Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц)
ПОДОРОЖ ДРУГА, АБО ПРОПОЗИЦІЯ КОРОЛЯ
ЖОРСТОКІЯ
[18]18
© Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
[Закрыть]
Трурль і Кляпавцій пишуть оголошення (непотрібними зірками в космосі) про те, що шукають гідну роботу. За цим оголошенням звертається посланець царя Жорстокія. Він заманює друзів у володіння царя, де їм пропонується зробити чудовисько для царського полювання. Гра з боку Жорстокія ведеться нечесно, але друзі з честю виходять з безвиграшної ситуації, створивши незвичайне чудовисько...
Нечувані наслідки застосування Гарганціянового рецепта так розбурхали в обох конструкторів жадобу пригод, що вони постановили вирушити ще раз у незнані краї. Та коли настав час уточнити мету подорожі, виявилося, що про згоду й мови не може бути, бо в кожного були свої наміри: Трурль, який обожнював теплі краї, мріяв про Вогнелію, країну Полум’яногів, тим часом як не такий запальний Кляпавцій обрав галактичний полюс холоду, чорний континент поміж п’ятьма крижаними зірками. Після добрячої сварки приятелі мали вже розійтись, коли Трурлеві спала раптом на думку чудова ідея.
– Слухай, – сказав він, – адже ми могли б оголосити про наш намір і з усіх одержаних пропозицій вибрати одну, яка буде нас найбільше влаштовувати.
– Дурниці! – відповів Кляпавцій. – Де ти збираєшся дати оголошення? В газеті? А як далеко вона розходиться? На найближчу планету дійде за півроку. Так і життя мине, перш ніж надійде якась пропозиція!
Тоді Трурль, поблажливо усміхнувшись, виклав приятелеві свій оригінальний план, на який Кляпавцій хоч‑не‑хоч змушений був пристати, і обидва взялися до роботи. За допомогою збудованих нашвидкуруч спеціальних приладів вони стягли найближчі зірки й виклали з них такого велетенського написа для оголошення, щоб його видно було з небувалих відстаней. Перше слово вони виклали тільки з самих блакитних гігантів, щоб звернути увагу можливого читача у Всесвіті, а інші слова склали з різної зоряної дрібноти. Там говорилося про те, що Два Визначні Конструктори шукають добре оплачуваної і відповідної їхнім обдаруванням роботи; бажано – при дворі багатого короля з власним володінням, умови за згодою. Небагато й часу минуло, як одного дня перед помешканням, де жили приятелі, спустився дивовижний корабель, що весь сяяв на сонці, наче був викладений з найчистішого перламутру. В нього були три різьблені основні ноги й шість допоміжних, які не досягали землі і, власне кажучи, були ні до чого; і схоже було на те, що будівничий просто не знав, куди діти коштовності, бо ці ноги були із щирого золота. З того корабля розкішними сходами, обабіч яких одразу ж тільки‑но корабель приземлився, забили водограї, зійшов на землю досить‑таки пристойний на вигляд чужинець із почтом шестиногих машин. Одні погладжували його, інші підтримували та помахували віялом, а найменша пурхала над його гордовитим чолом, бризкаючи зверху пахощами, крізь хмару яких той незвичайний гість від імені свого володаря, короля Жорстокія, запропонував конструкторам посаду в свого монарха.
– У чому полягатиме наша робота? – поцікавився Трурль.
– Про деталі довідаєтесь, дорогі панове, на місці, – відповів чужинець, одягнений у золоті шаровари, чепрак з навушниками, з яких звисали перла, особливого крою кунтуш на замках, у якому замість кишень були складані шухлядки з ласощами. По тому вельможі бігали ще малесенькі механічні іграшки, від яких він недбало, по‑панськи відмахувався, коли ті надто вже свавільно поводилися.
– А зараз, – провадив він далі, – я можу сказати вам тільки те, що Його Недосяжність Жорстокій – великий мисливець, безстрашний ловець усілякої галактичної звірини і його мисливська майстерність досягла вже апогею, тож йому вже й найлютіші хижаки здаються не вартою уваги дичиною. Дуже він від цього потерпає, прагнучи справжньої небезпеки, не знаних ще емоцій, саме тому…
– Розумію! – жваво сказав Трурль. – Ми муситимемо конструювати для нього щораз нові види звірів, винятково диких і хижих, чи не так?
