Текст книги "Скіфська чаша"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

– Розалія Володимирівна Ютковська. Перукарка. Сусідка по дачі впізнала її. Ось акт впізнання.

З фотографії дивилася справді вродлива дівчина, хоч знімок був і неякісний. Видовжене обличчя на довгій шиї, покаті плечі й великі, видно, темні очі. І сміливий погляд. Така обпече, лише зиркнувши.

Хаблак попросив лейтенанта принести ще кілька фотографій жінок, розклав їх на столі, скоро з’явився Данько, капітан підвів його до столу, попросив подивитися уважно: може, з котроюсь довелося зустрічатись…

Данько вдивлявся довго, і капітан уже встиг вирішити, що його передбачення хибні, коли художник нерішуче підняв фото Ютковської.

– По-моєму, я бачив її у видавництві, – сказав.

– Маєте зірке око, – схвалив Хаблак.

– Мушу, як-не-як, а художник.

– І ця жінка заходила до Крота?

– Багато від мене хочете.

– Справді, багато, – кивнув капітан. – Пригадайте.

– Може, й до Крота. Було це влітку. Прийшла в жовтій сукні з чорними квітами чи листям, це я точно пам’ятаю – жовта сукня, бачив її в коридорі під час перерви, отже, хтось чекав її. А от куди пішла…

– Не до Ситника?

– Ні, наші двері мало не поруч, а вона подалася далі,

– Там коридор розходиться. Ліворуч – до кабінету заступника директора, просто – до завгоспа. Вона повернула чи пішла до Крота?

– Не пам’ятаю.

– Ну, добре… – Хаблак був явно розчарований. – Як там у видавництві?

– Гарного мало: ця злощасна чаша, тепер убивство!

Хаблак змішав фотографії, подав Зозулі.

– Поїдете, лейтенанте, разом з Даньком. Дівчина видна, вродлива дівчина, таку у видавництві мусили запам’ятати. Покажіть її фото, може, хтось і згадає.

– І завгоспові?

– Ні-ні… – насварився Хаблак пальцем. – Ти що, здурів?

Зозуля з Даньком поїхали, а Хаблак подзвонив Дробасі. Розповів про зроблене й свій план провести вечір у компанії перукарок. Слідчий подумав трохи й схвалив:

– Давайте, Хаблак, мій внутрішній голос підказує, що ця Ютковська – цікава штучка. Бачите, приходила до видавництва, і щось у цьому є.

– Лейтенант Зозуля поїхав туди й спробує встановити, саме до кого приходила.

– От-от, – зрадів Дробаха, – це дуже важливо. Але ж ви казали – не до Ситника. Отже, має в “Кристалі” ще знайомих, можливо, вони звели їх із Ситником. А як версія з завгоспом?

– Розробляємо.

– Ну, добре. Я вас тільки дуже прошу: в ресторані багато не пийте й не кажіть дружині, що були з дівчатами. Воно, правда, за обов’язком, та жінки іноді це не дуже-то й розуміють.

– Якщо не сказати: зовсім…

– І правильно роблять.

Хаблак хотів зауважити, що Іван Якович не зовсім послідовний, але той щось гмикнув у трубку й поклав її.

Віта стояла біля входу до ресторану “Метро” й поруч неї Розалія. Хаблак помітив каштанову перукарку ще здалеку й подумав, що чутки про її вроду не перебільшені. Принаймні фотографія була блідою копією. Висока, ще й у туфлях на високих підборах, обличчя довге, очі широко поставлені, великі, чорні.

Розалія подала Хаблакові руку з довгими білими пальцями, взагалі, вся вона була якась видовжена, хоча й діставала капітанові лише до підборіддя, але ніхто не назвав би її сухорлявою.

– Почекаємо трохи, – сказала Віта Хаблакові, – мусить прийти Жека. Розин хлопець, – пояснила. – Може трохи затриматись.

Але Жека не затримався – з’явився за три – чотири хвилини, вийшов з потоку пасажирів і одразу побачив дівчат. Круто повернув до них і зупинився, широко розставивши ноги в розкльошених модних брюках яскраво-бурякового кольору. Піджак Жека носив світло-синій, точніше, волошковий, либонь, йому подобалось оце поєднання кольорів, бо стояв, випнувши гордовито груди й ледь подригуючи ногою, – картинна поза провінційного піжона.

Віта назвала Хаблака, Жека подав йому руку зневажливо, певно, висловивши цим свою не дуже велику повагу до торгашів. Однак капітан не образився на цю зверхність, потиснув Жеці руку міцно, бо набачився всього й не звик складати враження про людину з першого погляду.

