Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

– Це цілком ясно, хоч і невтішно, – озвався Чижов. – Треба шукати далі. З огляду на важливість ситуації, за нашим звичаєм, пропоную проголосувати…

– Згодні без голосування, – відповів за всіх Єменка і засміявся.

Ми приєдналися до нього, і поганого настрою як не бувало. З цікавістю оглянули ми стіни, відколупали собі аметистів та кришталю, щоб мати матеріальну пам'ятку про перебування в цій підземній печері мнимої краси.

Олег накреслив план печери в блокноті і кілька разів сфотографував її стіни.

Потім усі пройшли довгим коридором назад до першої печери і сіли перепочити та попоїсти. Олег знову розглядав карту, гортав блокнот з нотатками діда й батька і раптом так ляснув себе долонею по лобі, що аж луна пішла печерою.

– От голова! – гукнув він. – І як це я міг не помітити такої важливої вказівки! Ось погляньте!

Те, що він показав у своєму блокноті, не здалося мені чимсь особливим. То був опис умовного знака, який ми раніше знайшли на скелі, тобто трикутника, що означав спуск і був помічений цифрами.

Але Олег надавав цій позначці великого значення, бо на кресленні в книзі було таке саме замкнене коло, кілька ліній і цифр, які мали пряме відношення до напису на скелі… Олег раптом підвівся і пройшов трохи коридором, голосно рахуючи кроки. Потім зупинився, посвітив на стіну і радісно скрикнув. На кам'яній стіні було висічено напис: «Перший тунель направо 60 с. Увага. Провалля. Прохід».

Це несподіване відкриття ми привітали громовим «ура».

– Нарешті, ми на правильному шляху! – радісно вигукнув Олег.

На висоті трьох-чотирьох метрів у стіні печери ми справді знайшли тунель і дісталися до нього за допомогою альпіністських костилів. Далі просувались дуже обережно, рахуючи кожний крок. Через шістдесят сажнів, тобто сто двадцять сім метрів, помітили глибоку штольню, що круто спускалася вниз.

Олег обв'язався вірьовкою і, освітлюючи ліхтариком стіни колодязя, обережно пішов углиб. Чижов, Єменка і я попускали канат по команді геолога. Штольня була звивиста, світло поступово тьмяніло, і незабаром перед нами зяяла тільки темна паща, яка поглинула Олега. Він гукав або смикав вірьовку, щоб ми попускали далі. Ось геолог озвався знову, але ми не зрозуміли, що він кричав. Тому я вирішив спуститися в штольню аж до першого повороту і дізнатися, що там трапилось.

Чижов не дуже охоче погоджувався на це. Але вірьовка в мене була міцна, та й спуск полегшувався тим, що я міг триматися за Олегів канат. Обв'язавшись вірьовкою, я шурхнув по гладенькій поверхні штольні у прірву.

Як тільки я досягнув повороту, почувся голос Олега.

– Стою біля виходу в долину-каньйон метрів п'ятнадцять над землею.

Я повторив його слова, щоб їх почули нагорі, а потім уже без вагання почав спускатися далі. Галерея справді була звивиста, але за першим же поворотом у неї проникало денне світло. Нарешті, я дійшов до Олега: він сидів на краю виходу з штольні, яка пролягала тут майже горизонтально.

Перед нашими очима простяглася долина, що знижувалася на південь, вдалині виблискувало дзеркало невеличкого озера.

– Знаєте, що це за озеро? – запитав Олег усміхаючись.

– Може, Чортове Око?

– Так, саме воно, Чортове Око! – запевнив Олег. – Отут кінець нашій подорожі і початок таємничої загадки. Бо в галереях, які ми пройшли, а може, й десь у цьому глибокому каньйоні, лежить досі не знайдений скарб. Здається, долина зовсім замкнена, бо я не бачу ніякого виходу з неї. Ви гляньте, навколо тільки прямовисні скелі, які, напевне, з усіх інших сторін взагалі неприступні. Я дивуюсь дідусеві, як це він знайшов таке загадкове, рідкісної геологічної структури місце.

Олег раптом замовк, напружено вдивляючись у невеличкий лужок біля озера. Потім квапливо дістав з футляра бінокль, з хвилину дивився на нього і збуджено вигукнув:

– Ось погляньте, погляньте, там стоять кілки, це залишки якогось житла… Там, напевне, жив мій дід! Негайно ж униз!

