Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

– Усе це марення й вигадки хворого. Від гарячки йому наморочиться в голові, – вигукнув Чижов.

– О-хо-хо, якби ж воно так! Але я добре усвідомлюю, що кажу. Я справді вчинив такий великий злочин, якого ви, мабуть, не зможете простити.

– Федоре Лаврентійовичу, запевняю вас, ми все простимо, – вмовляв його Олег.

Тамару дуже зворушили ці слова. Але за мить дівчина спохмурніла і шепнула мені:

– Олег поспішив, хто знає, що в Шульгіна на совісті.

А на совісті у нього було чималенько.

Шульгін почав свою розповідь з того, що він – син колишнього промисловця, власністю якого були майже всі тартаки й буксирні пароплави на Лені. Вчився в Москві. Під час громадянської війни був офіцером у Колчака. А коли Червона Армія розгромила білогвардійців та інтервентів, хотів утекти за кордон, та це йому не вдалося, і Шульгін виїхав до Москви. Тут зустрів давнього знайомого, скупника хутра Пуговкіна, у якого теж горіла сибірська земля під ногами. Колишній гендляр жив під чужим ім'ям у свого родича-адвоката. Цей хитрун зрозумів ситуацію, нашвидку «перефарбувався» і став головою великого торговельного кооперативу, що організувався в період непу. Шульгін трохи пожив у нього, а потім повернувся в Сибір, його батько давно втік за кордон, лишивши синові чималі кошти. Під маскою ентузіаста будівництва нового життя Шульгіну вдалося обманути місцеві організації, тим більше, що про людське око він зрікся свого батька. Так Шульгін дістав вигідну посаду в лісничому управлінні. Проте він лишався запеклим ворогом радянського ладу, налагоджував зв'язки з різними «колишніми людьми» і використовував своє службове становище для різних махінацій. Коли Шульгіна почали підозрювати, він використав свої зв'язки з людьми, яким раніше сам «допомагав» і таким чином уник суду. Проте йому довелося розпрощатися з вигідною посадою. І він почав каятися, зрозумівши, що треба бути обережнішим. Погодився на посаду лісничого. Якось Шульгін знову зустрівся з колишнім торговцем хутром Пуговкіним, що повернувся в Сибір. У період непу Пуговкіну, завдяки знайомству, пощастило дістати посаду товарознавця в кооперативі хутряних виробів. Він поселився в Іркутську. Мав намір працювати до пенсії і, таким чином, легалізувати своє становище. Коштів у нього було досить ще з минулих часів, бо він зумів їх приховати, і тепер думав пожити на «широку ногу». Проте дома Пуговкін не хотів привертати до себе уваги і тому на гульбища їздив у Владивосток і Москву, де його менше знали. Таке розгульне життя помалу, але невпинно пожирало його кошти. Любитель легких і дармових заробітків, він з жахом думав про те, що колись доведеться заощаджувати. Почав будувати різні плани, поки, нарешті, не згадав про старого геолога Івана Хомича Феклістова, який колись помер у його присутності. В своїх паперах Пуговкін якось натрапив на згадку про лист геолога до свого сина. Непман аж потирав руки від задоволення. Блискуча ідея! Він вирішив будь-що скористатися з давно забутої справи, бо буй певен, що невтомний дослідник тайги в цьому листі повідомляв про багаті поклади золота і заповідав їх своєму синові. Пуговкін майже напевне знав, що ці поклади й досі лежать у глибокій тайзі: адже він підтримував зв'язок з Шульгіним, який жив недалеко від поселення колишнього вигнанця Івана Хомича Феклістова і, безперечно, міг знати про знайдені поклади.

Та Пуговкін був уже надто старий, щоб самому здійснити цей старанно продуманий план, тому він підшукав собі надійного помічника. Це й був Шульгін, з яким старий виїхав до Ленінграда. Там Пуговкін дізнався, що син Хомича загинув під час світової війни, а внук його Олег живе в домі свого батька. Пуговкін відразу зметикував, що це може тільки полегшити виконання його намірів. Він знайшов Олега і відрекомендувався хлопцеві під чужим ім'ям, пославшись на лист, писаний у свій час Олеговим дідом до фельдшера Миколи Микитовича Боброва. Бобров забув колись цього листа у Пуговкіна.