Був Жека на півголови нижчий за Хаблака, проте кремезніший і силу, либонь, мав справді волячу: м’язи випирали з модно пошитого вузькуватого піджака.

– Що, дівчата, скучили? – Поправив на голові кепочку з коротким козирком. – Кирнемо сьогодні, я ставлю, і щоб було все чин-чинарем.

– По-моєму, запрошував я, – запротестував Хаблак, – з мене шампанське з приводу знайомства.

– Шампанське? – аж здивувався Жека. – Ти п’єш шампанське?

– А що?

– Як на мене, ним лише запивати. Ну, дівчатам ще для захмеління…

Зрештою, кожен міг мати свої погляди, і Хаблак не заперечував. Офіціантка влаштувала їх у куточку зала й одразу, пошепотівшись із Жекою, поставила на стіл пляшки горілки й коньяку.

– Ще притягнеш шампанського, – наказав Жека. Він явно брав кермо влади в свої великі й не дуже-то відмиті руки, зрештою, Хаблакові було все одно: чим більше вип’є компанія, тим вільніше почуватимуться дівчата, і язики в них, звичайно, розв’яжуться.

Жека налив собі три чверті фужера горілки і з іронією дивився, як береться бульбашками вино в кришталевому бокалі Хаблака, вже підніс фужер і підчепив виделкою добрячий шмат буженини, та нараз якась думка зупинила його, запитав, підозріло блиснувши очима:

– Дівчата кажуть: ти директор магазину?

– Ну й що?

– А чому тобі така честь – директор?

– Бо закінчив торговельний інститут.

– І де твоя крамничка?

– На Куренівці.

– Щось є, – клацнув пальцями, – дефіцитне?

– А що треба?

– Роза брючний костюм хоче.

– Зробимо.

– Коли?

– На тому тижні.

Така категоричність, певно, заспокоїла Жеку, бо вихилив горілку до кінця, ледь примружившись, і кахикнув од задоволення. Дівчата, не вагаючись, приклалися до коньяку, і лише один Хаблак обмежився шампанським. Віта, правда, намагалася умовити його випити чогось міцнішого, та капітан послався на те, що завтра в магазині ревізія і мусить мати зовсім свіжу голову.

Згадка про ревізію викликала в Жеки серію не дуже вдалих жартів, Хаблак віджартовувався в’яло, дівчата нарешті зрозуміли, що ця розмова його нервує, і Розалія розповіла про нового завідуючого перукарнею. Виявилось, молодий хлопець, але віртуоз, одержав другу премію на конкурсі у Варшаві, блискуче працює й взагалі симпатичний. При згадці про чоловічі якості нового начальства Жека явно спохмурнів, він схопив дівчину вище ліктя так, що та зойкнула й потерла почервоніле місце.

– Я твоїх хахалів!.. – Жека підвів величезного кулака. – До нігтя!

Ютковська, хоча, видно, й не відзначалася особливою покірністю, якось знітилася, поклала хлопцеві руку на плече, щось прошепотіла на вухо – Жека одразу розм’як, посміхнувся блаженно й налив собі другу порцію горілки.

Хаблак, повільно смакуючи шампанське, непомітно витягнув із Жеки все, що хотів. Виявилось, що Євгенове прізвище – Бурнусов і працює він таксистом. Хаблак навіть дізнався, скільки той заробляє й де живе. Спробував довідатись про Жекине минуле, але хлопець одразу замкнувся – пробуркотів щось невиразне й запропонував краще випити. Пив він справді конячими дозами, за півгодини сам спорожнив на три чверті пляшку горілки, та хмелів туго, лише розчервонівся й скинув піджак, повісивши на спинку стільця. Лишився в білій ажурній сорочці, крізь неї просвічувала жовта майка, проте це аніскілечки не бентежило Жеку, хміль почав бродити в ньому – відкинувся на спинку стільця й заявив хвалькувато:

– Ми, робочі люди, вміємо і вкалувати, і гуляти.

– Робітник! – зареготала Віта. – Таксист ти й калим-ник, у краватці баранку крутиш, тепло й мухи не кусають.

– Багато ти знаєш! – вишкірився Жека. – А ремонт?

– Десятку кинеш слюсареві, він і зробить.

– Цю десятку заробити треба.

– Пасажири перекриють.

– Точно, перекриють! – втрутилась Розалія, блиснувши циганськими очима. – За здоров’я пасажирів, вони сьогодні пригощають нас.

