Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 36 страниц)
– Таких рецептів у мене вже повна, скриня, – гнівно вибалушивши очі, відповідає пика, – і всі ні до чого. Не дамся більше, щоб мене одурили – рецепт спершу треба випробувати.
– Чом би й ні? Можна. Маєш горщик?
– Не маю.
– Дарма, можна й без горщика, якщо робити швидко, – заспокоїв Трурль. – Рецепт простий: треба взяти стільки атомів водню, скільки заважить атом золота. З атома водню спершу треба облущити електрони, потім замісити протони, добре виробити ядерне тісто і місити його аж поки виступлять мезони, а тоді вже гарненько пообкладати електронами. І матимеш щире золото. Дивись!
Почав Трурль атоми ловити, від електронів їх обчищати, протони місити, та так, що пальці аж мигтять, виробив протонне тісто, пообтикав довкола електронами і взявся до наступного атома; не минуло й п’яти хвилин, як мав у руках грудку щирого золота. Подав його пиці, та спробувала на зуб, кивнула й каже:
– Справді, золото. Але я не зможу так звинно ловити атоми, завеликий я для цього.
– Нічого, ми дамо тобі відповідний апаратик! – напосідається Трурль. – Тільки подумай, таким способом можна все перетворити на золото, не лише водень, дамо тобі рецепти також для інших атомів; весь Космос можна зробити золотим, варто тільки взятися як слід!
– Якби Космос увесь був золотий, то золото втратило б будь‑яку вартість, – зауважив практичний Мордань. – Ні, ваш рецепт мені ні до чого: я, звичайно, записав його, але цього замало! Жадаю скарбів знань.
– Але що ж ти хочеш знати, до лиха?!
– Усе!
Поглянув Трурль на Кляпавція, Кляпавцій на Трурля,і той сказав так:
– Якщо ти поклянешся великою клятвою і заприсягнешся страшною присягою, що відразу ж нас відпустиш, ми дамо тобі інформацію про всеінформацію, тобто власноручно створимо тобі Демона Другого Порядку, магічного, термодинамічного, некласичного і статичного, який тобі хоч би й зі старого барильця або з апчиху буде екстрагувати і зносити інформацію про все, що було, що є, що може бути і що буде. Бо немає демона над того Демона, бо він Другого Порядку, отож якщо хочеш його мати, кажи відразу!
Дипломований розбійник був недовірливий, не відразу пристав на умову, але врешті склав присягу із застереженням, що спочатку мусить виникнути Демон і довести свою всеінформаційну могутність. Трурль погодився на це.
– А зараз, пикатий, увага! – каже Трурль. – У тебе знайдеться трохи повітря? Бо без повітря Демон діяти не буде.
– Та ніби є трохи, – відповів Мордань. – Але не зовсім чисте. Трохи застоялося…
– Не вадить, може бути навіть затхле, – це не має значення, – кажуть конструктори. – Веди нас до свого повітря, і ми все тобі покажемо!
Випустив він їх з корабля, витягши з отвору пику, і конструктори пішли за ним слідом. Веде їх розбійник до себе, а ноги в нього як вежі, плечі як прірва, а весь він одвіку не митий і не мащений, тож скрегоче неймовірно. І входять за ним до підземних коридорів; а там повно зотлілих мішків – скнара тримає в них награбовану інформацію, поскладану жмутками й пачками, перев’язану шнурками, а що найважливіше, найцінніше – те підкреслене червоним олівцем. А на стіні підземелля висить величезний каталог, іржавим ланцюгом до брили прикутий. А в ньому різні розділи – на початку все, що починається на «А». Подивився Трурль, іде далі – глухо луна озивається, кривляться вони з Кляпавцієм, бо хоч і повно тут награбованої автентичної і коштовної інформації, проте скрізь, хоч куди оком кинь, лише переходи‑сміттєпроводи та пивниці‑смітниці. Повітря всюди повно, щоправда, геть затхлого. Зупинилися вони, Трурль і каже:
– Слухай уважно! Повітря складається з атомів, а атоми ті скачуть собі на всі боки і стикаються між собою мільярди разів на секунду в кожному кубічному мікроміліметрі. Це, власне, і є газ, коли вони весь час скачуть і буцаються. Проте, (хоч атоми скачуть наосліп і безсистемно, та оскільки в кожній шпаринці їх мільярди мільярдів, тьма‑тьмуща, то, до речі, з цих стрибків і підскоків складаються, між іншим, внаслідок чистої випадковості, вагомі конфігурації… Чи знаєш ти, йолопе, що таке конфігурація?
