Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 36 страниц)
РОЗПОВІДЬ ДРУГОГО РОЗМОРОЖЕНОГО
[48]48
© Український переклад, О. Гриценко, 1990. Перекладено за виданням: Stanislaw Lem, Maska, Krakow, 1976.
[Закрыть]
Ми з радістю стаємо перед очі такого шляхетного зібрання, щоб розповісти нашу історію, хоча це й державна таємниця. Та ми її розголосимо з почуття вдячності, сильнішого за державні інтереси. Оцей повний замерзлої цикути келих, що його добродій Трурль вийняв із нашої закоцюблої руки, мав відібрати життя не одній істоті, а мільйону. Адже ми – не той, за кого ви нас вважаєте. Ми – не робот, і не хандроїд, що легковажно вдався до отрути, ані первісняк, прозваний людцем, хоча зовні ми й нагадуємо цього останнього.
Все зовсім не так. І промовляємо ми до вас у першій особі множини не через пихату схильність до Pluralis Majestatis,[49]49
Pluralis Majestatis – вживана монархами перша особа множини для підкреслення своєї величності (латин.).
[Закрыть] а через історично‑граматичну необхідність, яку ви збагнете наприкінці розповіді.
А почалася наша історія на благословенних просторах планети З’їмля, тодішньої нашої вітчизни, напрочуд щедрої, про що свідчить сама її назва. Саме там ми й з’явилися на світ – способом, про який розводитись не варто, бо природа використовує його скрізь, одвічно схильна до автоплагіату. Із моря – мул, а з мулу пліснява, чи гарна моя пісня вам, а з тої плісняви – рибки, котрі, як у морі тісно стало, повилазили на суходіл, а коли вивчилися на суходолі таких‑сяких штучок, то присмокталися дорогою, і в такий спосіб з’явилися ссавці, які, шкутильгаючи, помалу навчилися нічогенько ходити, а псуванням одне одному життя набралися розуму, оскільки розум походить від клопоту, як чухання від сверблячки.
Потім дехто зі ссавців позалазив на дерева, а коли дерева повсихали, їм довелося злазити у великій печалі, і від тої печалі вони порозумнішали ще більше – на жаль, не з власної волі.
Ані дерев, ані чогось іще більш вегетаріанського вже не було, то й довелося їм іти на полювання. Одного разу, обгризаючи стегно упольованої дичини, котрийсь із них помітив, що в нього вже сама гола кістка, а в сусіда ще є м’ясо, тож він дав сусідові кісткою по лобі та й забрав те м’ясо собі. Отак він став винахідником кия.
Потім, невідь‑коли, виникла Заповідь. Питання її виникнення висвітлено науковою думкою з’їмлян у вісімсот різних способів. Ми в свою чергу вважаємо, що Заповідь виникла, аби зробити життя терпимим, бо так його несила витримати. Нашим предкам було погано, що й породжувало нарікання, – але як нарікати на Нікого? Отож у певному розумінні релігію породила сама граматика, підтримана уявою. Якщо тут погано, то десь в іншому місці добре. Коли ж цього місця ніяк не вдається знайти, значить, воно там, куди ногами не дійдеш. Висновок: труна – це карнавка. Як складеш туди безгрішні кості, то на іншому світі виплатять тобі з процентами відшкодування за праведність у вічній, богом забезпеченій, валюті.
Однак наші предки потихеньку порушували цю Заповідь, бо не вважали цілком справедливим, коли все найліпше призначено виключно небіжчикам. Богослови в свою чергу тлумачили це призначення на триста способів, але ми їх опускаємо, інакше не вистачило б для нашої розповіді й тисячі ночей.
