Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Старий Орлов посміхнувся і підтакнув:

– Правду кажеш, голубе. Без тайги ми – наче риба без води. Вилізеш на гору і куди не глянеш – на південь чи на північ, на захід чи на схід – всюди краса. Ех, ліс, наш любий праліс! Це вам не гайочки, висаджені по шнурочку, підстрижені й шляхетні. Тут з кожної хащі дивляться на тебе сторіччя. І все одно наші ліси вічно молоді. Не дивно, що й людина тут почуває себе вічно молодою, хоч їй і пішов, скажімо, восьмий десяток.

– Родіонович ще молодець, – ствердив Тит Андрійович. – Минулої зими він ходив з нами на білок.

– Щоправда, багато я не настріляв. Та мисливська кров не дає мені спокою. Як же я сидітиму вдома, коли все селище виїздить полювати на білок!.. А зараз – хочеш чи не хочеш – знову чекає на мене шмат праці з отими, хлопче, вашими соболями. – І старий мисливець глянув на Олега.

Потім зайшла мова про вовків. Тит Андрійович був про них особливої думки. Він твердив, що вовки іноді здатні на справжні хуліганські вихватки.

– Я нічого не вигадую, – запевнив він. – Ось послухайте, яка пригода трапилася в селищі Єрмилівці, і ви самі побачите, що це правда. Селище лежить від нас за якихось шістдесят кілометрів на південь. Це сталося саме рік тому. Зима була сувора, навіть для Сибіру. Вдарили такі люті морози, що птахи гинули на льоту, а мисливці навіть не виходили з своїх хатин, бо всі тварини поховалися.

В Єрмилівці живе усім відомий п'яниця, колишній шинкар Зубров. Одного морозного дня він вирушив у сусіднє селище за сорок кілометрів до свого родича на якесь родинне свято. Щоб не замерзнути, він, крім довгого кожуха та ковдри з ведмежої шкури, захопив з собою в дорогу ще й чималий запас горілки. В дорозі Зубров так ретельно підігрівався сорокаградусним напоєм, що вкрай впився і випустив з рук віжки. Вороний уже звик до таких речей і біг собі підтюпцем далі, час від часу трусячи головою, щоб збити льодові бурульки, які наростали в нього навколо ніздрів. Раптом кінь нашорошив вуха, високо підніс голову, принюхався й здригнувся від переляку. В морозному повітрі чути було запах, який у кожного коня викликає жах: то був запах вовків, сірих хижаків, котрі несуть смерть. Тому й не дивно, що завжди смирний кінь злякано заіржав, підстрибнув і щодуху помчав уперед.

На першому ж завороті сани перекинулися, безцеремонно розбудивши п'яного Зуброва. Він вилетів із саней, беркицьнувся в повітрі й пірнув у сніг. Перш ніж Зубров збагнув, що тут, власне, сталося, вовки опинилися біля нього. Сп'яна чоловікові здалося, що то не вовки, а маленькі кумедні собачки, і тому він зовсім не відчув страху. Хитаючись, п'яниця підвівся й почав цмокати, ваблячи «цуценят» до себе. Вовки, а їх було семеро, оточили Зуброва й дещо розгублено позирали один на одного – адже за все їхнє розбійницьке життя нічого подібного їм ще не траплялося. До людей вони відчувають особливу відразу. Людина для них – страшний ворог, вона кидає в них громи й пекучі смертоносні кульки, а цей – глянь-но тільки – поводиться цілком дружньо.

Не знаю, чи чули вовки людську приказку, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, але діяли вони саме за нею. Було сумнівно, щоб їм пощастило наздогнати коня, який вчасно зачув вовчий запах, а тут трапилась інша нагода наситити свої порожні шлунки. Тому, трохи повагавшись, один з них, певно, ватажок зграї, стрибнув просто на Зуброва. Решта наслідувала приклад свого старшого… і раптом зупинилася, наче примерзла до землі.

П'яниця Зубров був дуже здивований, що оті «цуцики» дозволяють собі кидатися на нього, і так почастував пляшкою по морді першого сірого розбійника, що зухвалий хижак жалібно завив, відскочив і закрутився на одному місці.

Зубров також утратив рівновагу і впав. Таке положення здалося йому, зрештою, дуже зручним. Лежачи на животі, він підпер голову руками і, гнівно дивлячись на вовків, почав вивергати на них цілий водоспад лайок, які тільки міг вимовити його язик.

