Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

Втеча трійки була підготовлена добре. Підкуплений охоронець приніс в'язням терпуги, а також ключі від обох воріт. Потім цей охоронець затримав зміну нічної варти і таким чином забезпечив непомітну втечу. На березі ріки втікачів ждав у човні Бобров з одним знайомим тунгуським мисливцем, який добре знав дорогу.

Вони мали вирушити на південь до транссибірської залізниці. Всі ріки Східного Сибіру течуть на північ, отже, на втікачів та їх рятівників чекала важка, виснажлива подорож. Велетенська сила Боброва знайшла тут собі гідне застосування. Він невтомно веслував, викликаючи захоплення тунгуса, який і сам був вправним веслярем. Там, де ріка зустрічається з гористою тайгою, втікачі залишили човен і рушили далі пішки.

Для хворих ця подорож була сповнена невимовних страждань. Вони переоцінили власні сили, які в перший день, здавалося, швидко повертались до них під впливом нервового напруження, але потім почали так само швидко танути. Останнього дня втікачі вже в буквальному розумінні ледве тягли ноги, і тому Бобров вирішив розшукати хатину Орлова, розташовану, як фельдшерові було відомо, десь поблизу, в глухому закутку тайги. Тут втікачі знайшли заслужений спокій, і Орлов став для них самовідданим санітаром. Він дбав про них і спочатку навіть сам варив їм їжу.

Тайга – багата комора для того, хто знає всі її таємні сховища, а Орлов знав їх досконало. Як і завжди, йому допомагали в ловах три собаки, спритні лайки, і в хатині мисливця завжди була достатня кількість дичини: глухарі, тетерюки, рябчики, дикі качки та гуси. Він привіз також деякі запаси продуктів із факторії і таким чином цілком забезпечив хворих поживною їжею.

Проте цинга виліковувалась дуже повільно. Справжньої причини цієї хвороби в ті часи ще не знали. Але жителі тайги мали щодо цього свою думку. Вони були пильними спостерігачами природи й запобігали хворобі за допомогою різних рослин, зокрема дикого часнику та жвачки з хвої, а також напою з тюленячого жиру. Фельдшер Бобров теж застосовував ці засоби лікування й запевняв, що цинга виникає від нестачі хлорофілу, тобто зелені листя, яка завжди повинна бути в їжі людини. Його твердження були недалекі від правди – тепер відомо, що цингу викликає нестача вітаміну «С», який міститься в свіжих овочах, фруктах і навіть у сирому м'ясі.

Фельдшер порадив утікачам робити для набряклих ніг теплі ванни з хвоєю.

Незабаром Орлов привіз із факторії великі посудини, і відтоді хворі почали сумлінно робити приписану фельдшером процедуру. Чудно було дивитись, як троє мужчин годинами сиділи перед садибою мисливця, хлюпаючись у, бочках, жували дикий часник або цибулю й пили риб'ячий жир.

Завдяки дбайливому піклуванню Орлова, хворі поступово видужували і через два місяці вже почали подумувати про дальшу подорож. Їхнє перебування в самітній лісовій хатині так і лишилося таємницею. Незабаром утікачі вже могли виходити в тайгу, стріляти тетерюків і рябчиків, ловити рибу в річці та озерці.

Час від часу приїздив фельдшер, оглядав хворих, привозив ліки. Водночас він намагався дістати втікачам документи для від'їзду за кордон.

Найпристраснішим мисливцем з цієї трійки був Іван Хомич Феклістов, за професією учитель, натхненний любитель природи й чудовий геолог. Блукаючи по тайзі, він досліджував мінерали, дбайливо обстукував скелі геологічним молоточком. Примітивним способом геолог зондував грунт, креслив плани деяких місць тайги. Одного разу Іван Хомич повернувся особливо радісний: у висохлому руслі струмка він знайшов золотоносний пісок. Другого дня всі мешканці лісової хатини вирушили до родовища й почали примітивним способом видобувати дорогоцінний метал. Проте видобуток був незначний, а через кілька днів вибрали все золото.

