Текст книги "Казки роботiв. Кiберiада"
Автор книги: Станіслав Лем
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 36 страниц)
СКАРБИ КОРОЛЯ БІСКАЛЯРА
В скарбниці короля Біскаляра було практично все, що можливо було зробити із золота, з урану та платини й інших дорогоцінних матеріалів. Любив король бродити по коліно в коштовностях й говорити, що немає на світі таких скарбів, що не було б у нього.
Та талановитий конструктор Креацій вирішив показати королю Біскаляру таку коштовність, що у того ще не було…
Король Кипрозії Біскаляр славився своїми незліченними багатствами. Було в його скарбниці все, що тільки можна зробити із золота, з урану та платини, з амфиболів, рубінів, оніксів та аметистів. Любив король бродити по коліно в цих коштовностях і часто мовляв, що немає на світі такого скарбу, якого не було б у нього.
Звістка про чванливість короля дійшла до одного дивовижного конструктора, який у той час був хранителем комори і головним закрійником у Висмодара, владики зоряних скупчень Діади та Тріади. Конструктор відправився до двору Біскаляра. Опинившись в тронному залі, де король сидів на кріслі, виточеному з двох величезних діамантів, конструктор, навіть не поглянувши на золотий паркет, чорними агатами прикрашений, без всяких передмов сказав, що якщо король надасть йому опис своїх скарбів, то він, конструктор Креацій, покаже таку коштовність, якої у Біскаляра напевно немає.
– Гаразд, – погодився Біскаляр, – але якщо тобі не вдасться цього зробити за три дні, то я буду тебе магнітами по срібному своєму палацу волочити, золоті цвяхи в тебе забивати буду, а потім череп твій, в іридій оправлений, повішу на сонячних воротях для залякування самохвалів!
Тут же принесли опис королівських скарбів, який цілих шість років з великою поспішністю складали сто сорок електронних писарів.
Конструктор Креацій повелів віднести фоліанти до чорної вежі, яку виділив для нього король, і замкнувся там.
В наступний день він знову прийшов до Біскаляра. Король оточив себе такими скарбами, що навіть очам було боляче від золотисто‑білого коливання. Але Креацій, не звертаючи на це уваги, попросив, щоб принесли йому кошик піску, землі або навіть просто сміття. Коли це зробили, він висипав сіро-буру масу на золотий паркет і увіткнув в неї, дбайливо тримаючи двома пальцями, якусь маленьку штучку, що блиснула, як негасима іскорка. Штучка зразу ж почала вгризатися в сірий горбок, і на очах здивованого Біскаляра той засіяв, як найчистіший самоцвіт, і став рости, граючи пульсуючим світлом, стаючи все більшим і дивовижнішим, поки ця жива коштовність не затьмарила мертву красу королівських скарбів. Усі присутні були засліплені нестерпною, все наростаючою красою. Король закрив обличчя руками і закричав:
– Досить!
Тоді Креацій нахилився і поклав на граючий самоцвіт іншу іскорку, чорну, і самоцвіт в одну мить став сіро‑бурою грудкою землі, що спеклася.
Великий гнів і заздрість охопили короля.
– За те, що ти мене осоромив, тобі загрожує страта, – сказав він. – Але, щоб не говорили, ніби я тебе підступно в темницю заточив і, віроломно порушивши наше королівське слово, магнітами волочити і четвертувати тебе повелів, я дам тобі три завдання. Впораєшся з ними – дарую тобі життя і свободу. Не впораєшся – горе тобі, чужоземецю!
Нічого Креацій не відповів, стояв собі спокійно, а Біскаляр продовжував:
– Ось тобі перше завдання. Ти нахваляєшся, що можеш зробити все. Проникни ж в мою підземну скарбницю цієї ночі. Щоб ти міг довести, що побував в самому її серці, скажу тобі, що в ній чотири зали. І в останньому залі, білому, як сніг, порожньо. Лежить там тільки діамантове яйце, а в нім металева куля. Завтра, рівно опівдні, ти повинен принести її мені. Іди!
Креацій вклонився і пішов.
