Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

Години дві ми згаяли, шукаючи місце, звідки можна було б оглянути все навколо. Вже смеркало, коли ми, нарешті, вибралися на високий пагорб, що панував над буйно-зеленою пущею.

Опинившись на ньому, ми радісно зітхнули. Перед нами височіли гори – так, так, Сурунганські гори, вершини яких танули у вечірньому тумані. Могутній масив складчастих скель здіймався до неба.

Гори якось несподівано виростали над рівниною. їх головний хребет тягнувся зі сходу на захід. В кількох місцях його прорізали ущелини. Схили хребта подекуди були вкриті лісом, а місцями сіріли голим камінням.

Ми не хотіли ночувати на горбі і швиденько, наскільки дозволяла дорога, почали спускатися південним схилом, поки не досягли розкішного лугу. Десь у траві дзюрчали струмки. Смереки тут стояли, мов обеліски.

Місця для палаток ми не вибирали, а поставили їх нашвидку там, де зупинились. Добре повечерявши, одразу залізли в свої спальні мішки.

Після такої важкої, стомливої дороги страшенно хотілося спати. Та цієї ночі нам не судилося відпочити. Ночами до підніжжя Сурунгану, мабуть, збігалися різні звірі. На смереці, під якою стояла наша палатка, щось голосно заляскало, а потім так зарепетувало, що Олег вискочив із свого мішка і розбудив мене.

– Чуєте? – запитав він стурбовано.

Галас і ляски залунали знову, і я здивовано розплющив очі. Мені ще ніколи не доводилося чути нічого подібного. Напевне, це кричав пугач. Я був сердитий, що мене розбудили, а тому голосно гукнув:

– А киш, проклятий!..

Від несподіванки Олег аж відскочив. Диявольський сміх і протяжне кутикання знову пролунали над нами. Потім усе стихло.

Раптом з нічної пітьми виринули кілька згорблених постатей і, незважаючи на наші окрики, стали як укопані.

– Вірний, Вірний! – кликав я собаку, а сам тим часом шукав свою рушницю. В сусідній палатці теж прокинулися. Хтось сонним голосом запитав, що трапилось.

– Собаки, де собаки? – кричав я. – На нас лізуть якісь потвори…

З палатки почувся сміх. Проте хтось усе-таки відкинув положок і виглянув. Не знаю, що він побачив, але за мить з палатки вискочив Єменка і витріщився на силуети, які в пітьмі видавалися нам просто фантастичними.

– Стій, стрілятиму! – громовим голосом гукнув тунгус.

Та на загадкові створіння це не вплинуло, навпаки, вони підійшли ще ближче. Навіть у темряві ми побачили, що їх було четверо.

Блиснув вогонь, пролунав громовий постріл. Це Єменка не витримав і спустив курок.

У відповідь почувся протяжний рев. Але як тільки луна від пострілу уляглася, настала тиша. Дивовижні потвори зникли. Олег знайшов свій електричний фонарик, і яскравий сніп світла впав на місце, де щойно стояли незвані нічні відвідувачі. Саме в цю мить з'явилися й наші собаки, які навдивовижу тихо полювали десь у тайзі.

Вони підбігли, винувато поглядаючи на нас, бо добре знали, що залишили палатки, які мали стерегти.

– То це ви, погань, швендяєте по тайзі й наганяєте на нас усяке чортовиння?! Хто вам дозволив? – діймав Єменка неслухняних псів. А ті повзли по землі до його ніг і так махали хвостами, що аж вимітали з землі маленькі камінці й галуззя.

Проте обійшлося без заслуженого гарапника. Єменка тільки потягнув кожного тоненькою лозиною. Потім він поприв'язував собак біля палаток.

Ми оглянули місця, де стояли загадкові істоти, коли Єменка по них стріляв, але ніяких слідів не знайшли.

Почали гадати, що то за звірі могли бути. Чижов і Старобор вважали, що до нас навідались росомахи, а Єменка твердив, що це були хижаки з породи котячих.

– Думаєш, ірбіси? – спитав Чижов. – Ті зрідка бродять великими зграями. Може, це була пара з виводком?

– І я так вважаю. В цю пору року саме дозрівають жолуді. Дикі свині збираються на галявинах, а кровожерні хижаки переслідують їх, щоб поласувати якимось поросям.