Не знаю, яке враження справив на вовків цей каскад крутих слів, але незвичайна поведінка п'яної людини їх таки збентежила. Зграя трохи відступила. Вовки витягли вперед шиї й вищирили ікла. Час від часу вони підносили вгору морди й принюхувалися, чим пахне від людини, яка щось лопотіла і вигукувала. І цей запах був вовкам такий огидний, що вони аж трусили головами, а деякі навіть пирхали.

Тим часом п'яний Зубров нарешті збагнув, що ті, кого він вважав за мирних «цуциків», насправді кровожерливі вовки, і в ту ж мить у нього відібрало мову. Борода в п'яниці затрусилася, зуби зацокотіли, і в його запамороченому мозку виникли похоронні думки. «О-о-о! – стогнав він. – Як же мене добрі люди поховають, коли ці чорти роздеруть мене на шматки? Моє бідне тіло ніхто вже не збере докупи. Тьху, ото буде видовисько…»

Раптом його охопив приступ гніву та буйства. Зубров крикнув, скочив на ноги, стягнув з голови ушанку й шпурнув нею в найближчого вовка. Той злякався й відстрибнув, але відразу ж кинувся на шапку й вп'явся в неї зубами. Грубезна хутряна ушанка недовго опиралася вовчим іклам і незабаром уже лежала пошматована на землі.

«Отак… отак і мене ви, бусурмани, будете шматувати, як мою парадну ушанку?» – горлав Зубров так, що вовки аж вуха нашорошили.

Після цього розлючений бранець вовків почав гарячково нишпорити по кишенях своєї шуби і нарешті намацав там ще одну пляшку горілки. Обличчя його розпливлось у посмішці, і він, ударивши долонею об денце пляшки, вибив пробку й жадібно почав смоктати – адже Зубров у цей час, як ніколи, відчував потребу «зміцнити» своє тіло й дух.

Але п'яниця недопив усієї горілки, бо похлинувся так, що на шиї в нього аж жили здулися. Похитуючись, почав він повертатися й виливати рештки горілки навколо себе і на вовків, начебто бажаючи відвернути небезпеку, що загрожувала йому, й створити круг себе зачароване коло, яке тримало б вовків на безпечній відстані. Раптом у голові в Зуброва запаморочилося, і він знову повалився на землю. П'яницю охопив невимовний жаль і відчай, він голосно плакав і схлипував, потім став на коліна, натяг собі на голову комір шуби й віддався на поталу вовкам. Зненацька Зуброву стало млосно, він захитався, потім повалився в сніг і заснув, мов бабак. Усе це було таким незвичним для вовків, що вони наїжачили шерсть, а ті, на яких потрапила горілка, почали качатися по снігу, щоб стерти з себе смердючу рідину.

Зубров спав собі, а вовки нерішуче тупцювали навколо нього; та ось вони наважились підступити ближче до п'яниці…

Дальші подробиці цієї пригоди, на жаль, лишились повиті темрявою невідомості, бо єдиний її учасник, який міг би щось розповісти, вже нічого не відчував. Але по слідах на снігу пощастило відтворити хід подій, і тому я можу описувати їх далі не тільки на основі здогадів.

Вовки поводились дуже зухвало й по-хуліганськи. Вони виявили свою огиду до алкоголіка, від якого страшенно неприємно тхнуло, тим, що геть всього його обмочили. За звичаєм родини собачих, виконавши малу потребу, вони почали загрібати задніми лапами і майже поховали п'яницю під снігом.

Кінець цієї ганебної процедури здалеку спостерігали два родичі Зуброва, що поспішали на місце пригоди.

В село, де чекали на гостя, примчав, наче скажений, кінь, вкритий клубами пари і піною, яка на сильному морозі замерзала на ньому білою попоною.

Від саней лишилося тільки полоззя. З цього можна було зрозуміти, що кінь десь покинув свого хазяїна, намагаючись сам врятуватися від небезпеки, якою, загрожували йому бродячі хижаки.

