Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

– Але ж стріляли…

Вовран посміхнувся.

– Хіба ворогом може бути тільки чужинець? – запитав, наче ствердив.

– Ти казав, що хочеш служити мені?

– Хочу.

– Дізнайся, хто заховався в кущах.

– Дізнаюсь! – Пастух легко скочив на коня.

– Увечері я чекаю на тебе! – крикнув навздогін Агал.

Але до вечора чекати не довелося. Ще сонце стояло високо в небі, коли Савія покликала Агала. Він лежав на повстяному килимку в тіні від кибитки – щойно пообідали, час полудневої спеки вважався найкращим для відпочинку, і всі, хто міг дозволити собі це, спали в холодку.

Агал не спав. Спека не втомлювала його – загартував вогонь плавильних печей, знемагав від неробства, в такі хвилини особливо сумував за Ольвією, гамором у Понтакловій майстерні, навіть за безладдям, яке нібито існувало в ній, – насправді ж кожен знав своє діло, і старий грек суворо стежив, щоб ніхто не байдикував. Агалові часто снилася Ольвія, здавалося, відчував запах розпеченого металу, бачив, як оживають бронза чи срібло під людськими руками. І як народжується малюнок…

Агал розчистив від трави трохи землі під кибиткою, гострим наконечником стріли намалював свого буланого – кінь іржав, задерши голову, і вітер грав його довгою гривою..

Хлопець простягнувся на килимку. Малюнок сподобався йому – перенести б на бронзу… Але завтра кибитка рушить далі, й дощі та вітри дуже скоро зітруть з землі буланого, а наступної весни трава знову виросте тут – ніщо й не нагадуватиме про малюнок…

Від цієї думки стало сумно. Агал хотів затерти малюнок, та все ж утримався, навіть почав домальовувати поруч буланого кибитку, чомусь вона вийшла маленькою, певно, тому, що залишилось мало місця. Агал уже потягнувся, щоб стерти її, але нараз побачив, що саме так він ще ніколи не малював: буланий стояв поруч, міг торкнутися коня рукою, а кибитка губилася в далечині, все було так, як насправді в степу, не плоско, як на карбуванні, – серце обірвалося в Агала, тремтячою рукою торкнувся намальованої кибитки й зрозумів, що він нарешті хоч трохи осягнув величезний секрет малювання, не розгаданий навіть греками…

Сидів і дивився на малюнок, не в силах повірити, що це створено ним, і саме в цей час Савія покликала його.

Відгукнувся неохоче, навіть роздратовано, але, почувши, що зі степу прискакав Вовран, виліз із свого затишного куточка.

Переможна усмішка грала на обличчі пастуха, і Агал Збагнув, що той даремно не витрачав часу.

– Ти вистежив їх? – запитав нетерпляче, одразу забувши і про малюнок, і про чудесний закон, відкритий ним,

– Так, – нахилив голову Вовран.

– Хто?

– Їх двоє. І не чужинці.

– Хто саме? – Агал аж притупнув ногою од нетерпіння.

– Їхні коні стояли в кінці вибалка, вони хотіли непомітно втекти, але ніщо в степу не може сховатися від Воврана.

– Так, – погодився Агал, – пастух мусить бачити все.

– Вони зробили величезний гак, – пояснив Вовран, – а я не міг наблизитися до них. Не бачив їхніх облич, але помітив, куди їдуть, і запам’ятав їхніх коней. Вони подалися до Соратового тирла й розмовляли з самим Соратом.

Агал одразу згадав неприязний погляд довгобородого скіфа на помпезній учті, влаштованій Скіпуром.

Отже, Сорат! Але що Соратові треба від нього? Чого вони не поділили?..

Агал наблизився до Воврана – той стояв з піднятою головою й не відводив погляду.

– Я беру тебе до себе! – мовив Агал і одразу побачив, як трохи затремтіли куточки вуст у пастуха – повільно опустився на коліна, торкнувшись пучками землі, й пообіцяв, дивлячись віддано:

– Ти не пошкодуєш!

– Дарую тобі десять кобилиць і три десятки баранів.

– Ти щедрий, мій господарю!

– Нікому не кажи про те, що сталося.

– Так, нікому, – повторив Вовран. Витягнув із сагайдака дві стріли, подав Агалові. – Я підібрав їх біля байрака.