Як твердив Орлов, в околицях було чимало таких родовищ. Багато років тому тут пробував щастя не один золотошукач, але знахідки були такі мізерні, що згодом старателі відмовлялись від дальших пошуків. Незважаючи на це, Феклістов зовсім облишив тепер полювання й цілком віддався розшукам золота. Втікачі відклали від'їзд, тому що під час подорожі на далеку чужбину золото дуже пригодилося б їм.

День у день вирушали друзі в тайгу, підіймалися на скелі та сопки, продиралися крізь хащі. Кілька разів вони потрапляли в мочари, звідки рятувалися ціною неймовірних зусиль.

Незабаром утікачі пересвідчилися, що шукати родовища золота, навіть маючи геологічні знання, – справа нелегка. Виснажливі пошуки знесилювали їх, і друзі один по одному відмовлялись від дальших вилазок. Кінець кінцем Феклістов лишився сам із своїми дослідженнями. Невтомний, завжди у доброму настрої, він кожного ранку вирушав у путь. Повернувшись якось увечері, Іван Хомич сповістив:

– Я розшукав місцину, в якій дещо може бути. Треба там грунтовніше роздивитися.

Товариші підтакували йому, проте самі вони вже зовсім втратили надію. Місце, про яке казав Феклістов, була ділянка пралісу площею понад два квадратних кілометри. Кілька нерівних шпильчастих скель надавали цій місцевості особливої дикої краси. Маленька гомінка річечка віками терпляче гризла кам'яну стіну, а там, де вона не змогла пробити собі путь, вода підмила скелі, й кам'яні брили впали вниз. Потім бурхливі води принесли сюди каміння з інших місць. Важкі камені котилися по річищу, а найважчі – поміж ними й ті, в яких було золото, – осідали в заглибинах на дні.

Ці природні процеси Феклістов визначив по групуванню скель, по розколинах і складках породи. Він розповів про це так жваво й переконливо, що всі, незважаючи на свою неохоту, знову взялися до роботи. Товариші копали й промивали, але результатом їхньої цілоденної важкої праці було лише кілька зерняток золота. І всі знову облишили марні пошуки – всі, крім Феклістова.

У неділю Бобров привіз радісну звістку, що за тиждень у Владивостоку для втікачів будуть готові закордонні паспорти й квитки до Канади.

На цьому золота гарячка скінчилася.

Проте Феклістов навіть останні дні перед від'їздом провів, у своєму куточку, де гомінливі води безупинно нашіптували йому свої таємниці.

Повертаючись якось з такої подорожі, Феклістов почув біля підніжжя стрімкого схилу гори стогін. Він підійшов і побачив людину, яка, скривившись від болю, обмацувала собі ногу. То був тунгуський мисливець, весь обвішаний убитими птахами. Він спіткнувся на вузенькій стежці, втратив рівновагу й скотився зі схилу, поранивши собі кісточку.

– Я – Хатангін, – стогнучи пояснив він Феклістову, який приспів йому на допомогу, – з роду Белтир. Наш чум – за дев'ять верст звідси по дорозі на Алтиш-Мар. Ой, нога, нога…

Феклістов не вагаючись вирішив допомогти мисливцеві і зробив йому тимчасову перев'язку. По дорозі він допомагав мисливцеві йти, і, нарешті, обидва, стомлені, дісталися до стійбища тунгусів.

Тут Феклістова, за звичаями племені, щиро привітали й пригостили. Потім його запросили до чуму шамана Шолеута, який одразу ж узяв на себе піклування про Хатангіна. Шаман був водночас знахарем і лікував усі хвороби своїх одноплемінників.

Оглянувши потерпілого, шаман продемонстрував нежданому гостю всю процедуру заклинання злого духа, який, на думку Шолеута, був причиною поранення Хатангіна.

Шаман відчинив дві невеличкі дерев'яні клітки, де він тримав по дюжині жаб і великих ящірок, прислужників шайтанів тайги. Б'ючи в бубон, Шолеут перевертав їх одну за одною на спину й клав на ликовий килимок.

