Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 36 страниц)

«Ти або дурень, або потвора! – крикнув Кляпавцій, а я вже й зовсім збаранів. – Як смієш вихвалятися такими нікчемними діями?»

«Я ними не вихваляюсь, а просто сповідаюся, – спокійно відповів голос. – Я ж кажу, що ми по‑різному пробували, усіма способами по черзі. Виливали на планети дощі багатств, потопи ситості й достатку, паралізуючи на них будь‑які зусилля і працю; ми давали добрі поради, а вони у відповідь відкривали вогонь по наших компотницях, тобто літаючих тарілках, бо, правду кажучи, перше ніж братися ощасливлювати, треба було переробити їхні душі…»

«То ви й таке можете зробити!» – скреготнув Кляпавцій зубами.

«Та можемо, звісно, можемо! От узяти хоча б, приміром, наших сусідів, які живуть на землеподібній, тобто землянистій планеті, антропанів! Вони займаються переважно вихвіндрюванням і турбаченням, і це зі страху перед проквярнею, яка, за їхніми поняттями, перебуває поза існуванням і з роззявленою пащею, в якій палає вічне полум’я, чекає на грішників; отож, наслідуючи благословенних кімбрабелянсів, райського Ламбудаса і уникаючи огиданції з її огидансами, антропанський юнак помалу стає досконалішим, кращим і шляхетнішим, ніж були його восьмирукі предки. Правда, антропани воюють з байоранами за примат Дусу над Мусом або Мусу над Дусом (оскільки мають протилежні переконання), але зваж, що в таких війнах гине тільки частина їх, тоді як ти хотів би, аби я, вибивши їм з голів усю їхню віру у вихвіндрювання і проквярню і все інше, підготував їх до раціонального ощасливлення. Але таким чином відбулося б психічне вбивство, бо ці нові істоти вже не були б ані байоранами, ані антропанами, хіба ти цього не розумієш?»

«Забобони треба замінити знанням!» – твердо мовив Кляпавцій.

«Та звичайно! Але зваж, прошу тебе, на те, що зараз там живе близько семи мільйонів спокутників, і не один з них потратив ціле життя на приборкання власної натури, щоб урятувати своїх ближніх від проквярні; то як же мені пояснити їм за кілька хвилин, та ще так, щоб у них не залишилося більше ніяких сумнівів, що все це було ні до чого, що вони змарнували життя на справу зовсім безвартісну? Хіба це не було б жорстокістю? Знання само повинно замінити забобони, але для цього потрібен час. Візьми для прикладу того горбаня, про якого ми говорили. Живе він у солодкому незнанні, вірячи, що його горб відіграє в Творенні Світу чи не космічну роль. Коли йому поясниш, що горб є наслідком хибного поєднання атомів, то тільки зробиш нещасним. Тоді слід було б одразу ж і випростати його горб…»

«Та певна річ, що так!» – випалив Кляпавцій.

«Ба! І ми так робили! Тільки мій дід раз випростав за одним махом триста горбанів. Але як потім мучився!»

«Чому?» – не втримавсь я від запитання.

«Чому? Та сто дванадцятьох одразу після того засмажили в олії, сприйнявши таке несподіване видужання як неспростовний доказ таємних зносин з нечистою силою; тридцятьох забрали до війська, і вони загинули в боях, убиваючи один одного під ворожими прапорами, сімнадцятеро відразу ж упилося з радості на смерть, а вже решту винищило виснаження від кохання (бо мій дід через свою духовну шляхетність обдарував їх іще й великою вродою) або всілякі інші моральні збочення, яким вони, напостившись до того, почали надто бурхливо віддаватися, отож за два роки всі вони зійшли в могилу. Єдиний виняток… Ет! Не варто й говорити!»

«Та кінчай, коли вже почав!» – заволав з великим хвилюванням мій учитель пан Кляпавцій.

«Якщо конче хочеш… Гаразд. Спершу лишилося тільки двоє. Один, потрапивши дідові на очі, на колінах благав його повернути йому горб, оскільки калікою непогано жив собі з милостині, а випростаний мусить працювати, а він не був до того привчений, казав, що до горба він уже зовсім звик, а тепер, заходячи будь‑куди, боляче стукається чолом об одвірки…»

«А останній?» – спитав Кляпавцій.

