Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 22 страниц)

Колись предки Єменки поклонялися «таємничим» силам природи і вважали явища, що відбувалися в таких озерах, як Чортове Око, за витівки чортів та злих духів. Тепер ми звільнилися від марновірства та забобонів і сміємося з усього того, що лякало колись навіть хоробрих людей. Але я сам ладен був повірити, що в зрадливих водах озера ховається якась доісторична потвора.

Я жалкував, що не спробував тут свого рибальського щастя. Може, мені пощастило б піймати в озері незвичайну рибу. Єменка, засміявшись, пообіцяв, що надолужить втрачене мною і про наслідки напише мені в Ленінград.

На гірських вершинах почулися крики. Пара яструбів закружляла в повітрі, вилетівши на лови. Я ще раз оглянув долину і повернувся до входу в печеру. Мені здалося, що я переступив поріг, який відділяв сьогоднішній світ від тих далеких часів, коли ловці мамонтів бенкетували тут біля палаючих вогнищ.

Раптом пролунав глухий постріл. Потім ще один. Ми занепокоєно глянули один на одного: що трапилося? Може, це невтомний Старобор полює десь за скелями?

Ми швидко пройшли шахту й печерні ходи. А коли минули Співучу печеру, на нас війнуло теплим повітрям. Осінній день видався теплий, мов літом. Скелі нагрілися, дзижчали мухи й різноманітна комашня, а десь за скелястими верхами чулися крики. Жіночий голос! Олег кинувся вузеньким кам'яним прискалком, який природа витесала над урвищем, і зник десь за виступом.

Я саме проходив це небезпечне місце слідом за Єменкою, коли почулися сердиті вигуки і знову бабахнули два постріли.

Кількома стрибками Єменка досяг певнішого місця, зірвав на бігу рушницю з плеча і теж зник за виступом скелі.

Вибігши, нарешті, на кам'яну площину, я побачив дивну картину. Біля великого каменя на землі лежала Тамара, а збоку, піднявши руки, стояли два незнайомі вусаті чоловіки. В цій вимушеній позі вони застигли перед дулами трьох карабінів, які навели на них вершники у військовій формі.

Олег відразу ж побіг до Тамари, а Єменка широко покрокував до незнайомця, що був схожий на тунгуса-мисливця і стояв біля військових.

Сталося так, що останні два змовники з банди Пуговкіна після довгих пошуків вислідили нас і прийшли до Сурунганських гір. Наші каверзні позначки завели їх у такі трясовини, що бандити ледве вибралися звідти. Кілька днів вони відпочивали, а потім почали настирливо шукати слідів нашої експедиції. Коли знайшли, зрозуміли, що ми їх обдурили. Кляли свого спільника Шульгіна, не знаючи, що він давно вже лежить у сирій землі. Дійшовши до Сурунганських гір, вони завагалися. Сліди зникли, і бандити почали блукати, поки випадково не натрапили на кізяки наших коней і не вийшли знову на нашу дорогу.

Сподіваючись зв'язатися з Шульгіним, вони отаборилися на глухій рівнині в горах і пішли на розвідку пішки, щоб знайти наш табір.

Але бандити не знали гірської стежки. Вони ненароком зірвалися і загриміли разом з камінням на галявину. Поблизу була Тамара, яка саме вийшла на полювання. Дівчина з переляку закричала, і змовники зрозуміли, що виказали себе через необережність.

Вони завагалися, не знаючи, що робити далі, коли це на вузькій стежці зацокотіли кінські копита, і на галявину вилетіли четверо вершників.

Це були прикордонники. В безсилій злобі змовники рвонули з плечей свої рушниці, але тут гримнули два застережних постріли, і пролунала невблаганна команда: «Руки вгору!» Доля обох негідників була вирішена.

В Ленінградському відділенні служби державної безпеки допитували невиправного ледаря і майстра «легких» заробітків Бундусова. Його спіймали, коли він збував дорогоцінний перстень. За ознаками й протоколом слідчий встановив, що перстень належить родині геолога Олега Андрійовича Феклістова, квартиру якого пограбували невідомі злодії, хоч, правда, вони забрали тільки деякі дорогоцінності.

