Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

Раптом нічну тишу потряс такий рев, що в мене мороз пішов поза шкірою. Протяжний, грізний, сповнений люті, цей рев нагадував далекі перекати грому.

Це був голос найбільшого і найнебезпечнішого хижака тайги – тигра, його несподіваний рев вразив і всіх інших членів нашої експедиції. Тамара притулилася до Олега, який мовчки вдивлявся в темряву. Чижов, стиснувши кулаки, завмер, мов статуя, а Старобор з Єменкою приставили руки до вух, щоб краще було чути, де реве хижак. Шульгін хльоснув прутиком по штанях і процідив крізь зуби:

– От сатана, і звідки він тут узявся! Напевне, голос володаря тайги примусив замовкнути й найменші створіння, бо навіть нічні музиканти-комахи перестали сюрчати.

Тигр досадував і злився, бо дикі свині втекли і він лишився без вечері. Разом з тим це свідчило, що хижак знову вийшов на лови. Адже на багатьох тварин тайги рев тигра впливає майже так само, як несподіване сичання гадюки: обрана жертва ціпеніє і на якусь мить майже втрачає здатність рухатись. Але як тільки рев потоне десь у глибині пралісу – олені, лані, дикі свині та інші звірі опам'ятовуються, і починається загальна паніка. Кожна покладається на свої ноги й шукає порятунку в несамовитій втечі. Ось тоді звірина часто і стає жертвою розбійника, який знає силу свого голосу й поспішає тайгою навперейми нечутно, мов тінь, щоб у слушну мить кинутись на загнану серну, оленя чи іншу парокопитну тварину.

Єменку й Чижова поява тигра дуже стурбувала: адже раніше в цих краях тигрів майже ніколи не було, Сибіряки вважали, що це був «зайшлий» тигр, а вія зажди небезпечніший і агресивніший, ніж «осілий». Шукаючи місце для полювання, амба може пройти за ніч величезну відстань. Натрапивши на стадо тварин, він уже не відстає від нього і тримається десь поблизу. Отже, тигр, якого ми чули, або вже був «пастухом», або щойно їх вислідив, але зазнав невдачі. Хто знає, так це було чи ні, але відомо, що на свиней тигр полює більш охоче, ніж на інших тварин. Дуже можливо, що він любить їх жирне м'ясо. До того ж свині живуть стадами, і тигр протягом довгого часу може успішно полювати на них.

На думку Єменки, ми не мали права уникати зустрічі з тигром. Хоч закон тайги й не говорить про це нічого конкретного, але честь мисливця не дозволяє обминути амбу. Проте переслідувати хижака – це означало втратити чимало дорогоцінного часу, адже полювання на тигра – справа складна, а досвід тут мали тільки Єменка і Чижов.

Та все ж несподівана нагода пополювати на найбільшого і найлютішого хижака всього континенту виявилась настільки спокусливою, що відмовитись було важко. Тому я почав підбивати й Олега, щоб він не пропустив такої чудової можливості й відклав на два-три дні дальший похід до Сурунганських гір. Мене підтримав Шульгін – гріх, мовляв, дозволити звірові безкарно сваволити, треба як слід провчити його.

Єменка й Чижов, звичайно, попередили, що полювати на тигра дуже небезпечно. Тут потрібна абсолютна точність і впевненість у стрільбі, та й стріляти треба не з дробовика. Правда, Тамара та Олег, мали тільки дробовики, а в усіх інших були, крім дробовиків, ще й гвинтівки. Тому вирішили, що молодята візьмуть участь у полюванні тільки як запасні мисливці.

Отже, ми про все домовилися, і тепер не вистачало тільки одного: тигра.

Рано-вранці Єменка і Чижов вирушили оглянути місцевість і пошукати слідів тигра. Мені не хотілося сидіти без діла, і я запропонував Шульгіну піти разом услід за дикими свиньми. У Старобора я попросив дозволу взяти для цього з собою його собаку Вірного, Він погодився з умовою, що я весь час триматиму собаку на поводу. Лісничий Шульгін спершу був завагався, але потім погодився. Ми вирушили, напучувані побажаннями товаришів: «Ні пуху ні пера». Старобор порадив нам старанно значкувати свій шлях.