Жаби лежали нерухомо, ящірки згорнулися в дивні неприродні пози й теж застигли. Шолеут, без упину щось, бурмочучи, розпалив на невеликій кам'яній підставці вогонь і почав кидати в нього смолу та якісь запашні трави. Потім він нахилився над нерухомими тваринами, стиха промовляючи незрозумілі слова. Якусь мить шаман прислухався й розмірковував, потім показав на заціпенілих тварин і пояснив:

– Ці діти наймізерніших шайтанів тайги заснули з мого наказу. У сні вони повідомили, що шайтани готують пастки для російських чоловіків. Ти ходиш навколо води і шукаєш жовте сім'я, яке посіяв шайтан для пожадливих людей. Природа та її пан – людина перебувають в одвічному протиріччі. Прообраз природи – тигриця. У неї красива шкура і смертоносні пазури. Це стосується особливо нашої тайги. Тому зважуй кожен свій крок!

Після цього Шолеут доторкнувся до заціпенілих ящірок та жаб – вони миттю опритомніли, пострибали й розповзлися по шатру. На цьому чаклування скінчилося, і гостеві подали чай, заварений по-тунгуськи. У невеличкому котелку закип'ятили воду й кинули в окріп кубик пресованого китайського чаю та велику грудку масла. Напій подавали в дерев'яних чашечках, так званих піалах.

Шолеут мовчав, а Феклістов розмірковував про його чаклунство.

Трюк з усиплянням жаб та ящірок не справив на геолога ніякого враження. Іван Хомич знав, що в основі цього «чаклунства» лежить гіпноз – тварини стають нерухомі, коли їх швидко обертати і натиснути на певні нервові центри. Від цього виникає так званий каталептичний стан. А бурмотіння підсилює гальмування нервового центру.

Феклістов сам колись присипляв у такий спосіб голубів і кролів, щоправда, без бубна та заклинань. Він показував це «чудо» учням старших класів у нагороду за їх успіхи з природознавства. Та геолога дивувало, що шаман знав про його часті походи вздовж ріки. Очевидно, Феклістова помітив якийсь тунгус, а про все інше вже неважко було догадатися. Ті, хто шукає золото, завжди копають і промивають пісок. А втім, не завадило б попросити, щоб тунгуси про це не розповідали нікому. Щоб надати своєму проханню належної солідності, Феклістов вирішив подарувати Хатангінові свою рушницю, яку дав йому фельдшер. Все одно вона вже непотрібна геологові – адже за кілька днів він від'їздить до Владивостока.

Тунгуський мисливець не хотів лишитися в боргу. Феклістов мусив узяти дві соболині шкурки – відмову сприйняли б як образу. Ціна шкурок у кілька разів перевищувала ціну рушниці.

Потім Іван Хомич дружньо розпрощався з мисливцем і шаманом. Провідника він не взяв – був певен, що не заблукає, – і рушив у путь.

Тунгуси показали Феклістову вузеньку звірину стежку – найкоротший шлях до річки, звідки вже неважко було дістатися до хатини Орлова. Феклістов, весело насвистуючи, крокував вузенькою стежечкою.

Через таку безтурботність він зненацька спіткнувся і впав у велику яму. Бурі, що гуляють по тайзі восени та взимку, вивернули тут стару ялину, а густа й висока трава приховала цю природну пастку. Феклістов ледве виліз із ями, весь подряпаний і брудний. Недобрим словом згадав він тунгусів, що показали йому цю стежку, і вирішив збочити з неї. Зорієнтувавшись по своєму кишеньковому компасу, геолог пішов через тайгу навпростець.

За своїм характером він був людиною спокійною, але рішучою, а іноді навіть упертою. Саме ця риса і взяла верх, коли Феклістов зупинився перед непрохідною хащею, яку необхідно було обійти. Щось ніби нашіптувало геологові, що йому треба повернутися на звірину стежку, але впертість вела його далі, йти було дедалі важче, подекуди доводилося продиратись крізь густі чагарники та підліски, і лише після кількох годин блукань Феклістов змушений був визнати, що зробив помилку, коли збочив зі стежини.

Час від часу він сполохував глухарів і рябчиків, кілька разів чув, як з шумом утікав якийсь звір. Місця, якими проходив геолог, вражали дикою красою та барвистістю. Веселі берези стояли поруч ясно-зелених модрин, з високої трави й різних кущів здіймалися невеличкі скелі та валуни. Маленька річечка вперто пробивала собі шлях… Цю чудову панораму облямовували темні гори, порослі майже синіми ялинами, над якими подекуди височіли велетенські самотні сосни. Розчісувані вітром крони дерев здавалися старими жалобними прапорами, що майоріли тут одвіку.

