Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

Один за одним ми просувалися слідом за Єменкою, безмежно дивуючись його здібностям орієнтуватися. Зупинившись перепочити, ми помітили, що Шульгіна знову немає. Він звичайно їхав останнім і тепер, певне, блукав десь по чорному кладовищі. А тим часом наш караван лишив по собі такі сліди, що їх помітив би навіть новачок у цій справі, не кажучи вже про досвідченого лісничого! Адже Шульгін чудово знав тайгу, його затримка була не зрозуміла. Якийсь час ми чекали, але потім Чижов вирішив їхати далі.

Дорога ставала все гіршою. Я вже почав втрачати терпіння і сказав, що така подорож могла б бути гідним додатком до Танталових мук. Олег засміявся:

– Тантал міг би тільки дякувати долі, якби Олімп зробив йому таку ласку.

Голос Олега був якийсь незвичайний. А коли я помітив, як Тамара оглянулась і засміялася, мені все стало ясно.

– Ваша правда, Олегу Андрійовичу. Я наче осліп і не побачив одразу, що для вас ця дорога – справжня прогулянка в садочку серед троянд. Чи не так, Тамаро? – невинно запитав я.

– Що ви маєте на увазі, Рудольфе Рудольфовичу? – озвалася дівчина.

Та я вперто мовчав, поплескуючи коня по шиї. Тамара промовила:

– Якщо ви зараз же не скажете, що маєте на увазі, я намну вам чуба.

Та по мені, мабуть, не видно було, щоб така перспектива була для мене неприємною, тому Тамара обмежилась тільки погрозою, кивнула Олегові й поїхала далі.

– Що скажете, хіба не молодець ця дівчина? – промовив Олег.

– Думаю, що це перший скарб, який ви знайшли в тайзі, – відповів я.

Геолог вдячно нахилив голову, пришпорив коня і поїхав наздогін за дівчиною.

На невеличкому пагорку нас чекали Єменка і Чижов. Вони показали нам розлогу далечінь. Тут, на горбі, вітер довершив руйнівну дію пожежі й повивертав усі обгорілі дерева, звідси ніщо не заважало оглядати околиці.

– Бачите оте синє пасмо на обрії? Там починається світла тайга й тече річка Алуган. Уздовж неї ми й поїдемо до самого Ведмежого озера. Якщо ви не дуже голодні, ми пропустимо обід і отаборимося вже біля озера.

Ми погодились і через деякий час уже під'їхали до річки. Прозорі води струміли широким річищем, крутилися, вирували й пінилися поміж незліченними брилами й валунами. Річка була неглибока, але підступна. Стрімка течія з коловертнями утворила на дні силу-силенну вимивин та ковбань, і нам довелося витратити чимало зусиль і часу, щоб перейти цю річку вбрід.

Але на протилежному березі ми не змогли йти далі вздовж річки, – заважали скелі та кам'яні брили. Довелося продиратись крізь лісові хащі. На щастя, наш караван набрів на стежку, протоптану ведмедями, і вона вивела нас на високий берег. Але й тут нас чекали нові труднощі.

Вузька дорога подекуди була захаращена вивернутими деревами. Ми взялися за сокири. Старобор рубав з такою люттю, що аж тріски летіли на всі боки. Нарешті ми в'їхали у великий сосновий ліс. Земля тут була вкрита блискучим зеленим мохом, в якому росла безліч різних ягід. Річка в кількох місцях робила круті повороти, і перед нами знову постали перешкоди.

В одному місці ми змушені були спуститися з стрімкого берега в воду. Коні виконали цю гімнастичну вправу просто-таки хвацько, але коли вони з шумом шубовснули в воду, то вода сягала їм майже по шию. Отже, всіх нас чекало не дуже приємне купання. Потім коні вибрели на мілководдя, але згодом їм довелося перестрибнути через кілька напівзатоплених стовбурів, після чого вони видряпалися на протилежний стрімкий берег. Це була вистава, гідна циркового манежу, з тою лише різницею, що мимовільні глядачі, які тішились карколомними номерами своїх товаришів, в наступну мить самі мусили виконувати такі ж точно трюки.

Кінець кінцем річка залишилася позаду, і перед нами простяглася густа, здавалося, зовсім не прохідна тайга: суцільні масиви модрин. Тільки тепер нас наздогнав Шульгін. Він пояснив, що в його в'ючака лопнула попруга й розгубився вантаж по лісі. Поки Федір Лаврентійович упорався з усім цим, минуло багато часу.

