Текст книги "Заповіт мисливця"

Автор книги: Рудольф Лускач

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

Надвечір усе було готове до від'їзду, і рано-вранці наш караван вирушив у глиб недослідженої тайги.

Перед від'їздом старий мисливець дав нам ще кілька вказівок. Він застерігав від можливих небезпек і наказував обов'язково позначати свій шлях. Ми розрахували, що повернемось за вісімнадцять днів. Правда, Олегові такий строк здавався недостатнім, але Чижов запевняв, що вісімнадцяти днів цілком вистачить для того, щоб комарі, мухи та кліщі примусили нас прагнути якнайшвидшого повернення.

День, коли ми від'їжджали, був чудовий. Уже зранку сонце заливало землю золотистим сяйвом, яке помалу змінювалося на теплі кольори розплавленого срібла.

Першим їхав Єменка Наминки, а замикав похід Шульгін. Спочатку ми рухалися клусом по цілком пристойній дорозі. Через декілька годин дорога розгалузилась. Чижов пояснив, що взимку цією дорогою мисливці з Вертловки їздили колись до тайги на полювання – хто на північ, хто в інші сторони, відповідно до того, де в кого була зимова хатина.

Так було раніше. Тепер полюють організовано. Мисливські кооперативи розподілили тайгу на ділянки. Окремі групи мисливців певний час полюють на одній ділянці, потім переходять на іншу. Такий порядок забезпечує раціональний відстріл хутрового звіра.

За розмовою ніхто не помітив, як наш караван розтягнувся, хоч ми й домовилися їхати на певній відстані, недалеко один від одного. Тамара та Олег лишилися далеко позаду й, очевидно, захопившися жвавою розмовою, десь на роздоріжжі звернули в інший бік. Тимофій Старобор розсердився.

– А позначати дорогу забули? – спитав Чижов.

Він звернувся до всіх разом і ні до кого особисто, тому ніхто й не відповів.

Тоді я сказав, що це завдання треба поручити комусь особисто.

Тут Старобор хлопнув себе по лобі й так нахмурив брови, що шрам на його чолі став подібний до знаку оклику.

– Ох, і пам'ять же в мене! Адже позначати дорогу взявся Федір Лаврентійович! Мабуть, тому він і відстав. І не знає навіть, що Тамара з кавалером поїхали іншим шляхом.

– Нам треба встановити порядок, щоб шановні члени експедиції не розбіглися часом по тайзі, мов пустотливі козенята! – гнівався Чижов. – Почекаємо на них тут. Не розумію, де подівся Шульгін. Значкування – немудра справа: вдарив сокиркою, витесав стрілу на дереві і їдь собі далі. А ще й лісничий!

– У тому-то й річ, – засміявся Старобор. – Він оглядає дерева й вибирає, мабуть, найгірші, щоб зарубками не пошкодити, бува, своїх красенів.

Ми хотіли злізти з коней, але Єменка порадив їхати далі до Іванового джерела, де можна напоїти коней. Це джерело, певно, дістало ім'я одного з тих відважних Іванів, які давно колись першими проникали у глиб тайги. Може, він полював на соболів, яких у давнину водилося тут дуже багато, може, шукав золото.

Так чи інакше, а струмочок носив ім'я російського сміливця. Ліс тут був рідкий, і ріс він в глибокій улоговині, навколо якої розкинулись болота. Все тут було просякнуте водою. Найпідступнішими вважалися «висячі» болота – явище зовсім неприродне, тому що виникали вони на стрімких схилах. Стежка, якою ми спускалися, була звивиста й дуже крута, наші коні аж присідали на задні ноги, щоб не посковзнутися й не впасти вниз. Мені так і хотілося скочити з коня, але я вчасно зрозумів, що при цьому кінь міг би втратити рівновагу і скотитися разом зі мною вниз або ж упасти на бік і придушити мене. Що й казати, обидві ці перспективи мало привабливі, і тому я сидів у сідлі тихо й смирно.

Нарешті, подолавши цей карколомний шлях, ми опинилися на дні улоговини. Тут розсідлали коней і пустили їх пастися. Старобор закип'ятив чай, без якого не обходився навіть найменший привал. Тільки через деякий час з'явилися першими Тамара та Олег. Вони зупинилися на краю улоговини і, певне, розмірковували, як спуститися в долину. Коли ж, нарешті, вони дісталися до нас, Чижов дорікнув їм за те, що запізнилися і затримали інших. Проте Олег запевняв, що вони їхали одразу ж за Шульгіним, а той на якомусь повороті раптом зник.

