Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Гримнув постріл, і лось, який під ударами рогів свого суперника впав було на передні ноги, раптом підскочив, мов його підкинула пружина. За мить він повалився, потім несподівано знову звівся і, напруживши останні сили, так ударив противника, що той поточився і впав.

Гадаючи, що постріл Олега не смертельний, я прицілився й теж вистрілив. Лось саме збирався підвестись ще раз, і куля влучила його в ту мить, коли він був вже на колінах. Самець усе-таки підвівся, але тут же захрипів і важко впав на землю.

Другий лось, розпалений боєм і пристрастю, тільки тепер зрозумів, що його суперника звалила невідома і страшна істота, яка визирала з підліска. Він грізно пирхнув, копнув передньою ногою, нахилив голову і метнув на нас погляд, який не віщував нічого доброго. Я вже, було, підвів рушницю, та лось схаменувся, миттю обернувся і помчав галявиною, ніби його переслідував сам чорт тайги. Лосихи тривожно замекали й зникли в кедрових зарослях.

Ми підійшли до мертвого лося. Він не дуже відрізнявся від європейського. Могутні лопати-роги були майже білі, шия коротка і міцна, голова масивна, довгаста, з помітним горбочком на носі. Верхня губа, як і в кожного лося, сильно розвинена й нависала над нижньою. На великому підборідді – довга мичка шерсті, так звана сережка.

В Олега тремтіли руки, обличчя пашіло, юнакові захопило дух. Мисливська лихоманка так трясла геолога, що він мусив сісти. Пальцями розчісував шерсть звіра, гладив його величезні роги. Я щиро поздоровив його з незвичайними ловами, зламав гілочку, змочив її кров'ю лося і подав юнакові – за традицією чеських мисливців.

Олег спочатку не зрозумів, що це означало визнання і вшанування мисливця, та коли я пояснив, він промурмотів:

– Але ж лося вбили ви.

– Помиляєтесь, я тільки добив його, а це могли зробити й ви самі. Можливо, я навіть трохи поспішив, бо на ваш другий постріл чекав тільки мить. Але досить розмов, треба лося випотрошити.

Поки я патрав лося, Олег закопував неїстівні нутрощі, а лівер – тобто печінку, легені, серце і нирки – ми загорнули хвоєю і поклали в мішок. Потім, накривши лося гіллям, поспішили до табору.

Тут нас привітав Петро Андрійович. Правда, спочатку він вилаяв нас за те, що ми пішли, нікому не сказавши, і примусили всіх хвилюватися. Ми присягалися, що інакше зробити не могли, й розповіли, що трапилось.

– Вітаю з успішним полюванням. Але чому ж це, шановний Олегу Івановичу, ви купалися в болоті одягнений?

Розповідь геолога викликала щирий сміх. Було вирішено, що він, Єменка і Старобор підуть до лося, покладуть його на полозки й конем притягнуть у табір.

– І куди ми дінемо стільки м'яса? – спитав Олег, лаштуючись у путь.

– Трохи спечемо і візьмемо в дорогу, решту засолимо і залишимо в льодовні, а коли повертатимемось назад, заберемо додому, – пояснив Єменка.

«І де б тут узятися льодовні?» – дивувалися ми. Проте виявилось, що недалеко від мисливської хижі був глибокий колодязь, його викопали колись золотошукачі. На дні там був лід, що розтавав тільки у велику спеку.

Поки готувалися полозки, Чижов заходився біля принесених лосячих потрухів. За місцевим звичаєм, він понадрізував печінку, серце і нирки, посолив їх, посипав перцем, нашпигував цибулею, а потім настромив на березові рожни і спік над вогнищем. Єменка ж приготував ще й підливу. «Шашлик» з лосячого м'яса сподобався всім.

Олег з товаришами вирушили по тушу лося. До них приєдналася й Тамара. Я, Чижов і Шульгін пішли до гирла річки, щоб подивитися на сліди звірів, які не давали нам спати вночі.

Шукаючи слідів, ми натрапили на стежки, якими звірі ходили на водопій. Але на кам'янистому березі слідів не було. Згодом ми побачили піщану місцину, на якій Чижов розпізнав сліди ведмедів. Проте ведмеді не могли здійняти тієї страшної веремії, що не дала нам уночі спати, і ми продовжували пошуки. Шульгін кілька разів вертався назад, а потім вискочив на великий камінь і почав придивлятися до води.