Феклістов сів відпочити біля струмка, понад яким вирішив іти далі, – адже струмок, певно, впадав до знайомої золотоносної річки. Іван Хомич перейшов на другий берег і тільки-но ступив кілька кроків, як почув сердите бурмотіння і побачив перед собою ведмедя.

Феклістов став мов укопаний, затамувавши подих. Він почував себе, наче миша, перед якою раптом з'явилася гадюка. Таке порівняння в мить страшної небезпеки могло зародитися справді тільки в голові шкільного вчителя, для якого природознавство було другою натурою. Хто-небудь інший в першу чергу подумав би, звичайно, про свій порятунок.

Феклістов натрапив на ведмедицю, яка лежала з ведмежам поблизу в барлозі. Коли минув перший переляк, Феклістов хотів було швидко перейти струмок. Але тільки-но він ступив крок, як волохата матуся люто загарчала й звелася на задні ноги.

Тут уже часу для роздумів не лишилось. Феклістов кинувся до розлогої берези й блискавично видряпався на неї. Ведмедиця, видно, не чекала такого – вона захитала велетенською головою, начебто висловлювала свій подив або задоволення з того, що її поява примусила непроханого гостя втекти.

Ведмежатко вискочило з барлога, проте матуся задньою лапою згребла малого пустуна, і він скотився під її кошлатий живіт.

Феклістов з цікавістю спостерігав цю сцену, бо був певен, що звір не полізе за ним на березу. Досі йому ніколи не доводилося бачити зблизька, так би мовити, інтимне життя ведмедів. А тут раптом трапилась така чудова пагода. Ведмедиця здалася Феклістову добродушною, а ведмежатко навіть чарівним. Дбайлива матуся, певно, влаштувала тут собі на ніч барліг і раптом відчула небезпеку. Ведмедиця якийсь час принюхувалась, потім подивилася на непроханого гостя й, нарешті, рушила до потоку. Вона щось тихо бурмотіла, мабуть, наказуючи малому йти слідом за нею. Біля струмка ведмедиця зупинилася й знову глянула на Феклістова. Ведмежа тим часом почало пустувати на мілині. За це воно дістало ляща і жалібно заскімлило. Після цього ведмеді швидко зникли в лісі.

Феклістов почекав ще якийсь час, потім зліз з дерева й пішов оглянути барліг ведмедиці.

Трава та дерен на тому місці були вирвані пазурами сильних лап. Утворилась яма, в якій і влаштувався так затишно хижак.

Яма не являла собою нічого цікавого, проте очі Феклістова прикипіли до одного місця, де щось дивно блищало в промінні призахідного сонця.

Феклістов ступив кілька кроків і навколішках сповз у барліг. Геолог не вірив власним очам: перед ним лежала купка золотих зерен.

Від хвилювання в нього аж у голові запаморочилося.

Феклістов розгрібав руками глину, пересівав між пальцями золоті зернята і звичайні камінці, задихаючись, гарячково хапаючи повітря, наче робив щось важке, виснажливе.

Помалу він заспокоївся, та вгамувати бурхливої радості від багатої знахідки все одно не міг. Іван Хомич раптом заспівав, але в ту ж мить схаменувся й сторожко оглянувся, наче злякавшись, що його спів міг привабити нежаданого спостерігача.

Золота було так багато, що Феклістов навіть не міг забрати всього з собою. При ньому була лише невеличка шкіряна торбинка, яку він завжди носив на своєму ремені, та гаманець з тютюном. Феклістов згадав про соболині шкурки, що лежали в нього в сітці від комарів, дбайливо поперев'язував їх і теж наповнив золотом. Потім почав загрібати ведмежий барліг, де лишилося ще чимало золотих зернят. Геолог загорнув ямку глиною, засипав галькою та піском з річки, сокиркою, яку завжди носив за поясом, зрубав кілька невеличких смерек і накидав їх на барліг. Проте від цього, здавалося, місце стало помітнішим, і тому він відкинув смереки й приніс із лісу кілька оберемків сухої глиці та листя. Нарешті навалив на родовище кілька важких каменів. Лише тоді Феклістов вирішив, що зробив усе, щоб знищити сліди багатої знахідки.

