Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)
Хмари наче прорвало. Аби тільки мотузка вціліла! Креншлін зображує непритомність, вивалюється з рук охоронців, вони напружуються, ось вже спиною він відчуває перші вістря, верескнув – і впав на весь зріст.
Морок і тиша. Лише дощ шумить. Обмацав Креншлін боки – цілі. Ноги – пряміше не знайдеш. Якби не відро, подумав, кінець би мені. Ну і дурень цей Марліпонт. Не поцікавився, що там за шнур, звідки. Слава тобі, Господи, що ти розуму йому не дав! А що ж тепер? Де я? Ось рів. Стіна. Башта. Цевінна? Не до неї зараз. Марліпонт, мабуть, отямився від злості і помчав до темпорні, треба його випередити.
З усіх ніг пустився бігти Креншлін, але незабаром помітив, що ніби як повільніше біжить. Що таке? Кроки якісь маленькі. Боже всемогутній – ноги вкоротилися! Помацав вуса на обличчі – нема вусів! А Марліпонт, мабуть, вже в темпорні, і не те щоб тиждень чи рік, а цілий десяток років в нього поцупив – вже й молоко на губах! Тепер знайде мене і втопить, як цуценя.
То як же? Що робити? В селище, втертися в купу босої дітлашні, в підлий стан, німого, дурника зобразити? А якщо дізнається, виловить чоловік–ревнивець? Він старший, йому зараз тільки тридцятка підходить!.. Однак Креншлін все біг у бік темпорні, поки не побачив заграву. Селище горіло. Ще раз прикинув він на пальцях, скільки зараз років Цевінні. Цевіннці , вірніше... Дванадцять? Ще в батька, маркграфа Гамстербандського, лялькам кринолинчики шиє...
Ну й заграва! Аби темпорня не... Ось він вже й біля тину. Горить халупа Трещипала. Селяни в сувоях тягнуть майно на городи. Ох, не майно це, а вбиті в обладунках, голота з них чоботи стягує. Грабують, як завжди, після побоїща. Купою лежать. А хто це? Ба! Кольори Марліпонта! А ось з вогню випадає й сам Марліпонт, беззбройний, піший, без шолома, мчить, аж залізом гримить, а за ним на коні зять, та й другий тут же з мечем у руці! Ну так… видно, їм маєток сподобався і замість опіки вони вчинили наїзд… та тільки дурні так собі фортуну виправляють, а не лицарі Хроноса…
Стягнув Креншлін з тину підштанки та селянські спідниці, підбіг до колодязя, обкотив їх з відра, накинув на голову мокре ганчір’я – і до темпорні, що вже палала. Обпалило йому брови, від жару дух захопило, а тут двері зсередини підперті – ох, не добре! Шмигнув він в город – хлопчак завжди обернеться швидше за дорослого, – висмикнув з першого лежачого пістоль з–за поясу, порох на полиці є? Є! Перескочив до віконця. З того боку колоди тільки почали димитися, а на дах перші блакитні язички вискакували, піднявся навшпиньки, зазирнув всередину – там Сува лежить з перерізаним горлом, а ноги на дверях, тому й не відчинялися.
Іншого рішення не було. Прицілився Креншлін у палаючу рукоятку важеля. «Тільки б не надто сильно вдарило, бо хитнеться назад так, що зникну й не буде мене на світі. А, чорт з ним». Тільки подумав і вистрілив. Звуку вже й не чув.
Лежав горілиць, дивився в неосяжне, затягнуте хмарами небо. Вітер шумів, тихо було й порожньо. Він і поворухнутися боявся.
«Якщо немовля, то як до важеля дістануся?» – Це була його перша думка. Помацав обличчя – знову без вусів, але зуби є. І це добре. А чи не молочні? Ніяк не міг порахувати язиком корінні.
– Саперліпопет! – Спробував промовити голосно. Вийшло – значить не грудний!
Схопився Креншлін на ноги і до темпорні. Про неї думав насамперед, а не про себе, не знаючи, скільки йому тепер, вісім чи чотирнадцять років! Довелося лізти до важеля по столу – була все ж таки в кулі сила! – вчепився двома руками в рукоятку, слабко, навалився всім тілом до переду і загорлав від несподіванки, бо гримнувся тімячком об навіс, не зіскочив вчасно, поки ріс.
Спочатку обмацав шишку на голові, потім губу: немає кращої міри часу, ніж рослинність! Все гаразд, вуса пробиваються!
