Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Хатангін з пораненою ногою не міг іти слідом за собакою і тому негайно послав по свого брата Орджана. Той незабаром прийшов, але він зовсім не хотів глупої ночі оглядати глухі закутки тайги. На його думку, собаки могли знайти якусь там чортівню, котра не варта навіть понюшки тютюну. Хатангін, однак, наполягав на своєму і запевнив, що Комбо не прибіг би, якби йшлося про щось незначне.

– Не собака в тебе, а волоцюга якийсь, – вичитував Хатангінові Орджан, – посадив би ти його на ланцюг, щоб не вештався поночі. Добігається, поки якийсь шайтан розірве його на шматки. А де ж Кежма?

– Той, певно, лишився там, куди поведе тебе Комбо. Хіба ти не знаєш, як працюють мої собаки? – промовив Хатангін.

– Е-е, наче інші собаки гірші за них! І мої повідомляють, коли вполюють щось, але вони не нічні сови!

– Ти ще занадто зелений, брате, тому-то й оцінюєш моїх собак так погано. Вони полюють вночі в той час, коли твої сплять, як бабаки.

– Ну, то ще побачимо, який там скарб вони знайшли.

– Що ж, побачиш, – сказав Хатангін і випровадив брата з чуму.

Чорний серпанок ночі ще висів над тайгою, коли Орджан повернувся до стійбища, розбудив Хатангіна і, ще не віддихавшись, почав розповідати:

– Сталося нещастя. Біля Чорної берези лежить російський чоловік, і смерть уже зазирає йому в очі. Я піду запряжу оленів і розбуджу когось, щоб допоміг мені. Комбо й Кежма лишилися там. Твої бродяги кращі, ніж можна було собі уявити…

Промовивши це, – Орджан вийшов із чуму, лишивши брата здивованим і замисленим.

Незабаром у нескладну упряж запрягли дужого оленя. Олень тягнув за собою дві довгі жердини, з'єднані плетивом.

Цей примітивний віз, який тунгуси називають «нюлга», має одну перевагу: він проїде скрізь, де тільки пройде кінь або олень, і навіть на найгіршій дорозі не поламає коліс, бо їх немає.

З Орджаном пішов ще один мисливець. Лайки зустріли їх радісним гавкотом. Тунгуси поклали пораненого на нюлгу й прив'язали його під пахви широкими м'якими ременями, виготовленими із жил морської риби білуги.

Їхали помалу, обминаючи круті місця. У стійбищі пораненого взяв на свій догляд шаман, який лікує тунгусів од всіх хвороб та недуг. Через велику втрату крові Феклістов знову втратив свідомість і на якусь мить опритомнював лише тоді, коли шаман перев'язував йому рани.

– Тільки великий бог тайги Торин знає, чи буде битися серце російської людини ще завтра, – серйозно промовив шаман Шолеут.

Орджан кивнув, очевидно теж вважаючи, що тільки Торин може вилікувати Феклістова.

– А може, треба умилостивити володаря тайги? Російська людина допомогла моєму братові! Помолися за нього.

– Торин допомагає тільки нам, синам Арканзая – евенкам, – зауважив Шолеут. – Але, якщо хочеш прихилити до себе волю великого бога, принеси жертовний пар.

Орджан пішов і згодом повернувся з двома соболиними шкурками, одну з яких шаман заховав у своїй юрті, а другу почав рвати й кидати на маленький вівтарик, на якому горів вогонь.

Тим часом Хатангін, за допомогою своєї сестри, молодої дівчини Майюл, дошкандибав до чуму шамана і, зневажливо посміхаючись, дивився на жертовний вівтар. Вогонь поглинав дорогоцінне хутро, і запах смаленої шкіри та шерсті змішувався з ароматом палаючої смоли. Дим стелився по вівтарю й клубочився навколо, поки слабкий подув вітерця не підняв його вгору. Вітерець погрався з димом, розвіяв його, потім знову згорнув у клубок і відніс до тайги.

Феклістов нерухомо лежав на ложі, вистеленому оленячими шкурами, і важко дихав. Тунгуський мисливець сів біля нього, співчутливо похитав головою й прошепотів, наче вичитуючи пораненому:

– Російській людині не треба було ходити тайгою без зброї, не треба було ходити самому там, де він ніколи не бував. У тайзі вчена голова з великого міста не допоможе…

Майюл чекала, поки шаман зробив їй знак увійти до чуму. Вона сіла біля хворого, щоб наглядати за ним. Брат її помалу підвівся, дівчина допомогла йому дійти до виходу й знову повернулася.