Пуговкіну не пощастило виманити книгу, в якій були записані дані про місце покладів, і шахрай намовив Шульгіна викрасти її. Для цього Пуговкін позичив у знайомого мотоцикл, повіз Шульгіна в Лісне, показав йому будинок і описав розміщення кімнат.

Шульгін не відважився піти на грабунок один. Пуговкін знайшов вихід. Десь у Ленінграді він розкопав знайомого шинкаря, якого знав ще до революції, а той уже порадив йому «підхожу» людину. Саме з нею Шульгін і пограбував уночі Олегову дачу.

Щоб замаскувати справжню мету крадіжки, він, крім томика поезій Пушкіна, забрав ще й деякі дорогоцінності, віддавши потім їх найнятому помічникові як винагороду. Коли Шульгін передав книгу Пуговкіну, той з нетерпінням почав її гортати, поки знайшов те, що йому було потрібно: запис і карту. Він задоволено потирав руки від радості, мовляв, знайшов ключ од скарбу, але, придивившись уважніше, побачив, що найважливіші дані залиті тушшю. Його піднесений настрій раптом пропав, і Пуговкін сердито відсунув книгу.

Та Шульгін переконав його, що не все ще втрачено. Тільки й того, що скарб тепер доведеться шукати трохи довше, але ж основний напрямок вони знають.

Проте коли Пуговкін відвідав Олега вдруге, ситуація змінилася. Олег сказав йому про свій намір виїхати до Вертловки, і колишній купець Пуговкін зрозумів, що внук поїде шукати скарб свого діда. Ось тут у голові старого шкуродера та хапуги Пуговкіна й виникла думка позбутися небажаного спадкоємця.

Шульгін нібито й думати не хотів про таке, Пуговкін умовляв його, а коли й це не помогло, почав погрожувати:

– Ми злигані однією вірьовочкою і повинні тягнути тільки разом. А хто потягне не туди – у того ця вірьовочка зашморгнеться на шиї!

Ця погроза вплинула на Шульгіна. З того дня лісничий і став послушним знаряддям у руках Пуговкіна, який, повернувшись у Сибір, почав готуватися до здійснення свого задуму. До участі в цій справі лісничий залучив ще двох запеклих ворогів радянського ладу, про яких він з усмішкою говорив, що за гроші й золото вони продалися б самому сатані.

Одному з них, Чуваєву, вдалося влаштуватися скупником у споживчій кооперації, а другий – колишній власник кількох млинів Арбузов – працював обліковцем на пункті по заготовці хутра.

Та обставина, що нові «компаньйони» працювали в окрузі, в яку входила й Вертловка, була дуже до речі.

Обидва часто їздили в службових справах і знали навколишню місцевість. Сам Пуговкін знав також старого мисливця Орлова і був певний, що Олег обов'язково заїде до нього. Тому він послав Шульгіна на розвідку. Через Родіона Родіоновича, який нічого не підозрював, посильний довідався, що Олег зупиниться в Чижова. Тепер лишалося найлегше: дочекатись, коли приїде геолог.

Пуговкін добре знав, що Олег сам не зможе вирушити в глибину тайги і, напевне, шукатиме провідника. Тому він наказав Шульгіну, щоб той будь-що попав у склад експедиції і ввійшов до Олега в довір'я. Два інших змовники, Чуваєв і Арбузов, повинні були непомітно йти назирці за експедицією.

Було видно, що старий негідник Пуговкін дуже добре все зважив і продумав.

Шульгін добився свого. Він зумів приєднатись до нашої експедиції немовби для того, щоб зробити опис і класифікацію ще не досліджених ділянок лісу. Чижов і Старобор вважали його за знавця тайги, отже бажаного і цінного учасника походу. їм і на думку не спадало підозрівати в чомусь усім відомого і енергійного лісничого.

Перебуваючи в нашому товаристві, Шульгін швидко зрозумів, що Олег приховав від усіх справжню мету експедиції. А це великою мірою полегшувало йому виконання злочинного задуму. За даних обставин справжня причина смерті Олега – єдиного, хто знав про поклади, лишилась би назавжди похованою, могла б здаватися справою випадкового нападу зграї бандитів.

Пуговкін був переконаний, що Олег матиме при собі точні дані про місцезнаходження покладів, і намовив Шульгіна обов'язково роздобути ці записи, щоб вони ні в якому разі не потрапили в руки комусь іншому. Лісничий зрозумів, що основне його завдання – захопити ці записи. Якщо Олега вдасться усунути, їх справа, напевне, вигорить: без Олега експедиція, звичайно, далі не піде, і таємниця Сурунганських гір опиниться в руках самих змовників.