– Видатний конструктор надзвичайно догадливий, – промовив сановник. – Ну то як, згоджуєтесь, панове?
Більш практичний Кляпавцій запитав про умови, а коли королівський посланець навів приклади безмірної щедрості свого володаря, обидва конструктори, не гаючи часу, спакували трохи книжок та особистих речей, а тоді по сходах, що тремтіли від нетерплячки, рушили на корабель, а той загуркотів, оповився полум’ям так, що аж його золоті ноги засмалились, і шугнув у чорну галактичну ніч.
Під час недовгої подорожі сановник розповів конструкторам про звичаї, що панують у королівстві Жорстокія, про широку, як тропік Рака, монархову натуру, про його мужні захоплення, і коли корабель прибув на місце, обидва конструктори вміли вже навіть говорити по‑тамтешньому.
Передусім їм відвели розкішний палац, що стояв на схилі гори за містом і мав бути відтепер їхньою резиденцією. Коли вони трохи відпочили, король прислав по них карету, запряжену такими шістьма потворами, яких вони досі й уві сні не бачили. Перед їхніми пащеками було прилаштовано спеціальні вогнезабірні фільтри, бо з горлянок у них бурхав вогонь і дим; мали ті потвори й крила, але підрізані так, щоб вони не могли злетіти в повітря; мали вони довгі й покручені хвости, вкриті сталевою лускою, і в кожної було по сім лап з пазурами, які продірявлювали бруківку наскрізь. Побачивши конструкторів, що виходили з палацу, весь запряг завив, пустив ніздрями вогонь, а боками сірку й рвонувся був на них, але візники в азбестових латах і королівські погоничі з мотопомпою накинулися на ошалілих звірів, лупцюючи їх прикладами лазерів і мазерів. Коли потвор було приборкано, Трурль і Кляпавцій швиденько сіли в розкішну карету, що рвонула з місця усіма копитами, чи то пак усіма драконячими лапами.
– Слухай‑но, – шепнув Трурль на вухо Кляпавцієві, коли вони мчали, мов вихор, збиваючи по дорозі у хмарах сіркової пари все, що траплялося їм на шляху, – в мене таке передчуття, що цей король зажадає від нас неабичого! Коли в нього такі огиряки, га?..
Але розсудливий Кляпавцій мовчав. Оздоблені сапфірами й срібними бляшками, діамантові фасади будинків тільки мигтіли повз вікна карети в гаморі, гуркоті, сичанні драконів та у вереску погоничів. Врешті розчинилася величезна гратована брама королівського палацу й екіпаж, завернувши так хвацько, що квіти на клумбах поскручувались від полум’я, зупинився перед фронтоном чорного, як ніч, замку, небо над яким було блакитніше від смарагдів. Сурмачі заграли в химерно вигнуті черепашки, і під ті вкрай похмурі звуки Трурль та Кляпавцій, майже не помітні на цих велетенських сходах з кам’яними статуями, що чатували обабіч брам і рядів почесної варти, увійшли в просторі палацові покої.
Король Жорстокій чекав на них у просторій, з високим склепінням залі, власне, величезній, викутій зі срібла печері, що зсередини дивовижно скидалася на череп звіра. Там, де череп має отвір для хребта, в підлозі зяяв колодязь хтозна‑якої глибини, а за ним підносився трон, на якому, мов полум’яні шаблі, перетиналися смуги світла, що падало з високих вікон, розміщених як очниці срібного черепа. Шибки із скломаси медового кольору пропускали тепле, сильне й водночас якесь брутальне світло, бо воно одбирало в кожної речі її власний колір і надавало їй вогнястого забарвлення. Конструктори вже здалеку помітили Жорстокія під затверділими наростами срібних стін. Цей монарх був такий нетерплячий, що й хвилини не міг усидіти на троні, а лункою ходою міряв срібні плити підлоги. Щоб надати своїм словам виразності, він іноді так розтинав рукою повітря, що аж свистіло.