Хоч не за звичаями племені було, щоб незаміжня дівчина піклувалася про чужого чоловіка, проте Хатангін наполіг на своєму – адже Феклістов поставився до тунгуса, як-до рідного брата, а потім його самого спіткало нещастя.

Шаман спочатку не погоджувався, та коли мисливець пообіцяв йому багатий подарунок, Шолеут став поступливішим. Майюл оглянула хворого й відігнала маленькою мітелочкою дошкульних комарів та мух. Чужинець здався їй таким безпорадним, що дівчина не втрималася і погладила його по обличчю.

Хворий розплющив очі і, вгледівши перед собою дівчину, щось прошепотів. Він говорив так тихо, що Майюл нічого не зрозуміла. Вона нахилилась, і її розкішне чорне волосся торкнулось обличчя Феклістова. Дівчина ніжно спитала, що він хоче.

Засмаглі від гарячки губи пораненого злегка ворухнулись, і він промовив слабким, ледь чутним голосом:

– Води… пити… води!..

Майюл посміхнулася, кивнула й вийшла з юрти, щоб принести напій, що добре вгамовує спрагу – холодний чай з журавлиновим соком.

Тільки-но посланці дня осяяли небосхил над тайгою, як Орлов і його друзі вирішили шукати Феклістова.

Дві моторні лайки бігли з ними, описуючи великі кола, час від часу повертаючись до людей і одразу ж знову зникаючи між деревами. Орлов вирішив, що розшуки Феклістова вони почнуть від золотоносної долини, біля річки Безіменної, де геолог провадив свої досліди.

Біля річки панувало пожвавлення. Собаки сполошили зграю диких гусей, які тут ночували. Була саме пора зимових перельотів, і водяні птахи летіли з півночі в тепліші краї. Орлов і його друзі, звичайно, не могли проминути такої нагоди і з засідки настріляли стільки гусей, скільки вже їм забажалось. Великі сірі птахи були ще зовсім не полохливі, вони безтурботно перелітали з місця на місце, аж поки кінець кінцем не натрапили на собак. Орлов, задоволений здобиччю, вийшов з підліску; гуси, побачивши його, з криком знялися в повітря й зникли між горами.

– Вони відгодовані й важкі, – мовив мисливець. – На півночі гуси мали всього досхочу, ніхто їх там не чіпав, і тому вони ще такі необережні. І до грому та блискавок птахи звикли. Але вони дуже хитрі й швидко зрозуміють, які на смак порох і дріб.

Здобич – сім гусей – стрільці поклали до сіток, які в тайзі звичайно носять замість рюкзаків, і рушили далі на розшуки.

Орлов був досвідчений слідопит. Він помічав кожну дрібницю, не пропускав жодного сліду і незабаром уже відшукав місце, де Феклістов перейшов річку. Мисливець здогадувався, що той, мабуть, шукав притоки річки, сподіваючись знайти багаті золотоносні річища, хоча б і висохлі.

Шукачі рушили вздовж річки Безіменної і прийшли до струмка, що вився у вузенькій долинці. Тут раптом пролунав лютий гавкіт собак, які нанюхали сліди барсів.

Орлов швидко рушив туди, звідки чувся гавкіт.

Підійшовши до лайок, Орлов зупинився розчарований. Собаки, майже риючи носами землю, бігали по колу і збуджено обнюхували все навкруги.

Коли Орлов з рушницею напоготові придивився уважніше, він не зміг стримати крику подиву. На землі лежали пошматовані соболині шкурки й розсипані зернятка золота. Сліди засохлої крові свідчили про те, що тут відбулася кривава боротьба. Підійшли інші і стали, як громом прибиті.

– Що тут скоїлось? – питали вони один одного.

– Напевне, нічого доброго. В тайзі заради золота проливається й кров, але тоді на місці залишаються тільки сліди крові. Тут же лишилося ще й золото, а це дивно й, по-моєму, дуже погано.

– Погано? Чому? – допитувалися друзі Феклістова.

– Я не хочу каркати, але мені здається, що той, хто лишив тут золото, вже не потребував його.

