Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 36 страниц)
– Чекай‑но, – мовить король, – я сам!
І увімкнув вилку. Ввійшов він у сон і бачить, що й надалі залишається самим собою, Розпориком, стоїть у палацовому передпокої, а обіч нього Хитріян‑кібернер, котрий переконує його, що найрозпуснішим з усіх є сон про Мону Лізу, бо в ньому відкривається нескінченність жіночого роду; отож він послухав, підключився і давай розглядатися за тією Моною Лізою, бо йому вже кортіло зазнати її любих пестощів, але в черговому сні знову опинився в передпокої поруч з королівським Архімудритом. Тоді ще раз швиденько підключився до шафи й потрапив у наступний сон, і знову те саме: передпокій, а в ньому шафи, кібернер і він сам.
– Чи мені сниться? – заволав він, підключаючись; знову передпокій з шафами і Хитріяном; давай ще раз – і те саме; і ще раз, і ще, усе швидше.
– Де Мона Ліза, шахраю? – вереснув король, а тоді висмикнув вилку, щоб прокинутися, але нічого не вийшло! Знову він у передпокої з шафами. Затупотів король ногами й давай метатися від сну до сну, від шафи до шафи, від Хитріяна до Хитріяна, потім і цього вже не хотів, нічого, аби тільки повернутися до дійсності, до улюбленого трону, до палацових інтриг і розпусти, смикав вилки, втикав наосліп, знову витягав.
– Ой, рятуйте! – кричав він. – Рятуйте, король у небезпеці! – а тоді: – Моно Лізо! Гей! Агов! – і підстрибував зі страху, метався по кутках, шукаючи шпарини, яка вивела б його до дійсності – але все намарно. Не знав, чому воно так сталося, надто вже був нетямущий, але на цей раз ані тупість, ані підозріливість, ані нікчемна легкодухість вже не могли його врятувати. У надто вже велику кількість снів утрапив, надто багато щільних коконів його обсотало, отож хоч і наддер одного‑другого, борсаючись з усієї сили, це йому нічого не давало, бо тоді потрапляв углиб сусіднього, а коли висмикував вилки з шаф, то й одне і друге йому тільки снилося, коли ж пробував бити Хитріяна, той виявлявся лише сонною марою. Давай Розпорик кидатися й стрибати на всі боки, але ніде нічого, тільки сон і сон: одвірки й мармурові підлоги, золототкані запони, лампаси, кутаси і, зрештою, він сам – усе лише мара, міраж і облуда. І почав король тоді загрузати в трясовині снів, гинути в їх лабіринті, хоча ще брикався й копався, що ж – коли і копання сонне, і брикання теж! Голову розчерепив Хитріянові – але й це нічого не дало, бо не наяву він ревів, а уві сні, отож і звуку не було. А коли, висотаний і очманілий, на якусь мить і справді вирвався в дійсність, то не зумів відрізнити її від сну і, знов увіткнувши вилку, покотився назад у сновидіння. Видно, так уже мало бути. І марно скімлив за пробудженням, не знав‑бо, що «Мона Ліза» – то сатанинське скорочення від слова «Монархоліз», тобто «розчинення монарха», оскільки це була найстрашніша з усіх пасток, наставлених на нього тим зрадником Хитріяном…
Отаку‑то зворушливо‑повчальну історію розповів Трурль королеві Мучидаву, в якого від неї розболілася голова, і тому він відразу ж відпустив конструктора, нагородивши його орденом Святої Кіберни з бузковим знаком зворотної напруги на полі, інкрустованому дорогоцінною зеленою інформацією.
Сказавши це, друга машина‑оповідачка дзвінко заскреготіла золотими трибками, дивно засміялася від легкого перегріву деяких клістронів, зменшила собі анодну напругу, зачаділа, згасла і пішла до паланкіна під загальні оплески, якими її нагородили за красномовність та виявлені здібності
А король Геніальйон подав Трурлеві наповнений іонами келих, майстерно різьблений хвилями ймовірності, що вигравали супротивно‑паралельними фотонами. Той вихилив його й подав рукою знак. Тоді третя машина виступила на середину печери і, вклонившись, мовила добре поставленим модульованим електронним голосом:
– Ця історія про те, як великий Конструктор Трурль за допомогою старого горщика викликав локальне коливання і що з цього вийшло.