– Мої конструктори, вітаю вас! – промовив він, утопивши в прибульців свій гострий погляд. – Як ви, напевне, вже знаєте від його вельможності Протозора, магістра мисливських церемоній, я хотів би, щоб ви створили для мене нові породи звірини! До того ж, ви самі це розумієте, я не хотів би мати справи з якоюсь там сталевою горою, що повзає на ста гусеницях, бо це заняття для артилерії, а не для мене. Мій супротивник має бути міцний і хижий, а також прудкий і жвавий, і понад усе – нечувано підступний, щоб, полюючи на нього, я міг виявляти свою мисливську майстерність. Звір той має бути і хитрий, і розумний, до того ж, знатися на мистецтві вводити в оману й збивати зі сліду, а також уміти тихенько зачаїтись і блискавично напасти, бо така моя воля.
– Даруйте, Ваша Королівська Величносте, – уклонившись, промовив Кляпавцій, – але, виконуючи ретельно волю Вашої Величності, чи не створимо ми загрози здоров’ю Вашій особі?
Король так зареготав, що аж кілька діамантових підвісок обірвалися з люстри й, упавши, розбилися біля ніг обох конструкторів. Вони мимоволі здригнулися.
– Не бійтеся цього, любі мої конструктори! – мовив король, і його очі спалахнули понурою веселістю. – Ви не перші і, як мені здається, не останні… Повинен сказати, що я – володар справедливий, але й вимогливий. Надто багато вже різних шахраїв, лизоблюдів та шибайголів пробували одурити мене, повторюю – надто багато: вони, вдаючи з себе гідних поваги ловецьких інженерів, хотіли покинути моє королівство, згинаючись під мішками, повними золота, залишивши мені натомість жалюгідні опудала, що падали від першого стусана… надто їх було багато, і я зрозумів, що мушу убезпечити себе певними заходами. Отож відтоді вже двадцять років як кожен конструктор, що не виконує моїх бажань, що наобіцяє більше, ніж може зробити, одержує, щоправда, обіцяну йому платню, але разом із нею сторчголов летить в оцю безодню. Або, як того захоче, сам стає моїм звіром, і я вбиваю його оцими руками. Для цього, запевняю вас, мої дорогі панове, я взагалі не потребую ніякої зброї
– І багато… було таких нещасливців? – спитав Трурль значно тихшим од звичайного голосом.
– Чи багато? Сказати по правді, не пам’ятаю. Знаю тільки, що досі не вдовольнив мене жоден, а той жахливий крик, з яким вони, прощаючись зі світом, падають у криницю, щораз коротший: певне, гора трупів на дні безодні вищає, але місця там, запевняю вас, іще вистачить!
По тих моторошних словах запала мертва тиша; обидва приятелі мимоволі глянули в бік чорного отвору криниці, а король і далі походжав собі. Його могутні стопи так гупали об підлогу, немовби хто з вершини гори жбурляв у лунку безодню кам’яні брили.
– Однак, з дозволу Вашої Королівської Величності, ми ще… гм… не уклали угоди, – наважився пробелькотіти Трурль. – То чи не могли б ви дати нам дві години на роздуми, бо ми мусимо добре обміркувати глибокі слова Вашої Королівської Величності, і тоді буде з’ясовано, чи пристаємо ми на умови Вашої Королівської Величності, чи…
– Ха‑ха! – засміявся король так, ніби прогуркотів грім. – Що, додому вертатись? Е, ні, голубчики, ви вже пристали на мої умови, ступивши на борт «Інфернанди», що є частиною мого королівства! Якби кожен конструктор, який потрапляє до мене, міг піти, коли йому заманеться, мені довелося б чекати цілу вічність на здійснення своїх мрій! Отже, ви залишаєтесь і робите мені чудовиська для полювання… Даю вам на це дванадцять днів, а тепер можете йти. Якщо вам закортить якихось розваг, сміливо звертайтеся зі своїми побажаннями до слуг, яких я дав у ваше розпорядження, бо мені для вас нічого не шкода. Поки що, бувайте!
– З дозволу Вашої Королівської Величності, ми відмовляємось від розваг, а от чи не можна нам оглянути мисливські трофеї Вашої Величності, створені нашими попередниками?
– Як же, можна, можна! – ласкаво мовив король і плеснув у долоні, аж іскри посипалися з його пальців, освітивши срібло стін. Водночас від того могутнього руху війнуло вітром, що остудив розпалені голови двох шукачів пригод.
