Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

– Майбутні трофеї можете сміло вантажити на мого коня, – гукнув Шульгін.

Після доброї вечері всі пили чай з «пахучою галузкою». Ми відчували спрагу й наливали кухоль за кухлем, хоч сам напій мало кому подобався.

Я підсів до Тамари та Олега, щоб запитати, як оправи, але дівчина заговорила першою.

– Я послухалася вашої поради, бо вважаю, що ми з Олегом ще мало знайомі. Нам, справді, варто частіше бувати разом, щоб краще познайомитись. Як ви гадаєте?

– Чим швидше ви впізнаєте одне одного, тим краще.

– Те саме казав і я, але в Тамари свої погляди. Може, разом нам пощастить її умовити.

– Навіщо! Хіба не ясно, що ми знаємо одне одного настільки, щоб сміливо судити про глибину почуттів, які спалахнули так раптово?

Олег допитливо глянув на мене, але я заперечливо похитав головою і звернувся до Тамари:

– Може, ви ще скажете, що для пізнання навколишнього світу і себе самого однаково що вивчати – зорі чи власне серце? На це я міг би відповісти, що ви нещирі або начиталися старих книг. А це вам не личить. Запам'ятайте, Тамаро: щасливий той, хто любить серцем і без зайвого самоаналізу може сказати, наскільки його любов справжня й міцна.

– Ви це з досвіду чи теж десь вичитали? – сміючись, запитала дівчина.

– Це уроки життя, – відповів я сухо. Тамара замислилась, а потім суворо сказала:

– Чиїсь погляди на любов не повинні бути для нас еталоном. Думаю, що ми з Олегом порозуміємось і зможемо щось вирішити тільки після повернення до Вертловки.

– Ну, звичайно, я – за! – прохопився Олег, поглянувши на Тамару. І мені здалося в цю мить, що вони розуміють одне одного по очах, читаючи поглядом те, чого раніш не помічали і до чого іншим немає ніякого діла.

Я підвівся й пішов до палатки.

Незабаром зовсім стемніло. Ми вкладалися спати, але сон ніби хтось відігнав. Я повертався з боку на бік, Олег у своєму мішку теж не спав. Що ж, для нього це було цілком природно. Але чого ж моє серце б'ється дужче, ніж звичайно?

Ось я бачу, як Олег підводиться і бурчить:

– І що воно таке? Ніяк не засну, ніби щось примушує мене повертатися з боку на бік!

Із сусідньої палатки теж почулася розмова, нарешті, звідти визирнув Чижов.

– І ви зорюєте, мов сови? Можу вас потішити: ніхто з нас тепер не засне. Чай «пахуча галузка» дасть себе знати – поверне бадьорість і прожене сон. Місцеві мисливці просто полюють на нього і не випадково. Самі бачите, зілля справді проганяє втому. А це дуже важливо для мисливця, особливо тоді, коли день або й два доводиться ганятися за якоюсь звіриною з коштовним хутром. Може, колись трапиться, то ви вже знаєте, що треба вживати. А тепер на добраніч, якщо ви зможете подолати бадьорість і заснути.

Ми задрімали тільки перед світанком. Здавалося, я ще й не спав, коли пролунав знайомий усім сигнал Чижова: «кукурікання» і «лопотіння крильми».

Ми швидко поснідали і незабаром були вже в сідлах.

Єменка попередив, що шлях далі важкий, і порадив бути обережними. Скоро ми пересвідчилися, що він казав правду.

Перед нами лежала місцевість, пересічена горбами і глибокими ярами. Повсюди ріс густий ліс – чудові кедри, смереки, модрини. Ми їхали ніби по килиму. Серед розкішних трав і різноманітних ягід виднілася типова сибірська рослина бадан – так званий монгольський чай, який, звичайно, нічого спільного не має зі справжнім чаєм. Проміння сонця відбивається на його великому листі, а на товстих стеблах висять, ніби грона, яскраві рожеві квіти.

Але в цій красивій місцевості дорога дуже небезпечна. Земля тут всіяна великим камінням, якого не видно в заростях різних трав і високої папороті. Коні легко можуть покалічитись. Ось чому нам доводилося просуватись дуже обережно. Незабаром ми зупинилися перед високою горою, яка здіймалася в небо, ніби гігантське крісло.