– У Сузір’ї Маглівниці була Спіральна Галактика, а в тій Галактиці була Чорна Хмара, а в тій Хмарі було п’ять шестірних плеяд, а в п’ятій плеяді було бузкове сонце, дуже старе і навіть підсліпувате, а довкола того сонця кружляло сім планет, а третя мала два місяці, і на всіх тих сонцях, зірках, планетах і місяцях діялися, згідно зі статистичним розкладом, різні всячини і всячинки, а на другому місяці третьої планети бузкового сонця п’ятої плеяди Чорної Хмари Галактики у Сузір’ї Маглівниці знаходився смітник, який можна було б знайти на будь‑якій іншій планеті або місяці, зовсім звичайний, отож, наповнений сміттям та іншими відходами, смітник, котрий виник внаслідок того, що глауберзькі аберициди побилися воднево і ядерно з ліліяцькими альбуменсами, внаслідок чого їхні мости, дороги, будинки, палаци та й вони самі перетворились на кіптяву й жужми бляхи, а їх прибило метеоритним вітром до місця, про яке оповідаємо. Впродовж віків на цьому смітнику нічого, крім сміття, не творилося, а коли якось трапився землетрус, то половина сміття, яке знаходилося знизу, перемістилося нагору, а друга половина, та, згори, опала наспід, що само по собі не мало особливого значення, проте підготувало феномен, викликаний тим, що Славного Конструктора Трурля, який пролітав тією місцевістю, засліпила якась комета з яскравим хвостом. Він відбивався від неї, викидаючи крізь вікно порожньоплава все, що траплялося під руку, а то були порожні дорожні шахи, які раніше він наповнював оковитою, бочки з‑під пороху, якого не вдалося винайти варлаям із зірки Хлореляй, а також усякий старий посуд, серед якого був тріснутий глиняний горщик. Той горщик, набувши, згідно з законами тяжіння, швидкості, збільшеної ще хвостом комети, торохнувся об схил над смітником, скотився в калюжу, й, ковзнувши по болоту, з’їхав униз до сміття і штурхнув проіржавілу бляшку, та обкрутилася довкола мідного дротика, а поміж її краї потрапили уламки слюди – і виник конденсатор. А дріт, оперезавши горщик, утворив зародок соленоїда. А зачеплений горщиком камінець штовхнув шматок іржавого заліза, котрий був старим магнітом, і від цього руху виник струм, який перемістив ще шістнадцять бляшок та смітникових дротів, і там розчинилися грудочки сірки і хлору, а їхні атоми попричіплювалися до інших атомів, а зрушені молекули почали сідати верхи на інші молекули, аж нарешті внаслідок усього цього посеред смітника утворився Логічний Контур, є ще п’ять інших та ще вісімнадцять додаткових там, де горщик нарешті розлетівся на друзки; а ввечері на край смітника неподалік висохлої вже калюжі виліз створений таким випадковим способом Маймаєш‑Самосин, який не мав ні батька, ані матері, але сам був собі сином, оскільки за батька йому правив Випадок, а за матір – Ентропія. Маймаєш видобувся зі смітника, аж ніяк не турбуючись тим, що мав лише один шанс зі ста супергігацентильйонів у гексатрильйонному ступені на виникнення, отож він ішов собі, поки не натрапив на іншу калюжу, котра ще не встигла висохнути, так що зміг вільно побачити себе в калюжі, ставши біля неї навколішки. І побачив у водному дзеркалі свою цілком акцидентну голову з вухами, як поламані струдлі, лівим – перекошеним, а правим – надтріснутим, побачив свій випадковий тулуб, що утворився з бляхи, бляшок і бляшанок, частково циліндричний, бо вальцювався, виповзаючи зі смітника, а посередині, в талії, вужчий, бо саме цим місцем перекотився через камінь на самому краю смітника. Він побачив і свої руки зі сміття, і ноги з відходів і порахував їх. А було їх, через збіг обставин, по парі, і свої очі, яких теж, зовсім випадково, було двоє. І захопився собою незмірно Маймаєш‑Самосин, аж зітхнув, зачарований стрункістю своєї талії, парністю членів, округлістю голови й вигукнув уголос:
– Я таки справді чарівний! І навіть досконалий, що якнайкраще доводить Досконалість Усякого Створіння!!! О, яким же добрим має бути той, хто мене створив!