Агал схопив стріли нетерпляче – цікаво, яка з них ледь не зачепила його? Смерть, що просвистіла поруч!

Звичайні стріли із спижевими наконечниками, безіменні стріли, яких тисячі…

Агал передав їх Савії.

– Заховай! – наказав. – Нехай полежать.

Він відпустив Воврана й знову приліг у затінку. Малюнок уже не тішив його. Першим порухом було податися до Скіпура й розповісти про все, але, розміркувавши, полишив цю думку.

Які докази в нього? Вовран з його розповіддю?

Сорат скаже, що брудний пастух помилився, та й кому вірити – вельможі чи пастухові? Єдиний доказ – стріли. Але ж він сам уже визначив, що таких стріл – тисячі.

Замислившись, Агал не помітив, як на килимок поруч нього опустилася Савія, притулилася, та Агал не був у настрої й відсторонився. Нараз Савія мовила таке, що він ледь не підскочив на килимку:

– Я знаю, чому саме Сорат послав своїх людей стріляти в тебе.

– Й мовчиш?!

– Бачиш, ні…

– То чому ж?

– Сорат хотів, щоб Скіпур віддав мене за його сина.

Агал зневажливо посміхнувся: колись він бачив Соратового сина – хлопець одного віку з ним, але мало не Соратова копія: низенький, кривоногий, огрядний і круглолиций, обличчя завжди улесливо-усміхнене й лиснюче від поту.

– Тебе – такій жабі? – запитав недовірливо.

– Так, жабі… – скривила губи Савія.

Агал скочив на ноги. Стояв, випнувши груди, високий, стрункий, мускулястий, і голосно реготав – зневага й зверхність були в цьому реготі.

Нараз подумав: але ж Сорат має нелічені табуни і його влада – мало не царська…

І все ж не царська, вирішив з полегшенням. Але на сьогоднішній випадок треба зважити, і стріли, що лежать на землі, перша пересторога.

– Нікому жодного слова! – наказав Савії.

Так, поки треба затаїтися, нехай Сорат гадає, що ніхто нічого не знає, нарешті настане час і він поплатиться за свою підступність.

Розгнівавшись, Агал рішуче затер свій малюнок, не до цього зараз: мистецтво розслаблює, а він мусить стати обачливим і хитрим, навіть жорстоким, лише тоді упорається з Соратом.

Та хіба тільки з Соратом? Либонь, не один вельможа гнівається через те, що Скіпур нарік його своїм спадкоємцем, сплять і бачать себе царями, а тут – юнак, який нічим не проявив себе, до того ж, певно, просякнутий грецьким духом. Три роки в Ольвії не могли минути даремно – кому потрібне його мистецтво, карбовані чаші? Все можна купити за золото, головне – споконвічні звичаї, прадідівські устої, і горе тому, хто порушить їх.

Жорстока зморшка залягла біля Агалових вуст: він доведе, що народився справжнім скіфом, і горе тому, хто насмілиться стати йому напереп’ят!

Агал витягнув із шкіряних піхов гострого довгого ножа, прицілився й метнув у кибитку, що стояла кроків за тридцять. Ніж застряг у дошці на палець: так, рука в нього тверда і око зірке – нехай вороги стережуться.

Ця думка принесла полегшення, простягнувся, поклавши голову на коліна Савії, – жінка попестила йому обличчя м’якими долонями, й ця ніжність повернула Агалові гарний настрій: зрештою, якщо бути обережним, особливих підстав для хвилювання нема.

Минув ще тиждень. Тепер Борисфен був на відстані триденного переходу, далі табуни й отари не йшли: тут починалися володіння скіфів-хліборобів – вони платили Скіпурові данину, і той оберігав їх від ворожої навали.

Після обіду до Агалової кибитки прискакав царський гонець і передав, що Скіпур хоче побачити племінника. Буланий десь оступився і шкутильгав, Агал сів на невисоку, але швидку гніду кобилу, її не міг наздогнати найпрудкіший жеребець. Вона випередила Вовранового коня одразу на два-три корпуси, хоч пастух і скакав на високому й гарячому вороному жеребці – коні летіли, аж ковила стелилася під ними.

