Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Гість розповів стільки подробиць про діда, що цілком переконав мене в правдивості своїх слів. Нарешті, він показав мені листа від діда. Я впізнав дідову руку, а слова «Дорогий Миколо Микитовичу, рятівнику мій» були достатнім доказом того, що дід справді поважав колись мого відвідувача. Я попросив матір приготувати вечерю – адже такого шановного гостя треба було прийняти як слід.

Тільки після вечері вияснилося, навіщо шукав мене цей сибіряк. До Ленінграда він прибув, мовляв, у справах до родичів, а крім того, хотів побачитися з моїм батьком. Дізнавшись, що батько давно помер, гість розшукав мене. Зайшов нібито, щоб познайомитися з внуком «славетного» геолога Сибіру, колишнього політкаторжанина і, між іншим, щоб попросити невеличку річ на спогад про мого діда – одну книгу. Я здивувався, але він з усмішкою повторив:

«Так, так, одну лише книгу – томик поезій Пушкіна, заборонених за царського режиму».

За словами Парфенова, ця книга була йому дуже дорога, бо мій дід часто читав її і декламував з неї вірші великого поета, робив там власноручні помітки: тому книга близька серцю Миколи Микитовича. І він хотів би її мати.

Я був трохи здивований таким незвичайним і досить скромним бажанням і вийшов до кабінету, щоб пошукати книгу. Мати саме принесла нам чай і, почувши, що я шукаю, замислилась, а потім сказала з докором:

«Так ти, хлопче, забув, що я тобі казала? А пригадай, лишень, як писав дідусь, що в цій книзі твій батько знайде цінні відомості про тайгу. Тільки через татусеву смерть вона роками лежить забута. Скільки разів я казала тобі: переглянь її уважно. Але ти закохався в свою науку і не знайдеш часу прочитати книгу, про яку дідусь так часто згадував. Та ось людина приїздить за нею аж із Сибіру, і ти готовий віддати книгу. Погано ж ти цінуєш пам'ятки дідуся, якому повинен завдячувати всім, що маєш і чим ти сам є».

Ці слова справили на мене глибоке враження. Мати казала правду. Я поцілував її в руку і, повернувшись до гостя у вітальню, пояснив, що з поваги до діда не можу подарувати книги. Може б він прийняв якийсь інший подарунок? Микола Микитович був дуже розчарований і, нарешті, запропонував мені за книгу величезну суму. Цим самим він, мовляв, не хоче мене образити, але ця книга – настільки дорога йому реліквія, що він ладен її купити.

Проте я стояв на своєму, і відвідувач незабаром пішов. На прощання він сказав, що розуміє моє становище і сподівається, що я, може, передумаю, тому перед від'їздом він ще раз дозволить собі зайти.

Несподіваний гість, зрозуміло, знову пробудив у мене спомини про діда. Я дістав старі папери свого батька і почав їх перегортати. Це були листи батька з фронтів першої світової війни. І серед них – його останній лист. Батько писав, що збирається у відпустку, й радів майбутньому побаченню з матір'ю, зі мною і сестричкою, яка недавно народилася. Та не приїхав! За день до від'їзду він загинув.

Олег мимоволі здригнувся, пригадавши страшну долю свого батька, помовчав якусь хвилину і стиха зітхнув. Напруження моє зростало, і я з нетерпінням чекав, коли геолог заговорить знову.

– Між різними листами і доповідними записками я знайшов великий конверт, на якому рукою моєї матері було написано: «Заповіт діда». Я прочитав поруділі аркуші. Листи, телеграми і остання воля небіжчика. Признатися, я майже нічого про це не пам'ятав, а тому почав читати з великим інтересом. Це був лист, адресований моєму батькові. Ось він:

« Дорогий сину,

посилаю свій палкий, можливо, останній привіт і поцілунок. Тобі й моєму внукові… Великий скарб, який я знайшов і про який тобі розповідав, заповідаю російському народові. Але скарб цей не повинен опинитись в руках наших ворогів, а тому не відкривай його, доки народ не стане вільний, доки не зникне назавжди соболина шапка [5]5
  Тобто, царська корона, яка являла собою соболину шапку з золотими обідками, прикрашеними діамантами, смарагдами і перлами. (Прим. автора).