Серед ночі Креншлін затримав час. Якщо років на двадцять п'ять тому відсунути, коли Марліпонт і зяті ще під стіл пішки ходили, ось було б чудненько... Але тоді й сам не те що в дитинство впаду, а й взагалі пропаду, ніби мене й не було. Ох, шкода, голими руками повитягав би їх з колисок! Вперед теж далеко не можна: і Цевінна постаріє, та й невідомо, чи не стоїть хтось там, у майбутньому, біля важелю, занісши меч для удару, й таке траплялося.
Так і не знав він, що ж тут вдіяти, а тут хтось став підбиратися до дверей. А вони колодою підперті, тоді той за дверима басом кричить своїм, щоб швидко таран несли. Відвів Креншлін час швиденько на тиждень – і знову нікого немає.
– Ось хоч я й господар часу, а рушити звідси не можу а ні на крок, гарна ж влада! Ось вже влип так влип! Так що ж, сидіти в темпорні, як у в'язниці, до кінця днів або кидатися туди–сюди з futurum у plusquam–perfektum? Impossibile est[33]33
в надії, що станеться більш ніж ідеально? Це неможливо! (лат.)
[Закрыть] ! Та й з голоду здохнеш! А тут знову хтось мацає засув зовні і чується голос: «Пусти мене, любий, це я, Цевінна!» Прив'язав обережний Креншлін мотузку до ручки важеля й потихеньку зиркнув в щілину. Якщо не вона, потягну, перш ніж звідти вистрілять через дошку, а якщо попадуть, то, валячись замертво, все одно натягну мотузку, штовхану буття назад і воскресну. Всяке буває. Іноді, коли лихо притискає, стоїш, взявши важіль на себе, а час прямо пирхає, біжучи назад, а під ногами, по кутах, біля стін з'являються скорчені мертв’яки, оживають у зворотній агонії, дряпають пальцями закривавлені колоди і зникають, як дим. Коли одного разу Креншлін так стояв, вивалилися з часу якісь двоє, що зчепилися на смерть, штовхнули його в бік, так що він мало важіль не випустив.
Ні, це точно Цевінна. Впустив він її, а вона кинулася йому на груди: «Врятуй! Зроби щось, щоб його не було, щоб не народився, дивись, як він мене б'є! – І показує синці на плечах, шрами. Спочатку Креншлін велів їй принести чогось поїсти, хоча б ячмінний корж, голівка сиру теж знадобилася б… Тільки–но вийшла, тут же кінський тупіт, хропіння осадженого жеребця – невже знову? Ну й і розлютився Креншлін, впізнавши голос Марліпонта! Влаштував чоловік гонитву за бідною Цевінною, довелося відсунути час на рік, і знову – ні їжі, ні пиття! І так і сяк маневрував Креншлін, а все одно опинився в оточенні: тут і зяті, і Марліпонт зі своєю зграєю, і сам бургграф, і жебраки, й королівські донощики, і офіцерство кріпосного гарнізону (обозники вже гармати підтягують), і якісь городяни з найманцями прийшли розібратися в суперечці щодо зерна, і розбійники – сила–силенна народу зібралося навколо темпорні, намагаючись взяти її облогою. Вже і старців зібрали, озброюють їх, а одночасно на всяк випадок муштрують натовп молокососів – вчать з мушкетами вправлятися і так з обох боків часу беруть в оберт нещасного Креншліна! Від старців в минуле не втекти, а від сопляків у майбутнє. І покрикують: «Ти оточений, ваша милість, виходь на лицарське слово!» – бо бояться, щоб із важелями чогось не зробив у відчаї – й таке буває.
Й справді, маючи перед собою на вибір дибу (а ті вже сперечатися почали, куди його потім – або на міську дибу, або в бургграфову, або в Марліпонтову яму, або до зятів) або самознищення, ганьбу або чесну загибель, вибрав недоласканний коханець Цевінни страшний, зате одухотворений кінець. Дав повний назад, спочатку все ж таки прикрутивши важіль мотузкою до кутової балки: згину, але час все одно мчатиме назад, і всіх вас у небуття з собою потягну!