«Він був королевичем, через каліцтво позбавленим права спадщини, а коли позбувся каліцтва, мачуха, бажаючи, аби корона дісталася її синові, отруїла пасинка…»

«Ну, гаразд… Але ви все‑таки можете творити чудеса…» – з розпачем у голосі мовив Кляпавцій.

«Ощасливлення за допомогою чудес є однією з найнебезпечніших серед відомих мені технік, – суворо відповів голос з машини. – Кого змінювати за допомогою чуда? Окремих осіб? Через надмір уроди розбиваються подружні зв’язки, зайвий розум призводить до самотності, багатство – до шаленства. Ні, ні! Окремих осіб ощасливлювати не можна, а суспільства – не варто. Кожне повинне йти власним шляхом, природним чином, підносячись з поверху на поверх розвитку, завдячуючи лише собі всім добрим і лихим. Ми, з Найвищої Фази, не маємо чого робити в Космосі; ми не створюємо інших Космосів, оскільки, дозволю собі зауважити, це було б нечесно. Навіщо це робити? Для власного вивищення? Це було б паскудством. Чи, може, для створюваних? Але ж їх немає. То ж як можна зробити щось для тих, кого не існує? Робити що‑небудь можна лише доти, поки ще не можна робити всього. А потім треба сидіти тихо… А тепер дайте вже мені спокій!»

«Та як же так?! А якісь засоби, аби хоч трохи поліпшити, допомогти, вдосконалити? Зваж на тих, хто страждає! Алло!» – один поперед одного кричали ми з Кляпавцієм перед Остаточним Пультом.

Машина позіхнула й сказала:

«І чи варто взагалі з вами розмовляти. Чи не правильнішою була наша поведінка на планеті? Завжди те саме! Та вже добре! Ось вам рецепт на ще не випробуваний засіб, але застерігаю вас перед наслідками! А тепер робіть собі, що хочете. Спокій, це єдина річ, яка мені потрібна. Ідіть собі з Боготроном…»

Машина замовкла, а ми залишились перед згасаючими сузір’ями її вогнів біля Пульту, на якому лежав аркуш із таким приблизно текстом:

АЛЬТРУЇЗИН    – психотрансмісійний препарат, призначений для всіх білкових. Викликає узагальнення всіх почуттів, емоцій і відчуттів того, хто їх безпосередньо переживає, серед інших, які перебувають на відстані не більшій, як п’ятсот ліктів. Грунтується на принципі телепатії, не гарантує передачі ніяких думок. На роботів і рослини не діє. Інтенсивність відчуттів переживаючого індивідуума як транслятора підсилюється завдяки вторинній ретрансмісії приймачів і є тим більшою, чим більше осіб знаходиться з ним у сусідстві. Згідно з концепцією винахідника, АЛЬТРУЇЗИН має вносити в кожне суспільство дух братерства, спільності й глибокої симпатії, оскільки сусіди щасливої особи стають теж щасливими, і тим щасливішими, чим щасливіша вона; отож, виходячи з власних інтересів, а тому від усієї душі, вони зичать такому індивідуумові ще більше щастя. А коли хтось страждає, негайно поспішають на допомогу, щоб позбавити себе самих від індукованого страждання. Ані мури, ані стіни, ні заслони, ні інші перепони не ослаблюють альтруїстичної дії. Препарат розчиняється у воді; його можна впроваджувати до водогінної мережі, рік, колодязів тощо. Не має ні смаку, ані запаху; один мілімікрограм вистачає для суспільства зі ста тисяч одиниць. За наслідки, які суперечать тезам винахідника, ніхто не відповідає. За представника Найв. Фаз. Розв. – Ультимативний Всесильник.