Запала гнітюча тиша, яку порушувало тільки сопіння собак, котрі невтомно винюхували криваві сліди.

Орлов зупинив погляд на кількох низеньких кущиках ліщини, потім рвучко нахилився й підняв щось з землі. То був гаманець з табаком, який усі добре знали. Гаманець Феклістова.

– Лишенько, так це був він, наш Іван Хомич! Та де ж він, де?..

Орлов мовчки знизав плечима. Якусь мить усі стояли, поринувши у важкі роздуми, потім сибіряк запропонував пильно оглянути околиці.

Собаки невпинно бігали навкруги, принюхувались, наїжачивши шерсть, злобно гарчали і дзявкали. З цього Орлов зробив висновок, що тут хазяйнував хижак. Мисливець спонукав собак шукати далі, а сам з товаришами прочісував кущі та хащі, аж поки вони не вийшли до краю байраку. Тут лайки зачули сліди ведмедя й знову зайшлися оглушливим гавкотом.

Шукачі обережно спустилися стрімким схилом у байрак, де Орлов, нарешті, знайшов на м'якому грунті сліди людей, собак, оленя та нюлги.

– Ну, тепер усе перед нами, як на долоні. Двоє людей, олень, собаки, а тут щось лежало! – показував мисливець своїм розгубленим товаришам, яким відбитки та сліди анічогісінько не говорили. – Тут лежала людина! – вів далі Орлов. – Ось ці борозенки на м'якому грунті – сліди від так званої нюлги. Нею користуються замість підводи, головним чином, місцеві племена. А ось на нюлгу щось навантажили – борозенки стали глибшими. Я вже догадуюся, що тут сталося. Ми підемо по цьому сліду – це єдина можливість довідатись про долю Івана Хомича.

– Ви гадаєте, що ці борозенки приведуть нас до нього?

– Будемо сподіватись.

Вони йшли швидко, Орлов не зводив очей зі сліду. Тим часом собаки кинулися до невеличкого видолинка й люто загавкали. Вони зачули ще нічні сліди ведмедя, і мисливцям ледве вдалося підкликати лайок до себе.

Нарешті Орлов з товаришами дісталися до тунгуського стійбища. Кілька тунгуських мисливців, серед яких був і Орджан, привітали їх, запросили до чуму Хатангіиа і докладно розповіли про все, що трапилось.

– А золото? – спитав Орлов.

Про золото тунгуси не знали нічого, і Орлов їм вірив.

– Тунгуси правдиві, це я знаю, – сказав він своїм товаришам. – З Хатангіном ми знайомі. Зустрічалися кілька разів узимку на ловах, і відтоді ми з ним добрі друзі.

– Свята правда, – підтвердив тунгус, – якби всі російські мисливці були такі, як ти, нам добре жилося б. Але великі та малі начальники батечка-царя не дають нам жити. Не дають! А купці! Вони погано платять нам за шкури, менше, ніж росіянам. За кожного соболя наш мисливець добре-таки поторгується, перш ніж дістане половину того, що хоче. А де знайти заступництво?

– Так, твоя правда. Ти знаєш, мабуть, наше прислів'я, – промовив один із товаришів Орлова: – Бог високо, а цар далеко! Але не вічно так буде. Це їм так не минеться. Ні начальникам, ні купцям, ні навіть царю. Російський народ також бідує. Купці та начальники обдурюють його так само, як і вас.

– Дивні твої слова. І царя, кажеш, не буде?

– Не буде, от побачиш. А після цього настане краще життя для всіх. Але про це багато не говори. Ти ж знаєш, які в начальників закони.

– Знаю, добре знаю, – підтвердив Хатангін, а Орджан на це тільки рукою махнув.

– Де зараз наша людина? – спитав Орлов.

– Ходімо, він лежить у чумі шамана, – покликав їх тунгус.

Шаман стояв біля ліжка хворого й щось бурмотів. Майюл сиділа навколішках перед табуреткою й цідила до невеличкої дерев'яної посудини оленяче молоко – єдину їжу, котру шаман дозволив давати своєму пацієнтові.

Коли Орлов і його товариші з'явилися на порозі чуму, Шолеут кивнув їм, щоб заходили, проте обряду не припинив.

– Що це шаман робить? – спитав у Орджана один із революціонерів.

– Він розмовляє з Торином, не заважайте йому. Хатангін усміхнувся й пояснив, що Торин – бог тайги, якому поклоняються евенки.