Обидва спільники Шульгіна до часу переховувалися в околицях Вертловки, а потім пішли слідом за нашою експедицією. Позначки на шляху, які лишав за нами лісничий, дуже полегшували їм переслідування. Шульгін повинен був підтримувати з ними зв'язок, – щоб інформувати, як ідуть справи. Саме тому він часом відставав, хоч намагався зустрічатися з своїми спільниками якомога рідше. Проте вони були настільки необережні, що – вже на початку подорожі розвели велике вогнище, яке, на їх щастя, помітила тільки Тамара. Тому наступного дня Шульгін зустрівся з ними й вичитав за необережність. Нам він пояснив своє запізнення тим, що, мовляв, заблудився в лісових нетрях, коли в'ючак порвав попругу. Кмітлива Тамара, яка інстинктивно недовіряла лісничому, все ж помітила фіктивно «поправлену» попругу і сказала нам, але ні Олег, ні я не надали цьому ніякого значення. Потім, коли ми зав'язли в баговинні, Шульгін знову розшукав своїх спільників, щоб показати їм дорогу. Наступна і найважливіша зустріч змовників відбулася в той час, коли ми шукали уламки метеорита. Саме тоді Єменка розкрив нам дальший маршрут на той випадок, коли б ми розминулися, і намітив пункт збору, біля кам'яної ущелини, яку теж докладно описав. Ось тут Шульгін і зметикував, що цей вузький прохід ніби спеціально створений для нападу. Він сам виявив бажання побути з в'ючними кіньми, і як тільки ми роз'їхалися, поспішив до своїх спільників. Разом з ними він докладно розробив підступний план нападу. Оскільки бандити знали Олега тільки з розповіді, лісничий вирішив їхати попереду, щоб показати, в кого саме цілитися.

Змовники не сумнівалися в успіху. Та на всяк випадок все ж домовились і про дії в разі невдачі. Чуваєв та Арбузов тоді повинні були знову чекати слушного часу, стати ще обережнішими й нічого не починати без відома Шульгіна.

Шульгін дедалі частіше переривав свою розповідь, щоб перепочити. Напевне, йому було важко говорити. Закінчуючи своє зізнання, він сказав з видимим зусиллям:

– Олегу Андрійовичу, коли я починав свою розповідь, ви сказали, що прощаєте мені все наперед… Тепер вам усе відомо, і я знаю, що це непростимо і… взагалі неможливо…

Олег повільно підвівся й пішов до виходу з палатки. Відкинувши полог, він став, задивившись на світлі берези. Позад них тяглися непроглядні хащі. Берези видавалися білою огорожею на краю зеленого лісового моря, що ховало безліч несподіванок і небезпек…

Шульгін заплющив очі, і в тиші палатки чути було тільки його стогін та неспокійне дихання. Олег тихо підійшов, сів біля нього і сказав тремтячим від хвилювання голосом:

– Багато зла ви наробили, але те, що я сказав правда… я прощаю вас!

Лісничий розплющив очі й підвів голову. В нього тремтіли куточки губів, стримуючи ридання, він хотів щось сказати. Але раптовий напад кашлю болісно скривив обличчя пораненого. Силячись проковтнути слину, він витер долонею рожеву піну, що пробивалася крізь уста.

Тамара нахилилася над ним і промовила:

– Заспокойтесь. Не треба хвилюватись, це вам шкодить. Будьте мужні…

Два дні Шульгін марив у гарячці, а на третій йому полегшало, він опритомнів і випив багато холодного, освіжаючого чаю. Навіть поїв наваристого бульйону, який приготували спеціально для нього з кількох рябчиків, упольованих Старобором. Лісничий запевняв, що болі його зменшились. Тільки очі у нього були якісь дивно прозорі, і він час від часу засинав. А вночі стан Шульгіна погіршав настільки, що нам знову довелося невідступно чергувати біля його постелі.

В останні хвилини життя Шульгін звелів покликати Чижова, щоб при ньому написати коротенький заповіт. У ньому він розповів усе і назвав своїх спільників.

