Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 36 страниц)

ПОВТОРЕННЯ

Увірувавши, король Іпполіп захотів створювати світи як Бог, та запропонував конструкторам Трурлю та Кляпавцію йому в цьому допомогти...

Сталося так, що до двору короля Іпполіпа Сармандського прибули двоє місіонерів–конвертистів, щоб повідомити про віру істинну. Іпполіп не був схожим на інших королів. У всій Галактиці не знайшлося б монарха, який так охоче вдавався б до роздумів. Ще повзунком він грав золотими міні–мізками та будував з них вільнодумні самодумки й так наслухався мудреців, що коли прийшла година його коронації, хотів втекти через вікно з тронної зали і піддався лише аргументу, що інший на його троні може виявитися набагато гіршим. Іпполіп був впевнений, що добрий правитель не той, кого піддані хвалять чи сварять, а той, якого ніхто не помічає. Король був прихильником експериментальної філософії, в якій визнається істиною не те, що зумієш сказати, а те, що тобі вдається зробити. Тому обидва отця конвертіста без остраху могли постати перед Іпполіпом. І безмірним був їхній радісний жах, коли вони зрозуміли, що король не те що про Бога – взагалі про жодну релігію ще й і не чув. Вони знали, що їм доведеться проголошувати Боже слово in partibus infidelium[28]28
  в землях невірних (лат.).


[Закрыть], але такого вони не очікували. Розум Іпполіпа в питаннях релігії був чистий, як невиписана сторінка, так що поважні місіонери просто на місці не могли встояти, так їм не терпілося звернути короля до справжньої віри.

Вони відразу ж повідомили його про існування всемогутнього Творця, який у шість днів створив світ, а на сьомий відпочивав, про хаос, який перед тим літав над водами, про прабатьків, їхнє гріхопадіння, вигнання з раю, про рятівне пришестя Месії, про кохання і милосердя, а король запросив їх із зали аудієнцій у свої покої та заходився дошкуляти дошкульними питаннями, на що ті відповідали з терплячим розумінням, знаючи, що ці сумніви походять не від єресі, а лише від незнання. Іпполіп, захоплений зненацька одкровеннями, які йому довелося вперше в житті чути, вимагав кілька разів повторювати розповідь про створення світу, який прямо–таки приголомшував його своєю новизною.

Він усе перепитував, чи святі отці цілком упевнені, що Бог створив світ для того, щоб його заселити? Чи не могло статися так, що творіння було спрямоване на якісь більш віддалені цілі, а жителі Божої будівлі поселилися в ньому ненароком між іншим? Чи справді їх мав на увазі Бог, коли брався за роботу? А місіонери, стримуючи обурення, викликане цією безмежною, а тому й безгрішною наївністю, відповідали йому, що Бог створив світ для дітищ своїх, бо, будучи втіленою любов'ю, нічого не мав на увазі, крім їхнього щастя. Звістка про таку сильну прихильність Бога до Створених справила на Іпполіпа величезне враження.

Деякі труднощі викликало питання про Сатану. Тут король повівся дещо незвичайно для новонаверненого. Він здивувався не тому, що Господь терпить сатану, а тому, що церква нехтує ним. Це виходить приблизно як із каналізацією, говорив він. Неприємно, проте необхідно. Якби не було сатани, Богові довелося б самому доглядати за пеклом, а це погано в'язалося б з його безмежною добротою. Завжди зручніше виділити когось іншого для подібних справ. А за нинішнього порядку речей без пекла не обійтися – інакше треба було б із самого початку проектувати світ інакше. А тому церкві слід офіційно визнати сатанинську неминучість. Але врешті–решт златоусти якось здолали королівське упередження, й вивели думки зверненого в чисте русло, й Іпполіп на двадцять дев'ятому дні повчань прийняв благу звістку, зворушившись прямо до сліз, а два місіонери, теж схвильовані, подарили йому гарно переплетений том Писання, благословили його та рушили в дорогу до нових праць і подвигів. А король на три тижні замкнувся у своїх апартаментах, нарад не скликав, доповідей не слухав, тільки раз послав за столяром, бо під ним підламалася сходинка бібліотечної драбини. Але одного ранку він вийшов в сад, дивлячись на все до найменшої травинки новим поглядом як на справу Божу, а повернувшись у палац, велів послати самого Королівського Онтолога за знаменитими конструкторами–омнігенериками Трурлем і Кляпавцієм, щоб вони з'явилися до нього – та негайно!