Околиці родовища геолог позначив непомітними зарубками на деревах. І тільки після цього рушив додому, не підозрюючи навіть, що ця дорога стане для нього фатальною.

В тайзі відбуваються дивні зустрічі, і людина ніколи не певна, що її не жде якась несподіванка. Головним чином, від людей, авантюристів різних видів та й від грабіжників, котрі за часів царизму шукали в тайзі легкого життя.

Цей набрід зневажав суворі закони тайги. Нехтування цих законів часто-густо каралося кулею, але й це не віднаджувало бандитів од грабежів та вбивств.

І тепер, несучи знайдене золото незнайомими місцями, Феклістов шкодував, що при ньому немає рушниці. Тільки-но геолог здобув золото, як його одразу ж охопив неспокій і побоювання знову втратити свою знахідку.

Феклістов згадав шамана, який назвав золото сім'ям шайтана. Старий хитрий Шолеут був по-своєму непоганим психологом і добре знав не тільки життя тайги, але й життя взагалі. Мабуть, саме це давало йому можливість впливати на своїх одноплемінників.

Поринувши в думки, Феклістов навіть не помітив, що йде він уже не сам.

За ним, наче привід, скрадався звір, у цих краях справді рідкісний.

Барс.

Великий жовто-коричневий звір з темними круглими плямами, що густо поцяткували його лиснючу коротку шерсть. Барс здебільшого живе в горах і в тайгу приходить лише взимку полювати на муфлонів, кабарг та оленів, які під час лютих морозів шукають собі поживу в долинах. Але цей барс полював у тайзі тепер, наприкінці літа. Він вивів своїх малюків раніше, ніж звичайно, тому самка не могла піти звідси доти, доки її дитинчата не виросли настільки, щоб полювати цілком самостійно.

Барс важить понад вісімдесят кілограмів, завдовжки він приблизно два з чвертю метри (причому шістдесят-сімдесят сантиметрів припадає на хвіст). На людину барс нападає рідко, як правило, він обминає її. Але те, що цьому великому котові не вистачає сміливості, цілком надолужується хитрістю та підступністю. В період, коли дорослі звірі доглядають своє потомство, вони дуже злі й люто. захищають малят від будь-якого непроханого гостя, включаючи й людину.

Спіймавши мускусну кабаргу, барс якраз ніс її в барліг до самиці та двох малюків. Аж тут він раптом учув Феклістова.

Нічого не підозрюючи, замислений золотошукач підійшов до лігва, і тут його зачула самка.

Вона тихо виснула, малюки одразу, ж забилися в глиб барлога, а їхня матуся безшумно поповзла туди, звідки чути було кроки людини.

Пара барсів нападає на ворога в особливий спосіб. Самка намагається підступити ззаду, а самець тримається. так, щоб ворог весь час лишався позаду нього. На якусь мить самець з'явиться перед ворогом або здійме шум у лісі, щоб привернути до себе увагу. Жертва опиняється, як то кажуть, у лещатах. Велетенські коти на зручному для себе місці нападають зовсім несподівано. Звичайно, першою кидається самка.

Маленькі барси, грайливі, як і всі малюки, трохи пововтузившись у барлозі, вийшли назовні. Вони розпустувалися саме в ту мить, коли до них наблизився Феклістов. Самка заходила до Феклістова збоку і не помітила пустощів свого потомства, інакше вона б їм показала! Сталося так, що Феклістов зненацька опинився просто перед малюками. В першу мить він злякався, та вгледівши, що це маленькі, рідкісні тваринки з породи котів, одним стрибком скочив до них. У ньому прокинулась мисливська пристрасть: захотілося будь-що спіймати звірятко. Не довго думаючи, Феклістов скочив до найближчого малюка, впав на нього й притис до землі. Барсеня жалібно запищало і засіпалося під ним, тоді як другий малюк, вереснувши, кинувся навтіки.

Зойки малят почули батьки. Вони кількома велетенськими стрибками примчали сюди і не вагаючись кинулися на чужинця.

Першим налетів самець.

