Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

Розділ III
ЖИВІ КОШТОВНОСТІ

Тепер, знаючи вже, так би мовити, всю біографію Родіона Родіоновича Орлова, я дивився на старого мисливця ще з більшою пошаною та захопленням, ніж під час нашого першого знайомства. Дивно тільки, що досі я не зустрічав його дружини Майюл. Господарчі клопоти, як видно було, не заважали їй розвивати свій художній хист. Про це свідчили численні портрети, акварельні, олійні та штрихові малюнки, що висіли на стінах кімнат, кухні, веранди й передпокою. З цікавістю розглядав я краєвиди тайги, мисливські сценки, етюди з життя евенків, пейзажі та натюрморти.

Старий Родіонович розповідав мені історію багатьох картин, їх особливості. Я набрався сміливості й запитав Орлова, де перебуває його господиня, яка так майстерно володіє пензлем.

Старий мисливець посміхнувся, почухав бороду й пояснив:

– Бачите, моя дружина дещо переборщує в своїй пристрасті. Вона вже не така й молода, але не проминає жодної виставки. І не тільки свої картини виставляє – в неї багато ще й іншої роботи. Саме зараз готується крайова виставка народної творчості Сибіру. До кого ж звернутися в цій справі? Звісно, до Майюл Каундігівни. Знаєте, різні там комітети, комісії, наради, збори, пропозиції та бог знає що ще. А після цього ви ще й питаєте, де моя дружина. Організовує, координує й дає поради художникам, а ми з Тамарою сидимо тут, наче бідні сирітки.

– Тільки, дідусю, не наговорюйте! – засміялася внучка. – Ви ж самі туди бабусю посилаєте. А хто каже: чому тобі не поїхати, їдь! Допоможи їм там, подбай, хай і наші себе покажуть. Та ще й радите, які саме картини слід виставити. Тільки не викручуйтесь!

– Але ти й щебетуха! – вичитав Родіонович внучці. – Я сказав так лише для, того, щоб розмова пішла веселіше, а не точилася тільки навколо мене. І без того вже про мене говорили, говорили…

Про життя Родіона Родіоновича нам і справді розповідали дуже багато, але багато чого недомовили. Що сталося, приміром, з листом Івана Хомича Феклістова? Чи передав його Родіонович? Чи успадкував Андрій батькові багатства в тайзі? Про які скарби, власне, йшлося?

Всі ці питання лишилися невисвітленими, та ніхто й не збирався на них відповідати. Очевидно, старий Феклістов був усе-таки диваком, геологом-ентузіастом і надавав своїм знахідкам набагато більшого значення, ніж вони були варті насправді. Може, йшлося про випадкові родовища золота, такі бліді, що їх взагалі не можна було розробляти старим примітивним способом, і вони чекали, поки в землю вгризуться екскаватори, а в далеких неприступних місцях тайги виникнуть промислові будови та підприємства по видобутку цього дорогоцінного металу.

А може, мова йшла про соболів чи про жень-шень. Я дійшов висновку, що самими здогадами цю заплутану справу не розв'яжеш. Мушу признатися, що я піддався спокусі й запитав Петра Андрійовича Чижова, бо мені не хотілося випитувати про це Орлова.

Але й Петро Андрійович не зміг дати задовільної відповіді.

– Я мало що можу вам сказати, бо й сам нічого точно не знаю. Андрій Феклістов загинув під час першої світової війни, невдовзі після смерті свого батька. Що сталося потім – не знаю. Та все, мабуть, скінчилося з смертю батька й сина. Не сушіть собі над цим голову. Може, колись усе з'ясується, хоч особисто я не дуже високої думки про всі ці «скарби». Бо інакше Орлов знав би щось про них і після Жовтневої революції, безумовно, зробив би все можливе, щоб багата спадщина Феклістова не пропала.

– А як же внук? Він, очевидно, приїхав сюди з певною метою, і мені здається, що справа тут не тільки в соболях.

– Я й не знав, що ви така недовірлива людина. В мене ж є лист від його дядька – біолога Реткіна. Реткін просить, щоб я допоміг йото племінникові дістатися туди, до водиться багато соболів. Йдеться, головним чином, про те, щоб з'ясувати, чи можна переселити звідти живих соболів у місця, де вони жили раніше, але були по-хижацькому винищені. Реткін сам хотів зайнятися цією справою, але, як знаєте, йому перешкодило відрядження в Швецію. Тоді він звернувся до свого власного і єдиного племінника, що, звичайно, цілком зрозуміло…

– Коли не зважати на те, що племінник – геолог і його знання про соболів навряд чи досягають потрібного рівня. Для нього Martes sibellina занадто міцний горішок.