Незабаром вони прибули, захекавшись – так підганяв їх гідний посланець, – схилилися перед троном й стали чекати королівського слова, причому Кляпавцій непомітно тицьнув Трурля в бік, нагадуючи, що казав він йому перед від'їздом: вперед не вискакуй, а кожне слово тричі обміркуй, перед тим як щось сказати. А ще краще мовчи, а він, Кляпавцій, бере всю аудієнцію на себе.

– Вітаю вас, дорогі мої, дякую, що так швидко з'явилися, – вітав їх Іпполіп та запропонував сідати. – Слухайте мене уважно, бо велику справу я задумав, і успіх її залежить від ваших сил та здібностей. Нещодавно відвідали мене двоє інозоряних прибульця, від яких я дізнався, що Космос зовсім не безхазяйна річ і що в нього є Автор. І цим Автором є Бог, персона, як мене запевнили, найвищою мірою симпатична, в яку я увірував без жодних сумнівів, чого і вам бажаю. Завтра я видам едикт, за яким кожен із моїх підданих отримає примірник Святого Писання у касетному записі, але вас я викликав не по цьому питанню. Тепер я вже знаю, що світ з'явився не сам по собі , а був створений Творцем як житло для істот, ним же створених. І коли Бог зробив свою справу, то і я свою зобов'язаний зробити. Прибульці, яким я завдячую своїм зверненням, палко переконували мене, щоб я в першу чергу дбав про власний порятунок, і я вислухав їх не перериваючи, бо це було б неввічливо, але думав я зовсім про інше. Я не такий, щоб насамперед думати про себе. Адже все суще незмірно важливіше за мене! І благу загальному я хочу присвятити решту днів своїх. Я, звичайно, читав, шановний Трурлю, твою книгу «Impossibilitate felicitationes entium sapientum»[29]29
  Про неможливість насичення щастям розумних істот (лат.)


[Закрыть], але вона мене особливо не схвилювала – немає нічого дивного, що в мерзотному світі й живеться не надто добре. Останнім, за що я тримався, перш ніж увірувати в Бога, була звернена до нас досконалість будови Всесвіту. Тоді я міркував: якщо все це саме розігрілося, розкрутилося і розлетілося на всі боки, то ні до кого не можна пред'явити претензій за можливі недоробки та помилки, й таким чином у дефектах буття немає жодної проблеми. Тепер, коли я вірю, то більше думати так не можу. Для мене змінилася сама сутність речей. Я вірю і не сумніваюся, що Творець нескінченно добрий, що він безмежно нам симпатизує, що він хотів зробити все, як треба, будучи максималістом, але я не вірю, що неможливо було зробити це ще краще.

– А дали ви, Ваша Величність, це зрозуміти своїм духовним сприймачам? – запитав Кляпавцій якомога дипломатичніше.

– Що? Ні. По–перше, я не хотів їх образити, а по–друге, не бачив сенсу повідомляти їх про такі сумніви. Адже вони спеціалісти в галузі теології, а не технології, мене ж цікавить якраз ця сторона буття. І я не сказав їм нічого, тим більше, що не збираюся вдаватися в безплідне критиканство, але як поборник експериментальної філософії хотів засучити рукави і взятися за справу. Зізнаюся, спочатку мені спало на думку вдосконалити одних тільки Створених, тому що і матеріал на них пішов не надто пристойний, і функціонують погано, не кажучи вже про середній рівень їхнього інтелекту, але тут я згадав про твій твір, дорогий Трурль. Адже ти теж не чіпав Всесвіт, а тільки хотів покращити її мешканців. Вибач мені, шановний, але тут ти перевернув все до гори ногами. Підганяти квартирантів під квартиру – річ нечувана. Я ж поставив собі зворотне завдання. Я маю намір створити альтернативне буття.

– Значить, Ваша Величність побажали вкласти у космічну справу капітал, а нас призначити головними виконавцями робіт?