Це було дивно: адже Федір Лаврентійович мав їхати останнім.

– Так воно й було. Але він позначав дорогу, іноді випереджав нас витісував стрілки на деревах, потім знов опинявся позаду.

Нам не лишалось нічого іншого, як чекати. Тільки через дві години Шульгін з'явився на горі, окликнув нас і почав з'їжджати вниз так швидко, що в'ючак, котрого він вів на поводі, мало не впав.

– Сто чортів! – накинувся на нього Чижов. – Де це ви загубилися?!

– Ви, Петре Андрійовичу, даремно хвилюєтесь. Я в тайзі не загублюсь, а от в'ючак мене таки підвів. Поки я позначав дорогу, він повернувся – і гайда назад. Кінь ще молодий, і я, певно, й не сердився б, якби одразу повернув його. Але в'ючак вибрав собі такі звивисті стежечки, що я тільки дивувався, як це кінь, тварина, в цілому, розумна, може бути здатна на дурні витівки. Ось тепер веду його на повідку.

Тон, яким говорив Шульгін, не можна було назвати вибачливим, і Тамара не втрималась від зауваження, що з його ласки вони заблудилися, бо він зник, наче дух.

– Ми, люба Тамаро, живемо в часи, коли люди не вірять у духів. Шкода, що шамани в тунгусів вимирають. Ви могли б розпитати котрогось з них про цей випадок. А так вам доведеться задовольнитися моїм поясненням.

– Цей не лізе за словом у кишеню, – пробурмотів Старобор.

– Не дивуйтесь, адже не дуже-то приємно шукати по тайзі коня.

Надходив вечір, але Єменка запропонував їхати далі, бо про ночівлю в улоговині говорити не доводилось – тут було стільки комарів та мошви, що вночі ми й очей не заплющили б.

Ми рушили далі. Місцевість була горбкувата, понад стежкою виднілося чимало ям. Олег запитав, чи не провадила тут робіт якась геологічна експедиція. Але Чижов пояснив, що то ведмеді викопували тут бурундуків. Ці гризуни, дуже схожі на білок, тільки живуть вони в земляних норах, де влаштовують собі склади.

Ведмеді, певно, люблять поласувати і м'ясом бурундуків, і тими запасами, які зберігаються в їхніх складах.

Ми проїхали вузькою сідловиною між двома горами, і перед нами відкрилася чудова картина. На положистих схилах росли високі змішані ліси, і вся місцевість нагадувала величезний амфітеатр, обриси якого губилися в синювато-зеленій далечині. Примхлива природа урізноманітнила цю картину, розкидавши поміж лісовими хащами чудові барвисті луки.

Десь далеко позаду нас лишилися селища, містечка, столиці, де вирувало бурхливе життя. А тут усе потонуло в миролюбній тиші.

Не встигли ми намилуватися її красою, як щось заревіло. Потім почулося протягле жалібне виття – і все затихло.

Коні нашорошили вуха, собаки почали принюхуватись, а Єменка схопив рушницю, але потім махнув рукою, виїхав на галявину й скочив з коня. Нічого дивного: десь в тайзі точилася боротьба за життя.

Ми розсідлали коней і, жваво перемовляючись, поставили палатки.

Наші собаки – три моторні безстрашні вогульські лайки, які поводилися в дорозі тихо й непомітно – тепер бігали по галявині й розгрібали маленькі нірки ховрашків. Коли почулося ревіння, лайки рвонулися в зарості, але окрики Чижова та Єменки зупинили собак.

Поки ми ставили палатки, Олег пішов назбирати сухих дров. За мить Тамара вигукнула:

– Олег Андрійович повертається, мабуть, щось там з ним скоїлося!

Геолог біг через галявину, озирався й жваво жестикулював. Підбігши до нас, він ледве перевів дух і видавив:

– Я зустрів ведмедя! Несу із заростей оберемок хмизу, коли раптом виринає передо мною ведмідь. Став і дивиться на мене. Потім повернувся й повільно пішов собі геть, з цікавістю озираючись на мене. Тут я вже не втримався й крикнув. І ведмідь одразу ж зник, наче крізь землю провалився. Все це відбулося так швидко й так несподівано, що я навіть не встиг подумати, як мені бути.