Зник Креншлін швидше, ніж клаптик туману на вітрі, а за ним й всі інші. Тільки коли через віки мотузка зотліла, важіль сам повернувся в середнє положення. А довкола темпорні вже гущавина розрослася, миттю з'явився непрохідний ліс, зубри чесались об кути темпорні, йшли місяці, відбившийся від стада волохатий носоріг, ревучи, вліз, розваливши зітлілі двері, й як дим зник, зачепивши важіль рогом, – замість дубових хащів на болоті з'явились рідкі рододендрони і голосім'яна папороть – швидше за все епоха, звана кам'яновугільною – ні людських поселень, ні самої темпорні, тільки особливе місце, над яким тремтіло та кольорами веселки переливалося повітря.
Трурль вимкнув проектор, від'єднав дроти, а король, нічого не кажучи, вмостився на троні, але видно було, що він не в захваті від побаченого. Кляпавцій відкашлявся:
– Я не хотів би втомлювати Вашу Величність й викладу суть справи двома словами. Ви хотіли спостерігати типовий процес. Інтрига тут не важлива, ця чи інша – вона завжди призводить до такого фіналу. Дії антагоністів стягуються по все більш короткому радіусу до центру, яким є особливе місце, з якого можна керувати плином часу. Якщо радіус дії окремої темпорні зробити більшим, то їх таким чином на планеті буде менше, відповідно менше стане вогнищ конфліктів.
Якщо радіус малий, то центрів багато і місць зіткнень стільки ж. Але це, по суті, нічого не змінює. Можна зробити і так, щоб самого вожатого часу викликані ним зміни не торкалися. Але це нічого нового не вносить. Тоді суб'єкт, який останнім залишиться в темпорні, буде змушений бігти в найдавніше минуле, а оскільки влада над часом не може бути байдужою нікому з людей, то логіка конфлікту змусить його бігти в епоху повного безлюддя. Таким чином, він виключається з історії та в сутичках за темпорню участі більше не бере.
Якщо на планеті існує тільки одне особливе місце, на ньому виникає одна держава, що роздирається центробіжними сепаратистськими рухами, а також боротьбою за володіння владою над часом, причому за рекомендацією наймудріших особистостей правителі схиляться до того, щоб зробити особливе місце недосяжним ні для кого – наприклад , шляхом забивання її вибухами в глибину кори планети. Якщо ж ввести замість особливих місць подорожі в часі, то розвинеться часборство, хронологічні ескапади, грабіжницькі експедиції, з'являться темпоральне конквістадорство та хронічний гангстеризм, а також спроби монополізувати техніку пересування в часі, правда, завжди безуспішно, оскільки винайдене одними, інші рано чи пізно зможуть повторити.
Якщо ж прийняти за основу нові часи, то дійдемо до великих війн у часі. Стратегічне завдання при цьому оточити супротивника з боку майбутнього та зіпхнути його на дно розвитку, у минуле, тобто знову починається регрес. У кого в руках час, у того й влада. Отже, за це і вестиметься боротьба, посилена відкриттям нових тактик нападу та захисту у часовому вимірі.
– Виходить, що оборотний час – це джерело нещасть, а не блага? – сказав стурбований Іпполіп. – А чи не можна це якось поправити?
– Ми намагалися обмежити рух у часі демпферами прискорення та іншими запобіжниками, царю, – відповів Трурль, – але тоді першою метою зацікавлених осіб стає ліквідація цих обмежень.
– Ну, добре, а якщо взяти цивілізацію з багатою духовною культурою, з високим етичним рівнем, ліберальну, гуманну та плюралістичну?
– Таку ми легко можемо запрограмувати, Ваша Величносте, – сказав Кляпавцій. – Ми не робили цього, вважаючи, що це теж нічого не дасть, але якщо така королівська воля, то прошу глянути!.. Трурль!
Трурль швидко натиснув на якісь клавіші, переставив кілька вилок, підкрутив підсилювач і зітхнув.
– Готово. Включаю.
– Яка матриця?
– Час як функція зміни гравітаційної постійної.
Світло впало на алебастрові плити. Трурль сфокусував зображення...
Кресслін нахилився над столом.
– Це вона? – Запитав він, дивлячись на серію моментальних знімків.
– Так, генерал не свідомо підтягнув штани, Севінна Моррібонд. Ти її впізнав?
– Ні, тоді їй було десять років.
– Запам'ятай, вона не повідомить тобі жодних технічних подробиць. Ти повинен тільки дізнатися у неї, є у них хронда чи ні. Та чи перебуває вона в оперативній готовності.
– А вона це знає? Ви впевнені?