[Закрыть]що гнітить усіх нас і гальмує наш політ. Шапка, обтяжена золотом, самоцвітами і кров'ю… Цей час настане тоді, коли збудуться пророчі слова найвидатнішого нашого поета, якого я так люблю… Не забувай, що наша невеличка бібліотека зберігає справжній скарб і що книга є ключем до багатства майбутніх вільних поколінь…

Твій люблячий батько».

Як бачите, лист був написаний дуже незвичайним і надто урочистим стилем, і тому здавався трохи неправдоподібним. За всіма ознаками це був останній лист дідуся. Старий був розчулений, і кожне слово тут зігріте надією, що його прагнення здійсняться. Може, тому він і написав цей лист так, щоб ніхто сторонній нічого з нього не вичитав. І справді, зміст написаного можуть зрозуміти тільки ті люди, які знали інтереси дідуся і всі обставини, зв'язані з листом.

Книга, про яку дід згадує, була збіркою віршів його найулюбленішого поета Пушкіна. Пророчі слова великого поета вказували на якийсь вірш. Я довго думав, поки не заснув зовсім знеможений.

Ранком, як і завжди, я проходив повз пам'ятник Пушкіну. В очі мені впали слова, висічені на постаменті:

 
Товаришу, зійде вона,
Зоря принадливого щастя,
Росія збудиться від сна
І на руїнах самовластя
Напишуть наші імена!
Пушкін
 

Признаюсь вам, Рудольфе Рудольфовичу: я відчув тоді якесь несподіване хвилювання. Я добре знав цей вірш, але тепер слова поета якось особливо вразили мене. Хотілося мерщій повернутися додому й перечитати всі інші дідові листи та батькові нотатки. Проте я вирішив спочатку дослідити вірш.

Прийшовши з роботи, я одразу ж кинувся до своєї бібліотеки. Книга була на місці. Я знайшов погрібний вірш. Внизу дідовою рукою була дописана примітка:

«57°25′8'' п. ш.

128°12′5'' с. д.

Сурунган. – Співучі г.

Суцільний шар і деформація.

Часта зміна шарів. Молода формація».

Далі була накреслена карта, стояло кілька якихось чисел і ліній. Я зрозумів, що це географічні координати якоїсь місцевості, мабуть, назва самої місцевості й характеристика властивостей осілих гірських порід. Я виписав собі всі дані й перемалював карту до свого блокнота. І тут трапилася невелика пригода. На письмовий стіл несподівано вискочив мій сибірський кіт Вася й перекинув пляшечку з тушшю. Туш пролилася на відкриту книгу і залила частину вірша. Я намагався витерти пляму, але слово «Сурунган» і кілька цифр на карті все одно прочитати не можна було. Кота я провчив як слід, а книгу знову поставив на місце. Наступного дня на роботі – в науково-дослідному інституті геології – я знайшов докладну карту Сибіру і по всіх записах встановив, про яке саме місце йдеться. Але назв «Сурунган» і «Співучі г.» не знайшов. Я подумав, що дід, можливо, мав на увазі Співучу долину, де він прожив довгі роки. На другий день я пішов до свого дядька, біолога Реткіна, з яким ви познайомилися в транссибірському експресі. Ми довго обмірковували ситуацію. Заповітові діда дядько надавав набагато більшого значення, ніж я. Він радив мені офіціально поставити питання про спорядження експедиції в зазначені місця. Проте я не погодився. Боявся невдачі. Хтозна, що дідусь міг вважати за скарб.

Але дядько наполягав, і я пообіцяв під час своєї двомісячної відпустки поїхати в сибірську тайгу і дослідити згадані у заповіті місця.

Було вже далеко запівніч, коли я повертався додому. Живу я в гарному передмісті Ленінграда – Лісному, яке ви, напевне, знаєте. У мене там невеличка родинна дача. Від трамвайної зупинки до неї всього п'ять хвилин ходи, проте я добре змок, поки дійшов. Поспішаючи, я не звернув уваги, що хвіртка була відчинена. Але, помітивши, що двері теж незамкнені, я схвилювався: адже мати поїхала до сестри – аж на другий кінець міста, на Ліговку, а будинок не замкнула!

