Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

Орлов, з яким Іван Хомич часто ділився своїми спостереженнями, кивав головою і посміхаючись казав:

– Пропав ти, Іване Хомичу. Хто так поринає в життя тайги, той ніколи вже не зможе покинути її. Ти застряв тут навіки.

Феклістов лишився в тайзі навіть після того, коли минув строк його вигнання. Він провадив широкі дослідження, складав геологічні карти, активно листувався з кількома науковими товариствами.

А до того ж він став мисливцем. Узимку, коли не було можливості займатися улюбленою справою, Іван Хомич невтомно полював на хутрового звіра. Найбільше вабило йото полювання на соболя. Часто Феклістов брав участь і в полюванні на ведмедів.

Коли одружувався син Андрій, Феклістов поїхав у Петербург на синове весілля, пожив там кілька місяців і знову повернувся у Співучу долину. Повернувся разом з Ольгою Петрівною – адже вона теж закохалася в тайгу, де предковічні дерева стояли, наче німа сторожа багатств, захованих у надрах землі.

Більшу частину року Ольга Петрівна проводила в своєму тайговому домі і була незамінною порадницею для Майюл, яка вже народила Орлову сина й дочку.

Минав час, і молоді Феклістови, що жили в Петербурзі, теж дочекалися радісної події: в них народився син, якого назвали Олегом.

Щасливі дід та бабуся поїхали подивитися на внука. Але цього разу вони вимушені були залишитися в Петербурзі, тому що Ольга Петрівна серйозно захворіла: далися взнаки довгі й суворі сибірські зими, які Феклістова переносила важко.

Лікарі порадили їй поїхати на південь, на Кавказ. Проте й на курорті здоров'я Ольги Петрівни, хворої на серце, не поліпшилось. Повернувшися додому, вона чахла все більше й більше, незважаючи на лікарську допомогу та самовіддане піклування Івана Хомича.

Нева несла на своїх хвилях рештки зими – брудні поламані крижини. Ольга Петрівна лежала в тихій кімнаті й гарячково стискала руку чоловіка.

– Іванушко мій, – боязко шептала вона, – чуєш, як грізно клекоче ріка? Я боюсь, мені здається, що вона хоче забрати мене від тебе, від Андрюшки й малого Олега. Чи не виходить вона з берегів? Подивись…

Іван Хомич підійшов до вікна й поглянув на бурхливі води, які не віщували місту Петра Великого нічого доброго.

В цю мить від ліжка хворої почулося глибоке важке зітхання. Феклістов швидко обернувся і заціпенів від жаху. Ольга дивилась на нього непритомним поглядом. Її очі блукали по кімнаті, а руки безупинно погладжували перину. Хвора втратила свідомість.

– Ольго! Оленько! – відчайдушно гукав Іван Хомич. – Я тут, біля тебе…

Але Ольга Петрівна вже не бачила нічого…

Смерть дружини глибоко приголомшила Івана Хомича. Він цілими днями просиджував біля вікна й замислено дивився па Неву. Феклістов безупинно повторював, що здоров'я Ольги Петрівни підірвали турботи, пов'язані з його засланням на каторгу. Він проклинав царський режим.

Коли в січні наступного тисяча дев'ятсот п'ятого року в Росії спалахнула революція, Феклістов з усією пристрастю віддався нелегальній роботі. Він допомагав організовувати перевозку з-за кордону зброї для робітничих бойових дружин у Москві. Повністю приховати цю діяльність не пощастило – охранка щось запідозрила, і, щоб уникнути нового розслідування, Феклістов швидко виїхав у тайгу.

В Співучій долині Івана Хомича зустріли з розкритими обіймами. Він знову повернувся до своїх недокінчених досліджень і в наполегливій праці помалу забував своє тяжке горе. Цілими тижнями не виходив Феклістов із тайги, складаючи геологічні карти та описи родовищ різних мінералів.

Орлов часто питав Феклістова, який же сенс має вся ця робота, коли ніхто про неї не знає і не оцінить її по заслузі.

– Ех, Родіоновичу, а хто оцінює твою працю? Хто каже тобі спасибі, коли ти продаєш хутра? Торговці намагаються обдурити тебе як тільки можуть. А коли б я опублікував свої відкриття тепер, російський народ нічого з цього не мав би. Та вір – настане час… а втім, прочитай краще Пушкіна.

Він швидко вийшов і незабаром повернувся з книжечкою віршів Пушкіна. Натхненно прочитав:

 
– Товаришу, зійде вона,
Зоря принадливого щастя,
Росія збудиться від сна
І на руїнах самовластя
Напише наші імена.
 