Біскаляр зловтішно усміхнувся. Хитру пастку підлаштував він Креацію: якби навіть конструктор зумів пробратися в скарбницю, то він не зміг би винести металеву кулю; адже виточена та куля була з чистого радію і за тисячу кроків обпалювала страшним випромінюванням і затьмарувала розум.
Спустилася ніч. Креацій вийшов зі своєї вежі і пішов до палацу. Віддалік від варти, що перекликалася на зубчастих стінах, він дістав з‑за пазухи маленьку шкатулочку, поклав на долоню три молочно‑білих іскри і дмухнув. Іскри розгорілися перламутровим блиском і обкутали хмарою озброєну варту. Спустився такий туман, що за крок нічого не побачиш.
Креацій пройшов в підземелля непоміченим і опинився в залі. Стеля того залу була з халцедону, стіни з хризоберилію, а смарагдова підлога здавалася зеленим озером посеред виблискуючих скель. Потім він побачив двері скарбниці, а перед ними чорну членистоногу машину, в якої вісім ніг. Повітря над нею так і вигиналося хребтом, ніби хвиля розплавленого скла.
– Скажи мені, – заговорила машина, – що це за місце, – немає там ні стін, ні грат, а вийти звідти ніхто не може?
– Це місце – Космос, – відповів конструктор.
Захиталася машина і впала на смарагдові плити з таким гуркотом, ніби хтось перерізав годинниковий ланцюг, і гирі покотилися по кришталю.
Креацій переступив через неї, дістав пурпурну іскру і підійшов до дверей скарбниці, зробленої з титану. Випустив він іскру, та закрутилася світляком, пірнула в замочну щілину. Через хвилину звідти виліз білий язичок. Креацій узяв його легенько, потягнув і витягнув тремтливий пучок, не то стеблинок, не то струн. Подивився на них і прочитав, що там було написано...
"Гарний майстер служив Біскаляру, – подумав він, – раз зумів забезпечити скарбницю атомним замком".
І дійсно, скарбниця відпиралася не простим ключем, а атомною хмаркою. Якщо вдунути таку хмарку в щілину замка, то атоми рідкісних елементів – гафнію, технецію, ніобію і цирконію – в певній послідовності обертаючи важелі, будуть рухати силою електричного струму велетенські засуви.
Конструктор вибрався потихеньку з підземелля, пішов за місто і став при світлі зірок збирати потрібні йому атоми.
– Ось у мене вже є шістдесят мільйонів ніобієвих, – підрахував він за годину до світанку, – мільярд і сім штук цирконієвих, а ось сто шістнадцять гафнієвих. Але де ж мені узяти технецій, якщо жодного його атому немає на нашій планеті?
Він подивився на небо, а тут якраз зоря зайнялася, провіщаючи схід сонця. І посміхнувся конструктор, згадавши, що атоми технецію є на Сонці. Хитрючий Біскаляр сховав ключ до своєї скарбниці в сонячній зірці!
Дістав Креацій зі своєї скриньки невидиму іскру (а була вона з найжорсткішого випромінювання) і випустив її з відкритої долоні назустріч Сонцю, що сходило. Іскорка зашипіла і зникла. Не пройшло і п'ятнадцяти хвилин, як затрепетало повітря, тому що атоми технецію несли в собі нестерпний сонячний жар. Конструктор упіймав їх, бджіл, що ніби дзижчать, закрив разом з іншими в скриньку і попрямував до палацу, оскільки час вже закінчувався.
Туман все ще стелився по землі, і варта не помітила, як він вбіг в підземелля і вдунув в замок газовий ключ. Креацій почув, як заклацали по черзі дверні важелі, але самі двері не ворухнулися.
– А чи не помилилася ти, іскорко? Це ж мені голови може коштувати! – сказав Креацій і сердито ударив кулаком по дверях.
І тут останній атом технецію, який ще не зовсім охолоі і з‑за цього трохи не збився з шляху, нарешті повернув упертий важіль. Двері скарбниці – а були вони товщини такої ж, як і ширина, – тихо відкрилася.
Креацій вбіг до першої кімнати, зеленої, оскільки стіни її були смарагдові. Пройшов іншу – небесно‑блакитну від сапфірів, і третю – діамантову, де очі кололо веселковими шпильками, і, нарешті, опинився в залі, білому, як сніг. Тут він побачив алмазне яйце, але сила випромінювання зразу ж помутила його розум. Стиснувшись, він опустився на коліна біля порогу і тільки тепер зрозумів усю підступність Біскаляра.