Тепер Агал нікуди не відлучався без Воврана. Звик до мовчазного пастуха й сприймав його відданість, як належне: зрештою, він владен підняти людину з багна чи залишити її там навічно…

Вони їхали швидко, й скоро показалися перші поля. Хліб на них уже був зжатий, і тільки поодинокі невивезені копи рідко стояли в степу, вони стовбичили якось самотньо на колючій стерні, на жалюгідних розораних клаптиках посеред нескінченного віковічного степу – видавалися ранами на ньому, і Агал інстинктивно об’їжджав їх.

Скіпурові кибитки стояли поруч невеличкого селища скіфів-хліборобів. Притулилося воно в улоговині, яка ’захищала будівлі од північних вітрів. Жили люди переважно в землянках, викопаних на схилах улоговин, поруч височіли дерев’яні огорожі для худоби, на витоптаному току біля землянок кілька чоловіків рівномірно змахували ціпами – молотили хліб, а жінки підносили снопи.

Нарешті дісталися царевого тирла. Скіпур сидів біля кибитки й дивився, як молоді пастухи об’їжджають коней. Це було справді захоплююче видовисько, і людина вдумлива й спостережлива могла одержати від нього не тільки задоволення. Скіпур запам’ятовував найсильніших та найспритніших юнаків: з них могли вийти хоробрі воїни, а найперший обов’язок царя – дбати про силу свого царства.

Побачивши Агала, Скіпур вказав йому на місце поруч себе.

– Там, – махнув рукою невизначено на північ, – багато птахів, поїдемо на полювання.

– Дрохви? – зрадів Агал.

– Так.

Полювання на цих величезних птахів завжди пробуджувало в Агалові мисливський азарт. Сторожкі птахи не підпускали людей близько до себе, лише найспритнішим та найхитрішим мисливцям удавалось обманути їх. Агал полюбляв підкрадатися до дрохв вибалками та улоговинами. Він ховався за коня й потихеньку наближався до зграї птахів – з-під коня й стріляв по них, поки дрохви не зчиняли тривогу.

Вони посиділи трохи, дивлячись, як приборкували невисокого, але жвавого й злого жеребчика. Кінь не давався, довго вибрикував, скинувши двох пастухів, і тільки третьому – юнакові із зовсім ще рожевими щоками – вдалося всидіти на ньому.

Жеребчик крутився, ставав дибки, бив задніми ногами, та юнак розпластався на ньому, як степовий барс, обхопивши шию. Кінь намагався дотягнутися до його рук міцними білими зубами, сердито іржав, проте ніщо не допомагало йому, нарешті рвонув у степ: хотів все ж утекти від свого мучителя – це вже означало перемогу людини, і справді, через деякий час юнак урочисто повернувся до царської кибитки. Жеребчик був увесь у білій піні, важко дихав, втомлено й скорено опустивши голову.

Скіпур махнув рукою, відпускаючи пастухів. Йому підвели незмінного улюбленого білого жеребця, Агал на своїй гнідій лошиці ледь діставав цареві до плечей, Скіпур позирав на нього згори, певно, це подобалось йому, бо посміхався поблажливо й ласкаво.

Сонце вже почало схилятися на спадень, вони їхали спроквола, не обминаючи викошені поля: Скіпур і Агал попереду, за ними, трохи на відстані, півсотні вершників – охорона, слуги й мисливці, покликані забезпечити успіх царської розваги.

Проминули ще одне селище хліборобів: із землянок висипали люди, стояли й дивились на пишну процесію, бородаті чоловіки, кремезні й міцні, стояли, сповнені гідності, нічим не виявляючи вірнопідданства.

Агал подумав, що цих земляних хробаків можна було б-трохи навчити поштивості, хотів сказати про це Скіпурові, та утримався: вони обігнули невеличкий дубовий гайок і виїхали на високий берег. В Агала перехопило дух від простору, що відкрився: широкий Борисфен ніс свої безкінечні води до моря, вітер брижив воду на ньому й доносив її свіжість аж сюди.

Нарешті Скіпур перервав мовчанку, зітхнув скрушно й зіскочив на землю.

– Тут заночуємо, – наказав.

Агал трохи подивувався: на дрохв можна було полювати і ввечері, більше того, за день вони наїдалися й важчали, ставали лінивими, й саме перед заходом сонця полювання мало бути успішним. Але царська воля – закон. До того ж ночівля на високому Борисфеновому березі вабила його, обіцяла незвідане, наче щось мусило трапитися вночі: з таким відчуттям лягає спати дитина, сподіваючись, що уві сні нарешті справдяться її мрії.