– Так. Він не базікало, але від неї не тримає секретів. Він готовий на все, щоб її втримати. Адже між ними майже 30 років різниці.
– Вона його любить?
– Не думаю. Швидше, він їй імпонує. Ти з тих самих місць, що й вона. Це добре. Спогади дитинства. Але не надто натискай. Я рекомендував би стриманість та чоловічу чарівність. Ти це вмієш.
Кресслін мовчав, його зосереджене обличчя нагадувало обличчя хірурга над операційним столом.
– Закидання сьогодні?
– Вже. Кожна година дорога.
– А у нас є оперативна хронда?
Генерал нетерпляче крякнув.
– Цього я тобі сказати не можу, ти добре це знаєш. Поки існує рівновага, вони не знають, чи є у нас хронда, а ми – чи є у них. Якщо тебе впіймають...
– Випустять мені кишки, щоб дізнатися?
– Сам розумієш.
Кресслін випростався, ніби вже вивчив на пам’ять обличчя жінки на фотографії.
– Я готовий.
– Пам'ятай про склянку.
Кресслін не відповів. Він не чув слів генерала. З–під металевих абажурів на зелене сукно столу лилося яскраве світло електричних ламп. Двері різко відчинились. Вбіг ад'ютант із паперовою стрічкою в руці, на ходу застібаючи мундир.
– Генерал, концентрація навколо Хассі та Депінга. Перекрили усі дороги.
– Зараз. Кресслін, завдання ясно?
– Так.
– Бажаю успіху…
Ліфт зупинився. Дерн від'їхав убік і знову став на місце. До запаху мокрого листя домішувався й майже приємний лоскочучий запах азотистих сполук. «Прогрівають перший щабель», – подумав він. Кишенькові ліхтарики вихопили з мороку частини маскувальної сітки.
– Анаколуф?
– Авокадо!
– Прошу за мною.
Він йшов у темряві за кремезним бритоголовим офіцером. Чорна тінь гвинтокрила відкрилась у темряві, як паща.
– Довго летіти?
– Сім хвилин.
Нічний жук здійнявся, гудячи спланував, гвинт його ще обертався, а Кресслін вже стояв на землі, невидима трава била його по ногах, здіймана механічним вітром.
– До ракети.
– Є до ракети, але я нічого не бачу.
–Я поведу вас за руку (жіночий голос). Ось тут смокінг, прошу переодягтися. Потім одягнете цю оболонку.
– На ноги теж?
– Так. Шкарпетки та лаковані туфлі у цьому футлярі.
– Підстрибувати буду босоніж?
– Ні, ось в цих панчохах. Потім повернете їх разом з парашутом. Запам'ятали?
– Так.
Він відпустив цю маленьку міцну жіночу руку. Перевдягався у темряві. Золотий квадрат… Портсигар? Ні, запальничка. Блиснула смужка світла.
– Кресслін?
– Я.
– Готові?
– Готовий.
– У ракету, за мною!
– Є в ракету.
Один тільки різкий промінь освітлював сріблясті алюмінієві сходи. Їх верх тонув у темряві – здавалося, що він мав йти до зірок пішки. Відчинився люк. Він ліг горілиць. Його блискучий пластиковий кокон шелестів, прилипав до його одягу, до рук.
– 30, 29, 28, 27, 26, 25, 24, 23, 22, 21, 20. Увага, 20 до нуля, 16, 15, 14, 13, 12, 11, увага, через 6–7 секунд старт, чотири, три, два, один, нуль.
Він чекав гуркоту, і той, що підніс його, здався йому слабким. Дзеркальний пластик розправлявся на ньому як живий. От диявол, рота затягує! Він насилу відштовхнув настирливу плівку та перевів дух.
– Увага, пасажир, 45 секунд до вершини балістичної. Починати відлік?
– Ні, з десяти, будь ласка.
– Добре. Увага, пасажир, апогей балістичної. Чотири шари хмар, цирростратус та циррокумулюс. Під останнім видимість 600. На червоний вмикаю ежектор. Парашут?
– Дякую, в порядку.
– Увага, пасажир, друга гілка балістичної, перший шар хмар, цирростратус, другий шар хмар. Температура мінус 44, на землі плюс 18. Увага, п'ятнадцять до викиду. Нахилення до мети нуль на сто, бічне відхилення в нормі, вітер норд–норд–вест, шість метрів за секунду, видимість 600 – хороша. Увага, бажаю успіху! Викид!