– Петре Андрійовичу, – гукнув він, – я бачу щось дивне.

Камінь був далеченько від берега. Щоб не скупатися часам в одежі, Чижов роздягся й почав уважно розглядати дно. Я теж приєднався до нього. Піщане дно було всіяне різними слідами, і хоч вода вже трохи змила їх контури, ми зрозуміли, що то не відбитки ведмежих лап. Сліди були округлі, часом овальні, й обидва сибіряки прийшли, нарешті, до висновку, що тут побував хижак з родини котячих.

– Тільки не рись, – зауважив я, – її сліди я добре знаю – вони менші.

– Ваша правда, це не рись. Придивіться, напевне, це барс або тигр.

Повинен визнати, що від цього припущення в мене мороз пішов поза шкірою. Зрозуміло, я нічого не сказав про це і ходив далі по мілині, шукаючи виразніших відбитків лап небезпечних хижаків. Та вода вже позмивала їх, і дальші пошуки були марними. Ми повернулися до табору.

По дорозі ми приблизно встановили, що відбувалось уночі біля водопою. З усього було видно, що тут зустрілися ведмеді з барсом або тигром. Зустріч кінчилася бійкою. Обійшлося, напевне, без трагедії, бо всі учасники сутички зникли, не проливши й краплі крові, якої при таких зустрічах іноді ллється немало:

Отже, тут водяться небезпечні хижаки. Треба подумати про обережність.

В таборі Єменка і Старобор уже розбирали тушу лося.

Із стегон запекли мисливським способом окіст. М'ясо посолили, наперчили, нашпигували різним корінням, а потім кожний шматок обліпили густою глиною, поклали на палаючі головешки і загорнули зверху приском. Решту засолили і спустили в глибокий колодязь.

Чижов запропонував решту дня відпочивати біля озера, але Єменка рішуче заперечив:

– Не заслужили відпочинку! Сьогодні ж ми повинні бути вже біля Чорних горбів.

Чижов злегка кивнув і з удаваною серйозністю відповів:

– Ти сказав краще, ніж я думав. Знімаю свою пропозицію, їдемо далі.

Цього дня Олег був у чудовому настрої і по дорозі розповів мені про розмову з Тамарою. Вислухавши його освідчення, дівчина спершу сказала кілька не дуже приємних слів на мою адресу. Вона розсердилась, що я передав Олегові розмову з нею. Але Тамара була щирою і не. заперечувала, що зацікавилася хлопцем. Тільки вона думає, що треба деякий час виждати, щоб краще пізнати одне одного. Потім дівчина поділилася з Олегом своїми поглядами на життя в майбутньому. Олег вірив, що в цьому майбутньому йому належить не остання роль.

– От бачиш, друже, – мовив я, – щасливий той, хто носить любов у серці і не зітхає на місяць, а вважає за розумніше поговорити про все з безпосереднім винуватцем своїх розбурханих почуттів. Тож їдьте поруч з Тамарою і намагайтеся прискорити час, потрібний для поглиблення вашого знайомства.

Олег полегшено посміхнувся, пришпорив коня і помчав доганяти Тамару. Я лишився позаду сам, і до мене під'їхав Шульгін.

– Куди це погарцював наш закоханий геолог? – запитав він, кивнувши головою услід Олегові.

Мені не хотілося ділитись думками про інтимні стосунки двох молодят, і я сухо відповів:

– Не перебільшуйте, Федоре Лаврентійовичу.

– Гадаю, що не помиляюсь. Мій зір ніколи не підводить, я навіть уночі бачу, мов кіт.

– Тоді дивно, як це ви минулої ночі не пішли поглянути, хто нас розбудив.

– Один у полі не воїн. Що можна самому вдіяти з такою кількістю звірини. Ви, напевне, думаєте, що я надто настирливий, але помиляєтесь. Я людина товариська. Просто цілими тижнями часом буваю один у глибокій тайзі, а тому радий побалакати. Тим більше з людиною, що завітала здалеку, та ще й з-за кордону, із самої Чехословаччини!

– Вас так цікавить наша країна?

– Дуже. Багато читав про неї, був знайомий з багатьма вашими земляками. Так, так, не дивуйтесь. Коли вони проїздили через Сибір, ото була подорож, хе-хе-хе! – зареготав лісничий, блиснувши очима.