Що ж, йому не щастило.

Лісничий ще якийсь час сердився й бурмотів, що в таку подорож він не вирушив би й під загрозою кари, потім запитав у Єменки, чи той часом не вирішив перевірити силу нашої витримки.

Тамара вибухнула дзвінким сміхом і вигукнула:

– Мабуть, у вас, Федоре Лаврентійовичу, вже всі кісточки тріщать?

– Та не про мене йдеться. Я звик і до гірших доріг. А от наші новачки в тайзі, ті справді-таки відчувають кожну кісточку в тілі.

Я поспішив запевнити, що почуваю себе чудово, і Олег сказав те саме. Тамара, видно, була задоволена нашою відповіддю, махнула рукою й ущипливо зауважила:

– Ви даремно тільки турбуєтесь.

Шульгін кисло посміхнувся. Було помітно, що він чимось роздратований.

Єменка та Чижов поїхали вперед, щоб розшукати якусь стежину, якою можна було б увійти до густих заростів модрин, і, нарешті, знайшли вузеньку звірину стежку. Щойно ми досягли узлісся, як нас обліпили комарі та мошва, яка, певно, знайшла собі в молодому ліску захисток од вітру та негоди.

Це лихо тайги допалося до нас з такою люттю, що мені небо здалося з макове зернятко. Мошва лізла в очі, у вуха, в рот і ніс. Комарі кусали обличчя, шию та руки, і навіть сітки, які ми наділи, не допомагали. В цих сітках було нестерпно жарко, піт зализав нам обличчя, а зухвалі кровопивці все одно кусали нас за руки. На щастя, повіяв вітер, і шайтанове плем'я помалу щезло.

Але нас чекало ще одне випробування. Ми в'їхали в такий густий ліс, що взагалі втратили орієнтування. Навкруги нас – обабіч стежки і позаду – не було видно нічого, крім безлічі кволеньких стовбурів і галуззя ясно-зелених модрин. Напрямок, очевидно, визначався тепер лише за допомогою так званого шостого чуття, яким був обдарований Єменка. Зоотехнік вів караван з просто-таки дивовижною впевненістю. Кожний з нас уважно стежив за хвостом переднього коня, який в цьому зеленому морі був єдиним орієнтиром і єдиною ознакою того, що ми ще не розгубили один одного.

А потім, коли після тривалого і, здавалося, нескінченного переходу ми, нарешті, минули густий підлісок, почалися грузькі місця. Караван і досі просувався не дуже швидко, а тепер ішов іще повільніше. Коні грузли в чорній грязюці, спотикалися об гнилі пеньки й коріння вивернутих дерев.

За словами Єменки, до Ведмежого озера лишалося вже три-чотири кілометри. Раптом на галявину перед нами вибігло стадо плямистих оленів. Вони зупинились менш як за сто кроків од нас, мабуть, здивовані такими чудернацькими створіннями, яких вони бачили вперше.

У всьому стаді не було жодної самки; величезні роги тварин тьмяно виблискували на сонці. Мене здивувало, що олені не виявляли жодних ознак страху і спокійно стежили за нами. Та ось ватажок стада підніс угору голову й поволі, не поспішаючи побіг. Інші подалися за ним. І тільки-но олені зникли, як перед нами промчала рись. Кровожерливість, очевидно, позбавила її обережності: рись не звертала на нас уваги й бігла слідом за оленями. Тихого наказу Чижова було досить – і наші лайки щодуху помчали за розбійницею. Коли рись помітила собак, було вже пізно: моторні лайки майже наздоганяли її. Відчувши небезпеку, рись могутнім стрибком опинилась біля найближчої модрини й поповзла по її стовбуру. Ми пришпорили коней, залишивши кровожерливого хижака на розсуд наймолодшого серед нас мисливця – Олега. Той на ходу зірвав з плеча рушницю, зупинився приблизно за тридцять кроків од дерева і прямо з сідла вистрелив. Кінь навіть не поворухнувся, а геолог, не чекаючи результату першого пострілу, натис курок удруге.

Рись протяжно завила й підстрибнула, судорожно намагаючись утриматись на дереві. Якусь мить вона ще висіла на гілці, але смерть розціпила її пазури, і хижак гепнувся на землю.