Напад був такий навальний і раптовий, що Феклістов спочатку навіть не зрозумів, хто на нього кинувся. Він тільки почув дикий рик і в ту ж мить відчув страшенний біль у плечі. Не встиг він отямитись, як на нього з лютим гарчанням наскочила самка й затопила йому в бік свої пазури.

Наповнені золотом соболині шкурки, що висіли в мисливця через плече, врятували його від неминучої смерті. Барс намагався затопити в шию людини свої пазури й величезні ікла. Та імпровізовані шкіряні торбини зав'язли в пазурах хижаків, і звірі дряпали й шматували їх зубами з такою люттю, що золото летіло на всі боки. Феклістов старався вивільнити свою сокиру. Але це була не легка справа. Обидва хижаки кидалися на нього так оскаженіло, що він лише безсило борсався між ними, намагаючись врятувати хоча б своє обличчя.

З нелюдською напругою Феклістов звівся, нарешті, на коліна, вивільнив сокирку й почав завдавати нею ударів, люто, як людина, що рятує своє життя.

Він так сильно поцілив у голову барса, що той, дико зойкнувши, відскочив і кілька разів перекинувся в траві. Та самка, не випускаючи мисливця, затопила свої гострі пазури йому в стегно. Проте влучні удари сокиркою примусили відступити і її. З оскаженілим сичанням вона, мов змія, відповзла назад. Феклістов скористався з цього і, знесилено хитаючись, пошкандибав геть. У руці він гарячково стискав сокиру, безцільно вимахуючи нею в повітрі.

Іван Хомич відчував нестерпний біль у боку й на спині, а рани на стегнах дуже заважали йому просуватися. Сутеніло, але пораненому здавалося, що вже зовсім темно. Кров, стікаючи з чола, заливала Феклістову очі, і він не бачив, що підходить до глибокого байраку. Раптом мисливець втратив грунт під ногами й полетів униз.

Від страшного болю він майже втратив свідомість, в очах у нього спалахнув жовто-зелений вогонь, а потім Феклістов поринув у пітьму…

Тим часом барс очуняв і підповз до краю байраку. Він люто бив по землі хвостом і безупинно витирав собі лапою голову, в якій відчував тупий, незвичайний біль. Шорстким язиком звір облизував морду, по якій струміла тепла кров, смикав головою, немовби хотів відігнати від неї дошкульних комах.

Барс зазирав у байрак, на дні якого нерухомо лежала людина. Здавалося, хижак хотів пересвідчитись, чи справді одвічний ворог чотириногих тайгових розбійників уже нічим не загрожує йому. Барс потроху почав відступати назад, і незабаром хаща поглинула його.

Тайга потонула в притушених барвах присмерку, пригасли кольори рослин, затихли голоси денних звірів. Настала чорна, непроглядна ніч.

У хатині Орлова не вистачало четвертого столовника. Всі присутні вгадували, з чим це він повернеться. Жартували, що, мабуть, Іван Хомич відшукав десь велетенський скарб і тепер, видно, буде сторожити його цілісіньку ніч. Але Феклістова все не було, і товаришів охопив неспокій.

Та до того ж ще й Орлов сказав, що для людини недосвідченої ніч у тайзі не дуже приємна річ, бо в цьому пралісі часто-густо життя людини висить на волоску – ввечері ти живий-здоровий, а вранці над твоїм холодним тілом закряче ворон.

Було вирішено вдосвіта розпочати спільні розшуки зниклого друга.

І мисливські собаки, навіть тунгуські лайки, бувають пустотливими. У стійбищі було кілька десятків чотириногих помічників мисливців, два з яких дуже любили блукати вночі.

Це були Комбо та Кежма, цікаві до всього й пустотливі лайки, невтомні в ловах, спритні й безстрашні. Тому-то цим «героям» миналось іноді таке, за що іншим перепало б на горіхи.

Коли настала ніч і в чумах усе затихло, Кежма та Комбо вийшли на полювання.

Літо для лайок – здебільшого пора відпочинку, бо участь у полюванні мисливців на пернатих не стомлює собак, а тільки ще більше розпалює у них мисливську пристрасть, тому влітку лайки ніби шаленіють.