Цей випадок досі лишався нез'ясованим. Бундусов твердив, що перстень він узяв на продаж з комісійного магазина. Довго відмовлявся назвати особу, яка довірила йому перстень, поки, нарешті, не зрозумів, що своєю впертістю тільки обтяжує вину; тоді назвав ім'я. Міліція вже знала його. Це був Кальсонов, колишній власник ресторану. Тепер Кальсонов працював молодшим офіціантом і тягнувся за кожною копійчиною, брав участь у різних аферах, продавав крадені речі.

Того ж дня Кальсонова арештували і влаштували йому очну ставку з Бундусовим. Під час обшуку на його квартирі знайшли і всі інші дорогоцінності, вкрадені в геолога. Припертий фактами, Кальсонов назвав ім'я злодія – Кропивкіна, якого він рекомендував Пуговкіну – справжньому організаторові крадіжки. Колишній лахмітник і збанкрутілий торговець москателями Кропивкін теж довго відпирався, але, нарешті, признався, що разом з Шульгіним пограбував квартиру Олега Феклістова.

Проте ці відомості не задовольнили лейтенанта Сидорова, який вів слідство, його цікавило, чому злодії взяли тільки частину дорогоцінностей, хоч перевернули майже все догори ногами, чогось, напевне, шукаючи.

Кропивкін знизав плечима і насмішкувато сказав, що його спільник був якийсь дивак, бо шукав тільки книгу. Він нібито був пристрасним книголюбом.

Проте лейтенант Сидоров мав свої погляди на такі пристрасті і, встановивши, що Олег виїхав до Сибіру, негайно розшукав його дядька.

Біолог уважно вислухав лейтенанта і пояснив йому значення вкраденої книги поезій Пушкіна. Сидоров спочатку висловив жаль, що Олег відразу ж не заявив про зникнення книги. Але потім, коли біолог сказав, що цінність книги з нотатками померлого геолога до деякої міри проблематична, трохи заспокоївся.

За кілька днів Пуговкіна розшукали й затримали в Іркутську.

Старий лис викручувався як міг, твердячи, що він чесний громадянин, живе тільки на свої заробітки, допомагаючи місцевому кооперативу визначати якість хутра.

Досвідчені працівники розшуку не повірили йому і зробили трус у квартирі цього «чесного» громадянина.

Крім великих запасів цінного хутра, працівники розшуку знайшли велику суму грошей, наявність яких Пуговкін не міг до ладу пояснити. На запитання, де схована книга, вкрадена в квартирі Олега Феклістова, і хто був організатором крадіжки, Пуговкін здивовано вирячив очі. Хоча він і бібліофіл, але, мовляв, усі книги придбав чесно. Нарешті Пуговкін байдуже запитав, про яку книгу, власне, йдеться. А коли почув, що розшук цікавить томик поезій Пушкіна, голосно зареготав. Щоб отаку книжку він крав? Та ж у його бібліотеці є повна збірка творів Пушкіна. На цьому він і затявся, назвавши запротоколовані показання ленінградської трійки Бундусова, Кальсонова і Кропивкіна справжнім наклепом, вимагав очної ставки з цими особами.

Місцеві органи безпеки зупинилися перед складним завданням: де шукати вкрадений томик поезій? До справи взявся один з найкращих працівників розшуку Лисичкін. Він ще раз ретельно обшукав квартиру колишнього промисловця. Цілих два дні Лисичкін пробув у просторій кімнаті, де містилася бібліотека, перегорнув по черзі кожну книгу, ще раз оглянув старанно все приміщення, але книги не знайшов.

Лисичкін вирішив, що Пуговкін, напевне, не держить цієї книги в будинку. Він машинально взяв з письмового стола тоненьку книгу в червоній оправі з написом: «Стандарти хутряних шкурок». Мабуть, Пуговкін часто користувався цим посібником і тримав його під руками. Відкривши книгу, Лисичкін почав гортати сторінки, на яких були зроблені рукою Пуговкіна всілякі критичні зауваження щодо опису різних видів хутра. Слідчий хотів уже відкласти книгу, як раптом помітив, що один листок в обрізі відрізняється кольором від інших. Він був наче більш поруділий. Лисичкін мав звичку уважно, до найменших дрібниць, оглядати все, що могло стосуватися справи, і почав гортати книгу, поки знайшов цей листок. Поглянувши на нього, він аж свиснув від несподіванки. Листок був з книги віршів Пушкіна. Лисичкін прочитав:

 
До Чаадаєва

Товаришу, зійде вона,
Зоря принадливого щастя,
Росія збудиться від сна
І на руїнах самовластя
Напишуть наші імена!
 