– Он бачите стежинку на скелі? – показував Єменка. – Ловці соболів там частенько нівечать своїх коней. Якщо не спішитися, кінь може потрапити в розколину і зламати собі ноги. Найкраще, коли ми трохи відпочинемо тут, а потім уже подряпаємось до небес. Коней поведемо на поводі.

Підніматись на гору було справді важко. Піт з нас лився ручаями. Змилені коні пирхали, важко дихаючи, але йшли, обережно ступаючи між камінням. І ось, нарешті, вершина. Перед нами відкрився чудовий краєвид.

Величезна долина простяглася внизу у всій своїй незайманій красі і величі. Половину долини осявало сонце, а друга половина була в тіні. Велика хмара над обрієм повільно опускалася, мов театральна завіса, поки зовсім не закрила сонце. За кілька хвилин стемніло. Рвучкий вітер несподівано дунув так, що Олег, який стояв, спершись на берізку, мало не впав, підкошений невидимою силою. Почалася буря.

– Ну й завів же ти нас, Єменка! – гукав Шульгін. – Це ж чистилище, а не райські сади, яких ти нам наобіцяв.

– Дорога в рай теж усіяна кістками і тернами. Що й казати, не щастить нам, але ж за погоду я не відповідаю. Тепер треба тікати звідси. Погляньте на дерева – більшість з них побиті грамом.

Тільки-но мисливець сказав це, як небо засяяло сліпучим вогнем, блискавка розірвала чорну хмару і вдарила у високу смереку за якихось сто кроків од нас. Грім загуркотів так грізно, що ми захиталися, мов п'яні. Коней не можна було втримати, – вони іржали, ставали дибки, виривались. Один таки вирвався. Незатягнута вуздечка сповзла, кінь заіржав, легко перескочив два великих камені і помчав, задравши хвоста.

Стався переполох.

Кожний з нас намагався якнайшвидше сісти на свого коня, щоб утекти з місця, куди розгнівані небеса вергали свої вогняні стріли. Та це нам коштувало великих зусиль, а в'ючаки вперлися і ось-ось могли скинути з себе вантаж. Старобор підбіг до них, схопив за поводи і якось таки примусив тварин скоритися. Швидше, швидше вирушати звідси, поки не вдарило ще раз!

Та позаду загаявся Олег – це його кінь одірвався і втік. Довго не роздумуючи, я підскакав до геолога, і за мить уже Олег сидів позад мене. Вороний оглянувся і послушно рушив уперед.

Коні повільно чвалали на північний захід. Вузька звивиста стежечка то збігала вниз, то піднімалась і ставала дедалі непрохіднішою. Здавалося, вона приведе нас в якусь непролазну гущавину чи трясовину, але зненацька ми опинилися перед вузькою ущелиною. На дні її зеленів невеличкий лужок, порослий буйною травою. Поміж травою звивався прудкий струмок і петляли ведмежі стежки.

Раптом позаду щось затупотіло, аж посипалося каміння. Що воно таке? Це Старобор спускався крутим схилом, ведучи коня-втікача. Що й казати – Старобор таки справді був спритним вершником. Певно, ніхто з нас не зважився б на таке.

З північного боку над лужком нависала скеля з виступом, немовби створеним спеціально для того, щоб ми заховалися під ним від негоди.

Не встигли ми злізти з коней і розміститися під кам'яним дахом, як важке олов'яне небо насунулося на нас, ніби збиралося ось-ось упасти. Здавалося, до хмар можна дістати рукою. Вони клубочилися й надималися великими темно-сивими парусами, шугаючи довгими зелено-блакитними язиками небесного вогню. Блискавки то сягали землі, то миготіли в пошматованій безодні небозводу. Весь час грізно гуркотів грім.

– Суха буря найлютіша, – крикнув Чижов. Та я ледве його зрозумів.

– А коли ж почнеться дощ? – гукнув я до нього.

– Не знаю, але краще б його зовсім не було, бо попливе все на світі.

На жаль, небо не зважило на його побажання. Важкі хмари прорвались, і на тайгу линула вода. Сказати, що це був дощ – замало, бо вода лилася як з відра. За кілька хвилин зі скель помчали потоки, маленькі річечки грізно завирували. На щастя, злива тривала недовго, вітер швидко розмів чорну облогу хмар, і крізь сиву завісу неба знову блиснуло сонце.

