Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 36 страниц)

Якщо колонізація планет, розрекламована як подія століття, найвища честь і історична місія, не викликає ентузіазму, то слід перетворити планета, на місця відбуття покарань, а виведення туди героїв – на заслання злочинців. Так одним пострілом можна вбити двох зайців: і знайти місце для всіляких екстремістів, крикунів та підбурювачів, і дати раду перенаселенню, бо ставало вже досить‑таки тісно.

Цю політику вели більш як сто років, але пришилося від неї, на жаль, відмовитися. Оскільки експорт новітніх технологій на тюремні планети був заборонений, то засланці, серед яких переважали особи обдаровані й освічені, самі досягли всього, чого були позбавлені: створили власний ракетний флот, уклали союз трьох планет і, націоналізувавши надра й промисловість, хазяйнували на власний розсуд. Тому провадити далі політику заслань стало важко – вона фактично перетворилася на підтримку позаз’їмлянської опозиції. З цього часу З’їмля перейшла до цілковитої ізоляції від решти заселених планет, поклавши край своїм космічним програмам.

Все минає, отож і душомори поволі набридли й вийшли з ужитку, а їхнє місце зайняли нові винаходи. Водночас усе зростала тіснява, бо кількість з’їмлян подвоювалася вже що шість років. Правда, для мільярдерів, схильних до нарцисизму, надалі зводили просторі палаци, але на таке вистачало грошей лише у справжніх крезів. Простий мільйонер мусив задовольнятися членством у якомусь елітарному клубі – наприклад, роялістичному, де роялізм, або монархізм, практикувався у формі мріялізму, без усяких царств та королівств, лише з територіально‑тронним тренажером, або теретроном. Для особливо заклопотаних, котрі хотіли б поцарювати без відриву від роботи, існував телетрон. Але на вулицях уже юрмилася така маса народу, що не всякої пори можна було вийти з дому. Демографи скликали конференції, ухвалювали резолюції, кожна з держав закликала до поміркованості своїх сусідів, а вони в свою чергу її. Тільки умовляннями й переконаннями, нічим іншим, – вважали уряди, – хіба ж не за те боролися наші предки, щоб тепер ніхто нікому нічого не міг заборонити?

Церква запевняла вірних, що тіснява – це тимчасові труднощі, і на тому світі завжди буде просторо. З’являлися такі страшні випадки, як вуличне кусання й навіть косіння, але найбільшу тривогу викликало викрадання. В часи середньовіччя розбійники викрадали багатіїв задля викупу, спорадично це траплялося й пізніше, але теж завжди з меркантильних міркувань. Тепер же майже ніхто не вимагав викупу, і так чи інакше, а по викрадених пропадав усякий слід. Початкове примітивне викрадання пасажирських ракет згодом витіснили більш складні процедури. Одне з угруповань цих фахівців своєї справи заходилося викрадати викрадених разом з викрадачами – то були так звані викраданці. Вони, в свою чергу, потрапляли у сильця до викрадайлів, що планували свої операції оптимізаційними методами динамічного програмування, аби зменшити їхню собівартість. Нарешті, викрадисти являли собою теоретиків руху і віщували появу викрадовців, які мали з’явитися десь наприкінці століття й піднести викрадання до n‑го ступеня.

Викраданістів, які викрадали самі себе, вдалося принаймні прокласифікувати з психіатричної точки зору як екстраполяцію онаністів. З приводу усього цього фроньдисти заявляли, що йдеться про нове втілення задизму, але краще пояснили суть справи антифроньдисти: ми спостерігаємо не агресивність, не прояви інстинкту смерті, не жадобу наживи, не пригнічувані дитячі комплекси, а усього‑на‑всього боротьбу проти нестерпної тісняви. Оскільки ж спричиняє її завжди хтось інший, то цього іншого й брали за барки, щоб запхнути – байдуже куди, аби лиш якнайдалі й назавжди.