– До побачення, – сказав він, відчуваючи всю гротескність цих слів, сказаних людині, яку він ніколи не бачив й ніколи не побачить.
Він випав у темряву, його вистрілило у тверде від швидкості повітря. Свистіло у вухах, він перекинувся, й тут же його з легким тріском підхопило і підтягнуло високо вгору, наче хтось виловив його з мороку невидимим сачком. Він глянув угору – купол парашута був невиразний. Чиста робота!
Він опускався, не відчуваючи швидкості падіння, щось завидніло під ногами. Так ясно? Чорт, аби не озерце! Один шанс на тисячу, але хто знає?...
До нього долинув мірний легкий шум, коли він торкнувся ногами хвилюючої поверхні. То була пшениця. Він пірнув в її м’яку хвилю, його накрила чаша парашута. Зігнувшись, він відстебнув ранець, почав згортати дивний волокнистий матеріал, на дотик схожий на павутину. Він все скручував та скручував його, це було найважче, і на це пішло багато часу, мабуть, близько півгодини. У всякому разі, в хронограму вклався. Одягти зараз лакові туфлі чи ні? Краще зараз взутися, пластик відбиває світло. Він почав рвати на собі оболонку, тонку, як поліетилен, начебто сам себе розпаковував. Ось і пакунок, нічний презент. Лакові туфлі, хустинка, ножик, візитні картки...
Де ж склянка? Серце у Крессліна заколотилося, як тільки він намацав його в кишені. Нічого не було видно, хмари вкривали все небо, але коли він потряс склянку, почулося булькання. Всередині був вермут. Він не став віддирати герметизуючу плівку. Поклав його назад в кишеню, заштовхав згорнутий парашут до ранцю, впхнув туди ж товсті стрибкові панчохи, подертий кокон. Начебто нічого не повинно від цього спалахнути... А раптом? Може, вибратися спочатку з цієї пшениці? Ні, в інструкції все передбачено.
Він знайшов на потовщеному дні футляра важіль, сунув під нього палець, смикнув, ніби відкривав банку з пивом, кинув футляр на пом'яте місце серед поля і почав чекати. Нічого. Небагато диму, ні полум'я, ні іскор, ні вугілля. Осічка? Пошарив рукою і ледь не скрикнув – там вже не було туго набитого ранцю, повного тканини та строп, – купка теплих, не обпалюючих залишків, наче прогорілий паперовий попіл. Чиста робота!
Кресслін поправив на собі смокінг, метелика й вийшов на дорогу. Він йшов узбіччям, швидко, але не надто, щоб не спітніти. Ось дерево, але яке? Липа? Мабуть, ще вона. Ясен? Точно? Нічого не видно. Капличка має бути за четвертим деревом. Ось придорожній камінь. Збігається. З ночі висунувся побілений мур каплички. Він навпомацки знайшов двері. Вони легко відчинилася. Чи не дуже легко? А якщо вікна не затемнені?
Він поставив на кам'яну підлогу запальничку, клацнув. Чисте біле світло наповнило замкнутий простір, блиснула поблідівша позолота вівтаря, вікно, заклеєне зовні чимось чорним. Він пильно вдивився у своє відображення в цьому вікні, повернувся, по черзі перевіряючи плечі, рукави, відвороти смокінга, придивляючись збоку, чи не причепився десь клаптик пластикової плівки. Поправив хустинку, підвівся на вшпиньки, як актор перед виступом, намагаючись заспокоїти дихання, відчув слабкий запах згаслих свічок – наче вони горіли зовсім недавно. Він загасив запальничку, знову у темряві вийшов, обережно ступаючи по кам'яних сходах, і озирнувся. Навколо було порожньо. Краї хмар місцями світлішали, але місяць не міг пробитися крізь них. Було майже зовсім темно. Тепер вже рівно крокуючи асфальтом, він кінчиком язика торкнувся коронки зуба мудрості. Цікаво, що там таке? Звичайно, не хронда. Але й отрути там не могло бути. За якусь мить він встиг розглянути те, що «дантист» клав пінцетом у золоту чашку коронки, перш ніж залити цементом. Комочок менше горошини, ніби зліплений із дитячого кольорового цукру. Передавач?
Але мікрофона в нього не було. Не було нічого… Чому вони не дали отрути? Напевно, не була потрібна.