Навколо повеселішало. Першими з укриття вибігли наші собаки. З-під каміння й нір повилазили ховрахи, бурундуки, чорноголові сибірські бабаки та інша дрібна звірина. Вода позаливала їх житла, і хоч-не-хоч їм довелося вилазити.

Під виступом скелі, де земля була сухою, ми вирішили отаборитись. Увечері я спитав Єменки, чи скоро ми прибудемо на місце. Він знизав плечима: адже саме тут і починаються соболині місця. От тільки чи пощастить нам тепер, під осінь, побачити соболя, а тим більше піймати його в капкан!

– Для чого ж тоді ми веземо такі снасті? – спитав я.

– Повірте, не знаю. Це снасті Олега Андрійовича, але піймається чи не піймається щось у них – це знає певно лише він. Та поки що ці капкани й непотрібні, адже тут тільки починається соболиний край. Підождемо, поки доїдемо до Червоної гори.

Олег промовчав, але Шульгін не стримався й запитав, чи геолог коли-небудь щось піймав своїми капканами.

– Вони зроблені за рекомендацією зоологічного інституту і випробувані одним моїм товаришем на Шантарських островах.

Більше Олег не сказав нам нічого, і мені здалося, що взагалі хлопець неохоче розмовляє про соболів. І знов у мене виникло підозріння, що Олег щось замовчує. Шульгін тільки рукою махнув і, побажавши нам на добраніч, пішов до своєї палатки.

Вранці Чижов повідомив, що Шульгін ще вдосвіта поїхав нібито оглянути навколишні молоді зарості сосен і смерек, які нібито тут особливо гарні й варті того, щоб занести їх до колекції. Сказав, щоб його не чекали, він, мовляв, розшукає нас, бо домовився з Старобором, що той позначатиме дорогу за караваном.

Сонце вже пригрівало в ущелині, і над мокрими від роси й туману палатками піднімалася пара. Я помітив у видолинку чотирьом маралів. Олені спокійно собі паслися, хоч поблизу горіло наше вогнище, чулися голоси і дзеленчали дзвоники, які ми на ніч прив'язували коням.

Раптом увагу всього табору привернула якась бура тінь, що несподівано з'явилася між деревами. Ведмідь! За хвилину з іншого боку показався ще один клишоногий. А за якихось п'ятдесят кроків од ведмедів паслися олені. Тільки після того, як ведмеді опинилися за п'ятнадцять-двадцять кроків, олені неспокійно підвели голови й повагом одійшли далі. Це була справді чарівна картина. Ведмеді ще довгенько тинялися по улоговині, зовсім не звертаючи уваги на наш табір, хоч ми досить голосно розмовляли, стримуючи собак, які весь час гарчали.

Незабаром ми почали лаштуватися в дорогу, збирали речі, складали палатки, і тільки ця метушня примусила ведмедів покинути облюбоване місце.

Тим часом на небосхилі з'явилися якісь дивні хмари, схожі на пишні султани. За словами Чижова і Єменки, такі хмари означають різку зміну погоди. А це для нас було дуже небажано.

Караван посувається далі понад річкою. Ущелина несподівано ширшає, і перед нами відкривається овальна, схожа на арену, долина, серед буйної рослинності місцями видніються лисини, а на них – безліч звіриних стежок.

– Ми вже біля Тухлої води, – пояснює Єменка. – Це чудовий курорт для четвероногих жителів тайги.

І справді, в цій місцевості били численні джерела мінеральних вод. Сюди, за словами сибірських мисливців, звідусюди приходять на «лікування» олені, ведмеді, лосі та інші звірі. Безліч слідів утворюють на м'якому грунті дивовижні орнаменти. Сотні копит оленів і лосів відбилися на стежках поряд з характерними слідами ведмедів. Приглянувшись уважніше, Єменка показує на стежці відбитки соболиних лапок. Отже, й соболі ходять сюди купатися чи, може, пити цілющу воду?

Ми й собі покуштували води з джерела, але вона дуже погано пахла і не сподобалася нам. Напевне, така водичка до смаку лише четвероногим пацієнтам.

Ідемо далі. Земля тут ніби вкрита справжнім оксамитовим килимом, всюди високий мох, усіяний курячою сліпотою і – як це не дивно – фіалками. Долина поступово переходить у косогір, порослий густою травою, з якої людини й не видно. Тут лише деякі рослини виділяються зеленими плодами й квітами, а все інше навколо – барвиста мішанина. Сибірський борщівник підносить на товстих стеблинах свої білі зонтики з тарілку завбільшки. Сині й фіолетові квіти сокирок звисають метровими гронами, а поруч – такий же завбільшки аконіт, або вовчий корінь.