Вмить були запряжені сани, й рятівники рушили в путь. Сани тяг буйний жеребець Білий чорт; його кличка була цілком виправдана, тому що якось на пасовиську цей кінь розбив ударом копита голови двом вовкам. На місце нещасного випадку рятівники прибули саме в той час, коли вовки вже помалу відходили, і постріли, послані їм наздогін, не досягли мети. Гук рушниць лише примусив усю зграю прискорити відступ. Рятівники, охоплені жахом, кинулися до нерухомого тіла свого дорогого родича, гадаючи, що той уже віддав богові душу. Вони мали підстави для таких думок, бо ще здалеку помітили на снігу бліді плями крові. Та, як виявилося, то були замерзлі калюжі вовчої сечі, а мнимий мертвий насправді був лише п'яний, мов чіп.

Тут жах родичів змінився на подив і сміх, а в тому селі відтоді кажуть: «Якщо тхнеш горілкою на сто гонів, не бійся вовків, вертаючись додому».

Розповідь викликала загальний сміх, а коли слухачі заспокоїлися, Тит Андрійович розповів далі:

– Цей надзвичайний випадок, однак, не заперечує тієї істини, що вовк лишається вовком, завжди небезпечним, кровожерливим і підступним хижаком. Знаєте старе народне прислів'я: «Як вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться». Пригода, що трапилась у селі Чановці, цілком його стверджує.

Село це лежить за сто кілометрів на північ від нашого районного міста Алдана на березі Лени, там, де тайга велетенським темно-зеленим язиком врізається між поля й луки.

Наш колгосп у той час освоював вівчарство. Чановський колгосп «Нове життя» славиться племінними вівцями. Гладкі череди худоби, стада свиней, отари овець випасались там на ситих луках. Вовки ходили навколо тих пасовиськ, як коти навколо сала. Іноді чабани стріляли по них дробом, але сірі розбійники не зважали на небезпеку. Вони трималися поблизу отар, вичікуючи, поки якась вівця непомітно відіб'ється і зайде в глиб тайги, а там на неї давно вже чатують грізні ікла та зажерливі язики.

Сторожові собаки вівчарів сумлінно виконували свою службу, але хитрих і підступних хижаків було багато, і собаки не могли з ними впоратися.

Нарешті голові колгоспу пощастило придбати знаменитого пса Бурана, батьками якого були вовк й чистокровна алтайська вівчарка. Про не свідчив і вигляд собаки – Буран був викапаний вовк. Він мав точнісінько такі, як у вовка, широко поставлені світлі, заокруглені на кінчиках вуха, але був сильніший від самого великого вовка. Проте, незважаючи на це, пес не справляв враження хижака – в нього були м'які обриси тіла і приємний вираз морди.

Придбавши такого чудового пса, колгоспні чабани позбулися будь-яких клопотів з вовками.

Отари тепер спокійно випасалися на луках; сірі розбишаки їм більше не загрожували, хоч ніхто й не знав до ладу, як це Буранові вдалося так розправитися з вовками, що від тих навіть сліду не лишилося.

На пасовищі пес поводився цілком самостійно: він безупинно оббігав отару й не дозволяв жодній вівці відокремлюватися від решти. Пустотливих ягнят Буран обережно підштовхував мордою і, гавкаючи, застерігав, щоб вони не відходили далеко від отари. Старих овець і норовистих баранів він карав за неслухняність легкими укусами та сердитим гарчанням, а двох інших сторожових собак, Буран не спускав з очей і безжалісно розправлявся з ними навіть за найменший прояв лінощів або неслухняності.

Слава про Бурана швидко поширилась по всьому краю, а на обласній виставці службових і мисливських собак його визнали кінологічною рідкістю і відзначили золотою медаллю. Відтоді чабани з інших колгоспів почали привозити в Чановку до славнозвісного Бурана своїх самок-вівчарок, щоб розвести знаменитих собак. Старий Сидорович, старший чабан колгоспу, надзвичайно пишався своїм чотириногим помічником і запевняв, що Буран неймовірно розумний і що він, Сидорович, навіть не здивувався б, якби цей пес навчився розмовляти. Про цього собаку розповідали найрізноманітніші історії, твердили навіть, що Буран уранці сам відчиняє двері будинку, потім ворота кошари, за допомогою двох інших собак виганяє овець і лише потім біжить до господаря, який у цей час спокійнісінько снідає, і особливим гавканням доповідає старшому чабанові, що овець можна гнати на пасовисько.