Кляпавцій трохи побурчав, що Альтруїзин знайде застосування виключно серед людей, а роботи як були, так і залишаться надалі в побутових нещастях, проте я зважився заперечити йому, наголошуючи на спільності всіх розумних створінь і необхідності надання їм допомоги. Коли дійшло до обговорення практичних питань, стало зрозуміло, що акцію ощасливлення треба розпочати негайно. Кляпавцій одразу ж наказав малому підрозділові Онтогельні випродукувати відповідну кількість препарату, а я тим часом, порадившись із знаменитим конструктором, вирішив вирушити на землеподібну планету, населену людиноформними істотами, до якої було якихось там чотири дні дороги. Я прагнув бути анонімним добродійником, отож ми вирішили, що найрозумніше буде, коли я перевтілюсь у людину; як відомо, це справа дуже марудна, але геній конструктора й тут подолав усі перешкоди. Тоді я вирушив, маючи в руках дві валізки, в одній з яких було сорок кілограмів білого порошку Альтруїзину, а в другій лежало – туалетне приладдя, піжами, білизна, запасні щоки, волосся, очі, язики й тому подібне. Сам я подорожував у вигляді юнака пропорційної статури, з вусиками й коротким чубом. Кляпавцій трохи сумнівався, чи справді слід застосовувати Альтруїзин одразу у великому масштабі, отож, хоч я й не поділяв його вагань, однак погодився, що, прибувши на Геонію (так називалася планета), я вдамся до пробного експерименту. Дуже вже мені кортіло розпочати велику сівбу загального братерства і єдності, отож я, не зволікаючи, сердечно попрощався з Кляпавцієм і вирушив у дорогу.

Щоб провести репетицію, я, прибувши в невелике селище, зупинився в господі немолодого понурого корчмаря. Початок був вдалий. Я зміг всипати пригорщу порошку до колодязя перед будинком, ще йдучи з валізами від брички до свого покою. В обійсті панувала якась метушня. Кухонні служниці бігали з шапликами гарячої води, господар сердито підганяв їх; раптом затупотиш копита, і з брички зіскочив літній добродій з лікарською валізкою в руці; однак він попрямував не до дому, а до обори, звідки долинало глухе уривчасте мукання. Як я довідався від покоївки, господарева власність геонська тварина, так звана корова, телилася. Це мене трохи занепокоїло, бо, правду кажучи, я взагалі не думав про тварин; однак уже нічого не міг зробити і зачинився в кімнаті, щоб пильно стежити за розвитком подій. Вони не забарилися. Я чув брязкання колодязного ланцюга – служниці знов носили воду – і вже за якусь хвилину знов почулося мукання корови, якому завторували інші; відразу після цього ветеринар, тримаючись за живіт, з вереском вискочив з обори, за ним гналися челядники, а за всіма – корчмар; усі, поділивши пологові муки корови, з лементом утікали на всі боки, аби небавом повернутися, коли болі на певній відстані вгамувалися. В такий спосіб вони кілька разів відновлювали штурм обори, за кожним разом чимдуж утікаючи з неї в пологових муках; спантеличений таким несподіваним розвитком подій, я дійшов висновку, що експеримент належить проводити в такому місці, де немає тварин. Я чимшвидше спакував свої речі й сказав, щоб мені дали рахунок. Однак в обійсті всі так мучилися через появу на світ теляти, що не було навіть з ким говорити; я хотів поїхати сам, але фірмана, разом з його шкапами, теж уже вхопили перейми, отож я вирішив, що піду до найближчого міста пішки. Треба ж було статися такому нещастю, що коли я переходив кладкою через річку, в мене з руки вислизнула валізка, котра, вдарившись замком об кладку, відкрилася, і весь вантаж білого порошку вмить висипався з неї. Я стояв остовпілий, дивлячись, як бистра течія розчиняє в собі сорок кілограмів Альтруїзину – і нічого не можна було вдіяти, жереб було кинуто, адже річка постачала місто питною водою.

Ішов я цілий день; коли потрапив до міста, воно було вже освітлене, вулиці гамірні, на них багато перехожих. Я зразу ж відшукав для себе невеличкий готель, де можна було зупинитись, і почав виглядати перших ознак дії препарату, але поки що не помітив ніяких. Стомлений довгою мандрівкою, не зволікаючи, пішов спочивати. Посеред ночі мене розбудив пронизливий крик. Я схопився з постелі. У кімнаті було світло від язиків полум’я, яке пожирало сусідній будинок; я вибіг на вулицю й одразу ж за порогом спіткнувся об ще не захололий труп. Віддалік шестеро бандитів, міцно тримаючи діда, який кликав на допомогу, виривали йому обценьками зуб за зубом, аж поки загальний вигук полегшення не оповістив, що вони нарешті знайшли і видалили той болючий корінь, який мучив і їх внаслідок трансмісії; покинувши беззубого і напівзакатованого діда, вони, явно заспокоєні, пішли собі геть.