Чижов і Єменка обережно йдуть попереду. Час від часу вони натрапляють на ведмежу чи оленячу стежку, і тоді караван рухається швидше. Ідемо мовчки, усі, напевне, трохи пригнічені в цих джунглях гігантських трав.

Раптом пролунав крик. Чижов, як виявилось, потрапив у халепу: його кінь загруз у багні, з якого витікав теплий ручай, і впав. Вершник встиг зіскочити, але теж упав головою в тепле, булькаюче багно і мало не задихнувся.

Ми всі почали рятувати Петра Андрійовича і з веселими вигуками таки витягли його.

Гірше було з конем. Він качався в гарячій багнюці й іржав з переляку. – Нарубавши гілля з дерев, ми підмостили його коневі, гукнули, тягнучи його за поводи, і недосвідчена тварина таки вилізла на сухе. Кінь був у багні по саму голову, дико вертів очима й здригався всім тілом.

Не кращий вигляд мав і сам вершник. Чижов лаявся, спльовував, обтирав лице й виколупував з вух теплу темно-сіру кашу.

– Тьху, прокляте баговиння! Моя старенька кобила такі місця проходить, як той канатоходець, а цей підвів. Молодий ще він, незвичний. Тьху! Не завадило б десь викупатись.

– Гайда за мною! – з готовністю гукнув Єменка. – Я знаю теплий ручай. Про всяк випадок тут, як бачите, є й ванна.

Чижов послухався. У невеликій ковбані булькотіла вода, над якою клубочилася пара. Чижов заліз у майже гарячу воду, і обличчя його засяяло таким блаженством, що ми теж не витримали спокуси і вирішили скупатися.

– Мені тут починає подобатись, – захоплювався Чижов. – Напевне, це підлікує і нашу покусану комарами шкіру. Посиджу тут з півгодини, поки висохне одежа. Старобор, будь другом, розведи вогник.

Тамара тим часом від'їхала далі, і Єменка гукнув їй услід:

– Жіночі ванни отам за горбком. Бажаю вам приємної купелі!

Швиденько роздягнувшись, ми один за одним позалазили в теплу воду. Це було справжнє блаженство. Вода промивала пори шкіри й розчиняла всі отруйні речовини, що їх занесли комарі своїми хоботками.

Минула ціла година, поки ми вирушили в дальшу путь. Коні йшли знехотя, стригли вухами, нахиляли голови й боязко ступали ногами на драглистий грунт. Нарешті, вони зовсім зупинилися, почали пирхати й повертати голови до вершників, ніби хотіли сказати: «Злазьте».

Що лишалося робити? Ми неохоче позлазили з сідел, узявши коней за поводи і по коліна в багні почалапали далі. А болоту й кінця-краю не було.

Нарешті, терпець нам урвався. Ми знов усі викупались у невеличкому потоці, почистили взуття та одяг і вирішили трохи відпочити. І тут мені судилося відчути, на що здатні кліщі. З повним правом їх зараховують до семи лих, якими нібито шайтан діймає усіх тварин тайги. Комарів і всяку там комашню можна – хоч і не без труднощів – зігнати, а от від уїдливих кліщів не відмахнешся. Вони підстерігають свою жертву, сидячи на деревах, кущах, у траві, і тільки зачують людину, коня, собаку чи якусь іншу істоту, падають, спускаються й кидаються на неї з усіх боків. Щойно я виліз із води й почав одягатись, як ці кляті паразити сипонули на мене з дерева. Мені не лишалося нічого іншого, як знову залізти у воду, а потім одягтись у такому місці, де не було жодного деревця. На пагорбі нас чекали нові неприємності. Вузенька стежка загубилася серед високих трав, у яких навіть коней не видно було. Поміж цими гігантськими травами скрізь лежало велике й гостре каміння,»дуже небезпечне для коней. Знаючи про цю небезпеку, Єменка веде караван повільно й дуже обережно. І все ж кінь Тамари наступив на камінь, але, на щастя, тільки підкову загубив.

Нарешті ці небезпечні місця лишилися позаду, і ми зупинилися на краю кедрового лісу.