Потім поранений заснув глибоким сном і більш не прокинувся. Смерть лісничого Федора Лаврентійовича Шульгіна поставила перед нами важку проблему, йти далі чи повернутися з покійником до Вертловки і про все повідомити відповідні органи?

Обмінявшись думками, всі прийшли до висновку, що було б недоцільно відкладати експедицію в Сурунганські гори, до яких лишалося два-три дні їзди.

Проте нас турбували спільники Шульгіна, які нічого не знали про його смерть і, напевне, чекали від нього чергових відомостей. Без вказівок Шульгіна вони на нас не нападуть. Отже смерть лісничого треба було приховати від них, навіть якщо волоцюги й стежили за нашим табором.

Ми викопали яму під палаткою і поховали в ній померлого. Грунт старанно зарівняли, а саму місцевість з могилою нанесли на карту. На всякий випадок ми докладно описали цю подію в трьох примірниках, які підписали всі члени експедиції. Один примірник дали Чижову, другий Олегові, а третій довірили мені.

Ми знищили також усі сліди забитого тигра, якого Єменка з Чижовим на другий день після ловів перевезли плотам до табору. Це був величезний самець завдовжки двісті тридцять сантиметрів, не рахуючи хвоста довжиною сто сантиметрів. Вага його – сто п'ятдесят кілограмів. Звір мав чудове забарвлення. Переважала червонясто-руда фарба з багатьма вузенькими чорними смугами впоперек тіла. Голова була оздоблена складними візерунками чорних смужок. Літня шерсть коротка й груба.

Вісім куль продірявили тіло цього хижака, і п'ять із них були смертельними.

Хто, власне, його застрелив?

Ми втрьох, невеличка група відважних мисливців.

Зідрану шкуру Єменка старанно вичинив і запакував разом з іншими нашими трофеями. Питання про те, кому дістанеться тигрова шкура, Єменці чи мені, – бо третього мисливця вже не було в живих, – мало вирішитися жеребкуванням після повернення до Вертловки.

Самого тигра ми закопали, щоб наші небажані слідопити – Арбузов і Чуваєв – не довідались про полювання та його наслідки. Єменка при цьому зауважив, що ми нагадали йому марновірних мисливців з племені ойротів, які в давнину теж ховали амбу.

Трохи пригнічені, ми почали розбирати палатки і, нарешті, залишили місце нашої п'ятиденної стоянки, де пережили так багато хвилюючих подій. Почався останній етап нашої подорожі до заповітних гір.

Розділ IV
СКАРБ СУРУНГАНСЬКИХ ГІР

Чижов з Єменкою почували себе трохи незручно від того, що Олег приховав од них справжню мету експедиції. Вони сприйняли це як прояв недовіри, і Олегові довелося мобілізувати все своє красномовство, аби переконати їх, що лише обережність змусила його так зробити.

Приїхавши до Вертловки, Олег довірився в усьому тільки старому мисливцеві Родіону Родіоновичу Орлову, який теж дотримувався думки, що краще не розголошувати справжньої мети подорожі аж до прибуття на місце. Погладжуючи вуса, він підморгував і радив:

– Обережність ніколи не завадить. У вас буде час повідомити членів експедиції про суть справи, коли ви доберетесь до Співучих гір. А може, ви взагалі туди не дійдете! Пильність у тайзі дуже потрібна. Там навіть позіхати треба обережно, бо комашня може забити вам рота.

Олег, мовляв, і дотримувався цієї поради, поки Чижов, нарешті, не зметикував, що удавана подорож на ловлю соболів продиктована обережністю.

– Тільки Рудольф Рудольфович дещо пронюхав раніше, – пригадував Чижов, – але я з простодушності ще й вичитував йому.

– Цілком правильно, – признався Олег. – З його натяків я теж зрозумів, що він догадується.

– Аякже, – втрутився я, – хоч я й довіряю людям, але ще у Вертловці помітив, що Родіон Родіонович щось приховує, а вже потім, біля Ведмежого озера, ви й самі проговорились.

– Тут не треба особливої проникливості, – перебила мене Тамара. – Я теж розуміла, що Олег Андрійович везе капкани на соболів тільки про людське око. Бачте, він і зі мною про це не говорив, мовчав як риба, хоч де в чому іншому був набагато відвертіший.

Олег почервонів по саме волосся, бо не знав, чи дівчина серйозно йому докоряла, чи жартувала.