І пошкутильгав далі, гублячи слабо припасовані гвинтики (бо ніхто не поприкручував як слід) і наспівуючи гімн на честь Одвічної Гармонії, а на сьомому кроці спіткнувся, бо недобачав, і шелеснув сторчголов назад до смітника. Протягом наступних трьохсот чотирнадцяти тисяч років нічого з ним не відбувалося, окрім хіба що іржавіння, розпаду й загальної корозії, оскільки вдарився головою і йому поробилися короткі замикання, і не було його на світі. А по тому часі трапилося, що один купець, везучи старим кораблем анемони для бундвіногів з планети Недузи, посварився десь поблизу бузкового сонця зі своїм помічником і пожбурив у нього черевиками, а один черевик вибив шибу й вилетів у порожнечу, після чого обертання того черевика зазнало змін через те, що комета, яка колись засліпила Трурля, знову опинилася на тому самому місці, і той черевик, повільно обертаючись, упав на місяць і, трохи обсмалений атмосферним тертям, відбився від схилу і вдарив Маймаєша‑Самосина, що лежав у смітнику, випадково саме з такою силою і під таким кутом, що внаслідок відцентрових сил, спірального тиску і загального обертового моменту знову почав діяти створений з відходів мозок цієї акцидентальної істоти. А сталося так тому, що штурхнутий черевиком, Маймаєш‑Самосин упав до близької калюжі й розчинив у ній хлор та йод, і забулькотіло йому в голові від електроліту, і виник там струм, який повзав туди й сюди, аж унаслідок цього кружляння Маймаєш сів у болоті й подумав собі: «Здається, що я таки є!»
Але впродовж наступних шістнадцяти віків він був неспроможний нічого більше подумати, його тільки поливав дощ, бив град і зростала в ньому ентропія. Але через тисячу п’ятсот двадцять років якась пташка пролітала над смітником, перелякано втікаючи від хижака, облегшилася для збільшення швидкості і поцілила Маймаєшеві в чоло, що викликало індукцію й ампліфікацію. Маймаєш чхнув і сказав:
– Я справді є! І щодо цього нема найменшого сумніву. Все ж виникає питання, хто це говорить: я є? Тобто: ким я є? Як тут знайти відповідь? Ба! Якби, окрім мене, було ще щось, що‑небудь, з чим я міг би себе зіставити й порівняти – півбіди, але штука в тому, що немає нічого, бо видно, що зовсім нічого не видно!!! Отже, є тільки я і являю собою голу всеспроможність, бо ж я можу думати все, що захочу. Але чим же я все‑таки є – порожнім місцем для думання, чи як?
І справді, в нього вже не було ніяких відчуттів, які за минулі віки зовсім попсувалися й порозлазилися, бо невблаганною володаркою є безжальна Ентропія, любителька Хаосу. Маймаєш не бачив тоді ні матері‑калюжі, ні болота‑батька, ані всього світу, не пам’ятав нічого, що з ним перед тим діялося, і взагалі не міг уже нічого, крім як думати. А оскільки міг тільки це, то й узявся до справи поважно.
– Треба було б, – сказав він собі, – заповнити цю порожнечу, якою я є, і цим змінити її нестерпну монотонність. А тому треба щось придумати. А коли придумаємо щось, то воно так і станеться, бо ж немає нічого, окрім наших думок.
Як бачимо, він став уже трохи зарозумілим, бо роздумував про себе у множині.
– Невже можливо, – сказав він тоді, – щоб існувало щось поза мною? Припустімо на хвилину, хоч це звучить і неймовірно, і навіть абсурдно, що так. Нехай це «щось» називається Гозмозом. А отже, існує Гозмоз і я як його частка!