– Прошу мене не ображати! – обурився той. – Адже я не якийсь простий і неотесаний розбійник, а дипломований, освічений і тому дуже знервований.
– Гаразд. Отже, з отих атомних стрибків утворюються важкі, себто значущі конфігурації. Це те саме, коли б ти, наприклад, наосліп стріляв у стіну, а попадання склали б якусь літеру. Те, що у великому світі трапляється рідко і є малоймовірним, для атомного середовища – річ звичайна і повсюдна, і все це – завдяки більйонам буцань у кожну стотисячну частку секунди. Але от у чому проблема: у кожній пучці повітря з атомних циків і бриків справді складаються важливі істини і глибокі сентенції, але водночас виникають абсолютно безглузді скоки в боки, і саме їх у тисячі разів більше. Хоча вже й раніше було відомо, що оце зараз перед твоїм носом‑пилкою у кожному міліграмі повітря за частку секунди виникають фрагменти поем, що будуть написані аж через мільйон років, і ще різних чудесних правд, і розв’язань усіляких загадок Буття та його таємниць, лише не було способу, щоб виділити всю цю інформацію, тим більше, що атоми, тільки‑но зіткнувшися лобами і склавшись у якийсь зміст, одразу ж розлітаються, а разом з ними пропадає і зміст, може, назавжди. Отож, уся суть в тому, щоб збудувати селектор, який вибиратиме з цієї біганини атомів лише те, що має якийсь смисл. Оце і вся ідея Демона Другого Порядку. Ну як, зрозумів ти хоч щось, великий Морданю? Ідеться, як бачиш, про те, щоб навчити Демона екстрагувати з атомних танців лише правдиву інформацію, себто математичні теореми й журнали мод, узори й історичні хроніки, рецепти іонного торта й способи церування, і прання азбестових панцерів, і вірші, й наукові поради, і альманахи, й календарі, і таємні відомості про те, що колись сталося, і все те, про що газети писали й пишуть у всьому Космосі, й телефонні книжки, ще не надруковані…
– Досить! Досить! – зарепетував Мордань. – Припини нарешті! І що з того, що атоми так складаються, коли одразу ж розлітаються? Я взагалі не вірю, щоб можна було відділити безцінні істини від усяких вибриків і підскоків часток повітря, які не мають жодного сенсу й нікому не потрібні!
– А ти й справді не такий дурний, як мені здавалося, – сказав Трурль. – Уся складність полягає в тому, щоб запустити селекцію в дію. Я взагалі не збираюся переконувати тебе теоретично в її можливості, а згідно з обіцянкою зараз же на твоїх очах збудую Демона Другого Порядку, щоб ти сам пересвідчився в чудесній досконалості цього Всеінформатора! Ти мусиш тільки принести мені якусь коробку, вона може бути невелика, але щоб щільно закривалася. Шпилькою проткнемо у ній маленьку дірочку й посадимо над цим отвором Демона. Він, сидячи верхи, випускатиме з коробки тільки важливу інформацію й нічого більше. Отож, як тільки котрась групка атомів укладеться таким чином, що набуде якогось значення, Демон зараз же схопить її за шкірку і швиденько запише це значення спеціальним діамантовим писальцем на смужці паперу, якого треба заготувати для нього величезну кількість, бо він працюватиме вдень і вночі – допоки існуватиме Всесвіт… До того ж із швидкістю сто мільярдів операцій за секунду, та це ти й сам побачиш, бо тільки так діє Демон Другого Порядку.
З цими словами подався Трурль на корабель, аби зробити Демона, а Мордань розпитує тим часом Кляпавція:
– А який Демон Першого Порядку?
– Ну, він не такий цікавий, це звичайний термодинамічний демон, який тільки те й уміє, що випускати крізь дірочку швидкі атоми, а повільних – ні, й таким чином виникає термодинамічний perpetuum mobile. Принаймні до інформації це не має ніякого стосунку, тож приготуй краще посудину з діркою, бо Трурль зараз повернеться!