Важко сказати, де в них кінчається віра і починається марновірство. Хатангін, між іншим, був скептиком, і всі його переконання зводилися до того, що людина передусім повинна вірити сама собі. Він вважав, що смисл життя – в боротьбі з неосяжною тайгою.

Трохи згодом Феклістов ворухнувся і, побачивши своїх друзів, спробував посміхнутися. Всі обступили його й почали розпитувати, як він почуває себе, що в нього болить, чого б він хотів і чим вони можуть йому допомогти.

– Застрельте тих барсів… – тихо промовив Феклістов.

– Він марить, – сказав один із друзів.

Орлов нахилився до пораненого й спитав:

– Барси… вони на вас напали?

Феклістов ствердно кивнув головою.

– А золото, чиє то було золото? – розпитував далі мисливець.

Феклістов із зусиллям показав на себе й прошепотів.

– Знайшов…

Після цього він заплющив очі, його знову охопила слабість.

Друзі Феклістова не могли отямитись від подиву.

Які пригоди пережив Іван Хомич за один-єдиний день та ніч! Товариші радились, як допомогти йому. Оскільки про те, щоб перевезти потерпілого, не можна було навіть думати, друзі вирішили якнайшвидше повідомити про нещастя фельдшера Боброва й попросити його приїхати до тунгусів.

Майюл знову сіла біля ліжка, тримаючи в руці посудину з молоком.

– Адже ти не збираєшся його будити, правда ж, дівчино? – спитав Орлов.

Дівчина глянула на мисливця великими мигдалевидними очима й відповіла ствердно з такою щирістю, немовби їй нічого більше й не треба було, аби тільки дозволили доглядати за хворим.

– О, така санітарка, їй-богу, дорожча за золото, – посміхаючись промовив Орлов. – Принаймні з цього боку наш хворий у надійних руках. Про все інше подбає Бобров. Вище голову, друзі. Оскільки я знаю, в Іванушки залізне здоров'я. Якщо він здихався цинги найшвидше серед вас, то й з цього, будемо сподіватися, якось видряпається.

Друзі розпрощалися з тунгуськими мисливцями й шаманом, попросивши Шолеута, щоб він піклувався про Феклістова якнайкраще, пообіцяли йому чималу винагороду й подалися назад.

Вони поспішали до місця, на якому барси напали на Івана Хомича. Хоч, на думку досвідченого в мисливських справах Орлова, не могло бути такого, що барси там затримались, проте обережність не заважала. Мисливці тримали собак на ремені й відпустили їх тільки поблизу байраку. З рушницями напоготові друзі просувалися на невеличкій відстані один від одного й з нетерпінням чекали, поки озвуться лайки. Здавалося, що й уся тайга, затамувавши подих, напружено чекає. Нарешті пролунав несамовитий гавкіт собак.

Орлов застережливо підніс руку, щоб його товариші зупинились, але одразу ж опустив її. Гавкіт стих. Собаки зачули старі сліди барсів і пішли по них, проте на галявині сліди раптом зникли. Та це й не дивно, – під впливом сонця й вітру запах їх уже встиг розвіятись.

Отже, лови не відбулися.

Барси, занепокоєні сутичкою з Феклістовим, очевидно, швидко переселилися з своїми малюками на інше місце. Шукати хижаків тут було недоцільно. У тайзі є такі сховища, що на розшуки цих барсів треба було б витратити багато часу й терпіння. А тим часом друзі поспішали.

Пильно оглянувши місце, де барси напали на Івана Хомича, друзі уявили собі весь хід боротьби і після цього взялися збирати золото. Це була нелегка праця, бо важкі золоті зерна розкотилися між травою та мохом.

Найбільше дивувався Орлов. Він знав усю навколишню тайгу й не розумів, як міг Феклістов, людина в цих краях чужа, знайти таке багате родовище. Родіон Родіонович хитав головою і бурмотів:

– І де тільки Іван Хомич міг знайти таку купу золота… Адже його тут мало не пуд!

Після повернення до садиби виявилося, що Орлов ненабагато помилився. Золото важило трохи менше чотирнадцяти кілограмів.