Жека зиркнув на неї скоса, невдоволено. Для чогось обмацав бічну кишеню піджака, що висів на стільці, повернувшись трохи до Хаблака – видно, перевіряв гаманець, і капітан побачив під ажурною сорочкою на правому Жекиному плечі рану чи подряпину, заклеєну лейкопластирем.

Хаблак відставив бокал з шампанським, запропонував танцювати. Бурнусов витягнув з бічної кишені гаманець, пішов між столиками, пропустивши поперед себе Розалію. Хаблак прошкував слідом за ним – тепер добре бачив лейкопластир під сорочкою, була спокуса торкнутися пальцем, запитати, отак просто запитати, де ти, дорогий чоловіче, отак-от подряпався? Випадково, не на Русанівських садах, коли вбивав людину прихопленою з собою монтировкою?

Уявив, як стоїть Жека у коморі в куточку: ось зарипіли двері, увійшов Ситник, нахиливши голову, стеля низька, а хлопець високий, Жека вдарив його з усієї сили, не роздумуючи, і напоровся на цвях. Либонь, одразу не помітив болю, стояв і дивився, як упав Ситник…

Але звідки знав, що Ситник приїде до тітчиного саду?. Хто повідомив йому адресу дачі?

Ясно й це: Роза-перукарка, каштанова красуня, яка танцює зараз, притиснувшись до Бурнусова. Вона приїжджала разом із Ситником на Русанівські сади, призначила там учора побачення Олегові, й той поїхав, звичайно, поїхав не роздумуючи…

Але кого Ютковська відвідувала у видавництві?

Знаючи, що все одно не зможе зараз відповісти на це запитання, Хаблак усе ж подумки перебрав прізвища дев’ятнадцяти працівників, які сиділи на вечорі Хоролевського, – і відкинув усі.

Залишався Кріт, і завтра вони мусять зв’язати мотузок міцним вузлом. Ну, якщо не завтра, то найближчими днями.

Віта помітила відчуженість Хаблака, притиснулася до нього, капітан відчув тепло її тугих грудей і вирішив, що на сьогодні йому вже вистачить. Дівчата при Бурнусові навряд чи розбалакаються, з них уже нічого не витягнеш, особливо про видавництво, де працював Ситник.

Оркестранти зробили перерву, Хаблак зиркнув на годинник, вибачився й заявив, що мусить іти: от закінчиться ревізія, тоді він у повному їхньому розпорядженні хоч на всю ніч, зараз справи кличуть…

Дівчата запротестували, Віта навіть схопила капітана за руку, та Жека напрочуд спокійно поставився до Хаблакової заяви й підтвердив, що справді – діло над усе. Капітан відкликав його, хотів оплатити свою частину рахунку, однак Бурнусов гордовито поплескав себе по кишені: тут, мовляв, вистачить на кілька таких заходів і вони ще встигнуть порахуватися. Хаблак не дуже заперечував, ляснув Жеку по плечі, намагаючись потрапити в поранене місце, і влучив, бо Бурнусов скривився від болю. Тепер капітан остаточно переконався, що рана в Жеки зовсім свіжа, й пішов, абсолютно впевнений: сьогоднішній вечір минув недаремно.

Марина ще не спала, читала в ліжку товстенний роман, і Хаблак подумав: може, колись і йому випаде таке щастя – сидіти дома й читати книжки замість валандатися з дівчатами сумнівної поведінки, коли кохана жінка чекає на тебе.

Марина сперлася на лікоть, уважно подивилася на нього й запитала:

– Випив?

– Мусив трохи. Шампанського.

– Гарна служба. Швендяє допізна, п’є шампанське… Вечеряти будеш?

– Уже.

– З ким?

– З негативними героями, – віджартувався Хаблак. – Так би мовити, тінями минулого й родимими плямами на здоровому тілі.

Марина підозріло втягнула носом повітря.

– Від тебе пахне духами!

Хаблак згадав, як притискалася до нього Віта. Звичайно, погано брехати дружині, але чого він доб’ється, якщо скаже правду? Марина плакатиме, клястиме його службу, вимагатиме, щоб кинув негайно, а він не хоче й не може, він душею й тілом чистий перед нею.

– Був сьогодні в перукарні.

Видно, Марину задовольнило це пояснення, бо відсунулася, звільняючи Сергієві місце на ліжку.

6

Дробаха ввійшов до кабінету Каштанова захеканий і розчервонілий, коли Хаблак уже доповів полковникові про вчорашній вечір. Сів, витер спітніле обличчя й поскаржився невизначено:

– У кожного є начальство…

Це прозвучало як вибачення за запізнення, правда, не таке вже й велике, всього хвилин на десять, але Іван Якович був людиною пунктуальною, цінував свій час і час інших.