Собаки кинулись до рисі з такою люттю, що Чижов змушений був відкликати їх, щоб вони часом не роздерли звіра.

Це був здоровенний хижак, завдовжки метр і сорок сантиметрів. На рисі була ще літня шуба, яка вважалася неповноцінною, та Олег усе ж таки вирішив забрати її.

– Покладіть рись через сідло, шкуру з неї знімемо біля озера, – порадив Чижов.

Нарешті ми дісталися до Ведмежого озера. Воно розкинулося перед нами, віддзеркалюючи в своїй гладіні високі береги і примхливо розкидані скелі. Озеро названо Ведмежим, бо й, справді, ведмедів водилося тут більше, ніж деінде. Особливо багато бувало їх тут навесні. В цей час вода в річці біля озера аж кипить, мов у казані, – стільки риби збирається там для нересту. Для ведмедів настає пора справжніх бенкетів. Клишоногі ласуни спускаються з гір, залишаючи лісові нетрі та хащі, і цілими днями товчуться біля гирла річки, ловлячи рибу. Стоячи на березі або у воді, вони швидким ударом лапи, викидають рибину на суходіл. Зібравши собі чималу купку риби, ведмідь починає ласувати. З багатого столу залишається чимало покидьків і для інших звірів. Сюди вчащають лисиці, куниці, соболі та інші чотириногі, прилітають птахи.

В мальовничому місці на маленькому прибережному лужку стояла мисливська хатина, по-місцевому – балаган, зимовий притулок для мисливців. Ми вирішили не ставити палаток і під'їхали прямо до цієї хатини.

За пописаним законом тайги, кожен, хто побуває в хатині, повинен залишити її в такому ж стані, в якому вона була до його приходу, і обов'язково з запасом дров для наступного, хай і незнайомого відвідувача.

Але виявилося, що цього разу закон тайги було грубо порушено. Балаган був занедбаний, все свідчило про те, що перед нами тут господарювали якісь негідники. Вони зірвали шмат стріхи, порозкидали нари та дрова під навісом. Велика сільниця, вирізана з березової колоди, була перекинута, сіль висипана на землю. За цю безцеремонність сибіряки послали на адресу незнайомих бешкетників чимало крутих слів, бо сіль у глухій тайзі – дуже цінна річ. Коли мисливець, буває, витратить під час полювання всі свої запаси і прийде до балагана, то приготована сіль дасть йому змогу зварити їжу. Інший мисливець знову поповнить сільничку, і так у хатині завжди підтримуються запаси солі, борошна та дров.

Ми, як могли, навели порядок у балагані. Але всім місця там не вистачило. Нам з Олегом довелося поставити палатку собі та ще одну для Тамари.

Єменка варив чай. Чай власного збору – з жовто-зеленого листя якоїсь не відомої нам рослини, запах якої нагадував запах полуниць.

Тунгуський мисливець пояснив, що це листя так званого «запашного прутика» – куща, який росте в горах і цвіте розкішними рожевувато-фіалковими квітками. Добра якість цього чаю полягає, головним чином, у тому, що він проганяє ознаки втоми. Ось чому його п'ють мисливці під час виснажливих походів.

Дискусія про якість чаю з «запашного прутика» не дала ніяких наслідків, бо ніхто ніколи не чув про цей кущ, навіть лісничий Шульгін нічого не знав про нього, хоч і твердив, що знає тайгу, як свої п'ять пальців. Найбільше зацікавила нас дія цього чаю проти втоми. Очевидно, за якостями він був подібний до китайського цитринового дерева або до африканського дерева виду стеркуліаценів – Cola.

Ми саме прибирали хатину, коли раптом пролунав сміх, і Старобор вигукнув:

– Петре Андрійовичу, а чи ви сердитесь на господаря, коли він не замів хату й довів її до такого стану, що там і чорт собі в'язи скрутить?

– Я в такі справи не втручаюсь, хай собі робить, що йому заманеться.

– Тоді ми даремно сердились. Адже безладдя тут вчинив сам господар.

– Оце так новина! Що ж це за господар?

– Волохатий, клишоногий. Ведмідь. Він володарює тут, як йому заманеться. Ось дивіться, навіть лишив тут свою візитну картку.

Виявилося, що в хаті справді побували ведмеді, й Чижов жартома зазначив, що тепер нам треба остерігатися, щоб волохаті господарі не прийшли з претензіями до нас.