– Та я… я ж не знав, що… – знітився геолог, і ми засміялися… – Та й Родіон Родіонович мені наказував навіть вам, Тамарочко, нічого не говорити. Адже це тільки повага до волі вашого діда. Сподіваюся, ви не образились?

– Бачили, дід уже рідний внучці недовіряє, – лукавила дівчина.

– Аякже, він називав вас щебетухою, – пригадав я.

– І ви теж на мене, бач, які добрі. Ще гуртом заклюєте, – гукнула дівчина і, стьобнувши коня, помчала вперед.

– Заждіть, – гукнув Чижов, – не всі гуртом, бо ця мавка ще пірне у зелену глибінь тайги, тільки її й бачили. Зупинимося, друзі, поговоримо про дальшу дорогу.

Ми всі зібралися навколо Петра Андрійовича.

– З слів Шульгіна ясно, що обидва його компаньйони і далі йтимуть за нами по п'ятах. Адже вони їдуть по наших позначках, які дуже допомагають їм. Ми з Єменкою домовились трохи поводити бандитів за носа. Як тільки досягнемо кам'янистого грунту, де сліди наших коней будуть менш помітними, Єменка зверне в тайгу й почне мітити шлях кудись в іншому напрямку. Поведе їх убік, поки натрапить на якесь велике болото. Там він витопче добре помітне таборище і повернеться назад. Нехай собі сушать голови, куди ми поділись.

Думка ця була схвалена. Ми досягли скелястого плато, і тунгус одразу ж звернув на північ, де простяглася непрохідна чорна тайга. Ми спішилися, віддали поводи Тамарі, а самі взялися «замітати» і без того мало помітні сліди копит.

Через плато протікала річка. Щоб зовсім не лишати слідів, ми поїхали її руслом. Лише через кілька годин наш невеличкий загін зупинився, щоб дочекатися Єменки. Він наздогнав нас тільки опівдні і розповів, що заїхав до такої оманливої трясовини, з якої сам ледве вибрався. Для змовників ця стежка, мовляв, буде твердим горішком.

Надвечір ми досягли горбастої місцевості, яка поступово переходила в гори. На рівній поверхні височини привільно розрослися листяні дерева. Води тут не було, і ми поїхали далі, поки, нарешті, не натрапили на маленьку річечку, де можна було напоїти коней і приготувати вечерю.

Крізь плескіт річки було чути якесь особливе булькання, ніби хтось кидав у воду каміння. Ще здалеку ми помітили, що з хвиль виринають сріблясті плавці, а під'їхавши до берега, побачили силу риби, що, вискакуючи, ловила комашню над водою.

Уже смеркалося, я почував себе втомленим, але не міг не скористатися з такої нагоди випробувати своє рибальське щастя. Нашвидку я приготував вудлище, прив'язав до жилки штучного сірого мотиля і сильним помахом закинув його аж на середину плеса. Тільки-но принада торкнулася води – почувся сплеск, і перший ласун дізнався, що навіть гарні на вигляд метелики бувають неїстівні. Рибина вистрибнула, намагаючись зірватися з гачка, але марно. За хвилину опинилася на березі. Це був харіус вагою кілограмів два з половиною.

Я тихо пішов понад берегом, наглядаючи нову зграю риб, і раптом помітив на протилежному боці якогось велетня у вивернутому кожусі. Коли придивився уважніше, в мене аж дух перехопило. Майже навпроти мене, за вісім-десять метрів, сидів ведмідь і жер рибину. Моя поява анітрохи не збентежила його, він ласував рибою далі. Тільки коли я зупинився прямо перед ним, звір замотав головою і став на всі чотири лапи. Почулося глухе ричання, і ведмідь повагом почвалав берегом.

У мене відразу відпало бажання ловити рибу, і я швиденько повернувся до табору. Але моя розповідь не оправила тут особливого враження, бо сибірські мисливці звикли до таких зустрічей з ведмедями.

Річечка була цікава і в іншому відношенні. Вечорами й ночами сюди сходилась усяка звірина, щоб напитись, а то й викупатись, і наші собаки весь час принюхувались, скавучали й гарчали. Щоб мати, нарешті, спокій, Чижов зачинив їх у палатці. Собаки трохи помовчали, а потім знову завели своє тоскне тріо. Якийсь із собак таки вислизнув з палатки і, тривожно гавкаючи, зник між деревами. За кілька хвилин його приклад наслідували й два інші. Незабаром біля річки зчинився підозрілий лемент, почулося ревіння.

