Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 36 страниц)
ПОДОРОЖ П’ЯТА «А»,
АБО ТРУРЛЕВА КОНСУЛЬТАЦІЯ
[22]22
© Український переклад, Іван Ів. Сварник, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
[Закрыть]
Історія про гордий народ сталеоких, на яких напало щось небачене (страшне з усіх боків чудовисько), а Трурль допомагає прогнати це чудовисько за допомогою бюрократії...
Недалеко, під білим сонцем, за зеленою зіркою жили собі сталевооки, жили щасливо, бадьоро і сміливо, бо нічого не боялись: ні чвар родинних, ні засад традиційних, ні думок чорних, ні ночей білих, ні матерії й антиматерії, бо мали машину над машинами, заквітчану, накручену, зубчасту і з усіх оглядів досконалу; жили собі і в ній, і на ній, і під нею, і над нею, адже крім неї не мали нічого – спершу атомів призбирали, потім машину збудували, а як котрийсь атом не пасував, переробили його – та й було гаразд. Кожен сталевоок мав своє гніздечко і контактик, і кожен робив своє, себто – що хотів. Ні вони машиною не керували, ні машина ними, а так собі взаємно допомагали. Одні були машинниками, інші машиністами, ще інші машиналями, і кожен мав особисту машиністку‑стенографістку. Роботи мали гору, то їм треба було ночі, то – дня, то – затемнення сонця, але зрідка, щоб не набридло. Прилетіла якось до білого сонця за зеленою зіркою комета Бабета, роду жіночого, вельми жорстокого, атомна уся там і сям, тут голова, там хвіст у чотири ряди, страх дивитись, яка синя, а сірководень – тому причина. І справді, щойно прилетіла – сіркою насмерділа; прилетіла та й давай:
– Спершу, – каже, – спалю вас полум’ям, а там побачимо.
Глянули на неї сталевооки – півнеба заступила, вогнем чоботи підбила, нейтрони, мезони, жара стала страшенна, атоми як доми, що інший – то більший, гравітація, нейтрино… – Ото буде гостина.
Кажуть їй:
– Це помилка, ми – сталевооки, не боїмось нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, ні думок чорних, ні ночей білих, бо маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, зубчасту і з усіх оглядів досконалу; отож ішла б ти собі, комето, бо буде тобі лихо.
А вона вже все небо заступила, палить, смалить, гарчить, сичить, аж їхній місяць скрутився і з обох рогів обсмалився; і хоч був уже порепаний, старий і малий, та й такого жаль Тож вони більше нічого не казали, а взяли одне сильне поле, по вузлику в кожному ріжку зав’язали й увімкнули контакти: нехай за нас мовлять факти. Бабахнуло, торохнуло, задвигтіло, небо зразу проясніло, від комети тільки купка жужелю лишилася – і знову спокій.
За якийсь час знову щось з’явилося, летить, а що – невідомо, але страшне таке, що не знати, як і дивитися – бо з якого боку не глянь, то все страшніше. От воно прилетіло, розійшлося, зійшлося, на самому вершечку сіло, важке, як не знати що, сидить собі й ані руш. А що вже заважає – далі нікуди.
Отож ті, хто був ближче, кажуть: – Гей, це помилка, ми сталевооки, не боїмося нічого: живемо не на планеті, а в машині, а то не проста машина, а машина над машинами, заквітчана, накручена, зубчаста й з усіх оглядів досконала, тож ішла б ти собі, паскудо, бо буде тобі лихо.
А ВОНО анічичирк.
Отож, аби не вживати надто великих заходів проти казна‑чого, послали вони невеличку, таку собі зовсім маленьку машину‑страшину: піде, налякає ОТЕ, та й буде спокій.
Машина‑страшина йде‑йде, а всередині тільки програми гуркочуть; що не програма, то страшніша. Підійшла – та як заскаче, як заскрегоче. Аж сама трохи злякалась, дивиться – а ТЕ хоч би тобі що. Спробувала ще раз, з іншої фази, але нічого не вийшло – без упевненості лякала.
Бачать сталевооки, що іншого чогось треба. Кажуть: візьмемо більшого калібру, із трибами на мастилі, диференційну, дистанційну, із двостороннім зчепленням, і щоб стусала, та добряче. Чи того вистачить? Спокійно: ядерна енергія діє надійно!