Поки Тамара з Старобором варили вечерю, ми оглянули околиці.

На високих берегах озера розкішними барвами пізнього літа пломеніла тайга, а між могутніми шапками високих сосен просвічували обриси далеких гір.

Барвиста осінь у тайзі коротка. Але тут, біля великого озера, крижаний подих зими на якийсь час затримується. Може, природа тому наділила це озеро такою стійкою красою, щоб останні мандрівники з тайги могли тут приємно відпочити. З півночі над тайгою пролітають тисячі різних мандрівних птахів; коли починається зима, вони по дорозі на південь можуть тут відпочити, ще раз помилуватись чудовим краєвидом, посумувати за краєм, який покидають. Безперечно, ці птахи повернуться сюди знову!

Хоч до зими було ще далеченько, та слова Чижова нагадали нам про неї. Колись тут було багато соболів, водяться вони тут і зараз, хоч і менше. Олег хотів було поставити кілька капканів, але Єменка та Чижов відрадили його: якщо навіть соболь і попадеться в пастку, він здохне з голоду, поки ми знову повернемося до Ведмежого озера.

Ведмеже озеро простягається на п'ятдесят кілометрів у довжину, і його поверхня зникає з очей у зеленій тіні високих лісів, які лежать над водою. Протилежний берег зливається з ясним тлом скель.

– У цьому місці до протилежного берега шість кілометрів, а там, за мисом, двадцять. Я двічі перепливав його на плоту.

Розповідь про рибні багатства озера заохотила мене спробувати під кінець дня рибальського щастя. Я приготував вудочку, вибрав блешні, якими сподівався привабити тутешню рибу, і вже поспішав до води, коли мене раптом покликала Тамара. Я повернувся дуже неохоче, бо рибальська гарячка іноді дає себе знати сильніше, ніж мисливська. Запитав у дівчини, що вона хоче. Тамара показала на сідла й промовила:

– Шульгін казав, що в його в'ючака лопнула попруга і тому він затримався на згарищі. А ось, погляньте!

Підійшовши, я уважно оглянув сідло. Воно було зовсім справне, якщо не зважати на кілька великих стібків, зроблених «таємним швом», але це ще не свідчило про те, що попруга була перервана.

Досить-таки нечемно я зауважив Тамарі:

– Не розумію, чому ви звертаєте увагу на такі дрібниці. Видно, що попругу лагодили. А що вона не перервана – тим краще. Може, Шульгін задрімав на часинку, а потім звернув усе на сідло.

– Може, ви й маєте рацію, – відповіла дівчина трохи роздратовано. – Але мені його вибрики щось не подобаються.

Я жартома запитав, чи перевірила вона й Олегове сідло, щоб там, бува, щось не тріснуло і хлопець не впав. Зашарівшись, Тамара відрізала:

– Це не що інше, як виклик моїй витримці. Ви не тактовний і виходите за межі…

– Пристойності?

– Ні, того, про що дозволено говорити, коли вже ви знаєте, що, що…

– Торкнувся ваших почуттів?

Тамара ледь кивнула головою і посміхнулася.

– Слухайте, Тамаро, я ж бачу, що Олег вам небайдужий. Це помітив і лісничий Шульгін, але він тільки й жде, щоб посміятись над вашим геологом. А я далекий від цього. Насправді Олег тактовний, розсудливий і взагалі чудовий хлопець. Ви йому подобаєтесь, – це я знаю. Навіщо ж вам ставити між собою перепони?

– Не вигадуйте. Ніяких перепон я не бачу.

– Гм. Цікаво. Треба сказати про це Олегові, хай він знає ситуацію.

– Довірте це мені самій. І… дякую за увагу.

Помахавши на знак привітання рукою, я відійшов.

Мене вабило озеро, в якому, за словами Єменки, вигравала форель – по-місцевому ленець – і розкішні таймені. Саме вони й цікавили мене найбільше. Це не що інше, як лососі.

Біля озера я відразу ж наткнувся на перешкоду: береги були круті й непрохідні. Я спустився до гирла річки і вибрав місце, де зручно було закидати блешню. Зафурчала котушка, жилка свиснула в повітрі, й блешня булькнула в воду. Я крутив котушку, з нетерпінням чекаючи, що – ось-ось… Ні, марно. Закинув ще і ще раз, але знову безуспішно.