Того ж вечора сибірський мисливець виїхав в округ і повідомив фельдшера Боброва про нещастя, яке спіткало Феклістова. Ця лиха звістка дуже схвилювала Боброва – адже закордонні документи для всіх трьох утікачів були вже готові і день від'їзду визначено. – Ось тобі й маєш, – журився він, – і саме зараз ті кляті хижаки мали заступити нам шлях! Що ж ми тепер будемо робити з Іваном Хомичем?

– Не про це зараз клопіт. Тільки б нам його знову поставити на ноги, – похмуро кинув мисливець.

– У нього рідкісне здоров'я. Цингу він подолав дуже легко, будемо сподіватися, що викрутиться й з цієї халепи. Знаєш, у цих геологів життя буває іноді таке, мов ті скелі..

– Миколо Микитовичу, не покладайся на його здоров'я й допоможи йому сам, адже ти розумієшся в медицині. Знаєш старе прислів'я – на бога надійся, але й сам пильнуй! – напосідав на фельдшера Орлов.

– Ми, медики, вже перемогли страх. Там, де все відмовляється служити, допоможе рідкісний корінець…

– Чи не думаєш ти часом про корінь життя? – перебив фельдшера мисливець.

– Так, саме про нього. Жень-шень допоміг багатьом, хто вже ледве дихав. Треба було б і нам спробувати.

– А я гадав, що він допомагає тільки тим, хто в нього вірить: китайцям, корейцям, індійцям і, може, ще японцям. Та щоб корінь допоміг російській людині, даруй, – це мені здається трохи смішним.

– У тебе, Родіоновичу, дивне уявлення про людей. Усе одно – що росіянин, кореєць чи індієць. Однакове м'ясо, однакові кістки. Тільки душа інша. Я лікую тіло, а коли занедужає душа, треба кликати іншого фахівця.

– Оце й погано. Тіло з душею повинні бути вкупі… як… ну, скажімо, як квітуча черемха та її аромат.

– Диви, ти ще й про квіти, думаєш. От ми тут з тобою сперечаємось, а там у тунгуському чумі Іван Хомич, мабуть, уже ледве дихає, а шаман, найімовірніше, окурює його своїм кадилом. Я поїду з тобою, мисливцю, і чим скоріш, тим краще, а по дорозі ми ще поговоримо про той корінь жень-шеня. Шкода, що я не можу взяти його з собою.

– Невже цей чудодійний корінь не можна транспортувати, чародію?

– Чому ж ні! Але його може дістати лише той, хто добре заплатить. А я, їй-богу, саме зараз і не можу.

– А чому ж ти не можеш?

– Та звідки ж я візьму цілий фунт щирого золота? Шукачі жень-шеня продають його тільки за золото. Не беруть ні асигнацій, ні навіть золотих монет. Вони дали мені на збереження один корінь, але за нього треба заплатити. Іншому шукачі продали б його набагато дорожче, а мене вони поважають, бо я вилікував двом шукачам цього підземного скарба потрощені кістки. А взагалі вони справжні шкурники – продають женьшень лише за щире золото, і край.

– Я знаю їх. Дехто вважає, що вони користолюбці, але й у них важкий хліб. Це справді дорогі ліки, та якби тільки вони допомогли. А золото знайшлось би, щире, в зернах.

– Оце вже інша справа. Я зараз повернусь.

За хвилину фельдшер приніс дерев'яну шкатулку і поставив її на стіл. Коли він відімкнув ту шкатулку, мисливець побачив у ній дорогоцінний корінь життя – жень-шень. Корінь лежав у тій самій глині, в якій він ріс довгі роки, перш ніж став завбільшки з велику петрушку. Жень-шень був жовтуватий і, що найцікавіше, формою своєю був схожий на тіло людини. Від маленького тулуба відходили руки та ноги, на невеличкій шиї сиділа голова з косою, схожою на ті, що їх носили колись китайці. На одній руці малесенькі корінці створювали навіть щось на зразок пальців.