– Отут ви, любий друже, помиляєтесь. Латинською назвою соболя його не застрахаєш. Олег маху не дасть. Він довів нам, що ми робимо велику помилку, залишаючи взимку соболя хоча б на ніч у капкані. Звірятка не мають змоги рухатись, Мерзнуть, дістають запалення легенів і здебільшого гинуть. Олег показав мені навіть нові капкани на соболів. Він хоче випробувати їх уже тепер, восени. Вчора Олег домовився з нашим сільським столяром, щоб той швидко виготував йому ще кілька таких капканів. Сумніваюсь, однак, що тепер, у теплу погоду, йому пощастить щось спіймати.

– Отже, я повинен відмовитись від своїх настирливих думок про те, що Олег має на гадці щось інше, ніж соболі?

– Це, Рудольфе Рудольфовичу, ваша справа. А для мене ясно одне: ми їдемо шукати соболиний рай в Сурунганських горах, про які розповідав, а може, й писав Іван Хомич Феклістов. І край!

– А яка дорога веде до того раю?

– Жодна. Як і завжди, до землі обітованої ведуть лише вузенькі стежечки, перегороджені найрізноманітнішими перепонами. Влітку й восени за нормальних умов нікому не спаде на думку подорожувати там.

– А старий геолог ходив туди в будь-яку пору року.

– Ну, на це був здатний лише Феклістов. Але він вирушав туди не сам. Геолога супроводжував його друг Хатангін, досвідчений тунгуський мисливець. Тепер Хатангіна вже нема в живих, а з того часу, як помер Іван Хомич, у тайзі дещо змінилося. Адже відтоді минуло більше двадцяти років. Орлов там теж був. Здається, навіть двічі, але завжди взимку, коли замерзали ріки, річечки та мочари. Він їхав на санях, а частину дороги проходив на лижах. Орлов розкаже вам про всі подробиці.

Того ж вечора Родіон Родіонович докладно розповів нам про свої подорожі до Сурунганських гір. У нього була хороша пам'ять; старик звертав увагу на непрохідні місця, переходи, броди, мочари, стрімкі урвища, хащі, буреломи. Проте він підкреслив, що всі ці дані стосуються подорожі взимку, і не приховував свого побоювання, що на початку осені нам навряд чи пощастить подолати таку тяжку путь.

Олег Андрійович спершу занотовував дані, які повідомляв Орлов, потім раптом закрив зошит. Якусь мить він мовчки дивився на старика, потім почав зосереджено терти рукою чоло. Глянувши на Орлова, він тихо промовив:

– Я сподівайся, Родіоне Родіоновичу, що ви проведете нас…

– У нас не сходяться строки, хлопче. Про подорож була мова, це правда. Але ж ти не сказав мені, голубе, що збираєшся зараз, під осінь. На санях я ще зміг би, але в сідлі, а часто навіть пішки – куди вже там мені…

– Чому – пішки?

– Бо ти скалічив би коня на урвищах, утопив би його у болотах, поламав би йому ноги й розпоров живіт об гострі брили, яких серед високої трави вороний не може помітити.

– А хто ж тоді нас поведе? – спитав Олег, не зводячи очей з губів старого мисливця.

– Про це ми порадимося з Андрієм Петровичем.

Чижов не наважувався взяти на себе керівництво експедицією, оскільки ніколи не доходив до самих Сурунганських гір. Він полював колись, та й то взимку, на Лосячій гриві, але ті горби лежать майже на половині путі.

– В усьому селі не знайдете людини, – запевняв він, – яка могла б ручитися, що доведе вас туди цілими й здоровими. Мій брат Тит радив пошукати провідника серед евенків. Завтра я з ним поїду туди.