Блискуча принада, мабуть, не приваблювала тутешню хижу рибу. Я переходив з місця на місце, проте всі мої намагання спокусити тайменя зазнали невдачі. Я вже радий був задовольнитися хоч би фореллю, але й вона не виявляла бажання познайомитись зі мною ближче.

Ось тобі й маєш! Хвалені води глибинної тайги. Тут навіть у недосвідчених рибалок без пристойних снастей бували нібито неймовірні улови. Навіть ведмеді тут, кажуть, виловлюють цілі гори риби… А я з своїм клеєним вудлищем, досконалою котушкою з регулятором швидкості, ідеальною жилкою і цілим арсеналом блешень не міг нічогісінько піймати.

Та не встиг я отак подумати про озеро й річку, як щось смикнуло, мало не вирвавши вудлище з моїх рук. Я майже інстинктивно підсік, прогаявши не більше секунди. Це був, мабуть, умовний рефлекс, який, за академіком Павловим, не лишає часу для роздумів.

На гачку щось є. Про це свідчило шалене розмотування котушки. Спробував загальмувати швидку тягу, від чого вудлище зігнулося в дугу. Раптом вода завирувала: на гачку-тройнику металася рибина. Ось вона стрілою майнула в повітрі, вигнулася й знову шубовснула в воду. Такі сальто в повітрі рибина повторювала кілька разів. Це брьохання привернуло, нарешті, увагу Олега.

– Що трапилось? – гукав він, біжучи берегом.

Я застережливо махнув рукою, мовляв, не дуже галасуй, а сам знову взявся виводити. Після кількох стрибків рибина ослабла, і хвилин через десять, яким, здавалося, не було кінця, я, нарешті, підвів її до берега. Приловчившись, зачепив здобич багорком і виволік на берег.

Лосось був чудовий. Він дещо відрізнявся від європейських лососів кольором своєї луски, був світліший – так і виблискував сріблом – і стрункіший.

Олег прикинув: кілограмів десять-дванадцять. Але виявилося, що лосось потягнув усі чотирнадцять. Я здобув загальне визнання табору, бо перед цим, напевне, тут не було одностайної думки про мої рибальські здібності.

Вечеря була знаменита. Юшку з лосося і печеню з рябчиків та глухарів доповнював пиріг з ягодами, що нагадували ожину. Потім ми до самого заходу сонця пили чай.

Блакитно-фіолетовий небосхил усе більше ставав гіацинтовим. Велетенські гіацинти деякий час квітли там, де кілька хвилин тому сховалося сонце, потім вони почали поступово в'янути, зникали за тьмяною небесною запоною. Тоненький серп місяця, ніби срібний. лук, поплив за легенькими вечірніми хмаринами, і в безмежній височині замерехтіли зірки.

Я дуже стомився і довго не міг заснути. Олег теж неспокійно ворушився в своєму мішку. Я запитав, чому він не спить.

– Не знаю… – зітхнув хлопець. – Щось важко мені.

– Напевне, якийсь марний клопіт.

– Що ви знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, про мої клопоти?

– Більш, ніж ви гадаєте! А щоб ви краще спали, я скажу вам таке, чого, може, й не слід було б говорити, бо це небажано для Тамари.

– Для Тамари? – аж стрепенувся Олег, висовуючись із спального мішка. – Вона щось казала вам?

– І так, і ні. А я й не знав, що ви, людина розсудлива, маєте дещо спільне з токуючим глухарем: нічого не бачите й не чуєте. Але ваше становище краще вже хоч би тим, що я можу відкрити вам очі:

Геолог розсміявся, встав і засвітив ліхтар. Потім сів і, склавши руки на колінах, мовив:

– Що ж, послухаю, а щоб видно було, про що йдеться, я ще й засвітив.

– Тож наставляйте, друже, вуха й слухайте. Ви, здається, не бачите того, що діється навколо. Тамара з вас очей не зводить, а ви за звичкою шукаєте скарби тільки в землі і помічаєте все що завгодно, крім живого скарбу тайги, який з вами поруч. Ніби на очах у вас полуда! А було б непогано, якби в вашій голові уляглися всі оті літосфери, гідросфери, тектонізми та петрографії і з досліджень всіляких складок гір ви переключилися б на аналіз своїх власних почуттів.

Олег, видно, зрозумів натяк і принишк. Здавалося, він справді намагався збагнути, що діється в його душі. Зітхнувши, хлопець відповів.