Слуги ставили шатро, розпалювали вогнища, коней пустили пастися, а Скіпур узяв Агала за лікоть і повів до крутого Борисфенового берега. Посідали там мовчки, звісивши ноги над урвищем, потім Скіпур підвівся якийсь надто суворий, мало не урочистий, і Агал нараз зрозумів, що передбачається якась важлива розмова. Можливо, полювання на дрохв було лише приводом, щоб податися далі від царського тирла з його вічною метушнею й буденними клопотами.

Але Скіпур знову опустився на землю, довго сидів мовчки, по-дитячому гойдав ногами, що зовсім не гармонувало з напруженням у погляді й надто прямою спиною, потім повернувся до Агала всім корпусом і запитав:

– То знаєш, для чого вчився в Ольвії?

– Чом не знати?

– Ну?

Агал раптом затнувся: здавалося, все давно зрозуміле й не викликає жодних сумнівів, та, виявляється, не таке воно й просте – однозначна відповідь, певне, була б неправильною, Скіпур вимагав іншої, бо, очевидно, чекав від Агала більшого, ніж звичайне опанування майстерністю карбувальника.

І Агал почав обережно:

– Ти хотів, царю, щоб я прижився у греків і став у них своїм…

Скіпур нахилив голову на знак згоди. Але все ж заперечив:

– Правильно думаєш, майже правильно, бо я справді хотів, щоб ти там прижився, але ніколи не гадав, що станеш у греків своїм; скіф не може перетворитися на грека, практичність і жадібність не для нас. Маємо іншу натуру, степову широчінь з нас нічим не витісниш, якими народилися, такими й помираємо.

Він помовчав трохи. Агал мовчав також: збагнув, що Скіпурові треба виговоритися і будь-які його слова дратуватимуть царя.

– Борисфен тече до моря, – згодом знову мовив Скіпур, – і поступово набирає сили… – По паузі додав: – Наші кибитки черкають степ, і все більше курганів зростає в ньому, а чи набираємо сили? – Зітхнув зовсім по-старечому, коли людині давно все зрозуміле й лишається тільки невисловленим. – Я послав тебе до Ольвії, щоб ти став майстром і прилучився до праці. Але не тільки тому. Хотів, щоб пожив у місті, ну, не перетворився на городянина, просякнувся міським духом.

– Для чого? – цілком резонно запитав Агал. – Наші кибитки й табуни не потребують міських стін.

Скіпур зітхнув і поважно погладив бороду.

– Живемо не лише сьогоднішнім днем, – заперечив, – і мусимо зазирати в майбутнє. Не вікувати ж нам у степу з кибитками, а грекам наживатися на нашій безтурботності. Початок зроблено: он бачиш, скільки вже люду осіло біля Борисфену й оре землю? Ми мусимо вічно рухатися, табуни й отари не можуть стояти на місці, отже, ніколи не мати нам храмів та шкіл і вічно купуватимемо зброю в греків.

Агал зрозумів царя.

– Хочеш сказати, що без власних майстрів завжди залежатимемо від чужинців?

– У тебе гострий розум, Агале. Сьогодні ти бачив своїх співплемінників, які навчилися вирощувати хліб і збудували на Борисфенових берегах перші селища. У греків дорога – море, у нас – річка. По Борисфену пливуть зараз купецькі човни, й везуть вони хутро й мед, тканини, зброю. А скільки йде до Ольвії нашого зерна – греки багатіють на ньому, ми могли б засипати всю їхню Ольвію зерном, бачиш, зорані лише клаптики, а якщо орати степ?

Агал недовірливо посміхнувся.

– Справжній пастух ніколи не дряпатиме землю.

– Сила звички, – махнув рукою Скіпур. – Ти лише три роки пробув у Ольвії, а скажи відверто, хіба зараз не скучив за містом? І за Понтакловою майстернею?

Агал замислився. Скіпур, здається, зазирнув йому в душу. Ще місяць тому, коли прощався з греками, був певен, що нічого не може бути кращого за степові простори, але тепер згадував Ольвію розчулено, іноді навіть снив нею. Так і сказав Скіпурові.

Цар нараз підвівся. Розкинув руки, наче хотів обійняти всю надрічкову широчінь, і мовив:

– Бачиш, які високі береги. Над водяною дорогою. Якщо поставити над Борисфеном міста, огородити їх стінами від ворожих навал, збудувати майстерні та храми… Тепер ти збагнув, для чого я посилав тебе в Ольвію?