Отож послали універсальну, подвійно‑диференційну, з зубів разком і зворотнім зв’язком, всередині – машиніст з машиністкою, а на додаток до цього, про всяк випадок зверху посадили ще машину‑страшину. Під’їхала, а що триби на мастилі – тихо, ані мур‑мур; замахнулася й рахує: чотири чверті до смерті, три чверті до смерті, дві чверті до смерті, одна чверть і нуль – тобто смерть! Як бабахнуло! – аж гриби ростуть, і то самі білі, та світяться, бо радіоактивні; мастило розхлюпалось, триби повилітали, дивляться машиніст з машиністкою крізь вічко, чи вже по всьому: та де там, і не дряпнуло!
Порадилися сталевооки і збудували машину, яка збудувала машинисько, яке збудувало машинище, та таке, що аж найближчі зірки змушені були позадкувати. А в тому найбільшому – та, з трибами на мастилі, а в самій середині машинка‑страшинка, бо вже не до жартів.
Приготувалось як слід машинище та як не замахнеться! Загриміло, задвигтіло, щось на всі боки полетіло, гриб виріс такий, що на юшку з океану вистачить, темно, аж на зубах рипить; так темно, що навіть не видно, на чиїх. Дивляться сталевооки – нічого, таки зовсім нічого, тільки усі три машини лежать розкидані й ані руш.
Отоді вже рукави закасали, бо: «Все‑таки, – кажуть, – ми машинники й машиністи, маємо машиністок і машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, як же може встояти проти неї якась паскуда, що сидить собі й ані руш?»
І вже нічого не роблять, тільки рослину‑калібрину: підповзе тихенько, вкрутиться легенько, з‑під жерла глипне, зісподу прилипне, пустить корінець, а тоді як га‑а‑хне – то всьому кінець. І справді: все точнісінько так і сталося, як передбачалося, тільки з кінцем не вийшло, і як було, так і зосталося.
Впали в розпач сталевооки, хоч і не знали, що воно таке, бо ще їм ніколи не траплялося, тож змобілізувалися, порадились і вже роблять липучки й триби, аркани й паркани, може, прилипне чи впаде, може, спіймається чи обгородиться, – пробують так і сяк, бо не знають як. Усе аж трясеться, та нічого не вдається. Потомилися, не знати, де рятунку шукати, аж раптом бачать – хтось летить: сидить, як на коні, але в коня нема коліс; тоді, мабуть, велосипед, та у велосипеда немає дзьоба, тоді, може, ракета, але в ракети нема сідла. Невідомо, що летить, але відомо, хто в сідлі: сидить, як влитий, усміхом повитий, ось‑ось надлітає, уже їх минає – а це сам Трурль власною особою, конструктор, на прогулянці, а може, мандрує. Здалеку видно, що неабихто.
Наблизився, знизився, от вони йому й кажуть, що та як.
– Ми сталевооки, маємо машину над машинами, заквітчану, накручену, з усіх оглядів досконалу, спершу атомів призбирали, потім машину збудували, не боїмося нічого, ні чвар родинних, ні засад традиційних, а тут прилетіло собі хтозна‑що, сіло, сидить й ані руш.
– А налякати пробували? – привітно питає Трурль.
– Пробували і машинкою‑страшинкою, і машиною‑страшиною, й машинищем з трибами на мастилі, атоми, як доми, а як рушить з нейтрино, все летить, мов піна, і мезони, і хвилі, а зробити нічого не в силі.
– Кажете, жодна машина?
– Та жодна, пане добродію.
– Гм, цікаво. А що ж воно все‑таки таке?
– От цього якраз не знаємо. З’явилося, надлетіло, а невідомо що, але страшне таке, що не знати, як дивитися – бо з якого боку не глянь, то все страшніше. Прилетіло воно, сіло, тяжке як не знати що – і сидить. А що вже заважає – далі нікуди.
– Власне, у мене небагато часу, – каже Трурль. – Щонайбільше можу хіба побути у вас якийсь час консультантом. Згодні?
Сталевооки, звичайно ж, згодні. І зараз же питають, що принести – фотони, молоти, труби, а може, динаміт чи гармати? А може, для гостя – гербати? То друкарка принесе.
– Гербати нехай друкарка принесе, – пристає на те Трурль, – але це для роботи. А щодо решти, то краще не треба. Якщо вважаєте, що ні машина‑страшина, ні машинище, ні рослина‑калібрина не можуть дати ради, тут потрібні методи дистанційні, архівно‑традиційні, а тому абсолютно надійні. Ще не чув, щоб «оплатити згідно з тарифом» не помогло.