Пішов дипломований розбійник до другого підвалу, попогрюкав там бляхою, кленучи все на світі, понарозкопував різного залізяччя, порився в ньому – і витягнув з‑під бляхи порожню стару залізну бочку, зробив у ній маленьку дірочку й повернувся, а тут саме підійшов і Трурль з Демоном у руці.
Бочка була повна такого затхлого повітря, що аж дух забивало, але Демонові це байдуже; посадив Трурль крихітку верхи над отвором у бочці, заклав угорі великий барабан з паперовою стрічкою, підвів її під діамантове писальце, котре вже аж тремтіло з нетерплячки, – і почалося вистукування – стук‑стук, стук‑стук, як на якомусь телеграфі, але у мільйони разів швидше. Тільки тремтіло й вібрувало маленьке перо з діамантиком на кінчику, а стрічка з інформацією почала повільно спливати на страшенно брудну й засмічену підлогу підвалу.
Сів біля бочки розбійник Мордань, підніс до ста очей паперову стрічку та й читає, що там, наче інформаційне ситечко, виловлює Демон з одвічного атомного підскакування. І так його відразу ж поглинули ті важливі інформації, що він і не помітив, як обидва конструктори чимскоріше вибралися з підвалу, взяли свій корабель за стерна, шарпнули раз, і другий, і третій, аж поки видобули його з тієї ями, в яку штовхнув їх розбійник, вскочили досередини й помчали вперед так швидко, як лише могли, бо знали, що хоча їхній Демон і діє, проте й розуміли водночас, що результати цієї дії обдарують Морданя багатством навіть більшим, ніж він сподівався. А той якраз сидів, спершися на бочку, і під попискування діамантового писальця, яким Демон записував на паперовій смужці все, про що дізнавався з атомних підскоків, читав про те, як звиваються алебардські стоноги, і що донька короля Петриція з Лабаудії звалася Гарбундою, і що саме їв на другий сніданок король блідавців Фрідріх II, перше ніж оголосив війну гвендолінам, і скільки електронних оболонок мав би атом термолоній, коли б такий елемент міг існувати, і які виміри заднього отвору в малої пташки, званої куркуцелем, що її малюють на своїх розамфорах Марлайові Вебедці, а також про три поліароматичні смаки океанічного мулу на Презорії Водотії, і про квітку Лубудук, котра, зворушена світанком, навідліг валить з ніг старомальфандських мисливців, і як вивести формулу косинуса кута основи багатогранника, званого ікосаедром, і хто був ювеліром Фафуція, різника‑лівші Бувантів, і скільки філателістичних журналів буде виходити у сімдесятитисячному році на Морконавтії, і де знаходиться трупик Червоноп’ятої Кібриції, яку сп’яну пробив гвіздком якийсь Малькондер, і в чому полягає різниця між Матягом і Натягом, а також хто має найменшу в Космосі поздовжню полольницю, і чому круглозаді блохи не хочуть їсти моху, і в чому полягає гра, звана Балансир ззаду стягуваний, і скільки зерняток Левохвосту було в тій купці, що її скинув ногою Абруквіян Полистний, коли послизнувся на восьмому кілометрі Альбацерського шосе у Долині Сивих Подухів – і потрохи почали його брати чорти, бо вже починав розуміти, що всі ці цілком правдиві й дуже змістовні інформації йому зовсім ні до чого, бо вони перетворювалися на горох з капустою, від чого розколювалася голова й тремтіли ноги. А Демон Другого Порядку працював із швидкістю триста мільйонів інформацій за секунду, і паперова стрічка, скручуючись уже цілими милями, поволі покривала сувоями дипломованого розбійника, обплутуючи його наче білою павутиною, а діамантове писальце тремтіло як несамовите, і здавалося розбійникові, що він от‑от уже дізнається про речі нечувані, які розкриють йому очі на Сутність Буття, тож він учитувався в усе, що вилітало з‑під діамантового пера, а то були маячні пісні Квайдоносів і розміри нічних пантофель з помпонами на Гондванському континенті, і яке завтовшки волосся росте на мідному чолі цеберного пацьорочника і яке завширшки тім’ячко у випасних мовлят, і літанії гармецьких заклиначів для пробудження превелебного Ненажери Гросипілка, і увердюри дюкінські, і шість способів приготування манного супчику, і отрута, добра для дядини, і способи нудного звабляння, і прізвища мешканців Баловірнії Цимської, які починаються з літери «М», і описи смаку запліснявілого пива.