Олег дуже хвилювався, сумніваючись, чи взагалі пощастить здійснити заплановану подорож. Наступного дня обидва брати поїхали, і він ніяк не міг дочекатися їхнього повернення. Я ловив харіусів у річці на самому краю села. Олег був зі мною. До нас приєдналася також внучка Орлова. Ледве вгледівши Олега, вона розсміялася і докірливо вигукнула:

– Що це ви вовком дивитесь? Вам зовсім не до лиця. Гляньте-но тільки на нього – перші ж труднощі зіпсували дитині настрій. Не може дочекатись, коли вже він, нарешті, вирушить у путь. Сподіваюсь, ви не думаєте, що в тих горах живуть жар-птиці? А коли гадаєте, що в тайзі їздять, як по Невському проспекту в Ленінграді, то помиляєтесь.

– А що ви знаєте, Тамаро, про наш Невський проспект?

– Певно, більше, ніж ви, Олегу Андрійовичу, про нашу тайгу. Від Адміралтейського стовпа і до самісінького Московського вокзалу пам'ятаю майже кожен будинок.

– У такому разі ви перемогли. Але звідки можете ви так добре знати Ленінград?

– Я знаю багато чого про вашу північну перлину. Адже я там вчилася.

– В Інституті народів півночі?

– Так, і тепер я вчителюю в евенківській національній школі.

– Виходить, мені треба повчитись у вас, щоб знати тайгу так, як ви знаєте Ленінград.

– Навряд чи у вас вистачило б на це терпіння. Принаймні зараз, перед подорожжю до Сурунганських гір ви не можете ним похвалитися.

– Це залежить від учительки, бо… – втрутився було я в розмову, але тут же замовк, тому що раптом в мене почала клювати риба. Я підчепив величезного харіуса, і вудлище зігнулося мало не в дугу. Рибина намагалася досягти протилежного берега й сховатися там у сплетенні коренів. Олег і Тамара увірвали розмову й напружено спостерігали боротьбу харіуса за волю й життя.

– Він перерве вам волосінь або зламає вудлище! – кричала Тамара.

– Не зламає! – заперечив Олег. – Вудочка пружна. При її виготовленні все було розраховано за формулою пружності, тобто здатності матеріалу повертатися до вихідного стану, коли перестає діяти сила, що тимчасово змінювала його форму. Отже, в даному разі рибина тягне з силою, яка дорівнює вазі її тіла та рушійній силі м'язів, і…

Тамара розсміялась так голосно, що маленькі рибки на мілині злякалися й іскорками розсипались по водяній гладіні. Тим часом мені пощастило затримати харіуса в невеличкій ковбані, а потім вивести на мілину. Не довго думаючи, я кинувся в річку і в сачку виніс сріблясто-перого красеня на берег. Тамара була в захваті.

– Чудово! – кричала вона. – Видно одразу, що ви розумієтесь на цій справі. Я теж рибалю, але такого з своєю горіховою вудочкою нізащо не змогла б зробити.

– От бачите, тепер знов у науку треба було б іти вам, – підсміювався Олег.

– То й що ж, і пішла б. Вчитися ніколи не пізно, до того ж мені й не довелося б вивчати різні складні формули пружності та вираховувати рушійну силу м'язів риби. Ходімо, теоретику, не будемо заважати рибалці.

Олег з радістю задовольнив бажання Тамари; вони обоє помалу пішли вздовж берега й незабаром зникли.

Коли ввечері я з багатим уловом повернувся в село, питання про експедицію до оптованого краю соболів було вже вирішено. Внук Хатангіна, молодий зоотехнік евенк Єменка Наминки, погодився провести нашу експедицію аж до Сурунганських гір.

Єменка ще хлопчиком часто супроводжував свого діда, і згодом сам став найкращим мисливцем у стійбищі евенків.

Хлопець одразу ж завоював нашу симпатію. Він був високий на зріст, плечистий, з його привітного обличчя не сходила ледь помітна усмішка. В нього було довге, густе чорне волосся, і, мабуть, саме тому Чижов прозвав Єменку «оленячим диригентом».

Єменка краще, ніж будь-хто, знав найвіддаленіші закутки пралісу, тому що, розшукуючи місця, де водились плямисті олені, він пройшов тайгу вздовж і впоперек. До Сурунганських гір молодий евенк кілька разів ходив з дідом Хатангіном, а одного разу навіть вирушив у путь самостійно. І під час цієї подорожі він нібито помітив сліди великого стада диких кабанів та їхнього грізного пастуха – страхітливого амби.

– Що! Ти помітив сліди тигра? – здивувався Чижов.  То, мабуть, тобі, диригенте, тільки здалося.