– А-а, ви маєте на увазі перехід чехословацького корпусу під час громадянської війни?

– Авжеж, саме так. Ще б трошки – і був би я сьогодні у вашій стоглавій Празі.

– А ви шкодуєте? – запитав я.

Шульгін поглянув на мене, кашлянув і заливисто зареготав.

– Ну що ви! Я ж сибіряк, люблю тайгу і в кам'яній вашій Празі задихнувся б. А втім, життя – це, так би мовити, змагання, і самим нам важко вгадати, хто тут виграє. Зрозуміло? Що ви на це скажете?

Що я міг відповісти на цю проповідь фаталіста, яку лісничий десь, напевне, вичитав і пригадав зараз? Повернувшись до нього, я розвів руками:

– Можу сказати тільки те, що ця ваша формула вже вийшла з моди. Тепер людина ціниться по тому, що вона вміє і чого досягає своєю працею. Сьогодні трудящі змагаються між собою за кращі успіхи – і в цьому зміст нашого змагання. Чи, може, в сибірській тайзі не так, як у Ленінграді?

– Та воно так і не так. Ми тут відстаємо, особливо тайга. Це й не диво. Посудіть самі: у нашому лісгоспі, наприклад, сто вісімдесят тисяч гектарів лісу. А біологів і технічних працівників на таку площу малувато. Може, згодом у нас буде те, що ви звикли бачити в лісах Карелії, Ленінградської області і ще десь – механічні пили, трактори і всі інші засоби механізації, без яких у тайзі неможливе раціональне змагання. Лісове господарство тут поки що малоінтенсивне. Лісопромисловість у нас і досі ще в зародковому стані.

– На все свій час. Незабаром забезпечать і вас усім необхідним.

Та загалом я все ж не знав, що думати про Шульгіна. З одного боку натяк на можливість виїзду за кордон під час громадянської війни видався мені дуже дивним, а з другого – його турботи про потреби лісового господарства свідчили, що Шульгін вболіває за свою роботу. Можливо, він був одним з тих інтелігентів, які після певних хитань у перші роки Радянської влади пізніше цілком віддалися творчій праці на благо народу.

Ми пришпорили коней, бо товариші вже чекали на нас перед бродом. Переправа відбулася без будь-яких пригод, і наша кавалькада риссю рушила широким лугом понад берегом. З усіх боків, мов величезний килим, переливалися яскравими, червоними, зеленими і синіми барвами мохи. Чудовий краєвид! Проїхавши луг, ми спустилися до ріки й посувалися далі піщаним берегом понад водою. Чижов радів хорошій погоді, а Олег, посилаючись на свій дорожній барометр, передбачав, що вона стоятиме довго. Ця обставина мала велике значення для успіху нашої подорожі, бо дощ у тайзі – страшна річ. За кілька хвилин людина тут промокає до кісток, а численні стежки і доріжки через годину-дві стають майже непрохідними.

Проте наш веселий настрій швидко підупав. Ми заїхали в таке місце, звідки, здавалося, не було виходу. Круті скелі перетяли шлях, а великі валуни і водопад заважали йти далі річищем. Не встигли ми роздивитися навколо, як у повітря, голосно ґелґочучи, знялося велике стадо диких гусей; заторохтіли постріли, і луна громом відбилася від високих берегів. Стріляли всі, навіть Тамара. Готовність до стрільби у тайгових мисливців просто надзвичайна. Вмить зривають вони рушницю з плеча і стріляють, причому завжди успішно. Так трапилося й цього разу. Гуси, лунко плюхаючи, падали на воду.

За кілька секунд ми підстрелили вісім великих сірих птахів. Собаки плигали у воду, ганялися за крилатою здобиччю.

– Восьмеро гусей, що ж з ними робити? – знову запитав Олег стурбовано.

– Поки ви виспитесь, вони вже будуть копчені, – заспокоїв його Єменка. – Потім сховаємо гусей у мішок, вистелений диким часником, а пізніше запечемо. Від одного запаху слина потече.