Лякарі, тобто дослідники масових переляків, охрестили цей новий вид соціальної патології примусовим запихацтвом епідемічного характеру. В такому, майже безвихідному положенні (хіть викрадання проявлялася притупуванням на одному місці, і це помічали вже й за вищими штабними офіцерами) – з’їмлянам на поміч прийшла, як завжди, рятівна наука. Почалося широке впровадження технетики, сиріч синтетичної етики, яку насаджували скрізь – від полюсів по екватор, за вказівками згори і без вказівок. Дітей оберігали від тісняви, віддаючи їх до спеціальних шмаркаторій, де було хоч трохи місця. Навіть до пелюшок їм умонтовували особливі датчики, що зміцнювали почуття поваги до ближнього. І якби знайшовся такий, хто захотів би когось образити навіть у листі, то робот‑умовляр умить починав відганяти недобрі думки, а подушка нашіптувала крізь сон, щоб кинув це діло. Якщо ж він уперто стояв на своєму, заткнувши вуха й порозбивавши всі звукові колонки, а броньовані обіклавши повстю, то на захист чужої недоторканості ставали фільтри агресивних учинків. Напише такий упертюх анонімку – чорнило розпливеться, скринька подере конверта, а запобіжник останньої лінії оборони доброти про всяк випадок розіб’є адресатові окуляри. Розсердившись, наклепник кинеться до телефону, але й телефон усі наклепи відфільтрує. Коли ж надумає з палицею погнатися за обраною жертвою, то й палиця, маючи всередині злагодизатор, поламається раніше, аніж ударить!

Викрадання як ножем одрізало, але не тому, що всі, як один, подобрішали, просто не було для цього часу. Зранку до вечора всі сушили голови тим, як перехитрити фільтри і вчинити ближньому якесь паскудство задля власної втіхи. Зріс попит на динаміт і кумулятивні снаряди, що змусило соціотехніків запрацювати з прискоренням – і ось уже бомби вибухали бонбоньєрками та пахучими букетиками, а роботи‑умовлятори ревіли, наче ієрихонські труби. Коли облагороджувальні гасла почали виписувати в небі з допомогою реактивних літаків, то населення кинулося купувати кашкети з довгими дашками та темні окуляри. Настали божевільні часи. Швидка воскрешальна допомога мала по горло роботи, бо коли, скажімо, зловмисник сідав до столу посьорбати юшки, а локшина в тарілці сама складалася в літери якої‑небудь моральної сентенції, то не раз траплялося, що ковтали ложку замість юшки, аби покінчити з собою, коли вже ніяк не можна з ближнім.

Суперництво технетики з населенням урешті перемістилось у сферу азартних ігор, тим самим перетворившись на елемент маскультури й отримавши назву «тоталізатор‑моралізатор», або «морлото».

Хто прихитрявся першим обдурити нового добробота, той одержував головний приз. Це вплинуло, зокрема, й на зменшення тероризму, бо не всі протиморальні прийоми були дозволені, а той, хто порушував правила, позбавлявся нагороди. Матеріальні стимули якраз учасно ліквідували загрозу приватних атомних сутичок, що вже почала вимальовуватися в Лизантії, державі передовій з усіх поглядів. Невідомо чим би це закінчилося, якби не морлото, бо лише одна чутка, буцімто боївка тіловиків надсилає до штаб‑квартири партії аморалізаторів листи, наповнені урановою сіллю, а коли набереться критична маса, то півміста злетить у повітря, викликала страшенну паніку.

На всіх дорогах не протовпитися від утікачів, а з хмар на них падав град орнітоптерів, які зіштовхувались у повітряних аваріях. У радіусі двохсот миль утворилася так звана втратосфера, але, на щастя, це була локальна катастрофа.

До речі, про тіловиків. Цей рух виник у зв’язку з занепадом тілесництва. Край кількатілості (прозваної також тринькатілістю) поклав фактор цілком тривіальний і, як завжди, непередбачений: забракло кафлобромаїну, без якого не можна було синтезувати вірусів, які, керовані на віддалі, під’єднували до хромосомних ланцюжків тілопомножувальні гени. Коли сировина для виробництва згаданих вірусів подорожчала у двісті разів, а п’ять найбільших тіломножних консорціумів збанкрутували, тоді лизантійська молодь утворила неформальну групу тіловиків, що виступали за якомога дешевші, економш, зручні й скромні тіла. Щодо аморалізаторів, то це була парламентарна фракція прибічників закону, який би карав довічним ув’язненням пошкодження доброботів з допомогою деморалок або злостингерів – боєголовок, що самі наводилися на все шляхетне. Але ви, певно, розумієте, що заглиблюватись у всі подробиці нашої історії ми не маємо змоги.