А навесні Буран вчинив справді геройський подвиг. Ризикуючи життям, він урятував чотирьох ягнят, які мало не потонули під час розливу Лени. Бурхливі води ріки підмили берег, на якому стояли ягнята, й понесли їх у стрімкому потоці. Буран сам стрибнув у ріку й почав щодуху гребти, бо потік миттю підхопив його й поніс на середину широкого річища. Напружуючи всі сили, пес підплив до першого ягнятка, схопив його і, тримаючи в зубах, виніс на берег. Навіть не струсивши воду з своєї густої шерсті, пес кинувся бігти вздовж берега, щоб ближче було до другого ягнятка, якого швидко зносила течія. Берег на тому місці був високий, та собака не вагаючись знову скочив у воду. В ту ж мить він потрапив у вир, де опинилось і ягнятко; тільки завдяки неймовірному напруженню всіх сил Буран врятував і цього малюка. Третє ягня зачепилось у вітах дерева, яке десь вирвали нищівні води й тепер несли за собою. Дерево весь час крутилося, а разом з ним оберталось і ягня, то занурюючись під воду, то знову разом з вітами виринаючи на поверхню.

Виринаючи з води, ягнятко намагалося плисти, проте віти заважали йому, і малятко втрачало останні сили. Не встигало воно жалібно бекнути, як наступний оберт дерева знову стягував його під воду. Це не минуло й Бурана. Пес опинився під водою, а коли знову виринув на поверхню, в зубах у нього було ягня. Собака виконав під водою справжню водолазну роботу і з третім потерпілим щасливо доплив до берега. Тут на нього чекали чабани, що схвильовано спостерігали це надзвичайно зворушливе видовище. Сидорович обняв собаку за шию і, певно, розцілував би його, якби інші два чабани не послали Бурана врятувати й четверте ягнятко. Буран не примусив себе просити, вирвався з обіймів старшого чабана, уникнувши таким чином дальших пестощів, і помчав уздовж берега наздогін четвертому потопаючому.

Ягнятко вже ледве трималося на воді і, перш ніж Буран устиг доплисти до нього, зникло в каламутному потоці. Рятівник якусь мить нерішуче плавав навколо, потім і сам занурився у воду. Чабани безпорадно стояли на березі, а Сидорович мало не плакав, бо він був певен, що сильний вир затягнув його незамінимого собаку в глиб Лени, звідки вже немає рятунку.

Важко висловити подив усіх трьох чабанів, коли Буран, якою вони вже почали було оплакувати, раптом виринув далеченько від попереднього місця, тримаючи в пащі напівживе ягня. Радості пастухів не було меж. Ще трохи, і вони пустилися б у танок.

Коли чотириногий рятівник підплив з ягнятком до берега, всі троє схопили його в обійми і мало не на руках віднесли Бурана додому.

Ягнята були ледве живі. Останнє взагалі лежало нерухомо, і його довелося разом з трьома іншими перенести в будинок Сидоровича. Там малюкам зробили штучне дихання, розтерли їх рушником і знову повернули до життя.

Згодом ягнят поклали на теплому припічку. Буран стрибнув до них і почав облизувати їм мордочки. Так він, напевно, проявляв батьківське піклування про своїх вихованців. Зрозуміло, що після такого відважного вчинку всі колгоспники вважали Бурана найкращим з усіх собак, які будь-коли стерегли овець. Голова колгоспу написав про цю пригоду до редакції обласної газети, і через кілька днів у Чановку приїхав репортер, щоб з'ясувати подробиці. Спочатку він вислухав розповіді всіх чабанів, а потім сфотографував Миколу Сидоровича з Бураном і Бурана з ягнятками.

Репортер, мабуть, був у захваті від Бурана, бо не пошкодував пишномовних слів і під заголовком «Самовідданий страж» описав у газеті цю історію так гарно й цікаво, що всі тільки й говорили про Бурана.

Тут я хочу звернути вашу увагу на те, як деякі собаки можуть зрозуміти ситуацію. Буран, очевидно, помітив, що люди ставляться до нього з особливою увагою, і раптом змінив свою поведінку. На настирливі намагання людей нав'язати йому свої ніжності Буран відвертав голову, а коли такої демонстративної зневаги не вистачало, він вищиряв ікла й гарчав. Але до чабанів його ставлення не змінилося, а найбільше любив він Сидоровича; та й старий чабан ні на мить не розлучався з своїм чотириногим помічником. У селищі жартували, що, напевно, Сидорович прочитав своєму псу хвалебну статтю з газети й показав йому опубліковані фотографії, і тому, видно, Буран так запишався. Проте всі в Чановці сходилися на одній думці, що навряд чи знайдеться десь поблизу собака, який зміг би змагатися з Бураном у вірності й відвазі.