За хвилину шестеро гвардійців у біло‑золотому вбранні провели Трурля й Кляпавція у звивистий коридор, сказати б, – у справжній меандр нутра якогось скам’янілого гада. Тільки опинившись у просторому терарії просто неба, вони полегшено зітхнули; на розкішних газонах тут розставлено було більш чи менш понівечені Жорстокієві мисливські трофеї.
Найближче лежав із задертим до неба шаблезубим писком розсічений майже навпіл велет, тулуб якого мали захищати викладені, мов луска на рибі, панцерні щити. Задні лапи, надзвичайно довгі, сконструйовані, певне, для могутніх стрибків, спочивали тепер на траві поруч з хвостом; у ньому містився добре помітний самопал з напівпорожньою магазинною коробкою: мабуть, потвора не одразу й не без боротьби скорилася грізному королеві. Про це ж свідчив і завислий на іклах напівроззявленої пащі жовтуватий клапоть, в якому Трурль упізнав халяву такого самого чобота, що їх носили королівські єгері. Поруч лежала ще одна зміювата мара з безліччю обсмалених вогневими пострілами коротких крил, а електричні нутрощі її розтеклися довкола мідяно‑порцеляновою калюжею. Далі інше чудовисько конвульсійно розчепірило свої схожі на колони ноги, а в його пащі тихенько шелестів садовий вітерець. Були ще там різні потрощені до останньої дротинки покручі на колесах з пазурами, з мортирами й на гусеницях, були панцерники без голів, з приплющеними баштами, що постраждали від атомних ударів, і багаточленні монстри, й пузаті страховиська з безліччю запобіжних мислячих пристроїв, яких теж було розчавлено в двобої; валялися також опудала‑стрибуни з поламаними телескопічними кінцівками та якісь дрібні єхидни, що могли то розсипатися зажерливою зграєю, то з’єднуватись в оборонну кулю, що наїжувалася чорними отворами стволів, – але й ця хитрість не врятувала ні їх самих, ні їхніх творців. Повз такі рештки проходили у врочистому, аж начебто жалобному мовчанні Трурль і Кляпавцій, ніби готувалися вони до власного похорону, а не до бурхливої винахідницької діяльності, аж поки дійшли до кінця незвичайної галереї королівських тріумфів. Внизу, де закінчувалися білі сходи, біля брами на них чекала карета; дракони, що везли їх лункими вулицями до заміської резиденції, чомусь не здавалися вже такими страшними, як досі. А коли конструктори лишилися самі в оздобленій червоним пурпуром і ніжною зеленню кімнаті перед столом, що аж вгинався від запопадливо приготовлених коштовностей та трунків, Трурлеві нарешті розв’язався язик, і він почав на всі заставки лаяти Кляпавція, бо то, мовляв, він, необачно приставши на церемонійместрову пропозицію, накликав на їхні голови лихо, ніби вони не могли вдома спокійнісінько пожинати лаври здобутої слави. Кляпавцій і словом не обізвався. Він терпляче дожидався, доки Трурль дасть вихід своєму гнівові й розпачеві. А коли він нарешті майже впав на перламутровий стільчик і, заплющивши очі, підпер руками голову, Кляпавцій коротко промовив:
– Годі, треба братися до діла.
Ці слова ніби розбудили Трурля, і вони одразу ж узялися обмірковувати різні варіанти, тим паче, що чудово зналися на премудростях кібернетичного конструювання, і швидко дійшли висновку, що основним має бути не панцер, не сила потвори, яку вони мають збудувати, а її програма, тобто алгоритм її диявольської поведінки. Ця істота мусить бути справжнім сатанинським поріддям, і хоч вони не знали ще, як це зробити, але їм трохи відлягло від серця. А коли обидва конструктори засіли проектувати ту бестію, якої так забаглося жорстокому монархові, то вклали у цю справу всю душу. Вони пропрацювали цілу ніч і цілий день, і ще одну ніч, а тоді вже подалися на учту. Коли закружляли між ними наповнені по вінця лейденські банки, то вони вже такі були певні себе, що із зловтіхою крадькома посміхались один до одного, щоб не помітили слуги, котрих вони слушно вважали королівськими шпигунами. Та при них вони не говорили нічого, що стосувалося справи, а тільки хвалили божевільну міць напоїв і чудові електрети з іонною підливою, що їх їм подавали, увиваючись як в’юни, лакеї у фраках. Аж після вечері, тільки‑но приятелі вийшли на терасу, звідки перед ними під споночілим небом простяглось усе місто з його потонулими в зелені білими вежами й чорними банями, Трурль сказав Кляпавцієві:
– Ми ще не виграли справи, бо це не так просто.