– Могло бути. Наші собаки, мабуть, напали на слід ірбісів. Звірі, тікаючи, напоролися цілим сімейством на наш табір. Позаду вони чули собак, а попереду – щось зовсім незнайоме. От ірбіси й завагалися: що робити? А поки вирішували – гримнув постріл. Тут уже ніколи було роздумувати, лишалось одне: тікати… Напевне, так вони й зробили. Ранком пустимо собак по сліду, а зараз давайте спати.

Незабаром ми знову ніжилися в спальних мішках.

Біля палатки тихо скавучав собака. Він не міг примиритися з тим, що його прив'язали, коли навколо в заростях блукає стільки різної звірини…

Решта ночі минула без пригод, і коли Чижов нас будив, мені дуже не хотілося вставати. Потягуючись на своїй постелі, я раптом почув біля себе якесь сичання і з жахом побачив змію, що повзла поблизу мого спального мішка. Коричнева гадина з чорною смугою вздовж хребта весь час сичала. Не встиг я подумати, що робити, як на долівці палатки з'явилася друга. Я сидів закам'янівши, а гад підвів свою бридку маленьку голову і вивалив довгий червонястий язичок. Плазун дивився на мене, мабуть зважуючи, загрожує йому небезпека чи ні. Затаївши подих, я не спускав очей з цього гидкого створіння, боячись поворухнути навіть пальцем. Моя нерухомість, мабуть, заспокоїла гадюку, бо вона опустила голову і швидко поповзла до виходу з палатки.

– Олег, Олег! – заволав я. – Вставайте! По нас повзають змії…

І ніби на підтвердження моїх слів у кутку засичала третя гадюка, набагато більша за попередніх. Вона з'явилася біля сонного Олега.

Та Олег був холоднокровніший, ніж я думав. Він підняв ноги разом з спальним мішком і вдарив гадину. Мішок був з міцної, непромокальної тканини, обшитий всередині овчиною, і змія не могла його прокусити. Та їй, певно, було й не до цього, бо, не перестаючи сичати, вона вилізла з-під мішка і поповзла до виходу.

Перед палаткою змію зустрів собака. Лайки такі проворні, що встигають ухилитись від укусу гадюки і досить вправно самі перекушують тіло цих плазунів. Таким був і собака біля нашої палатки. Ми почули погрозливе гарчання і люте сичання. Потім настала тиша. Я мерщій оглянув палатку, чи нема, бува, тут ще й четвертого гада. Пересвідчившись, що нема, я вибіг надвір. Старобор там уже топтав ту половину змії, що була з головою. Собака перекусив гада надвоє.

– Ну й компанія ж у вас була в палатці! Це ж кам'яна мідянка, отруйна змія, яка зустрічається в нас досить рідко.

– Я б цього не сказав, бо тільки в нашій палатці їх було три!

Підбіг Єменка і застеріг нас, що на південних схилах цих гір гадюк є чимало. Чижов та Єменка оглянули собаку і переконалися, що гадюка його не вжалила. Про це свідчила поведінка лайки. Собака завжди лиже й кусає ужалене місце. Задоволені господарі гладили й пестили сміливця. Хитра лайка негайно цим скористалася і встромила свою морду в казанок з м'ясом, яке Старобор приготував на сніданок. За інших обставин таке зухвальство викликало б загальне обурення, але зараз усі їй пробачили.

Було незрозуміло, чому гадюки вибрали для ночівлі саме нашу палатку. Тільки розбираючи намет, ми побачили, що він стояв якраз на такому місці, де могли гніздитися змії. Поміж мохом і плескатим камінням зяяло кілька дірок, що, напевне, вели до підземного лігва небезпечних огидних створінь. Це було нам наукою на майбутнє: треба добре оглядати місце, на якому ставимо свої похідні житла.