– Як ви кажете? – питають сталевооки, але Трурль, замість пояснювати, веде далі:
– Метод зовсім простий, треба тільки паперу, чорнила, штампів, круглої печатки, сургучу досхочу, пісочку, віконець, кнопок, скріпок, олив’яної ложечки й блюдця, бо чай уже готовий, і кур’єра. І щоб було чим писати. Маєте?
– Знайдеться! – і несуть бігом.
Трурль сідає й диктує друкарці: «У зв’язку з вашою справою – фасцикул комісії ВЦРТСП7 (2) (КК) 405, – повідомляємо, що ваше зволікання, яке суперечить параграфові 199 закону від дня 19.XVII ц.р., будучи анахронічним вифактом, викликає припинення поставок і десумацію згідно з Розпорядженням 67 ДВКФ, № 1478/2. Ви маєте право подати апеляцію на даний вирок у надзвичайному порядку Голові Комісії протягом 24 годин з моменту набрання ним чинності».
Трурль поставив штамп, скріпив печаткою, сказав зареєструвати в Головній книзі, відкрив Журнал вхідної і вихідної кореспонденції та й каже:
– Нехай кур’єр негайно віднесе.
Кур’єр поніс. Нема його, нема, аж ось повернувся.
– Вручив? – питає Трурль.
– Вручив.
– А де розписка про отримання?
– Тут, ось у цій рубриці. А також апеляція.
Бере Трурль апеляцію і, навіть не читаючи, наказує віднести назад, а через увесь аркуш пише навскоси: «Не розглянуто через відсутність відповідних додатків». І підписується нерозбірливо.
– А тепер, – каже, – до діла!
Сідає й пише, а сталевооки зацікавлено дивляться, нічого не розуміють і питають, що це означає і що з того буде.
– Виконання службових обов’язків, – мовить Трурль. – А бути щось буде, бо вже й почалося.
Кур’єр цілу добу як скажений бігає туди й сюди. Трурль штемпелює, анулює, висилає резолюції, друкарка вистукує і поволі довкола виникає ціла канцелярія: картотеки й теки, скріпки й папки, протоколи й діроколи, каламарі й формуляри, нарукавники з муару й ложечки, і таблички «Стороннім вхід заборонено», і від ночі аж до днини усе більше писанини, а друкарка все вистукує, а навколо повно чаю і сміття. Переживають сталевооки, бо нічого не розуміють. А Трурль відсилає пакети – і з марками, і післяплатою, а також з повідомленням про вручення, і зрештою найголовніші – «оплатити згідно з тарифом», шле нагадування, накази по кілька відразу, є вже й окремі рахунки, а в них самі нулі, але це, каже, лише тимчасово. За якийсь час стає помітно, що те щось не таке вже й страшне, особливо згори: справді, поменшало! Так‑так, змізерніло. І питають сталевооки Трурля, що ж далі?
– Не заважати установі працювати! – він їм на це. І підписує, штампує, додатки рахує, повертає апеляції, незважаючи, хто має рацію, камізелька не застібнена, заходьте, хто наступний, скорочені години, сідайте, – а кругом павутина, слабенька гербатка, у шухляді краватка, ось і нові папери, сорок і чотири, треба ще чотири шафи, а там і підкуп, і виплати штрафу, і наказ примусового стягнення із середи на п’ятницю, і печаток дванадцять.
А друкарка вистукує: «У зв’язку з непред’явленням з боку відп. дозволів, згідно з наказом Ком. Вид. Пер. Вер. з дн. зобов’язуємо негайно Скор. Кадр. на підставі Тр. Ам. Тад. Арам., внаслідок вироку інстанції Ц. Д. Д. Дане рішення оскарженню не підлягає».
Висилає Трурль кур’єра, а квитанційну книжку ховає до кишені. Потім встає і починає по черзі викидати в Космос столи, стільці, штемпелі, й навіть печатку, скорозшивачі й чай. Залишається тільки друкарка.
– Ой, що ви робите! – волають сталевооки, які тим часом уже зовсім призвичаїлися. – Як так можна?
– Не хвилюйтеся даремно, мої любі, – відказує він. – Краще гляньте!