Тут він зупинився, поміркував, і ця гіпотеза видалася йому зовсім не обгрунтованою. Вона не мала під собою ніякої підстави, розумних доказів, аргументів, передумов.’ Тоді він визнав її безглуздою, узурпаторською, дуже засоромився і сказав собі:
– Про те, що є поза мною, якщо взагалі там щось є, я нічого не знаю, про те ж, що в мені, буду знати, як тільки про щось подумаю. Бо хто ж іще, коли не я сам – достобіса – має розумітися на моїх думках?! – і він знову придумав Гозмоз, але тепер уже помістив його у власному духовному внутрішньому світі. Це здалося йому значно скромнішим, пристойнішим і доречнішим, чого він і прагнув. Він почав наповнювати той свій Гозмоз вигаданою всячиною. Спершу, не маючи досвіду, вигадав пацьоркітів, які вихвіндрювали все підряд, а також поклепцитів, котрі кохалися у шваях. Поклепцити відразу ж побилися з пацьоркітами за шваї, аж у Маймаєша‑Самосина розболілася голова, і нічого, крім мігрені, в нього з того творення світу не вийшло.
Тоді він став обачніше провадити далі свої творчі спроби й вигадав основні елементи, такі як: шляхетний газ, або досконалий елемент кальсоніум, і духовний елемент думаліум і розмножував буття, тільки часом помиляючись, але за кілька віків уже набув певної вправності, отже, досить непогано створив подумки свій власний Гозмоз, у якому існували різноманітні племена, створіння, буття і явища, і там узагалі було навіть мило, оскільки закони цього Гозмозу він виробив досить ліберальні, бо йому не імпонувала думка про суворі закономірності того казарменого статуту, який застосовує Мати‑Природа (хоча він не знав її і нічого про неї не чув).
І був тоді самосинський світ, сповнений примхливої чарівності. І коїлося в ньому раз так – і вже, а раз – інакше, зовсім навпаки, також без ніякої на те причини. А якщо хтось мав у тому світі загинути, то цього завжди ще можна було уникнути, бо Маймаєш постановив собі не допускати непоправних подій. І в його думках добре велося гондралам, калеусам, які добували кальсоніум, і клофундрам, і бенігнам, і отримкам упродовж цілих віків, а тим часом у Маймаєша повідпадали його руки зі сміття й ноги з відходів, і забарвилася іржею вода в калюжі довкола пишної колись його талії, і його тулуб поступово занурювавсь у багно. А він саме уважно й делікатно розвішував нові плеяди у вічному мороку своєї свідомості, котра була для нього Гозмозом, і, як умів, безкорисливо дбав, аби точно пам’ятати все, що створив думкою. І хоча через те в нього боліла голова, він не відступав, бо чувся потрібним своєму Гозмозові і дуже йому зобов’язаним. Але іржа тим часом прогризла йому верхні бляхи, про що він і не здогадувався, а денце Трурлевого горщика, який тисячоліття тому спричинив його появу, гойдаючись на хвилях калюжі, поволі наближалося до Маймаєша, нещасне чоло якого ще стирчало з води. І в ту хвилину, коли Маймаєш саме вимріяв собі чистосклисту лагідну Баукіс і вірного їй Ундрагора, і коли вони обоє мандрували посеред темних сонць його уяви під загальну мовчанку всіх Гозмозових народів, включаючи пацьоркітів, і тихенько перемовлялися між собою, – денце горщика, підштовхнуте вітром, легенько стукнулось об його проіржавілий череп – і той тріснув. У глиб мідних звивин ринула брунатна вода й погасила струм логічних контурів, і Маймаєшів Гозмоз обернувся в найдосконаліше ніщо, а ті, хто дав йому початок, разом із громадами світів, ніколи про це не дізналися.
Тут чорна машина вклонилася, а король Геніальйон сильно й глибоко замислився, аж усі співбесідники почали невдоволено поглядати на Трурля, що засмутив королівський розум таким оповіданням. Та король посміхнувся і спитав:
– Ну, моя машино, маєш у запасі ще щось?
– Пане, – відповіла вона, низько вклонившись. – Я розповім тобі предивно глибоку історію Хлоріяна‑Теориція Кляпостола, інтелектрика і мудранта Мамонського.