– Андрію Петровичу, ти ж добре знаєш – я не цвіркун, який бринькає на своєму крилі, уявляючи, що він грає в оркестрі народних інструментів. Я бачив сліди амби. Я йшов по його слідах і роздивлявся дуже пильно, саме так, як учив мене дід. Але раптом полив дощ, тигр перейшов на скелясті місця, й сліди зникли.

– Чому ж ти мені не сказав? Ти ж знаєш, що я давно вже гострю зуби на тигра?

– Знаю, та ви саме були в той час у Москві.

Чижов заспокоївся й почав розпитувати Єменку про дорогу. Хлопець твердив, що його дід у деяких місцях зробив позначки.

Олег розгорнув на столі карту й попросив зоотехніка показати дорогу. Але Єменка махнув рукою:

– Що ви мені, товаришу, показуєте карту! По ній ми нікуди не дійдемо! Бачите ось це біле місце? Оце і є місцевість навколо Сурунганських гір. Вона взагалі ще не нанесена на карту.

Олег похитав головою й запитав, чи водяться в тому районі звірі і зокрема ведмеді.

– Ведмеді є, – цілком байдуже відповів Єменка. – За Чорною гривою щодня зустрічаємо по три чи навіть по чотири клишоногих.

Далі почали говорити про можливості полювання, і розмова затяглася до пізньої ночі. Ми планували, що наша подорож триватиме шістнадцять-вісімнадцять днів. Важкий перехід протягом такого часу витримає не кожна конячина. І всі розуміли, що добір коней – справа дуже відповідальна. Важливо було, щоб кінь знав тайгу і мав необхідні фізичні якості, хорошу вдачу, кмітливість, щоб він умів ходити вузенькими стежечками на стрімких схилах і кам'янистих байраках, долати мочари, щоб не лякався несподіваних перешкод. Життя мисливця залежить іноді навіть і від ходи його коня.

Тит Андрійович пообіцяв вибрати з колгоспного табуна таких коней, на яких можна було б покластися.

– А скільки, власне, їх треба? – спитав Олег.

– Щонайменше півдюжини, – відповів Родіон Родіонович.

– Півдюжини? – здивувався геолог. – Це, мабуть, забагато.

– А ти полічи: вас їде п'ятеро, та й для вантажу – палаток, інструментів, і харчів – треба двох в'ючаків.

– Наскільки я вмію рахувати, – втрутився я в розмову, – нас тільки четверо, бо в Єменки та Чижова є власні коні. Хто ж п'ятий.

– Відгадайте, – промовив Чижов.

– Невже Родіон Родіонович таки не втримався? – не знав, що й думати, Олег.

– Може, геолог ви й хороший, але пророк з вас нікчемний. Родіонович посилає свого заступника.

– Заступника? Хто б це міг бути? – Олег озирався навкруги так безпорадно, що всі мимоволі розсміялися.

Тим заступником була Тамара.

Дівчину не лякали труднощі подорожі, й вона таки вмовила дідуся, щоб він дозволив їй взяти участь в експедиції.

– Ну що мені з нею робити? – скаржився Орлов. – За цілий день вуха мені геть протуркотіла: вона хотіла б поїхати, побачити незнайомі, таємничі місця і тигра, хоч здалеку. Вона, мовляв, уже досить доросла і знає, що їй можна, а що ні. Ну, я й дозволив. Їдь, кажу, та з слізьми, дивись, не вертайся.

– П'ятий вершник, сьомий кінь, – коротко сказав я.

Олег був дещо збентежений. Очевидно, він радів, що Тамара поїде з нами, але намагався вдавати байдужого.

– Так, сьомий кінь, – підтвердив Орлов. – Але наша шкапина для такої важкої справи не годиться. Тут уже тобі, Тите Андрійовичу, доведеться допомогти. Гадаю, це тебе не обтяжить, – адже в твоєму колгоспі коні – один одного кращі.

Кінець кінцем домовилися, що колгосп позичить нам на деякий час трьох верхових коней і двох в'ючаків. Тит Андрійович вирішив послати з нами ще й колгоспного конюха, який доглядав би коней.

– Ким це ти нас ощасливиш? – спитав його брат.

– Не бійтеся. З вами поїде досвідчений слідопит Тимофій Карпович Староборов, коротше – Старобор. Він зголосився сам, коли почув, що ви збираєтесь у Сурунганські гори.

– Цей нам справді допоможе! Він пройшов тайгу вздовж і впоперек і багатьом ведмедям полоскотав волохаті шуби. Це той самий, у якого ведмідь був сватом? – допитувався Петро Андрійович.