На порозі сидів кіт Вася. Він привітно муркотів, і це мене трохи заспокоїло. Та коли я проходив через сіни, в кімнаті почулися чиїсь квапливі кроки. Я так і застиг на місці з переляку, скажу вам відверто. Раптом щось гупнуло, задзвеніло скло. Коли знову настала тиша, я опам'ятався і вхопив перше, що було під руками – залізну кочергу. Готовий кинутися на злодія, рвонув двері, що вели в кімнату, але тут уже нікого не було: до напівтемної кімнати заглядав лише промінь вуличного ліхтаря.

Увімкнувши світло, я пересвідчився, що в будинку побували злодії: все було повідкриване, скрізь панувало безладдя. Письмовий стіл у моєму кабінеті був зламаний, більшість книг валялася на підлозі, сторінки моєї наукової праці були розкидані, телефонний шнур обірваний. Зате у спальні, на превеликий мій подив, усе було в порядку. Вхопивши мисливську рушницю, я зарядив її і вибіг у садок. Та злодія уже й сліду не було.

– Куди це ви з своєю цяцькою в таку темряву і негоду? – гукнув хтось до мене.

На щастя, це був міліціонер. Коли я нашвидку розповів, що трапилося, він зайшов на дачу, щоб самому все побачити. Потім повідомив відділ розшуку, і за півгодини прибули працівники міліції з собакою.

Вони спитали, які саме речі пропали. Та минуло чимало часу, поки я встановив це. Кілька перснів і фотоапарат. Міліціонери дивувалися, запевняли, що ніякий злодій не перевертає геть усе в трьох кімнатах, щоб знайти тільки ці речі, не чіпаючи набагато цінніших. У шкатулці лишився золотий годинник з ланцюжком, два персні мого батька і ще деякі дорогоцінності – колишні подарунки діда. Злодії, напевне, шукали чогось іншого. Чого ж саме?

Нарешті по слідах злодія пустили службового собаку, але він дійшов до головної вулиці й там зупинився. Виявилося, що злочинець утік на мотоциклі, і це ускладнило переслідування. Склавши протокол, міліціонери пішли, пообіцявши ще зайнятися цією подією.

Тієї ночі я вже не спав. Ніяк не міг збагнути, що ж саме злодій міг у нас шукати. Тільки над ранок я ще раз оглянув письмовий стіл, бібліотеку і, на превеликий свій подив, побачив, що не вистачає деяких листів дідуся і томика поезій Пушкіна. Від блискавичного здогаду в мене аж мороз пішов поза шкірою. Як же я міг не надати значення заповітові свого діда! На щастя, я залишив у дядька останній лист дідуся і записи батька про його подорож до Співучої долини. І мій власний блокнот був у кишені. Отже, злочинцям дісталося всього кілька дідових листів і книга з картою та координатами місцевості. Добре, що запис там був трохи залитий тушшю. Я подумав: чи немає, бува, якогось зв'язку між цією крадіжкою і відвідинами старого сибіряка? Ні, неймовірно, щоб Микола Микитович, якому я дав би років сімдесят – сімдесят п'ять, міг сам піти на такий риск. Для цього потрібні були зухвальство, спритність і, нарешті, вміння їздити на мотоциклі. Навряд, щоб ця стара людина була на таке здатна. Тоді я припустив, що дідуган, який канючив у мене книгу, міг мати спільників, проте нічого конкретного не надумав. Нарешті, вирішив порадитися з органами безпеки, але через два дні мої погляди на справу змінилися.

Сибіряк прийшов до мене знову, запитував, чи я не передумав, чи не поступлюся йому книгою. Він з таким хвилюванням і пошаною говорив про діда, що я рішуче відкинув думку про його причетність до грабунку.

Правда, я ні словом не згадав про те, що книга зникла, і відповів йому так же, як і минулого разу. Микола Микитович тут же попрощався, додавши, що двері його дому в Читі для мене завжди відкриті, що він, як господар, мовляв, образиться, коли я буду в Сибіру й не завітаю до нього.

Зворушений, я признався, що літом виїжджаю в тайгу і при нагоді зупинюся в нього.

Цим, власне, й скінчилася чи, вірніше, почалася історія з заповітом мого дідуся.