– Ну, що ти скажеш, Родіоновичу? Між іншим, цей вірш – у списку заборонених. Тільки тоді, коли це пророцтво збудеться, – а воно спирається на цілком реальну силу, – я опублікую результати своєї праці, щоб вони служили всім.

– Мені здається, Хомичу, що ти довгенько чекатимеш. Столипін добряче взявся за вас.

– От саме тому. Кобила, яка здихає, завжди брикається.

– Та вже давно б час!

Улітку до Співучої долини завітали молоді Феклістови з сином Олегом. Дідусь дуже тішився внуком, моторним хлоп'ям, яке дуже скоро прив'язалося до Івана Хомича.

Андрій іноді супроводжував батька під час його експедицій, але найбільше приваблювало його полювання.

– Андрію, – повчав Хомич сина, – те, що ходить, бігає й літає тут, у тайзі, ти знайдеш і в іншому місці. А те, що приховано від людського ока під землею, в печерах, скелях і горах, – набагато цінніше, і його не так легко можна знайти. Я хотів би, щоб ти вів далі мою справу або принаймні хоч був добрим сторожем підземних скарбів тайги. Про них знаю поки що тільки я, бо не хочу, щоб ці скарби потрапили до рук ненажерливих кровопивць. Не знаю, чи діждуся я того дня, коли Росія збудиться від сну, як пише Пушкін. Але ти, напевне, дочекаєшся, і тому я хотів би, щоб ти знав, про які скарби йдеться.

Андрій замислився, йому здалося, що батько трохи перебільшує, – за довгі роки, прожиті в тайзі, у геолога з'явилися деякі дивацтва.

– Ти часом не золото знайшов, батьку?

– Золото… хіба на світі немає нічого ціннішого? Тайга ховає в собі й інші скарби, ще корисніші, ніж золото. Шкода, що ти не пішов по моїх стопах і не став геологом. Малий Олег повинен ним стати… Якщо треба буде, я довірю тобі важливу таємницю, хоч вона й стосується геології.

Більше вони про це не говорили, а за кілька днів після тієї розмови молоді поїхали.

Іван Хомич провів їх до залізничної станції і на зворотному шляху заїхав до Боброва.

Фельдшер був не сам. У зручному кріслі сидів огрядний, чисто виголений чоловік. У нього були великі губи та вуса, які нагадували щітку для взуття, лиснючі й вологі очі, чорне, з сивиною волосся, дбайливо зачесане на проділ. То був оптовий торговець хутрами Пуговкін, який час від часу відвідував Боброва.

– Ви прийшли якраз вчасно, вельмишановний пане!. – вигукнув він писклявим голосом. – Я тут саме заради вас. Щоб ви знали: я член-благодійник Імператорського географічного товариства. А чому б мені й не бути ним? Людина мого становища повинна підтримувати корисні заклади. Зрештою, я член ще кількох корпорацій, але не це головне. Я саме збирався відвідати вас у вашій резиденції в тайзі н просив Миколу Микитовича поїхати зі мною. Чи не так?

Бобров кивнув і непомітно усміхнувся, з чого Феклістов зрозумів, що Микола Микитович не в захваті від цієї історії.

Тим часом Пуговкін витяг з кишені якийсь лист, начепив пенсне й почав читати:

«Імператорське географічне товариство в Петербурзі

Його Благородію

панові Феофану Парфеновичу Пуговкіну, кавалерові Хреста за громадянські заслуги III ступеня, поставщику Його Високості великого князя Сергія Миколайовича і т. д., і т. д.»

Купець на мить замовк, щоб перевести подих, бо всю адресу він прочитав без передишки. Потім почав читати далі, й Іван Хомич довідався, що географічне товариство доручає Пуговкіну одержати від Феклістова інформацію про результати його досліджень. Геологічний комітет товариства посилався на давнішню вимогу певного високого чиновника, за якою Феклістов мав провести геологічні дослідження й доповісти про їх наслідки. Оскільки протягом багатьох років від нього не надійшло жодної значної праці, товариство просило вельмишановного Пуговкіна як члена-благодійника товариства потрудитися відвідати пана Феклістова й люб'язно повідомити про успіхи, досягнуті геологом.

Іван Хомич мовчав. Він поглянув на купця, знизав плечима й закліпав очима – так Феклістов робив завжди, коли обмірковував свою відповідь.