Якось трапилося, що знаменитий конструктор Кляпавцій, бажаючи відпочити після великої праці (він саме спорудив королю Гробомилові Машину, Якої Не Було – та це історія окрема), потрапив на планету мамонидів. І проходжався нею туди‑сюди, шукаючи самотності, аж побачив на узліссі в густих заростях дикого кібербарису хатинку, над якою вився димок. Хотів був її обійти, але побачив перед нею порожні бочки з‑під чорнила і, здивований цим, зазирнув до хатини. За столом, витесаним з величезної брили, на другому, меншому, камені, що правив за стілець, сидів дід, такий обсмалений, поіржавілий і поскручуваний дротом, аж дивно глянути. Чоло в багатьох місцях було повгинане, очі з великим скреготом оберталися в оправах, скрипіли незмащені кінцівки, і весь він сяк‑так тримався лише завдяки дротам і шнуркам, страждаючи від страшенного безструм’я, про що красномовно свідчили порозкидані тут і там шматочки бурштину: тручи їх, нещасний добував собі життєдайний струм! На вигляд такої вбогості милосердна Кляпавцієва душа аж перевернулася. Він уже нишком сягнув був по гаманець, коли дід, щойно тепер угледівши його каламутним оком, пискливо вереснув:
– Прийшов нарешті?!
– Та прийшов… – буркнув Кляпавцій, здивований тим, що його чекали там, де він узагалі не збирався бути.
– Тепер? Ну, то згинь, пропади, поламай собі руки, шию й ноги! – аж надривався від страшних прокльонів дідуган, кидаючи в остовпілого Кляпавція всім, що потрапляло йому під руки, а було це переважно всіляке сміття. Коли дід врешті стомився й угамувався, Кляпавцій почав його лагідно питати, чому він завдячує таким прийомом. Дід ще буркотів:
– А бодай тебе замкнуло! А бодай тебе навіки заїло, корозіє! – Та згодом, утишившись, він так піддався на умовляння, що, почмихуючи та час від часу сиплячи прокльони й густо порскаючи іскрами, аж озоном смерділо, підніс пальця догори й оповів Кляпавцієві свою історію.
– Знай, чужоземче, що я перший мудрант з мудрантів, онтолог за покликанням, на ім’я (блиск якого затьмарить колись блиск зірок) Хлоріян‑Теорицій Кляпостол. Народився в убогій родині і вже змалку мав нахил до роздумів про буття. Коли мені було шістнадцять років, я написав першу працю під назвою «Боготрон». Це загальна теорія апостеріоричних божеств, тих божеств, що їх розвинені цивілізації пристосують до Космосу, оскільки, як відомо, матерія – первинна, отже, на самому початку ніхто не мислить, тому на світанку історії повинна панувати повна бездумність. Ну й справді, ти тільки подивися на цей Космос, який він має вигляд! – Тут старий аж задихнувся від гніву, затупотів, а потім ослаблим голосом повів далі: – Отже, я довів необхідність достосування богів ззаду, адже їх не було спереду, і кожна цивілізація, яка займається інтелектрикою, нічого іншого не прагне, як тільки створити Ультимативну Всемогутність, чи ректифікатор зла, тобто випрямляч шляхів Розуму. В отій своїй праці я помістив план першого Боготрона, а також характеристику його енергії, одиницею якої є богон. Така одиниця всемогутності є еквівалентом чудотворення в радіусі мільярда парсеків. Коли ця праця моїм власним коштом вийшла з друку, я швиденько вибіг на вулицю, переконаний, що люд зараз же понесе мене на руках, увінчає квітами й обсипле золотом, та де там! Навіть кульгавий кібернардин не гавкнув. Більше здивований цим, ніж розчарований, я негайно засів за роботу і написав працю «Молот для розуму» в двох томах, у якій пояснив, що кожна цивілізація має перед собою два шляхи: або саму себе замучити, або запестити насмерть. Вона робить те або інше, поволі пожираючи Космос і переробляючи залишки зірок на унітази, колеса, триби, цигарнички і подушечки. А це йде від того, що, неспроможна зрозуміти Космос, цивілізація намагається це Незбагненне якось перетворити на Зрозуміле і не зупиняється доти, доки не переробить туманностей у клоаки, а планети в ліжка і бомби, маючи при тому на оці Вищу Ідею Порядку. Оскільки лише забрукований, каналізований, каталогізований