Намір переслідувати нічних хижаків не вдався. Собаки нанюхали їх сліди, довели нас до невеликої ущелини, але далі не пішли. Так ми й не встановили, хто ж були нічні відвідувачі. Для дальших розшуків і переслідувань у нас не було часу. Подорож тривала вже чотирнадцять днів, а гори все ще були попереду…

І ось ми знову осідлали коней, нав'ючили вантаж. Починався найцікавіший етап нашої подорожі: треба було знайти місце, яке Олегів дід на кресленні в книзі позначив колом… Олег розгорнув перед собою карту з нанесеними горами і спробував визначити наше місцеперебування. Але це йому не вдалося, бо карта була неточна й великого масштабу. Лишалося тільки покластися на Єменку, який запевняв, що приведе нас до самого підніжжя гір, а там, мовляв, уже буде легше зорієнтуватись і по карті. Могли стати в пригоді і нотатки Олегового батька про подорож, яку він зробив ще замолоду з дідом, бо в цих записах були згадки про цікаву конфігурацію різних частин гір, про їх геологічну будову і незвичайну форму окремих скель. Згадувалося також про три озера, що лежали на різних рівнях. Найцікавішим з них було те, яке лежало найвище, Чортове Око.

Нарешті ми вирушили. їхали лукою понад струмком, поки не досягли крутого схилу, що переходив у скелястий пагорб. Перед нами відкрився чудовий краєвид з гірським хребтом, який треба було перейти, щоб дістатися до підніжжя Сурунгану. Дорога в горах була дуже важка. Коні важко відсапували, хоч ми самі йшли пішки, а їх вели за поводи. Частенько доводилося зупинятися, щоб перепочити.

Гірські полонини перейшли в моховища, порослі «тайожками». Так місцеві жителі звуть острівці низеньких кедрів і модрин з купками берізок. Ми посувалися вздовж скелястого хребта, поки не дійшли до вузького перевалу, який бачили ще з нашого табору. Труднощі переходу ускладнювалися ще й тим, що місцями нам доводилося бігти разом з кіньми, які брали підйом кількома стрибками. При цьому ми змушені були маневрувати, щоб не опинитися під копитами.

Нарешті, перевал було пройдено, і ми побачили довгожданий Сурунган. Пасмо гір відкрилося перед нами у всій своїй величі й красі. Характер місцевості мінявся дедалі більше, бо тайга, що підступала майже до підніжжя гір, тут переходила в чудові гірські полонини.

– Мерщій напинаймо палатки, бо надходить дощ, – гукнув Єменка, показуючи на хмари, що несподівано запнули вершини гір непроглядним саваном. Не встигли ми розставити палатки, як небо вкрилося немов сивою ватою; тільки на сході виднілася блакитна прогалина. Десь вдалині ще світило сонце, а тут раптом посутеніло. Незабаром хмари прорвались, і на землю линув дощ. Наші палатки над головами аж прогиналися під вагою води. Ми не встигли навіть розсідлати коней, і сідла теж намокли.

За годину злива вщухла, і ми повиходили з палаток. У небі все ще клубочилися хмари, проте вони вже посвітлішали і більше нам не загрожували. Важка завіса пересунулась на схід і вкрила блакитну прогалину, яка ще недавно була залита сонячним сяйвом.

За порадою Єменки ми негайно перенесли свої палатки ближче до скелястої стіни, під широкий виступ, який міг захистити нас від можливої негоди й порушеного каміння.

Картина гір поступово змінилася. Сиві скелі потемніли й закурілися в тих місцях, на яке попадало сонячне проміння. Краплі дощу на траві й деревах вигравали всіма барвами веселки. Мох, наче губка, насочився водою так, що під ногами голосно чавкало. Несподівано задзюрчало безліч ручаїв, які мчали до річки, що враз стала бурхливою, вийшла з берегів і покотила каміння до водоспаду. Гуркіт валунів змішувався з ревом води.

З тайги повиходили стрункі олені-марали, на лужку з'явилися і безрогі мускусні олені-кабарга. Звірі нас не помічали, а собаки тим часом сиділи поприв'язувані біля палаток і скавучали, поглядаючи на таку багату здобич.