Труднощі життя наші предки полегшували всілякими трюками й махінаціями, від яких походять махіни, що махають ціпами, а якщо вже ціпами, то й колесами, а якщо колесами, то й бітами та байтами, – викладаємо все це, звичайно, у сильному скороченні. Отак, долаючи труднощі та лиха, мимохідь довідалися, що З’їмля – куляста, що зірки – це клепки, які тримають небесну твердь, а пульсар – це зірка, на яку напала гикавка, а з’їмляни виникли з мулу, причому це вдалося повторити в лабораторних умовах, усього через тридцять тисяч років по винайденню вогню. Фізичну працю переклали на всілякі саморухалки, котрі можна було і проти сусідів уживати, але залишалася важка розумова праця. Тому ми й створили мисленну промисловість – різноманітні думальниці та думлини, які перемелювали увесь світ на цифри, відсіюючи від куколю раціональні зерна. Спочатку їх виробляли з бронзи, але за такими треба було наглядати, а це втомлює, тож із звичайної худоби вивели породисту рахудобу, яка усе життя проводила при яслах за розрахунками та медитаціями. Так ми вперше дійшли до безробіття.
Визволившись від клопотів, діставши купу часу на роздуми, зауважили ми, що не все так, як має бути: відсутність лиха – це ще не щастя. І заходилися ми практикувати геть усі заповіді навпаки – куштуючи кожен із гріхів, ними заборонених, уже без страху і не ховаючись, як колись, а гордо, привселюдно і з дедалі більшим смаком.
Досвід показав, що більшість із гріхів – малоапетитні, отже, на світанку Нової Ери ми зосередились на найбільш багатонадійному з гріхів, а саме – лозтві, у таких різновидах, як чужолозтво, багатолозтво, самолозтво і таке інше. Цей бідненький репертуар ми збагатили раціоналізаторськими пропозиціями, від чого були створені збочайні, перелюбери, сексівниці, так що кожен з’їмлянин міг придбати цілий комплект хтивних машин для своєї содомівки.
Церквам усе це було не до шмиги, але вони дивилися крізь пальці, бо давно вже поставили хрест на добі хрестових походів. В авангарді поступу йшла найпотужніша держава З’їмлі, що звалася Лизантія. Громадяни її загальним голосуванням замінили крилатого хижака у державному гербі на Порноптерикса, тобто Сороміцького Птаха. Лизантійці, купаючись у добробуті, порозпускали геть усе, де ще не було повної розпусти, а решта країн наслідувала їх у міру місцевих можливостей. Девізом Лизантії було: «OMNE PERMITTENDUM». Отаке надтолерантне вседозволення становило засади її політики. Мабуть, лише фахівець з історії з’їмлянського середньовіччя зміг би оцінити усю запеклість нашої розбещеності, що являла собою справжній реванш за колишню аскезу й зневагу до плоті. Чомусь мало хто помічав, що й надалі дотримується буква Закону, тільки навиворіт.
Особливо пнулися зі шкіри митці, відробляючи віковічну заборгованість. Вони заснували видавництва, звані блюзництвами, і їх тільки те й непокоїло, що ніхто не переслідує їх за сміливість. Гімн молоді, що йшла в авангарді радикалів, звучав, наскільки ми пам’ятаємо, так:
У яснім блиску
Мідних лобів
Слався, хто маму
Кілком пробив!
А потім – тата
Чекає страта,
Безжальний гніві
За татом – маму,
За нею – тата
Туди до ката!
Гепнув – і в яму!
Амінь.
Інтелектуальне життя буяло. Видобули із забуття твори такого собі маркіза де Зада, який заслуговує особливої згадки, позаяк мав чималий вплив на дальший перебіг історичних подій. На два століття раніше його скарано на горло як злочинця‑пісуариста, а всі його твори спалено. Однак завбачливий маркіз устиг зробити копії. Цей мученик і предтеча Нового проповідував чарівність огиди й цнотливість зіпсутості – і зовсім не з егоїстичних міркувань, а принципово. «Гріх часом розважає вас, – писав він, – але грішити слід не тому, що це приємно, а тому, що це заборонено. Якщо Бог існує, то слід чинити назло Йому, а якщо ні, то – назло собі. Так чи інакше, але саме цим ви демонструєте повноту свободи», У романі «Кошмаріанна» маркіз описував копролатрію, або культ лайна, яке під хоральні співи виставлялося на золоті для поклоніння. Якби його, тобто лайна, не було, – розтлумачував автор, – то неодмінно слід було його вигадати. Трохи менш благочесним вважав маркіз поклоніння іншим відходам життєдіяльності. В родинному питанні він дотримувався принципу, що слід усіх вирізати до ноги, а ще ліпше, якби кожне само себе повирізало. Це вчення, видобуте з глибини століть, викликало подив і повагу. Однак деякі простаки чіплялися до того, що маркіз де Зад надавав ПЕРЕВАГУ згаданій субстанції перед родичами та ближніми. А що робити, мовляв, якщо комусь родичі ближчі за лайно?