У Чановці жоден хижак не наважувався нападати на овець, а в сусідньому колгоспі сірі розбійники завдавали великих збитків. Якось вовки поцупили в них ягня прямо на пасовищі, а останнім часом так знахабніли, що почали розбишакувати просто в кошарі.

Одної літньої ночі зухвалий грабіжник дістався до загородки й задушив двох ягнят. Це сталося вже на світанні, бо вночі в кошарі було спокійно. Ніхто не міг зрозуміти, чому вівці не бекали і сторожовий собака не гавкав. А коли оглянули ягнят, то побачили, що в них прокушені горлянки і вся кров висмоктана; отже, шкоду заподіяв особливо небезпечний вовк, який душить свої жертви тільки для того, щоб насмоктатися теплої овечої крові. Між вовками, як бачите, є такі перевертні, що навіть ситі відчувають жадобу до крові.

Місцеві мисливці кілька днів нишпорили по околицях, оглядали байраки, ліс і поле, намагаючись виявити лігво вовка або принаймні його сліди. Щоб не викрити себе, вовк звичайно ніколи не розбійничає поблизу свого лігва, і тому мисливці шукали його і в далеких місцях, де раніше водилися вовки. Проте пошуки були марними – жодних слідів, які вказували б, що тут водяться вовки, не було. Нарешті мисливці дійшли висновку, що, очевидно, в даному разі йдеться про бродячого хижака.

Проте ця думка незабаром відпала – наступної ночі напад повторився за таких же обставин, як і напередодні. Двох ягнят було задушено, а стадо і дуже пильна вівчарка навіть не здійняли тривоги. Цей загадковий випадок обговорили на засіданні правління колгоспу. Колгоспники ухвалили попросити сусідів з Чановки, щоб ті позичили їм на якийсь час свого знаменитого сторожа овець – Бурана.

Однак чановці не задовольнили просьби сусідів, боячись, що бродячий вовк знайде дорогу й до них, крім того, вони не хотіли лишати свою отару без розумного сторожа.

Тому сусідам чановців нічого не лишалося, як організувати регулярне нічне вартування. Цю справу взяли на себе місцеві мисливці. Вони запевняли, що за всяку ціну доберуться до шкури сірого розбійника. Мисливці влаштували біля кошари добре замасковану засаду й чергували там цілими ночами, чатуючи на зухвалого хижака.

Проте хижак примусив довго чекати себе. Минуло кілька ночей, і ніхто не порушив спокою отари. Але через дві ночі після того, як засаду зняли, таємничий розбійник знову проник туди, задушив двох ягнят, насмоктався теплої крові й безслідно зник.

Така зухвалість, зрозуміло, розлютувала всіх місцевих мисливців. Адже тепер уже йшлося про добру славу всього мисливського колективу; тому всі мисливці зібралися разом, щоб домовитись, як же, нарешті, спіймати підступного хижака.

За всіма ознаками хитрий шкідник знайшов собі десь спостережний пункт, звідки стежив, чи не загрожує йому якась небезпека.

Тому мисливці знову влаштували засідку поблизу загородки й спорудили ще одну біля дерев, що купкою росли між лісом і кошарою. Крім того, кожного вечора навколо загородки розставлялися капкани. Тепер уже мисливці були певні, що вони зробили все, щоб перехитрити вбивцю.

Але таємничий нічний бандит не поділяв логічних міркувань людей, і вночі знову непомітно заліз у кошару. Цього разу хижак, однак, не задовольнився тільки ягнятками, а напав ще й на стару вівцю, яку не зміг задушити легко й безшумно. Вівця пронизливо забекала, інші приєдналися до неї, і за якусь мить нічну темряву сповнили перелякані голоси й тупіт усієї отари. Якийсь дужий баран з переляку проламав навіть загородку, потрапив у капкан і забекав від болю, начебто зачув смерть. У ту ж мить озвався сторожовий пес і сполохав усіх собак на селі.