Свіжину з дикого поросяти ми вже з'їли, і Старобор натякнув, що непогано було б скористатися з нагоди і поповнити свої запаси. Єменка теж не заперечував, тільки попросив, щоб стріляли кабаргу, а маралів з їх дорогоцінними рогами пощадили. Чижов, Олег і Старобор пішли на полювання, яке від початку й до кінця відбулося у нас перед очима. Поки Старобор обходив оленів з боку гір, відвертаючи їхню увагу на себе, двоє інших мисливців непомітно прокралися на узлісся, потім обережно підповзли на потрібну відстань і вистрілили. Два олені впали на місці, а третій, поранений, спробував утекти до лісу, та і його наздогнала куля Старобора. Всі інші марали та їх безрогі побратими на мить завмерли, потім злякано замекали й величезними стрибками кинулися тікати, намагаючись якнайшвидше досягти рятівної тайги.

Решту дня ми провели за нотатками Олегового батька, розшифровуючи копію креслення, що було в книзі поезії Пушкіна. Єменка з Чижовим пішли шукати родинні знаки старого тунгуського мисливця, який колись допомагав натхненному геологові.

На думку Олега, нам треба було починати з розшуків Співучої гори, бо саме це місце на карті обведене колом і підкреслене. Від того кола було проведено кілька прямих ліній на північ, північний захід і захід. Насправді гірський масив невідомої ширини простягнувся на десятки кілометрів зі сходу на захід. Географічну широту й довготу, вказані в плані й записці, ми на місцевості могли тільки вгадувати. Для точного визначення в нас не було потрібних приладів. Надійнішим орієнтиром була згадка про озеро Чортове Око. Назва його свідчила, що озеро якесь незвичайне.

Старобор, який саме білував кабаргу, почув наші міркування й пробубнів своїм густим басом:

– І навіщо ви сушите голови, міряєте географічну широту й довготу на мінути й секунди? Усе це ні до чого. Завтра об'їдемо гори, посвітимо добре очима і знайдемо знаки Івана Хомича. Сьогодні ж увечері змалюємо собі всі двадцять родинних Єменкових секретів, до ранку вивчимо їх напам'ять, мов школярі, та й вирушимо в дорогу. Один – на схід, другий – на захід, третій – на північ, а четвертий – на південь. П'ятому не вистачає сторони світу, хай він видирається на оті верхи. Шостий – думаю, це буде наша Тамара, – лишиться тут на господарстві…

– Ви тільки подумайте! Він посадив би мене, як ту квочку, саме тепер, коли ми вже біля мети! – запротестувала дівчина. – Потягнемо жеребки, кому лишатися на господарстві.

– Не сердься, красуне, – заспокоював її Старобор. – Я хотів трошки пожаліти тебе і замовити собі й іншим хороший обід…

– Бачили, про що дбає цей хитрун, про шлунок!

– І про твоє благо, хороший настрій і спокій, дівчино. Відомо ж бо, що жінок ми повинні берегти як зіницю ока, особливо коли вони готуються до весілля. Правда, Олегу Андрійовичу?

Та за хлопця поспішила відповісти Тамара:

– І що ти мелеш! Я не білоручка, що боїться засмагнути од вітру. А щодо весілля, то не поспішайте. Поки що про нього не було й мови. А якщо навіть воно й буде, то ще невідомо, чи покличу я тебе, такого осоружного.

– Це мене отак за добре слово й піклування! Раджу вам, Олег, не женитися. Бачите, яка сварлива істоти дістанеться вам?

Тамара вхопила чобіт і погналася за мисливцем. Дальшому розвитку подій перешкодили собаки, які заплигали навколо дівчини і, весело гавкаючи, кинулися на Старобора. Мисливець підняв руки й закричав:

– Здаюсь на милість і немилість. Перед такою силою хіба встоїш.

Ми зареготали, а собаки почали радісно скубти одне одного.

– Цих жінок треба стерегтись, як фальшивих грошей, бо пропадеш ні за цапову душу, – додав Старобор і знову заходився білувати звіра.

Надвечір повернулися Єменка з Чижовим. Вони проїхали майже п'ятнадцять верст на захід, але жодної мітки не знайшли.

– Нелегко нам буде шукати малопомітні знаки в горах. Це вам не проспект для прогулянок, а сувора тайга, де майже не ступала людська нога, – виправдовувався Чижов.

– Саме тому ми мусимо покладатися на записи й карту, а не на випадок, – зауважив Олег.

– Мій дід хоч і небагато розповідав про ці гори, – мовив Єменка, – але, пам'ятаю, він згадував про озеро, в якому мало не затонув купаючись. Його врятував, Олегу Андрійовичу, ваш дідусь Іван Хомич. Думаю, найкраще буде піднятися в гори до озера. Там, напевне, ми знайдемо якісь знаки.