– Так, той самий, – ствердив Тит Андрійович.

– Ведмідь – сватом? – здивувалися ми. – Як же це могло статися?

Голова колгоспу кашлянув і почав розповідати.

– За селом, там, де тепер стоїть клуня, росло колись кілька сосен, беріз та осик. На них токували глухарі. Навколо дерев лежали луки та поля Староборових. Молодий Тимофій, або, як ми його звемо, – Тимко, успадкував од свого батька весь його мисливський запал і тому кожної весни приходив сюди на полювання.

Була ще тиха й темна ніч, коли Тимко почув перші звуки співу глухарів. Мисливець почав обережно підступати до токовища. Але зненацька він спіткнувся об щось і впав на сухий хмиз. Рушниця була зведена і, падаючи, Тимко натис на обидва курки; пролунали оглушливі постріли, і зброя вилетіла в нього з рук. Аж тут раптом купа хмизу, на яку він упав, ворухнулась і грізно загарчала. То був ведмідь. Клишоногий підхопився, наступив лапою Тимкові на живіт і щодуху накивав п'ятами. Тимко теж злякався – в нього аж зуби зацокотіли. Проте, заспокоївшись, хлопець вирішив таки спробувати щастя на поблизькому токовищі глухарів. У мисливця лишилося тільки п'ять патронів – решта випали з патронташа, коли хлопець спіткнувся на ведмедя. Щоб не затримуватися, Тимко не схотів їх шукати, вирішив, що на глухарів вистачить і п'яти патронів, а решту він позбирає на зворотному шляху.

До висохлого мочара, де глухарі провадили свої шлюбні поєдинки, він прийшов саме вчасно – встиг двічі вистрелити й убити двох занадто пристрасних закоханих, які все ще не припинили бою, хоч переважна більшість чорних кавалерів уже шукала своїх подруг.

Після цього Тимко повернувся на те місце, де зустрівся з ведмедем. Шукаючи патрони, мисливець помітив шматок кудлатої шерсті. То була частина ведмежого хвоста. Випадкові постріли з двох стволів дробовика на такій короткій відстані відтяли ведмедеві частину хвоста. За цей дивний трофей Тимка підняли в селі на сміх та ще й прізвисько дали: прозвали хлопця Тимко Ведмежий хвостик. Він не дуже сердився, але його тітка Докія при кожній нагоді вичитувала:

«Ех, хіба ж теперішня молодь може рівнятися до старих мисливців? Мій небіжчик брат, твій батько, не відтинав ведмедям хвостів, а як тільки брав ведмедя на мушку, то вже все. Дивись, Тимко, як би тебе ведмідь удруге не затоптав».

Крім цього, тітка вважала, що настала вже пора Тимкові женитися, й називала йому завжди цілу низку наречених. Племінник спокійно слухав, не лаяв дівчат і не хвалив, але з одруженням не поспішав.

Якось поїхав він на вівсяне поле. Кілька років тому його батько вирубав ліс, викорчував пні і засіяв цілинний грунт вівсом. Тієї ж таки осені він застрелив на цьому полі велетенського ведмедя, котрий прийшов поласувати вівсом. Після смерті батька син вирубав ще одну ділянку тайги, підготував грунт під овес, але пнів не чіпав. Вони стояли, розкидані по полю жовтуватого вівса, наче якісь чудернацькі темні голови. Тимофій завзято працював і не помітив, коли настав вечір. Хлопець уже збирався було йти додому, як раптом хтось закричав:

«Рятуйте!»

Парубок кинувся на голос і побачив дівчину, яка щодуху бігла через поле. Її жовта сукня маячила на фоні вівса, наче квітка кульбаби. Вгледівши Тимка, дівчина почала кричати ще дужче:

«Рятуйте… рятуйте… ведмідь!»

Але в неї перехопило дух, і вона більше нічого не могла вимовити. Коли мисливець підбіг, дівчина поточилася від слабості. Тимко підхопив її й посадив на великий пеньок…

«Що трапилось? Де той ведмідь?!»

«Не… не можу… Ніг під собою не чую…»

Нарешті, отямившись, дівчина розповіла, що біля Чорного струмка зустріла ведмедя. Клишоногий розлютився, звівся на задні лапи, забурмотів, почав плюватися й заступив їй дорогу.