На кам'янистому грунті сліди свинячого стада знайти було нелегко. Та все ж ми їх помітили. Коли собака зрозумів, що ми шукаємо, він упевнено повів нас далі. Незабаром грунт став м'який, відбитки ратиць диких свиней були добре видні, і ми посувалися без особливих труднощів. Гірше стало, коли собака вивів нас із високого лісу й пішов густим чагарником, а потім майже непролазними зарослями. Тут наш запал дещо охолов, бо перспектива продиратися між колючими кущами, плетивом сушняку і бурелому була мало приємною. Потім сліди повели понад краєм пралісу аж до великої галявини й загубилися на скелястому березі невідомої річки. Собака скочив до води, принюхався, знову повернувся на берег, повів нас понад річкою, знову поліз у воду й спробував переплисти на протилежний берег.

Нам нічого іншого не лишалося, як знайти мілке місце і перебрести. Так ми й зробили. На другому березі нас чекала несподіванка. Тільки-но Вірний струсонув з себе воду й ступив кілька кроків, як шерсть на ньому наїжилась, і собака став наче вкопаний. Він принюхувався на всі боки, шкірив зуби й сердито гарчав.

На всяк випадок я зняв рушницю з плеча. Але навколо – нікогісінько. Проте Вірний не рухався з місця, скавчав і, принюхуючись до землі, тремтів.

– Що за чортівня з цим собакою! – сердився Шульгін. Та все ж він сам нагнувся, уважно оглянув грунт і раптом протяжно свиснув.

– Подивіться-но, подивіться, – схвильовано скрикнув лісничий і смикнув мене за рукав.

Ставши навколішки, я помітив на грунті майже круглий відбиток лапи з тоненькими борозенками пазурів. Ступня була сантиметрів шістнадцять завдовжки і сантиметрів чотирнадцять завширшки. Сумнівів не лишалося – тут пройшов тигр. Від думки, що звір може бути десь поблизу, у мене кров зашумувала в голові, а поза спиною аж мороз пішов. Я підвівся, відчуваючи, що ноги в мене мимоволі почали тремтіти. Тільки не від страху, а мисливського запалу. Шульгін теж виглядав не краще, якщо не гірше. Руки в нього тремтіли, борода затіпалась, ніби від приступу раптового сміху, хоч старому, звичайно, було не до сміху.

– Амба… Ви бачили? – запитав лісничий.

– Бачив поки що тільки сліди його лап, – відповів я.

– Отже, він і сам десь тут. Треба бути напоготові. Тигр не тільки нічний хижак. Він може блукати тайгою і вдень, особливо після того, як лишився вчора без вечері.

– Невже звір може напасти на нас?

– Може. Я не раз чув, як тигр непомітно ховався і пропускав мисливця вперед, а потім кидався на нього ззаду. Така перспектива мене зовсім не приваблює, тому будьмо готові. Добре, що з нами собака.

І справді, Вірний зробив нам неоціненну послугу, без нього, напевне, ми не помітили б слідів тигра.

На цьому березі ми знову знайшли сліди диких свиней. Трохи згодом нам пощастило встановити цікавий факт: свині тікали далі по воді. Було очевидно, що вів досвідчений кабан, який хотів збити тигра з сліду. І вожакові пощастило, про це свідчила поведінка лютого хижака. Собака повів нас за течією річки, потім вернувся назад, перебрів на другий берег і там зупинився. Місцевість тут була нерівна, і ми рушили далі з рушницями напоготові. Та це було зайве, бо собака знову пішов у воду й переплив на протилежний берег. Ми вже були зовсім мокрі, отже, пересвідчились на собі, що сибірський тигр не боїться води, як інші хижаки з родини котячих. Дорога, якою ми йшли, весь час петляла і зонам збила нас з пантелику. Ми орієнтувалися тільки по річні. Видно, амба завзято переслідував диких свиней, тому ми припинили пошуки й повернулися туди, де вперше переправилися через річку. Коли ми сюди підходили, наш Вірний загавкав. Та цей гавкіт не віщував небезпеки, бо собака почав радісно підстрибувати й махати хвостом. Це він почув своїх чотириногих друзів – двох інших собак з експедиції, які незабаром підбігли до нас.