Неповторна панорама відкрилася перед нами. Великі кедри на схилах горба надавали всьому краєвиду якогось готичного вигляду. Поміж дерев смарагдовим килимом проглядали луки, а на півдні виднілося три якісь величезні дзеркала. Під промінням сонця вони вигравали міріадами іскор. Це були три сліпуче-білі мармурові скелі. Під скелями вирувала ріка.

– Вони майже чотириста метрів заввишки, – стиха промовив Чижов, а Єменка додав:

– За нашими легендами ці скелі поставив тут син великого Торина – Арханзай – для своїх трьох дружин: весняної, літньої і осінньої: жодна з них не хотіла дивитися в дзеркало, яке вже відображало красу її попередниці. Наші мисливці прозвали це місце Долиною сяйва. По-моєму, це хороша назва.

– Кращої й не придумати, – приєднався Олег. – Я за те, щоб тут розташуватися табором. Сьогодні дорога була така важка, що відпочинок у нас цілком заслужений.

Всі пристали на цю пропозицію, і ми отаборилися недалеко від ріки, навпроти першого мармурового дзеркала.

Поки товариші ставили палатки, я взяв спінінг і пішов до річки… її прозора вода текла так швидко, що, ввійшовши в річку, я ледве встояв на ногах.

Єменка й Чижов кричали мені з берега, щоб я був обережний, бо такий бурхливий потік може…

Далі я вже не чув: камінь підо мною похитнувся, і я опинився у воді. Тільки тепер я пізнав характер бурхливих рік тайги. Вода крутонула мене кілька разів, я ледве встиг вдихнути повітря і тут же вдарився головою об камінь. У вухах задзвеніло, в очах якось дивно, скакаючи над водою, замерехтіло безліч іскор. Не розгубившись, я схопився руками за той самий камінь, об який ударився, і з величезним зусиллям звівся на ноги. Води тут було тільки по пояс, але довелося триматись з усіх сил, щоб не знесло знову. На щастя, між камінням застряв і спінінг, отже, з несподіваної купелі мені вдалося вибратися без пошкоджень і втрат. Я ліг на воду й за течією доплив до берега далеченько від нашого табору.

Поки я плив, поблизу тричі вискакували з води великі сріблясті риби. Це були сибірські лососі – таймені. Можливо, з цікавості вони хотіли зверху поглянути на дивну істоту, яка порушила їх незаймані володіння. Це знову збудило в мене мисливську пристрасть, я побіг до табору, не слухаючи напучувань сибіряків-мисливців, швиденько зняв мокрий одяг, надів сухий і мерщій поспішив до річки.

Цікавість не завжди закінчується добре. В цьому, я думаю, пересвідчилися й таймені. В моїй рибальській практиці ще не бувало, щоб за одною нікельованою принадою гналися аж два красені лососі. Тутешні лососі, мабуть, ніколи не бачили такої фантастичної принади. Один з них, мабуть найцікавіший, жадібно схопив штучного живця й не помітив шести гачків, які в ту ж мить впилися йому в губу. І все це я міг спостерігати – у прозорій воді видно було кожний камінець.

Другий лосось проводжав свого напарника доти, поки я не підсік. Спіймана риба рвучко вистрибнула з води. З переляку чи, може, із солідарності стрибнув і другий таймень, так що спочатку я навіть не зрозумів, який з них піймався. Та про це я дізнався дуже швидко, бо пійманий опирався, а другий майнув собі геть, ніби за ним гнався водяник.

За чверть години король кришталевих вод здався, скорившись долі всіх спійманих риб, які з води потрапляли на берег, а потім на сковороду.

Минув вечір, за ним ніч, а Шульгін так і не наздогнав нас. Олег висловив побоювання, чи не заблудився, бува, лісничий, але Чижов сумнівався в цьому. Та все ж він порадив Старобору з Єменкою розпалити на скелі велике вогнище, щоб Шульгіну легше було знайти, нас. Марно прождавши цілий вечір, ми так і полягали спати, думаючи про лісничого, який у цей час, може, блукав десь по тайзі або потопав у мочарах.