Боротьба механізованої любові до ближнього проти терористів та принципових захисників свободи дій являли собою, ясна річ, периферію більш серйозних подій. На планеті точилася набагато запекліша, хоча й безкровна битва – із повінню перенаселення.

Слід віддати належне техніці – вона робила, що могла, аби якось полегшити усе тяжчу долю загалу. Найбідніші верстви охоче користувалися так званими циклічними ласощами, які можна було вживати багато разів, позаяк крізь організм вони проходили, не змінившись. Дбаючи передусім про ці верстви, створено було їдлотайні – криптогастрономічні заклади, у яких громадяни, що мали на те кошти, могли харчуватися по‑давньому. Відвідувачі розправлялися там з делікатесами у темряві, з допомогою приладів нічного бачення, щоб не псувати настрій перехожим. Містобудівники навчилися зводити мільйоноквартирні башти‑мурашники протягом трьох днів. Збудовані у такому темпі миттєміста зайняли всі залишки вільного простору.

Уся Лизантія вже перетворилася на суцільну метрополію. Водночас розпочалася гарячкова мініатюризація усього, що можна було зменшити, від книжок і газет до залізниць. Замість метро з’явилося спочатку дециметро, а потім і сантиметро. Але діяльність зменшувальницької промисловості утруднювалась незмінними розмірами самих з’їмлян.

І знову залунали голоси запеклих прибічників контролю над народжуваністю, які називали мікромініатюризацію облудною надією і закликали ввести регуляцію народжуваності якнайшвидше, але їх ніхто не бажав слухати, позаяк це становило б серйозне обмеження основних прав людини. Тому тільки панівними настроями в громадській думці можна пояснити легкість, з якою парламенти схвалили генженерійний план, що отримав назву здрібняльного закону. Закон передбачав зменшення пересічного громадянина в масштабі один до десяти. Зрозуміло, план стосувався наступного покоління з’їмлян. Щоб не порушувати прав і свобод, закон проголошував, що тільки той матиме право плодити довільну кількість нащадків, хто пройде перебудову генів. Це було досить хитро задумано, бо виключало примусову мікрогенізацію: хто не хотів її пройти, той умирав, не залишивши потомства. Таким чином, наступне покоління вже складалося виключно з мікромалюків, а коли повмирали батьки, до нього перейшло спішно зменшене в такому ж масштабі світове господарство.

Комфорт не порушувався, бо все змаліло пропорційно до розмірів громадян. Церкви, обравши менше лихо, схвалили цей маневр. І вперше за багато років скрізь запанувала чудова просторість; до того ж усі почувалися дуже легко, адже найбільші товстуни досягали тільки двохсот грамів ваги.

Але скептики й похмурі пророки бурчали, що це псевдолегкість, і наслідки її будуть фатальні.

На превеликий жаль, лихо загальної тісняви відродилося вже по десяти роках. Провідні генженери‑здрібнювачі розуміли, що дальша мікромініатюризація – спосіб ненадійний, позаяк межу для неї становить незмінна структура матерії. Але, потрапивши у безвихідь, зважилися на крок, що був ознакою як рішучості, так і розпачу: друге зменшення в такому самому масштабі, тобто 1:10. Наступне покоління з’їмлян уже мусило користуватися пожежною драбиною, щоб заглянути до прадідівської попільнички, виставленої в історичному музеї.