«То чого ж ти плачеш, Надійко, він же нічого тобі не зробив. От почекай, достигне овес, ведмідь, напевно, прийде знову – тоді я йому дам».

Тимофій своєю широкою рукою заспокійливо гладив дівчину по плечу. Надя позирала на нього з-під мокрих вій і дивилась так віддано, начебто хлопець і справді вирвав її з ведмежих лап.

Надя була дуже гарна й моторна дівчина. Її трохи засмагла шкіра чудово гармонувала з розкішними каштановими кучерями, що спадали аж на плечі. Обличчя в неї було довгасте, а лінії ніздрів свідчили про її сторожку вдачу. Ніхто не міг сказати про неї нічого поганого, але ні тітка Докія, ні Тимкова мати не внесли її до списку наречених. Мабуть, тому, що дівчина певний час жила в місті й лихі язики розповідали про якусь романтичну історію, зв'язану з нею. Але то були звичайні плітки.

Вечір уже оповив землю, коли Тимко з Надею поверталися додому. Переживши небезпеку, дівчина дивилася на село з якоюсь особливою радістю. Потім глянула на свого супутника й вигукнула:

«Ти врятував мене! Ти заслужив, щоб я насипала тобі повну шапку золота!»

«То сип!» – запропонував Тимко й підставив свою шапку.

«Коли б воно в мене було. Але, якщо ти застрелиш того страшного ведмедя, я тебе нагороджу».

«Гаразд. Зачекай, хай достигне овес, я нагадаю про твою обіцянку».

«Аби тільки ти дотримав слова!»

Надя засміялася, зашарілась, швидко відчинила хвіртку і побігла додому.

Відцвіли луки. Літо надходило до кінця. В селі святкували обжинки – старі й молоді гуляли й розважалися. Серед гурту дівчат на сільському майдані Тимко побачив Надійку і, підійшовши до неї, спитав про її обіцянку. Надя розсміялася й запитала, чи живий ще ведмідь.

«Я саме й збираюсь на поле, може, він там вечеряє?»

«На овес? У свято?»

«Саме сьогодні. Всі зараз дома, розважаються, а на полях і в лісі панує спокій. Коли смеркнеться, я вже буду на місці».

«Ой, не ходи! Я не пішла б ні за що в світі. Той велетенський ведмідь ще роздере тебе».

«Невже ти думаєш, що я так і піду з голими руками?»

«Ні, звичайно! Але того не застрелиш одним пострілом».

«Побачимо».

Коли Тимко відійшов, дівчата засміялись, а одна з них глузливо сказала:

«Ти за нього не бійся. Цей герой відстрелює в ведмедів тільки хвости».

Надя почервоніла як мак.

Тим часом Тимко Старобор поспішав до лісу. Навкруги вівсяного поля панувала гнітюча тиша. Зненацька цю тишу порушив тетерюк, який сидів на товстій гілці осики. Він уже давно спокійно собі сидів на тій гілляці, коли раптом зацокотів, злетів у повітря й зник між деревами. Тут Тимко згадав: батько розповідав колись, що іноді глухарі починають раптово цокотати, коли побачать ведмедя, адже з високого сідала птах помічає звіра раніше, ніж людина з землі.

Стебла вівса зливалися в пітьмі, й поле зі старими пнями скидалося на грубезний килим, вкритий чорними плямами. Часом осінню тишу порушував шум листу, який спадав з дерева, або полівка, що пробігала в траві. Несподівано здалеку почувся шум – немовби вітер зашумів у кронах дерев або пролетіла зграя диких качок. Потім знов усе затихло.

«Може, то заєць пробіг», – подумав Тимко, але серце в нього закалатало. Знову щось зашаруділо, шум усе наближався, й невдовзі з вівса виринула темна довгаста пляма. Тимко підвів рушницю, націлився, але розчаровано спустив її. Темрява цілком поглинула мушку. Тим часом ведмідь зупинився приблизно за двадцять кроків од мисливця і, задоволено бурмочучи, цмокаючи, мов теля, що п'є з відра, почав їсти овес. Чим дужче мисливець напружував зір, тим гірше він бачив, а іноді Тимкові здавалося, що він уже й зовсім не розрізняє – де ведмідь, а де пень. Раптом зашелестіло прямо перед Тимком, не більше як за десять кроків. Велетенська чорна постать помалу підходила чимраз ближче.