Проте наші побоювання були даремні. Вранці, коли ми саме снідали, грішник з'явився. Він скочив з коня, підсів до нас і розповів, що побоявся вночі їхати долиною, тому й вирішив заночувати під деревом. Вогнища нашого не бачив, уночі трохи змерз, але вранці, наздоганяючи нас, він зігрівся і оце радий, що встиг на сніданок, бо дуже зголоднів. Після гарячого сніданку Шульгін заснув. Звичайно ж, він стомився, отож ми не будили його і вирушили, залишивши з ним Старобора.

Тамара поїхала трохи раніше. Та коли ми вже покидали Долину сяйва, залиту вранішнім промінням, що відбивалося від гігантських дзеркал, дівчина чомусь опинилася позаду нас. До неї приєднався Олег, і вони довго про щось розмовляли. Потім юнак під'їхав до мене.

– Знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, що каже Тамара? Нібито Шульгін прибув до нашого табору зовсім не з того боку, звідки приїхали ми.

– І який з цього висновок? – здивувався я.

– Напевне, дівчина спересердя вигадує щось на нього. Але факт сам по собі цікавий, як ви гадаєте?

– Їй-богу, нічого цікавого не бачу! Хоч лісничий і не бував у цих місцях, але ж він добре знає тайгу, тим більше, що Єменка розповів йому про наш маршрут.

– Це правда, Тамарі нема чого турбуватись. Але я ніяк не розумію, звідки в неї така антипатія до лісничого.

День минув без особливих пригод, і ми зупинилися кочувати на невеличкій галявині, навколо якої росли велетенські вільхи й осики. Деякі дерева були такі грубезні, що їх не обняли б, напевне, і двоє людей. Коней ми пустили пастись, і в лісовій тиші почулося веселе теленькання дзвіночків.

Уранці кроків за двадцять від табору з'явився ведмідь і з цікавістю почав нас розглядати. Це було незаперечним доказом того, що звірі, які ніколи не бачили людини в тайзі, зовсім не боязкі й навіть зухвалі. Клишоногий виглянув з молодого березняка, підвів голову, принюхався й зник, щоб за хвилину вилізти знову. Зрозумівши, що й ми за ним спостерігаємо і що собаки гавкають саме на нього, ведмідь звівся на задні лапи, витягнув шию і захитав головою, наче маятником. Ми не могли втриматися від сміху, такі комічні були викрутаси звіра. До того ж і сам він був смішний, весь темно-бурий, а вуха – майже зовсім білі, наче якась оздоба на голові. Згодом наше товариство здалося ведмедеві підозрілим, а. може, й мало симпатичним. Ведмідь повернувся і помаленьку побрів собі геть, час від часу зацікавлено оглядаючись на дивовижних істот, що з'явилися в його угіддях.

– Чому ж ви не стріляли? – спитав Шульгін у геолога. – Цілих п'ять хвилин звір був перед носом, а ви – хоч би що.

– Ми ж бо домовилися стріляти по ведмедях тільки тоді, коли вони загрожують нам.

– Ех ви, Філантропе Філантроповичу! А я на ведмедя куль не шкодую… – проговорив Шульгін, посміхаючись.

– Поганий же з вас мисливець, – озвався Єменка. – Харчів у нас досить, щодня є дичина або лосяче м'ясо, навіщо ж тоді вбивати ведмедів? Хутро у них ще погане, а м'ясо нам непотрібне. А тільки ради забави в тайзі не вбивають. Ведмедеві теж хочеться жити. Он погляньте на нього!

І справді, наш білоухий знайомий з'явився знову. Тільки цього разу він обрав собі дуже незвичайну дорогу: ведмідь ліз по краю стрімкої скелі, що височіла на південному боці долини. Напевне, йому не хотілося продиратися крізь густі зарослі. Тому звір обрав дорогу важчу, але чистішу.

Долізши десь до середини скелі, він зупинився. Шульгін вважав, що тут звір заляже, але Чижов і Старобор твердили інше: косолапого не зупинить майже прямовисна стіна, і він таки вилізе нагору.

Так воно й сталося. Обмацуючи вузенькі пороги й виступи, ведмідь, нарешті, видерся до самого верху. Але тут на його дорозі виступала козирком велика брила, і щоб перелізти через неї, треба було мати неабиякі здібності альпініста. В мене аж дух захопило. Кілька хвилин ведмідь висів між небом і землею на висоті близько двохсот метрів, а потім кумедно дотягнувся передніми лапами до виступаючого дашка, перевалився на бік і одним махом опинився на самісінькій горі. Тут він хвилину постояв, оглядаючись навколо себе, потім глянув униз, ніби прикидаючи висоту скелі чи милуючись карколомною стежкою, яку щойно подолав. Нарешті повернувся і не поспішаючи зник між камінням. Ми всі зааплодували, і навіть стриманий Шульгін був зворушений незаперечними здібностями ведмедя.