– Як це зрозуміти? – жваво, хоча з обережності пошепки спитав Кляпавцій.
– Бо тут, бач, ось яка річ: якщо король покладе це механічне бидло, то упевниться, що ми не виконали його замовлення, і, поза всяким сумнівом, виконає свою обіцянку, яку я назвав би студеною. А коли все для нас складеться добре, тоді… Збагнув?
– Не дуже. Якщо він не покладе звіра?
– Ні. Якщо звір його покладе, дорогий колего… Тоді той, хто посяде його трон, мабуть, нам цього не подарує.
– Думаєш, нам доведеться перед ним відповідати? Звичайно, спадкоємець трону радіє такій нагоді.
– Так, але ним буде королівський син; чи візьметься за нас із любові до батька, чи тільки тому, що цього вимагатиме двір, нам від того не полегшає. Хіба не правду я кажу?
– Я про це не подумав. – Засмучений Кляпавцій замислився, а тоді промимрив: – Справді, перспективи кепські. Хоч круть, хоч верть… То ти не бачиш ніякого виходу?
– Можна збудувати такого звіра, що копатиме багато разів, тобто король його звалить, він загине, але одразу ж знову оживе. І король знов почне полювати, знову його покладе, і так буде доти, доки монарх не стомиться…
– Зморений, він буде лютий, – зауважив Кляпавцій. – Зрештою, як ти собі уявляєш цього звіра?
– Загалом я його не уявляю, а лише накреслюю можливі варіанти. Найпростіше було б сконструювати потвору, позбавлену життєво важливих частин. Хоч як ти її шматуй, а вона однаково зростається.
– Як це?
– Під впливом поля.
– Магнітного?
– А хоч би й так.
– А де ж його взяти?
– Цього я ще не знаю. Може, ми на відстані самі керуватимемо ним? – запитав Трурль.
– Ні, це не зовсім безпечно, – скривився Кляпавцій. – Звідки тобі відомо, що на час полювання король не вкине нас до каземату? Бо ж зрештою треба визнати, що ті наші злощасні попередники теж не з‑під хвоста комети випали, а тобі добре відомо, як вони скінчили. Думка про дистанційне керування мала спати на думку не одному, але вона не виправдала надій. Отже, під час двобою ми не зможемо підтримувати з потворою жодних зв’язків.
– Може, сконструювати штучного супутника – і на ньому?.. – міркував Трурль.
– Тобі, щоб загострити олівець, потрібні млинарські жорна! – скипів Кляпавцій. – Супутник! Як ти його зробиш? Як виведеш на орбіту? В нашому ремеслі немає чудес, мій любий. Ні, таке устаткування треба якось інакше сховати.
– Але де ти його, бідолахо, заховаєш, коли за нами постійно стежать?! Хіба ж не бачиш, що лакеї та слуги ока з нас не спускають, всюди тицяють свого носа, і про те, щоб хоч раз, хоч на хвилину вийти з палацу непомітно, й мови не може бути. До того ж таке устаткування має бути громіздке, а як його винести? Не бачу виходу!
– Тільки не гарячкуй! – заспокоював товариша розважливий Кляпавцій. – Може, такої конструкції взагалі не потрібно.
– Але ж повторюю – щось мусить нею керувати, і якщо це буде її власний електронний мозок, король порубає її на дрібні шматочки перш, ніж ти встигнеш сказати: «Прощавай, прекрасний світе!»
Вони мовчали. Вже сутеніло, і внизу під терасою мерехтіло чимраз більше вогників міста. Раптом Трурль сказав:
– Слухай, у мене ідея. А що як під виглядом чудовиська збудувати звичайний корабель і втекти на ньому? Можна про всяк випадок приладнати йому вуха, хвіст, лапи, які в хвилину старту відпадуть як непотрібне маскування! Вважаю, що це чудова думка! Чкурнемо – і шукай вітра в полі!