Облудність такої критики викривали задисти, маркізові учні й послідовники, послуговуючись теорією доцента Фроньда. Цей людинознавець вважав, що свідомість – то шар брехні на поверхні душі, утворений страхом перед тим, що в її глибині («мислю – значить, брешу»). Як лікувальний засіб Фроньд радив курацію, сублімацію та ігнорацію, натомість задисти обстоювали депаскудизацію шляхом уживання донесхочу. На втіху собі й ближнім вони створювали блюварії та вивернисажі, а пам’ятаючи заповіти де Зада, поклонялися саме цій частині тіла. Один із видатних представників цього руху, доцент Інцестій Вахс, любив повторювати, що «Sempiterna Semper Fidelis» – а зрештою, нема нічого тривкого на цім світі.
Оскільки вже тоді чимало говорилося про охорону середовища, то задисти і його забруднювали, що було сили. Окрім копрософії, чарувала душі ще й футуромантія. Наприкінці минулого століття розплодилися темновидці, згодом висміювані, адже замість одного робочого місця, ліквідованого роботизацією, виникало двадцять нових. З’являлися незнані доти професії – наприклад, оргіаніста чи дражера‑піддрочника (який умів дражнитися й дрочитися сотнею різних способів), люботрикутника (а цей урізноманітнював та пожвавлював родинне життя, утворюючи любовний трикутник там, де його раніше не було), екстер’єра й секстер’єра (перший – просто колишній пес‑тер’єр а другий – фахівець із содомістики, одного з гатунків аутомістики, тобто мистецтва статевих актів, які виконуються самі по собі, завдяки автоматизації). Під впливом моди навіть фізики приробляли своїм приладам порноприставки.
Отаке реформаторство невдовзі породило контр‑реформацію, представники якої, у всьому звинувачуючи епоху, здійснювали терористичні акти проти банків сперми та інших подібних закладів. Окрім цих підривників, діяли також абнегати, проповідники повернення до Печер – зокрема, Пхавел і Вошавел, що закликали до повного нехлюйства й пожирання всього підряд, бо все довкола і так стерильне й смачне. Що ж до прекрасної статі, то вона геть збунтувалася. Лідерки жіночого руху висунули два нових ідеали жіночності – жінокурвительки та свинкса, щоб, за звичаєм усіх визволителів, послатися на прадавні міфи.
Все це сприяло наростанню хаосу, однак більшість з’їмлян іще довіряла науці, яка безстрашно досліджувала будь‑які явища – наприклад, оргіаністику, формальну теорію якої побудували завдяки впровадженню вимірювальних одиниць, названих «оргами» {для некрофілії вживано терміну «морги»), дозволила окреслити чіткі границі між поняттями «чухральник», «чухрач» та «чухрай», або між облесником та налисником, скрізь впроваджуючи класифікацію й нічому не дивуючись. Зрештою, наука мала й чисельні безперечні успіхи. До того ж на допомогу традиційній інженерії прийшла генженерія.
Спочатку вона створювала небувалих гібридів (наприклад, дівухи та мурахоїда, з чого виник дівухоїд), згодом заходилася переробляти самих з’їмлян. Добрими намірами усе починається, але невдовзі запанувала тілесна свобода, позаяк у генженерійних бюро можна було замовити собі тіло довільної форми й функцій.