– Знаєш, скільки років спливе, поки ми поставимо хоч одне місто? Може, лише наші правнуки побачать його…

– Комусь все одно треба починати, – спокійно одповів Скіпур, і Агалові стало ясно, що цар глибоко переконаний в своїй правоті й ніхто не зупинить його. Нараз уявив собі місто над Борисфеном, справжнє місто із стіною, будинками, вартою біля воріт, великими човнами на Борисфені, навантаженими різними товарами, велелюдним натовпом на базарі: і господарі в місті не греки, не вони встановлюють ціни на шкури й мед – ллють метал бородаті скіфські майстри і роблять з металу зброю та прикраси, либонь, не гірші за його срібну чашу.

Заради такого майбутнього можна було б і покласти все життя. Правда, мало хто захопиться цією ідеєю, чи потрібне Соратові химерне майбутнє місто, коли в нього тисячні табуни та отари? Багаті скіфи живуть сьогоднішнім днем, і мало не кожен упевнений, що кращого бути не може.

Але ж який важкий тягар звалює йому на плечі Скіпур!.. І чи витримає він?

Скіпур пильно подивився на Агала й зрозумів, що його слова впали на сприятливий грунт.

– Великі міста-фортеці над Борисфеном… – мовив. – Вони охоронятимуть дорогу по річці, а навколо них – дрібні селища, кожний чоловік розорює землю навколо своєї оселі, йому вистачить сіна й зерна для ситої зимівлі худоби, й він не дуже залежатиме від погоди… Позаминулого року – ти вже був у Ольвії, Агале, – випав такий сніг, що загинув мало не кожний третій кінь, багато хто скапцанився, а скільки людей померло з голоду!

– Люди збирають зерно й платять данину, – підхопив його думку Агал. – За цю данину цар утримує військо: добре навчених і озброєних людей, які охороняють наші володіння.

– І завойовують нові землі.

– На північ по Борисфену живуть ще не підкорені племена…

– Так. Мусять визнати нашу силу й підкоритися.

– Величезне царство скіфів од північних лісів до Понту Евксинського.

– Тоді і Ольвія стане нашою.

Агал уявив стіни, по яких могла проїхати скіфська кибитка. Взяти таке місто може лише велике й добре навчене військо. Із спеціальними пристроями для штурму й ламання стін. Чомусь зробилося шкода Ольвії, але думка про підкорене величезне місто й зарозумілих архонтів, котрі вимагають у нього помилування, була приємною.

Нараз запитав зовсім про інше:

– Скільки платять хлібороби данини?

Скіпур зареготав голосно й задоволено.

– А ти починаєш правильно думати…

– Щоб будувати міста, потрібні гроші.

– І ти візьмеш їх за проданий грекам хліб.

– То скільки платять данини?

– Третину.

– Можна підвищити. Більше оратимуть…

– Вірно міркуєш.

Агал простягнувся на траві, підперши підборіддя долонями. Вдивлявся у заборисфенову далечінь, слухав скиглення чайок над рікою і раптом подумав, що все залежить од випадку і хтось із безталанних його нащадків може перепинити розпочату ним і Скіпуром справу.

Розпочату?

Розмріявся, ніби вже почав закладати на високому березі стіни фортеці…

Зруйнувати, правда, завжди легше, ніж будувати, та навряд чи знайдеться бовдур, у якого підніметься рука нищити зведене пращурами. Завойовувати й нищити – інша справа. Там – чуже, чужі люди, чужі міста, чужі звички, а все мусить бути на один кшталт, кожен переможець вимагає покори, щоб слухалися й беззастережно сприймали твої накази, твої звички, твої устої. Бо ти переможець, отже, перемогла не лише твоя зброя, а й устої: погане ж мусить поступитися кращому.

Оця думка остаточно заспокоїла Агала й чомусь надала йому певності: тепер місто прийдешнього уявлялося не таким уже й далеким. Справді, якщо збільшити данину хліборобам, найняти майстрів-греків хоча б на деякий час, поки не навчаться свої, сплавити по Борисфену плоти з північних лісів…

Місто, яке заснує він. Агал, скіфський цар, височітиме над Борисфеном вічно!..