І справді, поглянули сталевооки й охнули – порожньо, чисто, нікого немає, наче ніколи й не було. І куди ж воно поділося і розвіялося? Ганебно тікаючи, таке мізерне стало – лупи треба. Голови ламають, слідів шукають, і лиш одне ледь мокре місце знайшли, щось там накапало, хто‑зна – при якій оказії, і більше – нічого.
– Так я, власне, й гадав, – каже їм Трурль. – Це, мої любі, була досить проста справа. Коли воно прийняло перший папірець і розписалося в книжці, то вже й пропало. Я застосував спеціальну машину на велике «Б». Відколи Космос став Космосом, ніхто ще їй не дав ради!
– Ну гаразд, але навіщо було викидати документи й виливати гербату? – питають сталевооки.
– А щоб і вас ця машина не з’їла! – каже Трурль.
Забирає з собою друкарку й відлітає, киваючи їм приязно, а усміх у нього щирозлотий.
ПОДОРОЖ ШОСТА,
АБО ЯК ТРУРЛЬ І КЛЯПАВЦІЙ
СТВОРИЛИ ДЕМОНА ДРУГОГО ПОРЯДКУ,
АБИ РОЗБІЙНИКА МОРДАНЯ ПЕРЕМОГТИ
[23]23
© Український переклад, Іван Ів. Сварник, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
[Закрыть]
Трурль і Кляпавцій потрапляють в полон до розбійника Морданя, який переконаний, що найцінніше – це інформація. Друзі в якості викупу створюють Демона Другого Роду, який з теплового руху атомів витягує правдиву інформацію, в якій Мордань і тоне.
«Від народів Більших Сонць ведуть на південь два караванні шляхи. Перший, давній, від Чотиризір’я до Гаврозаврона, зірки вельми підступної, з мінливим блиском, котра, пригасаючи, стає схожою на Карлика Абаситів, через що подорожні, часто помиляючись, потрапляють у Чорну Пустелю, і лиш один караван з дев’яти щасливо з неї виходить. Другий шлях, новий, Імперія Мірапудів відкрила, коли її невільники‑ракетники пробили тунель завдовжки в шість мільярдів промиль крізь Білий Гаврозаврон.
Північний вхід до тунелю так слід шукати: від останнього з Більших Сонць протягом семи електричних отченашів курс просто на Полюс тримаючи. Потім малим галсом – ліворуч, доки з’явиться вогниста стіна, – тобто бік Гаврозаврона, а в ньому, як чорну цятку в білому полум’ї, видно отвір тунелю. Звідси лети, мов куля, просто вниз, нічого не боячись, бо вісім кораблів борт у борт можуть пройти тунелем; ніде більше не побачити краєвиду, схожого на той, який видно крізь бортові ілюмінатори. Спершу промайне Вогнепад Жаропилів, а далі вже залежно від погоди; коли нутрощі зірок розбурхані магнетичними бурями, котрі клубочаться за один чи два мільярди миль далі, видно великі вузли полум’я та його розжарені артерії з тромбами білого вогню, а коли буря ближча чи насувається тайфун Сьомої Сили, то тремтить склепіння, мовби біле тісто жару от‑от мало впасти, та це лише так здається, бо воно летить, а не падає, і горить, а не згоряє, утримуване підпорами Потужних Полів. Дивлячись, як набрякає Протуберанційна М’якоть, а джерела довгих блискавиць, що їх звуть Пекельцями, стугонять і насуваються, слід міцніше стиснути штурвал, бо тут потрібно мати неабияку стерничу вправність, і дивитися слід не в карту, а в сонячні нутрощі, бо ніхто не пройшов так само той шлях двічі. Немов багнетом убитий в Гаврозаврон, тунель увесь звивається, крутиться і здригається, як вуж під ударами; тому слід весь час тримати очі широко розплющеними, не розлучатися з рятівним льодом, що прозорими бурульками оточує скло шоломів, і пильно вдивлятись у вогненну стіну, що мчить на тебе, випинаючись і гугочучи язичиськами полум’я, вогню, і, чуючи, як шкварчить, шмагана вогнем і облизувана сонячним жаром, обшивка корабля, ні на що, крім власної спритності, не покладатися. А водночас слід зважати й на те, що не кожен порух вогню і не кожен поворот тунелю неодмінно є ознакою зоретрусу чи обвалу білих океанів жару, отож, затямивши це, досвідчений стерничий не буде намарно вдаватися до помп, щоб згодом досвідченіші не взяли його на глум, що хотів краплиною аміаку остудити одвічне палахкотіння зорі. А коли