Я почав умовляти збудженого геолога, щоб він не поспішав спускатись у каньйон. Але Олег наполягав на своєму: йому хотілося ще сьогодні бути біля озера.

Звісивши ноги, геолог сидів біля виходу, мабуть, не в силі одірвати свого погляду від панорами каньйону. Я мовчки відійшов і повернувся тунелем назад аж до місця крутого підйому. Гукнув Чижову та Єменці, і ті витягли мене нагору. Товариші засипали мене запитаннями.

Коли я розповів їм про наше відкриття, Тамара від хвилювання аж присіла і радісно заплескала в долоні. Чижов тримався спокійніше. Він почухав за вухом і сказав:

– Отже, тут кінець нашій експедиції. І після цієї проклятої подорожі з усіма труднощами й небезпеками нам доведеться ще чортзна-скільки чекати наслідків?

– Рівно стільки, скільки нам буде потрібно, щоб знайти цей…

– Еге ж, – перебив мене Чижов, – цей невидимий, дивовижний, таємничий чортів скарб! І ви, шановні друзі, гадаєте, що я зможу тут сидіти, мов сова на гілляці, й чекати, поки ви простукаєте скелі, облазите всі ходи, тунелі, горизонти і всякі там закутки? Мені треба вертатись до Вертловки! Через дванадцять днів відкривається крайова конференція колгоспників і членів мисливських кооперативів, на яку я обраний делегатом. Я не можу нехтувати громадськими обов'язками. Олег Андрійович має час, то й нехай собі тут шукає, вистукує, розкопує, розгрібає і вимірює – це його спеціальність. Що ж до вас, Рудольфе Рудольфовичу, то, мені здається, ви теж не маєте зайвого часу, хоч, видно, чомусь не поспішаєте.

Чижов казав правду. Моя відпустка невблаганно наближалася до кінця. Мене чекали службові справи в далекому Ленінграді. Тому я, згнітивши серце, легенько кивнув Чижову на знак згоди, і це викликало несподівану реакцію в Тамари. Вона підхопилася, взялася в боки і гнівним голосом почала вичитувати Чижову за нетерпіння й недооцінку виключного значення нашої незвичайної експедиції. На закінчення дівчина заявила:

– Ніхто вас, Петре Андрійовичу, не затримує. Не думаю, щоб Олег Андрійович заперечував проти вашого повернення назад. їдьте собі хоч сьогодні, навіть зараз! Я тільки скажу вам, що ви бачите не далі свого носа, як те курча…

– Ха-ха, – зареготав Чижов, – знайшла курчатко. Ти сама ще жовторота, щоб учити інших. Хіба ти не розумієш, що в мене є громадські обов'язки, а шукання скарбів – це справа, коли хочеш, особиста…

– Посоромилися б, дядечку Чижов, – розпалилась Тамара. – Цю роботу Олег провадить з відома Ленінградського геологічного інституту. А це вже входить до компетенції Академії наук. І це зовсім уже не те, що ваші обов'язки…

– Годі, – промовив Чижов. – Облишмо суперечки про те, що важливіше: справа вертловського колгоспу й мисливського кооперативу чи Ленінградського геологічного інституту, Чижова чи Олега Андрійовича Феклістова. Гаразд, визнаю, що трохи погарячився. Але цього курчати я тобі не забуду, вертихвістко.

Тамара, незважаючи на грізний погляд Чижова, обняла його і цмокнула в щоку. Так був встановлений мир, і Єменка сухо зазначив:

– Ось бачите, чого може накоїти скарб з друзями. А ще дивуємось, що колись шукачі золота за купку жовтого металу билися між собою.

– Ті часи вже ніколи не повернуться, – зауважив Чижов.

– Звичайно. А тепер ходімо всі за Олегом, – наполягала Тамара.

Ми спустилися в штольню і незабаром уже стояли біля «вікна» підземного лабіринта.