Наше багаття вже майже погасло, і навколо запала темрява. Я поспішив до палатки, щоб узяти рушницю, а коли повертався, під ногами в мене прошмигнув якийсь звір. Через мить після цього на мене налетіло щось уже більше. Не встиг я отямитися, як мене повалив звір, майже на голову вищий за мене. Та це ж лось!

Не кращим було становище й моїх товаришів. Тамара голосно сміялася, ганяючись за кимось по палатці. Олег лежав на животі і волав: «Голова ж моя, голівонька!» А Старобор повзав по землі, намагаючись утримати якусь звірину, що пронизливо верещала.

Найбільшої халепи зазнав Чижов. Він хотів було забігти в палатку по рушницю, як щось стусонуло його в спину й підкинуло так, що він опинився зверху на палатці. Розпірки не витримали його ваги, і палатка завалилася.

Усе це відбулося швидко й несподівано. Не встигли ми опам'ятатися, як знову настала тиша. Тільки десь далеко валували собаки.

– Піймала, піймала! – закричала Тамара з палатки. – Але ж брикається…

Олег підхопився й кинувся до палатки. Та з поспіху в темряві наткнувся на вірьовку. Вона спружинила, і геолог відлетів назад з такою силою, що двічі перевернувся.

– Ху-х… – видихнув Олег, не в змозі вимовити й слова. Підвівся і вже повільніше зайшов до палатки. Це було так комічно, що я реготав до сліз. Тим часом Старобор з Єменкою теж подолали якусь звірину. В їх руках верещало дике порося. Воно кувікало й хрюкало, дриґало ногами, доки його не зв'язали, накинувши на голову спальний мішок.

Тамара у своїй палатці спіймала схоже на сарну оленятко мускусної породи. Воно тремтіло, виривалося, квилило й мекало.

– Куди його? – спитав Олег. – Воно тремтить з переляку.

– І не дивно, – сміявся Єменка, – ускочило просто в палатку, та ще й Тамара, мабуть, так його обняла, що мало не задушила. Куди його – потримаємо до ранку та й випустимо. Поросяти нам вистачить на два дні.

Тамара гладила перелякане оленя, намагаючись заспокоїти його. Випустити звірятко зараз не можна було, бо наші собаки ще й досі не повернулись і могли розірвати його. Отже, Тамарі довелося ночувати разом з нами.

Наші чотириногі волоцюги повернулися в табір, коли я вже засипав. їм дісталося від господарів, хоч кара була не суворою, бо собаки все-таки подбали про наш сніданок.

Ніч минула без пригод. Ранком ми випустили оленятко на волю. Та воно й не думало тікати. Тільки замекало і подріботіло собі помаленьку. Перед тим як зникнути між деревами, оленятко двічі зупинилося, оглядаючись, наче хотіло ще раз подивитися на дивовижних істот, які цілу ніч тримали його в полоні.

Після сніданку Єменка виїхав на гребінь височини і, оглянувши долину, показав рукою на південний схід, де сива смуга туману ще закривала обрій. Зійшло сонце, зняло сиву запону з небосхилу и відкрило темні обриси гір.

– Бачите, Олегу Андрійовичу, ото вдалині височіє Сурунган! – вигукнув Єменка. Геолог мовчки оглянув обрій, потім під'їхав до тунгуса й подав йому руку.

На цей мовчазний знак вдячності Єменка скромно відповів:

– Нема за що дякувати, адже ви ще нічого не знайшли. Та й дорога попереду довга.

По прямій до гір лишалося кілометрів двадцять п'ять – тридцять. Але така відстань була реальна тільки для птахів. На конях ми могли досягти Сурунгану тільки ввечері.

По дорозі Олег все допитувався, що означає назва Сурунган. Єменка почував себе дуже ніяково, бо не міг пояснити первісне значення цього терміну. Він відповів, що в тунгуській мові такого слова немає, але віддалено воно нагадує слово «сурі», що означає «погане». Геолог заглянув у свій блокнот і сказав:

– У мене тут цілком ясно зазначено: «Сурунган» і «Співучі г.». Літера «г» може означати тільки «гори». Це що, назви різних гір?

– Співучі, співучі… – розмірковував Єменка. – Здається, що дід розповідав про скелю, яка співала, але щоб так називалися гори, я не чув.