У нічній темряві Комбо та Кежма бігли тайгою, принюхуючись і чітко схоплюючи кожен порух тайги.

Тайга вночі живе непомітним, але бурхливим життям. З лігов та барлогів вилазять борсуки, лисиці, норки. Самотні соболі зустрічаються з своїми братами-куницями. В гущавині лісу відмахується від дошкульних комарів величний лось. Ведмідь-самітник, од якого тікає сон, іде лісом на лови. Нічні птахи безшумно літають між деревами, а на вітах гордовито розправляє свої крила поважний пугач.

Серед цих приглушених звуків навіть тріск сухої гілочки здається застережливим знаком, і не один нічний бродяга заціпеніє в цю мить, прислухаючись, чи не загрожує йому якась небезпека.

Лайки уповільнили біг – вони раптом зачули ще не зовсім виразний запах звіра. Комбо високо підніс морду й тихенько загарчав, бо Кежма все ще біг далі. Після цієї перестороги Кежма обернувся і тепер уже сам зачув запах одвічного ворога собак: ведмедя. Наїжачивши шерсть, обидва собаки скочили в зарості й безшумно почали скрадатися далі. Вони зовсім не боялися. Лайки потрапили в свою стихію – адже полювання було для них потребою, змістом усього їхнього життя. Після довгого й виснажливого полювання їм навіть снилися лози. Собаки тонко повискували, дзявкали крізь сон і швидко ворушили в повітрі лапами, начебто йшли по сліду звіра, їм снилося те, чим було сповнене їхнє життя, – лови.

Вночі ведмідь був для собак далеко не такий небезпечний, як за білого дня, бо він погано бачив зухвалих нападників, які намагалися поскубти йому шубу. Без будь-якої необхідності – просто так, з мисливського азарту.

Меткіший Комбо заходив зліва, а Кежма тим часом лишався позаду і біг за ведмедем назирці.

Раптом сталося щось зовсім несподіване.

Озвався злобний застережливий гавкіт. Кежма підстрибнув, як ужалений. Той гавкіт мав означати щось зовсім незвичайне, тому що нічне полювання завжди відбувалося безшумно. Тільки коли-не-коли прозвучить короткий рик, чи то як пересторога, чи то як зойк у боротьбі з невеличким хижаком. Але тут було щось інше.

Собаки відчули свого володаря – людину.

Їй лайки служили вірно й самовіддано, заради неї ризикували своїм життям і вмирали в боротьбі з великими хижаками. Комбо спочатку нанюхав сліди барсів і запах їхньої крові. Трохи згодом він наштовхнувся на соболині шкурки і, зненацька скотившись у байрак, опинився біля Феклістова. Той усе ще лежав непритомний.

В ту ж мить до Феклістова підійшов ведмідь, який теж почув запах крові. Ведмідь забурмотів, але Комбо блискавично кинувся на нього й вчепився зубами в спину клишоногого. Не встиг ведмідь навіть відмахнутися, як уже приспів Кежма й затопив свої гострі зуби у шию звіра. Роздратований несподіваною сутичкою, ведмідь злобно заричав, потім швидко звівся на задні лапи й почав лупцювати наліво й направо, але нападники не відступали. В'юнкі лайки уникали ударів, а їхні ноги були наче стальні пружини, що розпрямлялися, тільки-но торкаючись землі.

Втративши охоту до безрезультатної сутички, ведмідь відступив. Він відходив помалу, майже поважно, начебто показуючи, що така бійка нижче його гідності.

Однак собаки розуміли це інакше. Відступ ведмедя надав їм відваги й зухвальства, і Комбо вчепився звірові в хвіст з такою люттю, що потерпілий заревів од страху. Щелепи Комбо, наче капкан, стискали короткий хвостик волохатого. Кежма також не відставав. Одним стрибком опинився він на широкій спині ведмедя і втопив у неї гострі зуби.

Ведмідь обернувся, спіткнувся і перекинувся через великий камінь, так що мало не задушив нападника. Комбо в останню мить випустив із зубів хвіст звіра, а Кежма беркицьнувся в повітрі й прудко відскочив убік. Обидва собаки, втомлені боротьбою, припинили дальші напади і тепер тільки сипло гавкали, дивлячись, як відступає ведмідь.