Цей галас почули, звичайно, мисливці в засідках. У темряві вони швидко добігли до кошари. Саме в ту мить із-за хмар виглянув місяць. Видовище, яке відкрилося перед мисливцями, було жахливе. Двоє ягнят уже конали, стара вівця сходила кров'ю й ледве трималася на ногах, баран, якого міцно тримав капкан, голосно стогнав. У синюватій далечині біля самого лісу маячила постать кровожерливого хижака – величезного вовка. Один мисливець якусь мить придивлявся у польовий бінокль і потім здивовано вигукнув:

«Сто чортів і одна відьма, та ж цей вовк у нашийнику…»

Але поки він передав бінокль іншому мисливцеві, загадковий звір зник у невеличкому байраку.

Наспіли колгоспники, яких розбудив цей галас біля кошари, і почали розпитувати, що трапилось. Мисливці тільки знизували плечима – вони, мовляв, не розраховували на такого шахраюватого й чудернацького вовка, який носить нашийник спеціально для того, щоб його вважали за собаку.

«Зачекайте, – промовив колгоспний коваль, – адже в Чановці є знаменита вівчарка Буран, викапаний вовк. Невже він?.. Знаєте що? Ходімо в Чановку, і негайно!»

Дехто не погодився з ним, дехто сміявся, але, кінець кінцем, два колгоспники й коваль вирішили відвідати своїх сусідів.

Старий Сидорович мовчки вислухав тяжке обвинувачення, яке пред'явили пізні відвідувачі, а коли вони скінчили, чабан сміючись підвівся й відчинив двері до сусідньої кімнати, де спала його дочка Зоя. Мовчки показав він непрошеним гостям на підлогу, щоб вони пересвідчилися в безглуздості своєї підозри.

Перед Зоїною постіллю спокійно лежав Буран. Побачивши людей, він голосно позіхнув, наче в посмішці, розтягнув свою пащу й привітно постукав хвостом по підлозі. Сидорович зачинив двері, трохи насупив чоло й переконливо промовив:

– Як тільки собака потрапив до нас, він з першого ж дня спить у кімнаті дочки. А кошару стережуть інші пси. Ваша підозра просто смішна, і я взагалі не хочу про це говорити…

Тепер і сусіди це бачили навіч. Вони згадали, з якою любов'ю та самовідданістю піклувався Буран про свою отару, і зрозуміли, що погарячилися. Зніяковіло потупцювавшись у кімнаті, вони вибачились і пішли.

Сидорович був так схвильований цими нежданими відвідинами, що цілу ніч не міг заснути.

Вранці він з обуренням розповів своїй дочці, як оті липові мисливці з сусіднього села наважилися звести наклеп на Бурана лише тому, що самі нездатні були знешкодити справжнього злочинця. Зоя уважно вислухала розповідь батька, погодилась із ним і, попестивши Бурана, поспішила до колгоспної контори, де вона працювала.

Проте робота падала в неї з рук, і дівчина весь час думала про дивний випадок. Як сусідам могло спасти на думку, що Буран душить овець? Адже він цілу ніч спить біля її ліжка…

Раптом у Зоїній пам'яті спливла згадка про одну з минулих ночей, коли їй у півсні здалося, наче хтось відчиняє вікно, яке вона лишила напіввідчиненим. Зоя тоді напружила зір, та все одно нічого не побачила в пітьмі. Вона простягла руку, щоб погладити Бурана, який звичайно спав біля її ліжка, але рука потрапила в порожнечу. Мабуть, пес лежав у кутку на килимку.

В нічній тиші навіть дзижчання мухи лунає голосно, а в кімнату до Зої долинав тільки ледь чутний шелест квітів на підвіконні, якими бавився нічний вітерець. Згодом Зоя заспокоїлася, зарилася головою в подушки і заснула.

Дивна була та ніч. Зненацька дівчина прокинулася знову, бо їй здалося, що стиха скрипнуло вікно, потім пролунав приглушений звук, ніби хтось стрибнув або впав, і нарешті в кімнаті почулися тихі, обережні кроки.

Якусь мить дівчина не знала, чи це їй сниться, чи насправді хтось вліз у кімнату. З переляку вона широко розплющила очі. Потім рвучко обернулася й простягла в темряву руку. Її рука занурилася у густу шерсть собаки, що, як завжди, лежав біля ліжка.

Тільки тоді Зоя прокинулась остаточно і засміялася.