– Ти все вірно зрозумів, гідний Кляпавцію. Я знаю, що створити новий світ – це не те саме, що поставити нове гумно, але я не боюся об'єктивних труднощів. Якби створити Всесвіт було так само просто, як горщик зліпити, я й сам би за це не взявся, та й вас турбувати не став.

– Пробачте, Ваша Величність, – сказав Кляпавцій, – але мені не дуже ясно, як можна, вважаючи себе віруючим, бажати сконструювати світ, що суперечить канонам твоєї віри?

– Чому ж суперечить? – Здивувався Іпполіп. – Просто інший. Хіба ти бачиш у моєму задумі протиріччя?

– Мені здається, що так.

– Ти помиляєшся, і зараз я поясню тобі твою помилку. Чи віриш ти в літальні апарати?

– Вірю, бо вони існують.

– А в алгебру віриш?

– І вона існує. Вірю. Але ж у їхньому існуванні можна й особисто переконатися на досвіді.

– Ну ну! – усміхнувся король. – Бачу, де ти мене хочеш провести, але це в тебе не вийде. Адже ти віриш також і у те, чого не перевіряв і не зможеш перевірити ніколи. Наприклад, у існування таких великих чисел, що, напевно, не вдасться їх обчислити, або в сонця, яких ти ніколи не побачиш. Чи не так?

– Звістно так.

– От бачиш. Так ось, хіба твоя віра завадить тобі побудувати небувалу машину, що літає, або розробити нову алгебру? Хіба існуюча алгебра забороняє тобі вигадати іншу?

– Ні, повелителю, але ти сам казав, що Бог створив світ із любові до Створених. І, створюючи новий світ, ти відкидаєш Божественну любов.

– Nego consequentam! Нічого подібного! Припустимо, батько збудував тобі будинок. Якщо ти збудуєш поряд з ним інший будинок, хіба з цього випливає, що ти перестав шанувати батька чи знехтував батьківською любов’ю? Ти сплутав Божий дар із яєчнею! Ніякого зв'язку я не бачу між моїм підприємством та любов'ю Всевишнього. Ну, переконав я тебе?

– Але ти відкидаєш дар, згідно з твоєю вірою, досконалий, хіба не так?

– Чому ж відкидаю? Хіба я сказав, що хочу лишити цей світ? Я хочу тільки зробити експеримент, от і все. Крім того, я не забуваю, що я теж частина Творіння, а від себе відмовлятися не збираюся.

Кляпавцій мовчки вклонився і, бачачи, що Трурль зібрався розкрити рота, спритно лягнув його в щиколотку. Король, який нічого не помітив, продовжував:

– Намітимо собі шлях. Ще під час перебування мною інфантом говорили мені наставники, що світ існує сам по собі, а ми, хоч і всередині нього, теж самі по собі. Він і не дбає про нас, і не шкодить нам навмисне, бо не до нас звернений фасадом. Якщо світ – це комора, то побудована вона, напевно, не для мишей, які в ній жирують. А якщо вона для них не призначена, то нічого дивуватися, що полиці надто високі, що можна потонути в кринці молока і що по кутах трапляються неїстівні субстанції.

– А як щодо мишоловки, Ваша Величність? – не витримав Трурль.

Іпполіп усміхнувся:

– Ти маєш на увазі диявола? Це, любий Трурль, екстреміст, без якого обійтися неможливо. Диявол у Божому творінні те ж саме, що й регулятор у паровій машині, без нього все розлетілося б на шматки! Міркуєш? У певному сенсі плюс співпрацює з мінусом, а хід рівномірний, поки протилежні імпульси врівноважуються. Ну, про це колись іншим разом поговоримо. Отже, мене переконали в тому, що існує хтось, нескінченно добрий, хто збудував нам космічні квартири і подбав, щоб квартири були звернені до мешканців парадною стороною. Все в Божому творінні для блага його мешканців, все підігнано точно за розміром, а якщо що тисне, тисне або навіть обдирає шкіру, то в цьому також проявляється Божа благодать, і тільки мізерний мешканець не може відразу це визнати. Теологи йому в цьому допомагають: буття, втілене в матерії, є дидактичний сегрегатор або, власне, гумно, де відсівають злаки від полови. Оскільки я люблю процес навчання, мене радує влаштування світу у вигляді університету з конкурсними іспитами. Однак ледь добрі отці місіонери покинули мене, і я став турбуватися, що, очевидно, не тільки цей світ, а й будь–який інший слід вважати даром любові Всевишнього. Уявіть собі світ, де все болить. Кому в голову прийде хоча б літерка – застогне, а кому весь алфавіт – так вже й майже вмирає. Навіть якщо про Бога подумає, то ніби з нього живцем ремені ріжуть. І нехай вони там кричать, так що аж сонця трясуться і окалина, як луска, сиплеться у них з перегрітих боків. Що з того? Хіба не можна хвалити і такий світ, вважаючи, що біль благодатний, тому що приводить до раю, а при нагоді нагадує про пекло і тим самим відвертає від гріха? І чи можна вигадати такий жахливий світ, щоб уже ніхто не міг назвати його наслідком нескінченної доброти Творця? Навіть якби це було справжнє пекло, то й тоді можна було б стверджувати, що це тільки макет, а справжнє пекло десь в іншому місці і ще набагато гірше. Іди доведи, що це не так! Тому, як бачите, можна ввести теодицею[30]30
  Теодицея – розділ богослов'я, покликаний ув'язати існування зла у світі та Божественне добро.
  


[Закрыть]в будь–який тип світу і проголошувати, що той, хто довіряє Творцеві навіть тоді, коли через цю довіру від нього пух і пір'я летять, заробляє собі цим вічне блаженство. Але ж похвали, які до всього підходять, стоять мало…

– Чи казав король і про це своїм духовним отцям?

– До королівських слів слід прислухатися уважно, милі мої. Я казав вам про те, що спало мені на думку вже після від'їзду гідних батьків! Так ось, я думаю, що наш світ не єдиний. Деякі аргументи на користь цього можна знайти і в Писанні. Візьмемо бодай Страшний суд. Останній суд, бо загалом після нього нічого цікавого чи принципово нового не відбудеться. Але як же так? Невже після підведення балансу Господь ніколи нічого не став би робити? В це важко повірити. Справжній автор не задовольниться одним варіантом. Звичайно, не зовсім вдалі світи це для нього важка дилема. І зберегти погано, і знищити погано, бо, власне, по якому праву? Мені здається, він спочатку намагався робити якісь виправлення у вигляді так званих чудес, а потім залишив усе як є.

– А чи чули ви, Ваша Величність, про відступництво та єресь?

–Ну що ти пристаєш до мене з такими питаннями? Можна подумати, що я стою перед єпископальним судом. Зрозуміло, я чув про відступників, але вони керуються неприязністю до Творця, а я, навпаки, хочу допомогти йому.

– Повелителю, – промовив Кляпавцій, покашлюючи, – ми опинилися у сфері дуже делікатній, прямо–таки делікатної теологічної екзегези[31]31
  Тут: тлумачення релігійного канону (греч.)


[Закрыть]. Боюся, що Ваша Величність викликали не тих спеціалістів.

– Ти помиляєшся, бо я не збираюся ні відступати від віри, ні реформувати її. Я прагну не ревізіонізму, а творчості.

– Але ж… – почав було Трурль, але Кляпавцій непомітно наступив йому на ногу, а сам, схилившись перед королем, запитав:

– Ну добре. Який же світ Ваша Величність бажає замовити?