Не пам'ятаю вже, що спонукало мене запитати у Єменки, чи росте тут жень-шень.

– Чого це ти раптом згадав про нього? – здивувався мисливець.

– Панцуй – так, здається, називають цей корінь у Кореї і Маньчжурії – росте нібито в якихось незвичайних місцях. Цих місць начебто уникають звірі, зате там трапляється особливий вид ліщини. А таку ліщину я недавно бачив.

– Ви знаєте щось цікаве про женьшень? – запитав Олег, який з інтересом прислухався до нашої розмови.

– Дуже мало. Правда, я ще в Ленінграді прочитав невеличку книжку про це «земне чудо». Написав її якийсь лоцман, що плавав колись по Охотському і Японському морях на невеличкому каботажному судні, а потім став шукачем цілющого кореня.

– Дивна зміна професії, – зауважив Олег. – А скажіть, ви нічого не чули про умовні знаки на деревах?

– Я читав, ніби трикутники, витесані на великих кедрах, означають мовою тайги, що поблизу росте женьшень і його вже знайшов хтось.

– Правильно, – вставив Єменка. – Тільки ти, здається, не звернув уваги ще на одну річ: ось із тих дерев колись були зідрані довгі смуги кори, з яких роблять особливі коробочки для збереження знайденого кореня.

– Справді, я й забув про це. Але скажіть, Єменка, невже в цих краях росте корінь-людина?

Тунгус замислився. Люди, які знають, де росте рідкісний корінь, говорять про це дуже неохоче. Мені здалося, що і Єменка, помітно вагаючись, зволікав з відповіддю, та я помилився. Мисливець уважно придивився до старих, зроблених уже давно зарубок на кедрі і сказав:

– Це умовний знак каошу-куа, тобто колишніх шукачів жень-шеня. Це були переважно китайці і корейці.

Кожен з них мав свій умовний знак, яким позначав місця, де знаходив дорогоцінний корінь. Ви не помилилися. Десь тут жень-шень росте й тепер. Про ці місця, пригадую, розповідав ще мій дід, а батько, коли я був маленьким, шукав тут корінь і таки знайшов. Але більше старий не згадував про це місце, напевне, він викопав останній корінь.

– Минуло вже багато років, можливо, за цей час тут виріс новий корінь, – зауважив Чижов. – Треба було б уважно оглянути тайгу.

Але Тамара заперечила:

– Це тільки затримає нас, і хто знає, чи не марно ми шукатимемо.

– Якщо жень-шень ще росте тут, то пошукати б його – самий час. Наприкінці серпня вже достигають його плоди – невеличкі червоненькі ягоди, і їх легко помітити, – пояснював далі Єменка.

Думки розходилися, і Чижов заявив, що тут нас вивезе його улюблений коник: голосування.

Він вирвав з блокнота сім аркушиків, кожний з нас написав своє «за» чи «проти» і, згорнувши аркушик, вкинув у картуз Єменки. «За» виявилось п'ять голосів, «проти» – два. Олег, як і Тамара, голосував проти, але в душі він був з тими, хто вирішив іти на пошуки.

– Тайга слабких не любить, – вигукнув Шульгін.

– Але жень-шень любить витримку й чисті серця, інакше він заховається так, що й не знайдеш його, – відповів Єменка.

– Це балачки, вигадки для дітей. Аби тільки тут був панцуй, а я вже допоміг би йому одірватись від земельки, – сміявся лісничий.

Для мене, новачка в тайзі, шукання чародійного кореня було надзвичайною справою, і, коли я повільно проходив між вікових дерев, оглядаючи кожний куточок, серце моє тривожно калатало.

З великої отари небесних овець вітер відлучив одну буру й погнав її прямо над нами. Ця хмара закрила собою сонце. Під кедрами запанували гнітючі сутінки. І саме в цей час я раптом помітив перед собою незвичайну рослину. Мені аж кров у голову вдарила: поміж травою виднілися чотири зелені листочки, що своєю формою нагадували людську руку. Вони схилялися над кущами папороті, обважнілі від рожевих ягід.