Однак мене, виявляється, розбудив крик не цього неборака; причиною був інцидент, який трапився в пивній навпроти: якийсь п’яний здоровань молоснув там свого приятеля по лобі й сам у ту ж мить відчув біль, розлючений цим, він почав гамселити його чимдуж, а завсідники, яким теж дуже боліло, підскочили, аби лупцювати тих, що зчепилися; коло загального страждання так розширилося, що половина гостей мого готелю, вирвана зі сну, похапали ціпки, мітли, кийки і в нічній білизні повибігали на місце бійки, де сплелись у один великий клубок і качалися посеред потрощених меблів і посуду, аж поки не перекинули лампу, від якої спалахнув вогонь. Під бамкання дзвонів, виття старої пожежної машини і крики недобитків того побоїща я чимшвидше втік з того місця, аби через кілька вулиць натрапити на громаду, а, швидше, натовп, що обступив невеликий білий будиночок серед трояндових кущів. Як виявилося, там перебувала пара молодих, які щойно побралися. Тиснява була неймовірна. Мигтіли військові мундири, сутани духовних осіб і навіть форми ліцеїстів; ті, що стояли попід вікнами, заглядали досередини, інші видиралися їм на плечі, кричали: «Ну! Що таке?! Скільки можна гуздратися?! Довго нам іще чекати?! Ану до роботи, швидше!» і т. ін. Якийсь дідуган, неспроможний пропхатися, зі сльозами на очах благав пропустити його вперед, бо здалеку він через склероз нічого не почує; але на його слізні прохання ніхто не зважав – одні мліли собі потихеньку з утіхи, інші постогнували з великої жаги, а менш досвідчені пускали носом бульбашки. Родина молодят спершу хотіла порозганяти набридливий натовп, але незабаром і сама, впавши в замішання загальної розпусти, приєдналася до грубіянського хору, що підохочував закоханих, при чому перед у цьому сумному видовищі вів прадід молодого, котрий уперто штурмував інвалідним візком на коліщатах двері подружньої спальні. Глибоко вражений цією сценою, я вирішив повернутися до готелю, та по дорозі раз по раз натикався на купи людей, з яких одні вовтузилися в бійці, а інші – завзято обіймалися; але все це було нічим у порівнянні зі сценами, які відбувалися в готель Вже здалеку я помітив, що гості в білизні вискакували через вікна на вулицю, часто‑густо ламаючи собі ноги, кілька осіб залізло на дах, а всередині господар, його жінка, покоївки, швейцари бігали й верещали зі страху, мов шалені, вони ховалися до шаф або попід ліжка, і все через те, що кіт у льоху ловив мишей.

