Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)
– Що ж мені робити: довести короля до короткого замикання? – запитав Хитріян на таємній нараді в замковому підземеллі. – Чи так розмагнітити йому пам’ять, щоб ошалів дорешти?
– Нізащо! – відказали вони. – Над нами не повинна тяжіти смерть короля. Нехай Розпорик подавиться власними бажаннями, хай його з’їсть і вб’є власна хтивість, тільки не ми!
– Гаразд, – відповів Хитріян, – тоді розставлю на нього сильця, сплетені зі снів. Спершу роздражню його принадою, щоб ухопив її і розсмакував. А коли це станеться, він уже сам прагнутиме уявних шаленств, а як увійде в сни, я його так задурю еротикою, що живим зі снів не повернеться!
– Добре, добре, – кажуть вони, – тільки не хвалися, кібернере, нам треба не слів, а дії, та такої, щоб Розпорик став королевбивцею, тобто вбивцею самого себе!
Кібернер Хитріян засів тоді за свою зловісну роботу і цілий рік працював, вимагаючи від королівського скарбника все нових брил золота, міді, платини й безлічі коштовних каменів. А коли Розпорик нетерпеливився, Хитріян запевняв його, що творить щось таке, чого, напевно, не має жоден монарх у світі!
Через рік з кібернерської майстерні урочисто винесли одну за одною три величезні шафи, які довелося поставити в передпокої особистих апартаментів короля, бо у двері вони не пролазили. Почувши стукіт і гупання носіїв, Розпорик вийшов і побачив попід стінами величезні, як замки, чотири сажні заввишки і два завширшки шафи, викладені коштовностями. Перша, яку називали ще Білою Скринею, була вся перламутрова, викладена осяйними альбітами, друга, чорна, як ніч, уся в агатах і моріонах, а третя, інкрустована рубінами і спінелями, мінилася червінню. Кожна шафа мала золоті ніжки у вигляді крилатих грифів, поліровані одвірки, а всередині електронний м’якуш, наповнений снами, які снилися самі собі, не потребуючи ні свідків, ані учасників. Король Розпорик дуже здивувався, почувши такі пояснення, і вигукнув:
– А що ж це ти, Хитріяне?! Чому, до лиха, шафам має щось снитися? Яка мені з того користь? І взагалі, звідки відомо, що їм таки щось сниться?
Тоді Хитріян, запобігливо вклонившись, показав Розпорикові ряди дірочок на одвірках шаф, що бігли згори вниз, з написами на перламутрових табличках, і здивований король прочитав: «Сон військовий з фортецями і дамами», «Сон про любчика‑шурупчика», «Сон про лицаря Фиртана і прекрасну Рамольду, Гетерикову доньку», «Сон про кібермарини і кібермаринади», «Ложе королівни Гопсалі», «Сармата, чи гармата без пороху й кулі», «Сальто еротале, чи Амористична акробатика», «Солодкий сон в обіймах восьмипестливої Октопіни», «Перпетуум‑аморобіле», «Трапезування олов’яними галушками в молодикову ніч», «Сніданок з дівчатами й музикою», «Як підбити сонце ватою, аби любо гріло», «Пошлюбна ніч королівни Недотепи», «Сон про шріт у черевику», «Про котяче», «Про боже ля», «Фруктові кіборгії для кіберів, воркую‑чі грушки, компот з цикути й пишні спокусливки», «Як любилися синогорлиця з дочкогорлицею», «Сон сластолюбний, гуляшо‑гулящий із потапцями», «Мона Ліза, або Лабіринт солодкої нескінченності».