– Мене дивує, що вони звертаються до вас, – роздратовано промовив Феклістов, – недавно я надіслав геологічному комітетові докладний матеріал.

– Можливо. Це похвально, але вони, певно, чекали чогось іншого.

– Шкода, але інших результатів своїх спостережень я не можу повідомити.

– Саме так я маю відповісти?

– Так!

– Ну що ж, хай буде по-вашому. Проте я чекав більшого…

– Праця геолога нелегка й часто-густо приносить розчарування, – втрутився в розмову Бобров. – Скільки разів я дивувався, що Іван Хомич не втрачає терпіння.

– Вірю й лишаюсь вашим покірним слугою. Чекаю від вас сюрпризу…

Після того, як Пуговкін пішов, Бобров обурено вигукнув:

– Ти бачив такого нишпорку! Прийшов рознюхати, що й як, хоче вислужитися перед панством. Наживає собі багатства з поту мисливців, платить їм жалюгідні копійки за хутра, а тепер ще хоче на дурничку славу собі заробити!

Феклістов мовчки обмірковував щось. Раптом обличчя в нього прояснилося:

– Якщо панство так турбується про якесь відкриття, воно його матиме…

І Іван Хомич склав довгий і докладний звіт, багато доповнивши його картами та описами геологічних утворень, у яких назвав ті гірські породи й мінерали, від яких було мало користі.

Коли Пуговкін прийняв од Феклістова цей солідний за обсягом матеріал, він був у захопленні від такої сили карт, креслень і таблиць. Проте купець навіть і не підозрював, який «липовий» звіт йому підсунули.

Феклістов досяг своєї мети – петербурзьке вельможне панство раптом втратило цікавість до області, яка не обіцяла їм ніякого зиску.

Одного літнього вечора перед хатою Орлова заторохкотіла підвода. Майюл, виглянувши з вікна, побачила Боброва.

– Микола Микитович приїхав! Діти, йдіть зустрічайте!

Хлопець і дівчинка весело побігли гостеві назустріч – вони знали, що, коли б той не приїхав, у нього завжди знайдеться для них сюрприз. Але цього разу гість привіз сюрприз і для дорослих. Увійшовши в дім і щиро привітавшись з усіма, Бобров спохмурнів.

– Я хотів було спитати, який добрий вітер приніс тебе сюди, Микитовичу, але бачу, ти щось хмуришся. Що ж трапилось? – допитувався Орлов.

– Нічого доброго. Ось вам прочитаю дещо з газети: «… уряд Його Імператорської величності оголосив чотирнадцятого липня загальну мобілізацію»… Буде війна. Війна з Німеччиною та Австрією. Отже, радіти нема чого. Ми зв'язані угодами з Францією та Англією, які теж провадять мобілізацію. Голова «Спілки російського народу» в нас у місті кричав на все горло, що ми повинні захищати вітчизну від прусських варварів, кричав про православний Царград. Він ніяк не може дочекатися, коли, нарешті, погріє руки на воєнних поставках. Хотів я поговорити з Іваном Хомичем, якої він думки щодо цього… Він дома?

– Вже десятий день не повертається. Поїхали вони з Хатангіном на конях у Сурунганські гори.

– Яка це їх нечиста сила туди занесла?

– Чиста чи нечиста, але мені здається, що наш Хомич знайшов там щось цікаве. Працює в тих горах уже цілий місяць. Провадить розвідувальне буріння та зондування. Праця виснажлива: Іван Хомич схуд страшенно, і це нам дуже не подобається. Адже він уже не юнак, йому шістдесят давно стукнуло, і слід було б поберегтись. Та він і слухати не хоче. Ти поговорив би з ним як лікар.

Але з Іваном Хомичем важко було знайти спільну мову, якщо йшлося про його власну особу. Звістка про загальну мобілізацію зовсім вивела його з рівноваги: геолог і чути не хотів про якийсь огляд або лікування.

А коли прибув лист від Андрія, в якому той повідомляв, що його призвано в армію, Іван Хомич, не роздумуючи, вирушив у Петербург, щоб застати сина до від'їзду на фронт.

Він довго розмовляв з Андрієм, розповідав йому про наслідки своєї праці. Старик забрав собі в голову, що син, повернувшись з війни, має облишити свою професію й присвятити себе «справі» скарбів тайги, які його батько знайшов і оберігав до кращих вільних часів.

– Я вже старий і стомлений. Але за тебе я не боюсь. Тебе призвали до залізничних військ, а там рідко коли свистять кулі. Запам'ятай добре, що я тобі сказав на випадок, якщо зі мною щось трапиться.