Космос здається їй достатньо пристойним. А в другому томі під заголовком «Advocatus Materiae» я довів, що Розумові, внаслідок його захланності, тільки тоді добре, коли йому вдається поневолити якийсь космічний гейзер або запрягти рій атомів, аби виробляти крем проти ластовиння. А потім він накидається на наступне явище, щоб приторочити його як трофей до пояса наукових завоювань. Але і ці два блискучі томи світ зустрів мовчанкою. Тоді я сказав собі, що терпіння і наполегливість – понад усе. Після захисту Космосу від Розуму, котрий я вивернув навиворіт, як і Розуму від Космосу, безневинність якого полягає в тому, що Матерія лише через свою бездумність допускається всіляких паскудств, я написав у раптовому натхненні «Кравця Буття», де логічно довів, що суперечки філософів не мають ніякого сенсу, оскільки кожен повинен мати власну філософію, припасовану до себе, як свитка. А що й цю працю привітала німа тиша, я відразу ж створив іще одну. У ній виклав усі можливі гіпотези на тему Космосу: першу, згідно якої його взагалі не існує, другу, що він є наслідком помилок якогось Творчика, який пробував створити світ, не маючи ані найменшого поняття, як це робиться, третю, яка твердила, що світ – шаленство певного Супермозку, котрий збожеволів через власну безмежність, четверту – що це недоречно зматеріалізована думка, п’яту – що це матерія з кретинським мисленням. Певний свого, я чекав запеклих суперечок зі мною, розголосу, докорів, захватів, увінчань, зрештою, критичних нападів і проклять. Але знову зовсім нічого не сталося. Тоді вже я здивувався безмежно. Подумав, що, може, надто мало вивчаю інших мудрантів і, негайно придбавши їхні праці, по черзі перечитав найславетніших, а саме, Френезія Пацьора, Бульфона Струнцеля, творця школи струнцелістів, Турбульйона Кратафалка, Сфериція Логара, а також самого Лемюеля Лисого.
Та нічого вартого уваги я в них не знайшов. Тим часом мої праці потроху розходилися, тож я подумував, що хтось їх читає, а коли читає, то й наслідки будуть. Зокрема, я не сумнівався, що мене покличе Тиран і зажадає, щоб я займався тільки ним і прославляв його. Я навіть докладно продумав свою відповідь йому. Що Правда для мене – понад усе, що я за неї ладен життя віддати. Тиран, прагнучи похвал, які міг би скласти йому мій досконалий розум, намагатиметься купити мене ласкою, кине мені до ніг дзвінкі монети і, бачачи мою непохитність, за намовлянням софістів, скаже, що коли вже я вивчаю Космос, то годилося б зайнятись і ним, бо й він є певним фрагментом Космосу. На це я відповім убивчим сарказмом, отож він віддасть мене на муки. Тоді я заздалегідь почав гартувати тіло, щоб витримати найстрашніші муки. Та минали дні й місяці, а Тиран хоч би що. Даремно я гартувався. Лише один‑єдиний перогриз на ймення Душимил написав у вечірній бульварній газетці, що, мовляв, блазень Хлоріянчик править теревені в книжці під назвою «Боготрон, або Остаточний Всенічник». Я кинувся до своїх праць – і справді, внаслідок друкарської помилки, в назві «Всемічник» вкралося «н» замість «м»… Спершу я хотів його вбити, але розважливість перемогла. – Настане ще й мій час! – сказав я собі. – Не’ може бути, щоб хтось удень і вночі сипав, як горохом, найвищими істинами, аж блиск Ультимативного Пізнання бухав від них – і нічого! Прийде визнання, прийде слава, трон із слонової кості, титул Першого Мисляги, всенародна любов, спокій у тиші садів, власна школа, люблячі учні й вівати юрби! Бо саме такі мрії живить кожен з мудрантів, мій чужоземче. Звісно, вони запевняють, що єдина їхня пожива – Пізнання, а напій – Правда, що вони не прагнуть ані земних благ, ані обіймів електриток, ані блиску золота, ані орденських зірок, ані слави й хвали. Не вір цим брехням, заморський добродію! Всі жадають того самого, а різниця між мною і ними та, що у величі свого духу я відверто й не соромлячись визнаю ці слабості. Та спливали роки, а інакше, як Хлоріянчиком, Хлорчиком‑блазнем ніхто мене й не