Як Ольвія над Гіпаніським лиманом…

Підійшов раб і покликав вечеряти. Скіпур тільки ворухнувся, й раб догідливо подав йому руку. Цар підвівся важко, рушив до шатра, та зупинився й затримав Агала.

– Поки нікому нічого! – наказав владно.

Агал знизав плечима: рожеві мрії вже заволоділи ним– чого ж критися, наче виношуєш підступність і йдеш на чорну справу?..

Скіпур помітив Агалове збентеження й пояснив:

– Хто зараз зрозуміє тебе? Всі звикли до степової одноманітності… І я звик, і мені легше теліпатися в кибитці, ні про що не думаючи і ні в що не втручаючись. Але ж ми з тобою вищі за всіх і бачимо далі – інших треба розбурхати, одному щось пообіцяти, другого зацікавити, третього налякати, четвертого взагалі знищити… Завжди в будь-якій справі знайдеться в тебе супротивник і ворог, а ти ж знаєш, як чинити з ворогом!

Агал кивнув: ворог мусить умерти, бо ворог ніколи не зрозуміє й не підтримає тебе. А людину, яка заважає й стаз на шляху, треба нищити, як лютого звіра

Скіпур сів так, щоб полум’я вогнища гріло спину – десь протягнуло, але намагався не виказувати своїх слаб-костей: старого царя, як і старого вовка, не всі належно шанують, а дехто починає й огризатися.

Агал з задоволенням узявся за шмат лошатини – збудження, яке опанувало ним над Борисфеновим простором, не зникало, в такі хвилини хочеться виговоритися, обмінятися думками, однак Скіпур заборонив…

Та й з ким?

Агал роззирнувся довкола. Більшість – літні та огрядні, жують, і нічого їм не треба, крім смачної їжі, теплої кибитки, молодої наложниці та полювання на дрохв чи степових кіз. А теплі кибитки з молодими наложницями є в усіх, не кажучи вже про смачну їжу.

Для чого місто їм?

Так, серед цих навряд чи знайдеш однодумців, хіба що Хірон – ще молодий і запальний, лише років на п’ять старший за Агала, з ним треба побалакати, прямий і відвертий, принаймні не здатний на підступність.

Зрештою, подумав Агал, найважче в усякому новому ділі знайти однодумців і товаришів; які б повірили тобі й пішли б за тобою не озираючись. Бо одна людина все одно, що поодинокий кущик полину на видмі – подує вітер і вирве чи засипле піском, коли ж вкорінилися сотні кущів, не страшна їм ніяка буря, ні вітер, ні дощ, навіть сніг, бо поки існує степ, рости й полинові.

Агал заснув тут же, біля вогнища, Вовран накинув на нього теплий плащ, підмостив під голову попону; смачно пахло димом і підсмаженим м’ясом, Агал заснув швидко, й спалося добре, та й чому може погано спатися в неповних двадцять років після смачної вечері, під теплим плащем, на свіжому повітрі?

Вовран розбудив Агала, як завжди перед світанком, коли ще зорі мерехтіли на небі. Агалові, чесно кажучи, не дуже хотілося підводитися, та поборов себе, й вони з Вовраном побігли по спадистому берегу до Борисфену. Вода була напрочуд тепла, Агал виплив мало не на середину, течія підхопила його й знесла далеко вниз. Вовран біг берегом і тривожно розмахував руками, не бачив ще такої швидкої води, звик до мілких і повільних степових річок, котрі можна перебрести, а Агал плавав по Гіпаніському лиману й навіть гойдався на хвилях у самому Понті Евксинському, його не лякала вода: лежав горілиць, ледь ворушачи руками, й підплив до берега, коли Вовран остаточно знесилився.

Потім вони трохи побрьохкалися на мілководді і, коли зійшло сонце, побігли, стомлені, але щасливі, до стійбища.

Вже горіли вогнища й готувався сніданок, але більшість людей ще спала: просто на траві, підмостивши щось під голову, чи на кінських попонах – звикли до такої ночівлі, та й, зрештою, що потрібно справжньому кочівникові? Смачна вечеря, вогнище й бездощова ніч. Якщо ж навіть над степом пронесеться буря з дощем, це нікого не злякає: натягали щільніше товсті накидки, під ними не страшна ніяка злива, а одноманітний гомін краплин навіть заколисує, й сняться химерніший.