Я почав розуміти, яким необачним був мій вчинок; на світанку Альтруїзин діяв уже з такою силою, що коли в когось у носі залоскотало, вся околиця в радіусі милі відповідала вибухами чхання, а від осіб, хворих на важку невралгію, рідні, доглядачки й лікарі втікали гірше, як від якоїсь зарази; там несміливо крутилося тільки кілька блідих мазохістів, які аж сопіли від великої приємності. Було також чимало маловірів, які копали й товкли своїх ближніх, аби переконатися, чи правду розповідають про ті чудеса трансмісії; ті, кого били, так само не хотіли залишатися в боргу, і все місто сповнилося глухими звуками ударів. Десь перед світанком, блукаючи вулицями, охоплений незмірним подивом, я наткнувся на великий натовп, який, гірко плачучи, гнав камінням через ринкову площу закутану в чорне бабусю. Як виявилося, то була вдова якогось поважного шевця, який помер минулого дня і зранку мав бути похований; отож страждання безутішної вдови так допекли сусідам і сусідам сусідів, що, не зумівши ніяким чином заспокоїти бідолашної, вони вигнали її з міста. Від усього побаченого серце моє огорнув важкий смуток, отож я чимшвидше повернувся до готелю, однак і він уже був охоплений вогнем. Все сталося через куховарку, яка, варячи юшку, обпекла собі палець, а якийсь ротмістр, що саме чистив зброю на горішньому поверсі, відчувши гострий біль, мимохіть натиснув на гачок і на місці вбив жінку й четверо дітей; його розпач розділили всі з поламаними кінцівками або вкрай ошалілі, і їх ще не встигли забрати до лікарні. Якийсь зичливець, прагнучи звільнити усіх від мук, від яких і сам мало не гинув, обливав, кого міг, бензином і, в явному шаленстві, підпалював. Я втік від пожежі сам теж мало не знавіснівши, шукаючи вже хоча б одної, хоча приблизно, хоча б трохи ощасливленої особи, але натрапив лише на рештки натовпу, котрий повертався з тієї пошлюбної ночі. Вони коментували її перебіг, при чому все тим нікчемам видавалося не таким, яким, на їх думку, належало бути; до того ж кожен з тих колишніх співучасників першої шлюбної ночі стискав у руці добрячого кийка, щоб відганяти кожного страждальця, який може трапитися по дорозі; тоді я подумав, що в мене від жалю й сорому може не витримати серце, але й далі хотів знайти хоча б одну людину, яка б зменшила моє розчарування; розпитуючи перехожих, я нарешті довідався, де живе один відомий мислитель, який проголошує максимум братерства і світлої людяності. Тому я попрямував до нього, впевнений, що його оселя буде оточена юрбами людей. Та де там! Під брамою нявчало лише кілька котів, під захистом аури прихильності, яку поширював мудрець, завдяки чому пси, що їх переслідували, трималися на певній відстані, нервово облизуючись, а якийсь каліка, біжучи щодуху, минув мене з криком: «Кролярня вже, певне, відчинена! Відчинена!» – полишив мене в понурих роздумах, яким чином те, що відбувається в кролярні, може поліпшити його самопочуття.

Коли я так стояв, до мене підійшло двоє людей. Один, пильно дивлячись мені в очі, щосили затопив другому в пику, а я так остовпів з подиву, що навіть ані схопився за власне обличчя, ані крикнув, бо в мене, як у робота, та щока не заболіла; а варт було про це подумати, бо обоє були з таємної поліції, в такий спосіб виявивши мене, відразу ж узяли в наручники й потягли до в’язниці. Там я у всьому зізнався. Я розраховував, що, може, вони візьмуть до уваги мої шляхетні наміри, хоча півміста вже горіло; але вони тільки для того спершу злегка стиснули мене лещатами, щоб переконатися, що їх це напевно не заболить, а впевнившись, що вони нічого не відчувають, гурмою кинулися бити мене, видирати гвинти, топтати, гепати ногами, ламати фібри мого вимученого єства. Не злічити мук, які я стерпів за своє щире бажання ощасливити їх усіх; досить того, що моїми останками врешті набили гармату й вистрелили ними в Космос, як завжди, тихий і темний. Летячи, я із щораз більшої відстані охоплював пооббиваними очима картини дії Альтруїзину на щодалі то більшому просторі, бо хвилі річки несли частки препарату все далі й далі. Тоді я вже знав, що діялося серед лісової пташні, ченців, кіз, лицарів, селян і їхніх жінок, когутів, дівчат і старших жінок, і від цих картин уже рештки неушкоджених ламп потріскалися в мене з сердечного жалю – і, власне, в такому стані упав я після довгого польоту неподалік від твоєї господи, ласкавий пане, – остаточно, на всі часи вилікуваний від бажання ощасливлювати ближніх прискореними методами…

ЩАСПОБУТ

[27]27
  © Український переклад, Іван Ів. Сварник, 1990. Перекладено за виданням: Stanislaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
  


[Закрыть]

Трурль вирішив створити Загальне щастя, й почав створювати різні моделі суспільства, на котрих ставив експерименти по ощасливленню роботів.