Єменка й Чижова були дуже здивовані, що ми раніше від них знайшли сліди тигра. Хижак був обережний і не пішов слідом за свиньми, інакше б він наткнувся на наш табір. Петляючи по тайзі великими колами, тигр хотів заплутати сліди, хоч сам добре відчував, куди тікало «його» стадо.

Єменка порадив усім повернутися до табору, знятися і йти далі понад річкою, бо, мовляв, обережні свині не скоро зупиняться. Чижов погодився з цим, ну, а нам, новачкам, лишалося тільки притакувати.

Як потім виявилось, дорога понад річкою збігалася з основним напрямом нашої подорожі до Сурунганських гір, тому, переслідуючи тигра, ми не марнували час. Витривалість звіра дивувала нас. Ми знаходили його сліди то на лівому, то на правому березі річки. Хижак то завертав у тайгу, то знову повертався. Отже, він безліч разів перепливав річку, обнюхував береги, луки, галявини й скелі, щоб пересвідчитися, чи не вийшли дикі свині з води. Та їх сліди ніби вітром здуло. Сибірякам здавалося неймовірним, щоб стадо диких свиней могло подолати – де йдучи берегом, а де пливучи водою – таку величезну відстань. Але наші собаки невпинно йшли по слідах тигра, і нам, зрештою, було байдуже, куди поділися свині, аби тільки не губилися сліди амби. Лише опівдні справа трохи прояснилася. Річище стало ширшим, мохові болота від самих берегів простяглися до густої тайги, де, мабуть, переходили в трясовини. Тут ми побачили сліди диких свиней. Тварини вийшли з води: в м'якому грунті пролягло кілька стежин.

На думку Єменки й Чижова, в стаді було сорок-п'ятдесят свиней. Ось чому кровожерний «пастух» так завзято переслідував їх. Адже хижак на довгий час був би забезпечений ласим і поживним шматком, якщо, звичайно, дикі свині знову несподівано не підвели б його.

На превеликий жаль, від річки свині рушили десь на болота. Звірі пересуваються тут без особливих труднощів, а наше становище було досить кепське, адже місцями такі болота для людини взагалі непрохідні. Ми отаборилися біля річки, і Єменка з Чижовим пішли оглянути місцевість. Вони повернулися аж під вечір і повідомили, що тигр у кількох місцях переходив через мочари. Напевне, він знову кружляв навколо стада.

Ми намагались триматися якомога тихіше, вечерю приготували на кількох грудочках сухого спирту. Цілком зрозуміло, що всі розмови так чи інакше були зв'язані з тигром. Першим почав іронізувати Шульгін.

– Подумайте, як глибоко схвилював нас тигр. Протягом цілого дня ми навіть не згадали про суворо визначені «правила надзвичайного стану» і гасали по тайзі, мов навіжені. У кожного в голові був тільки тигр, і зовсім забулася небезпека, що, за словами Петра Андрійовича, загрожує нам від банди грабіжників. Як бачите, я казав правду: банда вже давно дременула.

– Один день нічого не значить, – відказав Чижов. А Єменка додав:

– Звір є звіром: полюючи на чотириногого звіра, ми були готові й до зустрічі двоногого.

Старобор погодився, заявивши, що йому теж було абсолютно однаково, куди розрядити рушницю – в тигра чи в бандита, головне, що він був готовий до блискавичного пострілу.

Кивнувши головою, лісничий спитав у Єменки:

– Чи давно евенки вважали постріл у тигра смертельним гріхом?

– Чверть століття тому для ойротів і частини евенків тигр був священною твариною. Полювати на нього заборонялось. Амбу дозволялося вбивати лише тоді, коли він кидався на мисливця, і то обов'язково кулею, влучивши в серце або в око. Після того, як звір остаточно сконає, ніхто з мисливців до нього не смів підступати, ніхто не смів порушити глибокої тиші, яка наставала в тайзі. На мертвого амбу було заборонено навіть дивитися. Ойроти робили вигляд, що вони взагалі не посягали на життя великого володаря тайги, що стріляв хтось зовсім інший. Нарешті один з мисливців-ойротів звертався до лісу, немовби дорікаючи комусь іншому, що той дозволив собі стріляти. За вигаданого і неіснуючого мисливця відповідав хтось із гурту, мовляв, що тигр збирався плигнути й когось із них погубити. Це підтверджував і третій мисливець, кажучи, що тигр справді загрожував його життю, і закликав великого володаря тайги визнати свою хибу.