Ще здалеку Агал помітив Скіпура: цар не пішов до шатра, спав на горбочку, підклавши під голову подушку – єдине, що відрізняло його від інших, і чаша, повна оксюгали, стояла так, щоб міг уночі дотягнутися до неї і вгамувати спрагу.

Двоє воїнів сиділи поруч, бережучи царський сон, вони підвелися, побачивши Агала, той махнув їм рукою – знову сіли, однак в їхніх позах відчувалося напруження, будь-якої миті готові були скочити й захистити свого володаря.

Але Агал був без зброї, це трохи заспокоїло охоронців, проте все ж не зводили з нього очей.

Хлопець нахилився і взяв чашу з оксюгалою. Сонце щойно визолотило край неба, немов позолотило й чашу, здавалося, сонячні зайчики стрибають по ній.

Тепер чаша здалася Агалові зовсім іншою, ніж раніше, наче й не була творінням його рук, він подивувався з цього, але потім подумав, що все, певно, залежить від настрою людини, якими очима вона дивиться довкруж. У хвилини гніву чи горя хіба б помітив оті грайливі зайчики на срібних візерунках і хіба оксюгала так би смакувала йому?

Агал із задоволенням спорожнив чашу, хотів зайти до шатра, але увагу його привернула якась метушня за вогнищами: навколо вершника, що прискакав із степу, стирлувалися воїни, розмахували руками й галасували, нарешті від натовпу відділився чоловік, побіг до шатра, і Агал упізнав у ньому Воврана.

Воїни-охоронці підвелися, та Вовран не звернув уваги на загрозливо виставлені списи, підбіг на кілька кроків, вигукнув розпачливо:

– Біда, господарю, тяжке нещастя: таври напали на наше стійбище!

Скіпур поворушився й відразу сів, наче й не спав. Запитав невдоволено:

– Що верзеш, смерде? Які таври?

Вовран опустився на коліна. Чи то вигляд грізного царя привів його до тями, чи просто вже минуло первинне збудження і він опанував себе, але мовив розважливо, наче то зовсім інша людина тільки-но галасувала розпачливо:

– Вночі таври напали на Агалове стійбище. Воїнів перебили і пастухів. Жінок погнали в полон.

Скіпур миттю звівся на ноги.

– Що? – перепитав загрозливо. – Таври?

– Савія? – вирвалося в Агала. – Що з Савією?

Вовран безнадійно махнув рукою.

– Але звідки таври? – все ще не вірив Агал. – І як пройшли крізь наші сторожові пости?

Справді, войовничі таврські племена, що жили десь далеко за мілким смердючим морем, іноді вторгалися на скіфські землі, нападали на стійбища, вбивали людей, захоплювали в рабство, відганяли тисячні табуни. Таври були смертельними ворогами, вбити тавра й привезти його голову вважалося честю й подвигом. Але таврські племена рідко коли переправлялися на правий берег Борисфену, їхня тактика полягала в швидких наскоках і не менш швидких відступах за Гниле море, а тут спробуй подолати річкову широчінь, та й ще з полоненими й захопленими табунами!..

Скіпур уже прийняв рішення.

– На коней! – наказав. – І де гонець?

Вовран махнув рукою, й до царя підвели людину в закривавленому одязі. Права щока в чоловіка була розрубана, видно, втратив багато крові й далека дорога знесилила його, бо ледь тримався на ногах.

– Звідки знаєш, що напад учинили таври? – коротко запитав Скіпур.

– Не крилися. Гадали, що знищили всіх нас.

– А ти?

– Хтось упав на мене й прикрив тілом.

– Скільки їх було?

Пастух підняв руки, розчепіривши пальці.

– Десять разів по стільки…

– Коли напали?

– Перед світанком.

– Звідки знаєш, що всіх полонили?

– Лишили тільки порожні кибитки.

– А ти? Де взяв коня?

– За вибалком у нас ще один табун. Таври не пішли туди – повернули назад.

Скіпурові вже підвели бойового коня. Лишивши слуг, щоб прибрали шатро й загасили вогнища, царський загін рушив у степ.

Гнали, не шкодуючи коней. Знали, що попереду не один табун, де зможуть поміняти їх. Агал на своїй гнідій кобилі вирвався вперед, шмагав її батогом, забувши про все.

Савія потрапила до таврів! Його Савію женуть зараз у полон, а він не може нічого вдіяти.