– Ось він, чарівник, – хвалився фельдшер. – Я знаю дещо про нього. Він з'явився тоді, коли на нашій старій матінці-землі тільки-но дожили свій вік велетенські зубаті змії та гігантські ящури, завбільшки з вітрила, – так, ще тоді, в третинний період, як сказали б учені. Був, Родіоновичу, такий період в історії нашої землі. Про це Іван міг би розповідати тобі цілими днями. Я знаю також, що корінь жень-шеня ріс тоді в лісах, порівняно з якими наша тайга – це, так би мовити, дитячий садок. Відтоді все на землі змінилося невпізнанно, але він лишився таким, як і був. Твердять, що в далеку давнину він був значно більший. Може, саме в ньому і зберігається сила віків, сила, зібрана протягом незліченних тисячоліть. І щось від тієї сили допомагає людині – що саме, важко сказати. Може, то якісь соки, що їх корінь помалу висмоктує із землі? Цей корінь – скарб тайги. Адже ти й сам знаєш, з якою наполегливістю шукають його і скільки людей заради нього набралися лиха. Китайські лікарі не можуть навіть уявити собі лікування тяжких хвороб без цього кореня.

Допомагає, кажуть, він і тоді, коли людина носить його на тілі. Та це, мабуть, вигадки. Але порошок або каша з кореня зціляє часто навіть у тих випадках, коли всі ліки вже нічого не можуть вдіяти. За допомогою кореня жень-шеня, якого ще називають «корінь-людина», я врятував кількох чоловік. Останнім з них був купець Пуговкін. Ти, мабуть, знаєш його, жмикрута, в нього оптова торгівля хутровиною. Так оцей Пуговкін поїхав якось скуповувати по факторіях хутра, і його зненацька поніс кінь. Купець не зміг втримати коня, і перш ніж він сам наважився вискочити з воза, його скинуло в байрак. Розшукали Пуговкіна тільки на другий день. Це вже була не людина, а суцільна рана, суцільний синець. Пульс – мов у курчати, дихав, як хрущ, а очі були, як у сонного судака. Окружний лікар радив якнайшвидше покликати попа. Дружина купця голосила й обіцяла половину свого багатства тому, хто врятує її чоловіка. Хитра купчиха на всякий випадок лише половину пообіцяла. Я порадив застосувати рідкісні ліки з жень-шеня. Та лікар висміяв мене, а піп навіть і чути не схотів про якесь поганське коріння. Не дозволить, мовляв, споганити душу православного християнина в його останню годину сатанинським зіллям. Я наполягаю на своєму і доводжу, що ліки не завадять тілу й душі, бо душа й тіло – одне й те саме. Купчиха, нарешті, погодилась, піп перехрестився, а лікар знизав плечима – хай, мовляв, покаже, що він уміє. Тоді я приготував ліки з кореня й тиждень давав їх купцеві. Він одужав, і через місяць я його проводжав у подорож, а не на кладовище, як усі сподівалися. Пуговкін їхав на курорт, щоб вилікуватися там остаточно.

– Це просто неймовірно. А що ж сталося з тією половиною багатства, яку обіцяла купчиха?

– Та що ж від купців можна чекати – то були тільки пусті слова. Вона заплатила за корінь і мені за лікування дала кілька карбованців, але було їх, повір, небагато. Ну, та облишмо це. Я згадав одну веселу, а водночас і смутну історію. Правдива вона чи ні…

– Про що це?

– Та, може, не варто й розповідати. Кажуть, що в Китаї у давнину лікар, у якого помер хворий, мусив сам везти його на кладовище. Як бачиш, Родіоновичу, для лікаря це була не дуже приємна путь. Нізащо в світі не хотів би я виступати, за китайським звичаєм, на чолі похоронної процесії Івана Хомича. Ну, рушаймо!

Жень-шень це китайська назва реліктової аралітової рослини, науково названої Panax ginseng. У Маньчжурії він називається панцуй, а нанайці звуть його орхода.

Ця рослина, заввишки п'ятдесят сантиметрів, поодиноко росте в затінку кедрів та інших розлогих дерев на помірно вологому грунті. На міцній стеблині виростає з часом аж до п'яти листочків, схожих на людську руку. Цвіте рослина пізньою весною, і квіти її зовсім не впадають в око. Вони майже такі ж ясно-зелені, як і вся рослина. Тільки під осінь розвиваються плоди – маленькі рожеві або яскраво-червоні ягоди. Найбільший інтерес становить корінь рослини, за яким вона й дістала свою назву – жень-шень, або корінь-людина, корінь життя. Цей корінь має циліндричну форму, він трохи потовщений у верхній частині, запашний, гіркувато-солодкий на смак і нагадує форму людського тіла. Саме ця схожість і дала привід до найрізноманітніших забобонів та легенд. Жень-шень дуже чутливий до впливів середовища і росте надзвичайно повільно. Тільки через десять-п'ятнадцять років його можна вживати. Корінь досягає ваги п'ятдесят-сімдесят, зрідка – до двохсот грамів. За корінь середнього розміру платили колись дві тисячі п'ятсот – чотири тисячі п'ятсот карбованців золотом. Розшуками кореня займалися, головним чином, китайці, корейці та ще деякі сибірські національні меншості. З пошуками жень-шеня, як уже згадувалося, було пов'язано багато забобонів і обрядів, а місця, де росте корінь, пильно оберігали.