Перейшовши до другої шафи, король почав читати: «Сни‑дрімоти й ігри». А далі: «У шибеника й шибеницю», «В солене‑перчене», «У Клопштока і критиків», «У давчинку‑чередничку», «В пику», «У ковдрочку з дірочками», «В споглядачки», «В пику ще раз», «У змучені п’яти і сп’ячені мути», «В катехніку чи у стинанки й витинанки», «В чортівню», «В кібжоржину», «В комухляй», «В кібаядеру», «В кібернера і кібернантку», «В гурійські перегони». Хитріян, інженер душ, одразу ж пояснив королю, що кожен сон сниться сам собі тільки доти, поки хтось не встромить свого штекера, причепленого до годинникового ланцюжка, у відповідні дірочки. Тоді він так гарно під’єднується до шафового сну, що переживає цей сон як справжній, явний і реальний. Король Розпорик зацікавився, взявся за ланцюжок і знічев’я ввіткнув контактик до білої шафи під написом «Сніданок з дівчатами й музикою». Тільки‑но він під’єднався, аж чує, що його хребет поростає колючками, ззаду прокльовуються величезні крила, руки й ноги розлазяться в розтоптані лаписька з пазурями, а з пащі, де стирчать у шість рядів ікла, валить сірчастий дим і полум’я. Він страшенно здивувався й хотів кахикнути, але з горла видобувся громовий рик, аж земля задвигтіла. Він здивувався ще дужче, ширше розплющив очі, освітив темряву власним вогненним подихом і побачив, що до нього несуть у зелених, як салат, паланкінах з фіраночками дівчат – по чотири в кожному, та таких запашних, що аж слинка котиться. Стіл уже накритий, тут перець, там сіль, отож король облизався, зручно вмостився і давай їх по черзі з паланкінів вилущувати, як горішки, аж очі йому туманилися від насолоди, а остання дівиця була така розкішна, така смачна, що він аж прицмокнув і погладив себе по животі, хотів був попросити ще, та тільки мигнуло, і він прокинувся. Дивиться – стоїть він, як і перед тим, у палацовому передпокої поруч з Архімудритом Хитріяном, а перед ним самосонні шафи виблискують коштовним камінням.
– Ну, як вам дівчата? – питає Хитріян.
– Та нічогенькі, але де музика?
– Та куранти в шафі заїло, – пояснив кібернер. – Може Ваша Королівська Величність схоче скуштувати іншого смачного сну?
А певне, королеві хотілося, але вже з іншої шафи. Отож він підійшов до чорної і підключився до сну під назвою «Про лицаря Фиртана і прекрасну Рамольду, Гетерикову доньку».
Дивиться – і бачить, що це, власне, романтично‑електрична доба, а сам він, увесь закутий у крицю, стоїть у березовому гаю, а перед ним щойно переможений дракон. Далі – шумлять дерева, вітерець повіває і річечка тече. Глянув він на себе у воду і зрозумів, що саме він є Фиртаном, лицарем високої напруги, незрівнянним героєм. Усю історію свого лицарства мав написану на собі й пам’ятав її як власну. Забрало шолома повигинав йому своїми п’ястуками в передсмертних корчах фиртанічно переможений ним Морбідор. Завіси наколінників понадламував Кувенцит Дужобій, заклепки надплічників пообгризав, конаючи, Рипуць Мордавий, решітки в передсмертній агонії повгинав Монстерицій Грубіян, на гвинтах, налокітниках, клямрах, передніх і задніх застібках, з’єднаннях, засувках були сліди панцирних сутичок. Глянув на щит – а він весь у жужелиці від блискавок, зате плечі – чисті, як у дитини, бо досі нікому не показував спини у збройному герці! Сказати по правді, йому до цього було байдуже, бо від слави не було йому ні холодно, ні душно; проте, згадавши про Рамольду, він сів на коня й почав шукати її по всьому сні. Так доїхав до фортеці її батька, князя Гетерика. Задудніли під вершником і румаком колоди підйомного мосту, а сам князь вийшов назустріч з розкритими обіймами – привітати і провести до своїх покоїв.
Кортить лицареві до Рамольди, та не випадає так одразу питати. Тим часом старий князь розповідає йому, що в замку гостює чужий лицар, Винодур з роду Полімериків, фехтмайстер‑еласт, котрий ні про що інше не марить, як тільки про поєдинок із самим Фиртаном. Аж ось і Винодур, гнучкий і гінкий, підійшов та й каже:
– Знай, що я прагну домогтися високонапружної Рамольди, з стегнами із живого срібла, персами, яких не намалює й діамант, і з магнетичним поглядом! Вона твоя суджена, але я викликаю тебе на смертельний двобій, аби з’ясувати, котрий із нас візьме з нею шлюб!
І кидає білу нейлонову рукавичку.
– Шлюб одразу ж після турніру! – додає батько‑князь.
– Згода, – каже Фиртан, а Розпорик у ньому думає собі: «Мені що, після шлюбу візьму та відразу й прокинуся! Але чорти принесли цього Винодура!»
– Ще сьогодні, мій лицарю, – править своєї Гетерик, – зустрінешся на цій утоптаній землі з Полімеричним Винодуром, бій при смолоскипах. А тепер прошу відпочивати!