Деякі літописці ділять загальну історію З’їмлі, згідно із сказаним вище, на добу ідеальних воєн, коли воювали за ідеали, та на добу соматичних воєн, коли бої точилися за відповідний тілесний стандарт. До речі, погляди маркіза де Зад надалі мали прибічників. Найновіша космогонія притримувалася точки зору, що інопланетних цивілізацій досі не відкрито через гегемонію святенницьких поглядів. Себто, завжди вважалося, що високорозвинені цивілізації мають клопотатися доїнням сонць, споживанням зоряної енергії з лихварською ощадливістю. Які дурниці! Людська натура така, що доля наша – копирсатися не в зорях, а в багні, на більше нас не стане. Щоб розтринькувати багатство, слід його спершу мати. Але зірка – не «заначка», сонце – не гріш на чорний день, астрофізик – не скупердяй. Скільки б не витрачалося зірок, завжди лишатиметься непочатий край, перекреслюючи самою своєю безліччю будь‑які розрахунки. Тому дати раду Космосові може тільки цілковита некорисливість. Сліпому хаосові його вогнів слід протиставити свідому волю нищення. Зрештою, хіба ж не стали ми вже на цю дорогу, розбиваючи на шматки атом? Який піп, така й парафія – отже, астротехніка високорозвинених цивілізацій має проявляти себе оргією грандіозних високорозвинених ударів, що вибивали б небесні тіла з їхніх рутинних маршрутів – просто так, задля розваги, а не користі. На просторах Всесвіту – повно Галактик, дощенту розгромлених – чим, між іншим, пояснюється така велика кількість космічного пилу. Побратимів по розуму можна впізнати на астрономічній відстані за надзвичайною силою стусанів, якими вони частують будівлю Всесвіту, саме так доводячи факт свого розумного в нім існування. Нас поки що будь‑яка комета може змахнути хвостом з поверхні З’їмлі, найменше кліпання Сонця нас знищить, але сили набираємося ми, а не Космос, і настане прекрасний день, коли ми, як слід нарихтувавшись, покажемо братам по розуму не тільки, що не святі горшки ліплять, а й, може, навіть, де раки зимують.
Звідси випливає, що Космос не розширюється і не розкручується сам із себе, а розпадається на наших очах від копняків, які йому виважують високорозвинені цивілізації.
Подібні наукові дискусії були, щоправда, заглушені гуркотом нової світової війни: тілесні консерватори піднялися проти блоку прибічників соматичної свободи. Успішні бойові дії не супроводилися значними жертвами, бо порубаних вояків зціляли просто на полі бою машини швидкого воскресіння, при чому командувачі одразу видавали нагороди найвідважнішим зухам. Табір прибічників уродженої форми тіла зазнав поразки, і це ослабило позицію церков у світі, бо вони стояли на боці цього табору. Згодом ще траплялися локальні повстання, відомі в історії під назвами бюстового бунту, хребтового заколоту тощо. Однак усі ці бунти придушили, й на деякий час запанував лад, «поки не утворилася рахубінська диктатура.
Про цю справу варто розповісти докладніше. Ще на порозі тілесницької доби кожен з’їмлянин провадив подвійне життя: одне – звичайне, друге – цифрова імітація у/Центрі Персональних Рахуб. Багато хто обурювався таким тихим наглядом, називаючи його цифрократією. Але це було неуникне, бо ніхто б не втримав у голові всіх економічних, промислових і ще бозна‑яких розрахунків. (А якби хтось і міг умістити, то все одно не бажав). Отож суспільний лад підтримували рахівниці та компутатори, слідкуючи за всією З’їмлею крізь підзорні труби супутників, прозваних вилупантами.
В ті часи безмежних свобод одна тільки цнота мусила соромливо критися перед світом. Проституція давно зникла (через зрозумілі причини), а її новонароджена протилежність – святобливки та святоблячки – не мали успіху, бо всякому ясно, що справжня невинність не стоятиме на розі вулиці, а коли її отак пропагують – це справа підозріла. Цнотливці ховалися зі своєю цнотою у таємних клубах, справляючи там учти з хлібом і водою. Так от, саме через ці осередки й розповсюджував Центр Персональних Рахуб свої підривні ідеї. Вже згодом стало ясно, що саме так підготовлявся рахубинський переворот. Але в той час нікого не тривожили ці думальниці та думлини, що дедалі розросталися, коли ж кількість з’їмлян перевищила мільярд, у комп’ютеровищах забракло місця, дарма що кожен електрон ніс на собі купу байтів, і почалася дальша емансипація цифрової промисловості у глиб планети, перетворюючи один по одному геологічні шари на байтологічні. Врешті, угризшись у вогняне ядро З’їмлі, його перетворили на Мудро, про що мало хто з громади здогадувався, захоплений новими видами спорту (такими, як лонний спорт тощо) або новими музичними формами (наприклад, сольні концерти для сексофона). Траплялись, правда, й помилки в розрахунках, прозвані в народі цифрілісом, від яких громадянин міг за мить утратити майно, рахунок у банку, нерухомість і навіть власну індивідуальність, хоча певний відсоток таких помилок вважався за річ неуникну.