– А що, коли серед королівських слуг є конструктор, який не виказує себе, що цілком імовірно, то ти й не зглянешся, як попадеш катові до лап. Ні, тікати – це не по мені. Або ми, або він – так стоїть питання, іншого виходу нема.
– Справді, шпигун може знатися на конструкторському ремеслі. То що ж робити, стокрот його матері? Може, зробити електронну фата‑моргану?
– Тобто привид, мару? Щоб король даремно за нею ганявся? Е, ні, дякую! Повернувшись із такого полювання, він нам голови поскручує.
Знову замовкли. Нараз Трурль озвався:
– Єдиний вихід, як на мене, це щоб потвора схопила короля, щоб спіймала й тримала його в полоні – розумієш? І тоді…
– Розумію, можеш далі не казати. Так, це непогана думка. Ми б його тримали, а соловейки співають тут іще солодше, ніж на самій Марилонді Проквінській, – умить звів мову на інше Кляпавцій, бо саме в цю мить слуги внесли на терасу лампи на срібних підставках. – Припустімо, що нам пощастить, – вів далі Кляпавцій, коли вони знову залишилися самі в темряві, ледь освітленій лампами, – але як зробити, щоб ми могли вести переговори з королем‑бранцем, коли нас засадять до кам’яного льоху?
– Справді, – пробурмотів Трурль, – треба якось інакше комбінувати… Найважливіше, зрештою, це алгоритм потвори!
– Теж мені зробив відкриття! Звісно, без алгоритму ані руш. Ну гаразд, треба експериментувати!
І вони вдалися до експериментів. Все звелося до того, що вони створили моделі короля Жорстокія й чудовиська, обидві, щоправда, тільки на папері, математичним способом. Трурль відповідав за короля, Кляпавцій – за потвору. І заходились обидва коло білих аркушів на столі з таким завзяттям, що в олівцях аж грифелі поламалися. І шалено звивалося неозначеними інтегралами чудовисько під ударами королівських рівнянь, і падало, розкладене на безліч невідомих, і знову схоплювалося, піднесене до найвищого ступеню, а король його – диференціалами, аж порскали в усі боки функціональні оператори. Почалося таке алгебраїчно‑нелінійне безладдя, що жоден з конструкторів не міг зорієнтуватися, що сталося з королем, а що з потворою, бо обоє щезли в хаосі понакреслюваних знаків. Конструктори повставали з‑за столу, підкріпилися, хильнувши з великої лейденської амфори, знову засіли й ще гарячковіше почали робити все заново, вдавшись по допомогу до Великого Аналізу, – і заклубочилось на папері, аж чад пішов від розігрітих грифелів. Король гнав усіма своїми жорстокими коефіцієнтами, блукав у лісі пошестерних інтегралів, вертався власними слідами, атакував потвору до сьомого поту й восьмого факторіалу, а вона розклалася на сто многочленів, загубила одного ікса й два іпсилони, залізла під дробову риску, почетверилася, махнула радикалами та як затопить з боку математичної королівської особи! – аж усе рівняння задвигтіло від того удару навідліг. Але тоді Жорстокій затулився нелінійним панцером, досягнув точки в безконечності, миттю вернувся – і як торохне потвору в лоб через усі дужки, аж у тої відразу спереду відпав логарифм, а ззаду ступінь. Отож вона втягла свої мацаки всередину, і так підступно, що тільки олівці літають, та бах! бах! – трансформацією по спині, та ще раз, – і вже король, спрощений, затремтів від чисельника через усі знаменники та й витягся. А конструктори посхоплювалися на ноги, сміялись і танцювали, шматуючи на клапті списані аркуші на очах у шпигунів, що даремно спостерігали їх із жирандоля в біноклі. Не обізнані з вищою математикою, вони не втямили, чому конструктори кричали один поперед одного: «Перемога! Перемога!»
Далеко за північ до лабораторії найтаємнішої королівської поліції внесли амфору, до якої прикладалися конструктори під час своєї тяжкої праці. Лаборанти‑консультанти вмить відкрили друге потаємне дно, витягли звідти мікрофончик та магнітофончик, потім, з’юрмившись над апаратурою, пустили їх у рух і багато годин підряд з величезною увагою прослухували всі слова, які звучали в залі із зеленого мармуру. Вже промінь ранкового сонця впав на їхні видовжені обличчя, а їм нічого з того, що вони почули, не вдавалося зрозуміти. Один голос говорив:
– Ну? Що? Ти підставив короля?