В далені із–за дерев з'явився будинок, яскраво освітлений, галасливий, в темний парк лилася музика. На газонах тремтів відблиск вікон. На другому поверсі горіли справжні свічки, у канделябрах. Тепер він почав рахувати стовпи огорожі, біля одинадцятого сповільнив крок, зупинився в тіні, що падала від дерева, торкнувся пальцями дротяної сітки, вона, пружинячи, піддалася; потім трохи наступив на її нижню частину, яка не була зчеплена з верхньою, переступив перешкоду – і ось він уже в саду. Перебігаючи від тіні до тіні, він опинився біля висохлого фонтану. Тут він вийняв з кишені склянку, нігтем підрізав плівку, якою вона була заклеєна, зірвав її, зім'яв і відправив до рота, щоб тут же запитати її маленьким ковтком вермуту. Тепер, тримаючи склянку аперитиву в руці, він, більше не ховаючись, рушив посередині доріжки прямо до будинку, без поспіху – гість, що повертається з короткої прогулянки, перегрівся танцюючи та вийшов у пошуках прохолоди… Кресслін підніс до носа хустинку, перекладаючи склянку з руки в руку, коли проходив між тінями тих, хто стояв з обох боків дверей. Він не бачив облич, відчував лише неуважні проваджаючі його погляди.
Світло було майже блакитним на перших сходах, тепло–жовтим на других; музика грала вальс. Гладко, подумав він. Чи не надто гладко?
У залі було тісно. Він не одразу її помітив. Йому залишалося зробити два кроки до неї. Її оточували чоловіки з орденськими стрічками у петлицях, як раптом на іншому кінці зали пролунав гуркіт – хтось упав. Спіткнувся якийсь лакей у лівреї, та так незручно, що піднос, обставлений келихами, вилетів у нього з рук, бризкаючи білим і червоним вином. Що за тюлень! Ті, що оточували Севінну як по команді повернули голови в той бік. Лише Кресслін продовжував дивитися на неї. Цей погляд спантеличив її, хоч і був ледве вловимий.
– Ви мене не впізнаєте?
– Ні.
Вона сказала "ні", щоб відштовхнути, відкинути його. Він спокійно посміхнувся:
– А карого поні пам'ятаєте? З білою стрілкою над копитом? І хлопчика, який налякав його м'ячем?
– Так це ви?
– Я.
Їм не знадобилося знайомитись, раз вони знали один одного з дитинства. Він танцював з нею лише один раз. Потім більше тримався на відстані. Зате вже після першої години ночі вони разом вийшли в парк. Вийшли через двері, про які знала лише вона. Прогулюючись з нею алеями, він то тут, то там помічав людей, що стояли в тіні дерев. Скільки ж їх! А він їх навіть не помітив, перелазячи через сітку. Дивно.
Севінна дивилася на нього, її обличчя біліло у світлі місяця, котрий після опівночі таки прорвався крізь хмари – як і очікувалося.
– Я б вас не впізнала. А все ж таки ви мені когось нагадуєте. Не того хлопчика. Когось іншого. Дорослого.
– Вашого чоловіка, – відповів він спокійно. – Коли йому було двадцять шість років. Ви, мабуть, бачили знімки.
Вона заморгала.
– Так. Звідки ви це знаєте?
Він усміхнувся.
– За обов'язками. Преса. Тимчасово – військовий кореспондент. Але з громадянським минулим.
Вона не звернула уваги на його слова.
– Ви з тих же місць, що і я. Дивовижно.
– Чому?
– Якось… це навіть турбує мене. Я не знаю, як це висловити, – я майже боюся.
– Мене?
Він був щирий у своєму подиві.
– Ні, що ви. Але це ніби дотик долі. Ця ваша схожість і те, що ми знали одне одного ще дітьми.
– Що ж тут такого?
– Я не можу вам пояснити. Це лише натяк на ту ніч. Начебто це щось передзнаменує.
– Ви забобонні?
– Повернемося. Тут холодно.
– Ніколи не треба тікати.
– Про що це ви?
– Не слід тікати від долі. Це неможливо.
– Звідки вам знати?
– Де тепер ваш поні?
– А ваш м’яч?
– Там, де і ми будемо через сто років. Усі речі розчиняються у часі. Нема кращого розчинника, ніж він.
– Ви говорите так, ніби ми з вами старі.
– Час убивчий для старих. І незрозумілий для всіх.
– Ви думаєте?
– Я знаю.
– А якби?… Ні, нічого.