Коли вірьовку було закріплено, Олег перший спустився в каньйон. За ним спустилися Тамара і всі інші. З дивним почуттям ступали ми по глухій долині, відрізаній неприступними горами од усього світу. Ця земля, якої не торкалася людська рука, здавалася нам казковою. Тисячоліття відшуміли над каньйоном, а тут усе лишилося, напевне, так, як і було з початку виникнення цих гір. І тільки ініціативний, невтомний Олегів дід кілька десятків років тому відкрив цей закуток, дорога до якого пролягала плутаним підземним лабіринтом. Сам цей факт глибоко зворушував нас. Оглядаючись навколо, ми просувалися вперед мовчки і обережно, весь час були насторожі, ніби нам загрожувала небезпека з боку спорохнявілих істот, які в давнині тисячоліть, можливо, підстерігали тут свою здобич.

Загальна площа каньйону, на наш погляд, становила три – три з половиною квадратних кілометри. Грунт місцями вкривала висока трава, подекуди росли самотні берези, кедри й чагарники. З південного боку долина, поступово знижуючись, переходила в улоговину, на дні якої блищало озеро. В північній частині каньйону, позбавленій рослинності, землю густо вкривало каміння різних розмірів. Найбільше нас зацікавило, звичайно, озеро. Береги його були закуті в гладенький граніт скель. Водойма нагадувала своєю формою величезну балію. Ні притоку, ні витоку з цієї дивної посудини ми не помітили. Але ж вони мали бути! Осторонь озера на розкішному лужку, що нагадував яскравий килимок, усипаний барвистими квітами, виднілися рештки будівлі. Ще зберігся каркас хатини і навіть складена з каміння піч. Отже, ця халупа була колись зимовим житлом геолога Івана Хомича. Ця обставина свідчила про те, що дід Олега прожив тут досить довго, мабуть, закінчував свої дослідження.

Олег замислено постояв перед хатиною, потім розгріб уламки порід, уважно оглянув їх, узяв у руки якусь грудку і, нарешті, сів, глибоко зітхнувши. Тамара щось запитала, але він тільки махнув рукою.

В закритому з усіх боків каньйоні було душно. Я вирішив скупатися. Недовго роздумуючи, рушив до озера, швидко роздягнувся і зайшов у воду. Та не встиг зробити й кроку, як послизнувся на гладенькому дні і безпорадно шубовснув у мілку прозору веду, аж виляски пішли. Вода скаламутилась і в першу мить видалася мені дуже холодною. Я поплив від берега. Прорізаючи водяну гладінь, я насолоджувався приємною прохолодою, коли це раптом спокійна вода захвилювалася, завирувала, могутнім поривом підняла мене вгору, крутонула кілька разів, і сильна течія забила дихання. Напружуючи всі сили, я намагався вирватись з обіймів грізної стихії. Недовго було й втопитися, бо водяний вир не переставав мене крутити, піднімав угору й не давав навіть дихнути. Вода боляче хльоскала мене по всьому тілу, в голові гуло, очі, здавалося, от-от повилазять з орбіт. Я вже не плив, а тільки розгрібав руками вируючу воду, коли раптом відчув, що хтось схопив мене за ногу. З останніх сил я опирався страшній потворі, яка, можливо, жила в цьому озері ще з прадавніх часів і підстерігала жадану здобич.

– Не брикайтесь, хай вам чорт! Лягайте на спину!.. – крикнув хтось поблизу.

Я послухався, бо голос людини відігнав примару страховища, яке хотіло втягнути мене в таємничі глибини озера.

Не знаю вже, як я опинився на березі, бо навколо раптом запанувала тиша.

Я зомлів. Але опритомнів досить швидко: товариші робили мені штучне дихання так енергійно, що в мене аж кості заболіли. Я розплющив очі, але – який жах! – перед очима були тільки сині круги.

Що вже я кричав з переляку, не знаю. Пам'ятаю, мене заспокоювали знайомі голоси, чиїсь руки гладили обличчя, чоло…

Сині кола поступово розходились, і за хвилину страшна пітьма, що окутала мене, почала рідшати. Нарешті, я знову побачив світло, світло життя!

В мене почався раптовий приступ лихоманки. За допомогою Олега й Чижова я швидко одягнувся, а чимала чарчина горілки повернула мене знову до майже нормального стану. Тільки тепер я міг сердечно подякувати Єменці, який витяг мене з вируючих хвиль.