– Ось це, власне, і треба обміркувати. Теологи кажуть, що Бог надав своєму твору дві особливі риси, або ж два обмеження. Одне з них поміщено їм поза Створеними, а інше – у них самих. Бог все чує, та не відповідає. Присутній, але не являє себе, так що контактувати з ним не можна. Раніше, бувало, ще якось спілкувався, але тепер перестав. Тож безпосередній зв'язок із Богом – односторонній. Інша заборона така: Бог – інженер, який, створюючи інших інженерів, вже від початку обмежив їх так, щоб вони не могли конкурувати з ним. Вчителі показали мені це на прикладі Вавилонської вежі. Я спробував збити їх з панталику, але вони не піддалися. Але хіба змагання має завжди виходити з низовинних спонукань? Творець нових ліків винаходить їх не для того, щоб відсунути в тінь творця ліків вже існуючих, а лише для того, щоб зменшити страждання людей. Чому ж творець нового світу повинен творити його на зло творцю світу вже готового? Послухати місіонерів, так Бог підозрює кожного, хто хоче вступити з ним у творче змагання, у грішних намірах – у тому, що боротьба починається не за вдосконалення світу, а за небесний престол. Я ж вважаю, що Бог набагато скромніший і тому симпатичніший, ніж хочеться цього теологам. Твір більше говорить про творця, ніж будь–який панегірик. Якщо уважно придивитися до світу, видно, що він створений дуже скромно, навіть анонімно. А хіба Бог не в змозі був поставити свій фірмовий знак на кожній билинці? Чи не міркування біля та навколо, не коментар (а Писання тільки і є коментар до Творіння), а безпосередній доказ авторського виконання! Я схильний вважати стриманість, скромність Божу основною причиною цієї космічної анонімності, яка доводить теологів до головного болю. Бог приховав своє авторство так майстерно, ніби його зовсім не було. Хіба могло це стати випадковою справою? Бог сховався, бо хотів сховатися. Оце мені подобається! Таку делікатність я поважаю! Але тут вони на мене накричали. На їхню думку, Бог дає нам своїм прикладом будь–який урок, а сховався, щоб дати нам повну свободу. Начебто якщо садівник на виду, то й і на яблуню ніхто не полізе. Ну а з іншого боку, якщо хтось скористається цією свободою до відвалу – його чорти заберуть. Якась сумнівна виходить педагогіка. Давати для того, щоб ніхто нічого не брав, навіщо ж тоді давати? А якщо хтось бере не від зіпсованості, а за інерцією? Якщо хтось вільний не як стихія, а як вибита вісь, яка вивертається на всі боки, бо вже такий у неї розхлябаний характер? Так я і запитав у патерів, а вони відповідали, що той, хто ставить такі питання, впадає в шаленство або грішить, тобто він або йолоп, або негідник, що стосується Господа Бога, то йому краще знати, що і як треба робити. Можливо. Допустимо. Господа Бога я торкатися не буду, але від вас подібних виправдань не прийму. Говорю це вам заздалегідь, щоб потім не було жодних непорозумінь. Даю вам всі повноваження, творіть світ сміливо, але не як доведеться. Все має бути виконано солідно, з регулярною оптимізацією, а не з випадковою… Розумієте, до чого я хилю? Нерегулярний оптимізатор – це сатана, він діє як регулятор–провокатор, бо він спочатку спокушає до зла, а потім підставляє прірву. Прошу вас уникати такого екстремізму.

– Якщо узагальнити промову Вашої Величності, то вихідні дані виходять такі, – сказав Кляпавцій. – Оскільки Бог заблокував зв'язок, то ми його відкриємо. Оскільки він був авторитарним централістом, нам потрібне творіння демократичне та децентралізоване. Демократія ж означає рівність, отже, кожен житель нового Всесвіту зможе створювати собі світи, хто захоче? Я правильно зрозумів?

– Позбав Бог! – вигукнув Іпполіп. – Зовсім не так! Невже я міг би розпочати демократичне створення з точних вказівок? Хіба це не було б contradictio in adjecto[32]32
  Внутрішнє протиріччя (лат.)


[Закрыть] Я дивуюсь тобі, гідний Кляпавцію, що ти міг так подумати про мене. Я не вважаю, що Бог зовсім закрив для нас можливість творіння, інакше я і сам не міг би взятися за роботу. Я поки не наполягаю на зв'язку, спочатку ви населите мені цей новий світ, а потім подивимося, чи там є з ким поговорити. Дух духу розбіжний, і ви, мої дорогі, стільки їх встигли настворювати, що самі добре про це знаєте. Легко допустити до себе якусь фрустровану та закомплексовану особистість з суцільними претензіями та рекламаціями. Важче не напортачити.

– Ну, я просто й не знаю… – пробурмотів Кляпавцій. – Ваша Величність дає нам повну свободу проектування? І ми маємо створити світ, досконалий за нашими уявленнями? Е–е–е… як би це сказати, щоб не образити слух і гідність Вашої Величності… це ж виходить дуумвірат, а не тріумвірат, якщо ми маємо зробити все, а милостивий король – нічого.