Хаблак повторив свою оповідь, наголосивши на прозорій сорочці Бурнусова та лейкопластирі на правому плечі.

– Мусить бути і оранжева сорочка, – відізвався Каштанов. – Подерта саме на тому місці.

– Якщо не викинув, – заперечив капітан.

– Бурнусов працював позавчора? – поцікавився Дробаха.

– А хто ж його зна? Запитати в нього не міг, та й околясом не виходило, щоб не насторожити.

– Певно, й сьогодні не працює, бо напився вчора, ще добу від нього смердітиме, а таксисти не ризикують.

Каштанов зняв трубку й доручив Зозулі поїхати в таксопарк.

– Якщо Бурнусов працював позавчора, – наказав, – то з таксопарку їдьте до Русанівських садів і розпитайте там, чи не бачили біля Ситникової дачі увечері таксі. Можливо, стояло десь неподалік – на головній дорозі чи в якомусь завулку.

Дробаха, слухаючи наказ Каштанова, схвально хитав головою і перебирав переплетеними на череві пальцями.

– Ваші пропозиції? – запитав Хаблака.

– Обшук у Бурнусова. Гадаю, сорочку в нього знайдемо, а це – беззаперечний доказ. Тоді арешт.

Дробаха засовався, і стілець зарипів під його огрядним тілом.

– Я візьму в прокурора санкцію. Поїдете самі?

Хаблак кивнув.

– Нетерпеливиться? – посміхнувся Дробаха. – Нетерпеливиться побачити вираз обличчя вчорашнього товариша по чарці?

– Ну, знаєте…

– Жартую. Знайдете чи не знайдете сорочку, везіть його сюди, раба божого Бурнусова. Цвях кров’ю омитий, – підморгнув, – експертизу зробимо і, якщо все зійдеться, людей попитаємо, сусідів, шоферів з автопарку – мусили бачити його в оранжевій сорочці.

Жека відчинив Хаблакові сам. Стояв на порозі в одних трусах, заспаний і нечесаний – дзвінок підняв його з ліжка, вчорашній алкоголь ще не вивітрився, дивився почервонілими очима й переминався з ноги на ногу.

– А-а, це ти, – пробуркотів невдоволено, та, побачивши за плечима в Хаблака незнайомі обличчя, запитав:

– Що сталося й чого так рано?

– Міліція, – мовив Хаблак твердо. – Мусимо зробити у вас обшук, громадянине Бурнусов, ось, прошу, постанова Прокурора й поняті тут…

– Який обшук? – Жека ще раз переступив з ноги на ногу, нарешті зрозумів щось, бо відступив до передпокою, хотів грюкнути дверима, однак Хаблак підставив ногу, а хтось з оперативників неввічливо відсунув Бурнусова й пройшов до квартири.

Тепер Жека зовсім отямився. Втупився в Хаблака примруженими очима, запитав здивовано:

– Мент, виходить, а я з усією душею…

Капітан не мав часу на розмови морально-етичного характеру. Наказав:

– Приведіть себе в порядок, Бурнусов. Пройдіть до кімнати й одягніться.

Жека підтягнув труси й полопотів босими ногами по передпокою. Займав невеличку однокімнатну квартиру, майже не умебльовану – в кімнаті ліжко, стіл, два стільці, тумбочка з телевізором, в кутку батарея пляшок, переважно з-під горілки й пива, волошковий піджак кинутий недбало на телевізор.

Бурнусов застрибав на одній нозі, намагаючись влучити другою в холошу яскраво-бурякових штанів, нарешті натягнув їх, сів на неприбране ліжко, похмуро оглядаючи присутніх.

– Що вам потрібно? – запитав Хаблака. – Чого нишпорите?

– Чи маєте, громадянине Бурнусов, оранжеву бавовняну сорочку? – поцікавився капітан.

– Маю, то й що?

– Де вона?

– У ванній. Там кошик для брудної білизни.

Оперативникові не треба було наказувати. Шугнув до ванної і одразу повернувся з пожмаканою сорочкою Подав Хаблакові. Капітан розправив її, одразу побачивши дірку на правому плечі. Зовсім свіжа дірка, й нитки висоталися з подертої тканини.

Показав дірку Бурнусову.

– Де порвали? – запитав.

Певно, Жека збагнув уже все. Дивився зацьковано, та все ще не міг визнати своєї поразки.

– Десь зачепився… – одповів, посовавшись на ліжку.

– І подряпали плече?

– Ну, подряпав.

– Де?

– У гаражі.

– Добре, Бурнусов, зараз ми складемо протокол і поїдемо до міліції.