Непогано подорожувати по тайзі в товаристві такого досвідченого геолога, яким був Олег. Він швидко збагнув загадку дивовижного явища, що відбулося у нас перед очима.

Чортове Око являло собою басейн, куди впадали всі підземні струмки й річки навколишніх гір. Гирла цих струмків і канали, якими вода стікала, були десь під водою озера. Підземні русла струмків з'єднували Чортове Око з якимось іншим басейном, що лежав десь вище. Як тільки рівень води цього невідомого басейну підвищувався, зайву воду поглинали підземні річки, які потім скидали її в Чортове Око під таким тиском, що на поверхні озера виникали великі гейзери. І треба ж було обставинам збігтися так, що водозлив настав саме тоді, коли я плавав по озеру.

Поки Олег пояснював нам це явище, рівень води в озері піднявся майже на два метри і затопив скелясті береги. Тепер ми збагнули, чому береги озера були такі гладенькі, позбавлені будь-якої рослинності: вода безперервно змивала родючий намул підземних річок, і він осідав на дно.

Але чому рівень води в озері знову спадає. Це поки що лишалося незрозумілим. Та незабаром ми розгадали і цю таємницю. Поки ми обідали і пили чай, дія гейзерів припинилась, під скелями протилежного берега, що нависав над поверхнею води, почулося грізне булькання. Рівень води досягнув, напевне, горловин каналів, що ховалися під виступом скелі. Хлинувши в різні провалля, вода, мабуть, відкрила інші горловини, що були нижче і звільнялися від води раніше, ніж поверхня озера зрівнювалася з усіма отворами підземних річок, які поглинали води.

Явище, характерне для вапнякових порід, відбувалося тут у скелях зовсім іншої геологічної структури.

– Що правда, то правда, – мовив Олег, – Сурунганські гори – це унікум, і саме тому дід мій звернув на них особливу увагу. Нам лишається тільки одне: розшукати підтвердження знахідки, на яку ми натрапили біля хатини. Повірте, друзі, я з нетерпінням чекаю, коли, нарешті, зможу вам сказати, що ось тут лежить скарб, який заповідав мій дід вільному російському народові. Ви пережили зі мною вже не мало розчарувань, і поки я не переконаюсь, що знаю все до останньої літери в цій справі, я не скажу вам нічого. Я не піду з цієї долини, доки не розгадаю таємниці заповіту Івана Хомича Феклістова!

Ми розуміли його прагнення і ні про що більше не питали. Але ніхто з нас не хотів повертатися до табору. Ми вірили: талановитому потомкові славетного геолога Івана Хомича, нарешті, пощастить знайти те, що ми так давно шукали.

Я сушив собі голову над тим, що ж мав на гадці Олег, але мовчав, час від часу поглядаючи на Тамару, яка не зводила очей з хлопця.

Вона сиділа біля Олега, тримаючи його за руку. Обличчя її світилося ласкою і ніжністю. Дівчина схилила голову на груди геологові, і той аж сяяв од щастя.

Чижов поглянув на них лагідно, узяв мене під руку і повів до озера. Спокійна гладінь Чортового Ока вигравала золотаво-червоними відблисками. То були чари вечірньої зорі.

– Я не хотів їх тривожити, – мовив Чижов майже пошепки. – Вони переживають найщасливіші хвилини з житті. Олега чекає велике, може, навіть державного значення відкриття, і я розумію, що відбувається у нього зараз в голові і в серці. Мозок його зайнятий геологією, а серце стукотить про щось інше. Одне скажу вам напевне: буде весілля! А чи будуть знайдені поклади, про це важко сказати без голосування всіх учасників експедиції.

– Ви думаєте, Петре Андрійовичу, що Олег нездатний розгадати таємницю Сурунганських гір, таємницю заповітного скарбу? – запитав я.

– Пророкування – невдячне ремесло, – зауважив той у відповідь і заперечливо замахав обома руками. Потім він обернувся, поглянув на двох молодих людей, що сиділи біля руїн халупи, і, лагідно посміхаючись, вів далі: – Замість пророкування можу вам сказати свою думку про Олега: я вважаю, що він дуже обдарований юнак і гідний довіри геолог. Але, зрозуміло, всього цього ще замало, щоб розібратися в такій заплутаній справі, як заповіт, написаний у роки царського самодержавства і першої світової війни. Час поглинає все. Він поглинув, напевне, і залишені умовні знаки та застереження старого Івана Хомича тут, у цій халупі. Почекаємо до завтра і побачимо, чим здивує нас Олег Андрійович: розгадкою таємниці скарбу чи повідомленням про одруження з Тамарою!