– За нотатками мого батька виходить, що він з дідом побував біля трьох озер. Проте я думаю, що найважливіше з них Чортове Око. Гірські породи – це складова частина певного шару земної кори, і їх утворення підлягає певним геологічним законам. Оскільки йдеться, очевидно, про золото, треба мати на увазі можливі види його залягання. Річних наносів тут, напевне, не буде. Найімовірніше, золотоносні жили в цих горах такі, які зустрічаються в старих формаціях крем'яних пластів, – відповів Олег.

– То вам і карти в руки, Олегу Андрійовичу, – заявив Чижов. – Кому ж, як не вам, людині з такими знаннями, шукати поклади Феклістова?

Це прозвучало дуже переконливо, а тому я запропонував не шукати умовних знаків, а просуватися в гори понад річкою, яка, напевне, приведе нас до озера. Моя пропозиція була схвалена, і ми склали план розвідок на завтра. Та комусь треба було лишатись у таборі, щоб доглядати коней і приготувати обід. На це, звичайно, ніхто не погоджувався, і нас знову виручило жеребкування.

Цього разу не пощастило мені, бо я витяг з картуза Чижова папірець з хрестиком, тобто мусив лишатися в таборі у прозаїчній ролі кухаря і конюха. Я проковтнув гірку пілюлю з таким виразом на обличчі, що всі засміялися і пообіцяли наступного разу звільнити мене від участі в жеребкуванні.

Ми полягали спати, але незабаром прокинулись від страшенного гуркоту. Всі вирішили, що почалася буря, бо саме так розкотисто гуркотить грім. Але незабаром під нами задвигтіла земля, а це означало, що в дію вступили якісь інші сили природи. Ми повискакували з палаток і побачили незвичайне явище. На наших очах, очевидно в наслідок ерозії, розпадалися скелі. Нічну тишу порушив громовий гуркіт – то падали велетенські уламки скель. Це було недалеко від нас. На превелике щастя, наш табір був під захистом кам'яного виступу.

Олег пояснив нам, що причини цього явища можуть бути різні. Голі скелі нерівномірно нагрівалися на сонці: зверху – більше, всередині – менше. Вчорашня злива збіглася, напевне, з високою різницею температур у камінні, що призвело до внутрішніх розривів. Скелі тріскались і під власною вагою падали вниз.

Сповзання скель припинилося тільки перед світанком. Про це нам сказав Старобор. Тільки він з усього загону за цілу ніч не склепив очей. Всі інші, заспокоєні поясненням Олега, спали як убиті.

Вранці мої товариші вирушили в гори. Вони взяли з собою двох собак, а третього – моторного Полкана – залишили зі мною в таборі.

Експедиція мала повернутися аж надвечір, і в мене було багато вільного часу. Спутавши коней, я пустив їх на луку, посидів трохи біля палатки, потім вирішив піти порибалити до водопаду, що був поблизу табору. Взявши з собою спінінг, штучні мухи, блешні й рушницю, я разом з собакою вирушив до гірської річки.

Звідси було видно наш табір. Отже, він не лишився без догляду. Та й хто, зрештою, міг прийти до наших палаток у такій глушині?

Річка була досить широка, і тут, безперечно, могли водитися сибірські лососі-таймені. Я причепив блешню, оздоблену яскравим пучечком барвистих пір'їнок, і спробував свого щастя в невеликій затоці.

Та мені не везло. Я хльоскав спінінгом вздовж і впоперек, міняв блешні – і все безуспішно. Та ось я помітив у траві великих коників-стрибунців. Мені спало на думку, що, можливо, ця місцева принада смакуватиме рибі краще, ніж мої блискучі блешні. Негайно змінивши поводок, я перейшов ближче до водопаду й закинув на середину затоки. Жилка була легенька, змащена спеціальним жиром і плавала на воді разом з коником, якого я насадив на гачок так, щоб він міг ворушитися.