Аж йому в очах зарябіло і закричав він щосили, бо не міг більше витримати, але інформація вже сповила й обмотала його тристатисячними паперовими милями так, що він не міг ані поворухнутись і був змушений читати далі про те, який початок другої «Книги Джунглів» написав би Редьярд Кіплінг, якби у нього тоді болів живіт, і про що думає засмучений кит, що не має пари, і як залицяються трупні мушки, і як залатати стару торбину, і що таке «стрібло», і чому кажуть «швець» і «кравець», а не «шевець» і «кравць», а також, скільки за один раз можна набити синців. А потім стрічка принесла цілу серію відмінностей між трелями і морелями: що перші – лисі, а другі мають волосинки, а далі – які є рими до слова «капустка», і якими словами образив папа Ульм з Пендери антипапу Мульма, і хто має гребінцеву гармонійку. Тоді вже справді доведений до розпачу розбійник пробував видобутися з паперової пастки, але швидко ослаб; відпихав стрічку, шматував її й відкидав, але мав він надто багато очей, щоб хоч перед якісь із них не втрапила нова інформація, тож він мимоволі довідався, що входить до компетенції домового сторожа в Індокитаї і чому Надойдери з Флуторсії завжди скаржаться, що вони ходять напідпитку.
На цьому він закрив очі й знерухомів, привалений інформаційною лавиною, а Демон і далі обкручував і сповивав його паперовими бинтами, страшно караючи дипломованого розбійника Морданя за його непомірну жадобу до будь‑якого знання.
І понині сидить отак той розбійник на самому дні своїх смітників і смітниць, горами паперу накритий, а в півмороці пивниці найчистішою іскоркою б’ється й тремтить діамантове писальце, нотуючи все, що Демон Другого Порядку вилущує з атомних танців повітря, яке струмує крізь дірку в старій бочці, і довідується нещасний Мордань, затоплюваний інформаційним потопом, безконечні подробиці про помпони й терикони і про власну пригоду, отут нами описану, бо й вона перебуває десь на котромусь кілометрі паперової стрічки – як і багато інших історій та передбачень долі, усього сущого, аж до згасання Сонць; і немає для нього порятунку, бо так суворо покарали його конструктори за розбійницький напад, – хіба що колись кінчиться нарешті стрічка, бо забракне паперу.
ПОДОРОЖ СЬОМА,
АБО ЯК ВЛАСНА ДОСКОНАЛІСТЬ
ПРИВЕЛА ТРУРЛЯ ДО БІДИ
[24]24
© Український переклад, Іван Ів. Сварник, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
[Закрыть]
Трурль побудував модель суспільства, зменшеного в мільйони разів, для жорстокого короля Ексилія. Та потім зрозумів, що живі істоти, навіть зменшені, все ж таки залишаються живими.
Всесвіт нескінченний, але і обмежений, а тому промінь світла, хоч би в який бік спрямувався, через мільярди століть, якщо матиме досить сили, повернеться до вихідного пункту. Так само буває і з чутками, що кружляють поміж зірок і планет. Дійшов раз до Трурля поголос про двох могутніх конструкторів‑добродійників, таких розумних і таких досконалих, що не було їм рівних. Трурль одразу ж подався до Кляпавція, а той пояснив йому, що це не якихось їхніх таємничих суперників, а їх самих, облетівши Космос, славить чутка. Однак слава має й таку особливість, що зазвичай мовчить про поразки, навіть і такі, що сталися завдяки найвищій досконалості. А хто б у цьому засумнівався, нехай пригадає собі останній із семи Трурлевих походів; здійснив він його сам, оскільки Кляпавція затримали на той час пильні справи, тож не міг скласти йому товариства.