– Тобто, як? Як це нічого? – засміявся король. – Адже це я вирішуватиму, чи вдалося вам творіння чи ні. І, крім того, я не закінчив. Не буду вдаватися в подробиці, але на вашому місці я випробував би різні прототипи, а потім усе найкраще зв'язав би в один вузол, але це вже справа ваша. Ось чого я хочу насамперед: щоб ви навели лад з часом. Його незворотність – це, скажу я вам, просто скандал! Що стало, того вже не скасувати! Кому ближні занапастили нинішнє життя, той у вигляді компенсації має отримати вічне блаженство. Проте завтрішня ковбаса вчорашнього голоду не наситить, навіть ковбаса нескінченної довжини. Мені така арифметика не потрібна. Необоротність часу – ось початкова незручність буття. Адже відомо, що той, хто починає жити, сам собі часто шкодить через недосвідченість, а хто й закінчує життя, той уже точно знає, що до чого і чому, але вже пізно щось виправляти. Божий «той світ» – це така собі станція останнього обслуговування, на якій нічого не виправляють, а лише сортують – кого до янголів, а кого в смолу. А той аспект, що зло може бути наслідком невблаганної природи часу, взагалі не береться до уваги. Візьміться за час! Зробіть так, щоб той, хто раз оступився, міг би цю свою помилку анулювати, нехай він і вдруге не виправиться, але після двадцятого або сотого, або йому набридне грішити, або сам він стане кращий.

– Ну звичайно! Можна створити анізотропний Всесвіт! – вигукнув Трурль, який не міг більше мовчати. – Анізотропний світ зі зворотним бігом часу, що включається в окремих місцях, які називаються «особливими точками» континууму.

– А чому саме так? – зацікавився король.

– Тому що, таким чином влада над часом стає незалежною від рівня технічного розвитку, – весь сяючи від своєї знахідки, пояснив Трурль. – Це буде такою самою загальною властивістю у тому світі, як у нашому – закон тяжіння. А що означає загалом? Демократично!

– Розумію. На перший погляд непогано. Коли ви покажете мені прототип?

– Мабуть, тижнів за два. А ти як думаєш? – Трурль подивився на колегу. Клапауцію не до смаку було таке поспішне рішення, але аудієнція його стомила, і він мовчки кивнув головою.

Дорогою додому вони відчайдушно лаялися. До знемоги вони сперечалися між собою й під час роботи, але термін витримали. В обумовлений день вони прибули до двору, штовхаючи перед собою маленький двохколісний візок, завалений апаратурою та інструментами. На вершині візка стояли ящики, з'єднані кабелем. Зараз же прибіг король, і в залі для аудієнцій серед позолоти, прапорів і династичних гербів розставили на підлозі апаратуру. Кляпавцій підкручував гайки, а Трурль балакав, як заведений:

– У цій великій скриньці – харчування, а в меншому – світ! Такий, як я обіцяв милостивому королеві, анізотропний, з особливими точками, в яких можна перемикати біг часу, а доступ до цих точок рівний й загальний. Вигадали ми, пане, і кілька персон, які в майбутньому допоможуть нам у випробуванні наступних всесвітів… Волю вони мають вільну, кожен робить те, що йому заманеться, вказівок ми їм не даємо, не зв'язуємо їх ні в чому, щоб можна було розраховувати на природність їхньої поведінки. Зрозуміло, ніхто з цих пробних особистостей не зможе бути точно таким же у кожному з світів, тому що радикальна перебудова онтології порушує їх фізіологію, але все ж таки ми подбали про збереження деякої інваріантності як сукупності особистих рис, інакше було б неможливе співставлення буття і сутності у всіх цих світах…

– А як туди зазирнути? – спитав король, придивляючись до клопіткої метушні Клапауція й заважаючи йому, бо королівські ноги плуталися в дротах.

– Зараз ми влаштуємо тимчасову халупу. Поставимо на екзистоскоп псевдокристал, лазерний сигнал каскадно підсилимо на виході, ну а далі вже звичайним способом, через проектор, скажімо, на цю стінку...

