – до дружини та до важелів:
– Пересущуюсь, щоб Крентляк всмоктався! Ціва не зміниться? Миттю мені шансуй, біляк!
А брамар зовсім вицвів та сипить:
– Пусти, радикале лощений! Або по нулях, або трансфінально. Компроміс не раджу – трюма не вийде!
– Підскажи! Хто має обнулитись? Влезун?
–Ги! Може, твоя чверть, а може, Понцька, а може, й обоє пропадете. Я не пророк, а шансер.
– Шанса тебе в трюм! Затьмись! Пересущаюсь!
Підскочив Марлін до пересущниці, Підпонцій разом з ним тягне.
Тут блиснуло, занівіло, але за мить знову вони тут, але не ті самі, бо онтика стала зовсім інша. Понція немає і сліду, Крентлін вже не Крентлін, а Гренсліч, й до того ж карликовий, наче його таким індукувала економна Цевінна, яка сама анітрохи не змінилася, принаймні на перший погляд. Переіснування викликало загальну паніку. Хто міг, відразу пірнув у будь–кого, чи щоб сховатися, чи від утробного рефлексу – невідомо. Кожному хотілося бути у самій середині. Цевінні теж, тому вона рушила в сторонні неясниці, але потрапила саме в область таких віддалених інтересів, що її там взагалі майже не було, тоді вона прояснилася навиліт та випала на морену. Вона ще тремтіла, а тут – що за постійність почуттів! Марлін навпіл з Гренслічем до неї. Тут вона змішалася, а вони з нею. Вона хотіла піти геть, струсити їх, вийти з цього бедламу, в якому вже ніхто своїх думок не впізнавав й тягнув до себе чужі, приймаючи їх за свої в психічному замішанні, майже божевіллі. Цевінна розвіялася оболонками, а ті ледве схаменулися, сповнені чужих почуттів, й попрямували до пересущниці. Тепер Марлін дав інше буття. З хаосу волань можна було зробити висновок, що тепер вже ніхто нічого не розуміє.
Дим повалив як від ста пожеж без вогню. Здавалося, що кожен, як і раніше, всюди діючи, крім того, випускав з себе бутехи, тобто плани на майбутнє, невиконані наміри, й тим рясніше, чим відчайдушніше намагався зосередитися.
Можливо, це була лише форма екстерналізації думок, або ж зрештою (так потім стверджував Трурль) справа дійшла до панпсихічної анігіляції, а згадані дими були виворочені навиворіт інтелектуальними нутрощами мешканців цієї версії буття.
Дивись, а тут вже Гренсліч розлітається на всі боки, замість світоглядної морени якісь тумби, до самого горизонту мізкує тиха мислительність, світ в цьому варіанті ніби більш натхненний, але вкрай офіційний, бо всюди якісь герби та печатки. Чоловік не чоловік, а вже й сповзає до Цевінни з досить сильною прецесією. Сила Коріоліса, Мопертюї чи звички – не розбереш. На додачу до всього зник поділ по родах. Невідомо стало, що робити, бо зник сенс конфлікту. Секс тут вже взагалі з області переказів – не секс, а екс. Чоловік-вуж, не розібравшись у цьому внаслідок сильного афекту, кинувся було в глиб Некароля Гренслицького, й шипить: «Я ж тебе заклокочу, я тобі покажу етруське буття!» – та остовпів, побачивши, що перед ним не коханець, а щось середнього роду: зникала Гренсліча ця онтологія.
А тут ще втрутився молокосос, раптом відпхнув вужа, а сам шуганув в пересущницю й – повний назад, щоб повернути щось попереднє, але або потрапив у поганий трюм, або хватка в нього зісковзнула з онтоятки. Охнули всі координати, континуум страшенно застогнав, ніби з ним викидень трапився, посипався град філософського каміння, і блиснув новий світ, але який!
З чоловіка–вужа вийшла розчепірка, явно жіночна, ніби цього жіночого початку ледь–ледь залишалося на самому дні, брамар, весь у батистових оболонках, як в'юнок обвився навколо пересущниці та розцвів над рукояткою райдужною квіткою – ні дати ні взяти папороть в ніч на Івана Купалу!
А де ж Цевінна? Якісь роздуті спученості, пузирчаті завитки, балонети–монгольф'єри в небесах – чи вона це? Розчепірка з вужа влізла в сусідник, де пелегриб з недодуттям щось мямлить, стоячи на одній нозі, а з ста сторін, тремтячи від зусиль, хибноніжки тягнуться до онтоятки ...