Трурль був тоді безмірно самовдоволений, і всі почесті, що їх йому виявляли, сприймав як щось належне. Полетів він своїм кораблем на північ, бо найменше знав цей край. Довго летів він крізь пустку, оминаючи й ті планети, де клекотіли війни, і ті, що їх уже вгамувала тиша мертвого мовчання, поки не трапилась йому випадково невеличка планетчина, власне окрушина загубленої матерії, просто‑таки мікроскопічна.
По тому скелястому уламку хтось бігав туди‑сюди, підстрибуючи й дивно жестикулюючи. Здивований такою самотністю і занепокоєний такими виявами чи то розпачу, чи то гніву, Трурль мерщій опустився на планетчину.
Назустріч йому, брязкотячи і дзеленькаючи, йшов муж могутньої статури, увесь іридієво‑ванадієвий, котрий повідомив, що він, Ексилій Тартарейський, володар Панкритії й Ценендери, що мешканці обох королівств у приступі царевбивчого гніву скинули його з монаршого престолу і, вигнавши, завезли на цей пустельний уламок, аби він довіку мандрував на ньому, дрейфуючи у темних потоках гравітації.
Довідавшись зі свого боку, з ким має справу, той монарх почав домагатися, аби Трурль, як‑не‑як професійний добродійник, не гаючись, повернув йому втрачене становище, і на саму думку про такий поворот справи очі йому зблиснули передчуттям майбутньої помсти, а крицеві пальці почали стискатися так, наче він уже хапав за горло своїх вірнопідданих.
Трурль не міг та й не хотів виконувати Ексилієвих бажань, бо це потягло б за собою багато лиха й злочинів, але водночас він намагався хоч якось заспокоїти й потішити зневажену королівську величність. Отож, подумавши якусь хвилину, дійшов висновку, що хоч би там що, а ще не все втрачено, адже можна зробити так, щоб і король був ситий, і його колишні піддані – цілими. Тому, прикликавши на поміч усю свою майстерність і попрацювавши як слід, Трурль сконструював йому зовсім нову державу. Там було повно міст, річок, гір, лісів і струмків, було й небо з хмарами, і загони сповнених бойового запалу вояків, вартівні й фортеці, динеркамери й фрейліни; були там і ярмарки в яскравому сонці, і дні, сповнені тяжкої праці, і ночі з танцями й співами до ранку, і брязкіт мечів. Він делікатно вмонтував іще в ту державу чудову столицю, усю з мармуру й гірського кришталю, і раду мудрих старійшин, зимові палаци й літні резиденції, списки царевбивць, наклепників, мамок, донощиків, табуни прегарних рисаків і кумачеві плюмажі, які мають на вітрі; потім ще прошив усю ту атмосферу срібними нитками фанфар і кулястими розривами гарматних салютів, докинув також повну жменю зрадників і другу – героїв, дрібку віщунів і пророків, по одному спасителю й поетові незламної сили духу. Тоді, присівши над готовою державою, здійснив пробний запуск і, користуючись у його ході мініатюрними інструментами, наділив жінок у цій державі вродою, а чоловіків – мовчазністю і схильністю до п’яних сварок, чиновників – пихою і запопадливістю, астрономів – зоряним запоєм, а дітей – галасливістю. І все це, складене, відшліфоване й допасоване, містилося у скриньці, не дуже великій, а саме такій, щоб Трурль міг її легко підняти. А тоді подарував її Ексилієві на вічне володіння, спершу показавши, де розташовані входи й виходи цього новісінького, як з голочки, королівства, як там програмуються війни, як придушуються заколоти, як накладаються данини й побори, навчив його, де знаходяться у цьому мініатюрному суспільстві критичні вибухонебезпечні точки, тобто де максимуми двірцевих і суспільних переворотів, а де їх мінімуми. Пояснив він це так добре, що король, з давніх‑давен звиклий до тиранічного владарювання, схоплював науку просто на льоту і тут‑таки, на очах у конструктора, видав кілька пробних указів, відповідним чином рухаючи прикрашені королівськими орлами й левами ручки регуляторів. Це були укази про впровадження надзвичайного стану, поліційної години, і особливого податку; потім, коли в тому королівстві минув рік, а для Трурля й короля ледве одна хвилина, актом найвищої ласки, тобто порухом пальця на регуляторі, король скасував один смертний едикт, зменшив данину, а надзвичайний стан зволив анулювати, – зі скриньки долинув радісний крик вдячності, схожий на мишачий писк, коли потягти мишку за хвостик, а крізь опукле скло, що закривало зверху скриньку, було видно, як на світлих курних дорогах, над берегами лінивих річок, у воді яких віддзеркалювались пухнасті хмарки, радів люд і славив незрівнянну шляхетну милість владаря.