Розповідь Олега викликала загальний сміх, – так, очевидно, намагався він показати, ніби прибіг до табору лише для того, щоб швиденько схопити рушницю, а не тому, що перелякався…

Найбільше сміявся лісничий Шульгін і сміючись запитував у геолога, чи добре той запам'ятав цікавого ведмедя, щоб колись при нагоді ввігнати йому кулю в шубу.

Тамара кинула поратися з вечерею, глянула на Шульгіна й дещо ущипливо спитала:

– Якщо ви можете давати такі чудові поради, то, певне, маєте самі в цьому чималий досвід. Цікаво, чи багатьом ведмедям ви повинні сплатити борги?

Шульгін, очевидно, не чекав такого запитання. Він здивовано поглянув на дівчину, зсунув шапку на потилицю й зітхнув:

– Дивіться, а я й не знав, що в товариша Феклістова тут є адвокат. Тому навіть і не збагну, що б мені сказати на свій захист.

– А ви спробуйте сказати правду, якщо вона навіть і гірка, – порадив Феклістов.

– Гаразд, – відповів Шульгін з удаваною покорою. – Признаюся, що таке траплялося й зі мною, аж двічі, отже, я можу тепер давати поради.

Вся ця ведмежа історія скінчилася загальним сміхом.

Наші собаки знову почали принюхуватись і прислухатися. Певно, вітер доніс до них щось таке, чого людина не могла відчути. Чижов тюкнув, лайки вмить схопилися й зникли в тайзі. Чижов, Єменка та я зарядили рушниці й швидко пішли слідом за ними.

Тінь столітніх дерев, здавалося, поглинула нас. Під ногами тріщали сухі гілки, час від часу я спотикався об коріння. Мої товариші були вже далеко попереду, коли собаки раптом голосно загавкали. Лайки й справді незамінні помічники мисливців – моторні, рухливі, безстрашні і кмітливі. Ось і тепер вони довели це. Тупіт і шум наближався до нас, тоді як гавкіт долинав здалеку. Отже лайки напали на дичину й женуть її на нас. Я відступив за кущ, котрий дає значно кращий захисток, ніж дерево. Шум наближався, і, нарешті, я побачив стадо плямистих оленів. Попереду мчав величезний олень, і було дивно, як він міг бігти між деревами, не торкаючись їх своїми розлогими рогами. Перш ніж стадо встигло підбігти на відстань пострілу, пролунав крик Єменки:

– Не стріляйте!

Почувши той окрик, олені повернули просто на мене. Собаки наздоганяли їх, і тварини, поспішаючи втекти, зовсім не звернули на мене уваги. Тільки тепер я помітив, що стадо веде стара олениця. Вона пробігла за п'ять кроків од мене. Не знаю, що мені спало на думку, але я ступив крок уперед. Олені забекали й на всьому ходу зупинились так швидко, що глиця та дерен полетіли з-під їхніх ніг у різні боки. Маленьке оленятко посковзнулось, беркицьнулося й тільки біля самих моїх ніг звелося. В цю мить мене раптом охопила спокуса утнути щось пустотливе. Я зірвав з голови капелюх і вдарив ним оленятко по спині. Від подиву воно жалібно закричало і не рушило з місця. Я був здивований не менше. Оленятко з цікавістю втупило в мене свої гарні коричневі очі. Очевидно, воно ще ніколи не бачило людини і не відчувало, яка небезпека йому загрожує. Звірятко стояло непорушно й тільки ворухнуло вухами, коли пролунав застережливий клич олениці. Потім воно вдарило кілька разів передньою ніжкою, відскочило вбік, мов пустотливе козеня, й помалу подалося слідом за стадом.

Проте цікавість була дужча за страх перед незнайомим – оленятко ще кілька разів оглядалося на мене.

А де ж ділися лайки? Собаки не прибігли сюди, та й гавкоту не було чути. Я не знав, що вони дисциплінованіші за інших лайок, навіть карельських. Ті так швидко не припинили б переслідування великого звіра. А ці собаки прибігли на свист своїх хазяїв, щоправда, не дуже охоче: тихим скавулінням виявляли своє невдоволення й крутилися навколо нас, наче під ними земля горіла.