На цій же сторінці була накреслена невеличка карта, якісь цифри й знаки. Безсумнівно, йому пощастило знайти найважливіший аркуш з книги віршів великого поета. Пройдисвіт Пуговкін вклеїв його в довідник товарознавця. Він залишив книжку просто на письмовому столі, певний, що вона не зацікавить небажаних гостей.

Наступного дня його арештували. Злочинця привели на допит. Він почав було протестувати, що його арештовано незаконно, але затнувся на півслові, коли слідчий мовчки поклав перед собою довідник товарознавця в червоній оправі…

Переляк Пуговкіна означав мимовільне зізнання. Проте Пуговкін усе ще хитрував і зізнавався тільки в тому, що, на його думку, вже знали слідчі органи. Він усе звалював на Шульгіна і заплутався в суперечливих свідченнях, які переконали працівників розшуку в тому, що вони мають справу з організованою бандою злочинців.

Звичайно, Пуговкін замовчав те, що він намовив Шульгіна спробувати «усунути» небажаного спадкоємця – Олега, і категорично заявив, нібито нічого не знає про наміри лісничого.

Та працівники безпеки не повірили. Негайно з'єдналися з Алданом і передали розпорядження арештувати Шульгіна.

Оскільки Шульгін жив далеко від районного центру, тільки через сорок вісім годин надійшла відповідь, що лісничий вирушив з експедицією в глибоку тайгу і повернеться нескоро.

Знаючи ситуацію, працівники розшуку зрозуміли, що треба наздогнати Шульгіна до того, як експедиція прибуде на місце. Адже в Шульгіна мають бути спільники, хоч Пуговкін присягався, що про це він нічого не знає, оскільки всі плани пограбування скарбів виношував лісничий.

Лисичкін вилетів до Алдана, тут взяв з собою ще двох працівників безпеки і з ними вирушив до Вертловки.

Надвечір літак приземлився на колгоспному лузі. Голова сільради Тит Андрійович поінформував військових про експедицію і Шульгіна. Але коли його попросили дати досвідченого провідника до Сурунганських гір, той тільки знизав плечима і пояснив, що, мабуть, на все село не знайдеться людини, яка б відважилась вирушити в цю подорож, поки не замерзнуть зрадливі трясовини й болота. Та й взагалі ніхто з тутешніх мисливців ніколи ще не доходив до Сурунганських гір, крім старого Орлова. Може, старий Орлов допоміг би товаришу Лисичкіну і його супутникам? Учасники групи переслідування зрозуміли, що погоня буде набагато складнішою, ніж вони думали, а тому й звернулися до старого мисливця. Дізнавшись, що Орлов був найближчим другом Івана Хомича Феклістова, розповіли йому докладніше про суть справи.

Старий аж сплеснув руками, бо ніколи не сподівався, щоб Шульгін і Пуговкін могли стати на шлях злочину. Але потім замислився і додав, що крамар завжди був здирником і заради грошей міг піти на злочин. На думку Орлова, один Шульгін не міг бути небезпечним для експедиції, бо там були досвідчені мисливці Чижов, Єменка і Старобор, яких нелегко обдурити чи заманити в пастку, мов курчат. Проте Шульгін міг мати спільників. Тому треба було якнайшвидше попередити експедицію. Орлов натякнув, що знає досвідченого провідника. Це був родич Єменки – Бойгно, мисливець, що жив у невеличкому стійбищі евенків і завідував там тваринницькою фермою. Правда, він тільки раз побував біля Сурунганських гір, та й то взимку, але, зважаючи на серйозність справи, тунгус, напевне, не відмовиться поїхати й зараз.

Голова сільради послав по Бойгну, і, коли той надвечір прибув, Орлов усе пояснив йому.

Бойгно довго не відважувався вирушати в небезпечну дорогу в глухий і далекий край тайги, де він був тільки один-єдиний раз взимку на соболиних ловах. Він розповідав про труднощі й небезпеки їзди по трясовинах і непролазних нетрях, по кручах і буреломах. І тільки коли дізнався, що експедиція повинна була значкувати пройдений шлях, погодився, нарешті, провести групу військових у район Сурунганських гір. У самих горах Бойгно не бував навіть зимою, а тому застеріг, що співробітникам розшуку доведеться просуватися там на власний страх і риск.