Лікарі та фармакологи східних народів приготовляли й приготовляють з кореня жень-шеня порошки, відвари та мазі, які застосовуються при різних видах слабості організму. Слава про цей корінь дедалі зростала, а з нею зростали й ціни, тому рослину шукали так наполегливо, що з роками вона траплялася дедалі рідше. Згодом були організовані жень-шеньові плантації, проте корені, вирощені на них, не мають таких лікувальних властивостей, як ті, що виросли на волі.

В Радянському Союзі провадяться широкі досліди з коренем життя як з фізіологічної, так і з біохімічної точки зору. Радянська фармакологія застосовує цей корінь для стимулювання функцій різних органів та систем організму людини і досягає в цій справі надзвичайних успіхів.

В Індії, Японії та Англії також застосовують препарати з кореня жень-шеня для лікування тяжких хвороб.

Але на початку цього століття в Європі ще не було науково досліджено склад кореня та його вплив на організм людини, і лікарі чинили опір застосуванню жень-шеня.

До стійбища тунгусів Орлов з фельдшером приїхали надвечір.

Два каганці тьмяно освітлювали чум шамана, і при їх миготливому світлі Феклістов здавався восковою фігурою. Боброва охопила туга.

– Спить, – тихо промовила Майюл. – Цілий день спить, а як прокинеться, то все просить пити.

– Розумію, дівчино. Ти в нього за санітарку, як мені сказали. І це для нього справжнє щастя.

В цьому Орлов був згоден з фельдшером – мисливець раптом відчув гарячу симпатію до дівчини, яка, всупереч звичаям, поводилась невимушено і з почуттям власної гідності.

Нарешті Феклістов прокинувся. Впізнавши свого друга, він кілька разів облизав язиком засмаглі губи й прошепотів:

– Микитовичу, мені погано.

– Вірю, вірю, хлопче, що тобі зараз не до танців. Та коли вже ти сокирою відбився од барсів, то невже тепер утратиш віру в самого себе? А зараз, друже, стисни зуби, я огляну тебе й перев'яжу рани.

Хоч Іван Хомич не був легкодухою людиною, але цю процедуру він переніс важко. Від болю поранений скреготав зубами й часом не міг стримати крику. Майюл гладила його по волоссю й заспокоювала, як тільки могла. Великі рани фельдшер зашив, менші просто перев'язав; коли ж він скінчив, його пацієнт був майже непритомний.

– Нічого, герою, зараз тобі полегшає, – заспокоював Бобров хворого. І справді, компреси та горілка допомогли.

Фельдшер приготував з кореня жень-шеня порошок, який треба було давати хворому двічі на день.

Шаман не проминув нагоди додати тут і своє слівце. Бобров подякував йому за те, що Шолеут саме в перші, найтяжчі хвилини так дбайливо піклувався про хворого. Бобров щиро подякував також Майюл і попросив дівчину виконувати всі його вказівки щодо хворого.

– Що буде з нашим Іванушкою? – питали друзі Феклістова.

– Не можу нічого сказати. Не знаю, чи икрутиться він. Це, думаю, вирішить сьогоднішня ніч. Залиштесь тут, біля нього. – Фельдшер мовчки потис усім руки й поїхав.

Ніч пройшла для пораненого добре. Криза минула, і одужання залежало тепер лише від дбайливого лікування та часу.

Цей поворот на краще викликав у друзів Феклістова щиру радість. Але ця радість затьмарювалася тим, що Іван Хомич не міг разом з ними виїхати за кордон. А до від'їзду лишалося тільки два дні. Товариші сиділи біля хворого і втішали його. Адже вони розлучаються не назавжди – за місяць-два він одужає і приїде до них. Бобров та його друзі обов'язково подбають про Феклістова.