Я запитав у Єменки, чому він застерігав мене не стріляти. Він пояснив, що ці олені під охороною закону. Колись вони були майже винищені. Тепер кожен мисливець дотримується правил одстрілу, тому що знає, який скарб носять олені на головах: білі панти – м'які, молоді роги. Щороку, в час, коли роги оленів вкриваються шкіркою, в деяких районах тайги тварин заганяють у загородки. Тут оленів спутують і відрізають у них м'які роги. Роблять це дуже обережно, щоб не поранити виступів лобових кісток. Операція триває недовго, але вона дуже болісна. Молоді олені стогнуть і ревуть, але старі не хникають. Здебільшого вони навіть оком не моргнуть, щоб не принизити себе перед людиною. Потім оленів знову випускають на волю.

Роги плямистих оленів стерилізують кип'ятінням і висушують. У фармацевтичних лабораторіях з пантів виготовляють дуже ефективні й цінні ліки.

Єменка любив свою професію, своїх оленів і все, що було з ними пов'язано. Він не шкодував сил, щоб збільшити поголів'я тих рідкісних тварин, і невтомно переслідував їхніх ворогів. Він не щадив ні рисі, ні ведмедя, ні барса, кожного браконьєра передавав властям на покарання.

Колись зоотехнік Єменка вбив навіть тигра, який забрів сюди й роздер двох оленів. Єменка розповів нам про Тигрову гору, яку раніше обминали й евенки, і росіяни. Там були лігва тигрів. Тигри живуть завжди самотньо, але ця гора була винятком: на ній рік у рік кублилися дві, а то й більше тигриці, і весь той район евенки називали Чу адакосі амба – страшна місцевість тигрів.

– А чи далеко та небезпечна гора?

– Днів шість путі на південь від Вертловки, – відповів Чижов. – Двічі були ми там з Єменкою і тільки за другим разом пощастило нам вполювати незвичайну здобич…

Кам'яний хребет гори ажурний, наче мереживо, і за формою подібний до підкови. Гору назвали Тигровою в тисяча дев'ятсот тринадцятому році, коли біля її підніжжя застрелили тигра величезних розмірів; звір важив триста сорок кілограмів. Тепер таких тигрів уже не зустрінеш – небезпечних хижаків переслідують настільки енергійно, що вони рідко коли досягають свого фізичного розквіту. Більшість тигрів, які потрапляють під кулю мисливців, це, так би мовити, молодняк, п'ятнадцяти-двадцяти років і середньою вагою до сто п'ятдесяти – двохсот кілограмів.

Тигрова гора має тисяча двісті метрів заввишки, вона стрімка й мало доступна; на півночі до неї примикає ще кілька гір, що так само, як і вона, прямовисно здіймають в небо свої нерівні схили. Про Тигрову гору ходило багато легенд, зв'язаних з шануванням тигра. Відсталі сибірські народності вбачали в тигрові могутнього, злого духа. Неприступність гори і забобонний страх перед злим духом, який нібито жив на верхівці її у вигляді тигра, примушували мисливців-евенків обминати цю гору.

Нерівні скелі, глибокі улоговини, ущелини та кам'яні лабіринти цієї гори і справді були улюбленим місцем тигрів. Тепер ці хижаки трапляються там, головним чином, наприкінці зими, коли дикі кабани переходять з кедрових лісів у дубові, до підніжжя гори. Навесні, а іноді й влітку, тигри виховують там своїх дитинчат, а коли над осінь спокій лісів порушує шум електричних пил та гусеничних тракторів, хижаки переходять до спокійніших місць, у глиб тайги. Проте Чижову з Єменкою вдалося-таки перехитрити небезпечного хижака. Від старого гольда, котрий шукав біля Тигрової гори жень-шень, Єменка довідався, що в розколині скелі старик натрапив на тигрове лігво з малюком, не більшим за щеня. Єменка й оком не зморгнув, довідавшись про це, бо він знав, що традиційний культ забороняє старому гольдові посягати на лігво тигра. Єменка поїхав до Петра Андрійовича і переказав йому те, що почув. Мисливці вже якось були біля гори, але безрезультатно, і тому Чижов трохи повагався, але потім вирішив ще раз спробувати щастя.