Коли знову настала тиша, ми роздивилися, куди Єменка нас завів. Ріка тут була затиснута між двома скелями і з ревом пробивалася через великі валуни. Не лишалося нічого іншого, як вернутись назад, заїхати в тайгу й пошукати іншу дорогу. Та ось Єменка і Чижов знайшли якусь стежку. Незабаром ми дісталися до пагорба. Зоотехнік зорієнтувався і повів нас просто на захід. Довго ще їхали ми густою і темною тайгою, поки, нарешті, не вибралися з хащів. Навколо стало світліше. Тепер ми їхали розлогими сосновими гаями. На горизонті у відблисках передвечірнього сонця жевріли рожеві гори. Я думав, що то відблиск сонячного проміння, але Єменка твердив, ніби гори й справді майже червоні. На їх схилах росте червоний мох і стільки журавлини, що здається, наче гори сходять кров'ю. На одній з галявин Єменка скочив з коня і зняв картуз.

– Замолоду на цьому місці я полював із своїм батьком. Он там наш курінь. Зимою батько захворів і пролежав цілий тиждень, поки згодився, щоб я одвіз його до нашого стійбища. Незабаром він помер. Ох і дід же був! Здавалося, проживе років сто, та, бач, недотягнув якихось дванадцять років…

Під високим кедром і досі стояла мисливська хижа. Була вона, правда, обшарпана і похилилась від старості, але витримала всі бурі, вітри і морози. Навколо було Просто чудово. Луки, вкриті неймовірно барвистими квітами і високою травою, слалися на всі боки, а окремі кедри, що в гущавині виглядають похмуро, тут ніби пишалися поруч ясних і веселих берізок. Від північних вітрів місцевість захищав скелястий хребет, біля підніжжя якого вирував потік. Гучним водопадом спадав він униз, омиваючи дві величезних розколини.

Це місце справді заслуговувало назви «райський куточок». Єменка оглянув курінь. Старобор збирав дрова для вогнища, і всі інші заходилися напинати палатки.

Вечеря затяглася. Смажене і запечене в глині м'ясо збуджувало такий апетит, що ми не могли відмовитися й від чарчини горілки, яка була серед наших запасів.

Точилася жвава розмова про лосів, і Чижов розповів нам цікаву річ. В одному колгоспі, поблизу Вертловки, вже два роки робили спроби приручити лосів. Адже ця сильна тварина, вага якої досягає півтонни, могла б бути в тайзі дуже корисною. Бігаючи по тайзі, лось майже не знає перешкод, він легко проходить навіть там, де ніяк не пройде кінь. І байдуже – влітку чи взимку. В колгоспі, про який розповідав Чижов, лосів з однаковим успіхом використовують і в упряжці, і під сідлом. Це було настільки цікаво, що я твердо вирішив, повернувшись у Вертловку, заїхати до сусіднього колгоспу і покататися на породистому лосі. Бо досі я знав його тільки як дуже полохливого, а часом і небезпечного владику лісів, полювання на якого було пов'язане з великими труднощами.

Потім розмовляли про чудеса «райського куточка», найцікавішим місцем якого був водопад. Він витікав з розколин високої скелі, наповнюючи широке русло потоку, й зовсім незрозуміло, звідки бралася така сила-силенна води. Виявляється, вгорі між скелями було озеро. Вода, напевне, протікала підземним ходом аж до розколин, а звідси падала в прірву. Це дивовижне явище особливо зацікавило Олега, і наступного дня він спробував залізти на скелі, але пересвідчився, що на прямовисні стіни піднятися не так легко. Геолог, правда, неохоче відмовився від свого наміру. Потім він довго і цікаво з знанням справи розповідав, як могло утворитися озеро на горі та скелях.

Тамара слухала дуже уважно, їй, напевно, подобалася запальна Олегова мова. Та було вже пізно, і нам довелося вкладатися, бо завтра, як сказав Єменка, на нас чекав важкий день.

Так воно й було.

Вранці першим прокинувся Чижов. Щоб розбудити нас, він закукурікав, мов півень, мені навіть здалося, що я ночую десь у селі. Б'ючи долонями об шкіряні штани, Чижов створював враження, ніби це півень лопотить крильми. Сміючись, Олег швидко одягнувся і побіг до річки вмиватися. Але за кілька хвилин почувся його крик. Ми повискакували з палаток, та нас випередили собаки. Голосно гавкаючи, вони кинулись у гущавину; Єменка й Чижов, схопивши рушниці, теж помчали до річки. Пролунало два постріли, потім ще один. Нарешті Олег повернувся до табору, і ми дізналися, що трапилось.