Кобила хропла й вся змилилася, але він не думав про неї – хвицяв батогом і, либонь, загнав би до смерті, та через годину божевільної їзди натрапили на табун і замінили коней. Агалові дістався вороний жеребець, злий і норовистий, хлопець огрів його батогом, кінь зробив спробу скинути його, Агал огрів ще раз щосили й понісся степом.

Швидше й швидше, щоб обігнати й вітер, і тінь від коня…

Нарешті побачили вдалині кибитки, самотні кибитки без табунів і людей навколо, мертві кибитки в зеленому степу.

Агал перший спішився біля своєї. Під кибиткою лежав з розсіченою головою літній сивий воїн, дивився на Агала мертвими очима й не випускав із стиснутих пальців акінака.

Хлопець заліз у кибитку. Все перекидане, видно, хапали в темряві перше, що потрапляло під руку, поспішали, щоб одразу втекти якомога далі – знали, що їх переслідуватимуть, і не затримувались.

Зрештою, для чого йому передивлятися, що лишилося після грабіжників. Наздогнати! Негайно наздогнати, щоб не втік ніхто!

Агал зістрибнув на землю. Побачив, як Скіпур розтуляє пальці вбитого воїна й бере акінак. Підкинув зброю на долоні й мовив твердо:

– Тавр ніколи не лишить акінак. А ще такий гострий… Цей меч вартий коня.

– Вони поспішали. Наскочили, перебили наших, захопили жінок і втекли.

– Ти бачив: лише один убитий тавр…

– Наші не чинили опору?

– Виходить, не чинили.

– Дивно.

– Вони підкралися й напали зненацька.

– А сторожові пости? Зняли непомітно чи обійшли?

– Не будемо гадати. Збираймо військо і в погоню! Я вже послав гінців у сусідні стійбища.

– Куди тікають таври?

– Куди вони можуть тікати? До Гнилого моря.

– Мусять переплисти Борисфен.

– Звичайно.

– Але ж тут…

– Тут не можна, – мовив Скіпур впевнено. – Тут річка широка й глибока, а таври з полоненими та жінками. Вони переправлятимуться нижче великих каменів.

– Чому?

– Адже човнів у таврів нема. Десь у комишах заховали плоти – з дерева, що несе весняна вода.

– Пастух казав, що їх тільки сотня…

– Нас поки що вдвоє менше. Чекаймо підкріплень,

– Але ж можна послати розвідників.

Скіпур зміряв Агала насмішкуватим поглядом,

– Уже поскакали.

– Там Савія…

– Ми наздоженемо їх за два дні.

– Таври на своєму шляху спустошуватимуть усе, й не Матимемо свіжих коней.

– Звичайно.

– І вони дістануться переправи раніше, ніж ми наздоженемо їх.

– Ні.

– Але ж таври випереджатимуть нас мало не на день…

– Ну й що?

Агал подивувався Скіпуровій легковажності: передбачити все, послати розвідників, і раптом таке…

– Хто сказав, що мусимо плентатися в них у хвості? – посміхнувся Скіпур. – Поскачемо вздовж Борисфену до Зеленої річки. Шлях довший, але ж свіжі коні всюди нас чекатимуть. Гінці вже вирушили.

– Ти впевнений, що таври подалися до Зеленої річки?

– Тепер вода там спала і є два броди.

– Чого ж ми зволікаємо?

– Справді, рушаймо. Тут зроблять усе без нас, а Сорат уже чекає із сніданком. – Він махнув рукою, і Вовран підвів їм двох свіжих коней.

– Сорат? – перепитав Агал.

– Його тирло – найближче.

Агал згадав, як стріляли в нього Соратові люди. До речі, ніхто не знав, що він учора поїхав на полювання, – отже, напад таврів… Підозра ворухнулася в Агаловому серці, але відразу відкинув чорні думки. Навряд чи найгірший скіф спілкуватиметься із своїми лютими ворогами. І все ж, поки скакали до Соратового стійбища, розповів Скіпурові про випадок біля байраку.

Скіпур спохмурнів, але ненадовго.

– Хто сказав, що стрільців до байраку послав Сорат? – відмахнувся. – Твій пастух міг помилитися.

Він не знав Воврана, а Агал же останнім часом мав змогу переконатися: навряд чи що сховається від зіркого пастухового ока. Але не став заперечувати, поклавши собі все ж розплутати цей клятий вузол.