Тут озвався Чижов. Він спитав, чи певен Олег, що літера «г» означає скорочено «гори». Може, йдеться про щось інше.

– Але чого б це дід позначав тільки однією літерою слово, значення якого важко відгадати? Він же писав заповіт для мого батька!

– А може, це тільки натяк на те, що ваш батько добре знав, – міркував Чижов.

– Кілька рисок, підкреслень і поміток у книзі Пушкіна – дуже сумнівні орієнтири для виявлення покладів, – резюмувала Тамара.

– Ви забуваєте про невеличку карту, по якій ми теж можемо орієнтуватись. Я дістав докладну карту цієї частини Сибіру і точно наніс на неї координати місцевості. Крім того, я знайшов у батьковому блокноті опис місцевості, де він бував кілька разів з дідусем, а це теж може стати нам у пригоді.

– І я маю деякі надії, – озвався Єменка.

– Цікаво послухати, – заохочував його Олег.

– Сьогодні ще рано про це говорити. Тільки на місці я зможу перевірити своє припущення. Я маю на увазі давні звичаї наших мисливців. Мій дід щодо цього був дуже точний і позначав навіть ті місця, де бачив соболів. Думаю, що таке важливе місце, як район покладів, повинно бути старанно позначене.

– Сумніваюсь, – втрутився я, – шукачі золота не лишають знаків, які легко можуть привести на місце залягання дорогоцінних металів.

– Ви, Рудольфовичу, забуваєте або ж не знаєте про те, що в мисливців бувають різні умовні знаки. Одні з них – загальновживані, інші призначаються для певної групи мисливців, а є й такі, які знає тільки один мисливець та ще хіба його старший син. Саме такі знаки я й маю на увазі. Тепер ними майже не користуються. Навіть я всіх знаків добре не знаю. Проте я на всякий випадок перемалював їх собі ще дома, перед початком нашої подорожі. Вирішив, що в тайзі вони стануть у пригоді. Правда, поки що я бачив тільки сім знаків. Але й цього досить. Принаймні я вже знаю, що дідові позначки не змиті дощами і не позаростали мохом.

Єменка розстебнув рюкзак і показав нам невеличкий зошит, де було намальовано штук п'ятдесят знаків тайгової мови. Ми з інтересом розглядали ці дивні знаки сибірських мисливців. Деякі з них призначені для вирізування на деревах, інші витесувались на скелях або були зразками фігур, що викладаються з каміння. Двадцять знаків становили родинну таємницю. Почуття взаємодопомоги привчили мисливців у тайзі сповіщати інших про небезпеку, просити допомогу у важкій праці чи при якихось труднощах.

– Як бачите, таємні знаки мого діда мають зовсім інші комбінації, ніж знаки загальновживані. Сподіваюся, що деякі з них ми знайдемо в Сурунганських горах.

– Якщо кожний докладе певних зусиль до справи, то ніякий сатана не перешкодить нам знайти те, що ми шукаємо. А тепер не гаймося, вперед! – весело гукнув Чижов і підстьобнув свого коня.

Але просувалися ми з великими труднощами. Дорога йшла нескінченними й одноманітними заростями. Коні час від часу грузли в болоті і ледве вже перебирали ногами. Ми їхали вузенькою стежкою, яку протоптали звірі. Праворуч і ліворуч стіною стояли зелені хащі пралісу, сплутані й непролазні. Сонце сюди зовсім не пробивалося, але було так душно, що ми обливалися потом. Вирішили відпочити.

Собаки кинулися розгрібати землю, щоб лягти на прохолодний грунт, коні качалися й чухались об дерева, а ми тим часом намагалися розігнати хмари комашні. Всіх нас мучила спрага. В дорозі ми випили всю воду і чай з баклажок, сподіваючись натрапити на річку, яка, за словами Єменки, мала бути десь недалеко. Але річки не було.

Всі мовчали. Кожен думав тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з цього зеленого пекла. Щоб коням було легше, ми рушили далі пішки, тримаючи їх за поводи. Через дві години Єменка раптом зупинився і стурбовано заметушився між двома великими деревами. Це були кедри. Потім тунгус дістав свого зошита, з хвилину щось роздивлявся в ньому і розчаровано вигукнув:

– Ми їдемо не в тому напрямку, треба повертатися назад!