– На якій підставі?

– Для з’ясування деяких обставин. Мусимо побалакати з вами детальніше.

Оперативник, не кажучи ні слова, поклав на стіл напівзагорнуту в газету паку грошей.

– Ваші? – запитав Хаблак у Бурнусова.

– Чиї ж іще?

Поняті підрахували: чотири тисячі без сотні. Майже всі купюри новенькі, паки по тисячі карбованців акуратно заклеєні. Наче щойно одержані з банку.

– Чому не тримаєте в ощадкасі? – запитав Хаблак. Бурнусов нараз розізлився.

– Де хочу, там і тримаю. В ощадкасі чи під ліжком… Яке ваше діло?

– Звичайно, ваша воля, – погодився капітан, але все ж наказав забрати гроші з собою.

…Дробаха почав допит Бурнусова, коли вже мав висновки експертів про те, що нитка, знайдена на дачі тітки Ситника, від Жекиної сорочки. Сходилася також група крові. Крім того, Зозулі вдалося встановити, що неподалік від дачі приблизно в той же час, коли сталося вбивство, люди бачили салатового кольору таксі – стояло на узбіччі з вимкнутими підфарниками. Номер, правда, ніхто не запам’ятав, зрештою, Дробасі й без цього вистачало доказів, він сидів у своїй улюбленій позі, переплівши пальці на череві, й дивився на Бурнусова вивчаюче. Нарешті подмухав на кінчики пальців і, заповнивши протокол допиту, почав не-поспішливу розмову.

– Як ви опинилися позавчора на Русанівських садах? – запитав. – І як потрапили на дачу громадянки Ситник?

Бурнусов мав час обміркувати ситуацію: певно, вирішив нічого не визнавати, бо відповів нахабно:

– Ні на яких садах я не був, і все це вигадки. Яка така Ситник?

– Ну, Бурнусов, – посміхнувся Дробаха, – від кого-кого, а від вас не чекав. Людина ви досвідчена, відсиділи в колонії три роки, знаєте, що до чого, і раптом такі дитячі вибрики! До речі, за що сиділи?

– Наче вам невідомо…

– Відомо, все відомо, та хотілося б почути од вас.

– Душевна розмова?

– Хоча б.

– Не вийде, – зло кинув Жека. – Не вийде в нас із вами душевної розмови, начальник.

– Не вийде, то й не вийде, – одразу погодився Дробаха. – Давайте без душевності. За що сиділи?

– За молодістю років… Ларьок з пацанами взяли.

– Скільки одержали?

Бурнусов підвів руку, розчепіривши пальці.

– П’ятак.

– Відсиділи три?

– Так.

– От бачите, Бурнусов, два роки вам простили, а ви як за це віддячили?

– Так я ж чесно працюю і норми перевиконую. Запитайте в гаражі, там кожен скаже.

– Про ваші виробничі успіхи, Бурнусов, ви зможете не в такому вже й далекому майбутньому розповісти суддям. Та мені чомусь здається, що це не зможе вплинути на вашу долю. А от щиросердне визнання своєї вини завжди враховується.

– Скажете таке, начальнику! Ну, в чому я винний?

– Отже, ви хочете сказати, що позавчора ввечері не були на дачі громадянки Ситник?

– Звичайно, не був.

– Твердите?

– Тверджу.

– А от експерти дотримуються зовсім іншої думки. Вбиваючи Олега Ситника, Бурнусов, ви розмахнулися і подряпалися об цвях. Розідрали сорочку, залишивши на цвяху нитку від неї і сліди крові. Ось, прошу ознайомитися з висновками експертів, – підсунув Бурнусову папери.

Хаблак, який сидів збоку й не втручався в розмову, побачив, як змінився Жека: він таки був стріляний горобець і не міг не знати, що означає висновок експертів. Нахабство одразу сповзло з нього, він якось злиняв, плечі в Жеки опустилися й губи затремтіли, немов збирався заплакати. Засунув руки між колін, зіщулився й відповів непевно:

– Я ж хотів тільки полякати його…

– І для цього вдарили монтировкою по голові?

– Так уже вийшло… Він у мене дівчину відбив, розумієте, я її кохаю, а він, падлюка, також…

– Маєте на увазі Розалію Ютковську?

– Її, звичайно, і ваш… – кивнув на Хаблака, – все вже винюхав. Але ж, їй-бо, клянуся, випадково… Ревнував і хотів провчити, нехай до чужих дівчат не лізе, вдарив, значить, а він упав.

– Хто дав вам адресу дачі й звідки знали, що Ситник того вечора приїде туди?