Розпорик у подобі Фиртана трохи занепокоївся, але що вдієш? Пішов до призначеного йому покою, а за хвилю чує – стук‑стук у двері, і хильцем, бочком всувається стара кіберівниця, підморгує і каже так:
– Не бійся нічого, лицарю, ти здобудеш прекрасну Рамольду і ще сьогодні схилиш голову на її живосрібне лоно! Тільки про тебе мріє вона і вдень, і вночі! Одне затям: сміливо атакуй, нічого тобі Винодур не вдіє, ти переможеш!
– Легко сказати, моя кіберівнице, – відповідає лицар, – а коли щось вийде не так? Якщо я, скажімо, послизнуся чи не заслонюся вчасно? Не мені так легковажно ризикувати! А може, ти знаєш якісь надійні чари?
– Хи‑хи‑хи! – зарипіла стара. – Де там, крицевий пане! Нема таких чарів, та, зрештою, вони тобі й не потрібні зовсім, бо я добре знаю, що буде, і обіцяю, що ти й незчуєшся, як переможеш його!
– І все‑таки з чарами було б певніше, – відповів їй лицар, – а надто уві сні. Але, стривай‑но, чи тебе не Хитріян прислав, аби впевнити мене в собі?
– Не знаю я ніякого Хитріяна, – відказує кіберівниця, – і не знаю, про який сон ти говориш. Це ніякий не сон, а реальність, мій крицевий пане, і невдовзі переконаєшся в цьому, коли Рамольда поцілує тебе своїми магнетичними устами!
– Це дивно, – муркнув Розпорик і вже навіть не зауважив, що кіберівниця вийшла з кімнати так само тихенько, як і ввійшла. – Невже це не сон? Чомусь мені так здавалося. Сказала, що це наяву. Гм, важко вирішити, але обережність слід подвоїти!
А вже сурми сурмлять, уже чути ходу озброєних воїнів, галереї тріщать від натовпу, всі чекають одважних. Іде тоді Фиртан на арену, а йому коліна підгинаються, бачить, як солодко поглядає на нього прекрасна Рамольда, Гетерикова донька, але не до її принад зараз! На освітлену смолоскипами арену дитинця ступає Винодур, і ось, брязнувши, стялися мечі Тут уже Розпорик лякається не на жарт і будь‑що‑будь вирішує прокинутися. Старається, як тільки може, але зброя його міцно тримає, сон не відпускає, а ворог атакує! Щораз дужче лунає брязкіт зброї, вже Розпорикова рука мліє, але раптом його ворог скрикнув і показав зламаного меча. Лицар хотів кинутися на нього, але той вибіг з утоптаного кола, зброєносці подали йому іншого меча, а до Фиртана з натовпу глядачів виходить стара кіберівниця й шепоче на вухо:
– Крицевий пане! Коли ви опинитесь біля відчиненої брами, котра веде на міст, Винодур опустить меча, а ти тоді бий сміливо, це буде певним знаком твоєї перемоги!
Прошепотіла і зникла, а озброєний противник уже біжить з новим мечем. Б’ються, Винодур гатить, наче ціпами молотить, але згодом таки знесилів, став усе слабше відбивати удари, ось відслонився. Настав слушний момент, але меч у руці Винодура і далі страшно блищить. Розпорик увесь напружився й подумав: «Та на біса мені та Рамольда разом з її принадами!» А тоді обернувся і дременув у темряву ночі через звідний міст, аж колоди задудніли. Супроводжуваний криками «Ганьба!» і свистом юрби, добіг до лісу і так гримнувся лобом об дерево, що аж свічки в очах замиготіли. Прокліпався й бачить, що стоїть у передпокої палацу перед Чорною самосонною Шафою, а поруч нього інженер душ Хитріян криво посміхається. Він тією посмішкою прикривав велике розчарування, оскільки фиртанічно‑рамольдичний сон був пасткою, поставленою на короля. Якби Розпорик послухав був ради старої кіберівниці, Винодур, що тільки удавав слабість, умить прохромив би його мечем у брамі, чого король уникнув лише завдяки своєму безмежному боягузтву.
– Ну, як, добре було тобі, Милостивий Пане, з Рамольдою? – питає проноза.