Під час прощання Іван Хомич знову нагадав Андрієві про важливість своїх відкриттів у тайзі.

– І візьми з собою на дорогу Пушкіна, – подав він йому томик поезій. – Він розвіє будь-яку тугу й журбу. Бувай здоровий і повертайся скоріш…

Андрій узяв книгу, поклав її в свій військовий ранець і посміхнувся. У батька бувають дивацтва – з Пушкіним на фронт…

Іван Хомич прожив у Петербурзі кілька місяців і оточив свого онука такою любов'ю та піклуванням, що малий Олег навіть і чути не хотів про дідусів від'їзд.

– А хто ж буде стерегти ті скарби тайги, про які я тобі, розповідав? – заперечив старий геолог, і малий Олег погодився з цим доводом.

Іван Хомич поїхав, а Олег довго ще тужив за дідом. Мати мала клопіт, поки не заспокоїла хлопчика обіцянкою незабаром поїхати разом з ним у далеку, таємничу тайгу.

А в тайгу тим часом прийшла весна. Вже кілька ночей тяглися над Співучою долиною перелітні птахи. Тужливі голоси журавлів, трубний клич лебедів, веселий крик качок і поважний говір диких гусей линув над тайгою.

Іван Хомич не спав. У місячному світлі було щось веселе, привабливе, що збуджувало спогади про давні весни, пережиті в безмежних просторах предковічних лісів. То було весняне безсоння, передвістя ловів. Воно охопило й старого Феклістова, який не відставав від Орлова. Давно колись геолог сміявся з мисливця, що той не може дочекатись, поки стане дружкою на шлюбних гульбищах різних звірів і птахів, а тепер він сам відчував у цей час тугу.

Мабуть, ті ж почуття охопили і прирученого їжака Петю – він цілісіньку ніч стиха пихкав, кректав і безнастанно тупцювався навколо печі так, що аж кочерга з лопатою деренчали. Іван Хомич не гримав на їжака – він розумів, що Петя зачув своїм смішним рильцем подув весни.

– Гаразд, іди вже собі, непосидо, хоча ти міг би трохи зачекати. Твоя обраниця ще тільки-но вилізла з нори.

Проте в їжака щодо цього були свої міркування. Він подивився на Івана Хомича, запирхав й почимчикував через поріг. На сходах Петя зупинився, оглянувся на всі боки й закрутився.

– Може, ти ще передумаєш?

Але їжак принюхався, обережно спустився на землю, помалу подріботів стежкою і зник у передранковій пітьмі.

Петя вже кілька років з весни і аж до самої осені бродив по тайзі і в околицях садиби. Але, зачувши, що наближається зима, він завжди повертався додому.

Іноді Іван Хомич навмисне не впускав його, і тоді їжак діставався в хату зовсім особливим способом. Спочатку Петя пихкав, тупцювався по сходах і шкрябався в двері, а коли це не допомагало, він прямував у сарай і чекав, поки хто-небудь прийде по дрова. Дрова носили невеличкими в'язками, а тріски для розпалювання набирали в кошик. Петя, діждавшись слушного моменту, залізав у кошик і спокійнісінько собі чекав, поки його віднесуть додому. В кошику він сидів тихо й смирно, мов боявся, щоб його не викрили.

Іван Хомич якийсь час дивився вслід їжакові, потім повернувся в дім і швидко одягся. Серце старого мисливця прагнуло почути весняну пісню глухарів. Токовище було поблизу. Вже тиждень тому ходив Феклістов з Родіоном Родіоновичем і запам'ятовував місця, де вечорами великі чорні птахи сідають на нічліг, а ранками починають своє кльочення. В околицях Співучої долини мисливці помітили чимало дерев, під якими глухарі лишили багато посліду. Тут було їхнє токовище.

Ледве пройшов Феклістов кілька сот кроків, як уже зачув весняну пісню пернатого володаря лісових хащ і моховищ. Зовсім близько пролунав слабкий стукіт, який, прискорюючись, перейшов у першу трель. Наче у відповідь йому праворуч і ліворуч почулося токування другого, третього й четвертого глухарів. Серце Феклістова закалатало, але він очікував. Хотів вволю натішитись пробудженням природи, що виявлялося в тихій пісні, котра ховала в собі дику пристрасть.