– Роза сказала.

– Сама чи випадково довідались?

Бурнусов задумався.

– Випадково, – одповів нарешті.

– Як це сталося?

– А ми з нею розмовляли: каже, сьогодні Олег мені побачення призначив на Русанівських садах.

– Отак-от сама й сказала?

– А хто ж іще?

– І навіть дала адресу дачі? – В голосі Дробахи відчувалася неприхована іронія.

– А що? Дала. Хіба це таємниця?

– І ви поїхали на Русанівські сади, щоб провчити Ситника?

– Винуватий, громадянине начальнику, але голову втратив. Від ревнощів… Найшло на мене щось, ну, думаю, я тобі не прощу, чого до Розки лізеш, падло смердюче! Якщо віршами бавишся, то, виходить, і чужих дівчат чіпати можна?

– Як відімкнули дачу?

– Там замок – саме нещастя. Цвяхом колупнув – і готово.

– Зайшли до комори й чекали на Ситника?

– Чекав, чого відмагатися?

– І довго?

– Хвилин двадцять.

– І за цей час не охололи? Стоячи в темряві?

– Ні, начальнику, в грудях так і палило, кипів я і не знав, що роблю. Винен, звичайно, але так уже сталося.

– У цей час на вулиці вже темно, в коморі й поготів. Як побачили Ситника? І треба було ще влучити по голові!..

– А я ліхтариком… Присвітив, коли він через поріг…

– Вдарили чим?

– Ви правильно казали: монтировкою.

– З машини?

– Так.

– І одним ударом розтрощили йому череп?

– Так уже сталося.

– А потім?

– Злякався я. Злякався й поїхав.

– Але ж Ситник ще, можливо, був живий. Якщо збиралися тільки полякати, треба було викликати швидку допомогу або відвезти його до лікарні.

– Перестрашився я…

– Бити – не перестрашилися, а коли впав – злякалися?

– Так, виходить.

Дробаха дістав зі столу гроші, знайдені на квартирі Бурнусова.

– Ви твердите, що ці гроші ваші?

– Мої.

– Довго збирали?

– А я, начальнику, добре заробляю. Поцікавтеся в гаражі. Не менше двох сотень на місяць.

– Для чого збирали гроші?

– Так з Розкою я, значить… А дівчата гроші люблять.

– Авжеж, Розалія Ютковська любить, – погодився Дробаха. – Часто бували з нею в ресторанах?

Бурнусов збагнув, куди хилить слідчий, відповів невпевнено:

– Не так уже…

– Тільки вчора ви витратили в ресторані “Метро” понад п’ятдесят карбованців. Було таке?

Бурнусов скосив недобре око на Хаблака.

– Було.

– Взяли сотню звідси? – Дробаха поплескав долонею по паці з грішми.

– Що, інших не маю?

– Тут три тисячі дев’ятсот. Либонь, одержали від когось чотири тисячі…

– Кровні… – приклав руку до серця Бурнусов. – Чесно зароблені й зекономлені. Собі в усьому відмовляв.

Дробаха докірливо похитав головою.

– Отже, твердите, що сотню з пачки не брали? – запитав.

– Не брав.

– І давно не торкалися паки?

– Днів десять. У зарплату півсотні поклав і все.

Дробаха акуратно зняв з газети гроші, розгладив її на столі. Тицьнув пальцем у дату на першій сторінці.

– Негарно, – мовив, – негарно брехати, Бурнусов. Позавчорашня газета.

– Виходить, забув… – Жека засовався на стільці. – Ага! – вдарив себе долонею по чолу. – Точно, купив газету в кіоску, прочитав, а потім згадав, що стара вже потерлася. Та й на гроші подивитися захотілося. Загорнув у свіжу газету.

– Де купували?

– Що?

– Газету.

– У ларку. Навпроти будинку. А що?

– Так і запишемо: ви твердите, що купили газету позавчора в ларку навпроти будинку.

– Точно. Вже й “Правду” купити не можна?

– Можна, Бурнусов, навіть треба. Але чим ви можете пояснити, що ця газета надрукована в Одесі? – Дробаха спритно перегорнув “Правду”, провів нігтем по останньому рядку. – Бачите, так і написано: “Газета передана в Одесу по фототелеграфу”.

– Я знаю, що вони там пишуть? – розгубився Жека.

– Газети, які позавчора продавалися в Києві, друкуються в київських друкарнях. А де ви взяли цю? Хто передав вам гроші, Бурнусов? За що?

– Але ж я кажу…

– Ви казали неправду, Бурнусов. І якщо й далі брехатимете, тільки погіршите своє становище.