«Тепер або ніколи», – майнуло в голові мисливця… Він довго цілився й, нарешті, натис на курок…

Вогонь, оглушливий постріл і ревіння!

На Тимка навалилося щось велике й важке. Хлопець відчув різкий біль і знепритомнів.

Запанувала глибока тиша, і лише зрідка в лісі гукала сова, ніби нагадуючи, що вона пильнує й знає про все, що відбувається під чорними крилами ночі.

Того дня Тимко не прийшов додому, і його дбайлива мати зранку бігала по хатах – розпитувала, чи не бачили де її сина. Пішов, мовляв, і не повернувся.

Надя від хвилювання не спала всю ніч. Вона уявляла собі, як Тимко сидить у лісі й чатує на страшного, волохатого велетня. Час від часу дівчина виглядала з вікна, бо її переслідувала невідступна думка, що ще сьогодні вночі хлопець привезе ведмедя. Щось нашіптувало їй, що Тимко впорається з клишоногим; тоді Наді доведеться сплатити борг. Ця думка не була дівчині неприємною. Надя заснула тільки на світанні й пробудилася саме в ту мить, коли схвильована Тимкова мати прибігла до неї розпитувати про сина.

«Що? Тимко не повернувся?! – вигукнула дівчина. – Боже мій, мабуть, той ведмідь роздер його! Мерщій до лісу, до вівсяного поля!»

Та не встигли жінки вибігти з двору, як на вулиці почулися крики.

«Вже везуть його!..»

Перед будинком зупинилося дві підводи. На одній лежав закривавлений Тимофій Старобор, а на другій – величезний ведмідь. Привезли їх селяни з сусіднього села. Вони їхали до млина лісовою дорогою й тільки-но переїхали через Чорний струмок, як коні залякано шарпнулися – зачули вбитого ведмедя. А неподалік від струмка селяни знайшли мисливця і його трофей.

На щастя, до села саме приїхав лікар робити школярам щеплення. Він одразу ж оглянув Тимка, зашив здерту шкіру на голові і велику рану, що тяглася від скроні аж до нижньої губи.

Тимко лежав на постелі, і з-під пов'язки було видно лише його ніс, губи та одне око. Мати плакала над сином, а тим часом односельчани перед домом розглядали ведмедя.

«Дивіться, в нього немає хвоста!» – вигукнув коваль Уткін – пристрасний мисливець.

«Оце так поталанило хлопцеві! – закричали інші. – Та це ж той самий ведмідь, якому Тимко Ведмежий хвостик відстрелив хвоста. Такого ще не чувано, щоб хтось стріляв клишоногих по частинах. Мабуть, наш герой і сам не знає про це. Підіть розкажіть йому!»

«Ходімо!»

Дев'ять чоловік зайшли в дім так обережно й тихо, як раніше входили в церкву на Великдень. У сінях вони зупинилися, постукали й один по одному навшпиньки ввійшли до світлиці. Тимко дивився на них єдиним вільним оком – йому важко було навіть головою поворухнути, а хотілося привітати гостей. З кухні прибігла мати, побачила стільки людей і аж за голову схопилась – адже лікар приписав хворому цілковитий спокій!

«Ми тільки на хвилину, – поважно промовив Уткін, – щоб побачити хворого героя і поздоровити його. Він утяв справді надзвичайну штуку: застрелив, як бачите, ведмедя, котрому бракує того самого хвоста, що зберігається в Тимка вдома ще од весни».

«Ви щось плутаєте, дядьку…» – ледве прошепотів Тимофій Старобор.

«Нічого не плутаю. Нас тут дев'ятеро, і всі підтвердять, що твій трофей без хвоста».

І справді, це був той самий ведмідь, на якого колись упав Тимко під час полювання на глухарів; той самий, що влітку заступив Наді дорогу, за якого щасливому мисливцеві належала тепер заслужена нагорода.

Як тільки відвідувачі пішли, в кімнату ввійшла Надя. Побачивши пораненого, дівчина заплакала. Старобор обернувся до неї й радісно зашепотів:

«Надю! Надійко!..»

Надя нахилилася над хворим і поцілувала його в губи так ніжно, що Тимко мало не захлинувся від блаженства.

«Мій любий, дорогий Тимко, – шептала дівчина, – пробач мені, все це сталося через мене. Ох, адже той ведмідь міг роздерти тебе. Що б я тоді робила?»