– Де тамі Я покинув її, бо вона не така вже чарівна! – каже Розпорик. – А ще там дійшло до якоїсь бійки. Я волію сни без битв і зброї, розумієш?
– Воля ваша, Ваша Королівська Милосте, – відповідає Хитріян. – Вибирайте, пане, в усіх шафових снах на вас чекає тільки насолода…
– Побачимо, – сказав король і підключився до сну під назвою «Ложе королівни Гопсалі». Бачить він кімнату незвичайної краси, всю оздоблену златоглавом. Крізь кришталеві шибки ллється, мов джерельна вода, світло, а біля перламутрового будуару стоїть королівна, позіхаючи й лаштуючись до сну. Побачивши таке, Розпорик здивувався. Хотів уголос кахикнути, аби подати королівні знак про свою присутність, але не може й пари з уст пустити – чи йому заціпило? Хоче помацати свого рота, але й того не може зробити. Вирішив поворухнути ногою, теж не здужає. Злякався він, шукає поглядом, де б сісти, бо його з переляку аж у млість кинуло, – і цього не може. Тимчасом королівна позіхнула раз, удруге, втретє, та як гепнеться на нього, зморена сном, аж затріщав увесь король Розпорик, бо ж то він сам власною особою і був ложем королівни Гопсалі! Видно, неспокійні сни мучили дівчину, бо так крутилася, так штурхала короля кулачками, так його ніжками копала, що страшний гнів пойняв королівську особу, обернену сном у ложе. Король так змагався з тією своєю подобою і силкувався, що аж гвинти порозкручувалися, шпунти порозходилися, ніжки роз’їхалися на чотири боки, й королівна, заверещавши, гримнулася додолу, а сам він, розбуджений власним розпадом, побачив, що знову стоїть у передпокої палацу, а біля нього покірливо схилився кібернер Хитріян.
– Ах ти нездаро! – крикнув король. – Що собі дозволяєш? Як так можна?! То я маю служити ложем комусь, а не собі, почваро? Ти забуваєшся, голубе!
Злякався Хитріян королівського гніву й почав просити, щоб король зволив скуштувати іншого сну, вибачався за помилку і доти переконував короля, поки він, зласкавившись, узяв двома пальцями контактик і підключився до сну під назвою «Солодкий сон в обіймах восьмипестливої Октопіни». Дивиться і бачить себе в натовпі роззяв на великому майдані, по якому посувається кортеж, увесь із шовків, єдвабів, механічних слонів і паланкінів з чорного дерева, а посередині пливе слон, схожий на золоту капличку, а в ньому за вісьмома заслонами чудова у своїй янгольській жіночності постать із осяйним обличчям і галактичним поглядом, з високочастотними сережками, аж дрож короля пойняв. Він хотів спитати, що це за особа такої небесної вроди й постави, але не встиг і уст розтулити, як почув захоплений шепіт натовпу: «Октопіна! Октопіна їде!»
Справді, це так бучно й розкішно саме святкували заручини королівської доньки з заморським лицарем на ймення Снупан.
Король здивувався, що не він той лицар, а коли кортеж проїхав і за ним зачинилася палацова брама, він разом з усім натовпом подався до найближчого заїзду. Там побачив Снупана, який у самих тільки дамаських шароварах, поцяткованих золотими цвяшками, з порожнім жбаном з‑під іонтофорезу в руці підійшов просто до нього, обійняв його, притиснув до грудей і гаряче зашепотів на вухо:
– Я мав опівночі зустрітися з королівною Октопіною на палацовому подвір’ї в гаю колючих кущів біля ртутного фонтана, але не смію йти, бо з радості випив надто багато трунку, отож благаю тебе, чужоземцю, подібний до мене як крапля до краплі, – піди замість мене, поцілуй королівні руку, назвавшись Снупаном, а я буду повік тобі вдячний!
– А чом би й ні? – відповів король, хвильку подумавши. – Піти можна. Чи вже йти?
– Так, так, поспішай, бо скоро північ, пам’ятай тільки, про це побачення не знає ні король, ані хтось інший, окрім королівни і старого сторожа при хвіртці. Коли він заступить тобі дорогу, вклади йому в руку оцю калитку з дукатами, і він пропустить тебе й слова не сказавши!