І хоча спершу монарх відчув себе ображеним на Трурля за той подарунок, бо держава була надто мала і надто подібна до дитячої забавки, проте, побачивши, яким великим стає у ній все, коли дивитися крізь опукле верхнє скло, а може, навіть підсвідомо відчуваючи, що суть зовсім не у розмірах, бо державних справ не виміряєш ані в метрах, ані в кілограмах, а велетнів і пігмеїв хвилюють загалом однакові почуття, – він подякував конструкторові, – правда, крізь зуби й досить сухо. Хто знає, може, він навіть залюбки наказав би, щоб двірцева сторожа негайно схопила Трурля, закувала в кайдани і про всяк випадок замордувала його до смерті, бо, напевно, найліпше було б знищити в самому зародку всілякі чутки про те, що начебто якийсь голодранець, зайда, ремісник, та подарував могутньому володареві королівство.
Однак Ексилію вистачило розважливості, аби зрозуміти, що нічого не вдасться через явну диспропорцію; легше було б блохам узяти в полон свого годувальника, аніж королівському військові схопити Трурля. Отож, кивнувши ще раз спроквола головою, він запхав скіпетр і державу за пазуху, насилу підняв скриньку з королівством і заніс її до своєї хатинки. А коли, в ритмі обертів планетоїда, скриньку напереміну то освітлювало сонце, то вкривала мороком ніч, король, визнаний своїми підданими найбільшим монархом у світі, ретельно правив, наказував, забороняв, стинав голови, нагороджував, безнастанно заохочуючи в такий спосіб свою малечу до вірнопідданства й любові до трону.
Трурль, повернувшись додому, не без вдоволення оповів своєму приятелеві Кляпавцієві, як завдяки конструкторській майстерності йому вдалося погодити монарші прагнення Ексилія з республіканськими – його підданих. Проте Кляпавцій, як не дивно, не висловив свого захоплення. Навпаки, Трурль прочитав у приятелевих очах щось схоже на докір.
– Чи правильно я тебе зрозумів? – спитав Кляпавцій. – Ти подарував тому катові, вродженому наглядачеві над невільниками, тортурофілові й мучителю у вічне володіння ціле суспільство? І ще розказуєш мені про радість, яку викликало скасування частини жорстоких указів! Як ти міг таке вчинити?!
– Ти, певно, жартуєш? – закричав Трурль. – Врешті‑решт уся та держава поміщається у скриньці, форматом метр на шістдесят п’ять і на сімдесят сантиметрів – і це не що інше, як модель…
– Модель чого?
– Як це «чого»? Суспільства, зменшеного у сто мільйонів разів.
– А звідки ти знаєш, чи не існують суспільства, у сто мільйонів разів більші від нашого? І чи тоді наше не могло б бути моделлю для тих велетнів? І взагалі, яке значення мають розміри? Чи у тій скриньці, тобто державі, подорож від столиці до околиць не триває місяцями – для тамтешніх мешканців? Хіба вони не страждають, не працюють тяжко і не вмирають?
– Ну, ну, мій любий, ти сам знаєш, що всі ці процеси відбуваються так лише тому, що я їх запрограмував, а не насправді…
– Тобто як це, не насправді? Чи, може, ти хочеш сказати, що скринька порожня, а походи, тортури, смертні кари – це лише ілюзія?
– Ні, не ілюзія, бо процеси справді відбуваються, але тільки як певні мікроскопічні явища, до яких я змусив атомні рої, – сказав Трурль. – В кожному випадку, всі ці народження, кохання, геройства, доноси – це не що інше, як метушня у вакуумі найдрібніших електронів, упорядкованих завдяки моєму непересічному хистові, який…
– З мене уже досить того самовихваляння! – перебив його Кляпавцій. – То ти кажеш, що це самоорганізаційні процеси?
– Ну звичайно!