Щойно геолог підійшов до берега й нагнувся до води, як біля нього з'явився невідомий звір, трохи схожий на ведмедя. Він сердито запирхав, й Олег, не роздумуючи, кинувся навтьоки. Хлопець думав, що звір збирається напасти на нього, і, напевне, не помилявся, бо то була росомаха – хижак з роду куниць. Росомаха набагато більша від борсука і справді трохи нагадує невеликого ведмедя. Це дуже кровожерливий хижак. Голова в нього велика, шия міцна. Довжина тулуба досягає одного метра, а вага – тридцяти п'яти кілограмів. Шерсть у росомахи довга, блискуча, темно-коричнева, лапи великі, озброєні світло-жовтими пазурами. Росомаха пересувається швидко, стрибками, а часом і скочується клубком з крутого, схилу, на якому лишає характерний слід, трохи схожий на борозенки. Хижак нападає на молодих лосів, оленів, кіз. Він ловить також зайців і птахів, нищить їхні гнізда, не нехтує навіть різними ягодами.

Оцей звір і налякав Олега. Напевне, хижак саме підстерігав здобич на березі, та йому перешкодила поява людей і собак.

Поки ми поснідали, Старобор оббілував росомаху. Шкуру з неї Чижов подарував геологові на згадку про пережиту пригоду.

Коли ми посідали на коней і рушили в дальшу дорогу, сонце вже піднялося над верхівками дерев. З усіх боків стояла велична і сувора тайга, де звідусіль – як мені здавалося – чигала на нас небезпека.

Я розповів Чижову про свій тривожний настрій.

– За законами природи, – заспокоїв мене Чижов, – людина помирає тільки раз. Якщо вона доживає до такого стану, що вже ніякими припарками не зарадиш, тоді й помирати не шкода. А поки цей час не настав, про смерть взагалі не варто думати. Правда, в тайзі смерть справді блукає набагато ближче від людини, ніж деінде, тут треба пильнувати. Але облишмо сумні речі. Гляньте навколо: яка краса!

Підвівши голову, я на повні груди вдихнув запах дерев, кущів, квітів. Промені вранішнього сонця, відбиваючись у тисячах краплин роси, розсипалися міріадами вогнистих іскор.

В повітрі мерехтіли цілі хмари мошви й комарів. Вони так дошкуляли, що руки, обличчя й шия в кожного з нас ніби вогнем горіли. Коні форкали, махали головами, здригалися всім тілом, собаки й ті скавуліли і весь час присідали, стираючи лапами паразитів з очей, вух і ніздрів. Терпіти ці муки далі було вже несила. Один за одним ми злізли з коней, посідали на землю і почали накриватися чим тільки можна було.

– Єменка, – приглушеним голосом гукнув Шульгін з-під якогось покривала, – здається, ти знову повів нас чортовим гаєм. Я частенько блукав по тайзі, але в таку халепу рідко попадав. Через цих комарів я нічого не бачу.

– Я тут не винуватий. Пожалійся шайтану, бо комашня – то його видумка, якою вже на цім світі він настрахає людей так, що їм і пекло буде за іграшку.

– Благатиму небо, щоб змилувалось надо мною.

– Дивлюсь я на вас крізь оці хмари комарині, – втрутився Чижов, якого дратували наші нарікання, – та й думаю: ви як ті баби, що тремтять над свічками в храмі божому. Хникання тут не допоможе. Давайте негайно ладнати димарі й вибиратися з цього пекла.

Наламавши галузок, ми поприв'язували до них віхті сухого моху й лишайників, потім запалили ці димові факели і, махаючи ними, рушили далі, оповиті димовою завісою.

Чорна тайга нарешті змінилася розлогими березовими гаями, і перед нашими очима постав новий прекрасний краєвид. Берези тут були сріблясто-сизі, з потрісканою корою, що нагадувала фантастичні орнаменти. Облуплена кора звисала з дерев довгими клаптями, які місцями перепліталися з кошлатими лишайниками.

З цієї світлої тайги ми виїхали на високе гірське плато, а звідси – на Чорні горби. Тут зрідка росли густозелені кущі, всіяні розкішними рожевими квітами. Це одна з різновидностей рододендронів, по-місцевому – пінишник. Єменка пояснив, що з листя цієї рослини теж можна варити цілющий чай, який проганяє втому. Ми нарвали з кущів дві торбини соковитого листя.