– Підставив.
– Де він у тебе? Тут? Гаразд! Тепер отак‑о! – ноги разом! Тримай ноги разом, кажу! Не свої, йолопе, а королівські! Так! І давай, трансформуй, швидко! Ну, що тобі випало?
– Пі.
– А де потвора?
– У дужках. А що, король витримав, бачиш?
– Витримав! А тепер обидві сторони помнож на уявне число – так, так! І ще його раз! Змінюй знаки, тупаку! Куди ж ти вставляєш, бельбасе? Куди? Це потвора, а не король! Ну, так! О, воно, воно!! Готово? А тепер перетворюй, пофазно – так! – і гайда в реальний простір! Виходить?
– Виходить! Кляпавцію! Любий! Дивися, що зробилося з королем!
А відповіддю був шалений вибух сміху.
Назавтра чи, власне, того ж дня, якого вся поліція дочекалася на ногах після безсонної ночі, конструктори зажадали кварцу, ванадію, сталі, міді, платини, гірського кришталю, титану, церію, германію і взагалі всіх елементів, з яких складається Всесвіт, а також машин, кваліфікованих механіків і шпигунів, бо такого набралися зухвальства, що на потрійному формулярі замовлень зважилися написати: «А ще просимо шпигунів різної масті й формату на розсуд Відповідних Властей». Наступного дня зажадали вони ще й ошурок, і велике покривало з червоного плюшу з гроном скляних дзвіночків посередині й чотирма великими китицями на ріжках. Вони визначили навіть розміри дзвіночків. Король, якого про все повідомляли, обурився, одначе ж велів задовольняти прохання зухвальців. Поки що! А що королівське слово святе, одержали конструктори все, чого хотіли.
І було те щоразу щось нове й нечуване. Так, під номером 48999/II К/Т надійшов до поліційних архівів примірник копії замовлення на три кравецькі манекени й шість повних комплектів уніформ королівської поліції з поясами, зброєю, ківерами, плюмажами й наручниками, а також трирічні підшивки часопису «Поліцай вітчизни» із списком друкованих матеріалів за три останні роки. Водночас у рубриці «Примітки» вони запевняли, що вищезазначені предмети зобов’язуються повернути цілими й неушкодженими протягом двадцяти чотирьох годин з моменту одержання. В іншій справі було підшито копію листа, де Кляпавцій вимагав негайно доставити ляльку, що являла б собою натурального розміру копію міністра пошт і телеграфів у повній парадній формі, а також невеличку, пофарбовану зеленим, бричку з гасовим ліхтарем по лівий бік та гарним блакитно‑білим написом іззаду: «СЛАВА ПРАЦІ!» Після ляльки з бричкою шеф таємної поліції схибнувся з розуму й змушений був іти на пенсію. Ще через три дні конструктори зажадали бочку рожевої рицинової олії. І відтоді нічого вже більше не вимагали, працюючи в глибокому склепі своєї резиденції, звідки долинали їхні дикі співи, безперервний стукіт молотів, а смерком крізь гратчасті вікна на підвали падало блакитне світло, спотворюючи форми садових дерев. Там, у кам’яних стінах, при синьому сяйві електричних розрядів, крутилися Трурль і Кляпавцій з помічниками. Коли хтось із них підводив голову, то бачив прикипілі до шибок обличчя різних служників, що, ніби просто з цікавості, фотографували кожен їхній рух. Якось уночі, коли змучені конструктори пішли спати, частину апаратури, що її вони власноручно сконструювали, негайно перевезли таємним експресом до королівських лабораторій, де її тремтячими пальцями розбирало вісімнадцять найвизначніших судових кібернетиків, що склали перед цим велику державну присягу. І тут з‑під їхніх рук вилізла велика олив’яна мишка, котра, пускаючи писочком мильні бульбашки, бігала по столу, а з‑під хвостика в неї сипався крейдяний пил, та так хитро, що вийшов каліграфічний напис: «ТО ВИ СПРАВДІ НАС НЕ ЛЮБИТЕ?» Ще ніколи в історії королівства начальники таємної поліції не змінювалися так швидко. Уніформи, манекени, зелену бідарку, як і ошурки, що їх негайно повернули конструктори, – все це обстежувалось електронними мікроскопами. Одначе, крім клаптика паперу в ошурках зі словами: «ЦЕ МИ, ОШУРКИ!», нічого не знайшли. Перетрусили навіть окремі атоми уніформ та бідарок, але жодних наслідків.