Та нарешті можна було дихнути на повні груди! Кожна грядка перетворилася на сад, а клумба – на буйні джунглі. Однак тут на голови мікроз’їмлян упали три світових війни: з мухами, комарами й мурахами. Навіть старожитці не пригадували такого лиха, тим більше, що одночасно з нищівними нальотами комарів у тил арміям вдарили таргани, повилазивши з міських підвалів. Їх не лякала навіть танкова броня, адже середній танк важив близько п’яти грамів. Кошмарні комарі, чиї перетинчасті крила були більші від розмаху рук дорослого з’їмлянина, кидалися на перехожих, випиваючи їхню кров і залишаючи на тротуарах зсудомлені трупи; мухи хапали свої жертви огидними клейкими мацаками…

Хоча кумулятивні снаряди та термітні гранати дали зрештою раду найгрубшим хітиновим панцерам, хоча ворог гинув масово, а трофеїв було багато (загиблих жуків перетворювали на ванни, із бабок будували гелікоптери), але вибити ворогів до ноги не вдалося, тому у великому поспіху, зосередивши всі технічні сили, міста понакривали комахостійкими куполами зі скломатеріалу. Як писали хроністи, таким робом відкрите міні‑суспільство перетворилося на закрите.

Правда, таргани провадили й далі партизанську війну проти з’їмлян, але тепер місце армії зайняла поліція, а головну роль в обороні відігравали автоматичні пастки та роботи, забезпечені лазерною зброєю. До кінця сторіччя протрималися лише поодинокі поселення під відкритим небом, та й то завдяки протикомариній артилерії зі снарядами, що самонаводилися на комарячий писк. Були спроби приручити деяких комах (об’їжджували ос), але сподіваних результатів це не дало, і тільки стоноги якийсь час використовувались замість поні у дитячих садках. Не будемо зупинятися докладно на деяких побічних вигодах мінімалізації – до них належало, наприклад, полювання на спеціально відгодованих велетенських мишей, що сягали п’ятдесяти грамів ваги. Важко також поділяти ентузіазм прихильників нового виду спорту – деревізму. Підкорення верхівок дерев поза скляними куполами міст приваблювало багатьох сміливців, але смертельний ризик обумовлювали не тільки недосяжна висота будь‑якої берези, а й найменший травневий дощик, що міг збити дереволазів з гілки краплею завбільшки з людську голову. Якби навіть удалося винищити геть усіх комах (це була мрія генштабістів), то не змінилося б те становище, на яке всі чомусь заплющували очі, а саме: з’їмляни в нинішньому вигляді нездатні до життя на відкритому просторі, бо найлегший зефір збивав їх з ніг, дощик топив, а пташечка могла задзьобати на місці. Водночас стали повертатися й відомі здавна грізні ознаки перенаселення: скрізь з’являвся натовп, і в серцях знов поселився розпач.

Зрозуміло, про обмеження народжуваності й мови не могло бути: ціною стількох жертв здобуто права й свободи, що такий крах став би ганебним визнанням цілковитої поразки. Тому принаймні з міркувань престижу будь‑який інший вихід зі становища вважався за кращий. Вихід запропонувала Лизантійська Академія Наук у формі федераційного проекту. Вироблений Академією маніфест розповсюджували інформаційні агентства усієї З’їмлі. Проект передбачав таку трансформацію спадковості, завдяки якій усі діти наступного покоління могли б з’єднатись у велетенській гармонійній цілості, ідеально подібній до нашого предка – пралюдця, того велетня, чий легендарний, майже двометровий зріст просто неможливо було собі уявити. Зважуючись на цей крок, – стверджувалось у маніфесті, – ми втрачаємо небагато, адже й так уже перетворилися на в’язнів своїх міст, не в спромозі чинити опору ані вітерцю, ані мушці! Живучи у безнадійному й довгому відриві від природи, мусимо замінювати її собі штучною травичкою наших парків. Нас охоплює жах від самого вигляду кротової нори, а вже охопити поглядом так звані гори – це взагалі поза межами нашої уяви! Про гори ми можемо лише читати в старовинних книгах, успадкованих від предків‑гігантів.

Отже, федераційний проект воскресить саме таку монументальну постать, причому шляхом об’єднання восьми мільярдів з’їмлян виникне не простий пралюдець, а історично перше створіння, Сполучені Штати Клітин на двох ногах, справжній мастодонт, Державохід, перед яким відкриється увесь простір планети. В її безмежжі він не почуватиметься самотній, оскільки увійде до її пущ не як одна людина, а як багатомільярдне суспільство.