– Ви хотіли щось сказати?
– Вам здалося.
– Ні, не здалося, бо я знаю, що ви мали на увазі.
– Що ж?
– Одно слово.
– Яке?
– Хронда.
Вона здригнулася. То був страх.
– Що ви…
– Не бійтеся, прошу вас. Ми обоє лише двоє сторонніх, які знають це слово, крім вашого чоловіка і фахівців доктора Суові. Тих, із центру Негген.
– Що ви знаєте? Звідки?
– Я знаю те саме, що й ви.
– Не може бути. Це ж таємниця.
– Тому я й не говорив цього слова нікому, крім вас. Я знав, що вам воно відомо.
– Як ви могли це дізнатися? Ви дуже ризикуєте. Чи розумієте це?
– Я нічим не ризикую, бо мої відомості не більші і не менш легальні, ніж ваші. З тією різницею, що я знаю, від кого ви їх отримали, а ви не знаєте, звідки їх я отримав.
– Ця різниця не на вашу користь. Звідки ви взнали?
– А сказати вам, звідки дізналися ви?
– Можливо, ви знаєте і… коли?
– Найближчим часом.
– Найближчим! Ви нічого не знаєте! – Вона затремтіла.
– Я не можу вам сказати. Не маю права.
– А те, що вже сказали?
– Це не більше того, що сказав вам ваш чоловік.
– Хіба хто... Звідки ви знаєте, що це він?
– Ніхто з уряду, крім прем'єра, не знає. Прем'єра звати Моррібонд. Далі все просто, чи не так?
– Ні… Але яким чином? А! Підслуховування?
– Ні. Не думаю. Не було потреби. Він просто мусив вам сказати.
– Чому? Чи не думаєте ви, що я…
– Ні. Саме тому, що ви ніколи б цього не вимагали. Він мав сказати, бо хотів дати вам щось, що мало для нього найвищу цінність.
– Значить, не підслуховування, а лише психологія?
– Так.
– Котра година?
– Без шести хвилин два.
– Не знаю, що станеться з усім цим. – Вона дивилася в навколишній морок. Тіні гілок, плоскі та чіткі, тремтіли на посипаній гравієм доріжці. Часом здавалося, що вони нерухомі, а тремтить земля. Музика долинала до них, наче з іншого часу.
– Ми тут вже непристойно довго, – сказала вона, – ви не здогадуєтеся чому?
– Починаю здогадуватися.
– Таємниця, яка… зробить це зі світом, уже не таємниця за хвилину до… години нуль. Можливо, ми перестанемо існувати. Ви це теж знаєте?
– Знаю. Але це не мало статися цієї ночі.
– Саме цієї.
– Але ж ще недавно ...
– Так, були деякі труднощі… Але тепер їх уже немає.
Вона майже торкалася його грудьми. Говорила йому, та його не бачила:
– Він буде молодим. Він у цьому цілком впевнений.
– Ну так, звичайно.
– Не кажіть нічого, прошу вас. Я не вірю, не можу вірити, хоч і знаю… Це ніби не насправді, так не буває. Але тепер уже байдуже. Ніхто не може скасувати цього, ніхто. Або я побачу його молодим, таким, як ви зараз, або… Реммер казав, що можливе ковзання у депресії… Я стала б дитиною. Ви остання людина, з якою я говорю перед цим.
Її трясло. Він обійняв її, підтримав. Як би не знаючи, що каже, пробурмотів:
– Скільки часу залишилось?
– Хвилини… О другій годині п'ять хвилин… – шепнула вона. Очі її були заплющені.
Він схилився над її обличчям і одночасно натиснув на той металевий зуб щосили. Відчув у голові легке клацання і провалився в небуття.
Генерал машинально підтягнув штани.
– Хронда – це темпоральна бомба. Її вибух спричинює виникнення місцевої депресії у часі. Образно кажучи, як звичайна бомба робить у ґрунті вирву – просторову депресію, так хронда заглиблюється в сьогодення та тягне чи спихає все навколишнє в минуле. Розмір зсуву у минуле, так званий ретроінтервал, залежить від потужності заряду. Теорія хронопресії складна, і я не можу вам її викласти. Проте принцип легко вловити. Течія часу залежить від всесвітнього тяжіння. Не від місцевих полів тяжіння, а від вселенської постійної гравітації. І не від самої гравітації, а від її зміни. Гравітація зменшується у всьому Всесвіті, і це ніби інша сторона течії часу. Якби гравітація не змінювалася, час зупинився б, його зовсім не було б. Ось як вітер... Де він, коли не дме? Його немає ніде, тому що він – рух повітря.