– Я бажав би йому і того, й другого, – зауважив я коротко.

– Даю наперед своє благословення, якщо буде потреба, – додав Чижов напівжартома, напівсерйозно.

Не знаю, про що воркували Олег з Тамарою, але дівчина заявила, що лишається в долині і радить нам зробити те саме.

– Справа давно вирішена, – гукнув Чижов, – я не рушу звідси, поки не дізнаюся, що там Олег Андрійович приховує.

Всі лишилися ночувати в цьому забутому закутку землі і взялися лаштувати постелі. Нарубали хмизу, розклали три великі багаття і, коли вони догоріли, встелили вітами нагріту землю. Над кожною постіллю напнули низенькі халабуди з довгих галузок, щоб не так швидко виходило тепло. Скромну вечерю запили чаєм і полягали.

Я швидко заснув. Та зненацька серед ночі мене розбудили якісь дивні звуки. Крізь сон мені здалося, що сурмлять труби. Товариші теж прокинулися і почали уважно прислухатися до дивовижних звуків, які нагадували диявольську сонату в Співучій печері.

Звуки линули з кількох невеликих отворів у скелі, де був вихід з нашого тунелю. Отже, ми спостерігали вже знайоме явище: коли зійшло сонце, від нагрівання скель почали утворюватися повітряні течії, які примусили зазвучати кам'яні органи.

За сніданком Олега не було. Він ще вдосвіта пішов кудись і досі не повернувся. Тамара сказала тільки, щоб ми не турбувалися: Олег, мовляв, розвідує печеру і перевіряє свої вчорашні здогади.

Вона намагалася бути цілком спокійною, але рум'янець на щоках свідчив про її хвилювання. Щоб приховати неспокій, Тамара закинула голову й задивилася на гору, що пломеніла в золотавих променях вранішнього сонця. Дівчина стояла, освітлена їх сяйвом, мов чудесна статуя, вилита з бронзи.

Чижов залюбувався цим образом квітучої молодості, лукаво посміхнувся і сказав:

– У старовинних книгах я вичитав, що колись астрологи в день народження людини уважно вивчали положення зірок, щоб скласти гороскоп новонародженого. По-моєму, Тамара народилась не інакше, як під сузір'ям Діви.

– Це видно й без астролога, – зауважив я категорично.

Єменка, що, іронічно посміхаючись, слухав нашу розмову, зітхнувши, промовив:

– За старих часів шамани теж пророкували нам по зірках різні нісенітниці. Але тепер кожний знає, що між зірками на небі й долею новонародженої дитини ніякого зв'язку немає. Хоч деякі бабусі ще й сьогодні вірять у це. Вони йдуть у тайгу, шукають перехрестя стежок і вигукують різні слова про зірки, потім прислухаються до луни…

Тамара скоса глянула на Єменку і перебила його розповідь про астрологічні вигадки старих бабів.

– Можу вас запевнити, шановні, що й без ворожіння по зірках я знаю напевне: Олег знайде те, що шукає.

– Тож хай не підведе нас твоя віра! Амінь! – промовив Чижов і, взявши рушницю, додав: – Не можу сидіти без діла. Піду пройдусь по долині.

Коли Чижов пішов, я підсів до Тамари і, спонукуваний цікавістю, спитав, що, власне, Олег шукає в печері.

– Поклади, звичайно, – сухо відповіла дівчина.

– Оце так новина! Але я хотів би знати конкретніше, що мається на увазі – золото, платина, срібло чи, може, самоцвіти?

Дівчина насупилась, хоч очі дивилися весело.

– Хіба я пророк, чи що? Я знаю не більше, ніж ви. Олег був дуже обережний й навіть мені не сказав про свою знахідку. Раджу вам піти краще до озера порибалити.

– Рибка з Чортового Ока, напевне, вам не сподобається, – буркнув я.

Що було робити? Очевидно, Тамара сказала правду. Для риболовлі в мене не було ні настрою, ні потрібної снасті, і тому я вирішив пошукати Олега в лабіринтах скель.