До гори дісталися надвечір. Біля коней лишили племінника Єменки, а самі обережно подерлися по стрімких схилах. Просувались доти, доки було видно. Коли ж настала ніч і над горами засвітилися зірки, мисливці лягли спочивати в невеличкому видолинку понад гірським струмком. Вони знали, що тигриці звичайно вирушають на полювання аж наприкінці ночі. Тільки-но на обрії з'явилася сіра патина – подих ранку, що прокидається, мисливці рушили далі. Ішли в півтемряві, крок за кроком, з рушницями напоготові. В лабіринті каміння та рослин просувались дуже повільно; це почало непокоїти мисливців – адже вони повинні були прийти до лігва раніше, ніж тигриця повернеться з полювання. За описом, який Єменка чув від старого шукача кореня життя, мисливці вирішили, що тигрове лігво має бути вже близько. Вони йшли зіщулившись, часто зупинялись і шукали слідів. Нарешті знайшли їх на м'якому грунті вздовж гірської річки: округлі відбитки лап великої кішки. З усього було видно, що до лігва вже зовсім недалеко. Мисливці стали й прислухались. Жоден звук не порушував тиші невисокого лісу. Поблизу із сплетення трав та кущів стриміла величезна кам'яна брила, біля якої росла покручена, пошарпана вітром сосна.

Єменка видерся на брилу й роздивився навкруги.

З виразу обличчя товариша Чижов зрозумів: Єменка щось помітив, і сам теж виліз на брилу. Коли ж Петро Тимофійович опинився на горі, Єменка показав йому під прискалком лігво тигриці. Чижов був вражений: який гострий зір треба мати, щоб у вранішньому присмерку помітити серед кущів, трави та каміння отвір, що вів у глиб скелі.

Справді, там щось ворушилося, але що саме, не можна було розпізнати. Єменка шепотів, що це, очевидно, тигреня; Чижов у цьому сумнівався, бо знав з досвіду, що тигриця приводить здебільшого двох чи трьох нащадків.

Усе свідчило про те, що матуся досі не повернулася з полювання. Швидкий і рішучий тунгуський мисливець відклав убік рушницю, витяг ніж і обережно спустився з брили. Від самої думки, що настав вирішальний момент, у мисливців затремтіли руки, проте вони обидва самовіддано наближалися до лігва. Чижов з рушницею напоготові, Єменка з ножем та мішком.

А що коли грізний хижак раптом повернеться? Але ця думка промайнула в голові Чижова лише як слабкий сигнал неусипного інстинкту самозбереження. Опинившись перед лігвом, мисливці почули жалібне нявчання. Мале тигреня, побачивши їх, забилося у найдальший куток лігва й зіщулилось біля стіни. Шерсть на ньому настовбурчилась, тигреня сичало, пирхало, шкрябалось і тремтіло від страху. В диких очах прозирав невимовний жах: уперше в житті звіреня побачило незнайому істоту – людину й не знало, що робити.

Та на роздуми не було часу.

Єменка спритно кинув тигреня в мішок і зав'язав його ремінцем. Маля принишкло і не виявляло жодних ознак життя. Мабуть, від жаху воно позбулося всієї своєї сили та волі.

Чижов тим часом стояв при вході в лігво, тримаючи палець на курку рушниці. Вже зовсім розвиднілось, і кожної миті тигриця могла повернутися. Цієї зустрічі треба було уникнути. Єменка швидко перекинув через плече мішок з тигреням, схопив рушницю і мерщій подався від лігва. Чижов ішов за ним назирці. Щомиті він обертався, готовий прикрити відступ, який скидався скоріше на втечу. Обидва бігли з гори навпростець поміж терном, чортополохом та камінням, прагнучи тільки одного: якнайшвидше добігти до коней, де мисливців нетерпляче ждав третій супутник. Ловці одним стрибком скочили в сідла й щодуху помчали геть, начебто їх переслідував той самий дух у вигляді тигра, що, як розповідали легенди, живе на верхівці гори.

Мисливці благополучно довезли тигреня до Вертловки, де воно, звичайно, викликало велику цікавість. Це вперше місцевим мисливцям пощастило впіймати живого тигра, хай навіть і такого малого, що він уміщався в мішку.

Не знаю вже, яку чашку я допивав, коли Чижов скінчив розповідь про це незвичайне й ризиковане полювання. Ми запитали в нього про дальшу долю викраденого тигреняти. Сибірський мисливець показав на Тамару:

– Запитайте ось у неї, яку халепу вона з ним мала.