Через кілька тижнів мій дядько Реткін у службових справах виїхав на Далекий Схід і в поїзді познайомився з вами та Петром Андрійовичем Чижовим. Це знайомство мало для мене велике значення. З розповідей Чижова дядько дізнався про Вертловку і Співучу долину, а також про те, що близький приятель мого дідуся Родіон Родіонович Орлов ще живий. Це значно полегшувало мою подорож до незнаних країв. З обережності я навіть не сказав Чижову про справжню мету своєї поїздки в Сибір, хоч повідомив про це директора нашого інституту. Директор наш, людина розумна, я поважаю його не тільки тому, що він керівник інституту і член-кореспондент Академії наук, його ставлення до мене, як і до інших наукових працівників, справді-таки батьківське.

Директор зацікавився моєю справою і вирішив, що поїздка моя має бути службовим відрядженням для дослідження невивчених районів тайги перед організацією великої наукової експедиції. Справжня мета подорожі лишалася таємницею. Директор не поділяв моєї думки про те, що відвідини сибіряка і крадіжка – це випадковий збіг обставин. Тому він порадив бути обережним і до того ж повідомити про все органи безпеки.

Тоді я вважав, що це зайве, але, бачу, припустився великої помилки. Вже в Читі мене спіткала перша неприємність. Трохи раніше до Чити виїхала наша експедиція, що мала досліджувати Яблуневі гори. Мені доручили обміркувати з керівником експедиції деякі додаткові завдання. Я вирішив скористатися з нагоди і відвідати старого сибіряка Миколу Микитовича Парфенова – самозваного приятеля мого дідуся. Але по адресі, яку він дав, я не знайшов Парфенова. Навіть більше: ніхто з сусідів його не знав. Запит у довідковому бюро теж не дав бажаних наслідків і тільки підтвердив слова працівника житлового управління: ніякого М. М. Парфенова в Читі не було.

Ця обставина переконала мене в правильності думки мого дядька і директора нашого інституту, що в старого Парфенова рильце в пушку. Отож не дивуйтеся, що, приїхавши до Вертловки, я вперто обходив мовчанням справжню мету своєї подорожі. Але хто міг припустити, що зухвальство цих невідомих волоцюг дійде аж до замаху на моє життя. Напад розкрив карти злочинців, до зграї яких, без сумніву, належить і цей підозрілий дід Парфенов. Не розумію тільки, як вони могли так швидко довідатись про наш виїзд, випередити нас і приготувати цю небезпечну пастку. Звідки вони так досконало знають ці непрохідні місця і глухі нетрі тайги? Адже ми встановили, що шлях до Сурунганських гір мало кому відомий. І тому я вважаю, що напад – заздалегідь підготовлена справа. Можливо, нас навмисне новели через цю вузьку ущелину: тоді Єменка – зрадник. Ви припускаєте таку можливість?

Олегова розповідь так вразила мене, що я не міг одразу ж відповісти на запитання. Моя підозра, що Олег приховує справжню мету подорожі, виявилася, таким чином, небезпідставною, але його розповідь перевершила всі мої сподівання.

Геолог з нетерпінням чекав на відповідь і, коли я завагався, насупив брови.

– Заждіть, Олегу Андрійовичу, – мовив я, розуміючи нетерпіння хлопця, – не можна ж так відразу, не подумавши, відповісти на це серйозне питання. Я все-таки думаю, що ви помиляєтесь.

– Можливо, але тоді перед нами абсолютно загадкова ситуація.

– Цю таємницю, напевне, ми так швидко не розгадаємо, але не вірю, що нам не вдасться розгадати її трохи пізніше.

– «Пізніше» нічого вже не дасть. Уявіть, що ці негідники можуть дістатися до Сурунганських гір швидше, ніж ми.

– Сумніваюсь. Навряд, щоб після невдалого нападу вони відважились нас обганяти або ще раз робити засаду. Знаєте, про що я зараз подумав? Можливо, що минулої доби вони весь час їхали за нами по п'ятах.

– Не може бути, вони ж підстерігали нас біля кам'яної ущелини.

– Це правда, – погодився я. – І все ж я непевний, що ми вдвох зможемо розплутати цей клубок.

– Тоді доведеться ще комусь відкритися, за принципом «більше голів – більше розуму».

– Думаю, що найдоцільніше було б розповісти про все Чижову, і негайно.

Трохи подумавши, Олег погодився. Я вийшов до сусідньої палатки й попросив Петра Андрійовича зайти до нас. Він подумав, що Олегові стало гірше, і одразу ж рушив за мною. Побачивши геолога, мисливець запитав, як його здоров'я.