Хоч Єменка відмовляв мене од цього, та я наполіг на своєму. Закинув за плече рушницю, причепив до пояса найкоротшу линву і по вбитих костилях подерся по скелі до входу в печеру.

Звідти мені в обличчя війнуло прохолодою. В коридорі панувала тиша, і тільки струмінь повітря з шелестом виривався з темної горловини. Я засвітив ліхтарик, рушив уперед і, тримаючись за линву, яку ми залишили тут, швидко дійшов до штольні. Підніматись було важче, ніж я сподівався. Добравшись майже до половини крутого схилу, я раптом відчув свист вітру з боку темного виступу. Зацікавившись, я посвітив на стіну і побачив, вузький прохід, що віз убік. Раптом мою увагу привернула зовсім світла стрілка, висічена на скелі. Я обережно виліз на низенький виступ, придивився до позначки: і зрозумів, що її міг висікти тільки Олег, бо під стіною-лежали ще свіжі уламки камінців, які під час роботи обсипались на темне дно печери.

Я гукнув у прохід, сподіваючись, що Олег відповість. Мій голос луною відбився од стін і десь пропав у долині, знову настала тиша.

Я нерішуче потупцювався на виступі і вирішив оглянути коридор, на який вказувала стрілка. Вузький прохід несподівано став широким і пішов похило вниз. Навчений досвідом, я ступав дуже обережно, крок за кроком, бо в цьому тунелі десь міг бути глибокий колодязь, пробитий колись водою. І справді, незабаром я побачив перед собою глибочезну розколину. Вона була з метр завширшки, але для кам'яної труни цього цілком досить.

Обережно перескочивши цю кам'яну пащу, я за хвилину опинився у великій печері. Дно тут було завалене уламками породи, химерні темні закутки здавалися численними отворами до кам'яних надр. Біля однієї стіни я натрапив на якусь перешкоду. Присвітивши, я завмер і скрикнув з переляку.

Переді мною були обриси людських ніг у білих шкарпетках. Точнісінько так «наряджають» людину в труну.

За кілька секунд я вже опам'ятався, ступив уперед, присвітив ліхтариком ще раз і побачив на землі… Олега! На мить я розгубився, але потім кинувся до нього.

– Олег, Олег, що з вами?

Реакція на мій вигук була несподівана.

Геолог розплющив очі, скрикнув, і не встиг я опам'ятатись, як він ударив по ліхтарику. Ліхтарик погас і відлетів десь у пітьму. Олег схопився на ноги й крикнув:

– Хто ви?

– Тьху, сонько, це ж я…

– У-ух, – зітхнув геолог. – Ну й налякали ж ви мене! Де мій ліхтар?

– А ви мене. Я подумав, що тут якийсь покійник.

Після цієї короткої розмови Олег розповів мені про свої пригоди.

Під час вчорашнього огляду вузького проходу штольні геолог знайшов на землі кілька уламків породи, які за звичкою з професіональної цікавості поклав у ранець. Натрапивши потім на уламки такої ж породи в каньйоні біля зруйнованого житла, він зрозумів, що саме знайшов його дідусь. Олег вирішив на ранок негайно дослідити прохід. Дійшов до великої печери, старанно оглянув стіни, відбив кілька кусків породи і побачив, що не помилився. Хлопця охопила невимовна радість, після чого настала реакція. Адже геолог цілу ніч перед цим не склепив очей, бо думки про те, що він знайшов ключ до покладів, не давали йому заснути. Зморений хлопець приліг на хвилинку перепочити. Черевики він поклав під голову замість подушки і заснув як убитий.

– Найбільше злякали мене ваші білі вовняні шкарпетки, – вигукнув я, ледве переводячи дух від сміху. – Але досить, скажіть же, нарешті, що ви знайшли?

Олег посвітив на кусок породи, яка заблищала тьмяним сріблом у променях ліхтаря, зважив грудку в руці й виразно вимовив:

– Молібден!

– Молібден? – перепитав я здивовано.