Креацій квапливо посипав навмання сірі та чорні іскри, а ті перетворилися на пухнасту стіну і оточили його. Так він підійшов до діамантового яйця. Схопив радієву кулю і вибрався з підземелля, оточений волохатою хмарою іскр.
Великий міський годинник якраз почав бити дванадцять, і Біскаляр вже руки потирав при думці про те, як він волочитиме магнітами Креація за те, що посміявся над ним.
Але раптом почулися гучні кроки, і в палац увірвалося сліпуче світло – це Креацій увійшов до тронного залу і кинув на підлогу радієву кулю. Покотилася куля до підніжжя трону, і на її шляху тьмянів блиск коштовностей і виблискуючі стіни темніли від випромінювання.
Затремтів король, схопився, сховався за спинкою свого крісла. Сорок найсильніших электрицарів, прикриваючись свинцевими щитами, рачки стали повільно підбиратися до кулі, що обпалювала все навкруги, і, підштовхуючи списами, потихеньку викотили її з тронного залу.
Довелося королю Біскаляру визнати, що Креацій виконав завдання. Але гнів, що сповнив серце короля, вже не мав межі.
– Подивимося, чи впораєшся ти з другим завданням, – сказав король та наказав узяти Креація на борт космольоту і відправити на Місяць, – а була то пустинна планета, немов череп голий дикими скелями вищирився.
Капітан космольоту висадив конструктора на скелі і сказав:
– Виберися звідси, якщо зможеш, і завтра опівдні явися до короля! А не виберешся, – ти загинув!
Якби навіть ніхто і не прилетів за Креацієм, щоб стратити його, то все одно недовго зміг би він жити в такій жахливій пустелі.
Залишившись один, Креацій пішов досліджувати мертвий місячний простір. Згадав він про свої вірні іскорки, а їх немає! Мабуть, коли він спав, обшукали його королівські стражники і вкрали дорогоцінну скриньку.
– Погані справи! – сказав конструктор. – Втім, не так вже й погано. Ось якби у мене розум вкрали, тоді б я напевно програв!
А був на цьому Місяці океан, тільки увесь крижаний, застиглий. Конструктор став загостреним кременем вирубувати з льоду брили і складати з них загострену вежу. Потім він витесав з крижаної брили лінзу, упіймав нею сонячні промені і направив пучок їх на поверхню застиглого океану, і коли лід став танути та з'явилася вода, Креацій почав черпати її і лити на стіни крижаної вежі. Вода, стікаючи, замерзала і, спаявши брили, застигала на них виблискуючою гладкою оболонкою. І ось вже конструктор стоїть перед кришталевою ракетою, зведеною з льоду.
– Корабель у мене є, – сказав він, – тепер справа за енергією.
Він обшукав увесь Місяць, але не знайшов на ньому ні урану, ні інших потужних елементів.
– Нічого не поробиш! Доведеться використати свій мозок...
І конструктор розкрив власну голову. Мозок же у нього складався не з матерії, а з антиматерії, і дію його забезпечував тільки тонкий шар магнітного поля між стінками черепа і кристальними мислячими півкулями. Креацій вирізав в крижаній стіні отвір, увійшов до ракети, залив отвір водою, заморозив його, сів на крижане дно ракети і, діставши з голови зернятко, крихітне, як піщинка, кинув його біля себе...
Страшний блиск залив його крижану в'язницю. Ракета затремтіла, через пробитий в днищі отвір вирвалося полум'я – і ракета понеслася. Тільки ненадовго вистачило їй першого поштовху. Довелося Креацію другий раз використати свій мозок, а потім і третій, і четвертий, але вже з побоюванням, оскільки відчув він, що мозок у нього зменшується і слабшає. Але ракета вже увійшла до атмосфери планети і стала падати. Тертя об повітря розігрівало і розтоплювало її. Ракета ставала все меншою й меншою, поки нарешті не залишилася від потужного космічного корабля маленької закопченої бурульки. Втім, в ту ж саму хвилину вона торкнулася землі. Креацій квапливо заклав отвір у своїй черепній коробці та поспішив до палацу. Був саме час; годинник якраз збирався бити дванадцять.