– Від вас залежатиме, чи я збережу його, – мовив Олег суворо.

Звичайно, Чижова здивувало те, що з його особою чомусь пов'язують фізичний стан Олега, але, дізнавшись про таємницю, він зрозумів усе. Розповідь геолога буквально приголомшила сибіряка. Похитавши головою, він пробурмотів щось невиразне, потім прокашлявся й повагом, якомога спокійніше, заговорив:

– Та це ж прямо роман з продовженням, і ми, напевне, герої передостаннього розділу. Тепер треба подбати, щоб ми стали авторами заключної частини.

– Це ми доручаємо вам, Петре Андрійовичу, – сказав я. – Адже краще за вас ніхто не знає літописів тайги. Тому тільки ви зможете знайти найкраще продовження та закінчення цієї історії.

– Що ж, тайгу я знаю, а от як ці волоцюги так швидко тут опинились і що вони замишляють – цього й сам чорт не знає. Але підозрівати, що Єменка – зрадник, вважати його за спільника отих нікчем – нерозумно. За Єменку я ручусь головою! Треба шукати когось іншого.

– Може, ви когось уже маєте на увазі? – схвильовано запитав Олег.

– Нікого і нічого я не маю на увазі. Але це не означає, що до ранку не дійду якогось висновку. Раджу й вам не сушити більше голови і спокійно спати. Вночі ніхто не нападає. Наші собаки – чудові сторожі, вони вмить розбудять, як тільки хтось підійде до табору…

– Цього ми не боїмося, – перебив геолог. – Ми не страхополохи. Але ще раз просимо вас: нікому – ні слова.

– Хай буде по-вашому, хоч я не певен, що це правильно. Без участі інших обійтися буде нелегко. А втім, усе можна буде пояснити тим, що ми не гарантовані від нового нападу банди! Отже, завтра я оголошую надзвичайний стан. А тепер на добраніч!

Коли Чижов пішов, Олег замислився. Здається, хлопець був не дуже вдоволений прийнятим рішенням, бо сухо сказав:

– На Петра Андрійовича найбільше враження, бачу, справила розповідь про минуле. А те, що буде зі мною далі, його мало турбує.

– Я б цього не сказав. Ви повинні розуміти, що він сибіряк, мисливець з тайги і, мабуть, не вперше переживає важкі хвилини та небезпечні пригоди, його спокій саме свідчить про витримку. Невже було б краще, якби він розхвилювався і втратив рівновагу? Досить і того, що у вас голова йде обертом, ви збуджені і, мабуть, не заснете. Будьте певні, – Чижов зробить усе можливе для нашої безпеки на шляху до Сурунганських гір. До речі, що означає помітка «Співучі г.»? Може, «Співучі гори»?

– Цілком правильно. Мабуть, це назва, яку дали горам евенки, хоч слово «Сурунган» може бути й тунгуського походження. Що саме воно означає, я так і не знаю.

– У Єменки не питали?

– Не питав. Зрадів, що й він, і Чижов легко здогадалися, про які гори йдеться, хоч жодна з карт назви «Сурунган» не дає. Та я запитаю в нього.

– Тепер це якраз вчасно. Можливо, назва «Співучі» або «Сурунган» щось вам пояснить. А зараз я пораджу те, що й Чижов: спати. Вам потрібен спокій і сон. На добраніч!

Не знаю, коли заснув Олег, бо я, зручно влаштувавшись у спальному мішку, відразу ж заснув і прокинувся тільки вранці, під знайоме «кукурікання» Чижова.

Петро Андрійович був дуже веселий і, здавалося, зовсім безтурботний. За сніданком він підвівся, поплескав у долоні і проголосив:

– Товариство, прошу уваги. Скликається чергова, але надзвичайно важлива нарада. Керуючись відомим прислів'ям, що ранок від вечора мудріший і що сон – хороший порадник, я вирішив об'явити надзвичайний стан. – При цих словах він обвів усіх нас поглядом і, не чекаючи, хто що скаже, говорив далі: – Несподіваний напад, якого ми зазнали, напевне, вчинила якась банда: можливо, що її лігво міститься десь у цих найглухіших місцях тайги. Не буду гадати, звідки вона тут узялася і що це за люди, але констатую незаперечний факт: бандити тут є. Хто може ручитися, що після невдалої спроби вони не повторять нападу? Мабуть, ніхто. Намірів цих волоцюг ми не знаємо, але добре знаємо, що означає ховатися в тайзі, уникаючи людських осель. Напевне, злочинцям не вистачає найнеобхідніших життєвих речей, скажімо, набоїв, та й звичайна сіль – річ, без якої вони обійтися не можуть. Мисливських хатин у цих краях майже немає, розбійникам поживитися нічим. Певно, бандити в такому становищі, що не погребують нічим, аби тільки врятувати життя. Інакше вони б не відважились напасти, бо ж цим викрили себе. Отож будемо стерегтися волоцюг, які опинилися у відчайдушному становищі. Вони небезпечніші від хижого звіра. А тому пропоную виставити головний і бокові дозори, дотримуватись дистанції, в'ючних коней вести слідом за переднім вершником, бо саме в'ючаки можуть приваблювати волоцюг. А найголовніше, ніхто з нас не повинен відставати або відлучатися від інших. Попереду їде Єменка, а замикатиму колону я. Оце й усе. Заперечення будуть?

Усі притихли від несподіванки. Та ось Єменка, ради престижу, напевне, а може, з поваги до Петра Андрійовича, першим висловив свою згоду. Старобор же тим часом шкрябав у голові п'ятірнею і щось мурмотів. Тамара допитливо поглядала то на промовця, то на Олега, який, підтримуючи мене, похмуро мовчав. Озвався тільки Шульгін, заявивши, що запропоновані заходи – зайві. Мовляв, банда, якщо вона взагалі існує, навряд чи відважиться на повторний напад, бо вже видала себе й позбулася ефекту раптовості. Він не новачок в тайзі і знає, що тут можливе, а що ні. Бандити розуміють, що не сьогодні-завтра ми повідомимо відповідні органи про їх появу, а тому вже подалися, мабуть, до інших країв, щоб уникнути можливої зустрічі не тільки з нами, але й з іншими людьми.

Хоч ці аргументи й здавалися серйозними, але Чижов уперто стояв на своєму. За прийнятим у нас звичаєм, він поставив свою пропозицію на голосування. Шульгін був єдиним, хто голосував проти, і йому довелося пристати до загальної думки. Посміхнувшись, лісничий сказав:

– Здається, Петро Андрійович бере на себе функції славетного Дон-Кіхота, не вистачає тільки…

Чижов голосно перебив його:

– Ти маєш на увазі цього воскресителя запорошеного лицарства? Але ж він їздив не сам, у нього був слуга, обачливий Санчо Панса, і ти б для цього підійшов.

Лісничий був здивований такою меткою відповіддю, проте опанував себе і відповів:

– Дозволю собі нагадати, що після Жовтневої революції слуг у нас нема, хоч для тебе я зробив би виняток, якби ти платив мені червінцями.

– В такому разі будеш рядовим. Поїдеш за Єменкою.

Лісничий з робленою серйозністю виструнчився і відрубав:

– Слухаюсь, товаришу командир!

Ми всі засміялися й один за одним повторили те саме. Потім швиденько нав'ючили коней і вирушили в путь.

Олег почував себе цілком добре, хоча й змушений був уникати струсів і різких поворотів голови. Через це ми посувалися помалу. Раз по раз Тамара гукала Єменці, щоб він їхав повільніше і вибирав рівніші місця.

Олег вдячно їй посміхався. Коли зупинялися, він соромлячись пестив Тамарину руку, і дівчина червоніла, немов та півонія.

Було тихо і душно. Собаки, висолопивши язики, йшли поряд з кіньми і хекали так голосно, що заглушали навіть кінський тупіт. Вдалині над тайгою височіли тьмяні вершини якоїсь безіменної гори, що час від часу зникала за високим частоколом дерев. Вузенька стежка знову завела нас під густе верховіття дерев, куди не проникав жоден сонячний промінь. Але зате тут роїлися мухи й комашня, які страшенно дошкуляли нам. Опівдні, під'їхавши до невеличкої річки, ми зробили короткий привал. Поки Тамара й Старобор готували обід, ми так накупалися в холодній воді, що аж зубами цокотіли. Наші коні теж позаходили у воду, вибирали, де глибші місця, і з видимим задоволенням занурилися по самісінькі голови. Пустотливий собака Вірний, плаваючи біля коней, намагався вилізти одному з них на спину. Якось йому це вдалося, але тільки на хвилинку. Коли кінь знову заглибився, собаці довелося плисти самому, і він невдоволено загавкав.