– Приїду, – запевняв Феклістов. – Чекайте на мене. Тут, у краю царського свавілля, я задихнувся б. Ви заберете з собою золото і…

Друзі запротестували, але Феклістов був невблаганний і доводив, що в родовищі залишилося золота набагато більше, ніж він узяв з собою.

Кінець кінцем друзі поступились і домовилися, що золото вони з допомогою Боброва продадуть, щоб на перший час забезпечити собі прожиток на чужині, а з решти грошей організують невеличкий фонд допомоги тим, хто теж вимушений покинути свою батьківщину.

І ось друзі розпрощалися, як прощаються мужчини – коротко, просто, але з твердою вірою в прийдешнє.

Феклістов лишився у чумі сам. Майюл вийшла провести його товаришів. Повернулася вона така радісна, що хворий аж здивувався.

– Твої друзі просили, щоб я була з тобою і там, куди тебе перевезуть; казали, що там бракує жіночої руки. А в мене їх аж дві… Наші називають те місце Співучою долиною. Там справді буде весело.

– Ах, це в Орлова… А ти згодна?

– З великою радістю. Піду в інший світ. У світ, якого я не знаю. А хочу знати. Я хочу знати, як живуть російські люди, як живе Орлов…

Майюл недомовила й зашарілась. Вона була нелукава й не вміла приховувати своїх почуттів.

«Диви-но, жінка, а не вміє лицемірити», – подумав Феклістов і розсміявся. Та в ту ж мить він скривився від болю й застогнав. Майюл погрозила пальцем хворому і нагадала, що фельдшер прописав йому цілковитий спокій.

– Спокій, кажеш, – зітхнув Іван Хомич, – а чи знаєш ти, що означає лишитися тут, у цій жахливій тайзі, коли твої друзі від'їжджають… Хто знає, чи побачимось ми ще колись…

– Ти не будеш самотнім. Кажеш, тайга жахлива. Мені здається, що жахливі деякі люди, котрі живуть у ній. Тайга дає нам майже все, що потрібно. Щоправда, дає неохоче, але хто тобі дасть більше? У нас нелегке життя, і інколи ми заздримо людям, які живуть у великих дерев'яних чи навіть кам'яних чумах. Правда, шаман каже, що ті люди, мов жирні птахи з підрізаними крилами, нікуди не летять. Сидять у своїх барлогах і не знають, що є воля і широка, неосяжна тайга.

– А чому ж тоді ти хочеш до тих жирних птахів?

– Та не всі ж люди такі і не у всіх у них підрізані крила. От хоча б Орлов…

Феклістов посерйознішав. Що таке підрізані крила, він відчув на власній шкурі. Іван Хомич згадав своїх друзів, які покидають землю, де немає волі для народу. Він проковтнув гірку слину. Так, доля не милувала його. Згадав Петербург, сяючий Невський проспект, красуню Неву… Петропавлівську фортецю та її каземати, де мучаться в'язні царської охранки, як мучився колись він сам, поки не відвезли його на каторгу… Згадав прощання з дружиною та сином, і очі затьмарилися сльозою. Скільки лиха зазнала його сім'я – дружина Ольга й син Андрійко! Скільки турбот і розчарувань пережили вони! Які б вони були щасливі, коли б йому пощастило втекти за кордон! Вони приїхали б до нього… А тим часом він лежить тут, безпорадний, безсилий…

Від думок Феклістова одірвала Майюл. Вона поклала руку хворому на чоло й тихо спитала:

– Серце болить? Чому – серце?

В тебе затьмарились очі, – таке у чоловіків буває лише тоді, коли серце їх стискається від жалю. У нас, жінок, інакше. Ми іноді плачемо сльозами, а серце в нас не болить. Наші сльози не такі важкі, як чоловічі.

«Ця дівчина зросла в тайзі, – подумав Феклістов, – але як вона розуміє людські почуття».

До чуму зайшов шаман.

– Несу ліки, як наказав твій лікар. Ліки для великих начальників. Тисяча по тисячі років перемелено в цьому порошку. Певно, Торин почув мої просьби, бо інакше корінь-людина не знайшов би до тебе дороги. Ти навіть не уявляєш, скільки сил набрав жень-шень в таємничих улоговинах, у надрах землі. Земля, яка держить на собі тайгу, дає тобі силу через цей рідкісний корінь. Він вилікує тебе. Повір, тайга не забере в тебе життя, якщо в ній виріс для тебе корінь життя.