Тільки після цього мисливці підходили до вбитого звіра і починали готувати похорон. Адже амбу треба було поховати одягнутим, а тому на місце поховання приносили святковий зимовий одяг. На задні лапи тигра надівали штани з хутра, на передні – рукавиці, на голову натягували велику хутряну шапку. Потім амбі приносили жертву: найстарший мисливець заколював біля могили тигра молодого собаку і закопував його поруч з володарем тайги. Над могилою на високих кілках ставили дерев'яний олтарик. З того часу це місце діставало назву «ху-мі» і ставало для ойротів святим. Щороку перед початком зимового полювання мисливці приходили до «ху-мі» й просили амбу, щоб він дав їм багаті лови протягом цілого року. Старшинство у ватазі назавжди лишалося за мисливцями, які застрелили тигра…

Єменка замовк. Він думав про те, якими відсталими і марновірними були люди різних народностей Сибіру до Жовтневої революції. Царська влада підтримувала серед них темноту і забобони, страх перед духами та чортами, щоб зручніше було їх визискувати і триматив покорі.

– У нас ще й досі по деяких селах тиняється один шаман, – пригадував Чижов. – Я його знаю. Це старий дід, що живе в невеличкому селі поблизу Вертловки. Своє «ремесло» він показує тільки з люб'язності та ще, мабуть, за звичкою. В час відкриття зимового полювання він часом наїжджає до віддалених поселень і виконує там біля колишніх напівзогнилих олтарів свої обряди. Проте ніяких прихильників у нього вже нема, тільки діти з цікавості стежать за цим старим шаманом і, коли він іде, просять віддати бубон та інші цяцьки, які шаман носить, щоб виконувати давно забуті церемонії. Охо-хо-х, за старих часів було людям клопоту в тайзі! На духах і чортах, на купцях і царських чиновниках – всюди доводилось тільки свого докладати. Саме в тайзі найбільш помітно, яких величезних успіхів досягли колись відсталі народи. Навіть малі діти вже не вірять у чортів і нечистих, у злих духів і всемогутнього володаря тайги – амбу.

– Щира правда! – підтвердив Єменка. – А тепер поговоримо про нашого амбу. Що робитимемо завтра?

Вирішили зранку поділитися на дві групи і оглянути болота. Одну групу поведе Чижов, а другу – Єменка. Оскільки всім хотілося взяти участь у полюванні, довелося жеребкуванням вирішувати, кому зоставатись у таборі біля коней. «Повезло» Шульгіну, який проклинав своє безталання. Та все ж лісничому довелося примиритися з неминучістю. Але він попередив, що коли полювання буде безуспішне і потім знову провадитимуть жеребкування, то він у ньому не братиме участі.

Розбитись на групи було нелегко. Тамара не хотіла їхати без Олега. Гвинтівки ні в кого з них не було. Олег позичив її в Шульгіна. Нарешті, ми домовилися, що Єменка піде зі мною, а до Чижова пристане Старобор, і в їхній групі буде четверо.

Щойно зайнявся світанок, ми вже були на ногах. Біля болота розійшлися. Кожній групі визначили напрям руху і побажали одне одному успішного полювання. Єменка взяв із собою свого собаку. Два інших лишились у таборі біля Шульгіна.

Брести по болотах було дуже важко. Обдираючи руки і обличчя, ми пробиралися крізь густі колючі зарості. Одяг рвався, над нами висіли хмари комашні, від утоми нило усе тіло. Опівдні по слідах ми встановили, що дикі свині знову почули свого грізного ворога й круто повернули з цих небезпечних місць кудись до річки.