Особа, що постраждала від цифрілісу, або так званий зникант, не мала анічогосінько і вважалася недійсною, бо ані батьків, ані дітей, ані дружини, які б могли засвідчити особистість зниканта, давно не існувало, а свідчення осіб, які йому товарили в пиятиках, гулянках та інших формах дозвілля, до уваги не бралися. Позаяк усі спали з усіма, то ніхто нікого не знав, окрім комп’ютера – отже, доля особистості висіла на одній‑єдиній нитці ферритової пам’яті, що тяглася із земного мудра до кожного з’їмлянина. Часом від замикання зливалися докупи дані про двох осіб, а часом інформація про особистість роздвоювалася – наслідки були однаково фатальні. Зниканти мучилися манією переслідування, загрозою неіснування. Ця розповсюджена хвороба найчастіше проявлялася у так званому синдромі ніячні, коли неборак, ситий усім по горло, не знаючи, ким він насправді є, стрічаючи звідусіль тільки «ні», починав копати де попало яму, щоб у ній зникнути. Траплялися громадяни, котрі полюбляли інтимні зв’язки саме із зникантами, що їх для цього винюхували спеціальні роботи‑екстер’єри, натреновані на пошуки зникантських ям. Це зайве свідчення того, як значно ускладнилося тоді життя.
Тілесницька доба ще більше утруднила роботу цифроперсональних центрів, бо громадяни почали просто на очах двоїтися й троїтися, розмножуючи своє тіло при всякій нагоді. Не бракло й мільйонерів‑колекціонерів, які, не бажаючи ні з ким ділити задоволення, множили самі себе з метою розпусти. Неабияку математичну проблему становило охоплення рахунками цих множильників, у яких часто одна голова командувала цілим полком тіл. Подібних збоченців називали спілковниками. Чи то вони довели земне Мудро до катастрофи, чи, навпаки, воно довело маси до прискореної еротації, щоб у зродженому хаосі захопити урядове кермо – невідомо й досі. Але досить того, що Мудро оголосило надзвичайне положення, заодно призначивши себе найвищим володарем З’їмлі з офіційним титулом: Премудро.
Після несподіваного й жахливого протверезіння з’їмляни все ж зуміли проявити свою давню хитромудрість і стійкість у біді, бо, як філософували пізніше, біда їх створила і саме в ній вони почувалися, як риби в воді. Світова війна проти самозванця, укритого в підземних глибинах, нічим не нагадувала колишніх воєн. Супротивники, маючи змогу знищити один одного за кілька секунд, саме через це навіть не доторкувались, воюючи за інформацію. Йшлося про те, хто кого заллє брехвилями фальшивих байтів, хто вдереться до чужої мислі, як до фортеці, і поперекидає усі штабні молекули ворога догори ногами, щоб його інформаційний шляг трафив. Оперативну перевагу одразу захопило Мудро, як головний бухгалтер З’їмлі: воно давало фальшиву інформацію про розташування військ, запасів, кораблів, ракет, ліків від головного болю, перекручуючи навіть кількість цвяхів у підошвах інтендантських чобіт, щоб океанською надмірністю брехні в зародку зруйнувати будь‑яку контратаку. Єдиною правильною інформацією, висланою Мудром, була команда комп’ютерам на фабриках та в арсеналах, аби миттю вичистити до дна всю свою пам’ять, що й було зроблено.