Ідея, висунута лизантійськими академіками, запалила усім серця, тож невдовзі її було схвалено всез’їмлянським плебісцитом. Однак світова історія – не ідилія: виникли неочікувані сутички, а невдовзі – й остання світова війна. Спалахнула вона від того, що кожна з церков прагнула мати у майбутньому державоході окремий орган і голос, тобто ротовий отвір, утворений з конгрегації вірних та духовної ієрархії. Однак це було неможливо, бо від стількох отворів з’явився б якийсь дірчастий ротовик. Після таких доводів непокірне духовенство перейшло до підривної роботи. З’явилися пасквілі, де проектований державохід називався потворною в’язницею на двох ногах, поневолянтом, ходячими галерами, відданими на ласку мізкової еліти, яка буде буквально живитися кров’ю мільйонів громадян. Розповсюджувалися брехливі інсинуації, буцімто всі місця у центрах відчування втіхи вже тихцем розподілено між проектантами та їхніми замовниками. Вся ця підбурювальницька робота не мала б успіху (тим більше, що ботанікам якраз удалося вивести сорти квітів, чиї пахощі мали облагороджувальні властивості, тож їхня поява на ринку коїла громадську свідомість, як олія, пролита на хвилі) – але, на жаль, стали відомі деякі таємні документи проекту. Це були протоколи засідань, на яких відповідальні експерти визнавали, що не всі з’їмляни однаково придатні для зайняття відповідних посад у державоході. Певні регіони, особливо задньо‑нижні, призначалися для заселення не досить розвиненими громадянами, тоді як центральна нервова система мала рекрутуватися із заможних громадян Лизантії, як досвідчених у відповідальній діяльності і тим самим призначених для суто розумової праці.

Тож написавши на своїх прапорах антидержавохідні гасла, з криками, що ліпше загинути, аніж перевтілитися в глибини литок чи живота гігантського раба, інсургенти рушили в бій. В загальному хаосі не був почутий голос прибічників «третього шляху». Це були так звані виникалісти. Вони пропонували перетворити геніталії на виникалії, які б у нормальному стані не надавалися до запліднення, але ця здатність виникала б, коли Головний статевий дистрибутор вимикав би імпотенціатор на пульті центральної злягальниці світу – в разі виникнення потреби. Але втрата невелика – все одно цей проект не був би прийнятий.

Війна – точніше, низка локальних, але запеклих сутичок – тривала недовго. Маючи на меті загальне благо і чуючи відповідальність за майбутнє З’їмлі, державоходисти застосували проти невдоволених облагороджувальні гази. Штаб‑квартиру повстанців захопили без кровопролиття, засипавши її з повітря оберемками троянд і фіалок з відповідною дією. Виглядало це бомбардування, за свідченням очевидців, просто чудово.

Та коли вже розпочалися приготування до загального злиття, розгорівся новий конфлікт – цього разу серед самих генженерів. А саме, внесено пропозицію про фундаментальну реорганізацію конструкторських бюро: мали виникнути два окремих об’єднання. Першим стала б Адміністрація Асоційованих Мужів (скорочено – АДАМ), другим – Єдність Витончених Авторок (скорочено – ЄВА). Щоб вирішити сировинну проблему, проектанти поділили б населення З’їмлі навпіл. Будь‑який інший шлях, – говорили автори пропозиції, – не захистить державоходу від гидкого збочення, яке заплямує чисту ідею. А от коли АДАМ та ЄВА укладуть пакт про ненанапад і дружбу, після чого обидві наддержави заходяться поглиблювати співробітництво на основі рівноправності та невтручання у внутрішні справи, то згодом прийде час і для безпосередніх контактів, чий благотворний взаємовигідний вплив охопить геть усі сфери. Завдяки цьому й пересічні громадяни в ході щоденної торговельної та адміністративної діяльності братимуть участь в цих надзвичайно привабливих стосунках, забезпечених гармонійним співробітництвом відповідних органів.

Проти цього плану одразу ж виступила церква, вбачаючи в ньому небезпеку для священницького целібату, не кажучи вже про те, що не буде жодного служителя культу, який освятив би цей зв’язок.