– І що вони відбуваються між малесенькими електронними хмаринками?
– Сам чудово про це знаєш!
– І що феноменологія світанків, заходів, кривавих битв зумовлена взаємодією істотних змінних?
– Так воно і є!
– А хіба ми самі, якщо нас досліджувати фізичними методами, чи причинно‑наслідковими, чи так, на дотик, не є тими самими танцюючими хмарками електронів? Хіба ми не додатні й від’ємні заряди, вмонтовані у порожнечу? І хіба наше існування не є результатом зіткнення тих частинок, хоча самі ми відчуваємо танок молекул як тривогу, прагнення чи роздуми? І хіба у твоїй голові, коли ти мрієш, не відбувається бінарна алгебра перемикань і невтомний рух електронів?
– Любий мій Кляпавційку! Ти ототожнюєш наше буття з буттям цієї замкнутої у скляній скриньці ніби‑держави?! – закричав Трурль. – Ні, це вже занадто! Адже я мав намір зробити лише імітацію державності, кібернетично досконалу модель і нічого більше!
– Трурлю! Наша досконалість – то водночас і наше прокляття, бо непередбаченими наслідками обтяжує кожне наше творіння! – підвищивши голос, сказав Кляпавцій. – Бо недосконалий наслідувач, прагнучи завдавати комусь мук, змайстрував би собі з дерева чи воску безформного боввана, і, надавши йому деякої зовнішньої схожості з розумною істотою, знущався б із нього штучно! Але подумай, мій любий, над подальшим ходом вдосконалення таких практик! Уяви собі скульптора, який зробить ляльку з грамофоном у животі, щоб вона стогнала під його ударами; уяви собі ще таку, що, коли її вдарити, благатиме про милосердя, таку, яка з ляльки перетвориться у гомеостат, уяви собі ляльку, яка ронитиме сльози, стікатиме кров’ю, ляльку, яка боятиметься смерті, хоча водночас і жадатиме її ні з чим незрівнянного спокою! Хіба ти не бачиш, що досконалість наслідувача призводить до того, що позірне стає сутнім, а вдаване – справжнім? Ти віддав жорстокому тиранові у вічне володіння незліченну кількість істот, здатних страждати, отже, ти вчинив ганебно…
– Усе це софістика! – досить запально вигукнув Трурль, бо приятелеві слова зачепили його за живе. – Електрони рухаються не лише всередині наших голів, а й усередині грамофонних платівок, і з цієї їхньої повсюдності не виникає нічого такого, що давало б тобі право робити такі гіпостатичні аналогії! Піддані цього негідника Ексилія і справді гинуть на плахах, накладають головами й життям, плачуть, б’ються і кохаються, але тільки тому, що я відповідним чином сконструював параметри, але хто знає, Кляпавцію, чи вони щось при цьому відчувають, невідомо, Кляпавцію, бо електрони, які вистрибують у їхніх головах, нічого тобі про це не розкажуть!
– Якби я розтовк тобі голову, то так само нічого, крім електронів, не побачив би там, – відповів Кляпавцій. – Ти. мабуть, вдаєш, що не розумієш того, про що я тобі кажу, бо добре знаю, що ти не такий дурний. Грамофонної платівки ні про що не спитаєш, вона не благатиме в тебе пощади і не падатиме на коліна. Ти кажеш, хто знає, чи стогнуть вони під ударами тільки тому, що так підказують їм зсередини електрони, які при русі породжують звук, чи справді кричать від нестерпного болю? А це таки різниця! Адже не той страждає, хто дає тобі потримати своє страждання в руках, щоб ти міг його помацати, спробували на зуб і зважити, а той, хто своєю поведінкою виявляє страждання! Ось доведи мені зараз, що вони нічого не відчувають, що не думають, що не існують взагалі як істоти, свідомі того, що вони замкнені між двома безоднями небуття, – тією, яка перед народженням, і тією, яка після смерті, – доведи мені це, і я не чіплятимусь до тебе! Доведи мені зараз же, що ти тільки імітував страждання, а не створив його!