– Давай! – сказав Кляпавцій і підвівся з колін. Трурль затис кулаком несправний роз'єм, тому що у нього під рукою не виявилося ізоляційної стрічки, й проекція почалася. Алебастрові плити між пілястрами порозовіли, і на них з'явилося зображення, спочатку дещо розпливчасте і нестійке, але швидко сфокусовалось. І стало видно, як один феодал, якийсь Марліпонт, вирушаючи в хрестовий похід, наказував дружині дотримуватись подружньої вірності, а потім, будучи за вдачею людиною підозрілою, замкнув її в кутовій вежі замку і під дверима посадив довіреного слугу з мечем. Для більшої гарантії Марліпонт наказав слугу прикувати ланцюгом за ногу до стіни, щоб той не міг втекти зі свого посту. Ключ сховав собі під панцир, не слухаючи молінь слуги хоча б про бочку солодового пива, сів на коня й поскакав за військом, що вже майже сховалося в хмарі пилу. Ще й не вляглася пилюка, як Креншлін Щедрий, його сусід, який, будучи вільнодумцем, у хрестовий похід не пішов, почав підбиратися плющем у вежу, в якій прекрасна Цевінна Марліпонтська ткала мох, бо льон у неї весь вийшов, а, будучи замкненою , вона не могла надіслати за новим.

Приблизно на висоті другого поверху плющ, що слабко вріс між камінням, обірвався і впав разом з Креншліном–вільнодумцем на брукований двір, від чого невдаха коханець зламав обидві ноги. З величезним труднощами, але поспішно поповз Креншлін до рову, де чекали його з кіньми вірні слуги, звелів вкласти себе в люльку між двома кіньми і шаленно гнати до садиби Трещипала Суви, у якого в печі була сільська темпорня.

Прибувши до Суви, нещасний молодик спочатку проханнями хотів схилити старого, щоб той пересунув важіль назад, а коли той відмовився, посилаючись на наказ Марліпонта, Креншлін поклав на брудний стіл мішок, тугий від дукатів, припасених на такий випадок. Тут у Суви очі старечою сльозою заволокло, й підтримуваний з боків слугами, Креншлін зміг увійти під навіс, що прикривав капличку, де стояли важелі. Натиснув на головний, і відразу ноги в нього зрослися, бо зворотним ходом потрапив він з нещасливого понеділка до позаминулої неділі. Дав трішки до переду, але не дуже різко, з розрахунком, щоб плющ встиг спочатку добре розвинутися, а прискорюючи час, поглядав при цьому у вікно, чи йдуть дощі, що надзвичайно корисно впливають на кореневу систему рослин.

За шість хвилин швиденько почекав два тижні, потім пустив він час до звичайного перебігу, й на всю кінську спритність помчав до вежі. Плющ добре зміцнів, у вікні нікого не було, тоді Креншлін цап за чіпку поросль – і догори. Вскочив в вікно. Цевінна саме розчісувала волосся перед срібним туалетним столиком, а він підійшов ззаду і схопив її в обійми. Вона чинила опір, але якось без запеклості. Та тільки–но вони злилися в обіймах, як по кам'яних сходах загуркотіли залізні кроки чоловіка, який несподівано повернувся, бо забув попросити дружину пов'язати йому шарф на військове щастя, а всі інші лицарі мали такі шарфи. Не встиг Креншлін підбігти до вікна – кальсони заважали, як увійшов чоловік, озброєний і настільки спритний, що ще в дверях, пригнувшись, щоб не розбити лоба в пристелок, витягнув меч із піхов. Беззбройний Креншлін ретувався, схопився за плющ і як міг швидко став сповзати, а чоловік Цевінни, ревучи, як буйвол, насилу і зі скреготом просунув закутий тулуб у віконний отвір тай давай різати, сікти, рубати сплетіння плюща. Плющ обірвався, і Креншлін каменем полетів униз. На льоту хоробрий, хоч і невдалий шанувальник знайшов сили крикнути Цевінні, щоб наступного разу сама пам'ятала про шарф.

Тепер Креншліну довелося гірше: на контрфорсі його перевернуло і він впав головою об кам'яні плити, від чого втратив свідомість і здоровий глузд. Він ледве дихав, коли слуги знову сунули його в завбачливо влаштовану люльку й спочатку галопом, а потім риссю помчали до старого Трещипали. Перш ніж Марліпонт, прогуркотівши всередині вежі, як мірошницьке жорно, що зірвалося, випав на двір і заричав: «Коня! Королівство за коня!!!» – Креншлін в темпорні вже потягнув слабкою десницею за важіль, та так відчайдушно, що пролетів з червня в грудень. Холодно було чекати в неопалюваній темпорні початку хрестового походу, а тому він дав малий вперед до самого березня і далі до плющу.