«Ніякі пакти чи угоди між міністерствами та іншими органами не матимуть сили, – говорилося в заяві ради церков, – позаяк у світлі канонічного права ратифікація міждержавних угод не може прирівнюватися до шлюбного таїнства. Отже, пропонований план є закликом до розпусти, проти чого ми категорично протестуємо». Але шальку терезів перехилив не цей протест, а зовсім інше міркування. Оскільки відбулося б повторне сотворіння світу і все почалося б знову від Адама і Єви, то якнайбільше через кілька тисяч років повернулася б та сама тіснява, викликана перенаселенням З’їмлі, цього разу державоходами. Значить, після нового історичного циклу доведеться знову здійснювати злиття, що пахне безвихіддю для цивілізації. В такому випадку кожен державохід майбутньої епохи складався б з мільйонів клітин‑держав. Від такої перспективи затремтіли самі ініціатори й відкликали свою пропозицію.

На периферії суперечок про стать майбутньої держави якийсь мислитель висунув своєрідну космогонічну гіпотезу. Викликане перенаселенням створення державоходів із громадян, – стверджував він, – причому саме за двостатевим проектом, це безсумнівно типове для Космосу явище. Про це свідчить сама природа Всесвіту, збудованого з позитивних та негативних часток, з матерії та антиматерії, і так далі.

Отже, й держави виникають як самці й самиці, розмножуються, а їхні нащадки утворюють нові державні федерації. Цей процес триває безупинно, поступово охоплюючи увесь Всесвіт, так що на питання, з чого складається матерія, слід відповідати: із чистої субстанції державності, сформованої багатовіковою мікромініатюризацією держав, занурених у держави. Оскільки, зменшуючись, вони гублять характерні риси, то можна розпізнати тільки їхню стать, а рештою деталей нехай клопочуться фізики. Можна додати, що той мислитель був відомим юристом‑цивілістом. Його концепція не настільки дивацька, як може видатися. Стверджуючи, що атоми складаються з держав, а держави – з атомів, він, напевне, хотів показати, що матерія, існуючи де‑юре і де‑факто, є цілком законною, становлячи водночас terminus a quo, а також ad quem – тобто, що матерія й право – одне й те ж, тому питання, що було раніше – право чи світ, є безпредметним, якщо вам ясно, про що йдеться.

Зрештою, то був лише епізод, а згадали ми про цю гіпотезу тому, що вона становила останній вияв не сконфедерованої наукової думки з’їмлян.

Отож зупинилися ми, як вам відомо, на варіанті єдиного державного механізму, і по завершенні законодавчих робіт розпочалися роботи тілодавчі. Питання про розподіл до тих чи інших тканин вирішував жереб, бо кожен пхався до особливо привабливих органів, підключивши усі можливі знайомства й протекції. Регулярно вибухали скандали, пов’язані з корупцією. Викриття однієї з найбільших афер – піднебінної – спричинило примусове заслання винних до підшлункової області, де бракувало охочих і зоставалось чимало вакансій. Постійні заворушення утруднювали державотворчий процес – той рвався до духа, той до вуха, і якби цим забаганкам потурали, то замість життєздатного державохода виникла б велетенська голова із пащекою до вух, на безформному тулубі.

Але врешті настала урочиста мить розрізання стрічки, яка оперізувала нашу державу. Розрізали ми її власноручно, бо нікого, окрім нас, на З’їмлі вже не було, і підвелися з риштувань на увесь зріст у тому вигляді, в якому ви нас бачите. Оскільки неможливо провести вас, як дорогих гостей, по всій державі, то залишається зробити короткий усний огляд.

Ось у цій будівлі, що туди‑сюди повертається, із склепінням у романському стилі, міститься наш Парламент із двох сусідніх палат, правої та лівої, під’єднаних до виконавчих органів за допомогою досить нервової системи адміністрування. У верхніх тілесних провінціях розташувалося Міністерство Атмосферного обміну з Закордоном, а також Головне управління іригації, об’єднане з міркувань економії із Комітетом любові до ближнього. В середині держави діють численні Переробні об’єднання, наприклад – цукрове, харчове, органічного синтезу тощо. Загальною кількістю в шістсот мільйонів циркулюють безупинно по всіх закутках нашої державності поліційні патрулі, не знаючи втоми. Непогано, правда?