Приготування закінчилося пізно вночі. Колгосп виділив для погоні трьох добрих коней, і вранці група вирушила з Вертловки. Через шість днів напруженого і швидкого маршу вершники без особливих пригод досягли Сурунганських гір. І саме вчасно. Сліди на дорозі свідчили, що експедицію переслідують два вершники. Може, це й були змовники. Отже, погоня приготувалася до зустрічі з ними в першу-ліпшу мить, і ніхто з військових не здивувався, коли вони зустріли в горах двох невідомих. Це були спільники Шульгіна – Чуваєв і Арбузов.

Потріскували дрова у вогнищі, весело булькотів і парував чайник. Кожен з нас після доброї вечері вже випив кухлів по сім чаю, але чайник усе ще приємно співав над вогнищем.

Ми сиділи навколо багаття і по черзі розповідали про подорож. Потім Олег передав Лисичкіну писане зізнання і заповіт Шульгіна. Лисичкін нахилився до вогнища, щоб зручніше було читати. Ми всі допитливо дивилися на нього. Раптом Чуваєв, що сидів з напарником осторонь, рвонувся, вихопив з рук лейтенанта напір і з вигуком: «Цей гад нас продав…» розірвав його і кинув у вогонь.

Ми всі скрикнули. Лисичкін вихопив з жару напівзгорілий аркуш паперу, списаний рукою Шульгіна. Чекісти в ту ж мить кинулися на Чуваєва і без зайвих розмов зв'язали його. Арбузов теж було скочив на ноги, але Старобор схопив його за плече і примусив знову сісти. При цьому наш товариш не втримався й попередив:

– Ще раз поворухнешся, падлюко, і я зверну тобі в'язи, мов гусеняті!

Арбузов захпикав. Він твердив, що Пуговкін шантажував його, погрожував виказати давні гріхи, коли він відмовиться од участі в задуманій операції, що в Олега стріляв не він, а Чуваєв.

– Який там з мене стрілець, я на людину взагалі не зміг би підняти руку. Це Чуваєв намовив мене їхати далі, коли ми ледве живі вибралися з трясовини. В чому завинив – не відрікаюсь, чуєте, громадяни, я зізнаюся. Але ніякого замаху на життя Феклістова я не чинив… повірте!

Зв'язаний Чуваєв аж посірів од цих слів свого спільника і злісно просичав:

– А, тремтиш, єхида! Арбузов, як видно, казав правду.

– Твоє щастя, бандюго, що тут працівники безпеки! – пролунав грізний бас Чижова. – А то б я судив тебе за давніми законами тайги, по заслузі. Провчив би не кулею твою макітру, а вірьовкою.

Знову настала тиша. Тільки потріскували дрова у вогнищі та неугавно співав чайник…

Наступного дня ми вирушили назад до Вертловки. В горах лишилися Олег з Тамарою та Єменка. На допомогу їм мали прибути робітники із знаряддям та інструментами.

Прощання було сердечне і коротке. Олег обняв мене і сказав:

– Я вдячний вам за все. Хто знає, чи без вас я був би сьогодні такий щасливий… До побачення в Ленінграді. Тамара погодилась, щоб там відбулося весілля.

Дівчина кивнула і мовчки подала мені руку. На очах у неї забриніли сльози. Одна краплина впала мені на руку.

– Тамаро, – спитав я здивовано, – чому ви плачете?

Вона провела рукою по обличчю і посміхаючись мовила:

– Від великого щастя…

Чим ближче ми під'їздили до Вертловки, тим більше нервували обидва змовники. Чуваєв насупившись мовчав, але очі його горіли злістю. Арбузов зітхав і надокучливо доводив, що пристав до зграї злочинців тільки тому, що йому загрожував Пуговкін, справжня сатана в людській подобі.

Коли до Вертловки лишилося тільки два дні ходу, ми зупинилися на нічліг біля Безіменної річки. Всі були уже стомлені, але чи не найбільше подорож далася взнаки Чуваєву. Він зліз з коня, відразу ж упав і заснув як убитий. Ми спробували розбудити його повечеряти, але він забурмотів щось невиразне, повернувся на другий бік і захропів знову.