хтось запитає, що робити, коли корабель справді потрапить у зоретрус, йому будь‑хто з бувалих зореплавців одразу скаже, що тоді лишається зітхнути, бо на більше приготування до смерті часу все одно не вистачить, а очі можна, залежно від бажання, або заплющити, або розплющити, бо їх однаково прохромить вогонь. Але таке лихо трапляється надзвичайно рідко, бо клямристі клямри, встановлені Мірапудовими Імпериками, як слід тримають склепіння і взагалі швидкісна крізьзоряна подорож поміж блискучими вигнутими люстрами Гаврозаврона досить приємна. Цілком слушно також говорять, що коли хтось потрапив до тунелю, то швидко з нього вийде, чого, навпаки, не скажеш про Чорну Пустелю. А якщо навіть раз на століття тунель зіпсує зоретрус, однаково іншої дороги, крім цієї, немає. Як свідчить сама назва, Пустеля чорніша від ночі, бо світло сусідніх зірок не зважується падати на неї. Товчуться там, як у мортирі, з жахливим бляшаним скреготом рештки кораблів, які через зрадливість Гаврозаврона збилися з дороги й порозколювалися в обіймах бездонних вирів, щоб під тиском невблаганної гравітації кружляти так аж до останнього оберту галактики. На схід від Чорної Пустелі розташоване королівство Слизькощелепих, на захід – Окоруких, а на південь біжать до легшої сфери блакитної Лазуреї дороги, густо всіяні смертовиськами, а далі – до полум’янолистого Мургунда, де кривавиться архіпелаг беззалізних зірок, званий Каретою Алькарона.
А сама Пустеля, як про це вже йшлося, так само сповнена чорноти, як сонячний пасаж Гаврозаврона – білизни. Та не все лихо там від вирів, від піску, що потоками сиплеться з висоти, і шалених метеоритів, – адже ходять чутки, що в невідомому місці, в похмурих нетрях, на незвіданій глибині з давніх‑давен сидить собі певне створіння, а може, – нестворіння, що його звуть Незнанцем, бо той, хто дізнався б його справжнє ім’я, зустрівшися з ним, уже нічого світові не розкаже, бо його вже не побачить. Розповідають, що Незнанець той – розбійник‑чародійник і що живе він у власному замку, збудованому з чорної гравітації, що рови в тому замку – вічна громовиця, мури його – абсолютне небуття, що його вікна сліпі, а двері глухі; Незнанець чатує на каравани, а коли розбере його великий голод за золотом і кістяками, він дмухає чорним порохом у диски дороговказів, а як погасить їх і спровадить мандрівників з безпечного шляху на манівці, вихором вихоплюється з небуття, стискає їх обручами і тягне в ніщо свого замку, пильно стежачи, щоб не загубити найменшої рубінової шпильки – такий уже він у своїх страхіттях акуратний. А потім уже тільки пообгризані уламки кораблів випливають з нізвідки і кружляють по пустелі, а слідом за ними довго летять заклепки, як кісточки, виплюнуті з пащі монстра‑Незнанця. Але відколи невільничою працею ракетників‑мурашок пробито гаврозавронівський тунель і космічний флот поплинув цим найсвітлішим у світі руслом, шаленіє позбавлений здобичі Незнанець, і жаром свого гніву так розвіює морок Пустелі, що його тіло просвічує крізь чорний мур гравітації, наче кістяк почвари, яка фосфоресціює у своїй труні. Дехто з мудрагелів каже, що його взагалі нема й ніколи не було. Добре їм так говорити й, певне, легко, бо важче пробувати змалювати незбагненні речі, сидячи десь у літній тиші далеко від Чорноти і Жарів. Не вірити в монстра легко, важче його перемогти і втекти від його огидної жадібності. Хіба ж не поглинув Незнанець самого мургундського Кібернатора з вісімдесятьма особами почту на трьох кораблях, так що нічого від тих магнатів не залишилось, крім надгризених пряжок, знайдених селянами Малої Соляри, викинутих на їхній берег туманним прибоєм мороку? Хіба ж не пожер він їхніх мужів без ліку, нещадно і немилосердно? Отож нехай тиха електрична пам’ять вшанує тих непохованих, якщо не знайдеться когось, хто б помстився по‑лицарськи їх убивці згідно з прадавнім зоряним правом».