– Так! Метал молібден, вірніше кажучи, мінерал молібденіт, з якого добувається молібден. Цей мінерал зустрічається на землі в такій кількості дуже рідко. Мій покійний дідусь був людиною надзвичайно прозорливою. Ще тридцять років тому він передбачав, яке величезне значення матиме цей рідкісний мінерал. Тому він так дбайливо оберігав поклади, боявся, щоб скарб не потрапив до рук ненависного царського самодержавства. Здається просто неймовірним, як взагалі дід знайшов цей скарб. Яку треба було мати винахідливість і витримку, які глибокі знання, щоб самому, в тяжких умовах, блукаючи в лабіринтах скельних горизонтів, ходів, шахт і коминів, знайти цей дорогоцінний мінерал. Його ім'я назавжди буде вписано золотими літерами в історію нашої геології.

Олег стояв випроставшись і ліхтариком освітлював печеру. З усіх боків іскрилися сріблясті стіни, западини й виступи. Ця печера теж утворилася внаслідок ерозії – тут не було задухи, бо навколо зяяли отвори, крізь які циркулювало повітря.

– Думаю, що вся ця частина гори складається з молібденіту і дальша розвідка покаже, які запаси мінералу тут залягають, – міркував Олег.

– Напевне, час уже повернутися до товаришів. Вони там сидять і з нетерпінням чекають обіцяної розгадки, остаточних наслідків нашої важкої подорожі.

Олег ляснув себе по лобі й заметушився.

– Звичайно. Я так захопився своїм відкриттям, так сп'янів од радості, що про все забув…

– І про Тамару? – спитав я жартома.

Він голосно зітхнув. Наступила коротка пауза. Нарешті хлопець серйозно відповів:

– Тамари це не стосується. Ви ж самі добре знаєте, що не можна забути того, хто завжди в серці. Ходімо!

Як тільки ми з'явилися у «вікні» білого світу, товариші одразу ж побачили нас і побігли назустріч.

Олег спустився додолу першим і майже впав Тамарі в обійми.

– Олег, Олежка, з чим ви прийшли? – нетерпляче питала дівчина, заглядаючи хлопцеві в очі.

Ми теж пильно дивилися на Олега.

– Двадцять років тому сюди, в цей незвіданий світ скель, – почав геолог свою розповідь, – проник мій дід з своїм вірним товаришем і помічником – Хатангіном, дідом Єменки. Дідусь мій був геологом рідкої вдачі й витримки і після довгих, важких шукань справді знайшов тут неоціненний скарб. Усі ми були певні, що це золото. Так само думав і той бандюга та спекулянт, організатор нападу – Пуговкін. Та ми помилилися. Золото справді є з цих горах, але його значення тут другорядне. Ще вчора я знайшов у печері інший, дуже рідкісний мінерал, який у темряві не зміг роздивитись. Я поклав невеликий уламок породи в мішок, а коли ми підійшли до цієї зогнилої хатини, я побачив на землі багато уламків такого ж мінералу. За багато років вони дуже обвітрились. Тільки розбивши їх, я впевнився, що вони такі ж, як і той кусок, знайдений у печері. Признаюсь, я вагався, поки встановив напевне, що це мінерал…

– Сто чортів з цього пекельного озера! Не тягніть, – перебив Чижов оповідача, – не зловживайте нашим терпінням!

Олег співчутливо посміхнувся і вів далі:

– Золотоносні структури тут залягають у формі кварцових жил. Це ми всі бачили в Співучій печері, де натрапили на одну з таких збіднених жил. Проте в інших горизонтах вона знову збагачується. Я виявив її сьогодні в розширеному проході, що відходить од середини шахти. В цій жилі є трохи золота, але, в основному, вона складається з рідкісного мінералу – молібденіту. В такій структурі супровідними породами бувають здебільшого кварц і слюда. Але тут природа порушила закономірність: малоцінних порід у цьому пласті зовсім небагато. Крім невеликої кількості золота, в ньому майже самий молібденіт. Для нашої країни це справжній скарб!