Одного дня надвечір славетний конструктор Трурль прибув до свого приятеля Кляпавція, мовчазний і задуманий, а коли той спробував розважити його найсвіжішими кібернетичними анекдотами, зненацька озвався:

– Прошу тебе, не старайся обернути мого понурого настрою на жартівливий, бо в моїй душі прокльовується істина, настільки правдива, наскільки й сумна. Я саме доходжу висновку, що, працюючи протягом усього життя, ми не зробили нічого путнього!

Кажучи це, він спрямував сповнений осуду й відрази погляд на розвішану по стінах Кляпавцієвого кабінету багату колекцію орденів, відзнак і почесних дипломів у золочених рямцях.

– Яка підстава для такого суворого вироку? – споважнівши, запитав Кляпавцій.

– Зараз поясню. Ми мирили ворожі королівства, постачали монархів тренажерами влади, будували машини‑оповідачки й спеціальні машини для полювання, перемагали підступних тиранів і галактичних розбійників, що чигали на нас, але тим самим лише вдовольняли своє честолюбство, підносили себе у власних очах, натомість не зробили по суті нічогісінько для Загального Добра! Всі наші заходи, спрямовані на поліпшення життя маленьких істот, яких ми зустрічали під час своїх міжпланетних подорожей, ані жоднісінького разу не привели до витворення стану Досконалого Щастя. Замість справді ідеальних розв’язань ми створювали лише ілюзії, протези й замінники, за що заслуговуємо звання престидижитаторів онтології, вправних софістів дії, але не високого звання Ліквідаторів Зла!

– Коли я чую, як хтось розводиться щодо програмування Загального Щастя, мені починають мурашки по спині бігати, – відповів Кляпавцій. – Отямся, Трурлю, хіба тобі не відомі незліченні приклади саме так розпочатих дій, що ставали потім руїною і могилою найшляхетніших замірів? Хіба ти забув уже про фатальну долю пустельника Добриція, котрий намагався ощасливити Космос за допомогою препарату, званого Альтруїзином? Хіба ж ти не знаєш, що можна лише певною мірою обмежити побутові проблеми, домогтись дотримання справедливості, почистити закіптюжені сонця, налити бальзаму на триби суспільних механізмів, але щастя не випродукуєш ніякою машинерією? Про його загальне панування можна лише потай мріяти отак у сутінках, як оце нині, намагатися уявити його собі в ідеалі, п’янити солодкими видіннями око духу, але ж це, приятелю, все, на що спроможна наймудріша істота!

– То лише слова! – буркнув у відповідь Трурль. – Може, зрештою, – додав він за хвилину, – ощасливлювати тих, хто вже віддавна існує, і то рішучими, явно тривіальними способами – завдання нездійсненне. Але ж можна створити істот, запланованих так, аби вони нічого, крім щастя, не знали. Уяви собі, яким чудовим пам’ятником нашого конструкторства (яке час усе одно оберне колись на сірий порох) була б ясніюча десь там на небі планета, до якої з надією звертали б свої погляди маси туманностевих племен, щоб сказати: «Так! Справді, щастя у вигляді нескінченної гармонії можливе, і це довів великий Трурль із незначною участю свого друга Кляпавція, і доказ цього живе і пишно розквітає перед нашим захопленим поглядом!»

– Сподіваюся, ти не сумніваєшся, що сам я не раз уже роздумував над порушеною тобою проблемою, – признався Кляпавцій. – Але тут виникає серйозна дилема. Науки, яку дала Добрицієва пригода, ти, бачу, не забув, і тому хочеш ощасливити істот, яких не існує, себто прагнеш створити щасливців на порожньому місці. Отож спершу належало б розв’язати питання, чи взагалі можна ощасливити того, хто не існує. В мене щодо цього серйозні сумніви. Найперше ти мав би довести, що стан неіснування з будь‑якого погляду гірший від стану існування, хоча б і не надто приємного, оскільки без такого доказу з феліцитологічного експерименту, ідеєю якого ти так захоплюєшся, міг би вийти пшик. І до мурашника нещасних, якими аж кишить Космос, додав би ще юрму нових, тобою створених, – і що тоді?