– Справді, я, мабуть, закоханий. І закоханий, хоч це й дивно, в людину, яку так мало знаю…

Не закінчивши фразу, він знизав плечима, ніби від холоду.

– Слово – срібло, – промовив я, – а мовчання іноді – золото. Ось ви замовкли, і я відчув це більш, ніж будь-коли.

– Можливо, ви й маєте рацію, бо, відверто кажучи, єдина особа, яка впливає на мене, це – Тамара. Мушу признатися, що я закоренілий і невиправний холостяк. Уже кілька років я повністю зайнятий науковою роботою, і мені майже ніколи було думати про дівчат.

– А ви часом не жартуєте? – недовірливо спитав я.

– Ні, це цілком серйозно. Зрозумійте, будь ласка: звістка про те, що я небайдужий для Тамари, мене зовсім приголомшила. Голова моя сповнена думок про майбутні відкриття, можливо, навіть незвичайні… Тому ви не дивуйтеся.

– Відкриття, кажете? Цікаво. Що ж то за відкриття, коли вже сама згадка про них тамує ваші почуття?

Олег мовчав.

Мимоволі я подумав про старого шкільного вчителя, невтомного геолога Івана Хомича Феклістова, про його розвідки в тайзі. Може, внук успадкував натуру діда? Може, він шукає зовсім не соболів, а нас тільки дурить розмовами про них?

По обличчю Олега промайнув подив, потім юнак спохмурнів і, кашлянувши, повільно сказав:

– У мене свої інтереси, і вони захоплюють мене найбільше. Але, як видно, на все свій час. Я боявся, що стану смішним, коли виявлю до Тамари щось більше, ніж увагу, і мої почуття безнадійно зайшли в тупик. Та ви сказали, що вона почуває до мене – ну, скажімо, прихильність – і вивели мене з цього тупика. Виручили ви мене, Рудольфе Рудольфовичу, як ніхто…

– Тільки не треба похвал. Принаймні тепер ви хоч спатимете спокійно.

– А можливо, навпаки. Бо не знаю навіть, що мені завтра казати, що робити.

– Тільки одне. Ідіть до Тамари, натякніть їй про нашу нічну розмову й скажіть те саме, що й мені. І додайте ще те, чого мені не сказали, що призначене тільки їй. На добраніч!

Світ, по суті, не такий уже й великий, і в ньому весь час щось повторюється. Саме в цих краях Олегів дід Іван Хомич допоміг колись в одруженні Орлова і Майюл. І ось тепер познайомилися внуки Івана Хомича та Орлова, хто знає, чи й моє посередництво не приведе до заручин.

Втома і дрімота, нарешті, перемогли мне, і я заснув таким глибоким сном, що ледве прокинувся, коли хтось серед ночі почав трясти мене. Це був Олег. Він щось кричав, але я не розумів його слів, бо ще не зовсім прочунявся.

– Чуєте, що діється? – схвильовано запитував геолог.

Я нічого не чув і вже хотів було дати юнакові зрозуміти, що нетактовно порушувати блаженний сон свого товариша, коли й так дошкуляють комарі та ще якесь чортовиння.

Проте Олег був на диво невблаганний і повторив своє запитання так голосно, що я остаточно прокинувся і прислухався. В нічній тиші раптом почулись якісь дивні трубні звуки, що переходили в ревіння.

– Чуєте, які страшні звуки?

Спершу й мені ці звуки видалися жахливими, але за мить я вже сміявся.

– Ех, юний мисливцю, ви що ж, ніколи не чули зблизька, як ревуть олені? Але заждіть, здається, що це не олені…

Я підвівся і вийшов з палатки. Місяць давно зайшов, обрій затягло похмурою поволокою хмар. Було зовсім темно. Я прислухався. З другого берега долинало протяжне трубіння й рев. Я впізнав ці звуки: почалося раннє парування лосів. Величні тварини збуджували в собі сили для боротьби за свої права батьків. Їх бойові фанфари я знав ще з Карелії. Але те, що долинало з берега озера, могло б нагнати жаху.

Щось скреготіло і сопіло. Звуки ці поєднувалися з ревінням. Потім ніби вода забулькотіла в чийомусь горлі. Нарешті все стихло, тільки, здавалося, десь вдалині ще лунали приглушені тони розладнаного органа.