Зробивши чималий круг, ми сіли трохи відпочити й перекусити, а потім теж повернули до річки. Було душно. Раптом наш собака сердито загарчав і наїжачившись завмер. Єменка миттю впав на землю й махнув рукою, щоб я зробив те ж саме. Я ліг у високу траву і, обережно підвівши голову, приставив до очей бінокль. У сонячному сяйві щось майнуло перед лінзами, схоже скоріше на величезного плазуна, ніж на тигра. В низькій рослинності тигр змушений був плазувати просто по землі. Причому це виходило в нього так досконало, що здавалося, ніби звір зовсім не рухає лапами. І в цьому було щось справді страшне. Я підвів гвинтівку. Але тигр, мов той дух, раптом зник у густих заростях. Від мисливської гарячки в мене затремтіли руки. Я тихо підповз до Єменки. Він наказав бути спокійним і пильнувати. Та це вже було зайве, бо тигра ми більш не бачили. Тільки набридливі комарі дзижчали над нами та рябенькі пташки горішанки, певно, сміялися, що ми тут марно лежимо.

Тим часом дикі свині опинилися хтозна-де. Отже, тигр сьогодні лишився без смачного обіду. Поки ми лежали, собака заспокоївся. Все свідчило про те, що хижака поблизу вже немає.

Ми вирішили знайти його сліди. Я лежав, не зводячи очей з місця, де помітив тигра, і направив туди Єменку. Мисливець швидко помітив сліди. Вони петляли понад очеретами до густого чагарника, поки не зникли біля продовгуватого болота.

Дорога ставала все важчою, і ми, нарешті, зрозуміли марність своїх намагань. Було доцільніше знову пошукати слідів диких свиней, за якими наглядав їх грізний «пастух».

Коли ми повернулися до табору, Шульгін сидів біля палатки і щось писав і креслив. Він запитав нас, як полювалося. Коли ми розповіли про нашу вилазку, лісничий сміючись відказав, що наступного разу, коли піде він сам, результати будуть зовсім інші.

Група Чижова повернулася тільки надвечір і повідомила цікаві новини. Їм довелося довго шукати слідів і свиней, і тигра. Та згодом вони помітили, що сполохані тигром свині раптом вийшли з болота. Незабаром мисливці виявили і відбитки лап самого амби, але почати негайне переслідування не змогли, бо дикі свині знову пішли понад річкою і час від часу заходили в воду, з'являючись то на одному березі, то на другому. Це ускладнювало розшуки тигра.

Так ми прийшли до думки, що найкраще нам було б вирушити по воді вниз за течією. Але як? Про човен тут нічого було й думати, а тому ми вирішили спорудити плоти. Сухого лісу навколо – досить. За хвилину ми всі вже були за роботою і рубали й пиляли дерева. До вечора ми зробили і випробували обидва плоти.

Всі погодились продовжувати похід вночі, що обіцяло нам більший успіх, ніж удень.

У таборі на цей раз лишилася Тамара. Всі інші розмістилися по троє на кожному плоту. Коли стрілки годинника перевалили за дванадцяту ночі, я з Олегом теж зайняв своє місце на плоту, яким керував Єменка. Ми відчалили першими. Відштовхувалися двома жердинами, а правили нашвидку зробленим довжелезним веслом.

Ніч була темна, хоч в око стрель. Ще звечора вітер нагнав з півночі хмари, а потім стих, залишивши їх висіти над нами. Чорна запона неба місцями була розірвана, але поодинокі зірки своїм мерехтливим світлом не могли розвіяти мороку. Я нічого не бачив далі ніж на відстань простягнутої руки. Тому здивувався, коли Єменка, стоячи за нами, раптом тихо скомандував:

– Обережно, нагніться!

Одразу ж після цього у мене злетів з голови картуз, бо я не встиг пригнутись перед величезним стовбуром дерева, поваленого вітром. Крона цього велетня зав'язла в гіллі іншого дерева – на протилежному березі, а стовбур повис низько над водою. Який зір треба мати, щоб своєчасно помітити цю перешкоду!

Попереду могла бути ще одна така несподівана «запруда», і тому я ліг просто на пліт, що, звичайно, було не дуже зручно: між нашвидку зв'язаними стовбурами зяяли великі щілини, крізь які час від часу проступала вода, заливаючи весь пліт, особливо на бистринах.

Це була надзвичайна подорож. Нас огортала таємнича пітьма, з якої виступали фантастичні обриси дерев, кущів і скель. Здавалося, що вода кожної хвилини може поглинути нас. Ми всі мовчали, вдивляючись у пітьму, ніби чекаючи на щось незвичайне. Плоти йшли тихо за течією. Єменка беззвучно і майстерно керував нашим «судном». На берегах ледь виднілися тьмяні силуети дерев і кущів, що зникали міняючись, мов страховинні куліси на чорному фоні сонної тайги.