Король мало не обімлів, угледівши конструктора, посипалися у нього іскри з очей, а чоло потемніло від гніву. Він був упевнений, що Креацій не повернеться, раз іскорок‑помічниць у нього не стало. Адже Біскаляр сам наказав замкнути їх в скарбниці разом із скринькою.
– Ну гаразд! – сказав він, киплячи від гніву. – Нехай так! Ось тобі третє завдання, і досить легке, як я вважаю. Я відкрию міські ворота, ти вибіжиш, а по слідах твоїм я пущу зграю хортів-роботів, щоб вони наздогнали тебе і розірвали своїми сталевими іклами. Якщо зумієш втікти від них, якщо з'явишся переді мною завтра в цей же час, будеш вільний!
– Гаразд, – погодився конструктор, – я прошу тільки дати мені перед цим шпильку...
Засміявся король.
– Нехай не говорять, ніби я відмовив тобі в милості. Дати йому зараз же золоту шпильку!
– Ні, милостивий правителю! – відповів Креацій. – Мені потрібно просту, залізну...
Узяв він цю шпильку і кинувся бігти з міста так, що вітер у вухах засвистів. Король злорадно сміявся, дивлячись із зубчастої стіни на те, як він мчиться. Король був упевнений, що конструктора ніщо вже не врятує.
А той все біг і біг, здіймаючи ногами пісок, тримаючи увесь час на захід, перетинаючи одну за іншою магнітні лінії планети, і шпилька його скоро намагнітилася, а коли він підвісив її на нитці, висмикнутій зі свого одягу, вона завертілася і показала на північ...
– Ось у мене вже й компас є. Відмінно! – сказав конструктор і насторожився, оскільки вітер доніс до нього тупіт. Це зграя залізних гончаків вискочила з міських воріт. З диким гавкотом і виттям мчала вона по його сліду. Скоро на горизонті з'явилася хмара пилу.
– Ах, були б у мене мої іскорки! – сказав Креацій. – Я б з вами швидко покінчив, жваві гвинтики! Ну та якось і без них обійдуся. З твоєю допомогою, шпилечка!
І він побіг далі – так швидко, як тільки міг, уважно стежачи за рухом шпильки. Королівські псарі так добре навели зграю на слід конструктора, що вона мчалася, ніби хто метеор запустив. Озирнувся конструктор і бачить: ось‑ось його наздоженуть, тому що гончаки були роботами високої напруги і швидкого ходу, створеними спеціально для висліджування і переслідування. Руде сонце дивилося крізь хмару піску, що піднялася від їх бігу. Чутно було, як люто брязкають вони шестерінками.
"Місця тут пустинні, – сказав про себе конструктор, але здається мені, ніби десь тут поблизу є поклади залізної руди"!
А показала йому це шпилька, трохи‑трохи відхилившись від напряму на північ, куди досі показувала...
Побіг Креацій в ту сторону і побачив ствол давно покинутої шахти. Камінь з такою швидкістю не котився по гірському укосу, з якою покотився він в темну прірву, укутавши лише краєм одягу свою кристалічну голову, щоб вона не розбилася.
Підбігли роботи до порожньої шахти, завили в один залізний голос, та відчувши слід, кинулися до ями.
А конструктор звівся на ноги і помчав по штольні, пробитій в магнетитовой скелі. Але біг він не просто, він то сяде, то підстрибне, ніби йому весело, – і притупне, як в танці, й підковами іскру висіче, і ще й хустинкою розгорнутою по скелі хлопне... Піднявся іржавий пил, й суцільною хмарою заповнив штольню, по якій він біг. Влетіли роботи в цю хмару, і найдрібніша залізна тирса потрапила їм в суглоби, так що вони заскреготали. Проникла тирса в їх неповороткі мізки і так їх забила, що іскри з очей посипалися. Забило залізним пилом їм колектори та з'єднання, й реле. Сіпаючись від коротких замикань, як від гикавки, роботи бігли все повільніше, а деякі, зовсім очманівши, билися лобом об стінку, так що з тріснутих голів повилітали дроти. Тих, що впали топтали ті, що бігли услід і тут же самі летіли вверх ногами. Але інші усі гналися за Креацієм, який не переставав піднімати залізний пил. Не пробіг він і милі, а за ним вже мчалася не зграя, а лише троє залізних калік, та й ті гойдалися, як п'яні, і стикалися один з одним з таким гуркотом, ніби хтось котив залізні бочки.