Ці слова у всіх викликали цілком зрозумілу реакцію. Чижов вилаявся, Старобор заричав, як роздратований ведмідь, а Тамара сплеснула руками над головою, вигукнувши:

– І тільки тепер ви це побачили?

Єменка пригнічено зітхав і доводив, що не він збився з дороги, а дорога збила його.

– Для нас це абсолютно однаково, – констатував Олег, – скажіть, лишень, з чого ви судите, що ми заблудили?

– Ось із цих напівзарослих знаків на двох деревах. Погляньте самі…

Олег уважно оглянув дерева. Я теж підійшов і помітив на товстенному стовбурі шість зарубок. Між ними був ледве помітний хвилястий еліпс.

– Що це означає? – спитав Олег.

Єменка подав нам зошит і показав такий самий, але чітко намальований знак, під яким було написано: «Стій, небезпека! Повертайся!»

На другому дереві була інша позначка. Вона нагадувала собою коло з двома ламаними лініями поруч. Розшифровка в зошиті говорила: «Трясовини, шлях помічений навмисне, для обману недругів».

Олег на мить задумався, потім його обличчя повеселіло, і він сказав:

– І все-таки це означає, що ми йдемо шляхом, яким пройшли мій дід з вашим після того, як їм пощастило знайти скарб у горах. Мабуть, вони самі й позначили цю стежку, щоб заплутати непроханих гостей. Отже, ми йшли вірним шляхом до мети, але не помітили роздоріжжя, де, напевне, був відповідний знак. Повертаймося назад! Ми ще нічого не втратили.

– Авжеж, Тільки всього-на-всього п'ять літрів поту і гарний настрій, – буркнув Старобор таким густим басом, що ми засміялися.

І знову ми продиралися крізь хащі. Духота ставала нестерпною, хоч сонце вже хилилося на захід і промені його губилися в зеленій покрівлі над нашими головами. Здавалося, дорозі не буде кінця. Єменка, Чижов і Олег уважно придивлялися до дерев, щоб часом не проминути сподівану мітку. Коні йшли, понуро звісивши голови. Раптом один з них спіткнувся, аж дзвякнула підкова. Оглянувшись, Єменка зупинився і докірливо гукнув:

– Старобор, чи ти спиш у сідлі? І кінь твій разом з тобою? Спотикається на рівному місці.

– Я не сплю навіть тоді, коли в мене заплющені очі. І коня мого не ганьби. Спіткнувся об якесь каміння.

– Де тут візьметься каміння на м'якому грунті? – дивувався тунгус.

– Якщо не віриш, то подивись, – відповів йому Старобор.

Єменка не полінувався і зіскочив з коня, а коли побачив купку каміння в траві – свиснув так голосно, що до нього прибігли всі три собаки, які досі пленталися позаду.

– Наша взяла! Знак!

Ми теж спішилися, щоб поглянути на орієнтир, об який спіткнувся втомлений кінь. Єменка розгорнув траву, зрізав її мисливським ножем. Перед ним лежала купка каміння. Камінці були складені неправильним колом. Тунгус голосно їх порахував і, нарешті, сказав:

– Дев'ятнадцять кроків на південь… – І бігцем зник за темно-зеленою стіною молодняка.

Незабаром він повернувся і усміхаючись повідомив, що знайшов правильний шлях!

Він пролягав на відстані приблизно п'ятдесяти метрів на південь від нашої стежки, за гущавиною. На це і вказував знак із каміння. Іван Хомич Феклістов з Хатангіном колись чимало тут попрацювали, спрямовуючи випадкову звірину стежкою, яка навіть через двадцять років спокушала подорожніх і збивала їх з правильного напрямку. Ми насилу провели коней через плетиво дерев та кущів і, нарешті, вийшли на хорошу стежку, що вела на схід. Де й поділася втома! їхали ми швидко і надвечір уже досягли невеличкого джерела, звідки тихо жебонів струмочок, стікаючи схилом у долину. Він був майже непомітним під зеленим покривалом. Забувши навіть про посуд, ми черпали воду просто пригорщами, поки не втолили спрагу. Потім помили руки й довго хлюпали собі в обличчя прохолодною прозорою водою, що збігала ручаєм до гірського потоку. Ховаючись у заглибині, бурхливий потічок стікав до низини, ніби прагнув швидше знову зникнути у зеленому лабіринті непрохідної тайги.