З палатки повибігали наші товариші і мовчки слухали цей страшний нічний концерт.

– Що це, як ви гадаєте, Петре Андрійовичу? – спитав Олег.

– Чудова музика невідомих музикантів. Нічого подібного я ще не чув.

Заспаний Єменка нерішуче застиг з ліхтарем у руці, а Старобор і Шульгін тримали коней, що тривожно іржали і рвалися з прив'язі.

Собаки, наїжившись, гарчали, і тільки пролунала команда «вперед», миттю зникли в пітьмі.

Чижов зайшов у палатку і повернувся з рушницею. Проте Єменка не радив йому йти, бо в такій непроглядній пітьмі навіть найкраща зброя мало чого варта. За хвилину люто загавкали собаки. Потім долинув якийсь свист і запивання з приглушеним протяжним ревом. І так кілька разів. Потім усе стихло.

– Чорти, мабуть, весілля справляють, – зауважив Шульгін.

– Та година ж не підходяща, – в тон йому відповів Старобор. – Нема ні бурі, ні хуртовини.

– То ще може початись, – вставив Єменка.

– Чорти чортами, але де ділися собаки? Ні гавкання не чути, ні самих їх нема, – мовив Чижов.

Та за хвилину почулося чмихання, а потім з'явились і самі гончаки. Вони гарчали й скавуліли, ніби просячи пробачення, що повертаються ні з чим.

– Ех ви, бельбаси, – дорікав їм Чижов, – на що ви здатні!.. Ану, гайда спати!

Але собаки не заспокоювались, а один з них почав качатися по землі. Єменка присвітив, і ми побачили у нього на спині велику рану, яка сильно кровоточила.

– Ну, не хникай, – пестив його Чижов. – Поліз у бійку – то й дали здачі. Ходімо, перев'яжу тебе.

Ми зрозуміли, що собаки повернулися після відчайдушної сутички з невідомим ворогом, подолати якого їм було не під силу.

Чижов підняв ліхтар, щоб краще нас бачити, і підкреслено серйозно сказав:

– Думаю, всі за те, щоб надолужити перерваний сон. А завтра зранку підемо до гирла річки й глянемо, що там скоїлось. На добраніч.

І всі повернулися до палатки. Я з Олегом ще якийсь час обмінювались думками про таємничий нічний концерт, який, однак, не заважав лосям паруватися. Напевне, вони звикли до таких речей. А втім, хто знає, що відбувалося в тайзі під покровом ночі.

Я вже дрімав, коли геолог озвався знову:

– Ви ще не спите? Слухайте, а що як спробувати вполювати лося?

Сну як не було.

– Лося, кажете? Непогано було б, але ж спати нам лишилося небагато. Треба ж вийти вдосвіта, а це значить _ розбудити всіх інших. Не знаю, що вони скажуть на це.

– А ми й не питатимемо, – вирішив Олег. – Ми ж не маленькі, самі справимося. Чи, може, ви боїтесь?

Я випнув груди і – оскільки в темряві цього не видно було – ударив у них рукою:

– Ви ще питаєте? Невже не вірите в мій досвід?

– Боронь боже! Але ж ми вперше в тайзі, місця незнайомі, ще заблудимось?

– Боятися нема чого, біля озера не заблудимось, а щоб не заспати, я повішу будильник у себе над головою. Ну, а тепер спати!

Звичайно, Олег почув дзвіночок кишенькового будильника – геолог, певно, спав тільки на одне око, як це буває з кожним перед першим полюванням на царя лісів. Юнак розбудив мене досить-таки безжально.

Швидко одягнувшись, ми вийшли з табору. Темрява трохи порідшала, але над тайгою все ще стояла ніч. Наші собаки, що лежали перед палаткою, теж підвелися. Напевне, їм не терпілося піти з нами, але ми знаками наказали їм знову лягти. Ми тихо пройшли до озера. Все тепер залежало від того, чи затримаються лосі-суперники на бойовищі до світанку. Ми напружували слух, але в непроглядно-сивій пітьмі нічого не чути було. Тільки час від часу в озері плескалася риба.

Та ось пролунав якийсь голос, що перейшов у рев: він поступово стихав, аж поки не вирівнявся до протяжного басовитого трубного звуку. Крізь ревіння чулося жалібне, ніби від болю, мукання.