Жека втупився в підлогу. Наоешті якось втомлено розвів руками й мовив:

– Не хотів я, та він приніс гроші.. А Олег той клятий біля Розки крутиться – лихий поплутав, начальнику, не знаю, як усе це й сталося…

– Давайте разом розберемось, – запропонував Дробаха ввічливо. – Отже, з чого все почалося?

– Спав я після зміни, – почав Бурнусов хрипким голосом. – Пізно повернувся, сплю, а тут дзвонять. Заходить, цікавиться, чи тут живе такий-то? Тобто я… Звичайно, стверджую. Він сідає й каже: “Хочеш мати чотири куски?” Хто не хоче? І я хочу, проте за що? А він: “Олега Ситника знаєш?” Знаю, три чорти йому в горлянку, чом не знати фраєра? “Треба його прибрати, – каже. – Чиста справа, і чотири куски твої”. Не хотів я, начальнику, точно не хотів, і навіть чотири куски не приваблювали. А він, фуфло, розгорнув газетку – і гроші наче аж язик показують. Дражняться, суки, хто витримає? А бабки мені во як потрібні – Розка брючний костюм хоче, та й хлопцям у парку заборгував. До того ж цей фраєр Ситник он де в мене сидить, я б його й задаром… – Бурнусов затнувся. – Лишай, кажу, гроші. А він загорнув їх, поклав до портфеля, насварився пальцем і заперечує: “Одержиш увечері після справи”. І повідомляє, що пів на восьму Ситник на дачу приїде, там порожньо і роби все, що хочеш. Каже: “Я тебе з пів восьмої до восьмої біля станції метро “Лівобережна” чекатиму, там і гроші одержиш”. О четвертій я заступив, по місту поїздив, не хотів я цього, та біс поплутав, давай, гадаю, полякаю фраєра, ну, й поїхав…

– А цей чоловік чекав на вас?

– Як і домовлялися, біля “Лівобережної”. Сів у машину, я йому й доповідаю: порядок. А він засміявся тільки: мовляв, знав, що буде порядок, гроші витягнув, на сидінні залишив, а сам вийшов.

– Де?

– Біля готелю “Славутич”.

Дробаха перезирнувся з Хаблаком, і капітан, не кажучи ні слова, підвівся. Вийшов і повернувся через кілька хвилин, коли слідчий записував прикмети чоловіка, який заплатив Бурнусову чотири тисячі за вбивство: літній, за п’ятдесят років, у сірому костюмі й чорному береті, середнього росту, вуха хрящуваті й ніс приплюснутий, а чоло зморшкувате. Портрет вийшов досить виразний. Жека запопадливо дивився на слідчого: знав, що чекає на нього, та все ж сподівався хоч якось пом’якшити свою долю.

Дробаха викликав конвоїра й відправив Бурнусова.

– Ну й фрукт, – мовив, заховавши протокол до шухляди.

– Зозуля поїхав до “Славутича”, – повідомив Хаблак.

Дробаха поворушив пальцями.

– Розумно, – схвалив. – Людина з Одеси! В цьому щось є. і, здається мені, скіфська чаша поїде до Чорного моря, якщо вже не там.

– А я поки що поїду до видавничого завгоспа, – вирішив капітан. – Скучив за ним, і хотів би розпитати про дещо.

– Нехай вам щастить. – Дробаха подмухав на кінчики пальців, і Хаблак зрозумів, що в слідчого гарний настрій.

7

Кріт відчинив нечутно. Стояв і дивився на Хаблака зовсім спокійно, аніскілечки не був здивований, буцім прийшов до нього в гості давній знайомий, а не співробітник карного розшуку.

Відсунувся, даючи пройти, і капітан зайшов до передпокою. Гадав, що квартира Крота, старого холостяка, захаращена й неприбрана, однак у передпокої все блищало, наче тільки сьогодні його прибрали, всюди витерли пилюгу й натерли до блиску підлогу.

Хаблак мимовільно подивився на свої не дуже-то й чисті туфлі, проте Юхим Сидорович заспокійливо махнув рукою.

– Проходьте, – запросив не дуже ввічливо, але й не сердито. – Прийшли ви по ділу, не сумніваюся, то прошу пройти й сідати.

І в кімнаті все блищало, а на підвіконні стояли горщики з доглянутими квітами. Меблі не стильні – Кріт, який міг влаштувати іншим імпортні гарнітури, сам ставився до них, мабуть, байдуже, бо придбав собі лише широкий і зручний диван, на якому гарно спалося й читалося: стояв біля дивана торшер з яскравою лампою й лежала на спинці розкрита книга.