Але цього мало – Мудро підсилило свою всепланетну атаку перетасовуванням і перемішуванням геть усіх персональних справ противника, від головнокомандувача до останнього електроджури. Положення здавалось безнадійним, хоча ще викочувалися на позиції останні справні брехармати і їхні жерла спрямовувалися у глиб З’їмлі. Штабісти, усвідомлюючи безперспективність такої акції, вимагали принаймні вести криводушний вогонь, щоб клин клином вибивався, і хай доведеться погибати, так хоча б з незабреханою честю. Однак командувач розумів, що жоден залп навіть не дістане узурпатора, для якого нема нічого простішого, ніж запровадити цілковиту блокаду, вимкнувши зв’язок і не приймаючи жодної інформації. Тому в цю трагічну хвилину командувач зважився на самовбивчу акцію, а саме: наказав бомбардувати Мудро повним змістом усіх штабних архівів та картотек, тобто щирою правдою. В першу чергу у глиб З’їмлі ринули купи державних таємниць та щонайсекретніших планів, таких, що не те що виказати, а навіть зазирнути до них вважалося державною зрадою.
Мудро не втрималось і заходилося пожадливо вивчати отакі важливі дані, що безсумнівно свідчили про самовбивче затьмарення противника. Тим часом до супертаємної інформації поступово домішували все більше й більше менш істотної, але Мудро, призвичаївшись і зацікавившись, приймало все, поглинаючи цілу повінь бітів. Коли ж вичерпалися запаси таємних міжнародних угод, шпигунських донесень, мобілізаційних та стратегічних планів, було відкрито сховища, де спочивали припалі курявою міфи, саги, казки й прадавні легенди, священні книги, апокрифи, енцикліки та агіографії. Перенісши з пергаментових фоліантів на магнітні носії, все це слали й слали у глиб З’їмлі, а самозваний цифрократ, унаслідок своєї неосвіченості й невихованості, поглинав геть усе, безмежно зажерливий і невситимий, хоч і давився надміром бітів, які вже почали застрявати йому електронними кістками в горлянці. Не зміст, а кількість інформації виявилася смертельною. Найщиріша правда, утворивши вибуховий заряд, заїхала Мудрові під кожне його транзисторне ребро, розжарила усі запобіжники, позатоплювала усі підвали, повні ще не надісланої брехні, геть її розчавивши, так що багатокілометрові бітопроводи, які обсновували увесь планетарний череп, в одну мить розплавилися, і З’їмля, як століття тому, знову закрутилася навколо Сонця, сповнена вогнеплинного металу.
Ця перша в історії інформатична битва закінчилася так само в тиші, як і починалася. Здавалося, що все йде по‑давньому, але той хаос, який спричинила перша хвилина боротьби, довелося розплутувати крок за кроком цілу чверть століття. З’їмлянська цивілізація змогла досягнути колишнього рівня лише через сорок років.
Війна глибоко відбилася у духовному житті З’їмлі, породивши затяті суперечки серед цивільних та військових істориків. Одні твердили, що не кількість перемогла якість, а правда – брехню, тобто дезинформацію подолано точною інформацією. Схожою була й позиція церковної історіографії, яка вбачала в порятунку З’їмлі втручання Провидіння, що уособлює Найвищу Правду.
Представники школи раціоналістів, навпаки, вважали, що логічну натуру Мудра зруйнувала лавина нестерпних суперечностей, якими переповнені богословські трактати – адже саме з них утворювали останні заряди. Звідси випливає, що З’їмля справді завдячує свій рятунок релігії, але зовсім не так, як стверджують її адепти.
З’явилися й антропософи, заявляючи, що не мають рації ані перші, ані другі, чи треті: зраду переможено зрадою, адже спочатку Мудро перехитрувало нас, а потім – ми його. В цьому видно незмінність людської натури, адже ми зіткнулися немовби зі своїм побільшеним дзеркальним відображенням. Атака Мудра – не що інше, як електронне повторення сцени з печерних часів, коли один праз’їмлянин дав іншому кісткою по лобі.