Працівники безпеки вартували вночі по черзі, але цього разу Старобор запропонував їм підміну. Та мисливець переоцінив свої сили: серед ночі він на хвилину задрімав. А коли прокинувся – побачив, що Чуваєв зник. Напевне, бандит симулював перевтому і втік, як тільки Старобор задрімав. Ненадійний вартовий зняв такий переполох, що всі ми забули про сон і кинулися до зброї.

Коли Старобор розповів, що трапилося, Чижов розрядився добірною лайкою.

Ніч ще повивала тайгу непроглядною пітьмою, а тому не було рації рушати в погоню за втікачем, який вибрав собі найкращого коня, що належав Старобору.

– І як це він ще не забрав рушниці у тебе з-під носа або кисета з кишені, – діймав його Чижов.

Лисичкін картав сам себе – не можна було довіряти варту Старобору, який не відповідає за злочинця.

Ще вдосвіта ми осідлали коней, а тим часом Старобор, Чижов і Бойгно пішли по слідах втікача. Вони повернулися через кілька годин безуспішної погоні і сповістили, що Чуваєв подався прямо на південь. Важко сказати, куди саме злочинець попрямує, але він неозброєний і без харчів, а тому має десь появитись між людьми.

Арешт його – тільки справа часу. Як тільки всі місцеві Ради будуть офіціально попереджені про втечу злочинця Чуваєва, йому не уникнути правосуддя.

Решту шляху ми проїхали без будь-яких пригод і другого дня прибули до Вертловки.

Цього ж дня працівники державної безпеки виїхали з Арбузовим на залізничну станцію, щоб негайно повернутись до Іркутська.

Я зупинився в Чижова і відразу ж пішов до старого мисливця Родіона Родіоновича Орлова. З великою цікавістю вислухав він мою розповідь, погладив білий вус, помовчав хвилину, пильно дивлячись мені в обличчя, потім нахмурився і повагом сказав:

– Скарб Івана Хомича виявився обплутаним тонким павутинням минулого. Але павук Пуговкін сам заплутався в тенета, міцніші, ніж його павутиння. Народ наш не має жалю до злочинців! А якщо Чуваєв надумає ховатися в тайзі, то загине там, як усякий, хто порушив її закони!

Та ось обличчя Орлова полагіднішало, старий махнув рукою, ніби відганяючи надокучливу комашню, і заявив:

– Не віриться, щоб моя вередлива внучка отак раптом закохалася в Олега та ще й квапилася з весіллям. Проте бачу, вигадкою буває тільки те, що правдоподібне, але те, що неправдоподібне, збувається. Мені навіть і не снилося, що породичаюся з своїм давнім і найдорожчим другом Іваном Хомичем…

Перед від'їздом у Ленінград я знову зайшов до старого мисливця. Він потиснув мені руку і обняв мене. Коли заговорив, голос його трохи тремтів.

– Їдьте, хлопче, і не забувайте нас, – сказав мисливець, і голос його трохи тремтів. – Ми живемо в тайзі, далеко від Ленінграда. Але що тепер відстань для людини? Коли ви засумуєте за нашим зеленим морем, де протягом шести тижнів пізнали більше, ніж хтось за цілі роки, сідайте в літак і… ми вам завжди раді. Та що я кажу, ви обов'язково сюди приїдете… Адже для вас росте під Сурунганськими горами жень-шень, ваш корінь життя. Коли він підросте, тільки ви, а не хтось інший, повинні викопати його кістяною лопаткою…

– Звичайно, як підросте, але ж це буде, мабуть, років через…

– Щасливий шукач повинен повернутись раніше, ніж корінь достигне. Такий наш звичай! Але не дивуйтесь, коли ми спочатку зустрінемося в Пітері! Я колись пообіцяв внучці, що обов'язково приїду на весілля, якщо взагалі дочекаюся цього дива. Ви ж самі знаєте, що чоловікові не годиться кидати слова на вітер: пообіцяв – повинен виконати. Отже, до побачення у вас в Ленінграді!

– До скорого побачення, Родіоне Родіоновичу! Перед будинком уже нетерпляче били копитами коні.

Тільки я сів на віз поряд з Петром Андрійовичем Чижовим, як вони весело заіржали і з місця взяли риссю.

Коли ми в'їжджали під зелене шатро тайги, я оглянувся. Біля будинку ще стояли старий мисливець Орлов і брат Чижова – Тит Андрійович. Вони махали нам руками, і я почув здалини:

– До побачення! Щасливої дороги!