Олег стояв мов зачарований і напружено прислухався до звуків, яких він ще ніколи не чув. Лось, який шукав собі пари, трубив на нашому березі, трохи південніше. Ми швидко пішли на голос, але тут же зупинилися, бо попереду були непрохідні хащі. Втративши надію продертись крізь гущавину, ми змушені були рушити далі берегом озера. Ішли доти, поки Олег не спіткнувся об щось на крутому березі. «Перешкода» сердито пирхнула, підскочила і майнула геть. Отже, це був не камінь, а, напевно, борсук або заєць. Хотів, мабуть, виждати, поки ми пройдемо, і, звичайно не врахував того, що може стати «каменем спотикання».

Для геолога це теж була несподіванка. Він зойкнув, ніби підстрелений заєць, і, посковзнувшись, з шумом посунувся з крутого берега у воду. Почувся гучний плескіт, а за ним цілий потік слів, яких краще не повторювати.

Я ледве стримався, щоб не розсміятись, і, нарешті, крикнув:

– Ну, як, цілий, нічого не трапилось?

– Якби-то нічого! Багнюкою заліпило весь рот, очі й вуха. Та ще й рушниці десь нема!

Проте рушниця знайшлася на березі: зачепилася ременем за кущі. Геолога це трохи втішило. Ледве-ледве видряпався він на берег, і, коли став передо мною, я не впізнав його. Навіть у півтемряві Олегове обличчя лисніло, мов у негра, і тільки під очима, де багно було витерте, біліли плями. Олег харкав і плювався, аж поки біля невеличкого струмка не змив грязюку з обличчя. Несподіване купання, проте, не відбило в нього охоти йти далі. Ми обережно посувалися вузькою звіриною стежкою туди, звідки долинало трубіння лосів.

В густому лісі було ще темно, але між кронами дерев уже ясніло небо, ніч поступово відходила.

Раптом лось перестав трубити. Олег збентежено глянув на мене, і я пояснив, що самець, певно, чекає, чи не відгукнеться хто на його бойовий клич.

І ось здалеку, ніби луна, почулося ревіння. Це одізвався інший, готовий до бою лось. Він ревів дедалі голосніше, і саме в той бік ми й рушили.

Вже розвиднілося, коли на схилі пагорба ми побачили, нарешті, великого лося. Він стояв на галявинці, піднісши голову з могутніми розлогими рогами, й поглядав навколо, ніби на когось чекаючи. І недаремно.

В кущах зашаруділо, лось блискавично повернувся і нахилив голову. Та це була тільки лосиха, що, грайливо підстрибнувши, кинулася тікати. Лось пирхнув і погнався за нею аж до галявини. Тільки тепер ми помітили, що на краю лісу стояли ще чотири самки. Кокетуючи, до них приєдналася і грайлива лосиха. Вона підстрибувала, ніби пустотлива дівчина, приваблюючи царя лісів.

Гнаний пристрастю, лось помчав за нею, та раптом зупинився мов укопаний і заревів погрозливо й сумно.

Ми стояли як зачаровані, не сміючи ступити жодного кроку. Наморщивши морду, лось принюхувався. Зовсім несподівано нам допоміг його суперник. З кущів навпроти показалися ще одні роги, за ними могутня голова, і, нарешті, на галявині з'явився другий лось. Шия в нього була сильнішою, ніж у господаря галявини, і, напевне, він був готовий помірятися силою. Наш знайомий сердито запирхав, розціпив щелепи й висолопив язика. Та ця пересторога аж ніяк не вплинула на суперника. Лосихи повернули голови й зацікавлено стежили за своїми войовничими кавалерами, які не роздумуючи, помчали один одному назустріч і зчепилися рогами. Господар галявини подався, але утримався на ногах. Від ударів широкими, як лопата, рогами, по тайзі аж луна йшла, і мені довелося штовхнути Олега – треба було, нарешті, одірвати погляд від бойовища і, вибравши слушну мить, несподівано підійти ближче.

Щойно пробігли ми кілька десятків кроків, як лосі розійшлися для нової атаки. Обидва красені хропучи завмерли в грізній позі, готові щомиті ввігнати свої роги в бік чи серце супротивника.

Як тільки їх роги знову зчепилися, ми вибігли на край підліска і залягли. Я шепнув геологові, якого саме лося він має взяти на мушку. Сам я не думав стріляти, бо й однієї тварини нам було цілком досить.