Через деякий час мисливець рушив до першого глухаря. Чим ближче підходив він, тим голосніше лунало токування, і, нарешті, в сіруватому світлі раннього світанку Феклістов побачив на сухій верхівці кедра темний силует чорного птаха. Ще чотири-п'ять кроків – і мисливець бачив його вже зовсім чітко. Розпустивши віялом хвіст, витягнувши шию, випнувши груди, глухар в любовному екстазі, забувши про все, співав першу й останню пісню своєю весни… Гримнув постріл, глухар розпростер крила, полетів униз, ламаючи сухі гілки, і з шумом упав на сніг. Червоні краплини окропили білий сніговий покров і заблищали, наче великі рубіни.

Смертоносний дріб урвав пісню кохання, але поблизу, не далі як за сто кроків звідси, дзвенів інший, такий же пристрасний спів. І той глухар за мить упав у м'яку перину танучого снігу.

Феклістов сів і замислився. Ясною червоною загравою спалахнув весняний ранок, відусюди почулися звуки життя, що прокидається. Сувора тайга готувалася відзначити свято весняного пробудження. Незабаром знову залунають тисячі голосів невгасимого життя, яке дрімало під білим покровом і встояло проти крижаного подиху немилосердої зими.

Може, саме під враженням цього відродження життя відчув Феклістов гнітючий смуток. Сам, знову сам зустрічає він весну. Скільки їх уже було і скільки ще буде, поки не відмовиться служити втомлене серце, яке весна

Сповнила такою дивною тугою за життям? Але доки є сили, доки витримують м'язи, він мусить жити! Жити тут, у тайзі, серед зеленого моря, серед скель та гір, які ховають у собі скарби…

Феклістов труснув головою, наче відганяючи від себе дошкульну муху, підняв глухарів і, вже заспокоївшись, попростував додому. З комина вже курилося. Сусіди Орлови сиділи навколо столу й чекали на Родіона Родіоновича, який ще вдосвіта пішов на поблизьке токовище тетерюків.

Весняні лови скінчилися. Настало літо, а за ним прийшла осінь. Одного разу Феклістов з Хатангіном з'їжджали з гори в долину. Цього року було стільки павуків, що коні були геть обвішані осіннім павутинням.

– Це погана прикмета, – зауважив тунгус. – Чим більше павуків, тим більше турбот чекає нас узимку.

– Павуки непричетні до людських турбот. Люди завдають їх собі й без павуків… Перш ніж ударять морози, ми повинні закласти другу розвідувальну шахту на Вовчій горі.

– Це нелегко зробити. Але стільки соболів, як там, навряд чи знайдеш деінде. Це, мабуть, важливіше, навіть, ніж твоя друга шахта, Хомичу. Ти щось надто вже поспішаєш, наче боїшся, що не дочекаєшся весни.

Весни Феклістов дочекався, друга розвідувальна шахта на Вовчій горі теж була викопана, але сили старого геолога підупали, йому стало важко дихати, страшенно набрякали ноги. Та він і далі працював на Вовчій горі. Бобров з Орловим радили облишити все й поїхати на курорт лікуватися.

– На курорт, кажете? А чи допоміг він Ользі Петрівні? Цієї зими я не дмухну на вогник життя жодному соболю, жодному лосю. Хто знає, чи не догоряє вже й мій вогник.

А вогник догоряв.

У той час, як мисливці виїздили до глухої тайги на зимове полювання на білок, лисиць, куниць та соболів, Іван Хомич сидів у кріслі й читав свого улюбленого Пушкіна. Він тяжко переживав те, що вже не може бродити в глибоких снігах тихих хащ та глухих закутків пралісу, прислухатися до дзвінких голосів моторних мисливських собак лайок.

– Дядечку Іване, – гукав на нього синок Орлова Борис. – Татко тобі щось прислав. Сьогодні це привіз молодий тунгус. Ось подивись!

Він поставив перед Феклістовим кошик і відгорнув хвою.

– Ведмежий окорок прислав тобі. Застрелили ведмедя вагою п'ятнадцять пудів. Матуся засмажить м'ясо, і тобі одразу ж стане краще, от побачиш, дядечку…

Та ні ведмежа печеня, ні відвар з чудодійного кореня жень-шеня, який хворий пив за порадою Боброва, не могли повернути втрачені сили.

– Родіоновичу, чи приїде сьогодні мій особистий лікар, знаменитий Бобров? – тихим голосом питав Феклістов. – Щось пустує серце, та й дихати не можу…

– Приїде, Хомичу, неодмінно приїде. І Пуговкін хоче з тобою побачитись. Тепер цей купець буде в нас днювати й ночувати – адже він привіз документ про призначення тебе дійсним членом геологічного комітету Імператорського географічного товариства. Трохи пізно згадали про тебе пани.