Король кивнув, схопив торбинку з дукатами і побіг просто до замку, бо дзиґарі голосами чавунних пугачів саме вибивали північ. Майнув тінню по звідному мосту, зазирнув у темряву ровів, схилився й проліз попід гострими ґратами, що виступали зі склепіння брами, й побачив на дитинці під колючим кущем біля ртутного фонтана чудову постать королівни Октопіни, що ясніла в місячному світлі. І така вона була зваблива, що король аж затремтів увесь.
Спостерігаючи це тремтіння заснулого монарха в палацовому передпокої, Хитріян захихотів і аж руки потер, упевнений, що вже прийшла королівська погибель, бо добре знав, якими могутніми обіймами стисне восьмипестлива Октопіна нещасного зальотника! Він добре знав, якими поцілунками‑присосками затягне вона короля у глиб сну, аби він уже ніколи не міг повернутися до дійсності! І справді, прагнучи обіймів королівни, Розпорик поспішав уздовж муру в тіні галерей туди, де місячно ясніла її ангельська подоба. Коли це раптом біля хвіртки йому перегородив алебардою дорогу старий сторож. Король підняв був руку з дукатами, але коли відчув їхню звабливу й любу серцю вагу, йому стало жаль: як це заради якихось обіймів таке щастя марнувати?
– На ось тобі дуката, – сказав король, розв’язуючи калитку, – та впусти мене.
– Прошу десять, – відповідає сторож.
– Десять дукатів за одну хвилину – та ти, либонь, здурів! – засміявся король.
– Дешевше не буде, – каже сторож.
– Ані дуката не спустиш?
– Ані дуката, мій пане.
– Бачили такого? – вереснув король, що любив лаятися як швець. – Ну й нахаба! Нічого тобі не дам, здирнику!
Тоді сторож так луснув його алебардою по лобі, що Розпорикові аж задзвеніло в голові, і він разом з галереями, дитинцем, звідним мостом й усім сном поринув у небуття, щоб у наступну мить розплющити очі біля Хитріяна, перед Шафою Снів. Кібернер украй розгубився й подумки полічив, що в нього вже вдруге нічого не вийшло: вперше через королівське боягузтво, а вдруге – через скнарість. Однак він знаку не подав, та давай далі вмовляти короля, аби той потішив свою душу іншими снами.
Тоді Розпорик вибрав сон «Про любчика‑шурупчика».
Одразу ж став він Паралізієм, володарем Епілепонтону і Малярійні, старезним дідуганом, в якого тремтіли руки, але страшенно соромітна душа повсякчас прагла пороків. Та тільки що з того, коли всі суглоби тріщать, руки ніг не слухають, а ноги – голови! «Може, я ще поздоровшаю», – подумав старий і вислав своїх полководців, дегенералів Екламптона і Тортурія, щоб убивали й палили кого тільки можна, захоплювали ясир та іншу здобич. Вони пішли, порізали, пограбували, повбивали, повернулись і сказали таке:
– Пане й володарю! Порізали ми, попалили, а оце тобі воєнна здобич і ясир: прекрасна Адориція, княгиня еників і пеників з усіма своїми скарбами!
– Га? Що? Зі скарбами? – захрипів, трясучись, король. – Але де? Нічого не бачу! А що це так тріщить і шарудить?
– Та отут, на цій коронній канапі, Ваша Королівська Величносте! – вереснули хором дегенерали. – А тріщить тому, що на покривалі канапи, зробленому з перлів, ворушиться бранка, щойно згадана княгиня Адориція, а шарудять її золототкані шати, – це так ридає прекрасна Адориція, переживаючи своє приниження!
– Га? Що? Приниження? Це добре, це дуже добре! – хриплячи, видушив із себе король. – А дайте‑но її сюди, я її обійму і зганьблю!
– А цього, Ваша Королівська Величносте, з огляду на інтереси держави робити не можна, – втрутився головний королівський медикатор.
– Як? Не можу зганьбити? Збезчестити? Ти що, здурів? Я не можу? А хіба ж протягом усього життя я робив щось інше?
– Саме тому, Ваша Королівська Величносте! – пояснив головний медикатор. – Оскільки Ваша Королівська Величність може від того заслабнути!
– Так? Ну, то дайте того… топірця, а я її собі той – зітну…
– З дозволу Вашої Королівської Величності, і це теж не рекомендується, бо знесилить вас…
– Що? Як?! Ну, то що мені з цього королювання?! – захрипів у розпачі король. – Тоді лікуйте мене! Зміцнюйте! Одмолоджуйте, аби міг… того… як давніш бувало… Бо вас усіх зараз… того!