Далі ми їхали без будь-яких пригод, дотримуючись-встановленого порядку й визначеного кожному місця. Увечері Єменка з Чижовим так розмістили наш табір, що підійти до нього непомітно було неможливо. Ми отаборились у вузькій долині, де з одного боку протікала досить широка річка, а з другого – нависала стрімка скеля. За річкою розкинулися великі болота, тому і з цього боку нам ніщо не загрожувало. Крута скеля теж була неприступна, отже, лишався єдиний хід до табору – долиною, але його стерегли собаки.

Сонце вже сідало, на обрії помітно згасали червонясті барви, пурпурові хмарки в піднебессі втрачали свій мерехтливий блиск. Міняючи прекрасні шати, хмарки ставали все менш привабливими, поки, нарешті, не розтанули в однотонній сивині присмерку. Останні промені сонця лягли вузенькими пружками на скелю з одинокими деревами й кущами, звеселивши їх усіма барвами райдуги. Війнув тихий вітерець, прошумівши кронами дерев, потім спустилися сутінки й затягли опоною все навколо.

Та володарка пітьми подбала про незвичайне освітлення. Замерехтіло безліч світлячків. З них утворилося ніби єдине сяйво. Літаючи, світлячки виписували в темряві прямі й ламані вогняні лінії. Часом комахи збиралися великими роями й світили по кілька хвилин. Та ось шугонули крила кажанів, світлячки загасили свої ліхтарики і поховалися в траві. Але згодом вони знялися таким роєм, що освітили навколишній ліс мерехтливим зеленим сяйвом.

Десь поблизу протяжно завила сова, і знову все стихло. Добре повечерявши, ми сиділи біля багаття. Тайга ніби завмерла, зачарована тишею. Нам здавалося, що все навколо чигає на нас, готуючи якусь несподівану неприємність, і це гнітило. Чижов сидів на попоні і замислено м'яв у пальцях стебла трави. Єменка теж про щось задумався, а Шульгін шпортався прутиком у вогні. Олег з Тамарою розмістилися осторонь на ведмежій шкурі, стиха про щось розмовляючи. Старобор, простягнувшись біля вогнища, попихкував цигаркою й мугикав мелодію старовинної народної пісні про Байкал.

Я тихо підвівся і ступив у темряву. Мене тепер не бачив ніхто, а я спостерігав усіх своїх товаришів, освітлених червоними відблисками полум'я.

Про що вони думали?

Зовсім непомітно біля мене з'явився собака Вірний і тернувся мордою об чоботи, блиснувши очима в пітьмі. Я погладив його, і собака від радості мало не звалив мене з ніг. Життя мисливського собаки в тайзі дуже суворе, тому він вдячний за кожну ласку людини. Вірний був собака меткий, веселий і дуже сміливий. Зараз він тримався лагідно і, коли я перестав його гладити, зашкрябав лапами по моїй руці, немовби просив, щоб я продовжував. Але зненацька Вірний підвів голову, нашорошив вуха й погрозливо загарчав. Вмить відскочивши од мене, він почав принюхуватись. Я теж прислухався, але нічого підозрілого не почув. Ще хвилину собака зорив у пітьму, потім заспокоївся й знову сів біля мене.

Він був насторожі, реагуючи на кожний підозрілий шелест, якого не вловлює людське вухо. З такими сторожами можна було не боятись ніяких несподіванок.

І все ж несподіванка трапилася. Ми вже полягали спати в палатках, тільки Старобор ще затримався чогось біля коней.

Саме в цей час, не вибираючи дороги, тайгою проходив ведмідь. Несподівано для себе він набрів на майже загаслий вогонь. Почувши в останню мить запах диму й уздрівши щось нечувано дивовижне й незрозуміле, звір перескочив вогнище й ткнувся мордою в палатку, де спокійно спали Чижов з Єменкою. Отоді його й почули собаки, що терлися біля Старобора. Попрокидалися й люди. Собаки погналися за клишоногим, Чижов вискочив з палатки… Зненацька прокинувшись, ми з Олегом спершу взагалі не могли зрозуміти, що трапилось. Потроху метушня уляглася. І тільки тепер Старобор, який почасти був свідком цієї незвичайної пригоди, розповів нам, що скоїлось.