називав. Коли настало моє сорокаліття, я здивувався, що вже так довго чекаю на загальне визнання, а його нема. Отож я сів і написав працю про енеферців, найрозвиненіший народ у всьому Космосі. Що? Ти не чув про них? Я теж ні, бо не бачив їх і не побачу, а їхнє існування я довів чисто дедуктивним, логічним, остаточним і теоретичним способом. Я міркував так: якщо в Космосі є цивілізації різного рівня розвитку, найбільше повинно бути пересічних, середніх, а інші або відстали в розвитку або вихопилися наперед. Маючи перед собою таку статистичну викладку, бачиш, що так, як у групі осіб, де найбільше середніх на зріст, тільки одна‑єдина повинна бути найвищою, так само і в Космосі має десь існувати цивілізація, що досягла найвищої фази розвитку. Її мешканці, енеферці, вже знають усе те, що нам і не снилося. Я описав це в чотирьох томах, витратившись і на крейдяний папір, і на портрет автора. Та і ця тетралогія розділила долю своїх попередниць. Рік тому я перечитав її від дошки до дошки і аж плакав з високої насолоди, так геніально вона написана, так дихає абсолютом, що годі сказати. Е‑хе‑хе, а під п’ятдесят літ я мало не збожеволів! Бувало, накуплю собі праць і статей мудрантів, які досягли розкошів і багатства, щоб довідатись, про що ж там ідеться. Це праці про різницю між передом і задом, про чудову будівлю монаршого трону, про його солодкі підлокітники і справедливі ніжки, трактати про шліфування прикрас, докладні описи сього й того, причому ніхто там сам себе зовсім не хвалить, якось воно так складається, що Струнцель захоплюється Пацьором, а Пацьор Струнцелем, а обох засипають почестями Логарити. Зростає також популярність трьох братів Вирвацьких – з них Вирвандер тягнув угору Вирвація, Вирвацій – Вирвислава, а той у свою чергу Вирвандера. І коли я вивчав їхні праці, пойняла мене якась страшенна лють, я кинувся на ті праці й дер їх, м’яв і навіть жував… Аж нарешті заспокоївся, втер сльози й швиденько сів писати працю про «Еволюцію Розуму як Двотактне Явище», бо, як я в ній доводжу, блідавців із роботами єднає колоподібний зв’язок. Спершу внаслідок загусання мулистого слизу на березі моря виникають клейкі істоти, білясті і тому звані Альбуменсами. Минають віки, поки вони навчаються оживляти метал, вдихати в нього душу й робити Автомати своїми підневільними слугами, а через деякий час, – за зворотнім порядком речей, – Автомати, звільнившись з‑під влади клейких істот, починають експерименти, чи не вдасться, бува, вдихнути свідомість у кисіль. І коли пробують на білку – то їм це вдається. Але синтетичні блідавці через мільйони років знову беруться до заліза, і так відбуваються постійні зміни. Як бачиш, таким чином я розв’язав одвічну суперечку про те, що було первинним – робот чи блідавець. Цю працю я послав до Академії. Вона була в шести томах, оправлена у шкіряні палітурки і на її видання я витратив решту спадщини. Чи варто говорити, що жорстокий світ її теж замовчав? Стукнуло мені шістдесят, наближався й сьомий хрестик, і надії на минущу славу згасли. Що ж було робити? Став я роздумувати про вічну славу, про нащадків, про наступні покоління, які відкриють мене, впадуть переді мною ниць. Правда, тут мене опосіли сумніви: що мені, власне, з того, якщо мене вже не буде. І я змушений був у відповідності до мого вчення, викладеного в сорока чотирьох томах з супровідним науковим апаратом і додатками, дійти висновку, що – нічогісінько. Закипіло в мене в душі, і я сів писати «Заповіт для Нащадків», щоб як слід їх потоптати, обплювати, спаплюжити, зганьбити і зневажити, як тільки вдасться, найкращими методами. Що? Кажеш, що це несправедливо? Що я мав би звернути свій гнів проти своїх сучасників, які знають мене? Ба, шановний! Адже коли моя майбутня слава осяє кожне слово того «Заповіту», сучасники вже давно розсиплються на порох. Кого ж я тоді мав би проклинати? Тих, кого немає? Якби я вчинив так, як ти оце кажеш, нащадки вивчали б мої праці в солодкому спокої, зітхаючи