Цікаво, хто б це наважився пробратись у кімнату, де лежить такий вірний сторож. Та Буран роздер би непрошеного гостя на шматки!

Проте, коли дівчина тепер згадала все це, в голову їй закрався сумнів й почав гризти пам'ять, викликаючи страшні думки. Що коли вона спала під одною стріхою з кровожерливим хижаком? Але Зоя струснула головою й так голосно засміялася з цієї абсурдної думки, що бухгалтер одірвався від роботи й здивовано глянув на неї. Коли ж дівчина розповіла йому, про що йдеться, бухгалтер насупив брови.

– Дурниці, – вигукнув він. – Нашийник, кажуть? Уночі, при тьмяному світлі місяця, може здатися, що не один вовк носить нашийник. Але то всього лише світле пасмо шерсті на гриві старих вовків, яке справжній мисливець відрізнить од нашийника з першого ж погляду. А ті халтурники, мабуть, зроду не бачили старого вовка і верзуть щось про нашийник…

Ввечері Зоя розповіла батькові, як бухгалтер висловився про сусідів, і Сидорович, почувши це, сміявся до сліз.

– Ходи сюди, вовче, – гукнув він на Бурана, – як побачиш Дурманова, отого дурного півня з сусіднього села, який називає себе мисливцем, то хапни його за стегно, йому так личить рушниця, як комару чоботи!

Буран, побачивши, що його хазяїн сміється, розпустувався й почав стрибати по кухні. Нарешті, намагаючись лизнути Сидоровича в обличчя, він так навально стрибнув на нього, що мало не скинув зі стільця.

– Та тебе тільки в цирк! У цирк! – вигукнула Зоя і обхопила собаку за шию.

Минуло кілька днів, і про цей випадок забули.

Якось у колгоспному клубі показували новий фільм, Зоя, повернувшись додому пізно ввечері, довго не могла заснути. Фільм справив на неї сильне враження. Вона лежала, задумливо дивлячись на стелю, де ледь помітно відбивалися візерунки віконниць, що купалися в холодному сяйві місяця.

Буран лежав на своєму місці біля ліжка і, здавалося, спав. Але раптом він підвівся, тихо підійшов до вікна, потім знову повернувся до постелі й став передніми лапами на спинку ліжка. Він вдивлявся в дівчину, і його погляд був зовсім не такий, як звичайно.

В очах собаки світився зеленавий відблиск, морда була оскирена, і в півтемряві блищали його великі зуби.

Зоя хотіла було гукнути на Бурана, але щось нашіптувало їй, щоб вона не рухалась і стежила далі за поведінкою собаки. З усього було видно, що він хотів пересвідчитись, чи спить дівчина, і на це в нього були, певно, свої причини. Пояснення не довелось довго чекати: собака опустив лапи з ліжка й пішов до вікна, яке було замкнене на клямку. Зоя очам своїм не повірила, коли побачила, як Буран затис у зубах засувку, відсунув її і відчинив вікно. Дівчина виразно почула легкий брязкіт зубів об метал, і цей звук був такий неприємний, що в Зої аж мурашки пробігли по спині. Пес одним стрибком зник у пітьмі.

Зоя якусь мить вагалася, потім скочила з ліжка й підбігла до вікна, щоб простежити за бродягою.

Але ніч уже поглинула Бурана. Над землею, що потонула в тиші, здалеку линув самотній тужливий крик сича. Могутні дерева стояли, наче шеренга занімілих велетнів. Зоя довго чекала біля вікна, сторожко вдивляючись у темряву, аж поки її не пройняв холод, що раптом повіяв з ріки. Дівчина хотіла було зачинити вікно, щоб покарати бродягу за нічну екскурсію. Хай спить там, де й інші собаки! Але вона любила Бурана, а тому тільки причинила вікно і знову лягла в ліжко.

Проте заснути Зоя не могла – вона марно намагалася знайти пояснення такої дивної поведінки свого улюбленця. Легкість, з якою пес відчинив вікно, показувала, що в цій справі він мав навик і досвід.

Буран був дуже спостережливий і, очевидно, навчився від батька та Зої, як відчиняти вікно. Що ж за цим ховається? І який хитрий цей добряк Буран: спочатку пересвідчився, чи Зоя спить.

Що ж примушує його відчиняти вікно, крастися з дому й бігати кудись? Може, він пішов на побачення до якоїсь сусідської собаки?