Незабаром ми опинились у вузькому проході між очеретом. Раптом з берега почувся якийсь дивний шурхіт, ніби хтось розгортав кущі… Єменка зупинив пліт – усе стихло. Але як тільки ми рушили далі – на березі знову зашурхотіло. Собака почав непокоїтися. Сумнівів не було – нас переслідував якийсь таємничий звір. Побачити його в пітьмі нам не пощастило.

Єменка пошепки наказав приготуватись до стрільби. Олег уже хотів було ввімкнути великий електричний ліхтар, але завіса хмар, нарешті, розсунулася, і місяць освітив усе навколо.

Аж ось праворуч від нас нахилився очерет – там поворухнувся наш зухвалий переслідувач.

– Амба!.. – стрепенувся Єменка.

Я миттю прицілився. Тільки-но в повітрі прогримів мій постріл, як за ним вдарили ще два з рушниці Єменки. Олег, який ще не зовсім одужав, не встиг вистрілити.

З берега озвався такий рев, що в нас похололо в жилах. Від несподіванки чи то з переляку Олег навіть рушницю впустив. Бо ж рев таки справді був жахливий. Він пролунав над рікою, ніби могутня хрипла сирена.

– Ми не промахнулися, – тремтячим голосом вигукнув Єменка.

І справді, кулі з наших гвинтівок засіли в тілі тигра, але звір утік, лишивши тільки сліди свіжої крові. Звичайно, це було встановлено трохи згодом, коли настала тиша і ми пристали до берега. Собака стримано заскавулів і обережно подався вперед. Ми з рушницями напоготові рушили за ним і незабаром набрели на прим'ятий очерет і сліди крові могутнього звіра.

Переслідувати його далі було небезпечно, бо для нас це могло б скінчитися тільки трагічно: підстрелений тигр часто в засаді піджидає свого ворога, щоб напасти зненацька. Темрява трохи порідшала, та все ж далі ніж за кілька кроків ми нічого не бачили. А це було вигідним для грізного хижака, який добре бачить навіть уночі.

Тільки неук міг відважитися піти по «гарячому» сліду амби. Ми повернулися на берег до свого плоту, щоб зачекати, поки прибуде Чижов із своєю групою. Вони, мабуть, уже поспішали до нас, бо, почувши постріли, мали зрозуміти, що ми натрапили на хижака.

І справді, за кілька хвилин товариші були вже біля нас, розпитуючи, де ж чортів тигр.

Єменка розповів, що тут сталося. Коли розвиднілося, ми ретельно оглянули місце, на якому підстрелили тигра. Звідси й почалася найтяжча і найнебезпечніша частина нашого полювання: переслідування пораненого хижака.

Біда мисливцеві, якщо він неуважний, якщо нерви в нього не залізні, зір поганий і рука нетверда, бо поранений тигр небезпечніший, ніж троє здорових.

Ми обережно ішли вперед, готові в першу-ліпшу мить стріляти, а попереду вели своїх собак Єменка і Чижов. Який тільки шлях вибирав амба! Спершу він пройшов болотом, понад трясовинами. Потім завернув до гущавини, де вперше заліг. Напевне, рана була важка, бо все лігво було закривавлене. Звідси звір пішов поміж скелями до лісу, де зробив кілька великих кругів ущелинами, і, нарешті, звернув широкою терасою на плато. Біля невеличкої річки собаки загубили його слід. Хитрий звір вчинив те саме, що перед цим робили дикі свині. Він пішов руслом річки. Ми не знали, куди пішов амба – уверх чи вниз по річці, тому поділилися на дві групи.

Я пішов проти течії. Зі мною були Єменка й Шульгін. Чижов з Олегом і Старобором пішли в протилежний бік. З нами був тільки один собака, і це утрудняло переслідування, бо, йдучи одним берегом, ми могли проґавити сліди на другому. Ось чому ми посувалися дуже повільно. Єменка лишив собаку на мене, а сам із Шульгіним пішов протилежним берегом. Години через дві повільної ходи собака знайшов, нарешті, місце, де тигр вийшов з річки. Ми ще раз пересвідчилися, що сибірський тигр не боїться води, тоді як усі інші хижаки з родини котячих уникають її.