Перелякалися придворні, дегенерали, медикатори, і ну шукати способів омолодити короля; нарешті покликали на поміч самого Калькулу, дуже великого мудреця. Той прийшов і питає короля:
– Чого саме Ваша Величність бажає?
– Га? Чого? Теж іще добра штучка! – хрипить король. – Розпусти, розперезаності, розбещеності такої й сякої бажаю ще зажити, а надто – поглумитися з княгині Адориції, котру тимчасово тримаю в льоху! От що!
– Для цього є два шляхи і два способи, – відповідає Калькула. – Або Ваша Королівська Величність зволить вибрати гідну себе особу, котра матиме повноваження чинити те, що бажає Ваша Королівська Величність, а ви, підключившись дротиком до тієї особи, будете завдяки цьому відчувати все, що робитиме вона, так, наче чините це самі. Або треба викликати стару кіберівницю, яка живе в лісі за містом у хатці на трьох лапах. Вона ж бо за покликанням геріатричка і лікує осіб похилого віку!
– Так? Ну, то для початку спробуємо, може, того дротика! – захрипів король.
Як звелів, так і вчинили. Електрики підключили командуючого особистої гвардії до Величності, і король наказав йому негайно розпиляти мудреця Калькулу, оскільки вчинок цей видавався йому винятково паскудним, а саме цього він і прагнув. Отож ніякі мудрецеві благання й стогони не помогли, але під час розпилювання на дротику перетерлася ізоляція, через що король сприйняв тільки першу половину катівського спектаклю.
– Це поганий спосіб, і я слушно звелів розпиляти того невдалого мудреця, – захарчала Величність. – Давайте‑но сюди стару кіберівницю з хатки на трьох лапах!
Помчали придворні до бору, і незабаром король почув сумну пісеньку, що звучала приблизно так:
«Старих людей лікую, оздоровлюю, регенерую, ремонтую і відсвіжаю і навіть слави не бажаю, вилизую суглоби, корозії й склерози і на старече тремтіння маю випробуване ворожіння, оце‑то справжнє здоров’ю служіння!»
Вислухала кіберівниця королівські нарікання, низько вклонилася тронові та й каже:
– Пане й королю! У синій далині, за Лисою Горою є невеличке джерельце, з якого тонким струмочком біжить олія, яку називають рициновою; на ній готується любчик‑шурупчик, який чудово омолоджує – одна столова ложка на сорок сім років! Треба добре пильнувати, аби не ковтнути забагато любчика‑шурупчика, бо від надміру можна зовсім зникнути, занадто омолодившись. Дозволь, пане, я вмить приготую тобі цей випробуваний засіб!
– Чудово! – зрадів король. – А приготуйте‑но княгиню Адорицію, нехай знає, що її чекає, хи‑хи!
І король тремтячими ручками рахує свої розхитані гвинтики, бурмоче, хрипить і навіть часом дригається, бо через старість уже здитинів, не виходячи з розпусного забуття.
І от лицарі їдуть по рицинову олію, варяться мікстури, димлять дими, клубочиться пара над казаном старої кіберівниці, аж нарешті біжить вона до палацу, падає на коліна і подає монархові келих, наповнений по вінця дзеркальною рідиною, що блищить, як живе срібло, і промовляє вголос:
– Королю Паралізію! Оце любчик‑шурупчик, який омолоджує, зміцнює, надає бойової відваги і сили на амори до Змори; тому, хто келих вип’є, ані міст палити, ні дівчат здобувати у всій Галактиці не буде забагато! Пий на здоров’я!
Король узяв келих і бризнув кілька крапель на свій стільчик для ніг, а той як форкне, як підскочить, а тоді як удариться об землю, аж загуло, та як не кинеться на дегенерала Екламптона, щоб зганьбити і збезчестити його! Одразу зо шість пригорщ орденів з нього здер, тільки замиготіло.
– Пий, Ваша Королівська Величносте, сміливо! – підохочує кіберівниця. – Адже сам бачиш, який це чудодійний засіб!