Зненацька з води виринула величезна риб'яча голова і так блискавично схопила коника, що я мало не спізнився підсікти. В ту ж мить вудлище зігнулося в дугу. Я попустив жилку з котушки, а коли тяга ослабла, спробував намотати жилку, але таймень опирався. Нарешті, мені ввірвався терпець, і я знову почав намотувати жилку. Рибина десь у глибині ковбані не витримала, трохи попустила, потім стрілою вискочила з води, майнула в повітрі і знову плюхнула до рідної стихії. Шість разів лосось вистрибував із води, аж поки я силою підвів його до кам'янистого берега й підчепив приготовленим гаком. Сильний ривок – і лосось опинився на березі. Це була чудова рибина вагою шість кілограмів.

Щасливий улов заохотив мене, і я вирішив порибалити ще. Щоб підійти до дальшої затоки, мені довелося обходити крутий поворот річки, яка огинала скелі. Це забрало в мене чимало часу. З нового місця наш табір уже не було видно. Та я на це не зважав. Значно більше мене непокоїло те, що тут я не міг піймати жодного коника. Прив'язавши собаку і залишивши свої снасті на камені, я пішов на барвистий лужок під горою добувати наживу для лососів.

Насилу піймавши двох зелених і двох коричневих крилатих стрибунців, я повернувся до річки. Але тутешні лососі були обережніші. Один з них виринув і вже хотів було схопити принаду, але помітив щось підозріле й дужим ударом хвоста збив коника з гачка. Зникнувши в глибині, лосось через кілька секунд блискавичним ривком таки схопив коника, що вже вільно плив на воді.

Ці риб'ячі хитрощі коштували мені трьох коників. Тільки на четвертий прийшла жадана здобич. Навчений невдачею, я насадив принаду на гачок так, що лососі її не могли збити. Напевне, вони вже переконалися, що поява смачної поживи нічим не загрожує, і коли я закинув майже під протилежний берег, мені, нарешті, пощастило підсікти ще одного лосося. В першу мить він був настільки ошелешений, що його вдалося довести до середини річки. Але тут риба опам'яталася й завдала мені чимало клопоту. Двічі я замахувався гаком, щоб витягти її на берег, та кожного разу лосось зникав. Тільки через п'ятнадцять хвилин боротьби він заморився й скорився долі. Це була найбільша риба, яку ми спіймали за весь період подорожі: лосось важив цілих десять кілограмів.

Я вже втретє лаштувався спробувати щастя, коли почув голосне іржання наших коней. Нічого особливого в цьому я не вбачав. Але мій чотириногий друг захвилювався. Вітерець повівав з боку табору, собака, наїживши шерсть, спочатку принюхувався, а потім загарчав. Тим часом іржання коней ставало дедалі тривожнішим. Я зрозумів, що це неспроста, й, схопивши снасті, рушницю та пійману рибу, мерщій кинувся скелястим берегом до табору. Добігши до місця, де в затінку під скелею лежав мій перший лосось, я побачив картину, яка мене приголомшила. Коні на лузі збилися докупи. Попригинавши голови, вони без видимої причини хвицали задніми ногами і несамовито іржали. Я знав, що коні так поводяться тоді, коли на них нападає великий звір. Але нічого підозрілого я не помітив, а тому відв'язав собаку й пустив його, наказавши: «Вперед, шукай!»

Полкан принюхався й побіг. Підбігаючи до табору, він погрозливо загавкав і повернув туди, де лежав наш вантаж, покритий брезентом з палаток. Прискоривши ходу, я тільки кроків за п'ятдесят від табору побачив, чому так сполохалися коні й люто гарчав собака. Біля нашого вантажу діловито хазяйнували три ведмеді. Вони вовтузились коло одного з добутих учора оленів. Щоб його туша не зіпсувалася, ми заповнили черевну порожнину свіжою зеленню. Тепер два ведмеді розкидали її на всі боки, а третій ласував найкращими шматками з другого оленя, які ми думали засмажити.

Незважаючи на всю зухвалість клишоногих, я був їм вдячний за те, що вони не зайняли коней.

Спочатку я крикнув на ведмедів, а коли побачив, що це анітрохи не вплинуло – зарядив гвинтівку й вистрілив.