Але не станемо приховувати від вас, що не все таке чудове у з’їмлянській державі. Наша найхарактерніша особливість і заразом клопіт полягає у тім, що кожен громадянин має свідомість, і навіть у цьому ось мізинці більше розуму, аніж у деяких вищих учбових закладах. На жаль, увесь цей розум не може одночасно себе показати, тому лише вокально‑дипломатичні органи, акредитовані у ротовому отворі, під керівництвом парламентарної комісії мовних справ шлють вам запевнення у найщиріших почуттях і завершують цей історичний огляд братнім вітанням від імені народних мас, зайнятих щоденною працею на органічній ниві.

Якщо ж вас цікавить, чому так занепав дух у державоході, і як могло статися, що верховна влада порадила доручительським органам взятися за келих з цикутою, то ми щиро відповімо: через причини як внутрішні, так і зовнішні, позаяк і ті, й інші стали геть нестерпними. Знаєте, що сталося з нами по п’ятнадцяти тисячоліттях цивілізаційного будівництва? Маючи лише оцю пару рук – байдуже, що складену з мільярдів громадян, – ми змушені кочувати під відкритим небом, живлячись корінцями, покусані тріумфуючими комарами, аж урешті безславно кинулися від них навтіки, щоб сховатися у вогкій печері – можливо, тій самій, з якої мільярди літ тому вийшов наш предок‑троглодит! А все тому, що державохід видавався конструкторам таким монументальним і безмежно сильним велетом, що для нього приготували лише кілька нескладних знарядь та одні штани – до речі, затісні, як показала примірка, внаслідок помилок у плануванні. Вони вважали, що велет сам легко дасть собі раду на планеті. Чи ж не успадкували ми усю з’їмлянську економіку? Так, але що за користь від міст, де на площі навіть п’яти не можна вмістити, або від роботів, дрібніших за тирсу?

Ми б урешті, зціпивши зуби, дали собі раду з зовнішніми труднощами, якби не фатальний внутрішній стан держави. Ніхто, буквально ніхто не задоволений тим постом, на який його поставлено! Бурчати, вимагати, кричати, жадати неможливого – ось їхній девіз! Як може парламент розглядати невідкладні суспільні справи, коли коліна вимагають, щоб їм надано власні очі, а нижні півкулі погрожують унерухомити транспортні засоби, жаліючись, що їм буцімто холодно й твердо. Ви ж розумієте, що таке державний нежить?

Та ми змогли б і з безвідповідальними вимогами впоратися, і надмірні апетити заспокоїти, якби не підбурювачі, сховані в парламентських палатах – фроньдисти, що підкопуються під нашу державну свідомість. Ви тільки уявіть собі, чого вимагає ця нелегальна опозиція удень, а особливо вночі! Захоплення сусідньої держави іншої статі, вторгнення в її межі без усякого обміну нотами, нагло! Та обставина, що такої держави нема й бути не може, ніяк не впливає на запеклих змовників. Зрозумівши, що всі спроби умовляння й діалогу з ними безрезультатні, що нашому уряду затьмарюють глузд видивами тієї запаморочливої окупації, що з усіх сил добиваються якщо не реального, то хоча б уявного безвладдя нашого державоходу, ми впізнали в їхніх голосах дух проклятого суверена хтивості, маркіза пристрастей, що одвіку підривав наші основи! А позаяк той тиран, нездоланний попри всі наші зусилля, й надалі прагне нами оволодіти, вже рвучись до верховної влади, то ми вирішили покінчити з ним і з собою заодно. Після тривалих внутрішніх дебатів ми вирушили на пустельне нагір’я, наповнили соком із ягід шалію порожню мікроз’їмлянську цистерну, знайдену під кущем, і піднесли її до вуст, ігноруючи голос внутрішнього спротиву, який говорив нам, буцімто безнадійна хіть, а не чисті державні інтереси є причиною нашого державогубства!

Справді, цистерна з цикутою затремтіла в нашій руці, але присягаємося, що ми вихилили б її до дна, якби не студений вихор, що, нагло зірвавшися з небес, ударив, підхопив нас, і наша держава поринула у льодовий сон, щоб тільки тут, у вашому дружньому колі, розплющити очі…