Я весь тремтів від радості: мені одразу пощастило знайти чудесний корінь, а шукачі-фахівці часто марно шукають цілі місяці. Викопувати корінь – справа досить складна, цього ні в якому разі не можна робити металевим предметом, щоб не пошкодити навіть тоненьких, як волосина, корінців. Я не мав навіть уявлення про те, на якій відстані від стебла треба копати, і тому вирішив покликати товаришів, приставивши долоні до рота, я гукнув:

– Панцу-уй!

З глибини лісу одразу ж почулося:

– Біжимо! Зачекайте!

Я з нетерпінням ждав, що скажуть про мою знахідку Єменка й Чижов. Колись я читав, ніби чотири листочки бувають у жень-шеня з старим і дуже цінним коренем.

Ставши навколішки, я почав обережно розгортати траву і прибирати сухі гілки, щоб було краще видно, який жень-шень я знайшов.

За кілька хвилин підійшов Чижов, зупинився, окинув картуз.

– Поздоровляю вас! Уже сім років у наших краях не чути, щоб хтось знаходив корінь життя. Покажіть-но мені цього красеня.

Але тут прибіг Єменка. Він обережно підійшов, став навколішки біля мене і почав розглядати листя. Я сподівався побачити його здивування, але помилився. Тунгус махнув рукою і розчаровано зітхнув.

– Щось не так? – запитав я стурбовано.

– Ех, Рудольфовичу, та це ж не жень-шень!

Я так і завмер. Потім, здивований категоричним висновком, гукнув:

– Як це так? Хіба це не чотирилистик?

– Чотирилистик? Ви ще, може, скажете п'ятилистик. [4]4
  Дуже старий жень-шень, корінь якого оцінюється найдорожче. Державна ціна такого кореня 50 000 карбованців за один кілограм.


[Закрыть]Ні, це гірська петрушка, або «собача ніжка». Вона трохи нагадує жень-шень, але насправді нічого спільного з ним не має.

Моє розчарування було настільки велике, що я підвівся і мовчки вдарив кашкетом об землю.

– Не беріть близько до серця, – втішав мене Чижов. – З іншими теж бувало таке. Листя «собачої ніжки» схоже на жень-шень, але плоди з цього зілля зовсім інші. Ягоди тут рожеві і продовгуваті, а в справжнього кореня життя вони круглі й зовсім червоні. Словом, заспокойтесь і ходімо далі.

Та в мене вже зовсім пропала охота шукати. Трохи поплентавшись слідом за іншими, я звернув убік. Гукаючи, щоб не заблудитися в густому лісі, я сполохнув зграйку рябчиків. Це був молодий виводок. Трохи відлетівши, птахи сіли на деревах. Я зняв рушницю, прицілився і вистрілив. Два рябчики впали. Решта – всього їх було дев'ять – сиділи на гілках, і тільки стурбована мати з тривожним криком літала навколо. Я знову швиденько зарядив рушницю і підстрелив ще двох молодих птахів. Тільки тоді поріділа зграя розлетілася.

Збираючи здобич, я знайшов ще й величезного, мов пень, гриба красноголовця. Ніжка його була така товста, що я не міг обхопити її двома долонями, а шапка – майже вдвічі більша від мого картуза. Я склав у ягдташ рябчиків, обережно зрізав гриба і, прямуючи на голоси, приєднався до товаришів.

Усі намагання знайти корінь життя цього разу не мали успіху, і ми повернулися до табору.

Тамара не забула нагадати, що вона передбачала цю невдачу, бо знайти чудодійний корінь нелегко – для цього треба мати багаторічний досвід.

– А ви хотіли так собі – мимохідь – зробити те, на що досвідчені знавці часом витрачають по кілька місяців. Я знала дядька Федора, який добував жень-шень ще з китайцями, і пам'ятаю, скільки зусиль він докладав, щоб знайти його.

– Дядько Федір бував і в тутешніх місцях, – зауважив Єменка. – Він ходив з моїм дідом і з Хо Чжу-ляном, славетним китайським шукачем панцуя.

Тунгус доскуб одного рябчика, розпатрав його, розірвав воло і, чимось вражений, свиснув. Потім якось гарячково почав розглядати щось усередині вола, збив картуза на потилицю й знову протяжно свиснув.