Захопившись збиранням листя, ми розбрелися на всі боки. Раптом люто загарчали собаки. Я обернувся: напевно, лайки переслідували якусь дичину. Та ось гарчання стало хриплим і погрозливим. Так гарчала колись моя лайка в Карелії, піднімаючи звіра. Я перестав збирати листя й поспішив до коня, де, всупереч звичці, залишив свою рушницю.

Шульгін і Старобор були тут і. намагалися заспокоїти коней. Але завжди послушні тварини тепер форкали, збивалися докупи. Отже, вони почули хижого звіра.

– А де всі інші? – запитав я.

– Андрій Петрович з Єменкою десь за горбом, а Олег Андрійович побіг до Тамари. Он туди, праворуч від гущавини, де валують собаки.

Я мерщій продерся через хащі й опинився на невеличкій галявині. Тут відбувалося щось незвичайне. Підстрибуючи у високій траві, люто гавкаючи, собаки намагалися зупинити величезного ведмедя. Як розвивалася ця боротьба, я вже не бачив, бо ведмідь швидко віддалявся.

Продираючись зарослями через повалені вітром дерева, я зненацька почув жіночий крик. Потім прогриміли два постріли, і знову хтось перелякано скрикнув. Я біг що було сили, падав, стрибав через каміння й кущі, аби тільки вчасно поспіти на допомогу.

Та вже було пізно. Тамара ще раз скрикнула від жаху, бахнули ще два постріли, і настала тиша. З розгону я зачепився за корінь і впав, боляче вдарившись коліном. Думка про те, що я спізнююсь, паралізувала на мить мою волю. Не маючи сили підвестись, я чув тільки, як стукотить моє серце. Раптом біля мене порхнув маленький зухвалий звірок, схожий на білку: це був бурундук. Нарешті оціпеніння минуло, я схопився на ноги. Десь недалеко лунали людські голоси, гавкали собаки. За кілька хвилин я прийшов туди, де відбувся останній акт несподіваної пригоди.

На землі лежала Тамара, а над нею нахилився Олег. За крок від них нерухомо лежав ведмідь. Собаки скубли його величезне тіло, аж шерсть летіла.

– От, Рудольфе Рудольфовичу, що скоїлося… – з болем промовив Олег.

Обличчя у дівчини було жовте, як віск, з губів стікала кров; глянувши на неї, я похолов. Бо подумав про найстрашніше…

– Що з Тамарою? – спитав я тихо.

– А нічого… що б там зі мною трапилося… – несподівано мовили закривавлені дівочі вуста.

– Ви живі? – заметушився я.

– А ви сумнівалися в цьому? – запитала дівчина, витираючи на підборідді кров.

– А я вже злякався, що…

– Якби не Олег Андрійович, напевне, так воно й було б… Це він врятував мені життя, – промовила дівчина майже урочисто.

Олег посміхався, а Тамара, заглядаючи хлопцеві в очі, гладила його кучеряве волосся.

Щирий вияв дівочої вдячності цілком відповідав хвилюючій миті, яку переживали щасливі молоді люди. Ця мить зблизила їх ще більше.

Нарешті, мені розповіли, що трапилося. Собаки набрели в гущавині на ведмедя й кинулися на нього. Клишоногий розлютувався, вибіг на галявину і, незважаючи на собак, підійшов аж до Тамари. Зіп’явшись на задні лапи, він струснув з себе двох лайок, що вчепилися йому в спину. Коли Тамара вистрілила, звір заревів і присів, але тут же підвівся знову й рушив на дівчину. Тамара пальнула вдруге, ведмідь рвонувся вперед, але саме в ту мить, коли звір приготувався кинутись на Тамару, йому на спину скочив собака. Похитнувшись, ведмідь тільки трохи зачепив Тамару лапою, та й цього було досить, щоб дівчина, як підкошена, впала на землю. Тамара відчула гаряче дихання звіра і гострий біль у плечі. Потім вона втратила свідомість.

Якраз у цю мить і наспів Олег. Він встиг з обох стволів вистрілити в звіра, і череп ведмедя продірявили дві кулі. Смертельно поранений звір, присів, потім спробував ще раз підвестись, але тільки заревів і впав біля Тамари. Собаки вп'ялися в нього зубами з такою люттю, ніби в останню мить, поки звір ще не відійшов до вічного барлога, хотіли покарати його за непростимий гріх: напад на людину.