Всі ці суперечки пішли на користь гуманістиці, адже довелося зміцнювати лави дискутантів спішно дипломованими докторами запасу. Одержана перемога додала також духу красним мистецтвам. Про неї написали чимало правдивого, але траплялися й вигадки – передусім та, що стала класичною: буцімто краплею, яка переповнила чашу витривалості самозванця, були дитяча казочка про кода в чобітах. Але це занадто знадливе, щоб бути правдою – як хтось дотепно сказав, цього кода перекинуто догори хвостом.
Демобілізованим героям, що повернулись до мирних справ, було ніяково змітати пил зі своїх покинутих на час війни електромамзельниць та блажінок. Забавляння з ними виглядало вже надто якось по‑цивільному. Бойовий дух іще кипів, бо, правду кажучи, мало хто встиг досхочу навоюватися. Промисловці умить збагнули, що давні кохавки та перелюбери вже не годяться. Скрізь панували романтичні, державотворчі настрої, нерозтрачена мужність вимагала негайного застосування. Але при поголовному прагненні до бойових дій не було з ким битися. «Позаяк ворога нема, – сказали собі ділові люди, – то слід його роздобути, а це неважко: технічні засоби є».
Так з’явилися ворогомори. Ворогомор являв собою знерухомілого напасника, а про його бойові якості можна було довідатися, вкинувши до відповідного отвору спеціальний жетон із закодованою особистістю. Жетони були різноманітні, пропонуючи особистість то підступно жорстоку, то безжально агресивну, але завжди – підлу. Отак, виростивши собі належного ворога та зорієнтувавшись у його зловісних намірах, можна було ставати до бою на захист вітчизни. І це не була якась абстракція – промисловці передбачали й те, що коли полем битви стає квартира, то й вітчизна, прикрита власними грудьми, має в ній поміститись. Тож до повного комплекту входила її алегорія – з розвіяними косами, з лавровим вінком у руці, а вбрання на ній маяло, як прапор (до цоколя вмонтовувався вентилятор). Звівши на клієнта сповнені теплої довіри очі, вона благала порятунку від ворога, а після здобутої перемоги одразу ж увінчувала лаврами.
Результат боротьби гарантувався – у ворогомора були відповідні тумблери та регулятори. Зрештою, перемогу можна було одержати, навіть не встаючи з ліжка, скориставшись недорогим приладом дистанційного керування зі знущаркою. Ворога можна було знищувати вмить або потроху, зберігаючи недобитого на потім, залежно від темпераменту й принципів. Якщо хтось був прибічником довготривалої суворості до ворога, то не мав клопоту й із верещанням тортурованого, оскільки на цей випадок існували глушильники.
Противники новацій, яких ніколи не бракує, одразу здійняли галас, намагаючись скомпрометувати ворогоморизацію. Ворогомор, – твердили вони, – це не тренажер патріотизму, не школа батьківщинолюбства, як кричить реклама, а електронна катівня, гідна маркіза де Зада, на чиє благословіння безсумнівно заслуговують винахідники апарата. Ворогомор, – додавали вони, – збуджує ниці інстинкти й привчає до знущань із беззахисної жертви, а вигадка з так званою обороною вітчизни – наскрізь облудна. Чому вітчизну уособлює не статечна дама зрілого віку, не матрона чи благородна старенька, а фігуристе дівчисько? Чому її хітон має збоку застібку‑блискавку? Антиворогоморівці виходили на вулиці, влаштовували демонстрації, під час яких розбивали ворогомори й нівечили вітчизни, викликаючи загальне обурення, вміло експлуатоване промисловцями, що звинувачували їх у публічній образі патріотичних почуттів. По судах тяглися процеси. Патріоти, розохочені перемогами, одержаними у власних квартирах, тільки‑но увінчані лаврами, бігли бити антиморівців. Тим часом асортимент жетонів‑особистостей збагатився цілком новими зразками. Вже можна було, окрім агресорів, втілювати в свій апарат осіб, позитивних у всіх відношеннях. Душотеки пропонували як вигаданих, та і історичних персон, що врешті викликало нові судові процеси – про так зване порушення особистої недоторканості, позаяк багато хто замовляв для себе знайомих, родичів, начальників, аби дати волю таким почуттям, які раніше тамувалися, викликаючи невдоволеність та інші шкідливі для психіки наслідки.