– Певна річ, експеримент ризикований, – визнав, хоча й неохоче, Трурль. – І все ж я вважаю, що його слід було б здійснити. Природа тільки з вигляду безстороння і нібито фабрикує що попало і як вийде. Тобто порівну приємних і прикрих, лагідних і жорстоких, але досить зробити переоблік, аби переконатися, що переможцями завжди залишаються тільки істоти жорстокі й лихі, котрі пожирають тих, інших. А коли негідникам спадає на думку, що вони чинять негаразд, вони вигадують для себе пом’якшувальні обставини або вищі виправдання: наприклад, що зло буття є гострою присмакою для збільшення апетиту до раю чи подібних місць. Як на мене, то з цим слід покінчити. Природа сама по собі не є злою, вона лише тупа, як чобіт, і тому діє по лінії найменшого опору, отже, її треба замінити і самому створити променисті істоти, вже сама поява яких буде справжнім оздоровленням буття. Вони з лишком виправдають увесь минулий період, сповнений криком мордованих, якого не чути на їхніх планетах тільки через космічну відстань. Та якого лиха все живе має завжди страждати? Якби страждання окремих істот справляли хоча б такий тиск, який має краплина дощу, то – ось тобі моя рука і мої розрахунки! – вони б уже багато століть тому рознесли світ на друзки! Але доки існує життя, доти існують і вони, через це і німує пил, що вкриває надгробки й покинуті палаци, і навіть ти зі своїми могутніми засобами не знайшов би в ньому й сліду болю та клопотів, які ще вчора допікали сьогоднішнім руїнам.

– Справді, в померлих немає клопотів, – погодився Кляпавцій. – Це добра істина, оскільки вона свідчить про минущість страждання.

– Але щодалі з’являються нові й нові страждальці! – підніс голос Трурль. – Хіба ж ти не розумієш, що мій план є питанням звичайної порядності?

– Зачекай. Яким, власне, чином щаслива істота (припустімо, що тобі вдасться її створити) компенсуватиме ту безодню мук, які вже давно розвіялися, і безмір нещасть, які й надалі тривають по всьому Космосу? Чи сьогоднішня тиша ліквідує вчорашню бурю? Чи день відміняє ніч? Хіба ти не розумієш, що верзеш дурниці?

– То, по‑твоєму, нічого не варто робити?

– Я не кажу, що нічого. Можеш поліпшувати існуючі буття, або принаймні намагатися робити це з певним ризиком, та тільки ті, про котрі ти говорив, нічим не відшкодуєш. Хіба ж ти мав щодо цього іншу думку? Хіба вважаєш, що коли Космос по саму зав’язку напхати щастям, то це бодай на якусь крихту змінить те, до чого в ньому дійшло?

– Але ж змінить! Змінить! – кричав Трурль. – Ти тільки правильно це зрозумій! Якщо навіть моя дія не досягне тих, котрі вже існують, зміниться принаймні цілість, частку якої вони становлять. Відтоді кожен муситиме казати: «Страшенні труднощі, нудотні цивілізації, жахливі культури були лише вступом до справжньої суті, тобто до часів загальної любові! Трурль, цей світлий муж, дійшов у своїх роздумах такого висновку, що погане минуле треба використати для створення доброго майбутнього. На бідності вчився, як створювати багатство, на розпачі – чого варте піднесення, словом, Космос саме своєю огидністю дав йому імпульс для створення Добра!» Нинішня доба виявиться підготовчо‑надихаючою – як гадаєш? – і завдяки їй настане здійснення жаданого. Ну, що, переконав тебе?

– Під Південним Хрестом є держава короля Троглодика, – сказав Кляпавцій, – який любить краєвиди, нашпиговані шибеницями; але приховує цю свою пристрасть, твердячи, що такими негідниками, як його піддані, інакше правити не можна. Він, як тільки я там з’явився, хотів і до мене взятись, але зметикував, що я можу стерти його на порох, і злякався, бо вважав природним, що коли він не здолає мене, то я його затовчу. Отож, аби якось упоратися зі мною, швиденько скликав свою вчену раду, від якої я почув моральну доктрину влади, вироблену власне на такі випадки. Ті платні мудреці сказали мені, що чим стає гірше, тим більше хочеться поліпшення, отож той, хто чинить так, що вже годі витримати, надзвичайно прискорює поліпшення загального становища. Король зрадів їхній промові, бо вийшло на те, що ніхто так, як він, не працює для майбутнього Добра, адже він відповідними античинниками збуджує прагнення до загального поліпшення. Отже, твої щасливці повинні поставити Троглодикові пам’ятники; а ти повинен бути вдячним йому подібним, хіба ж не так?