– Поганий з мене мисливець, – зітхнула Тамара. – В що завгодно поцілю, а тут промазала.

Я підняв забуту рушницю, вийняв порожні гільзи й запитав дівчину, чим вона стріляла. Тамара глянула на свій патронташ і сплеснула руками: всі заряди з кулями були на місці.

– Ви ж стріляли по ведмедю дробом, – жахнувся я. – Поранили його. Звір, звичайно, розлютився і кинувся на вас, щоб поквитатись. Щастя ваше, що все так скінчилося.

– Забула поміняти набої, – мовила Тамара засоромлено.

– Полюючи на ведмедя, не можна втрачати ні пам'яті, ні самовладання. Запам'ятайте це надалі.

– Надалі я Тамару вже не лишатиму саму, – заявив Олег.

– Для неї це буде найкраще, і для ведмедів теж, не кажучи вже про вас. Не лишайте Тамарочки самої.

Дівчина почервоніла, проте вибачливо глянула на мене і лукаво запитала:

– Напевне, ви хотіли сказати: тільки полюючи в тайзі?

– Та що ви! Я мав на думці більш тривалий час, можливо, все життя.

Тамара посварилася на мене пальчиком, але Олег перехопив руку дівчини й поцілував її.

– Не треба сердитись. Рудольф Рудольфович сказав тільки те, чого він бажає нам від щирого серця.

Тамара посміхнулася й опустила очі. Я зрозумів, що моя присутність тут зовсім зайва, і поспішив відійти. На галявині зустрів Чижова і Єменку. Відсапуючись, вони запитали, що трапилося.

– Щастя в нещасті. Ведмедеві не повезло, і він поплатився життям. Зате повезло Тамарі. У дівчини, правда, обідране плече, під час падіння вона прикусила собі губи й язика, але з нею надійний охоронець Олег, йому перепало найбільше. Він, правда, застрелив ведмедя і врятував красуню, але сам опинився в полоні: віддав їй своє серце…

Обидва мисливці раділи й дивувалися.

– Що ж, це щедрий подарунок, а головне, все добре скінчилось. А як собаки?

– Тільки Вірному дісталося, він захистив Тамару від лапи ведмедя. Аж зігнувся й заскавчав бідолаха, від удару, та, може, все обійдеться.

Мисливці пішли далі, а я попрямував до коней. Тут мені знову довелося розповісти все спочатку, після чого Старобор побіг по Чижова. Ми лишилися вдвох з Шульгіним. Сміючись, він хвальковито сказав:

– Так ведмідь, кажете, завдав вам жару? А буває часом куди гірше. Такого вам і не уявити. Для цього треба багато каші з'їсти, – повчав мене» мисливець.

Я вже хотів, було, розповісти самовпевненому лісничому дещо про ведмедів, на яких я полював у Карелії і Вологодській області, про тигра, якого вбив в очеретах Аму-Дар'ї, але передумав. Хай він думає, що я новачок – тим більше дивуватиметься, коли про все дізнається.

Вдаючи цікавого, я запитав, що за надзвичайні пригоди переживав він з ведмедями. Шульгін, мабуть, тільки й чекав цього, бо тут же почав:

– Різні бували пригоди, деякі з них кінчалися навіть трагічно. Ведмідь – звір проворний і хитрий. Не тільки людину може обдурити, а й тигра. Я сам бачив, як кілька мисливців поплатилися життям за дріб'язкові помилки й необережність при полюванні на клишоногого. Бували, звичайно, і веселі випадки, особливо один, який мені добре запам'ятався. Якось вийшов я до старшого лісничого без рушниці, в службових справах. Проходжу повз стару березу і чую якесь дивне бурмотіння. Дивлюсь, біля берези стоїть ведмідь. Я не розгубився, схопив рукою за лапу, якою ведмідь хотів мене вдарити, і мерщій за березу. Але ведмідь обняв старе дерево і, бачу, дістає мене другою лапою. Нічого іншого мені не лишалося, як схопити вільною рукою і цю лапу; на хвилину ми заклякли, обійнявши дерево. Потім звір давай мене шарпати, а я, зрозуміло, не піддаюся, і почався дикий танець навколо дерева. Ведмедеві це, мабуть, сподобалось. А я відчув, що довго не витримаю такої каруселі, й покликав на допомогу. Поблизу проходив молодий лісник. Він почув та прибіг, але теж без рушниці. Побачивши, як я танцюю з ведмедем навколо дерева – коло за колом, коло за колом – він спершу здивувався, а потім на всю пащеку зареготав. Зрозуміло, я аж затіпався від злості й забув про всяку пристойність. Як гаркну до нього: «Не стій, роззяво, допоможи мені! Хапайся швидко за цю лапу!» І обережно передаю йому ведмежу лапу. «Взяв добре?» – питаюсь для певності.