Все це вичитав Трурль котрогось разу у спорохнявілій від давності книзі, купленій випадково у якогось перекупця, тож відразу поніс її до Кляпавція і прочитав ще раз голосно про всі ці дивовижні речі, бо вони дуже припали йому до вподоби.
Кляпавцій, як премудрий конструктор і знавець Космосу, звиклий до сонць і туманностей всілякої масті, тільки посміхнувся, кивнув головою і каже:
– Сподіваюся, що ти не віриш жодному слову цієї байки?
– А чого б мав не вірити? – обурився Трурль. – Поглянь, тут є навіть чудова гравюра з. зображенням Незнанця, який пожирає два сонячні кораблі й ховає здобич до льохів. Зрештою – хіба ж нема тунелю в суперзірці, щоправда в іншій, Бет‑ель‑Гейській? Ти ж не настільки ігноруєш космографію, щоб піддати все це сумнівові…
– Щодо гравюри, то я зараз же можу намалювати дракона з очима як тисяча сонць кожне, якщо для тебе малюнок – доказ правди, – сказав Кляпавцій. – А щодо тунелю, то, по‑перше, він завдовжки всього два мільйони миль, а не якісь мільярди, по‑друге, ця зірка вже майже холодна, а по‑третє, подорожування тунелем абсолютно безпечне, про що ти чудово знаєш, бо сам туди літав. А щодо так званої Чорної Пустелі, то насправді це просто велика, завширшки в десять кілопарсеків маса космічного сміття, яка кружляє між Маєридією і Тетрархідою, а не біля якихось Вогнеголовів чи Гаврозаврів, яких узагалі не існує; і ще правда, що там темно, але це просто від сили‑силенної бруду, ніякого Незнання там, звісно, нема! Це навіть не правдивий давній міф, а просто дешева баєчка, витвір фантазії якогось недоумка.
Трурль затиснув уста.
– Бог з ним, із тунелем, – сказав він. – Ти вважаєш, що тунель безпечний, бо то я ним літав; а якби це був ти, ми б почули зараз зовсім інше. Але бог з ним, з тим тунелем. А щодо Пустелі й Незнанця, я не люблю словесних аргументів. Треба туди поїхати, тоді сам переконаєшся, що з цього, – він підняв зі столу грубу книжку, – правда, а що ні!
Кляпавцій відраджував його від цього наміру, а коли переконався, що Трурль, упертий, як завжди, і гадки не має, щоб відмовитись від такої незвичної експедиції, спершу сказав, що не хоче його більше бачити, але незабаром і сам почав збиратися в дорогу, бо не хотів, щоб приятель загинув самотньо – удвох воно якось веселіше дивитися смерті в очі.
Набравши тоді всякої всячини, бо ж дорога мала пролягати крізь пустки (щоправда, не такі мальовничі, як описувала книга), вони вирушили своїм випробуваним кораблем; під час польоту зупинялися то тут, то там, щоб розпитатися, особливо, коли минули межі простору, про який знали все якнайдокладніше. Проте від тубільців небагато можна було дізнатися; вони могли доречно розповісти про найближчі околиці, а про те, що містилося й діялося там, де вони ніколи самі не бували, патякали казна‑що, – до того ж – з подробицями, захоплено й перелякано водночас. Кляпавцій називав такі розповіді коротко – корозійними, маючи на увазі ту корозію‑склерозію, яка вражає всі старечі уми.
Та коли вони наблизились десь за п’ять‑шість мільйонів вогневих подихів до Чорної Пустелі, до них дійшли чутки про якогось велетня‑розбишаку, званого Розбійником‑Диплоєм; при цьому ніхто з оповідачів ані його ніколи не бачив, ані не знав, що б мало означати чудне слово «Диплой», яким цю істоту називали. Трурль думав, що хтозна, чи це не перекручений термін «діполь», що могло б свідчити про полярну й суперечливу двоїсту природу розбійника, але Кляпавцій, як більш розважливий, волів утриматися від гіпотез. Здається, – про це йшлося в чутках, – той розбійник був жорстокий і запальний, – бо обібравши жертви до нитки, він ніяк не міг задовольнити своєї страшенної жадоби й захланності, тому, перше ніж випустити їх на волю, ще довго й люто бив. Конструктори хвилинку порадились, чи не слід запастися якоюсь вогнепальною чи холодною зброєю, перш ніж перетнути чорний край Пустелі, але потім дійшли висновку: найкращою зброєю є їхній розум, вигострений конструкторством, далекоглядний і універсальний; і поїхали, як були.