Нарешті настав день, коли роботу було закінчено. Величезний, схожий на герметичну цистерну повіз на трьохстах колесах підкотив до муру, яким було обнесено резиденцію Трурля і Кляпавція; через розчинену браму конструктори винесли покривало, оте з дзвіночками й китицями, і після церемонії офіційного відкриття дверей поклали його на підлогу, тоді залізли всередину і при зачинених дверях щось там робили; відтак довго носили з підвалу великі бляшанки, наповнені дрібно змеленими хімічними елементами; вони сипали всі ті сірі, срібні, білі, жовті й зелені порошки під краї широко простеленого покривала, а потім вийшли на повітря, звеліли зачинити двері й, прикипівши очима до годинника, чекали чотирнадцять з половиною секунд. А як збіг час, усі застигли в подиві: з повозу, хоч він і стояв нерухомо, виразно почувся передзвін скляних дзвоників. Усіх це здивувало, бо хіба що тільки дух міг торкатися тканини. Тоді конструктори перезирнулись і сказали:
– Готово! Можна його забрати!
Цілий день друзі пускали з тераси мильні бульбашки, а надвечір їх відвідав шановний Протозар, той самий церемоніймейстер, що заманив конструкторів на планету Жорстокія. Він був гречний, але рішучий. На сходах чекала варта – він пояснив, що конструктори повинні зараз же піти в призначене для них місце. Їм довелося залишити всі речі в палаці, навіть власний одяг, замість якого їм дали латане дрантя. Обох закували в кайдани. На превеликий подив вартових і присутніх чинів поліції та органів правосуддя обидва конструктори анітрохи не нервувались, а Трурль, навіть сміючись, зауважив ковалеві, що забивав його в кайдани, що боїться лоскоту. Як тільки їх замкнули у льоху, відразу ж з‑під кам’яного склепіння почувся мотив пісеньки «Веселий програміст».
Тим часом могутній Жорстокій на бойовій мисливській колісниці у супроводі свого почту саме вирушив з міста. За ним тягся довгий хвіст вершників і машин не зовсім мисливських, бо були серед них не те що кулемети й гармати, а навіть величезні лазерні фузії, мортири на антиматерії і смоломети, що заливали смолою і все живе, і все механічне.
Отож могутній мисливський кортеж короля їхав шпарко, бундючно й весело на лови в королівський заповідник, і ніхто навіть не згадав про ув’язнених конструкторів, а якщо й згадав, то тільки для того, аби поглузувати з них, що так ганебно вскочили в халепу.
А коли срібні фанфари сповістили з мисливського заповідника про наближення його величності короля, всі побачили, що в той же бік рухається величезний повіз‑резервуар; спеціальні лапи вп’ялися у люк резервуара, відчинили його – і якусь мить чорний отвір зяяв, немов пащека, націленої кудись у небо гармати.
Але за мить щось аморфне й нестійке, мовби вихор, сіро‑жовте, піскувате вихопилося зсередини, та таким вистрибом, що й не второпати було: звір то, чи ні. Пролетівши десь близько сотні кроків, створіння тихо приземлилось, а покривало, в яке воно було загорнуте, відокремилось і, малиновою плямою впавши на пісок неподалік від потвори, котру тепер усі добре бачили, залунало в могильній тиші дивним дзеленьканням своїх скляних дзвіночків. Проте обриси потвори усе ще були невиразні: щось на зразок пагорка, досить великого, трохи видовженого, що майже не відрізнявся від навколишнього краєвиду, і здавалося навіть, що на ньому росте пожухлий на сонці осот. Королівські єгері, не зводячи зі звіра очей, спустили з прив’язі цілу зграю кібернарів, кібермопсів і кібердогів. Ті, зажерливо пороззявлявши пащі, помчали до зіщуленого велетня. А коли напали на нього, він ані пащі не розтулив, ані вогнем не дихнув, тільки розплющив свої двоє очей, схожих на малі страшні сонця, – і вмить половина зграї розсипалася попелом по землі.