– Не можу згадувати без жалю, – зітхнула дівчина. – Довго не могло воно звикнути до людей. Перші дні взагалі нічого не їло й не пило, і тільки тоді, коли з голоду вже ледве трималося на ногах, почало смоктати з пляшки молоко. А вже після цього тигреня швидко призвичаїлось до нового оточення; малюк був дуже гарненький і грайливий. Однак незабаром у нього почали прокидатися дикі інстинкти. Тигреня переслідувало свійську птицю, кусало овець і ганялося за поросятами. Одного дня ми лишили його в садочку, і звіреня втекло в тайгу. Собаки два дні шукали його: після цього малому хижакові наділи нашийник і пустили бігати в подвір'ї на довгому ланцюзі. Це його дуже сердило, і я взяла малюка під свою опіку. Я брала його з собою скрізь, куди б не пішла або не поїхала. Тигреня швидко росло. Та й не дивно: дідусь Родіонович дуже добре годував його, дбав, щоб воно щодня мало свіжу звірину. Довго тримали ми його в себе в домі. Але вночі малюк тинявся по кухні, нявчав, бурмотів, а згодом почав ревти. Тигреня будило нас кожної ночі, й ніякі вмовляння не допомагали. Тоді ми стали залишати його на ніч у клуні, але там воно казилося ще дужче. Очевидно, вночі йому найдужче хотілося на волю. Адже навкруги була його стихія – тайга. Згодом тигреня стало небезпечним для чужих людей, кидалося на них і нас почало слухатися дуже неохоче. Довелося розлучитися. Петро Андрійович одвіз його на станцію й відіслав звідти в Московський зоопарк.

А зараз я вам розкажу найцікавіше. Через рік я приїхала в Москву і в перші ж дні відвідала нашого тигра. Ми його звали Тассо. У вольєрі зоопарку бігало і лежало навколо невеличкої скелі кілька тигрів, та нашого серед них я не впізнала. Не знаю, що мені спало на думку, але я підійшла до самого краю рову, що відокремлював людей від хижаків, і гукнула: «Тассо, Тассочко!»

В ту ж мить один тигр схопився, витягнув шию й почав принюхуватися. Навколо мене стояло багато людей, і тому, мабуть, він не міг одразу ж пізнати мене. Але, уявіть собі, він пам'ятав мій голос! Працівник зоопарку, який з цікавістю спостерігав цю сцену, підійшов до мене, ми з ним розговорились, і він завів мене в рів. Не питайте, що витворяв Тассо. Він ліг на край стіни, нахилив голову й муркотів так тужливо, що я мало не плакала. Інші тигри, очевидно, дивувалися, що їх товариш мав таких знайомих, повертали голови, а один з них, мабуть, найцікавіший, навіть перехилився через край рову. Я просила, щоб мені дали драбину, хотіла погладити Тассо, але служитель зоопарку не дозволив – побоявся брати на себе таку відповідальність: а що коли…

«Ідіть, – каже, – громадянко, до директора…»

Я пішла. Директор з цікавістю вислухав мене, проте й він не був схильний дозволяти будь-які пустощі з тигром. Але, кінець кінцем, я вмовила його; директор наказав, щоб Тассо впустили в спеціальну клітку, де звичайно ізолювали тигрів під час лікарського догляду. Два служителі стали перед гратами, тримаючи напоготові брандспойти, щоб, на випадок небезпеки, спрямувати на тигра струмені води. Я стояла перед кліткою й чекала Тассо. Він вбіг і одразу ж впізнав мене, почав тертися головою об грати й муркотіти, а коли я, трохи вагаючись, пройшла крізь дверцята, тигр підскочив до мене так навально, що мало не збив мене з ніг. Я присіла біля нього, як робила це колись у Вертловці, гладила його, а звір так терся головою об мої ноги, що розірвав мені панчохи. Він мружився від насолоди, коли я чухала йому шию, і кілька разів так ніжно «погладив» мене лапою, що я довго потім носила синці на плечах і спині.

Та найгірше було, коли я зібралася йти. Тассо підвівся й заступив вихід. Я відштовхувала його, вмовляла; нарешті він скорився й ліг. Директор, який весь час стежив за поведінкою тигра, швидко відчинив спускні дверцята, і я вислизнула з клітки. Тассо похнюпив голову, потім підніс її й підступив до гратів. Я ще раз на прощання погладила його й пообіцяла, що прийду знову.