Кріт подав Хаблакові стільця, а сам зупинився біля буфета, спершись ліктем на полицю. Був він без окулярів, та бачив, либонь, непогано, трохи, правда, примружився, і якісь іскорки перебігали в очах.

– Ми перевірили ваші показання, Юхиме Сидоровичу, – мовив Хаблак. – Справді, позавчора після роботи ви були в гостях, і це свідчить на вашу користь. Але скажіть, будь ласка, де й коли зустрічалися з людиною, котра приїжджала до вас з Одеси?

Жоден м’яз не ворухнувся на Кротовому обличчі.

– Щось не те, капітане, – заперечив. – Весь час ви ходите навколо мене, однак даремно. Непричетний я до ваших справ.

– А до яких? – не стримався Хаблак.

– Кожна людина має свої.

– Діставати й продавати меблі, дефіцитні товари…

– От воно що! – вигукнув Кріт. – А я думаю, звідки ноги ростуть! Якийсь Петро Панасович з Чоколівки посилає до мене людину… А це ваші хлопці, виявляється, промацують, наче діла в них нема іншого…

– Це вже дозвольте нам вирішувати, – зупинив його Хаблак, – що і як робити.

– Та хіба я заперечую? Тільки облиште мене, а то ходять навколо. Гадаєте, не знаю чого? Гадаєте, Кріт чашу поцупив? Та для чого мені ваша чаша? Чого мені не вистачає? – обвів рукою кімнату. – Все в мене є, і нічого не потребую. Зрозуміло?

– Спокійно, Юхиме Сидоровичу. Маю до вас запитання. Давно бачилися з Розалією Ютковською?

– Якою такою Розалією?

– Не до вас приходила у видавництво?

Кріт одійшов од буфета, сів коло Хаблака.

– Одесит якийсь… – сказав роздратовано, – тепер Розалія. Ви можете пояснити?

– Охоче, Юхиме Сидоровичу. Та скажіть раніше, і Євгена Бурнусова не знаєте?

– Уперше чую.

– Ми влаштуємо побачення віч-на-віч.

– Не заперечую.

– А що, крім меблів, ви можете дістати? – перевів Хаблак розмову на інше.

– Що потребуєте?

– Нічого.

– То для чого зайві запитання?

– Не зайві.

– Вважаєте?

– Скільки комісійних берете?

– Фактики збираєте?

– Така вже в нас професія.

– Самі збирайте, я вам не помічник.

– Все одно знайдемо чашу, – сказав Хаблак твердо. – Знайдемо, це я вам точно кажу. Якщо у вас, самі віддайте, краще буде.

Кріт зареготав.

– Оце логіка! – вигукнув. – Ну, якщо б я насправді поцупив чашу, невже б признався? Тим більше, що Олежка загинув. Гадаєте, тільки ви розумієте, що саме через чашу його вбили? Ось, бачите, який вузол зав’язався, хто ж вам сам признається? А мені Олега шкода, гарний хлопець був і заплутався. Я казав йому…

– Що? – не витримав Хаблак.

– Щоб характер ламав.

– Це в шашличній, коли горілку пили?

– І там також.

– Про що розмовляли з Ситником?

– Вам скажи, з усього справу зробите…

– І все ж, доведеться.

– Зрештою, не такий уже й великий секрет. Цегли просив дістати. Дві тисячі штук. Для тої ж дачі, де загинув.

– І ви пообіцяли?

– Звичайно.

– А як можете дістати?

– Пусте. Дві тисячі цеглин – дурниця. Один знайомий на лісоторговельному складі працює. Він і випише.

– Незаконно?

– Чому? Мають і нелімітовану цеглу.

– І багато у вас таких знайомих?

– Багато, – аніскілечки не збентежився Кріт. – Я завгоспом десять років працюю, а перед цим у міськторзі. – Юхим Сидорович нараз присунув собі стільця, вмостився навпроти Хаблака, втупившись у нього. – Знаю, що ви думаєте. Кріт – діставало й на цьому зиск має. А зиск у мене Такий: ну, пляшку вип’ємо. Це – коли дуже наполягають, заради компанії. Бо здоров’я вже не те, й взагалі не дуже полюбляю. Ще книжками бавлюсь, то, може, хтось подарує. – Вказав на кілька полиць, заставлених книгами. – Ото й увесь мій зиск, хочете – вірте, хочете – ні.

Чомусь Хаблак упіймав себе на думці, що йому загалом хочеться вірити. Інтуїція рідко коли обманювала його, але ж, як кажуть, її до справи не підшиєш…