Слід визнати, що Трурль під час дальшої подорожі взагалі зазнав гіркого розчарування, бо зоряні роззориська, полум’яні пломениська, пустельні пустища, метеоритні рифи і мандрівні скелі в старій книжці були описані значно кращими, ніж насправді явилися окові подорожнього. Зірок в околиці було мало, і то зовсім непоказних, надто вже старих; одні ледве поблимували, як жаринки пригаслого багаття, інші вже зовсім потьмяніли і тільки крізь тріщини у грубо поморщеній шкаралупі з жужелю просвічувались червоні жилки; ані джунглів вогненних, ані вирів таємничих тут не було, і ніхто, відколи живе, про них навіть не чув, а вся пустеля відзначалася якраз тим, що була вкрай нудною, власне, своєю пусткою – і квит, а щодо метеоритів, то їх траплялося як маку, але серед тої тріскотливої голоти більше летіло сміття, ніж порядних магнетичних магнетитів, чи тектичних тектитів; а все тому, що звідти до галактичного полюса було рукою подати і кружляння темних струмів притягало саме сюди, на південь, силу‑силенну відходів і пилу з центральних сфер Галактики. Отож племена й народи, що жили неподалік, звали цей простір не якоюсь там Чорною Пустелею, а просто – смітником.
Отож Трурль, приховуючи по можливості своє розчарування від Кляпавція, аби не давати йому приводу для зловтіхи, скерував корабель у Пустелю, – і зразу ж по обшивці корабля почало бити піском, а всілякі нечистоти, випльовувані протуберанцями із сонць, осідали таким грубим кожухом на стінках фюзеляжа, що на саму думку про необхідність колись його чистити пропадало будь‑яке бажання, а особливо – подорожувати.
Зірки давно вже зникли в суцільному мороці, й вони летіли наче навпомацки. Раптом кораблем так струснуло, що все начиння, горшки й прилади заторохтіли, і друзі відчули, що кудись падають – усе швидше й швидше. Нарешті пролунав жахливий гуркіт, і корабель, досить м’яко сівши, завмер під кутом, ніби уткнувшись носом у щось нерухоме. Вони кинулись до вікон, але назовні панувала суцільна темінь – хоч в око стрель, – а вже чути удари, хтось невідомий і страшенно дужий добирається силоміць до середини, аж стіни двигтять. Аж тепер відчули конструктори менше довір’я до своєї розумної неозброєності, але жалкувати було пізно. Тож, аби їм силою не виламали люк іззовні, вони самі відімкнули його зсередини.
Дивляться, а в отвір хтось встромляє пику, та таку велику, що й мови не може бути, аби й самому слідом пропхатися; пика та страх яка бридка, вздовж і впоперек, згори й донизу вся втикана очиськами, а ніс наче пилка, а щоки – не щоки, гачкуваті й сталеві. Пика не ворушиться, – уся застрягла у фрамузі, тільки очі злодійкувато нишпорять довкола, кожна їхня групка свою частину простору оглядає, а вираз мають такий, ніби оцінюють, чи добре тут можна поживитися; навіть хтось значно дурніший від конструкторів зрозумів би, що означає це красномовне розглядання.
– Чого? – питає нарешті Трурль, розлючений тими безсоромними оглядинами, що відбуваються в повній мовчанці. – Чого хочеш, пико паскудна? Я – конструктор Трурль, загально визнаний всемогутник, а це – мій друг Кляпавцій, теж славна знаменитість, і летіли ми нашим науковим кораблем як туристи, тому прошу негайно забрати звідси свою пику й вивести нас з цього непевного місця, де, мабуть, повно нечистот, і скерувати в порядну, чисту порожнечу, бо інакше ми подамо скаргу, й тебе розкрутять на гвинтики. Ти, посмітюху, чуєш, що я тобі кажу?!
Але той у відповідь – ані словечка, далі лупає собі очима і ніби щось підраховує. Калькулює, чи що?
– Слухай‑но, ти, почваро баньката! – кричить Трурль, уже ні на що не зважаючи, хоча Кляпавцій і штурхає його в бік, щоб був стриманіший, – не маємо ні золота, ні срібла, ні жодних інших коштовностей, тож зараз же випусти нас звідси, а найперше – забери звідси свою пику, бо вона нестерпно гидка. А ти, – звернувся він до Кляпавція, – не штурхай мене, я маю власний розум, і сам знаю, як і з ким треба говорити!