Потім я змушена була докладно розповісти директорові всю Тассову історію.

Він усе занотував собі, бо таких випадків у його практиці ще не було.

Після мого візиту інтерес спеціалістів до нашого тигра значно підвищився. Ним зацікавилися наукові працівники Інституту зоології. Тассо став відомою «особою». Він тепер улюбленець всіх працівників зоопарку. Тассо надзвичайно лагідний і виявляє найбільшу прихильність до ветеринарного лікаря та директора зоопарку Борисова з Інституту зоології Академії наук.

Кілька разів Тассо навіть демонстрував сольні номери в державному цирку, але тільки як гастролер. Науковці так полюбили цього тигра, що вперто тримають його в зоопарку. Вони дбають, щоб Тассо якомога менше жив у клітці, і тому довіряють його лише Московському цирку, та й то не більше як на чотирнадцять днів. Після цього Тассо знову повертається до вольєри в зоопарку. Я була в Москві рік і щотижня приходила до тигра. Якось я познайомилася в зоопарку з відомим приборкувачем хижаків Борисом Едером. Він дуже зацікавився моїм тигром, тричі підходив до клітки, щоб познайомитися з Тассо, – а на четвертий раз зайшов разом зі мною. Тассо обнюхав його і, мабуть, тому, що приборкувач прийшов разом зі мною, не звертав на нього особливої уваги. Едер розмовляв і жартував з ним. Нарешті Тассо пустотливо загріб приборкувача лапою й сів навпроти нього. З того часу вони стали друзями.

Коли повернетесь до Москви, підіть подивіться на нашого Тассо й передайте йому сердечне вітання.

– З вами, Тамаро, я не побоявся б піти до нього і в клітку, – раптом промовив Олег і збентежено потер рукою лоба.

– Гляньте, який герой! – вигукнув Шульгін і голосно засміявся.

– Чому ви смієтесь? – здивувалася Тамара. – Не знаю, чи наважився б навіть шановний Федір Лаврентійович зайти в клітку тигра.

– Боронь боже! – скрикнув лісничий. – Я в принципі не довіряю жодній кішці!

– Сподіваюсь, ви не маєте на увазі жінок, – знову озвалася Тамара.

– Не маю, але згадайте старе російське прислів'я: «Курка не птиця, а жінка не людина». Ну, та не сердьтеся!

Ніхто з нас не відповів йому. Тільки згодом озвався Чижов:

– Тут можна було б проголосувати, але вже пізно. Навіть дуже пізно, а завтра на нас чекає нелегка дорога. Тому без ніякого голосування – спати!

Петро Андрійович казав правду – було вже далеко запівніч. Ми розійшлися по палатках і лягли відпочивати.

Вогнище догоряло, кидаючи на палатки миготливі тіні; собаки пильнували наш сон.

Ранкова побудка була незвичайна – хтось лизав мені обличчя. Це був собака Вірний, який виконував у нас обов'язки днювального, його хазяїн – Чижов стояв при вході до палатки й гукав:

– Снідати!

Ми з апетитом з'їли шашлик – соковиті шматочки баранячого м'яса, засмажені з цибулею на рожні, запили його чаєм, склали палатки й вирушили в путь.

Коні тюпали вузенькою стежкою, а собаки побігли в зарості і час від часу полохали там глухарів та рябчиків. Ми знали, що, маючи тонкий нюх, слух та зір, собаки не пропускають жодного птаха, на сліди якого натрапляють. Вони несподівано виринають перед дичиною, і застуканому зненацька птахові діватися нікуди. Він змушений злетіти, щоб не опинитися в зубах ворога. Здебільшого сполохані птахи сідають на дерево поблизу. Лайка біжить слідом, не зводячи з птаха очей, потім сідає під деревом і починає гавкати – кликати хазяїна. Глухар, тетерюк або рябчик сидить, прислухається й розглядає свого небезпечного ворога. На голос собаки приходить мисливець, і справу вирішує влучний постріл. Ми теж вирішили полювати. Зупинилися. Чижов, Олег і я розійшлися в різні сторони на голоси лайок.

За годину ми вполювали вісім рябчиків і чотирьох глухарів, а цього було цілком досить, щоб нагодувати сім голодних ротів.