Куля зачепила ведмедя, що порядкував біля м'яса, приготовленого для печені. Звір заревів і скочив між наше кухарське начиння, яке з брязкотом розлетілося. Два інші ведмеді відразу ж залишили оленя, звелися на задні лапи й подивились на мене. Я розумів, що зустріч з трьома ведмедями – річ мало приємна для одного мисливця, навіть якщо він озброєний першокласною п’ятизарядною гвинтівкою. Тому кількома стрибками я добіг до берези. Закинувши гвинтівку за спину, з небувалою легкістю видерся по стовбуру, ледве переводячи дух, умостився на грубій гілляці і почав обстрілювати клишоногих. Руки в мене тремтіли, і три постріли не завдали хижакам ніякої шкоди. Проте вони наполохали звірів настільки, що ті припинили погром і почали поспішно відступати. Підстрелений ведмідь відставав, огризаючись од насідаючого собаки. Я знову взяв звіра на мушку. В обоймі лишався один патрон, а тому я цілився особливо пильно. І все ж куля, замість голови, куди я цілився, влучила звірові в коротку шию. Ведмідь на мить остовпів. З цього скористався хоробрий пес і скубнув пораненого так, що з того на всі боки полетіла шерсть. Ведмідь одразу ж опам'ятався й огрів лапою малого, хоч і завзятого ворога. Кілька метрів собака пролетів у повітрі, а коли торкнувся землі, закрутився на місці, мов ошпарений.

Тим часом я намацав у кишені два останніх патрони, які завжди носив із собою на всякий випадок, і зарядив гвинтівку. Тут же я поклявся ніколи не виходити з табору без мисливського пояса з набоями і патронташами з кульовими патронами.

Два ведмеді, що тікали, зупинилися, наджидаючи пораненого. Звірі вагалися: йти чи не йти йому на допомогу. Очевидно, всі вони були з однієї ведмежої родини. Я знову прицілився і вистрілив. Та й цього разу, мабуть, тільки легко поранив звіра. Незабаром обидва ведмеді зникли між скелями біля річки. Важко поранений третій ведмідь непевною ходою наближався до берези, на якій я сидів. До мене повернулися спокій і рівновага. Я поклав ствол гвинтівки в розвилку між гілками і виждав, поки ведмідь підійде кроків на двадцять-тридцять. Останній набій обірвав йому життя.

Спустившись з дерева, я насамперед оглянув пораненого собаку. В нього була велика рана на стегні, яка сильно кровоточила. Собака весь час її зализував. Я спробував накласти пов'язку, але собака зірвав її. Тоді я промив рану риванолем, що був у нашій аптечці. Потім підійшов до забитого ведмедя. Це був майже дорослий самець світло-бурого кольору. Він важив кілограмів сто п'ятдесят.

Тимчасом коні й досі не могли заспокоїтись. Я побіг до них, узяв двох за вуздечки і повів на протилежний бік табору. Решта пішли слідом, стригли на ходу вухами, форкали й дико позирали на ведмедя: навіть мертвий звір наганяв на них жах.

Нарешті я зміг перевірити наше спорядження. Ведмеді все тут порозкидали, порвали частину мішків. Трохи оленячого м'яса уціліло, і я вирішив засмажити його на вечерю. Тут я згадав про лосося, якого лишив біля скелі, й кинувся до річки. На превеликий мій подив, від красеня тайменя не лишилося й сліду… Спершу я подумав, що помилився місцем, та, придивившись уважніше, пересвідчився, що мій багатий улов украдено. На піску виднілися сліди ведмежих лап. Нечуване зухвальство!

Два ведмеді, з яких один був поранений, навіть утікаючи, знайшли час підібрати спійманого лосося.

Надвечір усі ми зібралися в таборі. Я уважно слухав розповідь товаришів. Вони повідомили, що Сурунганські гори дуже порізані ущелинами. Отже, досліджувати їх буде нелегко. Олег з Тамарою знайшли озеро, Чижов – друге, а Єменка й Старобор – дві мітки своїх попередників-дослідників. Ці знаки вказували напрям далі в гори. Причому одна з них мала ще й інше значення: вона попереджала, що далі дорога йтиме через перевал на північ, а потім поверне на схід. Побувати там товариші вже не змогли, бо надходив вечір.

Ми вирішили наступного дня вирушити в гори з кіньми і спорядженням.