– Ти добре знаєш, що це неможливо, – тихо заперечив Трурль. – Бо ще тільки взявши до рук інструменти перед порожньою скринькою, я вже мав передбачити можливість такого доказу саме для того, щоб запобігти їй при проектуванні Ексилієвої держави, щоб у монарха не виникло враження, що він має справу з маріонетками, лялечками, замість абсолютно реальних підданих. Я не міг вчинити інакше, зрозумій! Бо все, що порушувало б ілюзію цілковитої реальності, звело б нанівець усю правдоподібність володарювання, зводячи його до механічної гри…
– Розумію, все чудово розумію! – вигукнув Кляпавцій. – Наміри в тебе були благородні – ти тільки хотів створити механічну державу, якомога подібнішу до реальної, щоб їх не можна було розрізнити, і з жахом усвідомлюю, що тобі це вдалося! Від часу твого повернення минули заледве якісь кілька годин, але для них, замкнених у тій скриньці, – цілі століття. Скільки вже знівечено життів, і все задля того, щоб дати більше поживи для Ексилієвої пихи!
Не кажучи більше ні слова, Трурль рушив до свого корабля і побачив, що приятель іде слідом за ним. Розкрутивши вакуумний корабель як дзигу, Трурль скерував його ніс поміж два великі скупчення одвічних вогнів і так наліг на кермо, що Кляпавцій зауважив:
– Ти невиправний. Завжди спершу щось робиш, а тоді вже думаєш. І що ж ти збираєшся зробити, коли ми туди прилетимо?
– Відберу в нього державу!
– І що з нею зробиш?
– «Знищу її», – хотів був крикнути Трурль, але затнувся на першому ж звукові, який не міг видобутися йому з горла. Не знаючи, що сказати, він буркнув:
– Влаштую вибори. Хай вони самі підшукають собі справедливих володарів.
– Ти запрограмував їх як феодалів і васалів, що їм з тих виборів, хіба вони вплинуть на їхню долю? Треба спершу зруйнувати усю структуру тієї держави й почати ще раз спочатку…
– Але де кінчається зміна структури й починається переробка свідомості? – заволав Трурль. Кляпавцій нічого йому на це не відповів, і так вони летіли в понурій мовчанці, аж поки нарешті побачили Ексилієву планету, і коли робили останній виток перед посадкою, їх вразив її незвичайний вигляд.
Всю планету вкрили незліченні ознаки розумової діяльності. Мікроскопічні мости, як рисочки, виднілись над водами струмочків, а в калюжах, у яких відбивалися зірки, було повно корабликів, наче стружки плавали… Затінений бік планети, її нічна півкуля була всіяна вогниками міст, а на освітленій півкулі було видно міста, але самих мешканців, через їхні мізерні розміри, розгледіти не вдалося навіть у найсильніші біноклі. Тільки короля там не було й сліду, наче його поглинула земля.
– Нема його… – прошепотів вражений Трурль. – Що вони з ним зробили? Видно, їм вдалося розбити стіни скриньки й посісти усю цю планетчину…
– Глянь! – сказав Кляпавцій, показуючи на невеличку хмаринку в формі грибка для церування панчіх, яка поволі розпливалася в атмосфері. – Вони вже знають про атомну енергію… А он далі – бачиш ту скляну штуку? То рештки скриньки, яку вони перетворили на якусь святиню…
– Не розумію. Все‑таки, то була лише модель. Лише процес із безліччю параметрів, тренажер монархії, імітація, створена зі змінних у мультистаті, – бурмотів здивований, отетерілий Трурль.
– Так. Але ти зробив непростиму помилку надмірної досконалості у наслідуванні. Не бажаючи створити простий годинниковий механізм, ти через свій педантизм мимоволі збудував те, що можливе й за своєю суттю цілком протилежне механізмові…
– Годі! – крикнув Трурль.
Вони мовчки вдивлялись у планету, аж раптом щось легенько стукнулось об їхній корабель, ледве його зачепивши, – вони побачили той предмет, – він залишав позад себе смужку тьмяного світла. Був то космічний кораблик, а може, тільки штучний сателіт, дивовижно схожий на один із сталевих капців, що їх носив тиран Ексилій. А коли конструктори поглянули вгору, то високо над планеткою побачили світне тіло, якого тут раніше не було. І вони впізнали в його округлій, бездоганно холодній поверхні сталеві риси Ексилія, який став таким чином Місяцем Мікромініантів.