Уявивши собі весь хід подій, ми весело зареготали, хоч за інших обставин усе могло б скінчитися не так комічно.

Чижов розповідав, що він уже почав було дрімати, коли раптом щось застугоніло, і в палатку просунулась величезна голова ведмедя. Сибіряк дивувався, як це звір не пошматував палатки чи й зовсім не повалив її.

Незабаром усі знову полягали, сподіваючись, що до ранку все буде спокійно.

Та ніч у тайзі для людини – це книга за сімома замками. Бо ж під чорним крилом ночі вирує життя. І в ту ніч ми мали можливість пересвідчитися в цьому.

Щойно я задрімав, як у таборі зчинився страшенний гармидер, щось закувікало, заревіло. Я ще не опам'ятався, а до палатки, хрюкаючи і важко сопучи, вдерлася якась мара. Опорні тички затріщали, гупнуло кілька ударів… і палатка впала нам на голови. Олег кричав щось до мене, я до нього. Очманілі в цьому сум'ятті, ми ладні були повірити, що сам Алі-Баба напав на наш табір з усіма своїми сорока розбійниками. Ми вибиралися з-під палатки, шукали свої рушниці, а тим часом навколо лунали голоси товаришів, щось стугоніло, пронизливо верещало й сопіло, несамовито гарчали собаки. Якусь мить мені здавалося навіть, що поблизу пихкає паровоз. Що за чудасія?

Так ми відчули, що означає поява найстрашнішого хижака – амби, тобто тигра. Правда, сам грізний володар неприступних хащів до нас не завітав, але досить було тигрові з'явитися поблизу, щоб у його стаді одразу зчинився переполох. Сибірські мисливці не випадково кажуть, що тигр пасе диких свиней. Нічого не скажеш, пастух він грізний, бо ходить за стадом тільки для того, щоб поступово його виловлювати й пожирати.

Кожне стадо свиней має свого вожака – дуже обережного кабана, який часто відчуває небезпеку, що загрожує від кровожерного «пастуха», і негайно виводить своє стадо в інші місця. Тигр переслідує свиней і здебільшого має багату здобич.

Але цієї ночі полювання тигра було невдале. Дикі свині дізналися якось про небезпеку й кинулися тікати. Вони пішли мочарами, перебрели річку й бігли далі вузькою долиною. На їх дорозі опинилися наші палатки, про які свині зовсім не знали. Поспішаючи, тварини навіть не принюхувались і з розгону налетіли на нашу тимчасову оселю. Отож і не дивно, що чорні підсвинки, вага яких часом сягає до двохсот п'ятдесяти кілограмів, своїми солідними тушами розметали наші палатки, як пір'я.

Ну й сміху було, коли всі ми збагнули, що трапилось, і виплуталися, нарешті, з покривал, спальних мішків і палаток.

Та найбільше галасу чулося з-під палатки Чижова. Пронизливе кувікання свідчило про те, що там опинився підсвинок, якого досі не було в нашій експедиції. Незважаючи на раптовий переполох, Єменка не розгубився і схопив порося, яке гарцювало в нього на животі, шукаючи виходу з несподіваної пастки, і що було сили стис його. На допомогу Єменці поспішив Старобор. Він накинув на голову підсвинка ковдру й скрутив йому ноги. Бранець перестав репетувати і вже тільки голосно сопів.

Про те, що тигр десь близько, ми, звичайно, нічого певно не знали, але, почувши суворий наказ Чижова й Єменки «не галасувати», я зрозумів, що сибіряки надають серйозного значення цій навалі четвероногих розбійників. Ми перейшли на шепіт, хоч і не могли стримати сміху, бо щойно пережиті хвилини були справді комічними. Тамара ніяк не могла знайти своїх чобіт, у Шульгіна десь пропав піджак, а Олег був без штанів. Свині все порозкидали.

Старобор з Чижовим почали заспокоювати коней, які, па щастя, були прив'язані на лужку біля річки і не бачили диких свиней. Та все ж вони були наполохані й іржали, збившись докупи.