– Негарна й цинічна приповідка! – випалив, дошкулений до живого, Трурль. – Я думав, ти приєднаєшся до мене, але бачу, що виділяєш тільки отруту скептицизму і нищиш софізмами шляхетність моїх планів. А вони ж є рятівними в космічних масштабах!

– А, то ти хочеш стати рятівником Космосу? – сказав Кляпавцій. – Трурлю, я мав би взяти тебе в колодки і вкинути до цього льоху, аби ти на дозвіллі про все подумав. Тільки боюся, що це триватиме надто довго. Тому скажу лише: не чини щастя надто несподівано! Не вдосконалюй буття галопом! А коли б ти навіть створив десь щасливих (у чому сумніваюся), надалі залишаться і ті, й інші, і тоді дійде до заздрощів, тертя, напруження, і хто знає, чи не опинишся ти перед дилемою – радше неприємною: або твої щасливці піддадуться заздрісникам, або змушені будуть витовкти до ноги отих прикрих нещасних і набридливих; і то все задля досягнення цілковитої гармонії.

Трурль схопився на рівні ноги, але, отямившись, розтиснув кулаки, бо, пустивши їх у дію, він удався б до не найкращого започаткування Ери Повного Щастя, котру вже твердо вирішив створити.

– Прощай! – холодно промовив він. – Нещасний агностику, недовірку. Ти, мов невільник, покладаєшся лише на природну зміну речей, отож я збираюсь дискутувати з тобою не словами, а лише дією! Плоди моєї праці доведуть тобі з часом, що правда була на моєму боці!

* * *

Повернувшись додому, Трурль опинився перед поважною проблемою, оскільки з епілогу дискусії, яка відбулась у Кляпавція, можна було зробити висновок, ніби він мав уже готовий план дії, а це розходилося з правдою. Щиро кажучи, не мав аніякісінького поняття, з чого почати. Тоді набрав у бібліотеці стос праць, присвячених описам безлічі суспільств, і став поглинати їх з гідною подиву захланністю. А оскільки його мозок усе‑таки надто повільно заповнювався потрібними фактами, приволік із підвалу вісімсот касет ртутної, свинцевої, феромагнітної та кріонної пам’яті, попідключав їх штекерами до себе і протягом кількох секунд заповнив свою особистість чотирма трильйонами бітів найкращої і найглибшої інформації, яку тільки можна знайти в зоряній пітьмі, на планетах, а також на заселених терплячими літописцями холонучих сонцях. Доза була така сильна, що його аж тіпало від голови до ніг, він посинів, очі ледь не повилазили з орбіт, до того ж у нього зціпилися щелепи, все тіло охопив загальний спазм, його затрусило, так ніби був уражений не історіософією й історіографією, а блискавкою. Та він усе ж опанував себе, стрепенувся, потер чоло, сперся ще тремтячими колінами на ніжки столу, за яким працював, і сказав сам до себе:»Бачу, що справи набагато гірші, ніж я собі уявляв!!!»

Якийсь час Трурль підстругував олівці, наливав до каламарів чорнило, складав стосами білі аркуші паперу, але з тих приготувань якось нічого не виходило, отож, уже трохи сердячись, сказав собі: «Я хоча б із солідарності мушу ознайомитися з працями прадавніх архаїчних мудреців, хоча завжди відкладав їх, вважаючи, що сучасному конструкторові нічого навчитись у тих старих порхавок, але тепер нехай уже буде! Хай собі! Простудіюю і тих напівпечерних старозавітних мислителів, принаймні убезпечу себе від ущипливих зауважень Кляпавція, який, хоч сам їх теж ніколи не читав (а хто їх узагалі читає?), але потай виписує собі з їхніх праць по реченню, аби давити мене цитатами і звинувачувати в ігнорації».

Після цього він справді взявся до спорохнявілих і запліснявілих праць, хоча йому того страшенно не хотілося.