лише задля пристойності: «Бідолаха! Яким тихим героїзмом була його невизнана велич! Як справедливо гнівався він на наших дідів, із зворушливою відданістю пожертвувавши нам справу свого життя!» Отак би й було! То що ж? Винних нема? Ідіотам, які поховали мене живцем, смерть має стати щитом перед блискавицею помсти? Та мені вже на саму думку про це мазут у жилах закипає! Вони будуть спокійно насолоджуватись моїми працями, тільки задля годиться ремствуючи за мене на своїх батьків? А не діждете!!! Та я хоч звіддаля, хоч із могили копну їх носаком! Нехай знають ті, хто буде мастити моє ім’я медом і малювати золоті німби навколо моїх портретів, що саме за це я їм зичу, аби поламали собі всі клапани до останнього, аби похворіли на довге замикання, щоб їм корозійна зараза голови поїла, якщо вони тільки на те й здатні, що вигрібати прах із цвинтарів минулого! Може, серед них ростиме якийсь новий великий мудрант, а вони, зайняті пошуками решток моєї кореспонденції з пралею, взагалі його не помітять! О, хай тоді неодмінно знають, що моє сердечне прокляття і мій найщиріший гнів з ними і серед них, що я маю їх за лизогробів, труполюбів, шакалістів, які тому живляться рештками, що ніхто з‑посеред них не здатний розібратися в живій мудрості! Нехай же, видаючи повні зібрання моїх творів, ті некроманти, ті прахолюби змушені будуть опублікувати й цей «Заповіт», сповнений останніх проклять, адресованих їм, нехай позбудуться самовдоволення від того, що з‑посеред них походив незрівнянний мудрець Хлоріян‑Теорицій Кляпостол, котрий навчав навіки‑віків наперед! Нехай знають, зводячи мені постаменти, що бажав я їм усього найгіршого, що тільки має в собі Космос, а ненависть мого прокляття, скерованого в майбутнє, дорівнює тільки його безсиллю. А тому бажаю, аби знали, що я не признаюся до їхнього роду і немає між мною й ними нічого, крім щирої огиди, яку я відчуваю до них!!!
Марно намагався Кляпавцій під час цієї промови заспокоїти несамовитого дідугана. Викрикуючи останні слова, той зірвався на ноги і, погрожуючи кулаком наступним поколінням, аж пінився від жахливих прокльонів, невідомо звідки взятих при такому скромному житті, розлючений, посинілий, затупав, загарчав, увесь спалахнув і від холеричного замикання гепнувся мертвий долі. Кляпавцій, дуже засмучений таким неприємним поворотом справи, сів віддалік на камені, підняв «Заповіт» і почав читати його. Але від густоти епітетів, призначених майбутньому, вже на другій сторінці йому замиготіло в очах, а закінчивши третю, мусив витерти спітніле раптом чоло, бо доброчесний покійний Хлоріян‑Теорицій явив зразки абсолютно неперевершеного космічного лихослів’я. Цілих три дні, вилупивши очі, читав Кляпавцій той «документ», та й задумався, чи повідомити про нього світ, чи знищити? І досі так сидить, неспроможний вирішити це…
– Виразно бачу, – сказав король Геніальйон, коли машина, закінчивши оповідання, відійшла вбік, – якийсь натяк на справи оплати, які вже стали на черзі в нас, оскільки після чудової ночі оповідей до печери заглядає світло нового дня. А тому скажи, мій любий конструкторе, якої нагороди бажаєш?
– Пане, – сказав Трурль, – ти ставиш мене в незручне становище. Хоч би що я побажав, отримавши його, може, потім шкодуватиму, що не попросив більше. І водночас я не хотів би образити Вашу Королівську Величність надто високими вимогами. Тому визначення розміру гонорару полишаю на Вашу Монаршу ласку…
– Хай буде й так, – приязно відповів король. – Оповіді були чудові, машини – досконалі, а тому не бачу іншого способу, як тільки обдарувати тебе найбільшим скарбом, якого б ти, і цього я цілком певен, не поміняв на жоден інший. Дарую тобі здоров’я і життя – оце, я думаю, гідна нагорода. Всяка інша здавалася б мені невідповідною, оскільки вона не зрівноважить ані золота Правди, ані Мудрості. Отож будь здоров, приятелю, і надалі приховуй від світу свої істини, занадто жорстокі для нього, і, щоб їх не розпізнали, вкладай у казки.