Єменка пошепки порадив нам триматися якомога тихіше і не забувати про обережність, бо підступний хижак міг звернути з дороги, пройти стороною назад і залягти. Він міг обдурити собаку і кинутись на нас абсолютно несподівано.

Серце моє стукотіло так, що я мимоволі притулив руку до грудей. Єменка посміхнувся й мовчки подав мені баклажку з якоюсь рідиною.

– Ковтніть, Рудольфовичу, – прошепотів, – це допоможе.

На вираз німого запитання й недовіри на моєму обличчі Єменка відповів:

– Це ж чудодійні ліки – жень-шень.

– Жень-шень? – здивувався я. – Звідки він у вас?

– Спадщина від діда й батька. Дома в мене є ще три корені. Пийте, це ліки від перевтоми.

Вперше в житті я покуштував цього славетного й коштовного напою. Корінь був добре виварений, а щоб відвар не псувався, до нього додали спирту чи горілки. На смак напій був чудовий. Спершу трохи терпкуватий, він ставав у роті м'яким і запахом нагадував селеру і суниці.

Шульгін тільки посміхнувся й жестом відмовився сьорбнути напою з живодайного кореня. Після мене ковтнув сам Єменка. Незабаром втоми як не бувало. Голова стала навдивовижу ясною, я відчув бадьорість, мисливська пропасниця уляглася. Ніби її зняв хтось помахом чарівної палички. Ефект був справді разючий.

Підкріпившись, ми обережно й тихо посувалися далі. Попереду виринув скелястий пагорб, зарослий кущами й рідким лісом. Тут у глушині й зліг поранений тигр.

Про це свідчила поведінка не тільки нашого собаки, а й рябеньких пташок горішанок, цих допитливих і пустотливих вістунів усіх змін у тайзі. Собака наїжившись затремтів, як осиковий лист, і почав оглядатись на всі боки. А пташки пронизливо кричали й перелітали з місця на місце. Вони добре знають найстрашнішого ворога всього живого в тайзі.

На знак Єменки ми залягли і, трохи виждавши, повільно поповзли слідом за собакою.

Незважаючи на всю нашу обережність, тигр помітив нас і несподівано виринув з того місця, де його ніхто навіть не сподівався. Він лежав між великим камінням праворуч, ховаючись за поваленим деревом, колір якого майже зливався з забарвленням шерсті хижака.

Оглушливо заревівши, тигр могутнім стрибком злетів у повітря. Не встиг я ворухнути пальцем, щоб натиснути курок, як гримнули два постріли моїх товаришів. Тигр вигнувся в повітрі, ніби стальна пружина. Мені не видно було, куди саме він упав. Але відчайдушний зойк людини сповістив, що хижак знайшов-таки серед нас свою жертву. Стрепенувшись, я кинувся рятувати життя товариша й побачив страшну картину: на невеличкій галявині між кущами звивався тигр, а біля нього лежав лісничий Шульгін.

Звір знову звівся на лапи, дико заревів і напружився, готуючись до нового стрибка.

В мене блискавично майнуло в голові: на кого він наміряється? В кого ще він хоче запустити свої страшні пазури і зуби?

Можливо, що відвар з кореня жень-шень надав мені витримки й рішучості. Я зовсім спокійно прицілився в голову хижака і натиснув курок раз, другий. Втретє вистрелити я вже не встиг, бо слідом за цим гримнули два постріли з рушниці Єменки, і тигр не довершив свого смертоносного стрибка. Звір крутнувся в повітрі й важко гепнувся на землю.

Велетенський хижак дико хрипів, звивався, спинався на ноги, витягував свої грізні пазури, дряпаючи землю. З жахом я спостерігав, скільки сили було в тілі цього звіра. Я вже хотів було підбігти до лежачого Шульгіна, але тигр зненацька перевернувся і знову зіп'явся на лапи. Та це вже був останній порух, бо в наступну мить куля з Єменкової гвинтівки пробила звірові череп. Я теж всадив йому кулю в лоб. Ці два постріли погасили останні ознаки життя в тілі переможеного амби. Він звалився на бік. Безсиле хрипіння, судорожні конвульсії, і кінець.