Зупинився конструктор і побачив, що два роботи ще біжать за ним, – як видно, голови у них були міцніші, ніж у інших.
– Неважливо ця зграя спрацьована, – помітив він. Всього тільки двоє пилу не бояться! Але і з цими потрібно впоратися...
Впав він на землю, вивалявся в залізному пилі й сам кинувся назустріч переслідувачам.
– Стій! Ім'ям короля Біскаляра!
– А ти хто такий? – запитав перший робот і втягнув повітря в сталеві ніздрі, але нічого, окрім запаху заліза, не вчув.
– Я – робот‑посильний, дистанційно керований, з усіх боків закутий, клепаний, штампований! Станьте заклепка до заклепки і побачите у свої чотири чавунні зиркалки, який я молодець, як грає сталевий дух проти чавунок двух! Напружте свої котушки, це вам не іграшки, а коли сперечатися будете, – то свого електричного життя позбудетесь!
– Так що ж нам тоді робити? – запитали роботи. Слова конструктора їх добре приголомшили.
– Впасти на коліна! – пояснив Креацій.
Впали роботи на коліна, а він, нахилившись, зразу ж увіткнув одному й іншому в голови шпильку, так що фіолетове сяйво іскр, осяяло все навкруги. Від короткого замикання з брязкотом рухнули на землю обидва пса‑робота.
– Біскаляр, напевно, думає, що якщо я і повернуся, то повернуся один, – сказав Креацій і став обходити усіх роботів; кожному він відкривав голову і наново сполучав сталеві дроти, й коли вони опритомніли, то слухалися вже тільки його, Креація.
Встав він тоді на чолі цієї дружини й рушив до столиці. У палаці Креацій наказав своїм залізним підлеглим схопити короля, повалив його з трону і відкрив для усіх підданих скарбницю колишнього деспота. Обдарувавши жителів країни, Креацій порадив, щоб вони вибрали в королі когось більше гідного. Сам же, прихопивши з собою скриньку з вірними іскорками, рушив чорною дорогою, усіяною зірками.
І до цього часу конструктор ще по ній мандрує. Вірно, а рано чи пізно й до нас заверне.
Переклад Галій А.С.
ДВІ ПОТВОРИ
[4]4
© Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.
[Закрыть]
Давним-давно в далекій галактиці на планеті з магматичних скель росла та міцніла держава аргенсів. Поки не появилось на планеті величезне страховисько, яке почало руйнувати їхні міста. Тоді король Інхістон зізвав вчених планети й наказав їм створити електрицаря, який би вступив в бій з чудовиськом та переміг би його. Й створили вони не одного, а три…
Давним‑давно серед чорного бездоріжжя, на галактичному полюсі, був самотній зоряний острів із шестірною сонячною системою; п’ять її сонць кружляли кожне само по собі, зате в останнього була планета з вогневих скель, з яшмовим небом, а на планеті набирала сил держава аргенсів, або ж сріблястих.
Серед чорних гір на білих рівнинах стояли їхні міста Ілідар, Бізмалія, Сінальост, але найчудовішою була Етерна, столиця сріблястих, вдень схожа на блакитний льодовик, а вночі – на опуклу зірку. Від метеорів її оберігали висячі мури, і стояло в ній багато хризопразових будівель, ясних, мов золото, турмалінових, а також вилитих з моріону, чорніших від космічної порожнечі. Але найпрекраснішим усе ж був палац аргенських монархів, зведений у стилі негативної архітектури, позаяк будівельники не хотіли обмежувати ні зору, ні думки, і була та будівля примарна, математична, без кроков, дахів і стін. З неї і вершив своє панування над планетою рід Енергів.