Думки дівчини порушив старий настінний годинник, який хрипко пробив другу годину й нагадав, що вже час спати. Проте Зоя вирішила дочекатися бродяги і як слід вилаяти його.

Час спливав, і, коли сон уже майже здолав дівчину, вона знову почула шум біля вікна. Дівчина побачила, як Буран вилазить на підвіконня – вікно було дуже високо, і тому пес не міг одним стрибком дістатися в кімнату. Видершись на підвіконня, Буран зупинився й прислухався.

В тиші кімнати чути було його голосне дихання, уриване коротким цмоканням, – це свідчило, що пес довго біг і неабияк захекався. Переконавшись, що в кімнаті спокійно, собака обережно скочив з вікна і вже збирався було лягти в кутку.

В цю мить Зоя швидко засвітила світло, підвелася й вигукнула:

«Де це ти був, га?!»

Спочатку Буран з переляку остовпів, але наступної ж миті отямився. Здавалося, що він раптом позбувся всіх рис собаки і в ньому прокинулась вовча кров. Може, в його мозку відчинилися потаємні дверцята, крізь які вирвались шаленство й лють вовка. З грізним гарчанням пес присів, напружився і кинувся на дівчину.

У Зої з переляку підломилися ноги, і саме це врятувало її, бо інакше оскаженілий звір затопив би їй ікла в шию. А так Буран не влучив у ціль і лише клацнув зубами в повітрі – це пролунало, наче брязкіт величезного замка.

Той звук застеріг дівчину, що перед нею не її вірний Буран, а небезпечний звір, у якому прокинулись інстинкти його прабатьків-вовків. Бурана не можна було пізнати. Очі в нього палали вогнем і ненавистю, паща була широко роззявлена, а з горлянки вихоплювалося люте гарчання.

Зоя не кричала – жах здавив їй горло. Водночас це викриття хижака падало дівчині сміливості й злості, і Буран навіть і незчувся, як Зоя сильно вдарила його чоботом по морді. Пес заричав і відскочив, а Зоя, скориставшись цим, швидко висунула шухляду буфета й схопила ніж. Гострий ніж, яким дівчина завжди краяла хліб. Тепер він став її зброєю. Все це тривало лише кілька секунд, але й цього часу вистачило, щоб Буран отямився й знову кинувся на дівчину. Зоя встигла трохи відхилитися, і вовчі зуби вп'ялися їй в плече. Від болю Зоя скрикнула, проте зберегла самовладання й блискавичним рухом ударила нападника ножем. Собака загарчав, знову кинувся на дівчину й вагою свого тіла повалив її на землю. Ніж випав з рук Зої, і обеззброєна дівчина гарячково вчепилася пальцями в шерсть кровожерливої тварюки, відчайдушно гукаючи на поміч і захищаючись, як тільки могла.

Гарчання пса і крик Зої розбудили батька, але він зразу не міг добрати, що скоїлось. Почувши крик дочки, Сидорович схопився з постелі, перекинув у темряві стілець; щось задзвеніло на столі. Старик скочив до дверей і швидко відчинив їх.

У першу мить він прикипів від подиву до місця, тому що не впізнав свого пса, який зовсім змінився від люті. Та відчайдушний крик Зої привів старика до пам'яті. Мертвою хваткою схопив він розлютованого звіра за ноги. Проте старик не врахував спритності й підступності пса. Буран вигнувся, мов стальна пружина, і так міцно вкусив Сидоровича в плече, що той застогнав від болю і трохи послабив затиск. Опинившись на землі, собака одразу ж напружився до нового стрибка, намагаючись затопити зуби в шию свого хазяїна. Та цей стрибок був уже не такий сильний, як раніше, бо Зоя поранила Буранові стегно, і Сидоровичу вдалося ударом кулака відбити нападника, схопити його й щосили шпурнути на скриню, яка стояла в кутку кімнати. Проте це не допомогло. Буран протяжно завив, беркицьнувся на землю і, клацаючи зубами, спробував кусатись. Сидорович роздивився по кімнаті. Погляд упав на рушницю, що завжди заряджена висіла на стіні. Ця трохи небезпечна звичка збереглася в старого чабана з часів, коли вовки взимку блукали навколо самісіньких домівок і винюхували овець. І ось тепер вона стала старому в пригоді.