– Спершу ти ковтни, – каже король дуже тихо, бо ж дуже вже старенький. Кіберівниця трохи злякалася, задкує, відмовляється, але вже на поданий королем знак троє кнехтів схопили її і через лійку силою влили до рота кілька крапель дзеркального відвару. Блиснуло – і дим пішов! Дивляться придворні, дивиться король, хоч і недобачає – від кіберівниці ані сліду, тільки чорна обсмалена дірка в підлозі, а крізь неї видно наступну дірку, вже між дійсністю і сном; у ній виразно видно чиюсь ногу, гарно взуту, з пропаленою шкарпеткою і срібною пряжкою, на яку ніби кислота бризнула, бо вона трохи потемніла. Нога ж та, шкарпетка й черевик належать Хитріянові, Архімудритові короля Розпорика. Таку страшенну силу мала отрута, котру кіберівниця звала любчиком‑шурупчиком, що не лише її і підлогу, а й сам сон наскрізь пропалила і, бризнувши на литку Хитріянові, добряче її обпекла. З великого страху король хотів був прокинутись, але, на Хитріянове щастя, дегенерал Тортурій устиг ще добряче луснути його булавою по голові. Отож, завдяки цьому, прокинувшись, Розпорик анічогісінько з того, що йому в сні притрапилося, не пам’ятав. Тільки й того, що втретє виплутався з підступно наставленого на нього сну, цього разу завдяки своїй безмежній недовірливості, з якою ставився до всіх.
– Щось мені приснилося, але що – не пам’ятаю, – каже король, знову опинившись перед Самосонною Шафою. – Але чому це ти, добродію, мій кібернере, підстрибуєш на одній нозі, за другу тримаючись?
– Кіберматизм… Ваша Королівська Величносте… Видно, на зміну погоди, – простогнав підступний Архімудрит і ну далі спокушати короля, аби ще якимось новим сном задурманився. Надумався Розпорик, прочитав «Список снів» і вибрав «Пошлюбну ніч королівни Недотепи». І приснилося йому, що читає він біля каміна предивну книжку з металевими застібками, у якій витонченими словами, червоним друком на позолочених пергаментах розповідається про королівну Недотепу, яка п’ять віків тому панувала в Данделії; про її Крижаний Ліс, Спіральну Вежу, про Пташник з Іржанням і Багатооку Скарбницю, а понад усе про її вроду і надзвичайну цнотливість. І забажав Розпорик тієї краси великим бажанням, і вся його жага спалахнула в ньому палючими язиками, аж вогненний відблиск заграв йому в зіницях, і король кинувся у глиб сну шукати Недотепу, та її ніде не було, і лише найстаріші роботи щось пам’ятали про існування тієї монархині. Стомлений мандрівкою, натрапив урешті Розпорик на самій середині королівської, а тому подекуди позолоченої, пустелі на вбогу хатину; зайшов до неї й побачив старого в білих, як сніг, шатах. Той устав назустріч Розпорикові та й каже:
– Шукаєш Недотепу, нещасний! А чи знаєш ти, що її вже п’ятсот років як немає живої? Яка ж пуста й даремна твоя пристрасть! Єдине, що можу для тебе зробити, це показати тобі її несправжню, а тільки змодельовану цифровим, нелінійним, стохастичним і дуже надійним методом, ось у цій Чорній Скрині, яку збудував собі у вільний час з пустельного мотлоху!
– Ах, покажи мені її, покажи! – крикнув Розпорик, а пустельник кивнув головою, вичитав з книги координати королівни, запрограмував її і все середньовіччя, увімкнув струм, відкрив на Чорній Скрині маленьке вічко й сказав Розпорикові:
– Дивися й мовчи!
Нахилився, тремтячи, король і справді побачив нелінійно і бінарно змодельоване середньовіччя, а в ньому країну Данделію, Крижаний Ліс і палац королівни зі Спіральною Вежею, Пташником з Іржанням і Багатооку Скарбницю в підземеллях, а також саму Недотепу, яка граційно і стохастично прогулювалася змодельованим лісом. Крізь вічко у Чорній Скрині було видно, як її плоть, уся червона зсередини і золота від електричного розжарення, тихо шуміла, коли змодельована королівна зривала змодельовані квітки й тихенько наспівувала змодельовану пісеньку; і скочив Розпорик на скриню, й давай гатити руками в її віко, добиваючись усередину, бо хотів у своєму шаленстві вдертися до замкненого в ній світу. Але пустельник швидко вимкнув струм, стягнув короля зі скрині й каже:
– Ти тричі шалений! Хочеш досягти неможливого, бо ж не може істота, збудована з реальної матерії, потрапити в глиб світу, який є лише кружлянням і вируванням елементів у цифровій, нелінійній і делікатній моделі!