Король вже хвилину, як вимагав припинити проекцію, негайно закінчити. Кляпавцій нарешті неохоче погодився. Він вимкнув апаратуру, бурчачи, що можна було б почекати ще кілька переіснувань, що зрештою все це має якось віддистилюватися, роз'яснитись, це вони так, через недосвідченість, з незвички, через поспіх, але ніхто його не слухав. Король сунув скіпетр в кишеню й чистив державу рукавом, а Трурль, ставши на карачки, з трьох боків оглядав ящик з всесвітом, замруживши то одне, то інше око, заглядав в середину через щілини, постукував у дно, потім рішуче піднявся й сказав, струшуючи коліна: "Значить так. Вибравшись з класичної антиномії, шановний колега вліз у некласичну». П'ятигідні вибори онтології – чи не так? Смішно! Вони ж у цьому ящику нічого не вибирають, а лише скачуть, як риби на сковорідці, бідолахи. Відкриття, безсумнівно, є: падуча багатосущна, або ontolepsia ргоgressiva – новий вид екзистенційних страждань. Адже вони тільки й зайняті тим, що від холери біжать до чуми, від чуми до прокази, й як можна при цьому стверджувати, що, тікаючи від однієї зарази в іншу, створені таким чином наближаються до ідеалу?
Тут Кляпавцій почав кричати й навіть, забувши про королівську присутність, тупотіти на Трурля, який сів на його світ та зухвало бовтав ногами. Справа могла дійти до образ дією, якби не втрутився Іпполіп, нагадавши, що це як–не–як, а все ж таки створення світу.
Ледве охолонувши, Кляпавцій почав жваво та науково пояснювати, чому безліч альтернатив буття має виявитися для створених непередбачуваними: буття не черевики, щоб їх можна було приміряти! Ризик є за кожного переходу, це накладні витрати прогресу. Але в його, Кляпавція, варіанті ці витрати менші, ніж в класичному, й він готовий довести це розрахунками. Примірка буття неможлива ще й тому, що коли хтось переходить з однієї онтики в іншу, то він не тільки змінює все своє оточення на зовсім нове, але водночас й власна сутність зазнає непередбачуваної зміни. Ризик тут неминучий, а спроби вимагають часу, але що таке десять хвилин зайвих спостережень в порівнянні з цілими епохами класичного варіанту? Ідеальний стан може наступити через годину або через двісті років, це правда, але іншого шляху не існує... Так він продовжував, вживаючи все більш хитромудрі терміни, посилаючись на топологію духу та геометрію усвідомлень й осяянь, викладаючи елементи ендоскопічної онтографії, кліматизації емоційного життя, її рівнів, екстремумів, підйомів, спадів, а також занепадів духу, і говорив так довго, що охрип, а в короля розболілася голова. Тоді Трурль піднявся з світу, на якому сидів, та вийнявши з–за пазухи невеликий клаптик паперу, сказав:
– Я теж не гаяв ці останні дні, володарю. Дозвольте представити Вашій Величності результати моєї роботи.
– Почекай, – перервав його король. – Один з моїх радників так мені вчора сказав: якщо світ вийде у нас краще, ніж у Господа Бога, тоді він виграв, бо це означало б, що він наділив нас необмеженими творчими можливостями. Якщо ж світ нам не вдасться, то виходить, що він нам цієї всемогутності не дав, бо не захотів. Отже: якщо виграємо, то програємо, а якщо програємо, то якраз і виграємо! Адже виграти ми можемо тільки за нього, за Божий рахунок, у той час як, програвши, ми виявимо слабість, яку він нам додав, й цю немічність йому повернемо з протестом, що ми є жертвами дискримінації при створенні світу! Що скажете?
– Та! Софізми! – Трурль сунув королю під ніс свій папірець і при цьому забувся настільки, що, бажаючи до кінця принизити Кляпавція в монарших очах, потягнув короля за обшитий горностаєм рукав: – Ось, поглянь сюди, володаре! Це проведений мною формалізований, тобто остаточний доказ неможливості створення світу!
– Та ну? – здивувався монарх. – Що я чую? То ти справді довів, що не можна?
– Так, володарю. І без жодних натяжок. Нема чого й намагатися – ось розрахунки.
Король витаращив очі.
– А як, як же все це? – розвів він руками. – Але ж світ існує…
– Що ж, – знизав плечима Трурль. – Таким вже є цей світ… Я ж мав на увазі досконалий…
Переклад Галій А.С.