До Наді підійшла Тимкова мати, взяла її за руку й сказала посміхаючись:

«А я й не гадала, що мій син знайде собі таку красуню наречену…»

А в сінях тим часом тітка Докія шушукалася з сусідками, які щойно проливали над Тимком сльози:

«Ось тобі й маєш! Тепер ясно, чому Тимко відмовлявся від усіх наречених. Але подумайте тільки, хто їх посватав? Ведмідь! Та це ж жах, не по-християнськи!»

Старобор за два місяці видужав, і на масляну справили весілля. Мисливець був добре-таки позначений ведмежими пазурами, і, треба сказати, ті шрами не додали йому краси.

Відтоді Тимко зненавидів геть усіх ведмедів. І коли тільки йому доводилося натрапляти на слід клишоногого, мисливець не міг заспокоїтись, доки не продірявлював йому кулею шкуру.

– Сподіваюсь, не з помсти за посередництво в сватанні? – спитав Олег.

Ми засміялися, але Тит Андрійович запевнив нас:

– Звичайно, ні. Тимко з Надією й досі живуть, мов голуб'ята, й вже виховали собі двох жвавих голуб'яток. Він просто зненавидів ведмеже плем'я за те, що воно позначило його на все життя. Ось ви самі з ним познайомитесь.

Було вже пізно, коли ми розійшлися спати. Наступного дня лаштувались у путь. Досвідчений Петро Андрійович давав нам поради й наглядав за всім. Кожна річ пройшла через його руки, все зайве він відкидав, щоб не переобтяжити коней.

Важливим вантажем були палатки, без яких подорож у тайзі взагалі немислима. Це були невеличкі намети на дві-три особи, дуже практичні й зовсім водонепроникні. Спальні мішки теж були необхідні. Для Тамари брали окрему маленьку палатку.

Зовсім несподівано до Петра Андрійовича завітав опівдні гість, з яким Чижов довго розмовляв і, нарешті, представив його нам.

То був Федір Лаврентійович Шульгін, лісничий, ділянка якого простяглася на багато сотень кілометрів навкруги Вертловки. Дізнавшись про нашу експедицію, Шульгін просив Чижова дозволити йому приєднатись до нас. Він, мовляв, уже давно збирався до далеких Сурунганських гір, щоб зробити там таксировку лісу, – тобто визначити кількість древесного матеріалу, вік рослин, сорт деревини і таке інше, оскільки про ліси тієї частини тайги взагалі не було ще ніяких відомостей. Лісничий зовсім не обтяжить нас, тому що, в нього є власний верховий кінь і в'ючак, який не дуже навантажений і зможе нести також частину нашого вантажу.

На запитання Чижова, чи згодні ми взяти Шульгіна з собою, ніхто не відповів. Олег вагався, Тамара знизала плечима, а мені було байдуже, – збільшиться наша експедиція чи ні. Нарешті озвався Тимофій Старобор, високий, плечистий чоловік у розквіті сил, з великим шрамом на обличчі.

– Лісничий знає тайгу, і він добрий мисливець.

Такої ж думки були обидва Чижови, і це вирішило справу. Федір Лаврентійович поїде з ними.

Це був ставний, енергійний і спритний чоловік з вольовим обличчям, широким квадратним підборіддям, густими чорними бровами й сірими очима, в яких світилася кмітливість. Розмовляв Шульгін голосно, супроводжуючи свої слова жвавою жестикуляцією.

Тамара одвернулася й тихо сказала:

– Він хитрий, як лисиця. Я б не поклала йому пальця в рот.

Олег засміявся, а наш провідник Єменка, почувши таке зауваження, додав:

– Адже він лісник, а ті завжди напоготові. Але цей, здається, такий поважний, що, мабуть, не кусається.

Шульгін виявився дотепним компаньйоном, навіть, може, занадто вже говірким. Він розповідав про свого батька, що вбив сорок ведмедів, про полювання на барса, про те, як знайшли скелет мамонта, про своє перебування на Камчатці та Сахаліні, про купання під час тридцятиградусного морозу в озерці, яке наповнював гарячою водою гейзер. Шульгін запевняв навіть, що вдома в нього жила дресирована лисиця, яку він часто брав на полювання замість собаки. Лісничий явно плутав правду з мисливськими вигадками, але ніхто на нього за це не сердився. Тільки Тамара ставилась до лісничого стримано й заявила, що він базіка.