Може, Цевінна розчула, що кричав коханий, летячи вниз головою з вежі, а може, Марліпонт цього разу обійшовся без шарфу, але коли Креншлін з'явився перед своєю золотоволосою красунею, на сходах було тихо, начебто й старий слуга вже згас від голоду. Але розважливий Креншлін спочатку засунув засув, а потім вже кинувся в обійми милої. Пристрасним та самозабутнім було їхнє кохання у вежі, не чули вони ні совиного крику, ні грози, що прогриміла з півночі. На зорі Креншлін схопився, перекинув без зайвих слів ноги через парапет, шуганув по плющу вниз, в сідло й галопом до темпорні.

Навколо кропива, як ліс, всередині тихо, але й тут він був завбачливим: притримуючи погано підперезані шаровари, на карачках поповз до хвіртки, озираючись на всі боки, і правильно зробив, бо над самим вухом у нього бухнув самопал, поставлений тут кимось невідомим. Тоді тільки він штовхнув двері і до важеля. Влаштував з ранку вечірні сутінки попереднього дня, поставив важіль посередині і зайнявся справою. Затягнув петельку на стертій рукоятці, під столом пропустив мотузку на крокви, з крокв через дірку на коник даху, з коника під стріху, тут прив'язав кінець мотузки до порожнього відра, відро підвісив під дірявий водостік, ще й сміття нагріб, присипав ним мотузку, прив'язену до важеля, поплював на руки, скочив у сідло й дреманув назад до вежі.

Найбільше серед глядачів дивувався побаченому Його Величність король. Навіщо це він так? Що йому наступний день та ніч – гірше?

– Врахуй, милостивий владико, що він звик до оборотності часу, як і всі вони там, – доступно пояснював Трурль. – А крім того, він знає, що повернути приємні хвилини нічого не варте, зате незвідане майбутнє може приховувати несподівані небезпеки.

– А навіщо відро?

– А пам'ятаєте, перед ранком йшов дощ? Коли знову перед світанком буде лити, відро наповниться, потягне мотузку та важіль, й таким чином все повториться.

– Видно, що бувалий часохідник! – втрутився Кляпавцій. – Мотузку замаскував, якщо хтось навіть увійде, може й не помітити.

Тим часом ніч кохання підходила вже до кінця, вже й дощ збирався, як раптом цокіт копит і брязкіт зброї перебили сон коханців. Підскочив Креншлін босоніж до вікна й бачить – справа погана: внизу група озброєних вершників, шість Марліпонтових зятів, які мали за його відсутності доглядати за маєтком і за Цевіною, та ось приперлися, хоча й їхні садиби за двісті верст, отже, вже в темпорні сусіднього повіту.

Що робити? Може, через гарматну бійницю з'їхати прямо в рів? Відірвався Креншлін від стривоженої Цевінни, вчепився пальцями в тугі сплетіння плюща і вже поїхав до низу, як раптом заволав від болю. Дивиться – а це не ніч, а день, і він не нагорі, а на камінні зі зламаними ногами, й над ним Марліпонт, весь у залізі, гарчить: «У-у, мерзотник, зрадник, пройдисвіт! Думав мене перехитрити? Та мені до темпорні так само близько, як і тобі, чужоложцю. Ну, постривай, зараз я тебе приголублю!»

По його знаку несуть залізний футляр, кований, ставлять, відчиняють, а в середині він весь цвяхами втиканий – ох, зовсім погана справа! Креншліну добре знайомий цей інструмент. Відчайдушно видивляється очима він хмарку – ось і перші краплі падають, але всього їх кіт наплакав ... а вже його взяли за комір, штовхають його слуги в залізне нутро, а там цвяхи, як бритви, тільки захлопнуть і ...

Бабахнув грім, й полило, як із відра.

– Це нічого! Не баріться, сучі діти! Швидше, не копайтеся, закрити, закрутити! – командує Марліпонт, а зуби в нього так і сяють через ґрати забрала.