– Я мушу! Мушу!!! – верещав знетямлений Розпорик і бився головою об Чорну Скриню, аж бляха вгиналася, а пустельник каже:
– Коли вже так хочеш, я допоможу тобі поєднатися з королівною Недотепою, та знай, що спершу ти втратиш свою теперішню подобу, бо я повинен зняти з тебе мірку згідно з твоїми координатами і змоделювати тебе самого атом за атомом, а тоді запрограмую тебе і ти завдяки цьому станеш частиною того середньовічного змодельованого світу, що існує в Скрині і буде існувати в ній доти, доки вистачить струму в дротах і напруги в анодах і катодах. Проте ти сам назавжди втратиш свою теперішню подобу й існуватимеш лише у вигляді прегарних, делікатних, стохастичних і нелінійних струмів!
– Як я можу тобі повірити? – спитав Розпорик. – Звідки мені знати, що ти змоделюєш мене, а не когось іншого?
– Тоді давай спробуємо, – сказав старий. Потім зважив його, обміряв, як це робить кравець, але докладніше, бо зняв мірку з кожного йото атома, нарешті запрограмував Скриню і сказав: – Дивись!
Глянув король крізь вічко й бачить, як він сам, сидячи перед каміном, читає книжку про королівну Недотепу, як біжить її шукати, як розпитує, аж посеред золоченої пустелі натрапляє на хатку і бачить у ній старого мудреця, котрий вітає його словами:
– Шукаєш Недотепу, нещасний! – і так далі.
– Гадаю, ти переконався, – сказав старий, вимикаючи струм. – А тепер запрограмую тебе в середньовіччі поряд з чарівною Недотепою і будеш снити з нею вічний сон нелінійного цифрового моделювання…
– Гаразд, гаразд, – каже король, – але ж це все‑таки тільки моя подоба, а не я сам, бо сам я тут, а не у Скрині!
– Зараз тебе тут не буде, – відповів приязно старий, – я вже про це подбаю…
З цими словами він видобув з‑під ліжка важкого, але замашного молота.
– Коли пригортатимеш до себе кохану, – пояснив йому пустельник, – я зроблю так, щоб ти не існував у двох місцях – і тут, і там, у Скрині – знаю надійний спосіб, старий і простий. Отож зволь нахилитися, мій пане…
– Спершу ще раз покажи мені Недотепу, – сказав король. – Я хочу перевірити досконалість твого методу…
Старий показав йому Недотепу крізь вічко Чорної Скрині. Король дивився, дивився та й каже:
– Опис у давній книзі занадто перебільшений. Загалом вона нічогенька собі, але не така вже надзвичайна, як про це пишуть у хроніках. Бувай здоров, мудрецю…
І повернувся на каблуках.
– Як же це? Куди ти, навіжений?! – закричав пустельник, стискаючи в руках молота, бо король уже простував до дверей.
– Куди‑будь, аби не до Скрині, – відповів Розпорик і вийшов, і в ту ж мить сон луснув йому під ногами, як мильна бульбашка, й король побачив перед собою страшенно розчарованого Хитріяна в передпокої. Адже так недалеко було до того, щоб короля замкнули в Чорній Скрині, з якої Архімудрит уже б ніколи його не випустив…
– Мій кібернере, занадто вже ти стараєшся у цих своїх снах з дамами, – промовив король. – Або давай мені якийсь сон, у якому можна зазнати любощів без зайвих клопотів, або забирайся з палацу разом зі своїми шафами!
– Пане, – відказує на це Хитріян. – Маю для тебе сон саме такий, як хочеш, надзвичайно високої якості, тільки спробуй його, прошу, і ти сам у цьому пересвідчишся!
– Який це ти так вихваляєш? – питає король.
– Оцей, пане, – відказує Архімудрит, тицяючи в перламутрову табличку з написом: «Мона Ліза, чи Лабіринт солодкої нескінченності».
І сам бере вилку що теліпається у короля на годинниковому ланцюжку, аби, не гаючись, чимшвидше ввіткнути її в розетку, бо бачить, що справа кепська: Розпорик уникнув довічного ув’язнення в Чорній Скрині, безперечно, лише завдяки своїй тупості, котра не дозволила йому як слід закохатися у звабливу Недотепу.