Відгомін цієї нічної сутички губився в глухих хащах. До Феклістова помалу поверталася свідомість. Пораненому здалося, що він чує тихий дзвін і шум вітру. Потім він затремтів од холоду і відчув тупий біль у голові. Хотів було обмацати її, та не здужав підвести руку. Часом слабкий дзвін стихав, наче його відносив вітер, що безнастанно гудів у вухах пораненого. Феклістов ледве дихав, огидна липка каша заважала розтулити губи. Поранений лежав обличчям до землі, і в рот йому набилася глина, змішана з його власною кров'ю. Іван Хомич втратив так багато крові, що тільки з неймовірним зусиллям зміг перевернутися горілиць, щоб тіло не так давило йому на груди.

Раптом його торкнулось щось приємне й вологе. В першу мить Феклістов нічого не бачив, бо очі в нього були заліплені засохлою кров'ю та брудом. Дотики супроводило сипле гарчання, яке наганяло на пораненого жах. Геологові здалося, що він знову чує сопіння хижака. Та це було тільки щире намагання засапапого Комбо облизати обличчя лежачої людини. Кінець кінцем потьмарений мозок людини почав прояснюватися. Феклістов відчув у всьому тілі страшенний біль, надсилу підняв руку й протер очі та обличчя.

Бездонна темрява, яка поглинула його після падіння, була набагато чорніша за ніч, серед якої він зараз прокинувся. Феклістов побачив перед собою собаку, котрий облизував його і торкався до нього мордою, видно бажаючи показати пораненому свою відданість. Мисливські собаки більш віддані людині, ніж собаки інших порід. Полювання зближує їх, у них з мисливцем існують, так би мовити, спільні поривання та інтереси, а іноді навіть і спільна пристрасть. Дуже часто собака переживає разом з мисливцем небезпечні моменти. Мабуть, саме тому лайки не можуть лишатися байдужими, коли вони бачать людину безпомічну, в жалюгідному становищі.

Помітивши закривавлену людину, яка нерухомо лежить на землі, собаки всіма силами намагаються примусити її підвестися. Там, де їхні намагання виявляються марними, у лайок прокидаються успадковані властивості їхніх прабатьків. Вони сідають і починають вити. Виють довго, пронизливо і жалібно.

Саме так і вчинив тепер Комбо. Він сів біля Феклістова, підніс угору голову й завив. Голос його розлягався над пралісом, відбивався від скель і губився в зеленому морі дерев. І зелене море поглинало цей голос, як і кожну лиху звістку, що порушує величну тишу лісу.

Кежма тим часом крутився на одному місці, потім почав бігати навколо лежачого, нетерпляче дзявкаючи. Собака знову спробував примусити людину підвестися. А потім у лайок виявилася ще одна властивість. Якщо мисливські собаки знаходять невідомого звіра або щось інше, варте надзвичайної уваги, вони біжать доповісти про це своєму хазяїнові й приводять його на місце знахідки.

У північних лайок цей складний навик виховують спеціально. Він вимагає від собаки майже самостійної праці, а це дається не кожній лайці. Лише деякі з них засвоюють таку звичку, і їх вважають цінними собаками. Комбо та Кежма були обдаровані цією здатністю. Нерозлучні друзі на полюванні завжди чудово доповнювали одне одного.

Коли собаки вистежать і заженуть якогось рідкісного звіра, вони повідомляють про це гавкотом. Якщо мисливець не з'являється, один з них побіжить, відшукає свого хазяїна й приводе його, тоді як другий пес, гавкаючи, залякує звіра.

Саме так і зробили собаки зараз. Моторніший Комбо коротко виснув, потім побіг і зник у темряві. Кежма лишився біля Феклістова і, принюхуючись на всі боки, пересідав з місця на місце, крутив хвостом, начебто хотів у такий спосіб виказати свою симпатію до пораненої людини.

В стійбищі тунгуських мисливців Комбо зчинив справжню тривогу. Він прибіг до чуму свого хазяїна Хатангіна й стрибав та вищав доти, доки не розбудив усю сім'ю. Спросоння мисливець гримнув на собаку, та, прокинувшись остаточно, збагнув, що Комбо прибіг з якоюсь важливою звісткою.