Так пояснюється і поява Космосу. Він не був створений, але існував поза часом, поки гравітація була незмінною, доки не почалося її зменшення.
З тих пір Космос розширюється, зірки обертаються, атоми вібрують, а час йде. Існує зв'язок гравітонів з хрононами, і цей зв'язок був використаний при створенні хронди. Поки що ми не вміємо маніпулювати часом інакше, ніж імпульсами. Відбувається, власне, не вибух, а різке западіння. Найглибший зсув у минуле відбувається в нульовій системі координат.
О 1 годині 59 хвилин Кресслін натиснув зуб. За дванадцять секунд спрацювали всі наші оперативні хронди стратегічного призначення. Западання було кумулятивним. Тому зона, ураження хронопресією, має форму майже правильного кола. У пункті нуль депресія становить, ймовірно, від 26 до 27 років, ця величина поступово знижується до периферії.
На ураженій території у ворога були лабораторії, заводи, склади, а також хронопресивні полігони. Враховуючи, що вони розпочали роботи 9–10 років тому, зараз там уже немає нічого, що могло становити для нас загрозу. Поверхня ураження, як ви можете побачити на цій мапі, має діаметр близько 190 миль.
– Генерал!
– Слухаю, пане міністре.
– На якій підставі ви стверджуєте, що завдяки Крессліну ми попередили хрональний удар ворога?
– Наказ говорив: якщо до удару залишається більше 24 годин – зуба не чіпати. Якщо йому вдасться дізнатися про подробиці операції, що стосуються її термінів, потужності зарядів, кількості хронд, він повинен повідомити про це через особливу ланку нашої розвідки. Якби ворог збирався атакувати нас протягом доби, а Кресслін не зміг зав'язати контакт із зв'язковим, він мав би привести в дію автоматичний передавач, закопаний у лісі під Хассі. І лише у випадку, якщо не було часу дістатися сигналізатора, а він був поінформований про напад найближчим часом, йому можна було натиснути зуб. Наголошую, Кресслін не знав механізму хронопресійного западіння, він нічого не знав про наші хронди, не знав навіть, що знаходиться у нього в зубі. Чи вважаєте ви, пане міністре, мою відповідь вичерпною?
– Ні. Я вважаю, що надто велику відповідальність за долі всього світу ви поклали на плечі однієї людини, вашого агента. Як могла одна людина це вирішувати?!
– Дозвольте дати подальше роз'яснення. Наша інформація не дорівнювала нулю до закидання Крессліна. Очевидною метою ворога мав бути наш хрональний центр. Обидві сторони ще не знали ступеня просування робіт. Розташування нашого комплексу «С» було їм відоме, як і нам дислокація їх хронораторій. Приховати існування таких величезних комплексів просто неможливо.
– Але ви не відповіли на моє запитання.
– Якраз приступаю. Якщо провести концентричні кола поступово знижуючого ураження навколо нашого центру «С», то Хассі знаходиться в зоні зсуву на десять, а Лейло, що знаходиться ближче до комплексу «С», на двадцять років. Вчора вранці ми отримали повідомлення, що Моррібонд виїжджає на інспекцію військ, які розташовані на нашому кордоні. О восьмій вечора надійшло повідомлення, що замість зупинитися в гарнізоні Аретон, він затримався в Лейло.
– Стривайте, пане генерале! Чи не хочете ви сказати, що Моррібонд мав намір використати той хрональний удар, який вони хотіли нам завдати, щоб омолодитися?
– Ну, загалом, так. Такою є думка наших експертів, Моррібонду було шістдесят років, його дружині – двадцять дев'ять. Мінус двадцять років у нього та мінус десять у неї – сорокарічний чоловік та дівчина дев'ятнадцяти років. А крім того, головна і вирішальна обставина – він був хворий на міастенію у важкій формі. Лікарі давали йому два, у кращому разі, три роки життя.
– Це абсолютно точно?
– Так, практично напевно. Істотну роль тут грало й його своєрідне почуття гумору. Кодова назва операцій була «Балкон».
– Не розумію.
– Ну як же? Ромео та Джульєтта. Сцена на балконі. І при цьому мав загинути весь наш хрональний потенціал.
– Але вийшло навпаки?