– Пізно, кажеш? Дивно, що взагалі згадали. Мені так і кортіло подякувати їм за цю честь і відмовитися від призначення, та навіщо марно дратувати тих гусаків… І де ж це той Бобров запропастився? – Феклістова душив кашель.

Незабаром приїхав Бобров, але й він нічого не міг зробити. Фельдшер розумів, що його другові вже важко допомогти.

Лишалась єдина надія: концентрований відвар жень-шеня. Велика порція цих ліків допомогла. Старому геологові полегшало, але водночас він знав, що раптове поліпшення не буде тривалим.

– Ти воскрешаєш мене, Микитовичу, а не лікуєш. Подай мені, будь ласка, бювар, я напишу Андрієві. Хочу ще раз нагадати, які обов'язки чекатимуть на нього, коли він успадкує мої тайгові скарби.

Феклістов писав помалу; рука була важка; він часто заплющував очі, мов напружено обмірковував щось. Нарешті, скінчив писати і звернувся до Орлова.

– Родіоновичу, цього листа я довіряю тобі. Обіцяй, що особисто вручиш його моєму синові, якщо я не доживу. Ти добре знаєш, скільки часу і сил пожертвував я, поки вирвав у тайги її скарби. Я хочу, щоб вони лишались в таємниці доти, доки не настануть інші, кращі часи. Після моєї смерті все моє успадкує син. Дещо я вже пояснив Андрієві, а тут даю йому останні вказівки…

– Іване Хомичу, ти бачиш усе в занадто чорному світлі…

– Я знаю, що роблю, Родіоновичу. Обіцяй, що виконаєш мою просьбу.

– Гаразд, друже. Андрій одержить твого листа, навіть якщо мені доведеться йти пішки до Петербурга. Але на такому важливому документі має бути печатка. Зачекай-но, я принесу віск.

Іван Хомич лишився сам. Він стомлено приплющив очі і незабаром поринув у сон. У цю мить тихо відчинилися двері, і в кімнату ввійшов Пуговкін. Побачивши на столі списаний папір, він оглянувся на дрімаючого Феклістова і з цікавістю почав читати. Прочитавши перші рядки, купець тремтячою рукою надів пенсне. Надзвичайно схвильований, широко розплющеними очима перебігав він рядки листа. Тільки-но встиг Пуговкін дочитати й відступити до вікна, як повернувся Орлов у супроводі фельдшера.

– Ми тут, Хомичу, – весело промовив Бобров і підійшов до ліжка. – А-а, наш пацієнт заснув. Це добре.

Оптовий торговець почав розсипати компліменти лікарському мистецтву Миколи Микитовича. Він, мовляв, десь читав, що старі греки високо цінували сон і шанували його дарителя – бога Морфіна, якому, крім цього, кажуть, треба дякувати й за знаменитий снотворний засіб морфій.

З ліжка хворого раптом почувся сміх. Гучні слова пана Пуговкіна, очевидно, розбудили Феклістова. Геолог повернув до купця своє повеселіле обличчя.

– Дивіться-но, як ви розходились. Мало того, що грецького бога Морфея ви перекрутили на Морфіна, та ще й приписуєте йому патент на винахід морфію. Ще одна така лекція – і я вмру од сміху.

– І цілком даремно, шановний Іване Хомичу. Я не хочу за це ручатися, бо йдеться про бога поганського, але щось таке я читав.

– У вас усе переплуталось, Феофане Парфеновичу, вірте мені. Чи не хотіли б ви чогось перекусити? – запропонував Бобров. – На вас чекають.

– З радістю, – подякував Пуговкін, хоч у душі й злився, що не може бути присутнім під час запечатування листа, його цікавило, чи не покладуть у конверт іще щось. Справа була дуже приваблива, і в пожадливого купця аж слина текла, коли він уявляв те багатство, що могло б потрапити до його рук, якби…

Як тільки друзі запечатали листа, Феклістов знову заснув. Бобров приписував такий стан хворого дії кореня жень-шеня.

– Якби серце було хоч трохи міцніше… Я був би майже певен, що корінь і на цей раз не підведе.

Але корінь підвів.

Виснажене серце Івана Хомича зупинилося у ту мить, коли прокидався новий день і червона заграва залила вже небо, але сонце на обрії ще не з'явилося.