Ранок застав нас уже в дорозі. Було холодно, на скелях клоччям висів туман. Коней ми вели за поводи. Посувалися обережно, зупиняючись в особливо трудних місцях, щоб обміркувати дальші кроки.

З великими труднощами брали круті підйоми, обходили урвища, валуни й западини, пробиралися скелястими ущелинами. Нас оточували гостроверхі скелі, схожі на фантастичні піраміди, і барвисті полонини. Величне й холодне кам'яне царство справляло неповторне враження. Десь угорі кричали крилаті хижаки, купчилися хмари, а внизу, спадаючи в глибоку чорну безодню, шуміла вода.

Опівдні ми досягли першого озера. Воно, за словами Олега, виникло, як і більшість гірських озер, внаслідок діяльності льодовиків четвертинного періоду. Льодовики колись вибили тут величезну улоговину, нанесли в неї каміння й піску, так звані морени, а після відступу лишили озеро.

Улоговина, де ми зупинились перепочити, нагадувала справжній амфітеатр, ареною якого було блакитне дзеркало величезного озера. Проте ми не затримувалися тут, бо попереду була важка й довга дорога. Гори, що вимальовувалися на обрії ламаною лінією гострих верхів, мали таку запаморочливу висоту, що, здавалося, торкалися неба. Друге озеро ми обігнули великим півколом по гірському хребту, з якого ніби смарагдовими стрічками збігали донизу гірські полонини, обрамлені низеньким лісом.

Нарешті, ми досягли заповітного місця з двома позначками, залишеними дідом Олега. Вони були витесані на величезній кам'яній брилі, яка лежала під прямовисною скелястою стіною. Таємничі знаки, нарешті, вивели нас на дорогу, якою колись пройшли мужні дослідники. Але за двадцять років гори дуже змінилися, і місцями дорога вже була захаращена великим камінням, якого не змогли знести бурхливі потоки.

Вечір застав нас на гірській терасі. З скелі тут пробивалося джерело, що стікало по гладкому камінню до природної водойми, схожої на велику ванну.

Швиденько поставивши палатки, ми розбрелися на пошуки палива для вогнища.

Сонце вже сіло, але верхів'я гір ще пломеніли рожевим сяйвом. Високо над нами, на вузькому переході між двома скелями, звідкись появилися силуети мешканців гір: сибірських гірських козлів. Їх голови були увінчані величезними рогами, які майже півколами загиналися назад, сягаючи до половини хребта. Козли стояли нерухомо, дивлячись на нас. Стріляти було далеко, і ми тільки милувались граціозними тваринами.

Сибірські мисливці високо цінують м'ясо гірських козлів і шкуру, з якої шиють м'яке й міцне взуття, особливо зручне в горах.

Як тільки рожеві барви пригасли на верхів'ях, козли кудись зникли, наче розтанули в сивій імлі, що оповила Сурунганські гори.

Наше вогнище розливало навколо тремтливе червоне світло, від якого на стінах скель танцювали фантастичні тіні. Десь гуркотіло зсуваючись каміння, і глуха луна повільно затихала в долинах. Собаки поводили вухами, озирались і скавучали, ждучи вечері. Раптом лайки, мов по команді, замовкли. Я мимоволі повернувся до них і побачив, що собаки насторожились і почали нюшити. Не встиг я розкрити рота, як вони зірвалися з місць і тихо зникли в пітьмі. Я інстинктивно схопився на ноги і потягнувся до рушниці, що лежала на сідлі. Все це я зробив, не промовивши ні слова, що страшенно стривожило товаришів. За мить усі вже стояли із зброєю в руках і вдивлялися в пітьму.

Незабаром почулося голосне пирхання, а потім відчайдушний вереск. Залементували собаки, і з пітьми виринув якийсь звір, дуже схожий на рись. За ним з'явився другий. Ось вони вибігли на освітлене місце, і одразу ж пролунало кілька пострілів.

– Каракал, каракал! – вигукнув Чижов. – Стріляйте, це кровопивця!..

Нові постріли заглушили слова мисливця, але обидва хижаки зникли.

Собаки несамовито гавкали, біжучи по сліду каракалів. Олег і Чижов мерщій добули свої електричні ліхтарики і поспішили за собаками.

– Он він, дряпається по скелі!.. – закричав Старобор.