– Молібденіт, молібденіт… – бурмотів Чижов. – Пригадую, щось читав про цю диковину…

– Так, так, це велика рідкість, – вів далі геолог. – Молібденіт знали ще в давнину. Тоді ж виникла і його назва, бо античні природознавці Діоскарид і Пліній вважали його за графіт і називали molybdaena, тобто графіт. Інші його називали свинцевим блиском. І тільки в тисяча сімсот сімдесят восьмому році шведський хімік Шеєле довів, що цей мінерал нічого спільного з графітом не має, а ще через п'ять років швед Гьольм уперше одержав з нього метал молібден. Молібден, як і золото, розчиняється тільки в царській водці, він крихкий, плавиться лише при температурі дві тисячі двісті п'ятдесят градусів за Цельсієм. Застосовується він, головним чином, у виробництві марганцевої сталі та інших видів високоякісних сталей. Ним покривають також деякі швидкоіржавіючі сталі. Молібден використовують також замість вольфраму у виробництві електричних та електронних ламп усіх видів. Отже, йдеться про поклади, значення яких для нашого радянського господарства важко переоцінити. Я щасливий, що мені, за вашою допомогою, дорогі друзі, випала честь здійснити давні мрії мого славного предка і віддати цей скарб в руки трудового народу!

Олег скінчив. Настала урочиста тиша. Всі були схвильовані й захоплені, а в Тамари від радості та зворушення навіть забриніли в очах сльози. Дівчина ледве стримувалась, щоб не заридати від щастя. Вона повільно підійшла до Олега. Той обняв її і, нахилившись до сяючого дівочого обличчя, поцілував.

– Гірко, гірко! – гукнув Чижов, і ми приєдналися до нього.

Отже, таємниця долини була розгадана. Кожний з нас переживав цю подію по-різному. Олег блаженно посміхався, записуючи до грубого зошита дані про знахідку. Він заявив, що лишиться тут сам, бо має визначити точніше запаси молібденіту, розвідати під'їзні шляхи до глухої долини…

– А чи не час би вже подумати щасливому дослідникові й женихові про більш прозаїчні речі? – перебив його тираду Чижов.

– Але ж, Петре Андрійовичу, зрозумійте, що… Чижов знову не дав йому договорити, заперечливо похитав головою і підніс палець:

– Мій шлунок ремствує! Воно й не дивно, бо вже два дні не одержує того, що потрібно. В ім'я спокою цього важливого органу в моєму тілі прошу вас, Олегу Андрійовичу, негайно ж повернутися до табору. Всім треба вже відпочити і підкріпитися доброю їжею. Не кажучи вже про те, що відкриття покладів і ваші заручини треба відзначити як годиться. За звичаєм, проголосуємо чи…

– Згода, облишмо зайві процедури! – гукнув Олег, винувато кліпаючи очима.

Шлях до табору пройшли без пригод, і собаки ще здалеку привітали нас радісним гавкотом. Старобор, усе ще кульгаючи, кинувся нам назустріч і взявся вичитувати за те, що ми змусили його так непокоїтися.

Поки нас не було, Старобор не сидів склавши руки.

Він вполював кількох гірських курочок, наловив форелі, назбирав грибів і прокоптив залишки ведмежого м'яса.

За кілька хвилин у затінку біля скель, які так довго оберігали свою таємницю, був накритий імпровізований стіл, і все наше товариство сіло до вечері.

Ми домовились, що завтра вирушаємо назад до Вертловки. Але це стосувалося тільки трьох учасників експедиції: Чижова, який поспішав на крайову конференцію, Старобора, який мав бути в колгоспі, і мене: відпустка моя вже кінчалася, а до Ленінграда було далеченько…

В горах лишався Олег, щоб завершити потрібні дослідження. Тамара заявила, що не покине геолога і допомагатиме йому. З ними лишався також Єменка. Він взявся постачати їм свіжу дичину, рибу і дбати про безпеку. А втім, Єменка мав бути і за провідника, якби назад довелося повертатися раніше, ніж сюди прибудуть запрошені Олегом робітники.

Ми готувалися до зворотної подорожі цілих два дні. На третій день я спустився з Олегом у каньйон, щоб ще раз побувати в цьому кам'яному світі, тепер уже позбавленому таємниці. Постояв трохи біля Чортового Ока і боязко ввійшов у прохолодну воду. Олег з Єменкою стояли н березі, тримаючи вірьовку на випадок, якби примхливе озеро знову схотіло поглинути мене.

Проте поверхня озера була гладенька, мов дзеркало. Навіть подих вітерця не порушував її спокою.

Мені хотілося надовго запам'ятати цей ще ніким не вивчений загублений світ, сповнений таємниць.