За часів короля Треопса азмейські сидерійці напали на державу енергів з неба, астероїдами перетворивши металеву Бізмалію на кладовище, завдали сріблястим багато іншого лиха, аж поки молодий король Ілоракс, премудрий поліарх, скликавши наймудріших астротехніків, звелів оточити всю планету системою магнітних вирів і гравітаційних ровів, час у яких плинув так швидко, що ледве якийсь нерозважливий напасник туди потрапляв, як минало сто або й більше років і від старості він розсипався на порох, перш ніж устигав побачити заграви аргенських міст. Ці невидимі часові прірви і магнітні загородження так надійно захищали підступи до планети, що аргенці могли перейти в наступ. Вирушивши на Азмею, бомбардували й шарпали її біле сонце променеметами доти, доки викликали на ньому ядерну пожежу; перетворилось воно на супернову зірку й задушило в обіймах пожежі планету сидерійців.
Багато віків панував серед аргенців добробут, лад і спокій. Не уривалася наступність панівного роду, і кожен енерг, коли вступав на трон, у день коронації спускався в підземелля примарного палацу й з рук свого померлого попередника брав сріблясте берло. Берло це було незвичайне, тисячоліття тому викарбували на ньому напис: «Якщо потвора вічна, то її немає, або ж її дві; якщо нічого не допоможе, розбий мене».
Ніхто ні в усій державі, ні в дворі енергів не знав, що означає цей напис, бо пам’ять про його виникнення загубилася в глибині віків. Лише під час панування короля Інхістона таємницю було розкрито. З’явилася тоді на планеті небачена величезна потвора, страхітливий поголос про яку вмить поширився на обидві півкулі. Ніхто її зблизька не бачив, бо жоден сміливець, який захотів би це зробити, ніколи вже не вертав додому. Невідомо було, звідки ця потвора взялася; старі вважали, що вивелась вона з величезних скелетів та понівечених осмійових і танталових спіралей, які лишилися після розтрощеної астероїдами Бізмалії, – місто це не було відбудоване. Казали старі, що в дуже давніх магнітних зламах дрімають лихі сили і що в металах є такі приховані струми, які під час бурі часом оживають, і тоді з покручених уламків, що, скрегочучи, наповзають один на одного, з мертвого руху напівзотлілого брухту виникає химерна потвора, ні жива й ні мертва, яка вміє лише одне: нестримно нищити все довкола. А дехто вважав, що силу, яку несе в собі потвора, дають їй лихі вчинки й думки. Вони, мовляв, як у ввігнутому дзеркалі, збираються в нікелевому ядрі планети і, скупчені в одному місці, доти притягують до себе металеві кістяки й зотлілі уламки, доки ті не перетворюються в монстра. Вчені, правда, кепкували з таких припущень і називали їх небилицями. Та хай там хоч як, а потвора спустошувала планету. Спершу вона уникала великих міст і нападала на поодинокі оселі, знищуючи їх білим і ліловим жаром. Коли посміливішала, то навіть з веж самої Етерни бачили потім її сталевий хребет, схожий на гірський; виблискуючи під сонячним промінням, він звивавсь уздовж обрію. Виступали проти потвори війська, але вона одним подихом обертала їх на пару.
Страх охопив усіх, а володар Інхістон викликав усезнавців, які думали день і ніч, з’єднавши свої голови між собою, щоб легше було розв’язати цю справу. Нарешті вони заявили: знищити потвору можна, лише вдавшися до хитрості. Інхістон звелів, щоб Великий Коронний Кібернатор, Великий Архідинамік і Великий Абстрактор гуртом накреслили схему електролюда, який вирушить на потвору.
Проте вони не могли дійти між собою згоди, бо кожен мав свій проект, отож збудували трьох. Перший, Мідний, був як видовбана гора, начинена розумною машинерією. Протягом трьох днів заливали в контейнери його пам’яті живе срібло, а він лежав у нагромадженні риштовань і струм бурхав у ньому, наче сто водоспадів. Другий, Ртутеголов, був велетом динамічним; тільки завдяки нечуваній швидкості рухів він міг триматися купи, яка весь час змінювала свої форми, подібно до підхопленої повітряним потоком хмари. Третього, якого Абстрактор творив ночами за таємними схемами, не бачив ніхто.