«Авжеж, – відповідає, – як обценьками».

«Молодець, – підбадьорюю. – А тепер ставай за мною і хапай за другу лапу, взяв?»

«Держу!» – відказує хлопець.

«Гаразд, – кажу. – А тепер увага. Я пускаю і цю другу. Отак…»

І вчасно вислизнув між березою та лісником на волю. Тепер у ведмедя був новий партнер до танцю, і я, нарешті, сам побачив, що це було за диво.

Шульгін мовчки посміхався, пригадуючи цю пригоду. Я мовчав, прикидаючись здивованим, і він розповідав далі.

«Поскачи трошки, – крикнув я лісникові, – а я зараз повернуся. – І побіг до сторожки погукати старшого лісничого. Та його не було вдома. – Тоді дайте мені його рушницю, – попросив я дружину».

Та як на зло старий узяв її з собою, і мені довелося позичити в них револьвер системи «Наган»: Він був заряджений, але ж це була не та зброя, з якою ходять на ведмедя. Вона годилася хіба що для стрільби з відстані двох кроків і то між баньки або прямо в них. На всяк випадок я захопив з собою ще й довгий, гострий кинджал. Озброївшись, я поспішив до берези, та було вже пізно. Ведмедя й сліду не стало, а хлопець сидів нерухомо, спершись спиною на березу. Формений картуз його був насунутий аж по вуха.

Спершу я подумав, що ведмідь забив лісника та, на щастя, він тільки зомлів. Минуло добрих чверть години, поки мені вдалося його воскресити. А ще через п'ятнадцять хвилин лісник розповів мені, що трапилось. Ведмідь ще трохи поскакав навколо дерева, та згодом це йому набридло, і він висмикнув лапу. Потім виглянув із-за дерева, буркнув щось і вдарив лісника лапою по голові. Удар був не сильний, а то б череп луснув, як горіх. Напевне, ведмідь хотів тільки насунути йому картуза на лоб.

Скінчивши свою розповідь, Шульгін поглянув на мене, чекаючи, що я скажу. Якусь хвилину я помовчав, ніби перетравлюючи цю побрехеньку, потім глибоко зітхнув, наче відчуваючи полегшення після напруженого слухання такої незвичайної пригоди. Шульгін, напевне, подумав, що я повірив цій байці, та я вже не міг більше стримуватись.

– Ваша баєчка цікава, але зі мною в Карелії сталася ще цікавіша пригода.

Я швиденько зняв куртку, закачав рукав сорочки й показав Шульгіну шрам над ліктем.

– Бачили?

Шульгін здивовано прицмокнув і хотів щось сказати, та я перебив його.

– Мене поранено під час полювання на ведмедя. Кулею.

– Кулею? Хто ж це? – здивувався лісник.

– Підстрелив поранений ведмідь, – відповів я не моргнувши.

– Не вигадуйте, – буркнув Шульгін.

– Серйозно. Коли ведмідь кинувся на мене, я пальнув йому прямо в лапу. Та звір блискавично повернувся, куля вискочила через спину й поранила мене самого, на щастя, легко, – от сюди, в плече.

Сказавши це, я повернувся й пішов геть від остовпілого Шульгіна. Лісничий щось буркнув і, нарешті, зареготав. А я швиденько попрямував галявиною шукати товаришів.

Сама пригода й білування ведмедя забрали чимало часу, а тому нам довелося отаборитися. Ми вибрали місце під горбам на березі струмка. З ведмедя Старобор узяв тільки задні стегна, засолив їх і обклав хвоєю. Єменка й Чижов поралися біля шкури, вишкрібаючи з неї жир і натираючи попелом.

– Ну от, шановний Олегу Андрійовичу, ви маєте ще одну пам'ятку про тайгу, – оказав Чижов. – Але якщо й надалі так підуть справи, то наш в'ючак не потягне здобичі.