Нарешті!

Але що з лісничим? Єменка опинився біля нього раніше від мене, і по виразу його обличчя я зрозумів, що справа кепська. Перевернувши пораненого на спину, я побачив страшні рани на грудях і в боку. Тигр запустив у його тіло свої смертоносні пазури. Нещасний Шульгін! Рани в нього настільки тяжкі, що він, мабуть, не виживе. Мерщій ми зняли з лісничого пошматований піджак і сорочку, перев'язали його бинтами, які завжди носили у своїх мисливських сумках. Потім Єменка притулив йому до губів баклажку з живодайним напоєм, і поранений випив її повільними ковтками майже всю.

Дивлячись нам у вічі, він ледве чутно прошептав:

– Не лишайте мене тут помирати.

А через мить він заплющив очі і скривився від болю, бо страшні рани, мабуть, дуже мучили його. Що діяти?

Ми вирішили зробити ноші й віднести лісничого на пліт, щоб негайно відправити його до табору, де можна було б організувати за ним кращий догляд. Ми вже збиралися нести пораненого, коли здаля долинув тривожний гавкіт двох собак із групи Чижова, а за хвилину прибули й самі люди. Вони почули нашу стрілянину і негайно поспішили до нас.

Приголомшені побаченим, товариші з докором подивилися на Єменку.

– Хто вбив тигра? – запитав Чижов.

– Стріляли всі троє, – відповів Єменка. Кивнувши на лісничого, він додав: – І він теж стріляв, навіть перший.

Але для докладної розповіді нам бракувало часу, треба було спочатку доставити пораненого в табір, а до нього було далеченько. Біля тигра ми залишили Старобора. Всі інші вирушили в дорогу.

Я побоювався, що поранений не витримає такої важкої подорожі, та він виявився міцнішим, ніж я сподівався. По дорозі Єменка ще двічі дав йому відвар жень-шеня, і це підтримувало Шульгіна. Проте лісничого мучили болі, він весь час стогнав. Нарешті, ми дійшли до табору, і назустріч нам вибігла радісна Тамара. Побачивши, що трапилося з лісничим, дівчина мерщій кинулась до палатки, де в нас була аптечка. Тамара колись закінчила курси медсестер. Вона зробила все, що могла, аби затамувати кров. Під час цієї процедури лісничий втратив свідомість. Він опритомнів тільки надвечір. Ми по черзі сиділи біля його постелі. Саме в той час, коли чергував я з Тамарою, Шульгін опритомнів і попросив покликати Олега та Чижова. Коли Тамара вийшла, я запитав хворого, чи не потрібно йому чогось. Шульгіна мучила спрага, і я дав йому холодного чаю з відваром жень-шеня. Губи в пораненого зовсім пересохли, він ковтав через силу.

Коли прийшли Олег з Чижовим, лісничий спробував трохи підвестися. Ми допомогли хворому, за що він подякував поглядом і насупився так, що брови майже закрили його очі.

Важко відсапуючи, Шульгін хвилину мовчав. Потім перевів погляд на Олега. Рукою запросив його сісти ближче. Олег трохи здивувався, але послухався. Коли геолог сів біля постелі, Шульгін узяв його за руку й тремтячим голосом сказав:

– Напевне, мені вже не жити. Ні, не махайте рукою – я відчуваю, що мене покидають сили і вже переслідують страшні видіння. Якби навіть сталося чудо і я лишився б у живих, то почував би себе мерзотником і навіть проклятим відступником…

– Він марить з гарячки, – мовила стиха. Тамара, та Шульгін заперечливо похитав головою і вів далі:

– У мене гарячка, але я знаю, що кажу. Буду відступником. Перед вами, Олегу Андрійовичу, у мене страшний гріх, обтяжений зрадою, підступами й замахом на вбивство… Так, так… замахом на вбивство.

Слова лісничого так вразили Олега, що він притулив руку хворому до лоба і мовив:

– Не говоріть дурниць, Федоре Лаврентійовичу: у вас гарячка, і ви плетете казна-що.

– Я вам перешкоджав, усіх вас обманював… Це ж я організував напад, чуєте, я сам.

Від несподіванки ми заніміли. Раптова поява ведмедя біля палатки вразила б менше, ніж ця дивна сповідь.