Дорогою Олег розпитував, чи, бува, не живуть тут десь поблизу мисливці. Чижов відповів заперечливо. Проте Олег твердив, що вночі він бачив бліду заграву якогось вогнища.

– Це вам здалося, – запевнив його Чижов, – тут влітку й восени не зустрінете жодного мисливця. Нема чого їм тут робити. Глухарів, тетерюків, рябчиків, вальдшнепів та лісових куріпок в інших місцях набагато більше, ніж тут. Тільки взимку сюди іноді заходять мисливці, коли полюють на білок.

Та Олег наполягав на своєму. Коли ми повернулися до товаришів, Чижов спитав, чи вночі, бува, не помітив ще хтось чужого вогнища.

– Я помітила, – озвалася Тамара. – Тільки-но я лягла і раптом згадала, що забула біля вогнища ягдташ. Вийшла я по нього і бачу: на півдні миготять відблиски вогню. Так ніби хтось підклав у вогнище сухих гілок, а те гілля одразу ж спалахнуло.

– Дивно… – задумливо промовив Чижов. – Хто б це міг бути?

– І потім, – додав Старобор, – чому ці невідомі отаборилися десь віддаля, коли, напевне, бачили наше вогнище? Здається, наче хтось нас уникає… чорт знає, що за цим ховається.

– Дурниці, – загудів лісничий Шульгін. – Побачили світлячків на мочарах і здалося, що то вогнище. Я знаю тутешні околиці й можу підтвердити те, що сказав Петро Андрійович: восени в цих місцях не ступає людська нога.

Питання про загадкове вогнище так і лишилось відкритим. Кожний зостався при своїй думці.

Дорога знову погіршала, точніше сказати – взагалі зникла.

Навкруги нас лежала так звана чорна тайга – густий предковічний кедровий ліс. Ми їхали один за одним, долаючи місця, де колись ніби гарцювали мамонти.

Здавалося, якісь велетні повикопували тут ями, поламали дерева й наробили такого безладдя, що природа навіть протягом багатьох тисячоліть не змогла навести порядок. Похмурість і хаос – ось ознаки чорної тайги. Єменка обіцяв, що невдовзі виведе нас звідси оленячою стежкою, та виявилося, що це було не так легко.

Один в'ючак раптом спіткнувся і впав. Ми збентежено дивилися, як він марно намагався підвестися. Кінь загруз у невеличкій ковбані. Незабаром з коричневої грязюки стирчала вже тільки шия та голова тварини. Кінь іржав від жаху, відчуваючи, як бридке багно невблаганно поглинає його. Ми швидко розв'ючили коня, зрубали кілька деревець, підважили ними бідолаху і витягнули з небезпечної пастки.

Кінь увесь тремтів і кивав головою, начебто дякуючи нам за порятунок. Мохом і травою ми трохи обчистили його від багна, знову нав'ючили вантаж і рушили далі.

Єменка сердився на Шульгіна, бо той, мовляв, не вів коня як слід. Проте він не лаявся, а тільки сухо зауважив, що в чорній тайзі в'ючака треба вести на довгій вірьовці або на поводі – тут і сам шайтан скрутить собі в'язи.

– Це й видно, – розпалився лісничий. – Повів нас дорогою, якою, справді, тільки шайтанові й ходити. Невже не знаєш нічого кращого?

– Хай амба буде мені свідком, що ніхто ще не знайшов тут кращої дороги. Незабаром буде ще гірша.

І справді, минуло небагато часу, як ми пересвідчилися в цьому. Чорна тайга підготувала нам нові митарства – дорога пішла крізь лісове кладовище. Воно було таке велике, що й поглядом не окинеш. Колись тут горіла тайга. Горіла довго, й пожежа охопила багато квадратних кілометрів лісу.

Після пожежі лишилося гігантське чорне кладовище. Дорога крізь нього була небезпечною. Стовбури, вивернуті й поламані вітром, часом утворювали справжній лабіринт. Дерева лежали тут поодинці й цілими купами. З них часто здіймалися товсті сухі віти, що нагадували розложисті оленячі роги. Ці гілки були особливо небезпечні – вони легко ламалися й могли поранити коней. Особливо небезпечно тут під час вітру. Обгорілі дерева під натиском вітру зовсім несподівано падають, наче підтяті.