– Мені не потрібне, – озвалася раптом пика, спрямовуючи свої тисячу вогняних очей на Трурля, – саме лише золото чи срібло, а розмовляти зі мною слід делікатно й шанобливо, бо я розбійник дипломований, освічений і дуже знервований. І не таких, як ви, бачив і робив їх ще й якими солодкими – а коли відлупцюю вас, як слід, з вас теж солодка юшка потече. Звуть мене Морданем, маю по тридцять аршинів у кожен бік і фактично грабую коштовності, але роблю це згідно з наукою й вимогами часу: збираю дорогоцінні секрети, скарби знань, вірогідні правди й узагалі всю вартісну інформацію. А тепер гайда, давайте її всю сюди, бо як свисну! Рахую до п’яти – раз, два, три…
Дорахував, а оскільки нічого йому не дали, то й справді свиснув, аж їм мало вуха не повідпадали, і Кляпавцій зрозумів, що той «Диплой», про якого зі страхом говорили аборигени, то, власне, був диплом, здобутий, мабуть, у якійсь Академії Злочинності. Трурль аж руками за голову схопився, бо голос у Морданя був відповідний до його зросту.
– Нічого тобі не дамо! – закричав він, а Кляпавцій одразу ж побіг по вату. – І зараз же забери свою пику!
– Якщо я заберу пику, то засуну руку, – каже Мордань, – а рука в мене сягниста, чіпка й важка, тож – начувайтеся! Увага – починаю!
І справді, вата, принесена Кляпавцієм, виявилася тепер зайвою, бо пика зникла, а з’явилося лаписько, вузлувате, сталеве, неохайне і з пазурами, як лопати; та як почало гребти, ламати столи, шафи й перегородки, аж залізо заскреготіло. Трурль із Кляпавцієм утекли й сховалися від лаписька в атомному реакторові, а як тільки якийсь палець наближався, то вони його зверху – лусь! лусь! – коцюбою. Розгнівався нарешті дипломований розбійник, знов устромив пику в отвір і каже:
– Раджу вам по‑доброму, домовляйтеся зі мною зараз же, бо як відкладу вас на потім, на саме дно моєї ями з припасами, і зверху сміттям притрушу, і камінням притисну, то вже ані поворухнетесь й іржа вас наскрізь проїсть; я вже й не з такими давав собі раду. Тож вибирайте: або‑або.
Трурль не хотів навіть чути про переговори, але Кляпавцій погодився на те й запитав, чого, власне, потрібно дипломованій особі?
– Оце зовсім інша розмова, – він їм на те. – Я збираю скарби знань, така вже в мене пристрасть, спричинена вищою освітою й бажанням осягнути суть речей, тим більше, що за звичайні скарби, котрих прагнуть розбійники‑простаки, тут нічого не можна купити; тим часом як таємниці знань тамують голод пізнання, адже відомо, що все сутнє є інформацією; тому збираю її споконвіків і надалі так само робитиму; правда, я не від того, щоб прихопити ще й золото чи коштовності, вони гарні, милують око, ними при нагоді можна прибратися, але не це головне. Попереджаю, що за фальшиві істини я лупцюю так само як і за фальшиві коштовності, бо я розбійник витончений і прагну автентичності!
– А якої саме автентичності й цінної інформації ти жадаєш? – питає Кляпавцій.
– Будь‑якої, аби була правдива, – відповів розбійник. – Кожна може придатися в житті. Мої ями й льохи вже наповнені, але ще стільки ж поміститься. Ану, кажіть, що знаєте і вмієте, а я собі запишу. Тільки швидше!
– Гарна історійка, – шепоче Кляпавцій Трурлеві на вухо, – він може нас тут вік тримати, поки не розповімо все, що знаємо, бо ж наша мудрість не знає меж!
– Стривай, – Трурль йому на це, – тепер уже я вестиму з ним переговори. – І каже голосно:
– Слухай‑но, ти, дипломований розбійнику! Якщо йдеться про золото, то ми володіємо інформацією, яка варта всіх інших, це рецепт, як робити золото з атомів, скажімо, для початку, з атомів водню, бо в Космосі їх без ліку – хочеш мати цей рецепт – ми тобі його дамо, але потім ти нас відпустиш.