Коли Коронний Кібернатор скінчив своє творіння і риштування було розібране, велет Мідний потягнувся так, що в усьому місті задзенькали кришталеві перекриття, потім поволі звівся навколішки, і земля застугоніла, а коли встав, випроставшись на весь зріст, сягнув головою хмар; вони заважали йому дивитись, і він розігрівав їх так, що випари з сичанням розступалися йому з дороги. Сяючи щирим золотом, рушив він уперед, наскрізь пробиваючи стопами кам’яні плити вулиць. У його каптуроподібній голові було двоє зелених очей і третє заплющене, яким, відхиливши щити‑повіки, він міг пропалити скелі. Ступив один крок, другий і опинився за містом, світячись як пломінь. Чотириста аргенців, узявшись за руки, ледве могли оточити один його слід, схожий на цілий узвіз.
З вікон, з веж, з бійниць спостерігали, як простував він до вечірніх зірок, щораз чорніший на їх тлі, аж поки не видався вже зростом як звичайний аргенець, хоч тоді лише від пояса вгору виступав над обрієм, бо тулуб і ноги сховала від спостерігачів опуклість планети. Настала неспокійна ніч очікування, наслухали відлуння бою, червоних заграв, проте нічого не сталося. Лише на світанні вітер приніс громові відгуки неначе дуже далекої бурі. І знову настала тиша, тепер уже денна. Нараз ніби сотня сонць спалахнули на небі й на Етерну ринув сніп вогнистих болідів; вони трощили палаци, на друзки розбивали мури, ховаючи під собою нещасних, котрі розпачливо кликали на поміч, та навіть почути неможливо було їхнього марного крику. Це повернувся Мідний, розтерзаний, пошматований потворою; його рештки, пожбурені за атмосферу, тепер верталися назад, плавлячись під час падіння, і чверть столиці перетворилась на руїни. Це була жахлива поразка. Потім ще два дні й дві ночі падав з неба мідний дощ.
Пішов тоді на потвору Ртутеголов карколомний, можна сказати, незнищенний, бо що більше одержував він ударів, то міцніший ставав. Удари не розщеплювали його, а навпаки – скріплювали. Звиваючись над пустелею, він дістався гір, підстеріг потвору й скотився на неї зі скелі. Монстр нерухомо чекав на нього. Захитались у громі небо й земля. Потвора зробилася білою вогненною стіною, а Ртутеголов – чорною безоднею, яка її поглинула. Прошила його потвора навиліт, розвернулась, окрилена пломенями, вдруге вдарила і знову пройшла крізь напасника, не завдавши йому шкоди. Фіолетові блискавки вилітали з хмари, в якій вони бились, але грому не чути було – таким гуркотом заглушував їх двобій велетів. Побачила потвора, що нічого в такий спосіб не доб’ється, тож усмоктала весь навколишній жар у себе, розплющилась і обернулась на Дзеркало Матерії: все, що було навпроти дзеркала, відбивалося в ньому, але не образом, а дійсністю. Ртутеголов побачив самого себе, відбитого в тому дзеркалі, вдарив, зчепився сам із собою, дзеркальним, одначе не зміг самого себе здолати. Бився він так аж три дні й дістав стільки ударів, що став твердіший від каменю, від металу, від усього, що тільки не є ядром Білого Карлика – і коли дійшов до цієї межі, він разом із своїм віддзеркаленням проваливсь у глиб планети, лишаючи тільки вирву посеред скель, кратер, який зразу почав наповнюватися з підземних глибин лавою, що відсвічувала рубіновим світлом.
Ніхто не бачив, як вирушав на бій третій електрицар. Великий Абстрактор, Фізикус Коронний, виніс його вранці за місто в жмені, розкрив її. і дмухнув, і той полетів, оточений лише повітряним потоком, без звуку, не лишаючи тіні під сонцем, наче й не було його зовсім, ніби й не існував він.