По довгих дискусіях лизантійський Верховний Суд врешті ухвалив: якщо фізична особа поводиться із симульованою особою так, що коли б це відбувалося з реальною особою, то мало б місце порушення закону, – у цьому випадку потерпілий може вчинити позов про образу його гідності. А якщо хтось паплюжитиме симульовану особу приватно і без свідків, то злочину в тім нема.
Ясна річ, противники душилок (так стали звати ворогоморів) знову здійняли галас, доводячи, що користування душилкою, як приватне, так і публічне, є річ протиправна, а все, що проголошують у рекламі їх виробники (мовляв, душилки задовольняють дефіцит дружніх почуттів, сердечності й чулості в широких масах, а з імітованою особою можна мати лише ідеальні душевні стосунки) – чистісінька брехня. Якби так було насправді, то промисловці усунули б з них такі вузли, як знущарки, а тим часом нові моделі мають їх навіть більше, аніж попередні.
Промисловці на те відказували, що тільки виродок міг би вчинити щось недобре симульованій братній душі, найближчому приятелю або вельмишановній дружині союзного Лизантії монарха. Але таких виродків серед клієнтів нема! А коли хтось і зробить щось імітованому, то це його приватна справа, згідно з Конституцією та ухвалою Верховного Суду.
Протести опозиції були безрезультатні – попит на душилки дедалі зростав. Але й процеси про образу тривали, завдаючи юристам роботи по горло. Наприклад, неясно було, чи може суд переслідувати того, хто публічно вихвалявся, буцімто він на самоті витворяв неподобства з главою сусідньої держави чи навіть з покійною сусідовою дружиною. Чи вважати перше за crimenlaese majestatis, а друге – за некрофілію, чи то все одно, що розповідати свої сни, зміст яких не може служити за склад злочину? Подібні дилеми значно пожвавили законодавчу ініціативу, окресливши нові межі громадських свобод. Власник душилки тепер міг чинити з придбаними душами все що хотів, аби тільки не порушував тишу і спокій сусідів.
Публічно вдаватися до моріння заборонялося, тому виникли закриті клуби, де хоббісти змагалися за пальму першості, розправляючись із рекордною кількістю залізних персонажів за один вечір. Цікаво, що зростав попит на вчених. Правда, якихось позитивних наслідків спілкування з такими високими й світлими душами не помічалося. Казали, що чим більший дурень, тим жадібніший він до мудрагелів – мабуть, не задля отримання поради й науки, бо, не порозумнішавши й на крихту, знову летить до духотеки за новою пачкою жетонів. Хто не вирізнявся багатством ідей, міг придбати підручник душолозтва, де пропонувалася широка гама комбінацій. З’явилися душилки з петлею часу, що уможливлювала знущання в сповільненому темпі й увиразнювала кожну деталь. Антиморівці стверджували, що наскільки суспільну мораль очищають видатні історичні події, настільки ж забруднюють її такі промисловці – саме це відбулося одразу по інформатичній війні, коли патріотичний порив було перетворено на джерело прибутків.
Але загал неохоче дослухався до таких заяв, і поволі вони затихли – тим більше, що почався новий розквіт космонавтики. У цього розквіту був один цікавий момент, якого не передбачав жоден з футурогностів та прогнозерів, а їх у самій тільки Лизантії було понад дев’яносто тисяч. Всі вони розтікалися мислію по древу щодо безкраїх перспектив підкорення інших планет, пророчили темпи їх колонізації, обраховували з надзвичайною точністю тоннаж цінних руд, сировини та інших скарбів, які З’їмля вивозитиме з усієї сонячної системи. Все це безсумнівно справдилося б, якби не одна дрібниця. Справа в тім, що, хоча можна було завойовувати планети й зірки, заселяти їхні континенти, розгортаючи там героїчну господарчу діяльність, виявляючи дух першопрохідців у боротьбі з труднощами, але чомусь ніхто не виявляв палкого бажання. Охочих не було! Тому адміністратори вирішили, що треба почати іще раз від самого початку – спершу зробити крок назад, а досягши вихідної позиції, рушити знову, тільки іншим шляхом.