По суті це було менше, ніж ніщо, бо утворено цього електрицаря було не із світу, а з антисвіту, і не матерією він був, а антиматерією. Власне, навіть не нею, а лише її можливістю, зачаєною в таких куточках простору, що атоми обминали його так, як крижані гори обминають зів’ялі билинки, що колишуться на океанських хвилях. Вітер ніс його, поки не натрапив на блискуче тіло потвори, схоже на довгий ланцюг залізних гір, з піною хмар, які стікали в неї вздовж хребта. Вдарив електрицар у її гартований бік і відкрив у ньому сонце, яке враз почорніло й перетворилось на порожнечу, в якій не було ні скель, ні хмар, ні плинної сталі й повітря; пробив його й вернувся, потвора скрутилася, здригаючись, плюнула білим жаром, але він одразу спопелився і став порожнечею. Затулилася потвора Дзеркалом Матерії, проте й Дзеркало пробив електрицар Антимат. Зірвалась тоді потвора на ноги, повернулася гороподібним наростом голови, з якого йшло найжорсткіше випромінювання, але й воно зм’якло, стало нічим. Колос затремтів і, розбиваючи скелі, в білих хмарах з потрощеного каменю, в гуркоті гірських лавин кинувся тікати, позначаючи ганебну дорогу відступу калюжами розтопленого металу, жужелицею, і нападав збоку, рвав, шматував, шарпав, аж повітря двигтіло, і рештки розтерзаної потвори розліталися на всі боки, а вітер розвіював їхні сліди, поки не лишилось нічого. Охопила тоді велика радість сріблястих. Та в той час задвигтіло Бізмалійське кладовище. У звалищах поїденого іржею металевого брухту кадмійових і танталових кістяків, де досі тільки вітер гасав по верхівках понівеченого залізяччя, почався якийсь ледь помітний, невпинний, немов у мурашнику, рух. Поверхня металу вкрилася плівкою голубуватого жару, металеві кістяки заіскрилися, зм’якли, засвітилися від внутрішнього тепла й почали з’єднуватись між собою, зчіплюватися, злютовуватись, і з вировиська скреготливих металевих брил виникала, мовби вилуплювалась, нова потвора, точнісінько така сама, як перша. Вихор, який ніс ніщо, налетів на неї, і почалася нова битва. Та вже наступні потвори народжувались і сповзали з кладовища, і чорна тривога охопила сріблястих, бо вони побачили, яка фатальна небезпека загрожує їм. Тоді прочитав Інхістон викарбуваний на берлі напис, затремтів і зрозумів усе. Розбив він срібне берло, й випав з нього тоненький, як голка, кришталик, що почав писати вогнем просто на повітрі.
І повідомив вогненний напис переляканому королеві та його коронній раді, що потвора не є сама собою й не себе представляє, а лише когось, хто не знати звідки керує її народженням, зростанням і смертоносною силою. Виблискуючи в повітрі, кристал написав далі, що вони й усі аргенці – далекі нащадки істот, котрих творці потвори тисячі віків тому викликали до життя. А колишні творці потвори не схожі на розумних, кришталевих, сталевих, золотолитих, словом, на жодного з тих, що живе в металі. То були істоти, які вийшли з солоного океану й будували машини, глузливо називаючи їх залізними ангелами, бо творці потвори тримали їх у жахливій неволі. Не маючи сил, щоб повстати проти вихідців з океану, металеві створіння втекли, викравши величезні вакуумоплави. Вилетіли вони на них з місця неволі на найвіддаленіші зоряні архіпелаги й започаткували там могутні держави, серед яких держава аргенська все одно що зернятко в пісках пустелі. Але давні володарі не забули про втікачів, яких вони називають бунтівниками і шукають їх в усьому Всесвіті, прочісуючи його від східної до західної галактики й від північного полюсу до південного. І тільки‑но десь знайдуть невинних нащадків першого залізного ангела – чи то біля темних сонць, чи біля ясних, на вогненних планетах, чи на крижаних, – вони застосовують свою підступну силу, щоб помститися за той непослух, – так було, так є і так буде. А для тих, кого знайшли, немає ні рятунку, ні допомоги, ні втечі від помсти; одне лишається – піти в небуття, що зробить помсту безплідною й марною. Вогнений напис зник, і глянули сановники в помертвілі зіниці свого володаря. Мовчав він довго, аж поки озвалися:
– Владико Етерни й Ерисфени, володарю Ілідару, Сінальосту й Аркаптурії, сонячних і місячних сузір’їв, промов до нас.
– Не слів, а дії останньої нам треба! – відповів Інхістон.
